Дмитро Красицький “Дитинство Тараса” скорочено читати варто, щоб дізнатися цікаві історії з дитинства малого Кобзаря.
“Дитинство Тараса” скорочено читати
ПЕРШИЙ ДЕНЬ У ШКОЛІ
Тарас прокинувся дуже рано, швидко вдягнувся. Сьогодні він мав іти до школи. Мати ласкаво пригладила йому чуба, дала нову шапку й торбу з букварем, побажала щасливої дороги і добрих наук. Разом із дідом Іваном хлопець вирушив до школи дяка Павла Рубана, якого дражнили Совгир. Дяк привітно прийняв хлопця й одразу пригадав, як той співав пісню. У хаті, де навчалися хлопці, вже сиділи учні. Школа могла вмістити з десяток учнів, хоч у селі була не одна сотня хлопчаків. Дівчат зовсім не вчили.
У школі Тарас познайомився з іншими хлопцями, а особливо зрадів зустрічі з другом Данилом Бондаренком. Дяк посадив Тараса біля Данила, і почався урок — з важких для дитини слів: «Аз, буки, веді…» Хоч навчання було нелегке, Тарас старався уважно слухати і запам’ятовувати, як радив дід.
ТАРАС ІЗ ЧУМАКАМИ В СТЕПУ
Якось Тарас з батьком і чумаками поїхав до Єлисаветграда продавати яблука з панського саду. Дорогою він милувався безкраїм степом, перелісками і селами. В Єлисаветграді вони швидко продали товар і купили хліба, адже того року був неврожай.
На зворотному шляху чумаки їхали повільно, розмовляли і співали. Ввечері зупинилися на степу, розпрягли воли, розпалили вогонь і приготували вечерю. Батько розповідав Тарасові про давні козацькі битви, як козаки билися з татарами, і як їх поховали в могилі. Тарас уважно слухав, замислювався про славне минуле і довго не міг заснути. Він прислухався до шелесту вітру, йому здавалося, ніби збирається козацька рада. Під кінець вечора молодий чумак заспівав тужливу пісню про могилу, а Тарас заснув, і снився йому бій козаків із бусурманами.
У БУР’ЯНІ
Уперше за все літо Тарас залишився вдома, бо громадську отару овець замість нього погнав хлопець Погрібного. Йому було незвично без діла: в полі завжди якась робота, а вдома — мачуха бурчить. Поснідавши, Тарас узяв книжку, олівці й пішов у зарослий бур’янами садок. Після смерті батька, ніхто не дбав про садок і він заріс.
Тарас зайшов у вишняк. Навколо могили матері росли квіти, було прибрано. То мабуть його сестра Ярина прибрала. Серед бур’янів Тарас почав малювати — спочатку квіти, потім комах: петрика, сонечко, червону кузьку. Потім хлопчик побачив коника-стрибунця і прив’язав його ниткою до бур’яну. Це він зобразив на одному зі своїх малюнків, який підписав «Стрибунець у полоні в Тараса».
Коли його гукала сердита мачуха, він не озвався — саме сідав малювати бджолу. Цілий день Тарас провів у бур’яні, повернувшись додому лише надвечір.
ТАРАС ЛЮБИВ ПТАХІВ
Одного літньоїго ранку Тарас прокинувся сам у хаті — батьки вже пішли на панщину, а сестра Катря поралась надворі. Хлопчику не хотілося вставати, він знову заснув і снився йому чарівний сон: він сидить на вулиці, а повз нього проходить безліч красивих птахів — індики, селезні, півні, дрібні співучі пташки й навіть величезний орел. Прокинувшись, Тарас швидко вмився, поснідав і побіг бавитися на вулицю.
Там він став розпитувати Катру про пташок: звідки вони прилітають, чим харчуються, чому мають різні кольори. Катря терпляче відповідала на всі запитання й пояснила, що птахи летять до нас із теплого краю — ірію — бо тут їх люблять діти. Тарас із захопленням слухав сестру, навіть попросив розповісти казку про чорногузів.
Після розмови Катря винесла хлопчику хліба, нагодувала курей, а Тарас сидів і милувався гарним і гордим півнем.
КАТЕРИНА МАЛЮВАЛА ПІВНИКИ
Одного ранку Тарас прокинувся дуже рано, не спалося йому, бо ще вчора сестра Катря казала, що буде мазати хату і після цього малювати нові малюнки на стінах. Хлопець мріяв, що в їхній хаті будуть найкращі півники — ще кращі, ніж у сусідів Бондаренків, де після побілки намалювали гарних півнів. Він згадав, як у Решетилів стіни були розписані маками й різнокольоровими квітами, а в хаті Оксани Ковалівни — чорнобривцями. Але Тарас вірив: у їхній хаті буде ще красивіше, адже Катря малює найкраще на світі.
У хаті ще всі спали — сестри Ярина і Марія дрімали на запічку, Микита на полу. А Катря вже працювала — розводила глину, готувалася до роботи. Тарас тихенько встав, щоб нікого не розбудити, і вийшов надвір. Свіже ранкове повітря освіжило його, а в садку весело співали пташки.
Тарас захотів допомогти, але більше заважав, задаючи багато запитань, коли і що вона малюватиме.
Після того як хату побілили, Катря почала готувати фарби й малювати на стінах. Тарас уважно слідкував і навіть давав поради — додати чубчик півникові, підправити хвіст. Нарешті на комині з’явилися два гарні півники на високих ногах.
Тарас стрибав від радощів і подумки вирішив, що коли виросте, стане маляром.
НА ТОРГОВИЦІ
Тарасові було уже дев’ять років. Якось батько нарвав слив, щоб відвезти на базар. Рано-вранці вони вирушили на торговицю в Богуслав. Тарас уперше їхав у велике місто й був дуже схвильований. Дорогою він милувався природою і вперше побачив широку річку Рось та водяні млини.
Воли через річку переправили вбрід, а віз з людьми — баржею. Поки баржу гойдало, хлопчик роздивлявся річку та навколишню природу.
Приїхавши до міста, вони потрапили на велелюдний базар біля білої церкви. Тарас із захопленням роздивлявся барвисті глечики, миски, макітри, а ще більше — натовп, який хвилювався, як море. Особливо його вразив кобзар, який співав думи про Марусю Богуславку та Морозенка. Тарас слухав уважно, переймаючись долею героїв. Він надовго запам’ятав ці пісні.
Батько продав сливи, купив дітям пряники у формі коників, сіль та інші дрібниці. Виїжджаючи з міста, Тарас роздивився Богуслав: бачив і панські хати, і прикрашені будинки з різьбленням і малюнками. Сонце хилилося до заходу, і батько поспішав виїхати за місто, поки не стемніло.
У степу Тарас лежав на возі, а батько — на траві. Хлопчик думав про все побачене й почуте, особливо про Марусю Богуславку, яка звільнила сімсот козаків з бусурманської неволі. Він навіть почав наспівувати мотив думи, і батько його похвалив, назвавши справжнім кобзарем. Засинаючи, Тарас дивився на небо, де мерехтіли зорі й падали зірки, і мріяв, поки не заснув міцним сном.
ТАРАС НА ПАНЩИНІ
Перед світанком мати Тараса збиралася йти на панщину, і Тарас попросився піти з нею. Батька ж вдома не було, він ще звечора пішов косити пшеницю на займищі, бо вдень зерно осипалося.
Ще до сходу сонця мати, Тарас, дід Іван та інші селяни вирушили на панщину. Дорогою з’явився лановий — жорстокий наглядач на коні, який лаявся, бив нагайкою кріпаків. Вдарив він і діда Івана, аж до крові. Тарас гнівно й мовчки переживав побачене. Далі всі рушили на свої займища — ділянки панського поля, які кріпаки мали жати. Батько, хоч і втомлений нічною працею, продовжував косити. Мати жала, а Тарас допомагав — подавав перевесла, бігав по стерні, доки не поранив ноги.
Мати пожаліла його й відправила посидіти на снопах. Там Тарас побачив під снопами малих перепілок, а згодом у затінку під копою задрімав й побачив сон: він дорослий, косить пшеницю, а великий пан топче людей — і Тарас кидає в нього цурку, влучаючи прямо в серце.
Прокинувшись, він побачив, як батьки далі працюють. Несподівано налетіла чорна хмара й почалася сильна злива. Батька й матір змочило до нитки, а Тарас сховався під копою. Невдовзі дощ закінчився, знову виглянуло сонце. Снопи на спеці швидко висохли і люди знову взялися до роботи. Працювали всі аж до ночі. Коли стемніло, люди, втомлені, змоклі й змучені, повернулися в село. Тарас згадав свій сон і з задоволенням подумав: «А здорово я влучив цуркою того великого пана!».
ЩОБ ФАРБИ БУЛИ ЯК ЖИВІ
На Великдень Тарас із сестрою Яринкою слухали розмову тіток, які хвалять дяків за вміння малювати, особливо за «живі фарби». Він теж хоче так навчитися. Він згадує, як колись робив саморобні фарби з квітів, цибулі, листя, додавав білок для блиску.
Після свят Тарас вирушає до Хлипнівки й іде до дяка, який справді добре малює. Той привітно приймає хлопця, розпитує про життя і просить щось намалювати. Тарас з натури малює півня й курей, і дяка вражає його талант. Він показує Тарасу ікони, що намалював, і пропонує вчитись у нього — якщо отримає дозвіл управителя.
Тарас йде до панського дому, але управитель грубо відмовляє й відсилає хлопця на кухню чистити картоплю. Тарас змушений скоритись, хоча в душі палає гнів.
ЗОЛОТІ В ТЕБЕ ПАЛЬЧИКИ
Одного разу Тарас ніс воду на кухню й почув, як панські діти вітають учителя малювання. Йому стало цікаво, і він нишком підкрався до огорожі послухати. Учитель Превлоцький почав пояснювати дітям основи малювання, але ті нічого не розуміли, тоді як Тарасові все було зрозуміло з першого разу. З того часу він щоразу потай слухав уроки з-за тину й старанно перемальовував усі вправи, швидко навчившись малювати з натури.
Якось учитель помітив, що за огорожею хтось ховається, підійшов і був вражений, побачивши у руках хлопця — чудовий малюнок. Учитель сказав, що в нього золоті пальчики і дозволив Тарасу відвідувати уроки. Він також дав йому 5 аркушів паперу і олівець, адже був впевнений, що з хлопця вийде гарний маляр.
КОЗАЧОК
Тарас мав гарний голос, і йому пропонували виступати в панському театрі, та хлопець твердо відповів, що хоче стати малярем, а не кухарчуком чи співаком. Він не зраджував своєї мрії. Головний кухар помітив, що Тарас замість куховарства більше захоплюється малюванням — знаходили навіть малюнки на стінах і каструлях. Кухар поскаржився пану, що з хлопця не вийде кухар, і запропонував віддати його в іншу службу.
Пан вирішив зробити Тараса козачком — хатнім слугою, який мав подавати воду й люльку, бути поруч і виконувати прості накази. Тарас засмутився, бо через це не зможе більше таємно слухати уроки малювання Превлоцького.
ПРЕВОЛОЦЬКИЙ ЗНАЙШОВ ТАРАСА
Учитель же помітив відсутність хлопця на заняттях і сумував за ним. Тоді Степан Превлоцький пішов до панського дому й несподівано зустрів Тараса вже у формі козачка. Вони поговорили, і Превлоцький попросив управителя дозволити Тарасові малювати у вільний час. Управитель погодився й навіть дав хлопцеві різнокольорові олівці та папір.
Наступного дня Превлоцький подарував Тарасові кілька малюнків для вправ. Хлопець із завзяттям узявся до роботи — малював дуба, багато разів переробляв, доки не вийшло. На серці у нього було справжнє свято — він знову міг творити.
ХАЗЯЇ ТАРАСА
Після смерті поміщика Василя Васильовича Енгельгардта з’їхалося багато родичів, не стільки щоб попрощатися з покійним, як поділити спадщину. Маєтки і кріпаки були розділені між родичами: частина сіл відійшла до Браніцьких, інша — до Павла Васильовича Енгельгардта. Тарас потрапив у підпорядкування Павлові Васильовичу, який був суворим і гонористим. Він обрав Тараса своїм козачком, бо той був слухняний, гарно малював і співав.
Коли маєтки були розділені між родичами, у Будищах відбувся бенкет. Тарас теж був там. Але робити йому там було нічого, і він заснув у парку під дубом. Через кілька днів пан повідомив, що весною забере Тараса з собою до Вільна. Тим часом Тарас їздив з паном маєтками, але найбільше любив Вільшану, бо там жив учитель малювання Превлоцький. Тарас мріяв стати художником, і кожного разу приносив учителеві нові малюнки, які той хвалив і детально аналізував. З кожним днем Тарас малював дедалі краще.
У КОРСУНЬ НА РОСЬ ЗЕЛЕНУ
На панському подвір’ї з самого ранку метушились, готуючись до поїздки в Київ. Конюхи чистили коней, слуги споряджали фаетон і вози з провізією. Тарас міркував, де йому їхати — з кучером чи слугами. Після сходу сонця вирушили в дорогу. Фаетон швидко котився степом. Тарас сидів поруч з кучером і милувався краєвидами — містом Корсунем, зеленими берегами Росі, великими скелями й вербами. Ночували в Корсуні, де річка й нічне небо здавалися казковими. Тарас довго не міг заснути, вражений красою природи.
Наступного ранку слуги вирушили готувати обід у гаю. Тарас із кучером готували фаетон, а потім разом із панами поїхали далі — через Рось на Білу Церкву.
У КИЄВІ
Тарас із панами заночували в Білій Церкві в маєтку «Олександрія» графині Браніцької (сестра Павла Енгельгардта), де метушливо де готувалися до приїзду царя з царицею. Тарас нудьгував увечері в палаці. Наступного дня вирушили до Києва. Фаетон мчав швидко, а Тарас нетерпляче вдивлявся вдалечінь. Незабаром побачили золочену дзвіницю Лаври, а потім місто наближалося все ближче.
Прибувши, зупинились у будинку родичів Енгельгардта, біля Софіївського монастиря. Тарас дивувався кількості золота на церквах. Після обіду пан несподівано подарував йому три дні волі. Тарас стояв, не тямлячи себе від радості.
ТРИ ДНІ ВОЛІ
На світанку Тарас заходився допомагати куховарам у домі Енгельгардтів. Досвід, набутий у Вільшаній, допоміг йому вправно виконувати будь-яку кухонну роботу. Після сніданку він вирушив оглядати Київ.
Куховар дав Тарасові хліб на дорогу. Юнак пройшов повз Софійський собор і опинився на Хрещатику, який вразив його своєю красою. Там він зустрів двох дідусів, які розповіли про походження назви Хрещатик і провели його до Золотих воріт. Вони пояснили, що ворота були збудовані за Ярослава Мудрого й прикрашені золотом, але пізніше знищені татарами.
Разом вони дістались пагорба, де залишилась лише висока могила на місці брами. Тарас побачив Софійський собор і кілька цегляних будинків поряд. Повернувшись додому, хлопець поділився враженнями з куховаром, і після обіду той повів його до Софії і Михайлівського монастиря. Тараса зачарувала краса фресок і розписів, він захопився мрією стати малярем.
Наступного дня він побував на Подолі, спостерігав гамірне життя міста, базар, бурлак, побачив Духовну академію. Найбільше його вразив Дніпро – широкий, синій, повен світла й краси.
На третій день Тарас відвідав Лавру, милувався архітектурою, церковними розписами, дерев’яними різьбленнями роботи кріпаків, яких йому дуже хотілось знайти. Побував і в Ближніх печерах, а на завершення подорожі – у Видубецькому монастирі. Він запам’ятав усе побачене, щоб потім розповісти вдома.
Так промайнули його три дні волі в Києві, наповнені відкриттями й мріями.
НА ПРОЩАННЯ З ТАРАСОМ
Після повернення з Києва пан Павло Васильович почав готуватись до поїздки у Вільно. Разом з ним мав їхати й Тарас – його козачок. Звістка про це швидко дійшла до Кирилівки та Зеленої Діброви.
Катерина, рідна сестра Тараса, поспішала до рідної хати, щоб устигнути до світанку. Побачивши, що вже не спить сестра Ярина, вона розповіла їй сумну новину – Тараса забирають далеко на чужину. Обидві засмутилися й заплакали.
Дівчата вирішили піти до діда Івана – можливо, він зможе допомогти. Дід Іван уже був на ногах, і, почувши новину, тільки зітхнув: така доля кріпаків – ніхто не питає їхньої волі. Коли зійшло сонце, дід Іван, Катерина, Ярина й Оксана – подруга Тараса – вирушили до Вільшани.
ПРОВОДИ
Наступного дня пан Енгельгардт разом із челяддю мав вирушати до Вільна. День був похмурий. На панському подвір’ї з самого ранку почали збиратись люди, щоб провести Тараса й інших.
Тарас і Оксана провели ніч у розмовах. Уранці хлопець забіг у панські покої, щоб забрати свої найцінніші речі – малюнки, фарби, олівці. Його серце стискалося від тривоги: попереду невідомість, чужина, розлука з рідними.
Пан Павло Васильович того дня був сердитий і постійно підганяв управителя. Двір був заставлений підводами з речами та людьми, готовими вирушати. Прийшли й музиканти, а вулицю вже заповнили селяни – серед них дід Іван, Катерина, Ярина й Оксана. Тарас стояв біля фаетона, не зводячи очей з рідних.
До нього підійшов Степан Степанович Превлоцький – йому було шкода хлопця. Він підтримав Тараса, порадив не покидати малювання і вчитись у самого життя. Превлоцький пригорнув хлопця на прощання.
Подорож тривала кілька днів. Чим далі від рідного краю, тим гірше почувалося Тарасові. Він згадував своє сумне дитинство, дивлячись на убогі села та нещасних людей.
