Всеволод Нестайко “Дивовижні події у шостому Б” скорочено читати варто, щоб згадати про пригоди друзів.
“Дивовижні події у шостому Б” скорочено
РОЗДІЛ І, в якому йдеться про Лесика, про Жору, а також про першу подію
Лесик був фантазер. Фантазія його народжувалася з будь-чого: побачить чоловіка, який іде вулицею, фільму, який щойно переглянув, книжки, яку прочитав. Навіть піонервожатий Сьопа Чичибабін називає Лесика Мюнхгаузеном.
Жора – протилежність Лесика, він реаліст. Знаний на всю школу технік, конструктор і винахідник, який мав прізвисько Жора Комп’ютер. Його торік показували по телевізору.
Лесик і Жора – друзі, живуть на одному поверсі, разом сидять за партою. Жора ставиться до Лесика з дружньою поблажливістю.
У школі чекають колишнього учня , Героя Соціалістичної Праці, академіка, ученого – кібернетика Віктора Сергійовича Іваницького.
Посеред шкільного подвір’я красувалася чудова клумба, гордість усієї школи. На ній росли квіти, занесені до Червоної книги. Уночі хтось нещадно обламав троянди, витоптав квіти, повивертав каміння з гірки. У розпачі були і вчителі, і учні. Вітя Іваницький, майбутній академік, був одним із тих, хто створював гірку.
Лев Парамонович − високий кремезний чоловік з густими кошлатими бровами, гнівався. А очі директора школи метали блискавки. Завуч Фаїна Панасівна говорила, що таке могла зробити тільки зла й жорстока людина. На спортивному майданчику осторонь від усіх стояло троє учнів 6 «Б» класу – Довгий, Злюкін, Малявка.
Довгий, Андрій Мережко, – майже двометровий акселерат із сонними очима і розпатланим чубом.
Злюкін, Казик Люкін, − хлопчина середнього зросту, страшенно забіякуватий, злий і мстивий.
Малявка, Алик Дука, – найменший у 6 «Б», але кістлявими кулачками боляче штурхав свою жертву, яку Довгий у цей час тримав, як у лещатах, здоровенними лапами.
Трійця забирала гроші, сніданки, примушувала інших робити різні пакості. Але майже ніколи не вдавалося впіймати їх на гарячому, бо діяли вони хитро й підступно.
Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук намагалися врятувати поламані квіти. Коли продзвенів дзвінок, учні почали розходитися по класах. На п’ятому уроці вчитель фізики Антон Григорович повідомив, що зустрічі з академіком не буде. Всі знали, що академік прилетів учора, його зустрічали Лев Парамонович та Кира Андріївна.
Лесик дуже збентежений: сьогодні день народження мами, яку він дуже любить.
РОЗДІЛ II, в якому ви знайомитеся з батьками наших героїв. Незвичайні іменини
Лесикові батьки – люди творчі. Тато, Юрій Васильович,− художник. Мама, Галина Іванівна,− музикант, працює концертмейстером у музучилищі. Лесик любить батьків, бо вони справді незвичайні люди. До кожного свята у їхній родині випускалася сімейна стіннівка «Домовик». Тато намалював симпатичного веселого домовичка у береті, створювали дописи, фотоколажі і карикатури. На дні народження обов’язково приїздили з села мамині батьки, дід Іван Семенович і бабуся Оксана Петрівна. Тоді тато салютував із маленької гарматки, яку привіз із Німеччини дід Василь Денисович як трофей після війни.
Мамині батьки жили в мальовничому селі. Баба Оксана дуже гарно співала. Дід Іван любив вирізувати сопілки і дарувати внукові. Хоча їх було вже десятків півтора, але кожна мала свій неповторний голос.
Мама сьогодні була дуже гарна, всі розглядали черговий випуск «Домовика». Потім завітали дід Василь Денисович, художник – реставратор, він поновлював фрески у старих церквах. Він і сам був трохи схожий на святих, зображення яких поновлював. Лесик його дуже любив, як і бабусю по татовій лінії – Ганну Святославівну. Баба Аня – співачка, що раніше співала в опері, а зараз хіба у них на іменинах.
Потім усі разом готували святкову вечерю, накривали на стіл. Увечері прийшли гості – батьки Жори Комп’ютера, які жили по сусідству. Жорині батьки – «технарі». Тато, Геннадій Максимович був доктором технічних наук. Мама, Зоя Михайлівна,була хіміком, кандидатом наук. Якщо Лесикові батьки притримувалися «ретро»стилю, який був пов’язаний із класичною спадщиною, то Жорині були ультрасучасними, вони підтримували стиль науково-технічної революції. Жорині батьки робили все за графіком. Такий графік мав і Жора, але часто діставав його з кишені, щоб внести корективи. Вся родина Дори любила спорт: тато грав у теніс, мама займалася аеробікою, Жора відвідував підводне плавання у басейні. Лесик робив спроби привчити батьків до таких активностей, але нічого не вийшло: часу на спорт у них не вистачало. Жора намагався доєднати Лесика до їх сімейної команди, але з цього нічого не вийшло: Лесик почувався чужим. У кожної родини був свій стиль.
Поки сиділи за святковим столом, Іван Семенович розповів про пожежу у Солов’їному гаю, яку він гасив, збиваючи полум’я своїм піджаком. Лесиків тато нагадав, що за вогонь і різні ремесла, які опанували люди відповідальний Прометей. Василь Денисович пригадав, що недавно познайомився із цінною людиною – Прометеєм Гавриловичем. Він працював завгоспом у школі, де вчилися хлопці.
РОЗДІЛ ІІІ, в якому ви знайомитися з Прометеєм Гавриловичем
Прометей Гаврилович з’явився у школі в четвертій чверті минулого року. За два тижні ліквідував аварійний стан шкільного господарства, а з учнями зав’язав дружні і щирі стосунки. Але він був людиною досить загадковою: про себе розповідав жартуючи, як про титана Прометея. Був кремезний, міцний, фізичну силу мав надзвичайну: сам перемістив вогнетривку шафу-сейф, яку 3 вантажники не могли зрушити з місця. Завгосп був сміливою людиною. Одного разу Злюкін виліз через розчинене вікно на третьому поверсі, став на карнизі, а потім від страху втратив здатність рухатися. Всі дуже злякалися за нього і не знали, як йому допомогти. Завгосп спокійно виліз у вікно, пройшов по карнизу, обхопив Злюкіна і повільно- повільно потяг за собою до вікна. Потім змусив його просити пробачення у всього класу. Цей випадок зробив завгоспа в школі легендарною людиною. Лише Злюкін не злюбив Прометея.
А на початку цього року хтось почав робити шкоду: у замки заганяв уламок сірника чи копійку. Замки не можна було відчинити – уроки зривалися на радість ледарям і порушникам дисципліни. Прометей Гаврилович через це дуже переживав. Одного разу, відкриваючи через це двері викруткою, завгосп згадав про Еврісфея. Почувши нове ім’я, учні схотіли дізнатися про царя, тому побігли в шкільну бібліотеку по «Міфи Давньої Греції». Так у 6 класі почалося захоплення грецькими міфами, а вчителі з легкої руки Агашкіна були переіменовані на міфологічний лад. Директор став Зевсом Парамоновичем. Оскільки характер у нього був крутий, воно йому було до лиця. Ставна вчителька хімії Кира Андріївна стала Герою Андріївною. Завуч, вчителька математики Фаїна Панасівна, стала Анафіною Панасівною – богинею неба. Учителька української мови та літератури Маргарита Михайлівна стала Афродитою Михайлівною. Учителька біології Зінаїда Семенівна стала Артемідою Семенівною. Старенька, завжди усміхнена вчителька географії Палагея Петрівна стала Гея Петрівна. Гея (грецьке – Земля), за міфологією одна з найперших богинь, прародителька багатьох богів і людей. Учитель фізики Антон Григорович став Аполлоном Григоровичем. Викладач іноземних мов Борис Тарасович став Гермесом Тарасовичем. Керівник початкової військової підготовки Андрій Степанович став Ареєм Степановичем. А Орест Іванович, викладач праці ніким іншим стати не міг – тільки Гефестом Івановичем. Учительську тепер називали Олімпом.
РОЗДІЛ IV, в якому Зоя Михайлівна говорить нарешті те, що не договорила у розділі другому. Прометей Гаврилович стає ще загадковішим
Зоя Михайлівна розповіла, що перебуваючи у відрядженні на одному із підприємств, яке впроваджувало у виробництво новий препарат, стала свідком незвичайної події. Директор підприємства отримав великий поліетиленовий пакет дохлої риби і записку: «За що ви нас убили?!». Секретарка розповіла, що кілька разів приходив якийсь Прометей Гаврилович і вимагав не отруювати річку. Коли Зоя Михайлівна познайомилася із Прометеєм Гавриловичем, він справив на неї дуже гарне враження, бо видався їй справжнім правдолюбом. А Денис Васильович розказав, що познайомився з Прометеєм Гавриловичем, коли реставрував лик севастійського мученика Северіана. Очі у святого мученика особливі. Отож довго придивлявся, шукав, доки не зустрівся з Прометеєм Гавриловичем. Зоя Михайлівна припустила, що у Прометея Гавриловича якась сімейна трагедія. Він живе один, дружини в нього нема.
Лесика і Жору відправляють дивитися телевізор, але Жора запрошує Лесика до себе. Хлопці насолоджуються музикою. Лесик раптом задається питанням, а що якщо Прометей Гаврилович – справжній Прометей. А потім Лесик щедро ділився своїми думками – фантазіями з Жориком.
РОЗДІЛ V, в якому Лесик розповідає свій сон чи фантазію. Незвичайна педрада. Вирок. Неймовірні пригоди Лесика і Жори
Отож, Лесик розповідає свій сон.
…По темній школі Лесик і Жора йдуть до вчительської. На табличці слово «Учительська» закреслено і над ним крейдою виведено: «Олімп». В учительській звичайні меблі, а за столами сидять директор і вчителі, одягнені у білі простирадла – тоги, як грецькі боги. У декого на голові шоломи, у декого в руках лук і стріли. У військкерівника – меч, у Ореста, Гефеста Івановича – величезний ковальський молот. Лев, Зевс Парамонович в одній руці тримає щиток, як у електрозварювальника, а в другій – блискавки, які він прикриває щитком, щоб учителів не сліпило.
Віддалік на окремому стільці похнюплений Прометей Гаврилович, навпроти нього – бібліотекарка Іда Василівна. Її очі зав’язані хустиною, в одній руці терези, у другій великий кульок, з якого щось сиплеться – так званий «ріг достатку».
Я здогадався, що це Феміда, богиня правосуддя. Афіна Панасівна вказала нам на стільці в центрі учительської. Коли ми сіли, Зевс Парамонович звернувся до педабогів, пропонуючи розглянути ситуацію з оцінками та поведінкою учнів. Виступили Гера Андріївна, Аполлон Григорович, Афродита Михайлівна, Артеміда Семенівна, Афіна Борисівна, Арест Степанович, який згадав про пожежу, яка недавно трапилася на шкільній території. Почувши слово «вогонь» Зевс Парамонович спитав: «А хто, хто цей вогонь їм дав?» − і широким жестом показав на Прометея Гавриловича.
Прометей Гаврилович, зітхнувши, сказав, що ми все одно хороші. Почувши це, Зевс Парамонович зареготав:
−Хто?.. Горезвісна трійця? І Агашкін?
Я оглянувся, а позаду нас на стільцях сидять Довгий, Злюкін і Малявка, а трохи віддалік – Агашкін. Прометей Гаврилович почервонів, але вперто повторив: «Хороші!».
Зевс Парамонович спохмурнів і надав слово Феміді Василівні. Вона оголосила вирок. За нерозумне і небезпечне поводження учнів з вогнем, небажання вчитися, погану поведінку, недбайливе ставлення до природи вогонь у людей відібрати і всіх наук та вмінь позбавити. Самого титана Прометея до скелі знову прикути, щоб орел йому щодня печінку дзьобав і шматував. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає. Зевс Парамонович вирок затвердив. Тоді він підніс руку з блискавками догори – все полетіло шкереберть.
Опритомніли хлопці на холодному камінні перед входом у якусь печеру. Навколо непролазні хащі з гігантських папоротей, ліан. Хлопці в благеньких звірячих шкурах, ноги босі. Себе Лесик не бачив, а Жора замурзаний, як порося, патлатий, скуйовджений. Одне слово дикун, первісна людина. На питання Лесика, що сталося , Жора серйозно відповів: «Катастрофа! Всесвітня! Догралися!»
Роззирнувшись навкруги, побачили шиверекію подільську з їхньої «альпійської гірки» − релікт третинного часу, тільки гігантську, доісторичну. Хлопці зрозуміли, що повернулися у минуле, на мільйони років назад, у доісторичний час. Вони захвилювалися, де люди? Схотілося їсти. Та з хащів почулися звуки, схожі на звіряче рикання. Коли вони стихли, хлопці вирішили вилізти на дерево, щоб роздивитися місцевість. У дуплі щось заворушилося й заверещало- заплакало. Хлопці зазирнули в дупло і побачили… немовля – австралопітек чи архантроп. Лесик почав співати колискову, яку колись йому співала мама, щоб заспокоїти немовля. Проте дитина голосно плакала. Раптом над хлопцями почулося грізне «вау – вау!» і здоровецькі лаписька схопили їх за руки. Над Лесиком схилилося страшнюче бородате обличчя( тато!), а над Жорою таке ж страшнюче безбороде (мама!). Хлопці не могли промовити й слова. Дике немовля могутньо закричало, його батьки забули про хлопців і кинулися до нього, а хлопці – навтікача. Коли переконалися, що погоні немає, сіли перепочити під кущем гігантської папороті. Хлопці обговорили ситуацію. Жора сказав, що таке життя для дитини дуже складне, без пелюшок, повзунків. Лесик здивувався, звідки його друг знає про повзунки і підгузки. Із відповіді Лесика Жора зробив висновок, що той щось крутить.
РОЗДІЛ VI, в якому розповідається про Лесикову таємницю
Ви не забули, хто така Леся Чорнобривець? Так, ота сама однокласниця хлопців, через яку в Лесикових грудях тьохкав соловейко, а в Жори холов кінчик носа. Білявенька, світлоока звичайна дівчинка.
То було навесні цього року. Лесик почав помічати, що Леся поводиться якось підозріло. Додому вона завжди ходила в гурті, любила велику компанію, сміх, жарти. А то раптом стала серйозною. Після уроків кудись поспішала навіть без найближчої подруги Аліни. Лесикова фантазія почала змальовувати картину одну страшнішу за інші. Тому він вирішив простежити за Лесею. Це виявилося нелегкою справою. Поки він займався детективною діяльністю, стався епізод, який йому запам’ятався.
… Одного разу Лесик побачив на асфальті маленького горобчика – пташеня. Він стрибав по асфальту, а над ним пурхали дорослі горобці. Мабуть, випав із гнізда. Лесик глянув угору, побачив квадратик вентиляційного душника. З якого стирчали соломинки. Лесик зупинився на мить. Що він міг зробити, де взяти драбину не знав. Тому побіг далі. Коли повертався назад, пташеняти уже не було. Почуття провини ворухнулося в його серці. А що, як кіт?.. І раптом побачив Довгого. Невже Довгий підняв пташеня і поклав у гніздо? Він, Лесик, значить, не підняв, а Довгий… Це не в’язалося із звичними уявленнями про трійцю.
На третій день детективної діяльності, втративши «об’єкт», Лесик поїхав на площу Толстого. Біля молочної кухні він побачив чергу, у якій стояла Леся. Вона прийшла по харчування для братика, бо мама підвернула ногу, а тато на роботі. Потім діти зайшли в «Океан» купити щось рибне, потім у молочний. Потім їхали у 20 тролейбусі додому на Печерськ. Леся розказувала про маленького братика і запросила в гості. Лесина мама сиділа на тахті з перебинтованою ногою, а поруч коляска з маленьким Тарасиком. Тарасик, побачивши Лесика, розтягнув рот у широкій усмішці, а Лесик засміявся у відповідь. Вся квартира Лесі була заставлена вазонами з квітами і рослинами. Леся цікаво про них розповідала. Потім Лесика частували чаєм з айвовим варенням і з домашніми заварними тістечками виробництва Лесиної мами (разом з Лесею!»). За цей час Тарасика двічі переповивали і один раз годували. Потім Лесику навіть дали потримати Тарасика. Лесик тоді відчув себе дорослим і дужим. Наступного дня Лесик підбіг до Лесі, щоб запитати про маму, про Тарасика, але наштовхнувся на Лесин погляд: «Мовчи». Поруч стояли дівчата. Лесик зрозумів, що Леся не хоче, щоб у класі всі знали. Так у Лесика і Лесі народилася їхня таємниця.
А потім Лесик не ходив до школи, бо застудився. Лише в четвер вони коротко перемовилися, і Леся кудись заквапилася. Він ще кілька разів питав, і вона коротко відповідала. І Лесик зрозумів, що більше нічого не буде. Але таємниця лишилася. Про неї ніхто не знав. Навіть Жора. Йому, мабуть, було б неприємно дізнатися про ту таємницю.
РОЗДІЛ VII, в якому продовжується Лесикова розповідь. Небезпечні доісторичні пригоди. Фороракос. Дощ. Ми провалюємося. “Хлопці! Чілдрени!”
Сидячи під папороттю, хлопці помітили, що ліворуч ліс рідшає, світлішає, переходить у степ. Хлопці подалися туди. Їм дуже хотілося їсти. Почувши якийсь тупіт, хлопці лякають себе можливою зустріччю з фороракосами (безкрилими бігаючими птахами – хижаками) чи звичайними мастодонтами. Потім хлинув дощ як з відра. Хлопці змокли і змерзли. Нарешті дощ припинився, та пронизливий вітер обдував мокрих хлопців з усіх боків. Вони змерзли до болю. І по- справжньому зрозуміли, що таке життя без вогню! Вогню не було: не навчилися ще його люди добувати. Доісторичний час. Четвертинний період. Неоліт.
Хлопці підхопилися і почали рухатися, щоб зігрітися, та вправи мало допомагали. Ставало холодніше. Друзі вирішили бігати, наздоганяючи один одного. Раптом Лесик побачив, що Жора зник, але не встиг він навіть здивуватися, як відчув, що землі під ним немає, і він летить кудись вниз.
Отямились хлопці на мокрій слизькій глині на дні глибокого яру. Спробували вибратися з яру, та де там! І порятунку чекати годі… Раптом хлопці почули знайомі слова: «Хлопці! Чілдрени! Це ви?». З куща вигулькнула розпатлана мокра голова Агашкіна. Йому друзі зраділи, як найріднішій людині.
РОЗДІЛ VIII, який знайомить вас з Васею Агашкіним. Дуб д’Артаньяна. “Унікум”… Звичайний шматок штукатурки…
Уявити Агашкіна спокійним і нерухомим просто неможливо. Він страшенно любить бути в центрі уваги, любить, щоб його слухали. А ще Агашкін любить знамениті імена, дзвінкі титули й високі посади. Тому в класі він ні до кого не виявляв особливого інтересу, ні з ким близько не дружив. Однак найчастіше він звертався до Лесика і до Жори, хоча хлопці розуміли ставлення Агашкіна до себе і не переоцінювали його уваги. Агашкін не був яскраво вираженим негативним типом. Він приваблював моторною вигадливістю. Завдяки їй з’явився секрет хлопців 6 «Б»: дуб д’Артаньяна, де вони вітали того, хто придумав щось цікаве для всіх. Першим вітали Агашкіна. Коли поверталися додому Лесикові було досадно. У його голові ворушилися сотні різних вигадок, але він не вмів обернути їх на якісь конкретні дії. Його вигадки можна було тільки розказувати. А Агашкіна знову славили на дубі д’Артаньяна за те, що придумав кататися на дверях будинку, який зносили у сусідньому дворі. Лесик боляче переживав це. Через кілька днів на дубі д’Артаньяна славили Жору. Він повів хлопців у школу, де вчився його приятель по станції юних техніків Володя Тарасуло. Школа була новісінька. І хлопці ходили по ній, як по виставці: у кожну парту вмонтовано мікрокалькулятор, є шкільна ЕВМ. Того ж дня Жора, червоніючи, сидів на дубі. Агашкін внизу вигукував: «Слава Жорі Комп’ютеру!». Проте відчувалося, що він робив це не дуже щиро. Лесикові дуже хотілося хоч чим-небудь втерти носа Агашкіну.
Одного разу тато попросив Лесика занести фарби дідові, який працював у лаврі, у церкві Різдва Богородиці. Дід радо зустрів внука, але часу на розмови не мав. Тому Лесик, віддавши фарби, пішов до виходу. При виході побачив на долівці кілька шматків штукатурки, прихилених до стіни. «Мабуть, частина фрески – настінного живопису,»− подумав Лесик. А ще коли він заходив до храму, звернув увагу на темну бронзову дошку на стіні праворуч з викарбуваними словами: «Церква Різдва Богородиці(1696 рік). Охороняється державою». «Унікум», − наче хто сторонній проказав це слово. В уяві Лесика виник Агашкін. Лесик роззирнувся, ніде нікого. Він нахилився, схопив найменший уламок фрески, сховав під сорочку і кинувся геть. Уламок неприємно холодив груди. Хлопчик обіцяв собі, що тільки покаже хлопцям і одразу віднесе назад. Весь вечір Лесик відчував себе державним злочинцем. На перерві Лесик поманив Агашкіна і показав йому «унікум». Агашкін вихопив фреску із рук Лесика. До нього підійшов Ясик Гриценко, якому Агашкін почав розповідати про фреску так наче Лесик не має ніякого відношення до неї. Лесик хотів вирвати «унікум» із рук Агашкіна, рвонув, але не втримав і фреска вилетіла у вікно. Хлопці подивилися вниз – на асфальті сіріла пляма й валялися дрібні крихти штукатурки. Агашкін сказав, що пожартував: то звичайна штукатурка. Продзвенів дзвінок, Лесик сидів і відчував холодну порожнечу в грудях. Коли закінчився урок, Лесик знову визирнув у вікно− на асфальті було чисто. Хлопчик зрозумів, що виходу немає. Тому підтвердив Агашкіну, що то була звичайна штукатурка. Але Лесик кілька днів носив порожнечу у грудях. Після зустрічі із дідом, який і словом не обмовився про пропажу шматка фрески, Лесик повеселішав. Тільки ставлення Лесика до Агашкіна ускладнилося. З одного боку, з Агашкіним цікавіше, ніж без нього. З другого, якийсь кручений він, нещирий, лукавий.
РОЗДIЛ IX, в якому ми дізнаємося про пригоди Агашкіна. Вибач, Жоро. Раптовий напад
Агашкін, побачивши хлопців, вигукнув, що Хічхок ніщо зі своїми вигаданими кіножахами проти його реальних пригод. Друзі зрозуміли: Агашкін залишився собою навіть у доісторичному часі. Агашкін розказав, що в яр його закинув мамонт. Хлопці почали вибиратися із яру. Коли хлопці були майже нагорі, а Лесик і Агашкін уже вхопилися за деревовидного хвоща, почалася злива гірша за першу. Жору змило водою на дно яру й понесло кудись. Коли злива закінчилася, Лесик з Агашкіним таки видряпалися нагору. На дні яру вирував каламутний потік, Жори ніде не видно. Хлопці подалися краєм яру в той бік, куди текла вода, щоб шукати Жору. В одному місці потік розлився на два рукави, бо на дні лежала величезна кам’яна брила. Хлопці пішли вздовж одного з рукавів, поки потік не вилився в озеро, поросле густими доісторичними очеретами. Жора не відгукувався. Хлопці дуже змерзли, тому Агашкін запропонував побігти до лісу. У лісі не було тепліше, а з гілок капали великі холодні каплі. Раптом Лесик почув голос учительки хімії Кири Андріївни.
…Щоб одержати екзотермічну реакцію, треба взяти 4 грами сірки плюс 7 грамів заліза…
Лесик рвучко повернувся до Агашкіна і спитав, чи той чув. «Чув,»− відповів той. Хлопці дивилися один на одного і нічого не розуміли. Раптом почувся голос фізика Антона Григоровича: «Кількість внутрішньої енергії, яку тіло одержує або втрачає за теплопередачі, називають кількістю теплоти». І знову тиша. Нікого. Фантастика якась. І тут Лесику сяйнуло, що у них не просто вчителі, а педабоги! Для них передача думок і голосу на відстані –тьху! Проте хлопці не зрозуміли, що їм хотіли підказати педабоги, і картали себе за те, що на уроках були неуважними і грали у «морський бій». Лесик згадав про Жору, він зараз був дуже потрібний.
Із дерева щось упало і вдарило Агашкіна по голові. Коли Лесик нахилився, щоб розглянути те щось, сам відчув удар по голові. Хлопці подивилися вгору і побачили невелику волохату мавпу, яка кидала по них плоди. Агашкін підняв овоч з землі і кинув у мавпу, але та спритно відхилилася. У цей час до мавпи перескочили ще дві. Щось дуже знайоме було в тих мавпах. Коли Лесик придивився уважніше, то впізнав у них трійцю – Довгого, Злюкіна, Малявку.
РОЗДІЛ X, в якому ви побуваєте разом із шостим “Б” на уроках Ореста Івановича і побачите, що там робиться. “Договірний підряд”.
Шкільна майстерня була обладнана за останнім словом трудового навчання. А Орест Іванович робив усе так легко, так гарно, що не можна було відвести очей. Всім хотілося зробити так само. Орест Іванович одержав договірний підряд на виготовлення маленьких столиків для дитячих садків. Всі класи з 4 по 8 перейшли на роботу по дереву. Працювали всі, крім… Ви здогадуєтесь, що трійця не могла працювати, як усі… Поки не було змагання із 6 «А» на трійцю ніхто особливу увагу не звертав. Але тепер, коли 6 «А» вигравав… Навіть скромний Ясик Гриценко не витримав і вибухнув: «Якби всі були такі, як ви, люди лишилися б мавпами». Почувши це, трійця посунула на Ясика. Та решта хлопців щільно оточили його− і трійця відійшла. Через три дні Ясик прийшов до школи з великим синцем. Він розказав, що якийсь незнайомий хлопець, не сказавши ні слова, у прохідному дворі вдарив його кулаком в обличчя. Усі зрозуміли, що трійця намовила того хлопця, але довести нічого не можна було.
РОЗДІЛ XI, в якому Лесик і Агашкін потрапляють на верхівку величезного дерева, а потім на галявину. Зустріч із шаблезубим. Лесик згадує
Тим часом три мавпи на гілці дивилися на Лесика та Агашкіна, який щось їм говорив. У відповідь трійця засовалася на дереві і зауукала по-мавпячому. Лесик припустив, що вони стали звичайнісінькими мавпами. Агашкін щось хотів їм сказати, але орангутан Довгий скочив із гілки, схопив його волохатою лапою і злетів разом із ним на дерево. Не встиг втекти і Лесик, його теж затягли на дерево. Трійця підняла хлопців на верхівку дерева, а тоді раптом випустила їх зі своїх лап і блискавично зникла. Хлопці вхопилися руками за гілки і висіли. Коли вони уважніше оглянули все навколо, їм здалося, що бачать знайомий краєвид. Це була «альпійська гірка», що біля школи тільки гігантська. Лесик знову згадав про Жору, і тому хлопці почали швидко злазити з дерева. Тільки вони ступили на землю, як знову їх схопили мавпи і потягли у якісь хащі, притягли на галявину і давай збиткуватися. Раптом трійця завмерла…, а тоді як дремене. Лесик і Агашкін залишилися лежати на землі. З хащів почувся басовитий рик, а тоді з’явився шаблезубий тигр. Хлопці завмерли, закам’яніли, а тигр обнюхав кожного, скривився бридливо і пішов у хащі. І тут Лесик згадав про пригоду на горищі .
РОЗДІЛ XII, в якому Лесик і Жора потрапляють на шкільне горище Стаття Каті Шалаєвої. Двері зачиняються. Дрижаки. Гоша і Антоша.
Це було торік, коли ще шкільним завгоспом був Федя. Агашкін прибіг у клас збуджений і повідомив, що побував на шкільному горищі. Хлопці зацікавилися, бо шкільне горище завжди було замкнене, а ключ від нього був у Феді. Після уроку всі хлопці побігли на четвертий поверх, але побачили замок на дверях горища. Хлопцям дуже кортіло побувати на горищі, тому вони кожну перерву перевіряли , чи висить замок. Коли так минуло кілька днів, пристрасть трохи вгамувалася. Одного разу Маргарита Михайлівна виставила з уроку Лесика і Жору , бо вони розмовляли. Хлопці подалися на четвертий поверх, піднялися сходами і завмерли. Висячого замка на горищних дверях не було…Лесик ступив на горище першим, Жора за ним. Хлопці серед старих меблів знайшли стару шкільну газету «Школяр». Поки друзі розглядали її, почули, що щось залізне скреготнуло, потім клацнуло. Хлопці кинулися до дверей – вони були замкнені ззовні. Через певний час друзі відчули, як холодно на горищі. Тому почали гатити у залізні двері в чотири кулаки. Гатили поки, кулаки не заболіли, хлопці дали їм перепочинок. Раптом почули тихі голоси. Друзі закричали, щоб їх випустили, а потім довго вмовляли Гошу і Антошу з 3 «А» випустити їх. Нарешті хлопці почули в коридорі тупіт багатьох ніг, галас і голоси Агашкіна та Маргарити Михайлівни. Коли Федя відкрив двері, хлопці побачили, що весь коридор і сходи запруджені учнями і вчителями, які їх зустрічали, наче космонавтів, що спускалися із космічного корабля після польоту. Кілька днів хлопці були героями на всю школу, хоча й отримали дисциплінарні стягнення.
РОЗДІЛ XIII, в якому пригоди в первісному світі продовжуються. Яма. Погоня. “Хлопці!.. Та ви що?” Знову погоня. “Неправда! При чому тут Агашкін?”
Хлопці лежали на галявині, хапали дрижаки, доки не зрозуміли, що треба рухатися, бо замерзнуть. Тому підхопилися і побігли. Лесик інтуїтивно зупинився на краю глибоченного ямиська, на дні якого сиділа трійця мавп – Довгий, Злюкін, Малявка. Вони не могли вибратися із ями. Лесик та Агашкін позітхали на краю ями, але розуміли, що допомогти трійці не зможуть. А коли почули у хащах якийсь підозрілий рух – кинулися навтіки… Друзі бігли, поки були сили, а тоді Лесик упав на землю , накрив потилицю руками, чекаючи найстрашнішого. Але почув голос Жори. Жора розповів, що його закрутило в яру, викинуло на велетенський камінь. Він добре чув, як його гукали хлопці, але геть охрип, не мав голосу. Здаля він бачив, як хлопців мавпи тягли на дерево. Лесик розповів Жорі, що то за мавпи і що вони зараз сидять у глибокій ямі. Жора запропонував знайти довгу гілляку або щось накидати, щоб трійця могла вибратися. Хлопці вирішили повернутися до ями. Дорогою вони заблукали, і в кущах зустрілися з печерним ведмедем. Хлопці знову втікали, поки не попадали на землю. Відпочиваючи, друзі роблять висновок: первісні люди нещасні.
У цьому місці Лесик змушений був перервати свою розповідь, бо в двері подзвонили.
РОЗДIЛ XIV, в якому відбуваються несподіванки для Лесика і Жори. Представницька делегація. Прихід таємничого незнайомця. Розповідь діда
Лесик розповідав про фантастичні пригоди впродовж усього недільного дня. Було вже надвечір’я, коли пролунав несподіваний дзвінок у двері. Коли хлопці відчинили двері, побачили на площадці Стьопу Чичибабіна, Славу Коваленка, Санька Чуприну, Лесю Чорнобривець і Аліну Гончарук. Коли всі увійшли у квартиру, запала хвилинна пауза. Гості прийшли з пропозицією негайно випустити стінгазету «Блискавка». Стьопа запропонував намалювати трійцю у вигляді мавп, бо всі були переконані, що альпійську гірку зламали саме вони. Жора і Лесик сказали, що така карикатура на трійцю ніяк не вплине. Проте піонервожатий був невблаганний: завтра вранці газета повинна бути. Однокласники пішли. У квартирі задзвонив телефон. Ікс Ігрекович попросив Лесика, щоб батьки перетелефонували йому на 93-01-55, коли прийдуть. Цього дивака Жора і Лесик зустріли біля школи.
Тепер час розказати про пригоду, що трапилася з хлопцями біля школи. Лесик та Жора забрели на шкільне подвір’я з боку садка і шкільної ділянки. Сидячи на холодних кам’яних сходах, Лесик розказував, як мавпи – однокласники збиткувалися з нього й Агашкіна і як їх налякав шаблезубий тигр. Несподівано Лесик затнувся й замовк. Над ними стояв якийсь незнайомець. Він був у спортивному костюмі, у кедах. Віку вже немолодого, навіть похилого. Коли хлопці запитали, хто він, незнайомець від відповіді ухилився. Запропонував називати себе Ікс Ігрекович. Потім незнайомець припустив, що хлопці щось накоїли, бо не хотіли називатися. Жора пересмикнувши плечем назвався. Почувши прізвище Лесика, незнайомець явно збентежився, а потім спитав, чи Лесиків тато художник. Лесик не без гордості підтвердив. Незнайомець поточнив, скільки йому років. Коли почув, що тридцять шість, незнайомець усміхнувся: не підходить, молодий дуже. Жора сказав, що в Лесика і дід художник. Тоді незнайомець спитав чи не вчився Лесиків дід у цій школі до війни. «Вчився. Може ви вчилися разом з ним?» − спитав Лесик. «Тож – то,»−вигукнув незнайомець, а тоді попросив телефон Лесикового дідуся. Оскільки в дідусевій квартирі телефона не було, хлопці разом з незнайомцем подалися до телефонної будки. Проте трубку дома так ніхто не зняв.
Отака пригода трапилася з хлопцями біля школи. Хлопці порадилися і дійшли згоди, що малювати трійцю не можна. У двері хтось подзвонив, то повернулися батьки і дід Василь Денисович. Лесик набрав номер незнайомця і простягнув телефонну трубку Василеві Денисовичу. Дід комусь назвав домашню адресу. А потім пояснив хлопцям, що телефонував якийсь Іваницький Віктор Сергійович. Він зараз прийде! Затинаючись і збиваючись, хлопці розказали про зустріч біля школи з незнайомцем. Академік Іваницький був у звичайному сірому костюмі та картатій сорочці. Іваницький пояснив, чому дід Василь не може його пригадати: він учився в 4 класі, коли дід був у 8 класі. Діда тоді в школі знали всі: він малював чудові стіннівки. Академік розказав, що два тижні тому отримав листа від учнів. У ньому розповідалося, що двоє хлопців на шкільному горищі знайшли стіннівку за 1944 рік. У газеті була стаття дівчинки з Куренівки про учня школи, який малював і розклеював за часів окупації карикатури на Гітлера. Звали його Толик, йому 13-14 років. На щоці у нього родимка. А ще в листі було прохання допомогти встановити прізвище героя. Академік почав згадувати, перебирати в пам’яті всіх, хто вчився в школі до війни. І пригадав, що був у школі хлопець, редактор шкільної стіннівки. Звали його Вася. Незнайомець усміхнувся і глянув на діда. Василь Денисович сидів. Втягнувши голову в плечі, тихий, принишклий. Лесиків тато вигукнув: «Батя! Це ж ти!». А потім розповів Іваницькому, як дідусь перепливав Дніпро, переходив лінію фронту, із півроку був сином полка. До Берліна дійшов. Тільки не любив дідусь про свої подвиги розмов… А Толиком став тому, що сусідка віддала йому метрики загиблого сина, який був на два роки молодший від діда. Щоб врятувати його від Німеччини. Лесик був у розпачі: вони з Жорою знайшли газету й забули про неї. А однокласники не забули, написали , відшукали. Ну, чому він такий…невдаха?
Іваницький пригадав історію про хлопчика Юрчика, першачка, який зробив йому, випускникові- медалістові зауваження, бо той курив. Іваницький прищепив носа Юрчикові. Сорок років минуло, а академік картав себе за той вчинок, навіть курити кинув у студентські роки. Дорослі говорили, а в голові Лесика роїлися свої думки. Він згадав події, які недавно відбулися, і спитав себе, невже він непорядний, втратив совість? Тато і дідусь пішли проводжати Іваницького до готелю «Київ». Лесик розумів, що сьогодні треба прийняти рішення, від якого залежало дуже багато.
РОЗДIЛ XV, дуже короткий, у якому дія відбувається вночі
Ніч з неділі на понеділок була тиха, зоряна. Місто спало, спав дев’ятиповерховий будинок на Печерську. Єдине вікно світилося на сьомому поверсі. Рогатий місяць зазирав у те вікно.
РОЗДІЛ XVI, в якому знову ж таки дві несподіванки. Шостий “Б” не вірить. “Оце фокус!”
У понеділок зранку учнів чекали відразу дві несподіванки. По-перше, знаменита «альпійська гірка» сяяла неймовірною красою. Прометей Гаврилович та Зінаїда Семенівна, які протягом другої половини суботнього дня і неділі дістали у Ботанічному саду, привезли й висадили квіти, тепер ловили на собі захопливі погляди учнів і колег. Друга несподіванка чекала всіх у самій школі. У коридорі біля дверей 6 «Б» висіла «Блискавка». На великому аркуші ватману була намальована витолочена «альпійська гірка перед школою, збоку кущі бузку, а під кущами двоє принишклих зайців. В одного зайця було обличчя… Лесика, в другого – Жори. Під карикатурою можна було прочитати:
Знайте всі, що друзі ці —
Найостанніші зайці!
Так злякались, так злякались.
Що признатись побоялись.
Тож ганьба обом тепер,
Бо хіба ж то піонер.
Хто нашкодив і тікає.
Хоч свою провину знає…
Отже, скажемо всі хором:
Сором! Сором! Сором! Сором!..
Учні інших класів підходили, читали, сміялися. Тільки з 6 «Б» не сміявся ніхто. Агашкін лише розвів руками : «Ну, чілдрени, не вірю». Його підтримали Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук. Найдивніше повелася трійця. «Блискавка» справила на них приголомшливе враження. Довгий чухав потилицю, Злюкін ховав очі, а Малявка дивився так, наче його вдарили по голові. Стьопа Чичибабін теж був украй здивований. Лесик і Жора ніколи не думали, що так важко спокутувати вину… Агашкін попросив, щоб хлопці розказали, як же воно трапилося. Довелося хлопцям розказувати все як було.
РОЗДІЛ XVII, в якому розповідається, що ж сталося того пізнього вечора на шкільному подвір’ї
Ідея авантюри належала Лесикові. Академіка треба зустріти оригінально: може, запустити якусь діючу модель. Тож, хлопці розробили план оригінальної зустрічі академіка Іваницького. Лесик і Жора повинні заздалегідь сховатися у кущах і звідти запустити літака. Коли літак робитиме коло над академіком, Лесик у кущах мав бабахнути з гарматки. Жора поставив неодмінну умову – репетиція. Репетицію проводили пізно ввечері напередодні зустрічі. Того вечора в школі чергувала Євгенія Михайлівна, найвідповідальніша чергова. Тому Жора нервував. Модель з бензиновим моторчиком завелась не одразу. А потім…Мотор завівся раптово, літачок злетів так швидко, що Лесик не встиг і оком змигнути. Модель з льоту врізалася в «альпійську гірку», закрутилася дзигою, ламаючи квіти, поки не заглох мотор. Хлопці завмерли, почувся якийсь звук. Жора кинувся на клумбу по літачка, Лесик за ним. Хлопці вихопили модель із клумби і кинулися геть. У чужому дворі друзі поклялись один одному ніколи не розголошувати того, що сталося. Тоді пішли додому. Виявилося, що й подряпини у них у тих місцях, що не впадають в око. Доля їх берегла.
РОЗДІЛ XVIII, в якому відбувається зустріч академіка Іваницького з учнями рідної школи. “Ну, чілдрени! Я вам скажу!..”
Про це Лесик і Жора розказали однокласникам перед першим уроком. Усі уроки шестикласники сиділи мовчазні, не звертаючи уваги на хлопців. Лесик і Жора дуже переживали. Урок ботаніки був останнім. Коли Зінаїда Семенівна почала диктувати домашнє завдання, до класу увійшли Лев Парамонович та академік Іваницький. Він теж вчився в 6 «Б» у цій же класній кімнаті. Академік пройшов по класу, озираючи стіни, парти, учнів, зустрівся поглядом з Лесиком, Жорою й пішов до дверей. Коли пролунав дзвінок, Зінаїда Семенівна повідомила, що всі йдуть в актовий зал. Лесик і Жора сиділи тихо, вони ніяк не могли зрозуміти, для чого Іваницький заходив до них у клас. На сцену піднялися академік Іваницький, директор, вчителі. Виступав Іваницький, розповів історію із стіннівкою, яку ви вже знаєте.
РОЗДІЛ XIX, в якому ми з вами, знову, тепер уже востаннє, повертаємося в доісторичні часи
Жора дорікнув хлопцям, що вони забули про Прометея Гавриловича. А він там десь на скелі прикутий. Орел щодня груди розриває, печінку шматує… Жора запропонував хлопцям спробувати звільнити Прометея Гавриловича самостійно. Спочатку хлопці шукають скелю, до якої прикутий Прометей Гаврилович. Жора, піднявши очі догори, прохає Гею Петрівну їм допомогти. І справді хлопці почули привітний голос вчительки географії, яка підказала, що хлопцям треба рухатися на південний схід від Києва. Агашкін хвилювався, як краще дістатися до Кавказу. Хлопці вирішили добиратися водним шляхом, Дніпром до Чорного моря, а там і Кавказ. Отож треба було майструвати пліт. Жора звернувся по допомогу до Гефеста Івановича. Вислухавши його поради, попомучилися хлопці але пліт збудували. Вивели пліт на течію, і – почалася їхня подорож. Про подорож хлопців на «Шаблезубому тігрісі» можна дві серії набалакати – «По Дніпру» і «По морю».
Під час подорожі хлопці зверталися до педабогів. Аполлон Григорович допомагав вести пліт у морі, Афіна Панасівна робила потрібні обчислення, Гера Андріївна допомогла не померти від спраги, підказуючи, як опріснювати воду. Артеміда Семенівна підказувала, як прогодуватися. А допомога Гефеста Івановича була взагалі безцінною. От хлопці уже на Кавказі, нарешті дісталися до скелі. Вони прогнали орла криками, хотіли кидати по ньому каміння. Але Прометей Гаврилович попросив не робити цього, бо орел занесений у Червону книгу. Хлопці подряпалися на скелю до Прометея Гавриловича та подали йому каменюку. Він узяв каменюку і почав гатити ним по ланцюгах, якими був прикутий до скелі. За мить ланцюги були розбиті. Прометей Гаврилович вільний, а в руках у нього горить смолоскип. Очі у Прометея Гавриловича щасливі, він запалив вогнище на горі. Навколо вогнища стояли усі педабоги на чолі із Зевсом Парамоновичем і гріли руки біля вогню. Лесикові здався знайомим отой кавказький краєвид. Це ж «альпійська гірка», тільки велетенська, в натуральному масштабі. І враз перед очима – гігантський, на пів неба, черевик, зі знайомим збитим носком. Лесиків! Наступив на скелю. Скеля зривається, летить з гуркотом вниз, хлопці разом з нею провалюються у моторошну прірву. Лесик отямився на дні глибоченної ями. Поруч дві мавпи, Лесик глянув на свої руки, ноги, вони були волохаті мавпячі…
Хлопця охопив жах, він почав кричати, що більше не буде, але було чути тільки дикі мавпячі звуки – У-У! У-У! Десь далеко пролунав шкільний дзвінок. Маленький вогничок почав наближатися.
Лесик був фантазер.
Матеріал надано лише для публікації на сайті dovidka.biz.ua. Копіювання заборонено!
