«Джим-Ґудзик і машиніст Лукас»: Глава шоста, у якій велика жовта голова стає друзям на заваді
У Пині було жак як багато людей, і всі поспіль – мигдальці. Джим, який ще жодного разу не бачив стільки народу одразу, почувався незатишно. У всіх мигдальців косички та великі круглі шляпи. Кожний мигдалець вів за руку мигдальця поменше, той, що поменше, вів іншого, ще поменше, і так до найменшого, розміром із горошину. Чи вів найменший когось менше за себе, Джим розгледіти не зміг – для цього йому знадобилося б збільшуване скло.
Це були мигдальці зі своїми дітьми, діточками та онучатками. (У всіх мигдальців дуже багато дітей та онуків.) Вулиця ними аж вирувала, вони жваво теревенили та жестикулювали, так що в Джима голова пішла обертом.
У місті столи тисячі будинків, у кожного будинку було багато-пребагато поверхів, і в кожного поверху був свій дах із золота, що випинався вперед та був схожий на парасольку.
Із кожного вікна звішувалися прапорці та кольорові ліхтарики, а на бокових вуличках від будинку до будинку тяглися сотні мотузок для білизни. На них мешканці сушили свій випраний одяг. Мигдальці – дуже охайний народ. Вони ніколи не надягають брудного, і навіть найменші, ті, що завбільшки із горошину, щодня влаштовують прання та розвішують білизну на мотузочках завтовшки зі звичайну нитку.
Еммі довелося дуже обережно прокладати собі шлях у цій величезній юрмі людей, аби нікого випадково не задавити. Емма жахливо хвилювалася, це було чути з її пихкання. Вона весь час тутукала та свистіла, щоб діти та онуки йшли з дороги. Бідна Емма геть запихалася.
Нарешті вони дісталися головного майдану перед царським палацом. Лукас натиснув на важіль – Емма зупинилася та із величезним зітханням полегшення випустила пару.
Від жаху мигдальці кинулися врозсип. Вони ніколи не бачили локомотивів і прийняли Емму за чудовисько, яке скеровує на людей своє гаряче дихання, аби вбити, а потім з’їсти на сніданок. Лукас поволі закурив люльку і сказав Джимові:
– Тож пішли, хлоп’я! Подивимось, чи вдома цар мигдальський.
Друзі вибралися з локомотиву та попрямували до палацу. Щоб дістатися до вхідної брами, їм довелося крокувати нагору дев’яноста дев’ятьма срібними сходинками. Брама, десяти метрів заввишки та шести з половиною завширшки, була зроблена з різьбленого ебенового дерева. Це дуже чорна порода дерева, чорніше за суміш із сажі, смоли та вугілля. На всьому світі є всього лише сто два центнери сім грамів цієї породи. Таке воно рідке. Добра половина цієї кількості пішла на спорудження палацової брами.
Поруч із брамою висіла табличка зі слонової кістки, на якій золотими літерами було написано:
ЦАР МИГДАЛЬСЬКИЙ
А внизу знаходилася кнопка дзвоника із великого цільного алмазу.
– Чорт мене забирай! – у захопленні сказав Лукас-машиніст, добряче все розгледівши. А в Джима очі знову зробилися круглими-прекруглими. Тут Лукас натиснув на кнопку дзвоника.
У величезних дверях із ебенового дерева відчинилося маленьке віконечко. Звідти визирнула велика жовта голова та доброзичливо посміхнулася друзям. Звісно, у голови мався ще й тулуб, проте він був повністю закритий дверима і тому не видний. Велика жовта голова запитала фальцетом:
– Що бажають ясновельможні пани?
– Ми обидва – іноземні локомотивні машиністи, – відповідав Лукас. – А бажаємо ми поговорити з царем мигдальським, якщо це можливо.
– З якого приводу ви бажаєте розмовляти з його царською величністю? – запитала голова, доброзичливо посміхаючись.
– Ми краще скажемо про це йому особисто, – відповів Лукас.
– На жаль, це аж ніяк неможливо, найвисокоповажніший шиманіст чарівного молокатива, – майже прошепотіла голова із невидимим тулубом, посміхаючись ще доброзичливіше, – поговорити з його царською величністю цілком та абсолютно неможливо. Чи у вас є запрошення?
– Ні,– знітився Лукас, – а навіщо?
Велика жовта голова у віконечку відповідала:
– Вибачте мене, негідного, проте тоді я не маю права вас пропускати. У царя немає часу.
– Але колись за цілісінький день, – розважив Лукас, – у нього певно знайдеться для нас час.
– Дуже жалкую! – відповіла голова із солодкою посмішкою на все обличчя. – У його царської величності ніколи не буває часу. Прошу вибачення! – І тут віконечко із тріском захлопнулося.
– Чорт мене забирай зовсім! – вилаявся Лукас собі під ніс.
Поки вони спускалися назад дев’яноста дев’ятьма срібними сходинками, Джим казав:
– Мені здається, цар якраз би й знайшов для нас час. Це все жовта голова. Вона нас до нього пускати не хоче.
– Саме так, – сердито погодився Лукас.
– І що ж нам тепер робити? – спитав Джим.
– Для початку нумо оглянемо місто! – підприємливо запропонував Лукас. Він ніколи довго не сердився.
Друзі перетнули майдан, на якій зібралася величезна юрма людей. Мигдальці розглядали локомотив із достатньої відстані. Емма почувалася незатишно. Вона сконфужено опустила очі-прожектори. Коли Лукас підійшов до неї та клацнув по товстому боці, Емма із полегшенням задихала.
– Послухай-но, Еммо, – сказав Лукас, – ми з Джимом пройдемося дещо містом. Стій тут, будь розумницею та поводься тихо до нашого повернення.
Емма покірливо зітхнула.
– Це ненадовго, – втішив її Джим.
І друзі вирушили в путь.
Багато годин вешталися вони вузькими провулками та строкатими вулицями, і, куди не подивись, усюди було багато жахливо дивного та незрозумілого.
Наприклад, вухочисти! Вухочисти працювали приблизно так, як у нас чистильники взуття.
Вони виставляли на вулицю зручні стільці, сідай, будь ласка, – і чистка вух починається! Але не просто там ганчірочкою, дзуськи! Це була довга та витончена процедура. На маленькому столику кожного вухочиста малося срібне блюдо, а на ньому – незліченні маленькі ложечки, та китички, па палички, та щіточки, та ватні кульки, та бляшаночки, та горщички. І все це вживалося в роботі. Мигдальцям дуже подобається ходити до вухочистів. По-перше, звісно, через їхню охайність, а по-друге – бо коли вухочисти обережно виконують свою роботу, у вухах так приємно лоскоче та поколює. А це мигдальці дуже полюбляють.
Ще там були рахувальники волосся. Вони перераховували у бажаючих волосся на голові.
Бо в Мигдалії важливо знати, скільки волосин у тебе на голові. У рахувальників волосся були крихітні пласкі щипчики із золота, якими вони могли прихоплювати кожну волосину. Відрахувавши сотню волосин, вони зав’язували їх у пучок на бантика. І так доти, поки вся голова не вкриється такими бантиками. Поруч із рахувальником волосся сидів помічник, який підраховував загальний результат. Ясна річ, часто потребувалося багато годин, аби порахувати усі волосини. Але були, щоправда, й такі, у яких підрахунок завершався надзвичайно швидко, бо в Мигдалії теж є люди, на голові в яких залишилася лише пара волосинок.
Але й це ще не все!
Усюди на вулицях виступали фокусники. Один, наприклад, виростив із маленького насіннячка просто на своїй долоні справжнє деревце, на якому сиділи та щебетали крихітні пташки. На гілочках висіли мініатюрні плоди. Їх можна було зірвати та з’їсти. На смак вони були солодкі, як мед.
Виступали тут і акробати, що жонглювали своїми маленькими, завбільшки з бусинок, дітлахами, наче м’ячиками. А дітлахи, злітаючи у повітря, прихитрялися грати на маленьких сопілочках веселу музику.
А що тут тільки не продавалося!
Той, хто жодного разу не був у Мигдалії, ніколи цьому не повірить. Проте якщо почати перераховувати всі ці фрукти, коштовні тканини, посуд, іграшки і просто потрібні та корисні речі, то книжка наша стане удесятеро товщою, ось чому ми цього не робитимемо.
Так, там були ще й різьбярі по кості. Це цілком неймовірне та надзвичайне заняття. Деяким із них було вже більше ста років, і за все своє життя вони вирізали одну-єдину річ. Але ця річ була настільки коштовною, що в нікого в світі не вистачило би грошей, аби її купити. Тому різьбярі врешті-решт дарували її тому, кого вважали достойним. Деякі, наприклад, вирізали кулю завбільшки з футбольний м’яч. Поверхня цієї кулі була вкрита чудовими зображеннями. Зображення ці не були намальовані, вони вирізалися, до того ж так тонко, ніби дороге мереживо. При цьому з найтвердішої слонової кістки. Якщо ж глянути крізь це мереживо, як крізь дуже витончену решітку, то всередині кулі можна було побачити іншу кулю. Вона вільно лежала всередині першої і теж була вся вкрита чудовою різьбою. Усередині другої кулі лежала ще одна. І так до самої середини. Дивним та незвичайним було те, що різьбярі творили диво із цільного шматка, не відкриваючи при цьому жодну з куль. Тільки крізь маленькі дірочки мереживних візерунків за допомогою дуже тоненьких малесеньких ножиків і різців вони доводили свій витвір до завершення. Починали різьбярі цю роботу багато-багато років тому, коли були ще дитинчатами-горошинами. А коли вона добігала кінця, різьбярі ставали древніми сивими дідуганами. Кулі ці, що лежали одна в одній, були розповіддю про їхнє життя, як книжка із малюнками, повна тайни.
Усі мигдальці дуже шанують різьбярів та називають їх “великі майстри слонової кістки”.
«Джим-Ґудзик і машиніст Лукас»: Глава сьома, у якій Емма вдає карусель, а друзі знайомляться з одним онуком
Цілісінький день друзі вешталися містом. Сонце вже опускалося за обрій, і у світлі вечірньої зорі засяяли золотом пиньські дахи. У провулках, де вже згустилися сутінки, мигдальці запалили свої лампіони, що переливалися різними кольорами. Вони носили їх, підвісивши на довгі батоги, дорослі мигдальці – великі ліхтарики, а діти – маленькі. Зовсім крихітні дітки були сході на картатих світлячків.
За всіма чудесами друзі зовсім забули, що після сніданку з морських фруктів у них в роті більш ані крихти не було.
– Отакої! – розсміявся Лукас. – Треба зараз же щось придумати. Підемо до якогось готелю, замовимо велику смачну вечерю.
– Годиться, – погодився Джим. – А в тебе є мигдальські гроші?
– От ч-ч-чорт! – відповів Лукас та пошкріб у себе за вухом. – Про це я якось не подумав. Проте, є гроші чи ні, а їжа людині необхідна. Дай поміркувати!
Він почав розмірковувати, а Джим очікувально на нього дивився.
І тут Лукас скрикнув:
– Ідея! Якщо грошей немає, їх треба заробити.
– Чудово, – відгукнувся Джим. – Та тільки як же їх швидко заробиш?
– А дуже просто, – відповів Лукас. – Ось повернемося до старенької Емми та оголосимо, що, мовляв, кожний, хто заплатить 10 лі, може прокотитися з нами разок паладовим майданом.
Вони швидко попрямували на великий майдан перед царським палацом, де, як і раніше, стояла величезна юрма і з небезпечної відстані витріщалася на локомотив.
Тільки тепер усі тримали в руках лампіони.
Лукас із Джимом проклали собі шлях у юрмі та видерлися на дах локомотиву.
У юрбі нетерпляче зашепотілися.
– Увага, увага! – прокричав Лукас. – Вельмишановні пані та панове! Ми на локомотиві прибули здалека і, мабуть, скоро поїдемо звідси. Скористайтеся неповторною нагодою! Прокотіться з нами! Оплата у вигляді виключної можливості – лише 10 лі. Тільки 10 лі за поїздку цим великим майданом!
У юрмі перемовлялися та шепотілися, проте ніхто не рушив із місця.
Лукас почав знову:
– Панове, спокійно підходьте ближче! Локомотив абсолютно безпечний! Не бійтеся! Підходьте ж, шановна публіко!
Мигдальці із пошаною дивилися на Джима та Лукаса, але вперед ніхто не виходив.
– Чорт мене забирай зовсім! – вилаявся Лукас. – Бояться. Нумо, давай тепер ти!
Джим набрав побільше повітря та почав запрошувати з усіх сил:
– Дорогі дітки та онуки! Моя вам порада: поїхали! Веселіше не вигадаєш, буде краще, ніж на каруселі! Увага, увага! За кілька хвилин розпочинаємо! Будь ласка, сідайте! Сьогодні тільки 10 лі з особи! Усього 10 лі!
Але ніхто не ворухнувся.
– Ніхто не підходить, – засмучено прошепотів Джим.
– Може, для початку зробимо коло вдвох? – запропонував Лукас. Можливо, що тоді їм захочеться.
Друзі злізли з даху та поїхали. Проте результат не виправдав їхніх сподівань.
Нажахані мигдальці кинулися навтьоки, і майдан, врешті-решт, став зовсім порожнім.
– Усе дарма, – зітхнув Джим, коли вони зупинилися.
– Отже, треба вигадати щось краще, – пробубонів Лукас собі під ніс.
Вони вилізли з локомотива та стали думати, тільки ось бурчання у шлунках увесь час заважало. Нарешті Джим жалібно сказав:
– Здається мені, нічого нам не вигадати. Ось якби знати когось із місцевих. Якийсь мигдалець точно зміг би щось порадити.
– Із задоволенням! – пропищав раптом чийсь тонесенький голосок. – Якщо я зможу вам допомогти…
Лукас і Джим із подивом глянули вниз та побачили біля своїх ніг крихітне хлоп’я зростом із долоню. Явно чийсь онучок. Голівонька в нього була завбільшки із кульку для гри в настільний теніс. Крихітка зняв свою малесеньку шляпку та ввічливо уклонився, так глибоко, що його кіска стала торчма.
– Вельмишановні іноземці,– сказав він, – мене звуть Пінг Понг. Я готовий прислужитися вам.
Лукас вийняв із рота люльку та уклонився з не менш серйозною фізіономією.
– Мене звуть Лукас-машиніст.
Потому уклонився та назвався Джим:
– А я Джим Кнопка.
Крихітка Пінг Понг відповів на це ще одним уклоном і тонесенько прощебетав:
– До мене доносяться жалібні наспіви ваших шляхетних шлунків. Вважатиму за честь запропонувати вам трапезу. Будь ласка, зачекайте хвилинку!
І він понісся у бік палацу крихітними-прекрихітними крочками, зате так швидко, ніби котився на колесиках.
Коли він розчинився у темряві, що згустилася, друзі розгублено роздивилися.
– Мені хочеться скоріше дізнатися, що буде далі,– сказав Джим.
– Зачекаємо, – промовив Лукав, вибиваючи люльку.
Пінг Понга, що повертався, дещо розхитувало від дивного вантажу, який він ніс просто на голівці. Ним виявився маленький полірований столик не більший за тацю.
Малюк поставив його на землю біля локомотиву. Потім розклав навколо кілька подушок завбільшки із поштову марку.
– Сідайте, будь ласка! – сказав він, роблячи запрошуючий жест маленькою ручкою.
Друзі як могли всілися на подушки. Нехай це і було важкувато, проте не хотілося виявитися неввічливими.
Пінг Понг знову умчав та прибіг назад із чудовим крихітним ліхтариком, на якому буле намальоване добродушне обличчя, що посміхалося. паличку, на якій висів ліхтарик, він увіткнув між спицями локомотивного колеса.
Тепер столик для друзів був гарно освітлений. Тим часом вже потемнішало, але місяць ще не вийшов.
– Ну ось! – пропищав Пінг Понг, із задоволенням оглядаючи свою споруду. – А що дозволено подати на вечерю вельмишановним іноземцям?
– Та-а-ак, – дещо безпорадно протяг Лукас. – А що у вас є?
Маленький гостинний господар взявся старанно перераховувати:
– Чи не бажаєте сторічні яйця із ніжним салатом із білоччиних вушок? Чи ви віддаєте перевагу зацукрованим дощовим черв’якам у сметані? Є дуже добре пюре з деревної кори під тертим кінським копитом. Чи краще парені осині гнізда зі зміїною шкірою під оцтом та олією? А як щодо мурашиних кльоцок у смачному бульйоні з равликів? Дуже рекомендую варені некруто в меду бабчині яйця чи ніжних гусениць тутового шовкопряда з їжачими голками. Чи вам більше до вподоби хрусткі ніжки сарани із салатом із пікантних вусиків хрущів?
– Милий Пінг Понгу! – сказав Лукас, обмінявшись із Джимом ошелешеним поглядом. – Я й сумніву не маю, що все це – дивовижно смачне. Але ж ми зовсім недавно в Мигдалії і спершу маємо дещо призвичаїтися до місцевих наїдків. Чи немає в вас чогось зовсім-зовсім простого?
– Ну звісно є! – палко відгукнувся Пінг Понг. – Наприклад, паніровані кінські яблука зі слоновими вершками
– Та ні,– сказав Джим. – Ми маємо на увазі зовсім інше. Є у вас щось доладне?
– Щось доладне? – розгубився Пінг Понг. Але тут личко його просвітлішало. – А-а! Розумію! – вигукнув він. – Щось на зразок мишиних хвостів із пудингом з жаб’ячої ікри! Це саме доладне з усього, що мені відомо.
Джима пересмикнуло.
– Ні,– знову заперечив він. – Я не про те. Я мав на увазі, наприклад, звичайний бутерброд.
– Звичайний що? – перепитав Пінг Понг.
– Бутерброд, – повторив Джим.
– Я не знаю, що це таке, – сконфузився Пінг Понг.
– Чи смажена картопля із яєчнею, – запропонував Лукас.
– Ні,– сказав Пінг Понг, – про таке я жодного разу не чув.
– Чи шматочок швейцарського сиру, – вів далі Лукас, у якого при цьому аж слина закапала.
Тепер пересмикнуло Пінг Понга, і він із жахом витріщився на друзів.
– Прошу вибачити, вельмишановні іноземці,– пропищав він, – але ж сир – це ж молоко, що запліснявіло! Невже ви дійсно таке їсте?
– Так! – хором відповіли Джим із Лукасом. – Звісно їмо.
Вони ще трохи поміркували про всіляку їжу. Раптом Лукас клацнув пальцями й сказав:
– Люди, в мене ідея! У Мигдалії напевне є рис.
– Рис? – перепитав Пінг Понг. – Простий рис?
– Так, так, – відповів Лукас.
– Ура! Тепер я знаю, що робити! – зраділо вигукнув Пінг Понг. – Я подам вам рис по-королівськи. Зараз! Хвилинку! Несу! – Він вже збирався бігти, але Лукас затримав його за рукавчик.
– Тільки, будь ласка, Пінг Понгу, – сказав він, – якщо можна, жодних жуків чи смажених шнурків від чобіт.
Пінг Понг пообіцяв, що жуків зі шнурками не буде, і зник у темряві. Прийшовши назад, він приніс кілька мисочок ненабагато більших нігтика та поставив їх на столик.
Другі обмінялися поглядами, які означали, що навряд чи цього вистачить для вох машиністів, що достатньо зголодніли. Але вголос вони, звісно, нічого не сказали, бо були в гостях.
Проте Пінг Понг тут-таки знову зник, приніс нові мисочки й помчав за черговою партією. Нарешті столик був повністю заставлений мисочками, з яких доносилися приємні пахощі.
Для кожного гостя малися також палички, сході на тоненькі олівці.
– Хотів би я знати, – зашепотів Джим Лукасові,– навіщо тут ці палички?
Пінг Понг, почувши запитання, пояснив:
– Ці палички, вельмишановні носії кнопок, є столовими приборами. Ними їдять.
– А-а, он воно як, – стурбовано промимрив Джим.
А Лукас сказав:
– От і добре. Спробуймо й ми. Смачного!
Тут друзі почали пробувати. Але кожного разу зернятко, старанно підчеплене на паличку, не встигши потрапити до рота, тут-таки падало назад до мисочки. Це було жахливо неприємно, адже голод ставав усе сильніше, а їжа пахла дуже-дуже принадно.
Пінг Понг був, ясна річ, надзвичайно ввічливим, тому він навіть не посміхнувся незграбності друзів. Але врешті-решт Джим із Лукасом самі розреготалися, і Пінг Понг підхопив.
– Ти вибач, Пінг Понгу, – сказав Лукас, – але ми краще поїмо без цих самих паличок. А то ще з голоду помремо.
І вони почали їсти руками просто з мисочок завбільшки з чайну ложку.
У кожній мисочці був по-різному приготований рис, один смачніше за інший. Там були: рис червоний, рис зелений і рис чорний, рис солодкий, рис гострий і рис солоний, рисова каша, рисове суфле і рис повітряний, а також рис синій, рис зацукрований та рис позолочений. А друзі все їли та їли.
– Послухай-но, Пінг Понгу, – дещо згодом сказав Лукас, – а чому б і тобі з нами не попоїсти?
– Ні, ні! – із важливим виразом відповів Пінг Понг. – Для дітей мого віку ця їжа не корисна. Нам треба отримувати рідке харчування.
– Як так? – запитав Джим із набитим ротом. – А скільки ж тобі років?
– Мені рівно триста шістдесят вісім днів, – гордо відповів Пінг Понг. – І в мене вже цілих чотири зуби.
Це було дійсно незбагненно! Пінг Понгові лише один рік та три дні!
Щоби це зрозуміти, треба знати ось що: мигдальці – дуже-предуже розумний народ, один із найрозумніших народів на землі. До того ж це дуже давній народ. Він існував уже тоді, коли більшості інших народів і гадки не було.
Тому навіть найкрихітніші дітки вміють самостійно прати свою білизну. У рік вони вже такі тямущі, що вправно вміють ходити та розмовляти по-дорослому.
У два роки вони вміють читати та писати. А в три розв’язують найважчі обчислювальні задачі, з якими в нас хіба що професор може впоратися. Але в Мигдалії це нікого не дивує, бо там усі діти такі тямущі.
Ось як пояснюється, чому крихітка Пінг Понг так вишукано вмів вести бесіду та приглядав за собою як його власна матуся. Але в іншому він був точно таким самим немовлям, як усі немовлята в світі у його віці. Наприклад, замість штанців йому все ще доводилося носити підгузки. Їхні кінці зав’язувалися у нього ззаду на великий бантик.
А міркував він уже зовсім по-дорослому.
«Джим-Ґудзик і машиніст Лукас»: Глава восьма, у якій Джим із Лукасом знаходять загадкові надписи
Зійшов повний місяць, заливаючи вулиці та майдани міста Пиня світло-сріблястим сяйвом. З палацової башти донеслися гулкі удари дзвона, посилюючись та знову завмираючи.
– Це Ю, час цикади, – сказав Пінг Понг, – зараз усі немовлята Мигдалії отримують вечірню пляшечку молока. Дозвольте, я сходжу за своєю!
– Ну звісно, – сказав Лукас.
Пінг Понг побіг та незабаром з’явився знову. У руках він стискав пляшечку з соскою, малесеньку, ніби іграшкову. Влаштувавшись на подушечці, він пояснив:
– Молоко ящірки я ціную понад усе. Дитині мого віку воно просто необхідне. Незважаючи на не дуже приємний смак, воно вкрай корисне.
І він узявся старанно смоктати з пляшечки.
– Послухай-но, Пінг Понгу, – дещо згодом сказав Лукас, – а де ти так швидко роздобув для нас цю вечерю?
Пінг Понг увірвав свою трапезу.
– На кухні царського палацу, – мимохідь сказав він. – Он бачите? Там попереду біля срібних сходів вхідні двері.
Зараз при світлі місяця двері було добре видно. А днем друзі її просто не помітили. Джим був дуже здивований.
– Тобі що, можна так запросто туди? – спитав він.
– А чом би й ні? – знизавши плечиками, відповів Пінг Понг із важливим виглядом. – Я ж тридцять другий онук пана Шу Фу Лю Пи Плі, придворного шеф-кухаря.
– Тобі точно дозволили взяти звідти їжу? – стурбовано запитав Лукас. – Я гадаю, її готували для когось іншого.
– А-а, вечеря для його царської величності,– зневажливо махнувши ручкою, відповів Пінг Понг, ніби у цьому не було нічого особливого.
– Як? – в один голос проказали Лукас і Джим, ошелешено дивлячись один на одного.
– Так, – пояснив Пінг Понг, – просто його царська величність знову нічого не побажав їсти.
– Чому це? – спитав Джим. – Адже було так смачно.
– Та-а-ак, а ви, вельмишановні іноземці, хіба не знаєте, що трапилось у нашого царя? Про це ж усім відомо.
– Ні,– відповів Лукас. – А що в нього трапилося?
Пінг Понг раптом став дуже серйозним.
– Я вам все покажу, коли закінчу, – пообіцяв він, – тільки, будь ласка, зачекайте ще трохи!
Тут він узявся за свою пляшечку і старанно зачмокав.
Лукас і Джим значуще подивилися один на одного.
Може бути, Пінг Понг покаже їм дорогу до царя?
В очікування Лукас задумливо крутив перед собою одну з паличок і раптом, щось на ній помітивши, почав вивчати іншу. Нарешті він сказав:
– Тут щось написаною Здається, вірші.
– А які? – спитав Джим. Адже він ще не вмів читати сам.
Минуло доволі багато часу, преш ніж Лукас розібрав написане, бо мигдальські літери розташовані не зліва направо, а згори донизу.
На одній паличці стояло:
“Побачу місяць – очі мої сліпнуть від сліз”.
А на іншій:
“Місяць за туманом сліз, ніби обличчя моєї дитини”.
– Який сумний надпис, – підсумував Джим, почувши зміст.
– Та-а-ак, видно, хтось сумує за своєю дитиною, – сказав Лукас, – може, вона померла чи дуже сильно хворіє. Чи так далеко звідси, що цей хтось не може з нею бачитися і тому так побивається. Наприклад, якщо дитину викрали.
– Точно, викрали, – замислено погодився Джим, – таке трапляється.
– От би дізнатися, – сказав Лукас, запалюючи свою носогрійку, – хто це написав.
Пінг Понг, який тим часом розправився зі своєю пляшечкою, уважно вислухав розмову друзів, а потім пояснив:
– Ці вірші, вельмишановні іноземці, написав його величність цар мигдальський. За його наказом їх нанесли на палички по всій країні, аби ми постійно про це думали.
– Про що? – хором спитали друзі.
– Зачекайте ще трохи! – попрохав Пінг Понг. Він хутко відніс увесь посуд назад до палацу і витяг лампіон із колеса. – А тепер, вельмишановні іноземці, ідемо! – урочисто оголосив він і закрокував геть. Проте, зробивши кілька кроків, малюк зупинився та обернувся назад. – У мене є прохання, – сказав він із сором’язливою посмішкою. – Мені дуже хочеться разок прокотитися на вашому локомотиві. Чи не можна це якось меня есть просьба, – сказал он со стеснительной улыбкой. – Мне ужасно хочется разочек прокатиться на вашем локомотиве влаштувати?
– Чом би й ні? – здивувався Лукас. – Скажи лишень, куди нам треба їхати.
Джим узяв крихутку Пінг Понга на руки, вони всі разом сіли на локомотив і поїхали.
Здається, Пінг Понг усе-таки трохи побоювався, незважаючи на його ввічливо-хоробру посмішку.
– Ось це вже швидко так швидко! – пищав він. – На наступній вулиці ліворучбудьласкаколинепомиляюся, – при цьому він стурбовано погладив себе по повному животику, – теперправоручбудьтеласкаві – якщонепомиляюся, ой, – теперпрямо – яздається – трохипоквапився – ізмолоком – теперчерезмістбудьласка – цедлядітеймоговіку– весьчаспрямо – дітеймоговікунекорисно – зновуправоручбудьтеласкаві – зовсімнекорисно, ой-ой! Як швидко!
За кілька хвилин вони вже були на іншому, абсолютно круглому майдані.
У самому його центрі стояв величезний кольоровий лампіон завбільшки із афішну тумбу. він світив темно-червоним світлом. На невеличкому пустому майдані у блакитному сяйві місяця лампіон виглядав дивно і дещо моторошно.
– Стоп, – приглушено сказав Пінг Понг. – Ми прибули. Тут знаходиться центр Мигдалії. А там, де великий лампіон, – самісінький центр світу. Це обчислили наші мудреці. Тому майдан і називається просто “Центр”.
Вони зупинили Емму та вибралися назовні.
Підійшовши до великого лампіону, друзі побачили, що на ньому щось написано. Слова мигдальськими літерами і знову згори донизу. Виглядало це так:
Я, Пунь Гінь, цар мигдальський, урочисто оголошую, що віддав за дружину свою доньку, принцесу Лі Сі, тому, хто визволить її з Дракон-Міста.
Розшифрувавши напис, Лукас здивовано присвиснув.
– Що там написано? – зацікавився Джим.
Лукас прочитав напис уголос.
А крихітка Пінг Понг ставав тим часом все занепокоїніше.
– Із молоком я і насправді поквапився, – стурбовано пробурмотів він собі під ніс пару разів. І раптом скрикнув: – О боги небесні!
– Що з тобою? – із співчуттям запитав Джим.
– Ах, вельмишановні чужинці,– засмучено відповідав Пінг Понг, – адже вам відомо, як воно, із сосунками мого віку: стільки хвилювань у цю пізню годину! Але нічого не вдієш, це вже сталося, і мені конче необхідно змінити підгузок.
Вони терміново поїхали назад до палацу, де Пінг Понг поспіхом попрощався.
– Уже давно настав час спати малюкам на зразок мене, – сказав він. – Отже, до завтра! Приємного сну, вельмишановні чужинці! Радий був із вами познайомитися.
Він уклонився та зник у тіні палацу. Було видно, як відчинилися та знову зачинилися двері царської кухні. Потім знову стало темно та тихо.
Друзі, посміхаючись, дивилися вслід малюкові.
Тут Джим сказав:
– Мені здається, уся справа не в молоці, а в поїздці на нашій старенькій Еммі. Як ти вважаєш, Лукасе?
– Можлива справа, – пробасив Лукас. – Уперше поїхав, та до того ж зовсім крихітка. Йдемо, Джиме, час лягати. Бурхливий сьогодні видався день.
Вони забралися в кабіну й влаштувалися зручніше. Уже під час подорожі океаном спати в кабіні стало для них звичною справою.
– А чи варто нам, по-твоєму, – тихесенько сказав Джим, закутавшись у ковдру, – спробувати визволити принцесу?
– Спробувати варто, відповів Лукас, вибиваючи люльку. – А якщо це вийде, то цар точно дозволить нам прокласти в Мигдалії залізницю. Тоді старенька Емма ввійде до своєї звичної колії, і ми зможемо залишитися тут.
Джим подумав, що лишатися тут йому, взагалі-то, не так уже сильно хочеться.
Звісно, у Мигдалії чудово. Але краще б податися туди, де не так багато людей і де їх можна відрізнити один від одного. Ось, наприклад, чудова країна Усландія…
Проте він не став про це розводити, а то Лукас ще подумає, що його туга за домом заїла. Замість цього він спитав:
– А чи мав уже справу із драконами? Мені здається, це не так-то й просто.
На що Лукас весело відповів:
– Та я ще жодного разу в житті драконів не бачив, навіть у зоопарку. Але моїй Еммі, гадаю, така тварюка не страшна.
Голос Джима пролунав жалібно:
– Та-а-ак, єдина, може, й не страшна, але там же написано щось про ціле їхнє місто.
– Поживемо – побачимо, старий, – відповів Лукас, – а зараз давай спати. Доброї ночі, Джиме! І не турбуйся.
– Угу, – пробурмотів Джим. – Доброї ночі, Лукасе!
А потім він ще трохи позгадував пані Ваас і подумав, чим вона зараз може бути зайнята. А ще потім він попрохав у Бога, що якщо вона сумує, то хай пошле їй утіху. І, будь ласка, нехай Він їй усе пояснить. А ще потім Джим прислухався до рівного й глибокого посопування Емми, яка вже давно поснула, й задрімав сам.
