«Енеїда» Вергілій: КНИГА ТРЕТЯ
1] Тільки схвалили богове азійську потугу й безвинне
2] Плем’я Пріамове знищить, коли Іліон гордовитий
3] Впав, коли димом курилась повалена Троя Нептунська,—
4] Божі пророцтва тоді нас, ізгоїв, погнали по світу
5] Вільних шукати земель. Під самим Антандром будуєм
6] Флот, коло Іди фрігійської, зовсім того несвідомі,
7] Доля куди зажене нас і де доведеться осісти,
8] Й військо збираєм. Лиш літо настало, а батько Анхіс нам
9] Вже натягнути вітрила звелів і довіритись долі.
10] Тож береги я, й поля, і пристань в сльозах залишаю,
11] Де була Троя. Ізгоєм пускаюсь на море, зі мною
12] Друзі і син, разом з нами й пенати, й великі богове.
13] Стелеться вдаль там полями розлога земля мавортійська,
14] Орють фракійці її; царем їх Лікург був суворий
15] В давні часи. У дружбі й союзі із Троєю жив він,
16] Поки в нас щастя витало. Сюди я звернув, тут будую
17] Перші я мури в затоці, прибувши в нещасну годину,
18] Й назву надав Енеади цим мурам від свого імення.
19] Матері жертву складав я Діонській, і божеським силам
20] Віщим за діло почате, й найвищому неба владиці
21] На узбережжі,— гладкого вола на жертовнику різав.
22] Поруч був пагорб, увесь і корчами, і дерном порослий,
23] Мірти галуззя кругом, наче кілля, над ним височіло.
24] От підійшов я й хотів із землі уже віття зелене
25] Вирвати, щоб замаїти густими гіллями жертовник,
26] Та — навіть мовити страшно — жахливе побачив я диво.
27] Щойно я першої гілки торкнувся, їй вирвавши корінь,
28] Чорна із неї закапала кров, і пасока землю
29] Заплямувала. Жах мене й дрож охопив, і від страху
30] Кров уся в жилах моїх зціпеніла, як крига холодна.
31] Пробую знов я на іншому місці гнучку галузину
32] Смикати — що за причина тут скрита, дізнатися хочу.
33] Але й з-під другого кореня кров полилась почорніла.
34] Довго розмислюю я, і німф цих полів я благаю,
35] Й батька Градіва, що гетів країну тримає в опіці,
36] Благословить це видіння й віщання страшне злагіднити.
37] Щойно я смикаю третю галузку з зусиллям ще більшим,
38] Знов починаю, коліньми в пісок пружинястий упершись,—
39] Що ж, говорить чи замовкнуть? — 3 могили глибокої стогін
40] Жалісний чую, і голос, озвавшись, до слуху доходить:
41] “Нащо, Енею, нещасного рвеш ти? Померлому — спокій!
42] Нащо ти руки скверниш? Тож був не чужинцем я в Трої,
43] Ані ця кров не тече з деревини. Геть з клятого краю,
44] Геть, з узбережжя тікай загребущого! Знай, Полідор я!
45] Тут ось залізне насіння із ратищ мене поховало,
46] Й держална гострі тих ратищ ростуть”. Тоді-то тривога
47] Впала непевна на мене, що аж остовпів я, і дибом
48] Стало волосся на тім’ї, а слово у горлі застрягло.
49] Це ж бо нещасний Пріам Полідора того вже раніше
50] Вислав таємно, щоб жив у владики фракійського. Безліч
51] Золота дав йому, тільки надію на зброю дарданську
52] Тратить почав і побачив, що місто в облозі навколо.
53] Той же, як тевкрів зломилася сила й покинуло щастя,
54] До переможців пристав, перейшов в Агамемнонів табір,
55] Мав за ніщо він сумління — убив Полідора й насильством
56] Золото все захопив. Гей, та до чого ж людей ти доводиш,
57] Золота клята жаго! Щойно жах мої кості покинув,
58] Вибранцям першим народу й насамперед батьку своєму
59] Доповідаю про божі ознаки й прошу їх поради.
60] Думка була в них однакова: проклятий край цей лишити,
61] Де осквернили гостинність, і вітрові флот наш піддати.
62] Тож Полідорові чинимо похорон ми, і великий
63] Пагорб землі насипаємо, й манам жертовник становим
64] В темних пов язках жалоби між чорних сумних кипарисів.
65] Коси розплівши, за звичаєм стали жінки Іліону
66] В коло й пінисте з дійниць молоко іще тепле зливають.
67] В жертву священної крові із чаш ми ллємо, щоб в могилі
68] Душу впокоїти, й голосно наше прощання лунає.
69] Потім, як тільки вже стало можливо довіритись морю,
70] Хвилі й вітри вгомонились і Австер в дорогу покликав,
71] Друзі на берег виходити стали і судна стягати.
72] От уже пристань за нами, й міста вже далеко, і землі.
73] Є серед моря священна земля, із усіх найлюбіша
74] Матері доньок Нерея й Нептуну егейському також.
75] Землю, що вздовж узбереж усіляких раніше блукала,
76] Божий стрілець прикріпив до Мікону і урвищ Гіару
77] Й дав їй можливість на місці устоять, з вітрів глузувати.
78] Отже, туди завернув я, і нас прийняла та країна
79] В пристань затишну, знесилених. Тільки ввійшли ми і шану
80] Місту на честь Аполлонову склали, назустріч нам вийшов
81] Аній-владика, жрець Феба і цар над народом, на скронях
82] Мав він пов’язки і лаври священні,— він зразу ж Анхіса,
83] Давнього друга, пізнав. І руки подавши, як друзі,
84] Ми до оселі ввійшли. У храмі з каміння старого
85] Став я благати: “Тімбрею, о дай мені рідний притулок,
86] Мури знеможеним дай нам, народ дай і місто тривале,
87] Другий троянський Пергам збережи, що його нам лишили
88] Греки й жорстокий Ахілл. Хто вождем у нас буде, куди нам —
89] Йти, де спинитися? Провість дай, батьку, нам в душі вселися”.
90] Ледве сказав я слова ці, як все затряслося довкола:
91] Гай божественний, пороги і ціла гора до основи,
92] І залунав від триніжка, з святині відкритої гомін.
93] Ми у покорі вклонились додолу і голос почули:
94] “Плем’я Дардана суворе,— земля, що найперше пустила
95] В світ вас, вона вас і прийме, до лона свого вас пригорне
96] З радістю, тільки найдіть ви стару свою матір. А там вже
97] Плем’я Енея на всіх узбережжях володарем буде,
98] Й діти дітей, і їх покоління далекі”. Так мовив
99] Феб нам, і радість усіх пойняла. Всі жваво питають,
100] Де ж то місцевості ті, до яких Аполлон закликає,
101] З блудних наказує мандрів вертатись. Тоді, спогадавши
102] Пам’ять героїв старих, так мій батько: “Послухайте,— каже,—
103] Люду вожді, і знайте, яка жде вас доля. На морі
104] Кріт є, Юпітера острів великого, й Іда-гора є.
105] Там саме нашого роду колиска. Сто міст там великих,
106] Кожне з них —— царство багате. Якщо не обманює пам’ять,
107] Звідти і Тевкр, наш предок, найперше прибув на ретейський
108] Берег і вибрав те місце на царство. Ні Троя, ні замок
109] Ще не стояв там пергамський, в долині селилися люди.
110] Звідти й наставниця наша Кібела, і звідти походять
111] Сурми лункі корибантів і гаю ідайського шепіт,
112] Звідти й таємності віри, і леви, що їх запрягали
113] У колісницю богині. Рушайте, й куди заведуть вас
114] Божі накази, ходімо і, силі вітрів поклонившись,
115] їдьмо у царство кносійське. Дорога туди недалека;
116] Хай нам поможе Юпітер, а ранок вже третьої днини
117] На узбережжі прикрітському флот наш застане”. Так каже
118] И жертви належні складає богам: вола для Нептуна,
119] В жертву вола і тобі, Аполлоне прекрасний, ягницю ж
120] Чорну завіям, а білу зефірам прихильним приносить.
121] Мали ми вістку, що, прогнаний, батьківське царство покинув
122] Ідоменей, що крітські звільнилися всі узбережжя
123] Й ждуть там на нас, ворогами залишені, вільні оселі.
124] Ми покидаєм Ортігії пристань, по морю пливемо
125] Попід вакханські узгір’я на Наксос, зелену Донісу,
126] І Олеар, і Парос сніжно-білий, Кіклади, по морю
127] В коло розсіяні. їдем по водах, де землі рясніють.
128] Крики моряцькі у різних змаганнях і спорах лунають,
129] В прадідню землю на Кріт закликають пливти за попутним
130] Вітром, що віє у спину з корми. Аж приїхали, врешті,
131] В давню країну куретів. Тут швидко будую я мури
132] Міста, якого так прагнуть,— назвав я його Пергамея.
133] Назвою втішений люд закликаю, щоб щиро любив він
134] Вогнища ці і щоб замок високий над містом поставив.
135] Майже всі судна були вже на березі в місці сухому,
136] Молодь женилась і бралась до праці на новому полі;
137] Я їм закони давав і оселі. Аж раптом дихнуло
138] Гниллю повітря, зловійна зараза народу діткнулась,
139] Поле й сади навістила пора смертоносна. Одні вже
140] З милим життям розстаються, а других з ніг валить хвороба.
141] Тут іще Сіріус ниви почав неродючі палити:
142] Зела горіли й засів, який знидів, не дав з чого жити.
143] Знов до оракула Феба в Ортігії батько по морю
144] Каже пливти нам і ласки просити, коли вже, нарешті,
145] Буде кінець цій недолі, де скаже шукати розради
146] Нашому горю, куди повернути на шлях нам накаже.
147] Ніч вже настала, і сон огорнув на землі всі істоти,
148] Як показалися перед моїми очима священні
149] Божі подоби й пенати з’явились фрігійські, яких я
150] Виніс із Трої, з вогненного моря, як місто горіло.
151] Добре у єні пізнавав я їх, бо у відчинені вікна
152] Повного місяця сяйво широким лилося потоком.
153] Так говорили вони і словами журбу розганяли:
154] “Те, що сказав би самому тобі Аполлон, якби сам ти
155] Помандрував до Ортігії, тут він віщує, і нас він
156] Шле до порогів твоїх. Із тобою ми йшли крізь пожежу
157] Трої в боях, крізь розбурхане море плили кораблями —
158] Й внуків твоїх аж до зір зведемо, володіння всесвітнє
159] Місту дамо; приготуй для могутніх і мури могутні;
160] І не лякайся ти труднощів довгих у втечі й мандрівці.
161] Треба оселю змінити. Не ці береги тобі радив
162] І не на Кріті звелів Аполлон оселитись делійський.
163] Є-бо країна, що назву Гесперії має від греків,
164] Древня країна, у зброї могутня й родючістю славна.
165] Там енотрійці раніше жили, а тепер, повідають,
166] Землю ту їх покоління назвало Італія йменням,
167] Провідника свого. Наша земля це, і звідти походить
168] Батько Дардан та І ас, а від нього й весь рід наш. Вставай же
169] й весело батьку старому слова передай ці незмінні:
170] і Хай він шукає Коріта й авзонських земель, бо Юпітер
171] Не дозволяє тобі оселитись в країні діктейській”.
172] Вражений цими словами й видінням богів, я зірвався1
173] Зараз з постелі, бо був це не сон, але справді віч-на-віч
174] Бачив я їх, на їх головах бачив вінки я, дивився
175] Тм ув обличчя; по цілому тілі піт лився холодний.
176] Руки свої я в благанні до неба підношу й зливаю
177] Вогнище чистим вином. І, цю жертву принісши, іду я
178] Прямо до батька Анхіса і вістку веселу приношу,
179] Все по порядку йому викладаю. Він визнав подвійним
180] Рід наш і двох прабатьків, і визнати мусив, що знову
181] Він помилився у виборі місць стародавніх, і каже:
182] “Сину, зазнав ти троянської долі, про це лиш Кассандра
183] Нам ворожила. Тепер пригадав я, казала, яка нас
184] Доля чекає; й Гесперію завжди вона, й італійське
185] Царство тоді споминала. Та хто був би вірив, щоб тевкри
186] До узбереж гесперійських дійшли, і кого могли зрушить
187] В час той пророцтва Кассандри? Скорімося Фебові й ради
188] Слухаймо кращої”. Так він промовив, і ми на цю мову
189] Радо пристали усі і покинули нашу оселю.
190] Небагатьох залишаємо там і, піднявши вітрила,
191] Переїжджаємо в утлих човнах ми безмежну пучину.
192] Як кораблі опинились в одкритому морі й землі вже
193] Більше ніде не видно було, тільки небо і море,
194] Над головою моєю похмурі з’явилися хмари,
195] Бурю і темінь несли вони, й хвилі у пітьмі заграли.
196] Котять вітри безустанно вали, і хвилі високі
197] Йдуть щохвилини, і нас розігнало по вирах безодні;
198] Хмарами день оповився, і темінь змела його світло,
199] Лиш блискавки безнастанні розшарпують хмари. Ми шлях свій
200] Губимо й сліпо блукаєм по хвилях. Тепер уже навіть
201] Сам Палінур визнає, що ні дня відрізнити від ночі,
202] Ані дороги у хвилях безмежних пізнати не може.
203] Так ми блукаєм по морю три дні і не певні, чи дні це
204] (Так було темно), й ночей беззоряних стільки ж. І щойно
205] Днини четвертої, врешті, земля почала виринати,
206] (стали рости перед нами і гори, і дим постелився.
207] ониз паруси, налягаєм на весла! І всі мореплавці
208] Ьорються, піну збивають, гребуть лазуровії води.
209] Як врятувався я з моря, то перші Строфад узбережжя
210] лас прийняли. Строфади — це ті острови в Іонійськім
211] Морі (так греки їх звали), де грізна Келайна та інші
212] Гарпії мають оселю, відколи закрито Фінеїв
213] Дім перед ними і давні столи вони з страху лишили.
214] Більш проклятущих потвор, ні мари жахливішої й гніву
215] Божого не породили ще хвилі стігійські й донині.
216] Лиця дівочі в птахів тих, та нечисть з їх шлунків стікає,
217] Руки їх — пазурі справжні, самі ж вони вічно голодні,
218] Вічно бліді їх обличчя.
219] А як причалили тут і ввійшли ми у пристань, то бачим
220] Череди цілі веселих биків по роздолах, отари
221] Кіз на траві, пастухів же ніде біля них не помітно.
222] Вийшли з ножами до них і на поміч богів закликаєм,
223] Навіть Юпітера, здобич ділити, а потім лягли ми
224] На побережжі зміястому учту багату справляти.
225] Аж надлітають зненацька із гір у зловісному леті
226] Гарпії й з лопотом сильним крильми ударяють, і тягнуть
227] їжу із учти, й чого лиш торкнуться, усе оскверняють;
228] Крики їх дикі і сопух поганий мішаються разом.
229] Ми уступаємо й потім далеко під скельним обривом,
230] Між деревами сховавшись, готуємо в тіні глибокій
231] Знову бенкет на столах, на жертовниках жар роздуваєм.
232] А з протилежного боку, з повітря, із сховів невидних
233] Зграя ота голосна надлітає, й, кружляючи, здобич
234] Кігтями рве, й оскверняє бенкет. Тоді друзям велю я
235] Зброю вхопить для завзятого бою з тим кодлом жахливим.
236] Так, як сказав я, зробили*, мечі поховали по травах,
237] Скрили щити. От як знов налетіли вони й оглушили
238] Вереском берег крутий, то Мізен із високої варти
239] Знак нам подав мідяною сурмою. Встає товариство
240] Й бій почина незвичайний — морських отих птахів мерзенних
241] Пробує сікти мечами. Але ж ані пер не береться
242] Гостре залізо, ні тіла пташиного й трохи не ранить.
243] Птахи ж ті, знявшися аж до найвищих зірок, залишають
244] Здобич розтерзану ще й наймерзенніший слід після себе.
245] Тільки Келайна одна, на скалі сидячи височенній,
246] Клята віщунка, такі ось слова із грудей здобуває:
247] “То за убитих биків і телиць, що ви їх закололи,
248] Лаомедонта сини, розпочати війну ви готові
249] Й хочете вигнати гарпій безвинних із їх батьківщини?
250] Отже, моїх ви послухайте слів і їх добре затямте:
251] Те, що Фебові батько колись провістив всемогутній,
252] Феб — мені; я ж, із фурій найбільша, це вам провіщаю.
253] Прагнете ви до Італії й кличете вітер на поміч.
254] Ви досягнете Італії й ввійдете всі в її пристань,
255] Місто ж, обіцяне вам, не раніш опережете муром,
256] Доки аж голод страшний і відомста за наші убивства
257] Вас не примусять бідою столи пообгризані їсти”.
258] Тільки сказала і в лісі, змахнувши крильми, заховалась.
259] В друзів од страху аж кров захолонула в жилах, і мужність
260] їх залишила; миру в бою вже не хочуть шукати,
261] Тільки молитися радять лише і складать обітниці,
262] Хто б це не був, чи богині, чи дикі й огидні ці птахи.
263] Батько Анхіс з узбережжя долоні з благанням до неба
264] Зводить і кличе могутніх богів і обіти складає:
265] “Геть відверніть ці погрози, богове, й напасті такої
266] Не допустіть, порятуйте нас, вірних”. Тоді відчепити
267] Линви звелів він од берега й спущені снасті змотати.
268] Нот вже вітрила нап’яв, ми по спінених хвилях тікаєм
269] Шляхом, куди всіх нас вітер легкий закликає й стерничий.
270] От перед нами вже виринає на хвилях лісистий
271] Закінт, Дуліхій, там далі і Сама, і Неріт скелястий.
272] Скелі Ітаки щасливо минули, Лаертове царство;
273] Землю ми ту проклинаєм, колиску Улісса лихого.
274] Швидко з являються нам оповиті у хмари верхів’я
275] Гір Левкадійських і сам уже храм Аполлона, страшного
276] Для моряків. І, втомлені, в це ми в’їжджаємо місто;
277] Кинули тут якорі, а кормами об берег оперлись.
278] Так несподівано ми, суходолу нарешті добившись,
279] Жертви приносим Юпітеру, їх на жертовниках палим.
280] На узбережжі актійськім влаштовуєм ігри ілійські.
281] Друзі всі голі блищать від оливи у звичних змаганнях,
282] Мило на серці, що міст арголійських ми стільки минули,
283] Хоч утікать довелося, оточеним скрізь ворогами.
284] Сонце тим часом пробігло все коло великого року
285] І льодовита зима Аквілонами хвилі здіймала.
286] Тут на одвірках у храмі Абанта могутнього зброю —
287] Щит прибиваю я вигнутий з міді й карбую там напис:
288] “Щит цей дарує Еней, у звитяжців данайських віднявши”.
289] Потім усім велю сісти на лави й покинути пристань.
290] Наперегони б’ють веслами друзі і хвилі здіймають.
291] Зразу згубили з очей ми високі твердині феаків
292] І допливаєм до краю Епіру; і в пристань хаонську
293] В їхавши, ми до Бутрота вступаєм, високого міста.
294] Тут неймовірна до нашого слуху доходить новина,
295] Що Гелен Пріамід у цих грецьких містах володіє;
296] Владу обнявши, взяв жінку по Пірру, нащадку Еака,
297] І Андромаха удруге троянцеві жінкою стала.
298] л. остовпів на цю звістку, й предивне бажання зродилось:
299] ”оговорити з тим мужем, пізнать його славні пригоди.
300] Вийшов я з пристані, флот залишаючи при узбережжі.
301] ?^ Андромаха над прахом жертву жалобну за містом
302] раї приносила, де Сімоент неправдивий спливає,
303] Й голосно манів на тризну скликала усіх до могили
304] Ректора, що, хоч порожню, всю дерном зеленим прибрала
305] й два вівтарі збудувала, щоб вічно ридати над ними.
306] Тільки уздріла вона, що іду я, й троянців у зброї
307] З подивом раптом пізнала, й великим налякана дивом,
308] Аж знепритомніла, глянувши, і від страху здеревіла,
309] Кості застигли у неї, зомліла й по довгій хвилині
310] Мовить: “Чи в вигляді справді своєму сюди ти приходиш,
311] Сину богині, як свідок правдивий? Живий ти? Якщо ти
312] Кинув цей світ, то де ж Гектор?” Сказала, й заплакала ревно,
313] І голосінням весь сповнила простір. Ледь відповів я
314] їй, ошалілій, в зворушенні й коротко так я промовив:
315] “Так, я живий і, на глум всьому лиху, життя зберігаю;
316] Не сумнівайся, бо дійсність ти бачиш.
317] Гей, яка доля зустріла тебе після втрати такого
318] Мужа, чи інше де-небудь достойне знайшло тебе щастя?
319] Гекторова Андромахо! Чи й нині ти Піррова жінка?”
320] Очі вона опустила і мовила голосом тихим:
321] “Найщасливіша з усіх була лише дівчина юна,
322] Донька Пріамова, що під високими мурами Трої
323] Мусила вмерти, ворожу могилу скропить. Та над нею
324] Жереба ворог не кидав, не брав її в ложе звитяжець.
325] Різними водами нас повезли по пожежі вітчизни.
326] Сина Ахілла пиху, всі примхи юнацькі прийшлося
327] Зносить мені і дітей у рабстві родить. Привернувшись
328] До Герміони, до Леди онуки, в лаконському шлюбі
329] Дав він рабові Гелену рабиню — мене у владання.
330] Але дружину кохаючи вкрадену й гнаний за злочин
331] Помсти богинями, Пірра, Орест біля вівтаря батька
332] Раптом схопив і звів з цього світу. А звільнена смертю
333] Неоптолемова частка держави Гелену припала.
334] Землі усі він хаонськими зве, від троянця Харна,
335] Царство й своє називає хаонським. На взгір’ї поставив
336] Тут він Пергам, цю твердиню ілійську. Тобі ж що за доля,
337] Що за вітри аж сюди, у цей край показали дорогу?
338] Хто із богів аж до нашого берега вивів неждано?
339] Як же Асканій, твій син? Чи живий ще, чи дише повітрям?
340] Той, кого в Трої тобі…
341] Мабуть, сумує хлопчина по втраті матусі? Чи приклад
342] Батька Енея і Гектора, дядька, у нього хоробрість
343] Давню і духа великого мужність розбуджує знову?”
344] Довго вона голосила і сліз безустанні потоки
345] Марно лила, аж поки із мурів твердині міської
346] Вийшов герой, син Пріама Гелен, і з ним почет численний;
347] Втішився дуже, пізнавши своїх, і веде їх до себе,
348] Розповідає й, що слово, то сльози нестримані ронить.
349] Йду й невеличку я Трою знаходжу, Пергам, що на справжній
350] Має скидатися, висхлий потік, теж названий Ксантом;
351] Браму я Скайську пізнав і пороги її обіймаю.
352] Вже-бо і тевкри у дружньому місті усі розгостились.
353] Цар їх приймає в просторих підсіннях. А серед подвір’я
354] Вакхові в жертву приносили вина, столи заставляли
355] Посудом з золота, чаші з вином з рук до рук подавали.
356] Днина минає одна за одною, а вітер в дорогу
357] Кличе, і Австер напнув паруси. Отож я звертаюсь
358] До віщуна й промовляю до нього такими словами:
359] “Трої потомку, божий провіснику, що розумієш
360] Фебову волю з триніжків і лаврів кларійських, із зірок,
361] З голосу птиць, із їх лету швидкого, ану ж поясни нам,—
362] Божа-бо воля мені указала цей шлях як щасливий,
363] Знаками всі богове мені повеліли своїми
364] Прямо в Італію їхать за щастям, у землі далекі.
365] Гарпія тільки одна Келайна віщує велике _
366] Лихо нечуване, гнів проклятущий і голод поганий,—
367] Що ж тут —— питаю — почати, щоб лиха позбутись? Яким же
368] Чином я зможу цей труд побороти?” Гелен у відвіті
369] В жертву приносить волів, із обрядами згідно, і просить
370] Божого миру, й здіймає вінець з голови пресвятої,
371] Й взявши за руку мене, веде до твоїх же порогів,
372] Фебе, збентеженим близькістю бога,— й як жрець провіщає
373] З уст божественних до мене: “Послухай, сину богині,
374] (Бо ж, очевидно, сили небесні ведуть тебе морем,
375] Владар богів таку тобі жеребом витягнув долю
376] І встановив цей порядок), лиш дещо тобі розкажу я
377] З довгої дії, щоб ти почувавсь безпечніше, як будеш
378] їхать по водах гостинних, щоб в пристань авзонську заїхав.
379] Більше Геленові знати заказують парки, й Юнона,
380] Донька Сатурна, пророчити не дозволяє. Найперше
381] Знай, що Італію ту, про яку ти гадаєш, що дуже
382] Близько вона, і не знаючи, в пристань сусідню бажаєш
383] В їхати звідси, її відділяють далекі країни
384] Й довге, далеке і непрохідне бездоріжжя. Ще доки
385] В їдеш, то приидеться в водах Трінакрії вигнути весла.
386] Суднами хвилі помірять авзонські, й озера підземні
387] Бачити, й острів Кіркеї еейської, поки ти зможеш
388] Місто звести у безпечній країні. Затям же ознаки,—
389] Дам я тобі їх: як стрінеш, безрадний, на березі річки,
390] Далі від світу, у тіні дубів ти веприцю велику,
391] Що на землі простяглася по опоросі, і вим’я
392] Тридцять біленьких їй ссе поросят, і сама вона біла,—
393] Місце під город там буде, й скінчаться труди всі, напевно.
394] Що доведеться столи поз’їдати, цього ти не бійся,
395] Доля-то знайде шляхи, й Аполлон, як попросять, прибуде.
396] Тільки ці землі й найближчі оці береги італійські,
397] Що обмивають їх хвилями нашого моря прибої,
398] Ти обминай,— там міста всі займають ворожі нам греки.
399] Локри з Наріксу там місто звели, й всі поля салентійські
400] Ідоменей, що із Лікту, зайняв своїм військом; там є ще
401] Місто маленьке Петелія, що Філоктет мелібойський
402] Муром обвів. І затям собі ще, як флот твій за море
403] Перепливе і жертовник поставить, щоб жертву подяки
404] Там принести,— тоді, пурпурний плащ одягнувши, закрий ним
405] Голову, щоб, не дай боже, душа незичлива, з’явившись
406] Серед священних вогнів, обряд нанівець не звела той.
407] Сам ти його зберігай, і нехай збережуть твої друзі,
408] й внуки побожні твої хай обряд той святий зберігають.
409] А як від’їдеш ти звідти і до узбереж сікулійських
410] Гнатиме вітер тебе, і вузенькі ворота Пелору
411] Ширшати будуть, ти зліва тримайсь од землі і на морі
412] Зліва пливи, обминаючи берег і море праворуч.
413] Кажуть, що в давні часи під сильним напором запалась
414] Глибоко саме в тім місці земля й розступилась (ось стільки
415] Змін може статись на світі за вік такий довгий), раніше
416] Землі ті дві були вкупі. Та море, всередину вдершись,
417] Берег Гесперії від сікулійського хвилями ділить,
418] Ниви й міста на обох узбережжях також підмиває
419] Стиснена хвиля кипуча. На правому боці засіла
420] Сцілла, а з лівого боку Харібда жорстока, що тричі
421] Виром глибоким хвилі могутні всисає й безодню
422] Поперемінно і, знову наверх викидаючи, зорі
423] Скроплює ними. Сцілла у темній печері сховалась,
424] Часом лиш звідти вона вихиляється й тягне з собою
425] Судна на скелі. Як зверху дивитись — людське то обличчя,
426] Груди розкішні дівочі, по пояс то дівчина, нижче ж —
427] Постать якоїсь потвори морської; вріс в черево вовче
428] Хвіст дельфіна. Гей, краще для тебе, коли поза Пахін,
429] За трінакрійський, об’їдеш і зробиш далеку дорогу,
430] Ніж тільки раз лише глянеш на Сціллу-потвору в печері
431] Дикій, послухаєш раз лиш, як виють собаками скелі.
432] Ще одно знай: якщо в ворожбита Гелена є розум,
433] с. лише віра якась у віщання його і як правду —
434] В серце йому прищепив Аполлон, одного лиш прошу я,
435] оапам ятай собі, сину богині, одне це пророцтво
436] Передусім і, прошу я й благаю, зваж добре на нього:
437] Ти молитвами Юнону благай, премогутню царицю,
438] їй і обіти від щирого серця складай, її, сильну,
439] В жертвах благальних ущедрюй дарами, бо так лише зможеш,
440] Врешті, усе побороти й, лишивши Трінакрію, в’їхать
441] В край італійський. Щойно туди припливеш ти, нарешті,
442] І до Кумейського города вступиш, над води пророчі,
443] І до Аверну, лісами сповитого шумними,— стрінеш
444] Там ворожбитку, що в шалі, з глибокої скельної прірви
445] Долю віщує й на листі записує знаки й імення.
446] Так, записавши на листі, віщання ці діва складає
447] Вряд і лишає закриті в печері. Вони так лежать там,
448] Кожне на місці своєму в порядку. Та щойно завіса
449] Трохи повернеться в дверях, і подув легенький повіє,
450] й ніжні листочки із місць їх зворушить, вона вже не хоче
451] В леті легкім їх ловити в печері просторій, щоб скласти
452] Знов до ладу. Із жалем відходять ні з чим від Сівілли.
453] Там не пожалуй ти часу й затримайсь, хоча товариство
454] Наглити буде тебе і самі вже вітрила тягтимуть
455] В море широке, бо їх наповнятиме вітер попутний;
456] Конче зайди до віщунки й проси віщування у неї.
457] Хай лиш сама вона зволить відкрити уста і віщує.
458] Скаже вона тобі все про народи Італії й війни
459] Ті, що чекають, і скаже, яку небезпеку як можна
460] Витримать чи оминути, й щасливу дорогу у неї
461] Випросить можна. Ось маєш, що вільно було нам казати.
462] йди ж і ділами до зір піднеси тепер Трою могутню”.
463] Дружніми все це до них ворожбит промовляє устами,
464] Й зносить велить їм із золота цінні й важкі подарунки
465] Й з кості різьблені слонової, й дно корабля заповняти.
466] От почали звідусіль вони зносити срібний великий
467] Посуд, купелі додонські і плетені втроє кольчуги
468] З золота, й шапку шолома блискучу, і китиці буйні —
469] Неоптолема це зброя. Були і для батька дарунки.
470] Коней додав він іще з візниками.
471] Також доповнив гребців і зброю для друзів достачив.
472] Флот у дорогу тим часом Анхіс наказав лаштувати,
473] Щоб не утратити вітру, такого потрібного суднам.
474] Фебів віщун тоді в шані глибокій до нього промовив:
475] “Божий любимче Анхісе, ти гідний був жити в подружжі
476] Гордім з Венерою, вирваний двічі з-під Трої, з руїни,
477] Там є авзонська земля, до неї керуй ти вітрила.
478] Той бік, однак, треба здалеку буде на суднах об’їхать;
479] Далі частина Авзонії та, яку Феб вам одкриє.
480] То вирушай же, о, сина любов’ю щасливий. Чого ж тут
481] Більш розмовляти, хіба щоб прогаяти вітер південний?”
482] Та й Андромаха не в меншому смутку в хвилину розстання
483] Золотом ткані, коштовні несе покривала; й Асканій
484] В дар одіння одержав фрігійське, воно-бо завдати
485] Сорому їй не дає і дарами з тканин обсипає.
486] й мовить йому: “Бери ці дарунки, хлопчино, це спомин
487] Рук моїх буде тобі, хай згадають любов Андромахи,
488] Гектора жінки: візьми їх, останні дари твоїх рідних.
489] Ти-бо єдиним для мене є образом Астіанакта.
490] Очі такі ж були в нього, такі ж були рухи і усміх;
491] Нині, так само змужнівши, твоїм він ровесником був би”.
492] Я на відході прощався і ревними плакав сльозами:
493] “Будьте щасливі, вже ваше минуле позаду лишилось,
494] Ми ж від одної пригоди у другу мандруєм. Спокійно
495] В вас тут, не треба вам більше скородити море; не треба
496] Вам і авзонського поля шукати, що вічно тікає.
497] Маєте образ і Ксанта, і Трої, яку ваші руки “.
498] Тут збудували на кращу — бажаю вам — долю, щоб менше
499] Грекам були на заваді. Якщо вже до Тібра колись я,
500] Врешті, прибуду й на ниви, які прилягають до Тібра,
501] Й місто побачу, народу моєму призначене, злучим
502] Рідні колись ми міста і братні народи в Епірі,
503] Як і в Гесперії; батьком їх роду обом їм Дардан був,
504] Тим-то і доля одна в них — з обох буде Троя з єдиним
505] Серцем, а внуки хай наші подбають, щоб сповнилось все це”.
506] їдемо морем, минаєм сусідню Керавнії землю,
507] Звідки в Італію путь і шляхи найкоротші по хвилях.
508] Сонце тим часом заходить, і гори темніють тінисті.
509] Всі полягали на лоні землі, що нам така люба,
510] При самім морі — весло своє кожен призначене взявши,
511] Ми на сухім узбережжі тілам даємо своїм волю,
512] Втомлених сон підкріпляє. Та ніч ще, годинами гнана,
513] Кругу свого не пройшла й половини, як вже невсипущий
514] Встав Палінур і вітри всі досліджує, ловлячи вухом
515] Подув найлегший: читає по зорях, що плинуть у небі.
516] Бачить Арктура, сльотливі Гіади й Тріони подвійні,
517] І Оріон той величний у зброї, що золотом сяє.
518] А як упевнивсь, що все на спокійному небі в порядку,
519] Гасло дає голосне від керма, і складаємо шатра,
520] з В путь вирушаємо ми й напинаємо парусні крила.
521] Вже, розігнавши зірки, загорілася заграва рання,
522] Й бачимо здалека гори тінисті, під ними низинну
523] Землю Італії. Перший Ахат тут “Італія!” крикнув,
524] Й радісно все товариство вітає Італію гучно.
525] Батько Анхіс тоді келих великий вінком обплітає,
526] Чистим вином наповняє й богів закликає, на кілі
527] Сам стоячи на високім.
528] “Моря богове й землі і владики усіх буревіїв,
529] Легку дорогу пошліть нам, попутними війте вітрами”.
530] Зараз змоглися попутні вітри, і відкрилася близько
531] Пристань, і навіть на замкові храм показався Мінерви:
532] Друзі стягають вітрила, до берега судна справляють.
533] Луком загнулася пристань од хвиль, що плещуть од сходу,
534] Бризки солоні вдаряють об скелі, що вибігли в море,
535] Що й не доглянеш, де пристань, бо скелі, мов вежі стрімчасті,
536] Наче стіною обабіч її обняли, що й не видно
537] Храму від берега. Тут я побачив — це перший знак віщий —
538] Четверо коней, мов сніг отой білий, в широкому полі
539] На пасовиську. Тут батько Анхіс: “О земле гостинна,
540] Заповідаєш нам війни, тож коней для бою плекають,
541] Це ж бо війною грозить. Та коней колись ми привчили
542] Воза тягти і, впряжені в ярма, вже слухають віжок,
543] Отже, й надію на мир нам ворожать”. І от ми благаєм
544] Ласки святої в Паллади у зброї дзвінкій, яка перша
545] Нас привітала. При вівтарі чола у шати фрігійські
546] Ми загортаємо й, за заповітом Гелена суворим,
547] Шану належну складаєм богині Юноні аргівській.
548] Й без зволікання принісши, як слід, обітовані жертви,
549] Роги покритих вітрилами рей до моря звертаєм,
550] І покидаємо грецькі оселі і ниви непевні,
551] Й бачимо далі затоку Таренту, як правда, що кажуть,
552] Місто Гераклове й далі навпроти — Лацінська богиня
553] Й замки кавлонські, а сам Сцілацей, що судна всі трощить.
554] Далі видніє з-за хвиль уже Етна, гора трінакрійська,
555] Здалека чути могутній рев моря й удари об скелі;
556] Чути, як ломиться голос об берег, у вирах безодні
557] ,Води гуляють і хвилі довкола піском обертають.
558] Батько Анхіс на це мовить: “Ой, правда, це славна Харібда,
559] Нам-бо Гелен віщував про верхів’я ці й скелі жахливі.
560] Гей же, другове, геть звідси, на весла наляжте старанно”.
561] Роблять вони, як він каже, і вже Палінур із них перший
562] Вліво так раптом перед завернув, що аж скрипнули снасті.
563] Ціла громада ліворуч і вітром, і веслами гнала.
564] То нас до неба крутіж той на вигнутих хвилях підносить,
565] То в підземелля кудись аж до манів несе нас та хвиля.
566] Три рази чули ми голос, як скелі гули у безоднях,
567] Бачили тричі, як піна морськая оббризкала зорі.
568] Цим нас, утомлених, вітер покинув і сонце лишило,
569] Й так ми, не знаючи шляху, добились до краю циклопів.
570] Пристань там є величезна, безпечна від вітру, спокійна.
571] Та недалеко зловісно гримить всеруйнуюча Етна.
572] То аж під небо хмари вибурхує чорні і клуби
573] Смольного диму, розжарений попіл підносить, то знову
574] Кидає кулі вогненні і ними черкає об зорі.
575] Часом з середини рветься і скелі кругом розкидає,
576] Ними вергає, розтоплений камінь шпурляє до неба
577] Й гучно з найглибшого дна закипає. Розказують люди,
578] Що Енкеладове тіло ця валява тисне, від грому
579] Півобгоріле, що й Етну могутню на нього поклали.
580] Він же, неначе горнило прорвавши, вогнем аж палає.
581] Як утомивши лежанням один бік, він ляже на другий,
582] З гуком дрижить вся Трінакрія, й небо вкривається димом.
583] Цілу ми ніч на ту з’яву страшенну з-за лісу дивились.
584] Не розуміли ми, звідки той гуркіт походить, бо ані
585] Зорі не сяли вогнями, ні обрій також не світив нам
586] Зоряним блиском, але усе небо стемніло й глибока
587] Ніч непогідна у хмари закутаний місяць держала.
588] Заграва другий вже день сповіщала і з обріїв неба
589] Рання зоря розполохала вогкії тіні, як раптом
590] Вийшов із лісу незнаний якийсь чоловік чудернацький,
591] Зморений тяжко, нужденний, обдертий, і руки в благанні
592] До узбережжя простяг. Придивляємось — в бруді страшному,
593] Бороду геть запустив він, а одіж уся репяхами
594] Вкрита на ньому. Та грека, проте, у нім легко пізнати,
595] Що при озброєнні рідному посланий був проти Трої.
596] Він же, як тільки побачив іздалека зброю троянську
597] Й одіж дарданців, то вигляду цього він трохи злякався
598] й кроки затримав свої, а потім як кинувся раптом
599] До узбережжя з плачем і слізно почав нас благати:
600] “Тевкри, і зорями, й силами неба я вас заклинаю,
601] Згоден я, де б не везли ви мене, лиш візьміть із собою.
602] Я-бо один із данайського флоту, і вам признаюся,
603] Що на троянські пенати війною пішов я.,3а те ви,
604] Як провинивсь я цим злочином тяжко, мене тут у воду
605] Киньте, втопіть у безмежному морі. Як згину, хоч тільки
606] Буде потіхи, що згинув по-людськи”. Сказав це й хапає
607] Нас за коліна, до ніг припадає. А ми закликаєм,
608] Хай нам розказує, хто він, якого він роду, хай скаже,
609] Що його змушує нам відкриватись. Сам батько Анхіс тут
610] Довго не думає, а подає юнакові правицю,—
611] Родить надію у нім очевидна оця запорука.
612] Зрештою, він, позбувшися страху, розказує ось що:
613] “Я із Ітаки походжу, Улісса нещасного воїн,
614] Ахеменід на ім’я; під Трою пішов я, бо батько
615] Мій, Адамаст, був бідняк,— та краще й мені б така доля! —
616] Тут залишили мене в величезній печері циклопа
617] Друзі, забувши про те, як самі від порогів жахливих
618] В страху тікали вони. Оселя та темна, простора,
619] В пасоці вся від бенкетів кривавих. Зірок досягає
620] Велетень той (заберіть же, богове, ту погань зі світу!),
621] Глянуть на нього не може ніхто, ані слова промовить;
622] М ясо нещасних він їсть і чорну їх кров випиває.
623] Бачив на власні я очі, як двох наших друзів схопив він
624] В руку могутню і геть розтрощив їх об скелю в печері,
625] Сам горілиць простягнувшись; а пасока мила пороги.
626] Бачив, як їв він чорною кров’ю спливаюче тіло,
627] Як між зубами у нього тремтіли ще теплі частини,
628] Хоч це безкарно йому не минулось. Улісс-бо такого
629] Глуму не стерпів, в такій небезпеці свого ітакієць
630] Хисту не втратив. Бо велет, вечері смачної споживши
631] І упоївшись вином, простягнувся в печері, й відкинув
632] Голову вбік, і випльовував пасоку й куснями м’ясо
633] Всуміш з кривавим вином, уві сні. Тоді ми, помолившись,
634] Жеребом розподілили, що кожний з нас зробить, і колом
635] Стали всі разом, і гострим дрючком ми йому просвердлили
636] Око його величезне, яке одиноке з-під лоба
637] Дико дивилось, завбільшки таке, немов щит арголійський
638] Чи Аполлона світило; нарешті ми легше зітхнули —
639] Помста за друзів збулась. Та скоріш утікайте, нещасні,
640] Линви одріжте й тікайте.
641] Ох, бо таких же, як той Поліфем, що в глибокій печері
642] Має отари вовнисті і доїть, таких же жахливих
643] Інших ще сотня на цім узбережжі страшнім проживає,
644] Плем я проклятих циклопів блукає по горах високих.
645] І ретій раз місяць уже свої роги виповнює світлом,
646] Як у дрімучих лісах між барлогами звірів я диких
647] Вік коротаю й зі скель на жахливих циклопів дивлюся,
648] Вчувши лиш тупіт їх ніг і їх голос, тремчу, а злощасний
649] Ларч — ягідки і твердий, наче камінь, дерен достачають
650] Віти зелені, та з зілля коріння я рву й споживаю.
651] От я навколо дивлюся і перший я флот цей побачив,
652] Що наближався сюди. Та чий би не був він, готов я
653] Здатися,— досить уже, що від диких я тих врятувався.
654] Краще вже ви відбирайте життя, в який хочете спосіб”.
655] Ледве він вимовив це, як ми пастуха Поліфема
656] Вздріли самого, коли із отарою він із своєю
657] Сунув з гори, величезний, на берег іздавна знайомий,
658] Дика потвора, жахлива, огидна, із вибитим оком.
659] В ході впевняється, взявши у руку обчімхану сосну;
660] Вівці вовнисті при ньому, розрада його одинока,
661] Втіха в терпінні єдина.—
662] Тільки дійшов до води і забрів уже глибоко в хвилю,
663] Взявся вмивати спливаюче кров’ю, роздовбане око.
664] Стогне, й зубами скрегоче, й зайшов уже в море далеко,
665] Але й до стегон вода йому все-таки там не сягала.
666] Страхом охоплені, ми з прохачем, що нам прислужився,
667] Далі тікаємо в трепеті, мовчки відрізуєм линви,
668] І налягаємо разом на весла, й веслуємо дружно.
669] Він спостеріг і звернувся в той бік, звідки голос доходив
670] І, не спроможен нічого руками вхопити й не годен
671] Хвиль іонійських в ході дорівнятися, страшно ревнув він;
672] Хвилі на морі усі затремтіли від реву такого,
673] Аж затряслася в основах своїх вся земля італійська,
674] Й Етна крутими печерами гучно також заревіла.
675] Враз ціле кодло циклопів, розбуджене, з гір височенних
676] Рине на пристань, заповнює берег. А ми споглядаєм,
677] Як оте братство етнейське, що чолами зір досягає,
678] Аж із очей те збіговисько іскрами сипле. Буває,
679] Часом стоять так дуби, що верхами до неба сягають,
680] Чи кипариси в шишковім вінку, чи Юпітерів вгору
681] Виріс то ліс і діброва Діани. А сполох нас гонить
682] Якнайскоріше розмотувать линви й вітрила під подув
683] Вітру попутного ставити швидко. Та слово Гелена
684] Остерігає, що Сцілла й Харібда в путі нас чигають,
685] На волосочку єдиному смерть вже повисла над нами
686] Тут або там на шляху, коли вчасно не здержим розгону.
687] Що ж тут робити? Вертатися треба. Та хтось нам на поміч
688] З боку вузького Пелору Борея послав вітровія.
689] От я при скелях живих майнув понад устя Пантаги,
690] Й попри затоку Мегари, і Тапс низовинний. Туди-то
691] Ахеменід, друг Улісса нещасного, вказував шлях нам,
692] Знову пливучи місцями, якими блукав він раніше.
693] Проти затоки Сіканської водяний острів Племур є,
694] Той, що давніше Ортігія звався. Алфей, кажуть, річка,
695] Скрито під морем з Еліди пропливши (де нині джерела
696] Є, Аретузо, твої), в сікулійськії води розлився.
697] Можним богам того місця з наказу приносимо жертву.
698] Потім минаю ще землю врожайну, багнисту Гелору;
699] Скель ми високих Пахіну звисаючих лиш доторкнулись.
700] Вже й Камаріна, що долею велено їй не мінятись,
701] Нам появилась, а далі Гелойські поля, там і Гела,
702] Названа дикої річки ім’ям, а ще далі високі
703] Мури свої Акрагант уже здалека нам відкриває,
704] Славний колись найдобірніших коней розплідник. Лишаю
705] Теж і тебе, Селінунте, багатий на пальми, з попутним
706] Вітром, й моря лілібейські, підводними скелями грізні.
707] Звідси прийняв, мене жалібний берег і пристань Дрепану.
708] Тут, по негодах на морі лихих, я втрачаю Анхіса,
709] Батька й розраду мою у журбі і тужливій недолі.
710] Тут, любий батечку мій, ти мене покидаєш в знемозі.
711] Гей, як же марно з таких багатьох ти пригод врятувався,
712] Навіть і віщий Гелен, хоча стільки страшного пророчив,
713] Не передрік цього смутку, ні навіть Келайна жорстока.
714] Так ці скінчились зусилля, така була ціль тим блуканням.
715] Звідти як вирушив я, то привів мене бог в ваші землі”.
716] Так нам батько Еней, коли всі його слухали пильно,
717] Розповідав про призначення боже й свої мандрування;
718] Врешті, замовк, закінчивши на цьому, й пішов на спочинок.
