«Енеїда» Вергілій: КНИГА ДЕВ’ЯТА
1] Поки це все десь далеко там діється, з неба послала
2] Донька Сатурна Юнона Іріду до смілого Турна.
3] Саме тоді він сидів у священній долині, у гаї
4] Батька Пілумна, як донька Тавманта, звернувшись до нього,
5] Так промовляє устами рожевими: “Турне, чи бачиш,
6] Те, чого жоден з богів на твої побажання не смів би
7] Навіть тобі обіцяти, сам час, у невпинному русі,
8] Це подає тобі. Слухай, Еней, залишивши свій город,
9] Все товариство і флот свій, пішов до оселі Евандра,
10] Володаря Палатіну. Мало того — до найдальших
11] Селищ корітських та зброїть лідійський загін і ватаги,
12] Зібрані з сіл. То чого ще вагатись? Вже час готувати
13] Повози й коні. Покинь зволікання усяке й на табір
14] Вдар і розбий у сум’ятті”. Так мовить і в небо злітає
15] Рівними крилами, й довгу дугу вона креслить у хмарах.
16] Зразу юнак упізнав її й, руки до неба піднявши
17] Вслід їй, зникаючій, поклик такий посилає: “Ірідо,
18] Неба окрасо, хто шле тебе нині на землю до мене
19] Летом крізь хмари? Звідкіль така ясність раптова? Я бачу,
20] Як посередині небо відкрилося, бачу, як зорі
21] Кружать круг обрію. Я підкоряюсь цим божим ознакам,
22] Чий би то голос до зброї не кликав мене”. Так сказавши
23] І приступивши до хвиль, він черпає воду з поверхні
24] Й довго благає богів, до небес посилає обіти.
25] От виступає все військо в похід на відкритому полі;
26] Вершників повно, вишивані шати, все золотом сяє.
27] В перших загонах Мессап на чолі, а в останніх керують
28] Юні Тірріди, і Турн посередині, вождь, усе бачить,
29] Зброя в руках, головою він всіх перевищує. Наче
30] Ганг, коли сім його струменів разом зіллються в спокійне
31] Течій глибоких русло, або Ніл, як із нив він стікає
32] І завертає масні свої води у плесо широке.
33] Раптом у полі побачили здалеку тевкри велику
34] Хмару, що чорною млою клубилась, аж пітьма настала.
35] Перший Каїк із переднього насипу голосно крикнув:
36] “Гей, громадяни, яка це у чорнім тумані навала
37] Суне на нас! Мерщій же за зброю беріться залізну,
38] Влазьте на мури, бо ворог вже близько, агей!” Із великим
39] Гамором тевкри до кожної кинулись брами і швидко
40] Мури усі зайняли. Так звелів їм Еней на відході,
41] Найрозумніший керманич: коли б приключилась без нього
42] Злая пригода якась, щоб не сміли до бою рушати
43] В поле, ряди шикувати, нехай бережуть лише табір,
44] Валом хай мур забезпечать. Хоч честь їх манила й завзяття
45] Битись рукопаш, та згідно з наказом по баштах засіли,
46] Позачинявши всі брами, й на ворога збройно чекали.
47] Турн же помчався вперед, обганяючи лави неспішні,
48] Й вершників двадцять із ним прибули аж до самого міста.
49] Кінь-бо фракійський під ним виграє, весь у яблуках білих,
50] На золотому шоломі багряний красується гребінь.
51] “Хлопці,— гукнув він,— хто перший зі мною на ворога гряне?
52] Ось вам!” — і списа свого, розмахнувшись, метнув у повітря:
53] Знак це — до бою! — і гордо влетів він на поле. Цей заклик
54] Всі підхопили і з окликом грізним за ним подалися.
55] Дивно їм те, що збентежились тевкри і в поле не вийшли,
56] Зброю об зброю не вдарять з мужами, а табір боронять.
57] Занепокоєний, їздить довкола конем і шукає
58] Турн, чи не знайдеться доступ до міста якийсь непомітний.
59] Так, як під повну вівчарню десь крадеться вовк серед бурі
60] Й серед дощу під кошарою виє у північ глибоку,—
61] Під матерями мекечуть ягнята, а він, кровожерний,
62] Гнівом лютує на них, недосяжних,— дратує шалений
63] Голод його, бо горлянка без крові давно пересохла,—
64] Так от у люті й рутул запалав, як побачив ті мури
65] Й табір, аж біль його кості твердії почав припікати.
66] Як доступитись — не знає і як йому схованих тевкрів
67] Вибити з-поза валів і в поле погнати відкрите.
68] Спершу на флот нападає, що з боку під табором крився,
69] Греблями був загороджений всюди й притоками річки.
70] Зве товариство своє розшаліле вогонь підкладати,
71] Й сам із жагою запалену сосну у руки хапає.
72] Миттю всі кинулись разом (їх наглить і Турна присутність),
73] Всі юнаки смолоскипами димними вмить запаслися.
74] Вогнища геть розхапали; тріщить головня смоляниста,
75] Іскрами й попелом сипле Вулкан аж до самого неба.
76] Музи, скажіть, хто з богів відвернув ту від тевкрів пожежу
77] Грізну, від їх кораблів хто великий вогонь той відкинув?
78] Давня то все давнина, та лунатиме слава ця вічно.
79] Ще як на їді фрігійській Еней готував собі судна
80] Й ладивсь на море глибоке пуститись, то, кажуть, богиня,
81] Берекінтійська мати, Юпітера цими словами
82] Стала просити: “Мій сину, подай же, чого я благаю,
83] Мати твоя дорога, бо ти нині володар Олімпу.
84] Бір був сосновий у мене, від довгих років мені любий,
85] Ліс на верхів’ях гори, де приносили жертви для мене;
86] Чорні там сосни росли і стовбурів повно кленових.
87] Радо я їх віддала юнакові дарданському, флоту
88] Він-бо не мав. А тепер, неспокійну, мене огортає
89] Страх і тривога. Звільни ж ти мене від тривоги цієї,
90] Силу подай материнським благанням, щоб так учинилось:
91] Хай не здолають цих суден ні пройдений шлях, ані бурі,
92] Хай помагає їм те, що вони в наших горах зростали”.
93] їй відповів на це син, обертаючий зорі у небі:
94] “Мати, куди закликаєш ти долю, чого для них просиш?
95] Як же то можуть ті судна, що смертна рука змайструвала,
96] Долю безсмертну здобуть? Чи напевно Енеєві вдасться
97] Шлях цей непевний проїхать? Чи бог який має небесний
98] Владу таку? Та нехай: коли сповнять вони те, що треба,
99] Й в гаванях стануть авзонських, з усіх я, що хвилі уникнуть
100] І завезуть дарданців вождя на поля лаврентійські,
101] Смертну подобу візьму і звелю на безкраїх просторах
102] Бути богинями моря, як Дото, Нереєва донька,
103] Чи Галатея, що піняве море грудьми розсікають”.
104] Мовив і свідками хвилі закликав стігійського брата,
105] Й чорної берег безодні, й смолу, що у ній закипає,
106] І від кивка голови його навіть Олімп затрусився.
107] Саме прийшов той обіцяний день і настала година,
108] Паркам належна, як Турнові кривди лихі напутили
109] Матір від суден святих відвернути мерщій смолоскипи.
110] Перед очима усім засяяло світло незнане,
111] Хмара велика, здавалось, із сходу пливла у повітрі,
112] З нею йшли й хори ідайські. Страшний залунав тоді голос
113] З неба й пройняв до костей він троянські ряди і рутульські:
114] “Тевкри, не бийте тривогу і не бороніть моїх суден,
115] Зброї до рук не беріть; бо Турнові швидше вдалося б
116] Море спалити, ніж сосни священні. Ідіть же, ви вільні,
117] Моря богині, ідіть собі, так вам наказує мати”.
118] Судна від берега раптом свої відривають припони,
119] Й наче дельфіни, носами нирнувши, самі поринають
120] В воду морську. Тоді — диво невидане! — скільки там суден,
121] Міддю покритих, стояло при березі, стільки дівочих
122] Постатей вийшло з води і виплило в море спокійне.
123] Всі остовпіли рутули, ба навіть Мессап ізлякався —
124] Коні сполохались в нього, і грізна ріка буйнохвила
125] Стримала біг свій, тож бог Тіберін повернувся від моря;
126] Лиш невгамовного Турна не зрадила мужня відвага,
127] Тих він запалює словом, а тих іще й лає притому:
128] “Диво це б’є по троянцях, Юпітер-бо в них порятунок
129] Вирвав із рук; ні рутулів меча, ні вогню їм чекати
130] Не доведеться,— і море для тевкрів уже непрохідне;
131] В них і на втечу надії нема, їм півсвіту закрито —
132] В наших руках суходіл і ще тисячі збройного люду
133] Всіх італійських племен наготові. Мене не лякають
134] Навіть віщання богів, хоч і хваляться ними фрігійці.
135] Досить уже для Венери й для долі того, що троянці
136] На урожайних полях опинились авзонських. Є в мене
137] Свій заповіт, щоб залізом те плем я розбити злочинне,
138] І_Цо відібрало дружину. Ця кривда не тільки Атрідів
139] Стріла, й не тільки мікенцям хапатися можна за зброю.
140] Досить один раз загинути! Досить було нагрішити
141] Тим уже спершу, щоб не зненавидіти тяжко жіночий
142] Рід весь. Вони, мабуть, мають надію на вал цей між нами
143] Й рів, що задержить, та це лиш маленька затримка для смерті.
144] Мабуть, таки вони бачили добре, як мури троянські,
145] Що збудували їх руки Нептуна, в вогні розлетілись?
146] Хто, проте, з нас, мої вибрані друзі, готовий рубати
147] Сталлю цей вал і зі мною в цей табір лякливий вступити?
148] Зброї Вулкана мені тут не треба на тевкрів, ні тисяч
149] Суден. Нехай всі етруски стають, як союзники, зараз,
150] Не доведеться лякатись їм ночі, щоб ми по-злодійськи
151] Викрали з храму Палладій святий, перебивши сторожу
152] Замку високого. Ми не сховаємось, хай не бояться,
153] В кінського черева темінь, а явно, при денному світлі
154] Мури запалим вогнем. Я їм дам зрозуміти, що справа
155] Тут не з данайцями й не з пеласгійським юнацтвом, що десять
156] Років їх стримував Гектор. Коли уже краща частина
157] Дня проминула, веселощам час, що лишився, віддавши,
158] М’язи, герої, сталіть і готуйтесь до битви назавтра”.
159] Дано тим часом Мессапу наказ — загони сторожі
160] Ставити в брамах і мури довкола вогнем оточити.
161] Двічі по сім вибирають із воїв рутульских, що мури
162] Військом обложать; по сто юнаків виступає за кожним,
163] Гриви багряні на їхніх шоломах і золотом сяють.
164] Всі розмістились, чергують позмінно; лягли на моріжку
165] І попивають вино, мідяні випорожнюють жбани.
166] Вогнища світять яскраво і, щоб не заснули, вся варта
167] Ігри заводить.
168] Бачать усе це троянці з валів і тримаються збройно
169] На висоті, не без страху за брамами стежать; містками
170] Греблі передні сполучують, стріливо зносять; керує
171] Ними Мнестей і завзятий Серест; на годину непевну
172] Батько Еней наказав, щоб на себе вони над юнацтвом
173] Провід взяли, лад давали всьому. І по мурах навколо
174] Стало все військо, як кожному жереб його небезпечну
175] Визначив ланку і кожен обов’язку свого пильнує.
176] Сторожем брами був Ніс, син Гіртака, поміж вояками
177] Найсміливіший. Його як товариша зброї послала
178] їда мислива Енеєві; спритний він був із списами
179] Й легкими стрілами. Поруч із ним у рядах. Евріал був,
180] Друг його; певне, за нього в Енеєвім війську троянськім
181] Кращого годі й шукать — молодик, щойно вус засівався!
182] Щира була в них любов і однаковий запал до бою;
183] Разом вони і при брамі одній на сторожі стояли.
184] Ніс йому каже: “Чи бог мені в серце жагу цю зсилає,
185] Мій Евріале, чи богом стає нам жагуче бажання?
186] Рветься віддавна мій розум до бою, або щоб велике
187] Щось довершити; не можу спокійним без діла я бути.
188] Бачиш рутулів, яка в них упевненість в ділі початім.
189] Зрідка лиш тліють вогні, всі поснули, усіх подолали
190] Сон і вино. Тільки тиша навколо. Мене ти послухай,
191] Що я замислив, які в мене наміри виникли в серці.
192] Всі — і народ, і батьки — вимагають покликать Енея,
193] Слати до нього мужів, донести йому звістку надійну.
194] Як обіцяють тобі нагород, коли все це здійснити
195] (Сам вдовольнюся хвалою за подвиг), то там під горбочком
196] Можна дорогу знайти до твердині і стін Паллантея”.
197] Слави бажання палке потрясло Евріалом так дуже —
198] Аж обімлів, і мовить він так до гарячого друга:
199] “Нісе, невже ти в супутці не візьмеш мене в цій великій
200] Справі? Як можу пустить я самого тебе в небезпеку?
201] Ох, та не так мене батько Офелт, у боях посивілий,
202] Виховав ще за аргійських страхіть і троянського горя,
203] Зовсім не так я й з тобою повівсь, коли разом з Енеєм
204] Великодушним у цю небезпечну подався мандрівку.
205] Є тут, є серце, що світ зневажає і навіть готове
206] Власним життям заплатити за славу, якої ти прагнеш”.
207] Ніс же на те: “Не боявсь я у цьому за тебе ніколи,—
208] Годі про це. Хай звитяжним тобі мене верне Юпітер
209] Чи який інший з богів, що ласкаво на це споглядає.
210] Але якщо — все, як бачиш, у цій небезпеці можливе,—
211] Чи то пригода, чи бог все оберне мені на загибель,
212] Хочу, щоб ти зацілів,— тобі іще жити годиться.
213] Тільки б одбивши в бою чи за гроші мене відкупивши,
214] Хтось би мій прах поховав, а як доля й того не дозволить,
215] Хай неприсутньому похорон справить і пагорб насипле.
216] Болю такого завдать не хотів би я нені нещасній,
217] Бо з матерів лиш одна вона зважилась всюди, юначе,
218] Йти за тобою і в мурах Ацести міцних не лишилась”.
219] Той же у відповідь: “Марні плетеш ти даремно причини,—
220] Наміру я не зміню й відступати від нього не буду.
221] Швидше рушаймо”. Сторожу збудив, і вона переймає
222] Службу по них на цій ланці. Вони ж, своє місце лишивши,
223] Йдуть, Евріал вдвох із Нісом, парость цареву шукати.
224] Все, що живе на землі, у сні спочивало глибокім,
225] Серце звільнялось від денних турбот і труди забувало.
226] Але начальники тевкрів і вибрана молодь троянська
227] Про найважливіші справи державні ще радили раду,
228] Що їм робити, і хто до Енея послом із них буде.
229] Спершись на довгі списи, стояли вони із щитами
230] Посеред табору. Раптом прийшли сюди Ніс з Евріалом,
231] Просять мерщій допустить їх, бо справа в них дуже важлива
232] й варта уваги. Перший Іул їх, бентежних, приймає
233] І розповісти усе він наказує Нісові. Мовив
234] Так син Гіртака: “Енеєві друзі, прийміть нас зичливо
235] І не судіть ви по нашому віку цієї розмови.
236] Позамовкали рутули, вино-бо і сон їх зморили.
237] Нам пощастило придатне для засідки вгледіти місце
238] На роздоріжжі, що біля воріт, недалеко від моря.
239] Всі там погасли вогні, лише дим піднімається чорний
240] Аж до зірок. Як дозволите нам свого спробувать щастя,
241] Підем Енея шукати і мури міцні Паллантея.
242] Скоро побачите ви, як із здобиччю він після січі
243] Прийде сюди. А ми не заблудим в дорозі, бо з темних
244] Долів, що в них полювали, бувало, ми бачили крайні
245] Мури міські і всієї ріки течію упізнали”.
246] Мовив тут слово Алет, літами поважний і мудрий:
247] “Рідні богове, що маєте Трою у вашій опіці!
248] Ні, ви не хочете тевкрів ущент розгромити, якщо ви
249] Дух підбадьорили так юнакам цим і серце відважне”.
250] Так промовляючи, він обіймав їх обох і стискав їм
251] Руки, уста і обличчя обом умивав їм сльозами.
252] “Гідну відплату яку вам, мужі, я придумати можу
253] Як нагороду за діло те славне? Найкраще, найперше
254] Вас нагородять боги й ваша совість; а решту негайно
255] Благочестивий Еней вам віддасть; не забуде ніколи
256] І молоденький Асканій тих ваших заслуг величезних”.
257] “Певно, у мене одна лиш надія рятунку,— Асканій
258] Мовить,— повернення батька. Іменням пенатів великих
259] І Ассаракових ларів, святинею сивої Вести,
260] Нісе, благаю тебе — все щастя моє, всю надію
261] В вашім я лоні складаю: верніть мені рідного батька,
262] Хай лиш побачу його; при ньому весь смуток минеться.
263] Келихи два даю з чистого срібла, різьбою укриті;
264] Батько їх взяв як трофей, в славній битві здобувши Арісбу.
265] Двоє триніжків даю, та іще два великих таланти
266] Золота, й жбан стародавній, дарунок Дідони з Сідону:
267] А як здобути Італію нам пощастить, її берлом
268] Заволодіти звитяжно і жеребом здобич ділити,—
269] Бачив ти, Нісе, коня, що Турн на нім їхав, і зброю
270] Бачив на нім золоту? І коня того, й щит, і червоні
271] Гребні для тебе з-під жереба вийму я, Нісе, бо нині
272] Це все твоя нагорода. Крім того, дасть батько дванадцять
273] Найдобірніших жінок і мужчин із їх зброєю разом.
274] Дасть іще поля той лан, що цар ним Латин володіє.
275] Ти ж, юначе шановний,— вік-бо мій ближчий до твого,—
276] З щирого серця приймаю за друга тебе й пригортаю,
277] Як побратима; у всяких пригодах без тебе не буду
278] Жодної слави шукати для себе в моїх починаннях.
279] Чи правуватиму в мирі, чи війни вестиму, найбільше
280] Буде довір’я ділам і словам твоїм в мене”. На все це
281] Так Евріал відповів: “По цьому відважному ділі
282] Жоден день гіршим мене не покаже. Коли б лише щастя,
283] А не недоля мені приключилась. Та понад дари всі
284] Я за одне прошу: є в мене з древнього роду Пріама
285] Мати стара; її стримати, бідну, йти разом зі мною
286] Ані ілійська земля не могла, ані мури Ацеста.
287] Не попрощавшись, її я лишаю, вона ж небезпеки
288] Цеї не знає. Ніч і правиця твоя — мені свідки:
289] Витримать неньчиних сліз я б не міг. Та тебе я благаю:
290] В горі безрадну потіш, поможи їй самотній на світі.
291] Дай мені певну надію на тебе; на всяку пригоду
292] Я сміливіше піду”. Така мова серця у дарданців
293] Зрушила, ринули сльози. Найдужче вразив Іула
294] Й серце його зворушив любові синівської образ.
295] Він тоді мовить:
296] “Що лише гідне почину твого,— на те сподівайся.
297] Матір’ю буде для мене вона, лиш імення Креузи
298] їй бракуватиме. Справді, за сина такого велика
299] Дяка їй буде. Та що не було б, я клянуся цією
300] Ось головою, якою звик батько клястися,— усе те,
301] Що обіцяю тобі, при щасливім поверненні буде
302] Матері й роду твоєму”. Сказав це й сльозами залився;
303] Разом із цим він здіймає з плеча позолочений меч свій,
304] Що Лікаон Кносійський зробив по-мистецьки напрочуд
305] І доробив відповідні із кості слонової піхви.
306] Нісові шкуру Мнестей дав, із лева гривастого зняту;
307] Вірний Алет з ним шоломом змінявся. Озброєння взявши,
308] Разом виходять вони, а вожді їх гуртом проводжають,
309] Старші й молодші, під браму саму та бажають їм щастя:
310] Вирушив з ними прекрасний Іул, він розважністю мужа
311] Й розумом вік перевищує свій. Багато доручень
312] Батькові він передав, але всі ці доручення вітер
313] В полі розвіяв, погнав попід хмари їх, звівши нінащо.
314] Вийшовши, рів перелізли і в теміні ночі прямують
315] Просто у табір ворожий, де мало від рук їх загинуть
316] Дуже багато. Бачать тіла, що в траві настелили
317] Сон і вино; колісниці на березі дишлами вгору,
318] Воїни, упряж колеса і зброя, й вино — все усуміш.
319] Перший звернувсь Гіртакід до товариша з цими словами:
320] “Тут, Евріале, рукам є робота; сама нас нагода
321] Кличе, бо путь саме тут. Ти вважай, щоб рука чия ззаду
322] Не піднялася на нас, бережись і вважай на всі боки,
323] Простір одкрию я тут і дам тобі стежку широку”.
324] Мовив це слово, й замовк, і кинувсь з мечем на Рамнета
325] На гордовитого, що недалечко на купі високій,
326] На килимах простягнувшись, хропів на повнії груди.
327] Сам він був цар і віщун, і Турну-цареві був милий;
328] Та віщуванням загину від себе не міг відвернути.
329] Трьох убив слуг біля нього, які необачно лежали
330] Прямо на зброї; убив зброєносця у Рема; під кіньми
331] Вбив візника, мечем відрубавши звисаючу шию,
332] Потім також і самому господарю голову зняв він,
333] Кинувши тулуб, що кров’ю ще сходив. Земля і постеля
334] Теплою кров’ю спливали. Вбив і Ламіра, і Лама,
335] І молодого Серрана, що ночі цієї найдужче
336] Бавився й божого дару хильнув забагато, не встояв,
337] Красен обличчям, і з ніг повалився. Щасливий він був би,
338] Якби на всю ніч гуляння продовжив, до самого ранку.
339] Так, наче лев зголоднілий, що в повній вівчарні бушує,
340] Голод відчувши скажений,— хапає й виносить овечку
341] Ніжну, з страху онімілу, і грає кривава пащека.
342] Але не менша й різня Евріалова; він так же само
343] В гніві шаліє, багато кладе безіменного люду,
344] Фада, Гербета, і Рета, й Абара із ними вбиває.
345] Сонних усіх, тільки Рет поміж ними не спав і все бачив,
346] Та в переляку страшнім за кратеру велику сховався.
347] Той, підійшовши впритул, усадив йому глибоко в груди
348] Меч, коли встати хотів він, і з рани смертельної витяг.
349] Душу пурпурну вмираючий виплював разом із кров’ю,
350] Й змішане з нею вино повернув. А цей напирає
351] Потай шалено. Уже добиравсь до загону Мессапа,
352] Де догорало багаття, і бачив, що спутані коні,
353] Як і належить, щипали траву, коли Ніс коротенько
354] Мовить до нього, збагнувши, що надто в різні розшалів він.
355] “Стримаймось,— каже,— бо ранок наблизивсь, для нас неприхильний.
356] Досить вже помсти, тож вільна дорога крізь військо вороже”.
357] Та довелось їм багато знадіб’я мужів цих лишити,
358] З чистого срібла — і зброю, і чаші, і килими гарні.
359] Взяв лиш собі Евріал у Рамнета нагрудники” й пояс,
360] Золотом кутий, що дав у дарунок колись тібуртинцю
361] Ремулу Цедик, багач, щоб зв’язать побратимством заочним.
362] Той, умираючи, внукові в спадщину дар цей покинув,—
363] В битві його, після смерті онука, рутули придбали.
364] Зняв його й марно на плечі свої одягнув він могутні.
365] Ще й Мессапів із гребнем шолом, що був саме на нього,
366] Він накладає, І вийшли за табір, у місце безпечне.
367] Саме в той час, коли інше все військо стояло у полі,
368] Вершники з міста Латина озброєні, разом три сотні,
369] їхали, вкриті щитами, до Турна-царя поспішали
370] Вісті йому передати. Вольцент був начальник над ними.
371] Близько було вже до табору їм, під’їздили під мури,
372] Здалеку бачили, як ті наліво, на стежку звертають.
373] Враз Евріала — який необачний! — шолом його зрадив,
374] Блиснувши променем в вічі ясним у півтемряві ночі.
375] Бачили це не дарма вони. Крикнув Вольцент із загону:
376] “Стійте, мужі! Хто ви й звідки ви тут? І чому ви при зброї?
377] Путь вам куди?” Та вони не озвались на це, лише далі
378] В ліс подалися мерщій і довірились темряві ночі.
379] Кинулись вершники на перехрестя знайомі, й дороги
380] їм вартові звідусіль заступили, а ліс був глибокий,
381] —з чорного дуба, наїжений терням і густо зарослий
382] Всюди корчами, лиш рідко була десь вузенька стежина,
383] Схована в лісі. Темне гілля і важка його здобич
384] Стримали там Евріала, і напрям дороги згубив він
385] Із переляку. А Ніс утікає. І от, нерозважний,
386] Вирвався з рук ворогів із тих піль, що альбанськими стали
387] —зватися згодом від імені Альби, тоді ж там високі
388] Стайні тримав цар Латин. Коли зупинився, нарешті
389] оглянувся даремно за другом, що десь загубився,
390] “Гей, Евріале, сердешний,— гукає він,— де ти зостався?
391] Нк повернуся я знову, і як я заплутану стежку
392] В лісі зрадливім знайду?” І шукати почав, повернувшись,
393] Він по своїх же слідах і блукати в гущавині лісу.
394] Кінський він тупіт почув, і гомін, і гасла погоні.
395] І незабаром ще й крики почув, і уздрів Евріала,
396] Ворог його оточив і узяв у полон, бо зблудив він
397] В місці непевному, в наглім сум’ятті нічному, й даремно
398] Він намагавсь увільнитись. Що діяти? Зброї якої
399] й сили якої додать, щоб з біди юнака врятувати?
400] Чи на ворожі мечі йому кинутись, смерті годину
401] Славну прискорить і в ранах загинути мужньо? Чимдуж він
402] Руку напружує й спис обертає в руці і, на місяць
403] Глянувши вгору, такими словами благає: “Богине,
404] Донько Латони, окрасо зірок і борів опікунко!
405] Зглянься й дай поміч у нашій біді. Коли жертву за мене
406] Батько Гіртак складав на твоїх вівтарях, коли сам я
407] З ловів ті множив дари і в тебе під храму склепінням
408] Вішав або прибивав їх тобі на священнім фронтоні,—
409] Дай цю ватагу розбити, цим списом керуй у повітрі”.
410] Так говорив він; і, всім напружившись тілом, залізо
411] Кинув. Спис в леті своєму тьму ночі прошив, і ввігнався
412] Ззаду Сульмону в хребет (він навпроти стояв, обернувшись),
413] І надломився відразу, й усе передсердя прошило
414] Зламане дерево. Він, покотившись, з грудей виливає
415] Теплий ще струмінь і стигне, і довго хрипить усе лоно.
416] Раптом вони озирнулись; а той із завзяттям ще більшим
417] Кинув ще й другого списа на них з-понад самого вуха.
418] Не спам’ятались, як спис пролетів, і Тагові скроні
419] Враз пробиває обидві й, зігрітий, проходить крізь мозок.
420] Лютий шаліє Вольцент, винуватця ж, що кидав, не бачить,
421] Ані збагнути у гніві не може, куди нападати.
422] “Поки що буде, а ти нам гарячою кров’ю оплатиш
423] Кари обох”. Сказав так і кинувся, меч оголивши,
424] На Евріала. Страх тоді Ніса обняв і, безтямний,
425] Голосно крикнув він, довше не міг-бо у пітьмі ховатись,
426] Довше не міг він терпіти такого великого горя:
427] “Ось я! На мене, на мене залізо зверніть, о рутули!
428] Я це вчинив, мій це підступ, а він не посмів би нічого,
429] Та й не здолав би,— за свідків і небо, і зорі я кличу,—
430] Тим він лиш винен, що дуже любив безталанного друга”.
431] Ще промовляв він слова ці, як розмахом дужим у ребра
432] Меч увігнався і білі надвоє розсік йому груди.
433] Мертвий скотивсь Евріал,— по прекрасному тілі у нього
434] Кров полилася й на плечі безсило схилилася шия.
435] Так це, як квітка червона, підрізана в оранці ралом,
436] Гинучи, в’яне, або як той мак на ослаблій стеблині
437] Клонить голівку свою, дощами обтяжену в полі.
438] рііс у саму середину рветься і тільки Вольцента
439] Всюди шукає, між всіх одного лиш Вольцента він прагне,
440] А вороги, звідусіль наступаючи, тиснуть на нього.
441] Він же завзято махає мечем блискавичним, аж поки
442] В горло рутулу кричащому лезо всадив одчайдушно
443] І умираючи сам, звів із світу ще й душу ворожу.
444] Впав він на прах бездиханного друга, бо рани глибокі
445] Тіло зорали йому, і спочив тоді мирною смертю.
446] Нині обидва щасливі! Як в пісні моїй ще є сила,
447] День не настане, щоб ваша у пам’яті слава замовкла,
448] Поки Енеїв триматиме дім Капітолія скелю
449] Й поки всю владу над землями батько держатиме римський.
450] Зброю, у здобич здобуту, взяли переможні рутули
451] І понесли із сльозами у табір Вольцентове тіло.
452] Смуток не менший там був, як Рамнета знайшли неживого
453] Й інших багато вождів, що із ним полягли у тій січі,—
454] Й Нуму, й Серрана також. Багато набігло народу
455] До півживих ще мужів, до зовсім ще теплого місця,
456] Де по недавній різні ще пінились крові потоки.
457] Розпізнають усі разом Мессапів шолом світлосяйний,
458] З ним ще й багато трофеїв, із потом великим здобутих.
459] Вже шафранове Тітонове ложе лишила Аврора
460] Й перша промінням новим усі землі обсипала світу.
461] А коли сонце зійшло, коли день усі речі осяяв,
462] Турн закликає до зброї мужів, і в озброєнні повнім
463] Кожен до бою веде свої шереги, міддю покриті,
464] й вісті між них розсіваючи різні, розпалює гнів їх.
465] Ось — навіть боляче глянуть! — піднісши списи й настромивши
466] Зверху на них Евріалову й Нісову голови, ринуть
467] З криком великим вони.
468] Люди Енеєві твердо на мурах із лівого боку
469] Лавою стали, бо з правого річка боронить; могутні
470] Шанці обсіли, стоять сумовито на баштах високих.
471] Знані їм добре, сердешним, обличчя мужів, що на списах
472] Наткнуті, смутком проймають, ще й капле з них пасока чорна.
473] Вістка крилата тим часом злетіла в налякане місто
474] І Евріаловій матері в уші страшна докотилась.
475] Грепет всі кості пройняв їй, нещасній, з рук човник їй випав,
476] Пряжа розсипалась, вибігла з дому, і звичаєм жінки
477] —Заголосила вона, і, волосся на вітер пустивши,
478] В розпачі прямо на мури біжить, до передніх загонів,
479] І не зважає на воїв вона, й на страшну небезпеку,
480] Й зброю разючу, і скаргами тужними сповнює небо:
481] “Ох, Евріале, невже це тебе я тут бачу? В глибокій
482] Старості в мене підпоро єдина, як міг ти, жорстокий,
483] Так самотою мене залишить? Та й тобі, посилавши
484] На небезпеку страшенну, із матір’ю бідною навіть
485] Поговорить не дали ув останнє. В незнаному краї
486] Псам на поталу і птахам латинським лежиш ти, я ж, мати,
487] Не провела твого тіла в могилу, очей не стулила,
488] Ран не обмила і в шати не вбрала, що днями й ночами
489] Ткала так спішно й при кроснах старечу журбу забувала.
490] Де я знайду тебе? Де твоє тяжко порубане тіло?
491] Де спочиває посічений труп твій? Це все, що приносиш,
492] Сину, мені? За цим по морях я блукала й по суші?
493] Всі свої стріли на мене скеруйте, рутули, як серце
494] Є в вас, і першу залізом убийте! Або милосердя,
495] Батьку великий богів, покажи наді мною і в Тартар
496] Громом небесним закинь мою голову ти осоружну,
497] Як жалюгідне життя я скінчити інакше не можу”.
498] Це голосіння усіх зворушило, всі смутно зітхали;
499] Сили до бою охляли, завзяття ломилось. Тоді-то,
500] З Іліонея наказу й Іула, що гірко заплакав,
501] Ту, що посіяла розпачу іскри, їдай із Актором
502] Разом беруть попід руки й додому її проводжають.
503] Та вже у віддалі сурми зловісні заграли дзвінкою
504] Міддю; за сурмами оклик піднявсь бойовий, аж луною
505] В небі відбився. То вольски напали у бігу й злучили
506] Разом щити всі в одну черепаху, і — ну ж засипати
507] Рів і вали розривать. Одні підступають, де можна,
508] Й хочуть на мур по драбинах піднятись, де ряд оборонців
509] Трохи порідшав, де просвіти видно в залозі. А тевкри,
510] Градом списів усілякого роду сипнувши, дрючками
511] Сильними їх відкидають, бо довга війна їх навчила,
512] Як відбиватись з-за мурів. Котили й важкі вони скелі,
513] Щоб розривати прикриті щитами ряди; хоч під сильним
514] Захистом тих черепах можна видержать все, але годі —
515] Сил не стає. Бо де більша громада у наступ рушає,
516] Там уже тевкри велике каміння підкотять і мечуть,
517] Широко стелять рутулів і їхні ряди бойовії
518] Ломлять. Не можуть відважні рутули вже довше насліпо
519] Бій той продовжувать, пробують стрілами сміло зганяти
520] Ворога з мурів.
521] В іншому місці Мезенцій, на вигляд — страшний, смолоскипом
522] Він потрясає етруським та димом, і полум’ям сипле.
523] Коней об’їзник, Нептунів потомок, Мессап прориває
524] Вал і кричить, щоб драбини давали на мур видиратись.
525] Вас, Калліопо, благаю, натхнення пошліть оспівати,
526] Що заподіяв мечем своїм і урн та якого погрому
527] Тут він накоїв, кого із героїв послав він до Орка:
528] Разом зі мною велику ви книгу війни розгорніте,—
529] Бо й пам’ятаєте все ви, богині, й нагадувать владні.
530] Високо башта здіймалася вгору, мости на ній зверху,
531] В вигіднім місці; й тому-то громадою бились за неї
532] Всі італійці, і сил вони, й способів всіх докладали,
533] Щоб її знищить. Троянці ж від себе крізь вікна у стінах,
534] Оборонялись, густо стріляли й каміння метали.
535] Сміливо Турн запустив смолоскип, і стіну обгорнуло
536] Полум’я, й, вітром роздмухане, далі по дошках побігло,
537] І, надпаливши одвірки, на них розгорілося дуже.
538] Заметушилась залога і марно шукала рятунку
539] З того нещастя. Як стовпились всі і назад подалися
540] В той бік, куди ще вогонь не дійшов, то раптом вся башта
541] Під тягарем завалилась, аж небо усе затріщало.
542] Всі, напівмертві уже, полетіли на землю, а зверху
543] Башти тягар придавив. Зброя власна всіх наскрізь прошила,
544] Балки тверді розчавили їм груди. Один лиш Геленор
545] Вирвавсь та Лікос. Із них молоденький Геленор, якого
546] Мати рабиня Лікімнія в тайні на світ породила
547] Владарю Лідії й збройного згодом послала під Трою
548] Всупереч батьківській волі,— був з голим мечем він, безславний,
549] З легким щитом без прикрас. Отож як довкола побачив
550] Тисячі воїнів Турна у лавах і лави латинців,—
551] Наче той звір, що стрільцями оточений густо, вже чує
552] Смерть неминучу, і в шалі летить на наставлену зброю,
553] й понад ловецькі списи височенним рятується скоком,—
554] Так і юнак оцей, смерті у вічі заглянувши, кинувсь
555] Між ворогів у середину, де найгустіш було зброї.
556] Лікос, далеко сильніший в ногах, утікати наміривсь
557] І поміж збройних ворожих рядів підбігає до муру.
558] Ось до вершка вже підлізе і вхопить за дружнії руки.
559] Та доганя його Турн, і списом загрожує гострим,
560] І переможно кричить: “Невже ти гадав, божевільний,
561] З рук наших вирватись легко?” — і з муру його уже тягне
562] И так, як він висів, з великим уламком стіни одриває.
563] о пазурі гнуті Юпітерів так зброєносець вхопивши
564] Зайця чи лебедя білого, вгору летить з ним, чи Марсів
565] Викраде вовк із стайні ягнятко, і мекає довго
566] Мати за ним. Крик і гомін навколо. Рови засипають
567] Валом, а інші дахи закидають вогнем смолоскипів.
568] Іліоней величезним уламком скали убиває
569] Ззаду Луцетія, що підпалить уже браму збирався;
570] Ематіона — Лігер убив, Корінея — Азілас;
571] Добре той з пращі ціляв, а цей непомітно із лука
572] Стрілами здалека бив. Кайней убиває Ортіга,
573] Турн — переможця Кайнея, ще й Ітіса, й Клонія вбив він,
574] І Діоксіппа, й Промола, й Сагара, вбив також Іданта,
575] Що нагорі був на башті; а Капій Пріверна вбиває.
576] Списом спочатку Темілл його легко поранив, тоді він
577] Щит необачно відклав і рукою за рану вхопився;
578] В ту мить стріла надлетіла й прибила до лівого боку
579] Руку й смертельною раною глибоко в нього роздерла
580] Скриті всередині десь самого дихання основи.
581] Далі за ними стояв син Арцента у зброї величній,
582] Плащ з іберійського пурпуру сяяв, вишиваний густо.
583] Батько Арцент його вислав у бій, коли в матері в гаї
584] Виховавсь він на сіметських річках, де тлустощів повен
585] І вмилостивлений щедро Паліків їgt;лтар височіє.
586] Кинув Мезенцій списи, взяв пращу свистячу, і, тричі
587] Ременем над головою крутнувши, прямо в обличчя
588] Ворогу вцілив, і, череп гарячим свинцем розкроївши,
589] Геть повалив його, й той на піску простягнувся глибокім.
590] Кажуть, що в битві тоді уперше Асканій стрілою
591] Бистрою кинув, бо досі лише полохливі звірята
592] Звик непокоїть, поцілив Нумана, що Ремулом звався
593] й міццю руки був уславлений всюди,— того, що недавно
594] Турна молодшу сестру взяв за жінку,— й простер неживого.
595] Той-бо, поперед рядів ідучи, все, що гоже й негоже ^
596] Мовити, вголос вигукував, дуже згордівши в своєму
597] Серці із царства нового, і крик учиняв незвичайний:
598] “Як вам не сором за валом, фрігійці, полонені двічі,
599] Знову сидіти в облозі і мурами смерть відганяти?
600] Ось вони, ті, що війною дружин у нас хочуть здобути!
601] Що то за бог вас пригнав до Італії, що за безглуздя?
602] Тут не Атріди і тут не Улісс, лиш в розмовах умілий.
603] З роду твердий тут народ; дітей, що лише народились,
604] В воду заносимо ми річкову, щоб лютая студінь
605] їх гартувала у хвилях, а потім на ловах ночують
606] Хлопці і бродять лісами; їх ігри — ганяти на конях,
607] Стріли пускати з рогового лука. Юнацтво це звичне
608] Тяжко робити, малим вдовольнятись; лан ралами оре
609] Чи розбиває у війнах міста. Весь свій вік у залізі —
610] В плузі волів поганяємо списом обернутим; навіть
611] Старість, спізнившись, не може віднять у нас духа, згасити
612] Нашу снагу. Ми шоломом вкриваємо сиву чуприну;
613] Свіжу нам любо приносити здобич і жити з грабунку.
614] В вас же я пурпуром, бачу, й шафраном забарвлені шати.
615] Серце розм’якле у вас; і тягне вас бавитись в танцях,
616] Туніки в вас з рукавами, підв’язки шапки прикрашають.
617] Справжні фрігійки із вас, не фрігійці! Мандруйте в високі
618] Гори діндімські, бо манять вас там сопілки двоголосі,—
619] Флейти ідайської матері, з гір Берекінтських тимпани
620] Кличуть вас. Меч залишіте мужам, поступіться залізу”.
621] Глуму цього й похвальби, хвастовитої мови цієї
622] Стерпіть Асканій не міг — він стрілу натягнув тятивою
623] З кінського волоса й, руки обидві до неба простерши,
624] Став до Юпітера щирі свої посилати благання:
625] “Замірам смілим моїм будь ласкавий, Юпітере, сам я
626] Дар урочистий в твій храм принесу й прижену перед вівтар
627] Твій я тельця: в нього роги золочені, сам увесь білий,
628] Голову високо так він несе, наче матері рівний,
629] Він уже коле рогами й ногами пісок розбиває”.
630] Вислухав батько із неба ясного, із лівого боку
631] Громом озвався; і от — забряжчав уже лук смертоносний.
632] З свистом жахливим, зірвавшись, напнута стріла уп’ялася
633] В голову Ремула, й скроні йому вже залізо пробило.
634] “Гордими можеш словами з героїв тепер глузувати.
635] Відповідь це від полонених двічі фракійців рутулам”.
636] Так промовив Асканій. А тевкри всі кликнули разом,—
637] Радість свою виявляють, відвагу до неба підносять.
638] В час той із горніх ефіру висот Аполлон кучерявий
639] Зверху все військо авзонське й троянські укріплення бачив,
640] Сидячи в хмарі, і так до Іула-звитяжця озвався:
641] “Щастен будь з подвигом першим,— до зір це дорога, юначе,
642] Божий потомку і предку богів. По праву всі війни,
643] Ті, що їх доля зішле Ассарака потомству, закінчить
644] Мир справедливий. Тебе не вмістить уже Троя”. Це мовив,
645] Із понадхмарних злітає висот, і, розвіявши плинний
646] Подув, летить до Асканія, постать свою на старого
647] Бута змінивши. Той у Анхіса дарданського перше
648] Був зброєносцем і сторожем вірним, а потім в опіку
649] Дав йому батько Асканія. Йшов Аполлон, до старого
650] Зовсім подібний із голосу й барви обличчя; чуприна
651] Сива у нього та зброя побрязкує грізно на ньому;
652] Й Цими словами озвавсь до палкого душею Іула:
653] “Сину Енея, того уже досить, що ти з свого лука
654] Вбив так безкарно Нумана; славу цю першу великий
655] Бог Аполлон уступив тобі й зброї твоїй богорівній
656] Не позавидував; далі ж, мій хлопче, в війну не мішайся”.
657] Мовивши це, Аполлон урвав своє слово, і вигляд
658] Скинув людський, і далеко у хмарі легенькій розплився.
659] Бога впізнала дарданська дружина і зброю божисту,
660] Вчули усі, як бряжчав сагайдак на відході, тож згідно
661] З Фебовим словом ясним Асканія в бій не пускають,
662] Хоч запаливсь він до нього. Самі ж повертаються в січу
663] Й на небезпеку цілком очевидну життя наражають.
664] Оклик до бою на шанцях лунає вздовж цілого муру,
665] Луки тугі напинають, у пращ натягають реміння,
666] Стрілами встелюють землю, шоломи й щити від ударів
667] Дзвінко лунають, страшна боротьба розгорілась. Так злива
668] З заходу землю січе, коли Козерог дощовитий
669] Сходить на небі, чи град, що посиплеться в хвилі морськії
670] З хмар, коли грізний Юпітер із півдня жене бурунами
671] Бурю з дощами і хмари обтяжені рве на висотах.
672] Пандар та Бітій, сини Алканора із Іди,— Іера
673] В гаї Юпітера їх лісова породила,— обидва,
674] Мов ті ялини, мов гори в їх ріднім краю, відчинили
675] Браму, яку їх вождь наказав стерегти їм, і в мури
676] Ворога просять, бо надто в свої вони вірили сили.
677] В брамі ж самі вони справа і зліва, мов башти високі,
678] Стали, закуті в залізо, на головах гребені довгі
679] Ясністю сяють у них. Так обабіч річок многоводих
680] Над узбережжями Паду чи то над Атесісом милим,
681] Два височенні дуби свої чола до неба підносять
682] В кучерях буйного листя і гордо вершинами мають.
683] Щойно рутули до мурів тих вільний побачили доступ,
684] Зараз же вторглись: Кверцент і Аквікул, у зброї хорошій,
685] Тмар заповзятливий, Гемон, син Марса, і далі за ними
686] Цілі колони. Та тут же або всі назад повтікали,
687] Чи на порозі, у брамі самій, із життям розпрощались.
688] Ще тоді дужче в ворожих серцях розгорілось завзяття.
689] Вже позбігались на місці цьому і троянці юрбою,
690] Вже око в око до бою стають і йти далі дерзають.
691] Турну, вождеві, що весь аж шалів у бою й звідусюди
692] Ворога гнав, донесли, що нову той заварює січу
693] Й браму відкриту лишив. Він кидає бій розпочатий
694] І запалившися гнівом великим, біжить у дарданську
695] Браму, до гордих братів. І, кинувши списом, найперше
696] Вбив Антіфата, що перший йому навинувсь (це фіванки
697] І Сарпедона вельможного син був неправого ложа).
698] Перелетів у повітрі прозорому спис італійський,
699] Легко пробив стравохід і дійшов аж під груди високі;
700] З чорної рани глибокої ринула спінена хвиля
701] І розігріла залізо, що встрягло в легені. Рукопаш
702] Потім убив він Меропа, за ним Ерімаса, й Афідна,
703] Й Бітія вбив, в кого очі горіли і серце палало.
704] Тільки не списом,— бо списові Бітій життя не віддав би,—
705] А фаларика важка, зі свистом запущена колом,
706] Влучила, мов блискавиця, його. Ні подвійна волова
707] Шкура, ні панцир надійний з луски золотої в два шари
708] Здержать її не могли; повалилося тіло велике;
709] Глухо земля застогнала, і щит забряжчав величезний.
710] В Баях евбейських стовп кам’яний так падає часом;
711] З брил його склали великих і в море поставили міцно.
712] Згодом той валиться стовп, осідає, в глибінь похилившись,
713] Море клекоче над ним, і чорний пісок підпливає.
714] Гуркотом зрушені цим, тремтять і Прохіта висока,
715] І Інаріми основа камінна, яка із громохкої
716] Волі Юпітера ложем твердим Тіфеєві стала.
717] Тут-то латинцям одваги і сили додав сильнозбройний
718] Марс і в серцях їх завзяття збудив, а на тевкрів Утечу
719] Й чорний він Острах навіяв. Сюди позбігалось їх густо
720] Ізвідусіль, бо тут склалася добра до битви можливість.
721] Бог войовничий вступив у серця їх.
722] Бо як побачив Пандар, що брат вже загинув і щастя
723] Може змінитися й справа інакше могла б обернутись,
724] Впершись з великою силою, браму своїми плечима
725] Крутить в завісах і цим багато своїх відтинає,
726] В лютім бою їх лишивши за мурами; воїв ворожих
727] Він замикає з собою й приймає їх напад; безумний,
728] Він не доглянув, що цар рутульський в середині війська
729] Вдерся сюди і сам серед мурів його замикає,
730] Наче могутнього тигра в беззахисну кинув отару.
731] Ьлиснуло світло нове їм відразу у вічі, і грізно
732] Ьрязнула зброя, і гребінь кривавий зацвів на шоломі,
733] Щит засвітив блискавками. Пізнали вороже обличчя
734] И постать його величезну Енеєві люди й злякались.
735] Минувся раптом могутній Пандар і, палаючи гнівом
736] “отим за брата полеглого, словом таким обізвався:
737] “Це тут не царські покої, що в віні дала їх Амата,
738] І не приймає тут Турна у батьківські мури Ардея:
739] Табір ворожий ти бачиш, і змоги у тебе немає
740] Вийти відсіль”. А Тури, усміхнувшись, спокійно промовив:
741] “Що ж, починай, якщо маєш відвагу, ставай до двобою,
742] Скажеш Пріамові, що із Ахіллом і тут ти зустрівся”.
743] Так він сказав. А той, напруживши всю свою силу,
744] Кинув списом сукуватим з корою нездертою. Тільки
745] Вітер війнув йому,— злинула доня Сатурна Юнона
746] Й вістря звернула убік, і спис застрягає у брамі.
747] “Зброї тієї, яку моя сильна тримає правиця,
748] Ти не уникнеш, бо інший є зброї і рани вершитель”.
749] Мовив він так і, раптом підвівшись, мечем замахнувся,
750] І розпанахав чоло поміж скронь посередині сталлю,
751] й страшно розсік йому щелепи юні, іще безбороді.
752] Гук пролунав, аж земля під важким тягарем затряслася.
753] Тілом зів’ялим і зброєю, злитою мозком, накрив він
754] Землю, вмираючи; рівні частини повисли обабіч:
755] Півголови із одного плеча і пів з другого звисло.
756] Порозбігались урозтіч охоплені страхом троянці;
757] І, якщо б зараз подбав переможець про те, щоб зірвати
758] Засув руками і друзів пустити крізь браму, то був би
759] День це останній війни для народу. Та крові жадоба
760] І божевільної люті шаленство вперед його гнали
761] На ворогів.
762] Зараз догнав він Фалера і Гіга і їм в підколінні
763] Жили підрізав; списи у них вирвав і кинув у плечі
764] Тим, що тікали: Юнона дає йому сили й відваги.
765] Гала іще він догнав і Фегея, щит наскрізь пробивши,
766] Галія і Ноемона, Алкандра й за ним Прітанея;
767] Ще-бо не знали вони, що сталось, і бились на мурах.
768] Далі й Лінкея, що йшов проти нього і друзів ще кликав,
769] Вбив, замахнувшись із правого боку мечем і на мури
770] Спершись, так зблизька раз тільки рубнув він, що разом з шоломе
771] І голова покотилась далеко. А потім Аміка
772] Вбив він, мисливця на звірів, що краще ніхто не зумів би
773] Стріли намазать рукою, отрутою зброїть залізо.
774] Й Клітія, сина Еола, й Кретея — муз друга убив він,
775] Того Кретея, що з музами в тісній жив дружбі; на серці
776] Завжди пісні в нього, й струни лиш строїв би він на кіфарі,
777] Завжди співав би про коні, про зброю, мужів і про битви.
778] Врешті, тевкрійські вожді, як почули, що їхніх там ріжуть,
779] Іоприбігали Мнестей і завзятий Серест, і от бачать,
780] Ло товариство тікає, а ворог всередині в мурах.
781] Гак тоді кличе Мнестей: “Гей, куди ви тікаєте, де ще
782] Мурів шукаєте, де ще там шанці ви маєте, друзі?
783] Муж лиш один, громадяни, і замкнений в ваших же мурах,
784] Зміг заподіяти в місті таку різанину безкарно;
785] Стільки найкращих із-поміж юнацтва він вислав до Орка!
786] Ні батьківщини нещасної й древніх богів вам не жалко,
787] Ані Енея великого вам, боягузи, не сором?”
788] Цими словами вони запалилися, сили набрали
789] Й лавою стали міцною. А Турн тоді мусив поволі
790] З бою вступитись, до річки подавсь він, до місця, де хвиля
791] Берег оточує. З криком гучним ще завзятіше стали
792] Тевкри, все військо стягнувши, на нього тоді нападати.
793] Так, наче грізного лева збройна юрба оточила;
794] З ляку він став задкувать, позираючи люто і злобно,
795] Не дозволяють-бо гнів і доблесть йому відступати,
796] І наступати не годен, хоч дуже того він хотів би,—
797] Зброя ворожа й мужі на заваді. І Турн так же само,
798] Звільна, вагаючись, все відступає, палаючи люттю,
799] Навіть два рази він кидався в лави ворожі і двічі
800] Гнав через табір загони розбиті, й вони утікали.
801] З табору цілого швидко, однак, позбігалися разом
802] На одного всі, і навіть Юнона, Сатурнова донька,
803] Сили додать не змогла йому,— з неба Юпітер повітрям
804] Вислав Іріду сказать, що скарає сестру, якщо зараз
805] Турн не відступить із мурів високого города тевкрів.
806] Більше не може юнак щитом уже опір чинити,
807] Бо ж у правиці він сили не має, уже звідусюди
808] Стріли його засипають. На скронях у нього опуклий
809] Дзвонить шолом без устанку, і кована мідь від каміння
810] Гнеться, гребені збиті і щиту не стримать ударів.
811] Тевкри ж тим часом списами вже сиплють подвійно, і перший
812] З ними Мнестей громоносний. Стікає по цілому тілі
813] Піт, що й дихнути не можна, й потоком спливає смолистим;
814] Віддих ослаблий вже ледве підносить знесилені груди.
815] В повній зброї тоді у ріку стрімголов він стрибає:
816] В жовту свою глибину течія прийняла його зразу,
817] I підняла на лагіднії хвилі, й від крові обмила,
818] И, повеселілого, знову до друзів його повернула.
