Гулак Карпо «Перекличка» читати скорочено твір варто, щоб згадати сюжет та події в житті головних героїв. Короткий зміст (переказ) не донесе всіх деталей, рекомендуємо читати твір повністю. Аналіз твору “Перекличка” допоможе зрозуміти твір краще.
Гулак Карпо «Перекличка» скорочено читати
Оповідь ведеться від першої особи.
Коли тобі вже за сімдесят і пережите дається взнаки, ночами сняться тривожні, часом навіть кошмарні сни. Як от Ялешка Плакида, яка протягує мізинця з обламаним нігтем і запитує, чи не знайдеться бодай отакого шматочка хліба, якого в мене немає. Онуки питають чому не сплю, але, щоб не лякати їх своїми спогадами, відповідаю жартом: «Наполеон казав, що чоловікові треба спати чотири години, жінці — п’ять, а дитині — шість. Отже, ви ще спіть собі на здоров’я». Ялешка (так ми називали Єлизавету) завжди була чистюлькою, тому входила в класну санкомісію. Вона добре знала наші звички і завжди давала добрі поради як краще мити руки.
Я був старостою класу. Наша вчителька, Марія Іллівна Курило, завела такий порядок, що ще до її приходу й початку уроку потрібно робити перекличку. От я й робив це як староста.
«— Говоруха Павло, — починаю називати прізвища.
— Не буде сьогодні Павла. Він пішов ловити жаб у Самарі, — сказав Фадей.
Дехто засміявся, але той недоречний сміх обірвався: всі знали, що Павло був дуже слабий від голоду.
— Деркач Олекса.
— Він учора помер, — глухо сказала Оля Давиденко, висока білява дівчина.
В класі притихли, хтось схлипнув.
— Покидайло Євмен.
— Євмен запізниться, він зайшов до батька на пошту, — каже Яша Стеценко
(Євмен, як і його менший брат Гриша, вижив тоді, щоб потім згоріти в горнилі страшної війни).
— Онопрієнко Пилип.
— Помер учора, прийшовши зі школи, — сказала Настя Сосна, Пилипова сусідка (Пилип присів на загату відпочити та й не встав — помер)».
Через парту мене штовхнув Євлампій Красножон – тепер читанка в нас буде на трьох. Але вже за три дні читанка лишилась нам з Настею на двох – Євлампій теж помер. Настя була доброю дівчинкою і ділилась з нами не тільки книгою, а й приносила з батькової роботи (а її тато працював машиністом на паровому млині) «маторженики» – спечені з висівок та з різних трав’яних домішок коржики.
Страшними були цифри голоду: навесні 1933-го року у В’язівській початковій школі у Павлоградському районі на Дніпропетровщині з 45 учнів померло 25. Але ці жахи довго замовчувались. І прямо тоді, коли все відбувалось, і довго після цього не можна було говорити нічого про голод – це вважалось «ворожими нападами» на радянську владу. Навіть письменники довго мовчали і нічого не писали про ці страшні роки. А в школах продовжували вчити історію про «вождя народів» і дівчинку Світланку, через яку він, узявши на руки, побачив усіх дітей.
А мені продовжує снитись Ялешка Плакида. Як хотілось тоді допомогти цій симпатичній хорошій дівчинці! Вона померла у класі прямо за партою. Була блакитноокою, трохи кирпатою. Носила темно-жовту спідницю і білу кофтину, яку вишивала сама.
«…А нічні спогади через півстоліття тривають.
— Іван Гарбуз.
У класі мовчання. Я забув, що Івана, мого сусіда, уже три дні, як не стало. Він став жертвою канібалізму. Зміст цього слова я узнав пізніше, коли у п’ятому класі прочитав «Робінзона Крузо». І не дикуни, танцюючи навколо вогнища, поїдали дистрофічні ноги Івана Гарбуза — канібалами стали його мати і старша сестра».
Голод довів до того, що я покинув свій четвертий клас і пішов рибалити. В квітні вода в нашій річці Самарі була вже теплою і я наловлював чимало краснопірок, які, мабуть, і врятували мене від смерті. Помагав мені ще коли був живий Іван Гарбуз. Одного дня, коли я впіймав окуня, він вкрав його, але, побачивши, що Ваня їсть окуня сирим, зрозумів, що відбирати його не буду. І наступним спіймав навіть більшого!
Нарешті сталися зміни – в будинку купця Стадника відкрилася їдальня для учнів. На великій перерві нам давали тарілку рідкого супу і шматок кукурудзяного хліба, який я ховав, щоб віднести матері. Мама, не знаю, що їла, але і цей шматок хліба діставався мені.
На кінець травня перекличка проходила швидше… Марія Іллівна зібрала всіх і повідомила, що нас переведено до п’ятого класу. На літо дали кілька кілограмів сухарів. Школа потрохи оживала: їли яйця диких качок, недостигле жито…
«1955 року, повернувшись з фронтів, я і Василь Іванович Федоренко зустрілися на учительській конференції із заслуженою учителькою Марією Іллівною Курило. Вона заплакала від радості, коли ми до неї підійшли, нівроку дужими, здоровими, обвішані орденами і медалями. Згадався і тяжкий 1933 рік.
— Не забувайте ніколи своїх товаришів, які загинули тоді від голоду! — сказала нам тоді вона».
Автор переказу – cup_of_flowers
Авторські права на опублікований матеріал належать сайту dovidka.biz.ua
