Актуальність твору Т. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і йе в Україні моє дружнє посланіє»
Посланіє — це жанр, який був відомий ще в давній літературі. У цих творах автори зверталися до адресата своїх послань, висловлювали думки щодо предмета послання, давали настанови, намагалися змінити світогляд, вплинути на дії окремої людини чи всього суспільства.
Послання «І мертвим, і живим…» Тарас Шевченко написав під час перебування на Україні. Поміщик Самойлов запросив поета у свій маєток В’юнищі. Треба сказати, що кріпосники часто запрошували Кобзаря, адже він був модним поетом у Петербурзі. Але серед розкоші Т. Шевченко почувався самотнім. Про це свідчать рядочки із «Послапія»:
І день, і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає —
Оглухли, не чують.
Говорячи про духовну глухоту, поет мав на увазі еліту тодішнього українського суспільства, людей освічених, небідних, які могли навчатися не тільки в кращих університетах Російської імперії, а й у вищих навчальних закладах Західної Європи. Вони мандрували світом, знали багато мов, кохалися у мистецтві — і зневажали свій народ, його мову, культуру, соромилися того, що й вони українці. Шевченко говорить про поміщиків, які «кайданами міняються, правдою торгують. І Господа зневажають, — людей запрягають в тяжкі яма. Орють лихо, лихом засівають, а що вродить? побачите, які будуть жнива!» Поет називає їх недолюдками, дітьми юродивих, закликає подивитися «на рай тихий, на свою країну», полюбити «ширим серцем велику руїну». Шевченко наголошує, що не треба шукати у чужому краю «того, шо немає і на небі, а не тілько на чужому полі». А далі звучать слова, що стали лейтмотивом до всього твору, стали крилатим висловом:
В своїй хаті й своя правда,
І сила, і воля.
Т. Шевченко добре розумів, що селянство не в змозі щось змінити у житті країни, воно роз’єднане, не організоване. Розбудити сили, що криються в народі, мали, на думку поета, люди освічені. Саме до української інтелігенції звертається поет, закликаючи обняти найменшого брата. Проте Шевченко звертається до своїх освічених земляків, які здебільшого були поміщиками-кріпосниками, не з проханням, а з пересторогою:
Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде!
Розкуються незабаром Заковані люде.
Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори!
І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших…
Шевченко знає ціну псевдопатріотам, які називали себе лібералами і не соромилися звання космополітів. Він зриває з них машкару, показує їхнє справжнє обличчя, прикрите патріотичними фразами про рівність, братерство, любов до ближнього. Поет особисто був знайомий із багатьма поміщиками, які вважали себе передовими людьми. Вони часто бували у Європі і привозили звідти «великих слів велику силу, та й більш нічого». Як же всі ці патріоти позаминулого століття схожі на наших сучасних багатіїв, які свою мудрість черпають не у своїй історії, не у свого народу, а у того «німця», який скаже:
…«Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слоп’яне».
«Слов’яне! олов’яне!»
Славних прадідів великих Правнуки погані!
І нехай нашій сучасній псевдоеліті не кімець, а хтось інший говорить, хто ми «що ми? Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?», але це не міняє суті космополітів, які вважають себе громадянами світу, а батьківщиною — місце, де їм добре. Вони із захопленням вивчають іноземні мови, «а своєї дастьбі», хоча радо повторюють, що рідне наріччя — це «ї гармонія, і сила, музика, та іі годі». Вони здатні захоплюватися історією народу, яка, як їм здається, краща за історію Риму, а самі не розуміють, що наша історія кров’ю умивалась, «а спала на купах, на козацьких вольних трупах, окрадених трупах». Новітні «патріоти» не переймаються тим, шо на Січі, политій кров’ю запорожців, мудрий іноземець «картопельку садить». їм байдуже, «аби добра була для городу!»
Яку частину «Посланія» не візьми, здається, що вона списана із сучасного життя, стосується будь-кого з нас. Та найбільш вражаюче звучать слова останньої частини твору:
Доборолась Україна До самого краю.
Гірше ляха свої діти Її розпинають.
Замість пива праведную Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі Современними огнями,
Повести за віком,
За німцями, недоріку.
Сліпую каліку.
Та ці ж слова написані про наші часи!
«Посланіє» Тараса Шевченка — це звертання не тільки до сучасників поета. Це слово й до нас з вами. «Посланіє» — це екскурс у минуле, розповідь про сучасність і пересторога, попередження майбутнім поколінням. Поет закликає:
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь,
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
В останніх рядках твору поет закликає до єднання, щоб усміхнулася наша заплакана мати Україна, обняла й благословила своїх дітей. Тільки тоді «забудеться срамотня давняя година, І оживе добра слава, слава України».
