«Імʼя троянди» Шостого дня ЧАС ПЕРШИЙ,
де Никола повідає всяку-всячину і вершаться відвідини скарбниці
Никола з Морімондо, у своїй новій подобі келаря, роздавав накази кухарям, а ті втаємничували його у звичаї, які панували на кухні. Вільям хотів поговорити з ним, але він попросив нас зачекати кілька хвилин. Пізніше, мовляв, він має зійти у крипту зі скарбницею, щоб наглядати за чищенням релікваріїв, що входило до його обов’язків, і там матиме більше часу на розмову.
Невдовзі він і справді запросив нас іти за ним, увійшов до церкви, пройшов за головним вівтарем (а тим часом ченці споряджали у наві катафалк, готуючись чувати над тілом Малахії) і повів нас вузькими сходами вниз. Зійшовши, ми побачили залу з дуже низьким склепінням, підпертим товстими стовпами з необробленого каменю. Ми були в крипті, де зберігалися багатства обителі, у місці, яке ревно оберігав абат і яке відчиняли лише за виняткових обставин і лише для вельми шанованих гостей.
Всюди навколо були покровці різної величини, всередині яких у світлі смолоскипів (які несли двоє довірених помічників Николи) виблискували предмети неймовірної краси. Золочене облачення, золоті вінці, густо оздоблені самоцвітами, шкатули з різних металів, з вирізьбленими на них постатями, чернені вироби, слонова кістка. Нико-ла із захопленням показав нам книгу Євангелій, в оправі якої пишалися чудові пластини зі смальти, які укладалися у барвисту єдність сумірних секцій, розділених золотими філігранами і прикріплених, немов цвяхами, коштовними каменями. Він показав нам делікатну капличку з двома колонами з ляпіс-лазурі та золота, всередині якої видніло Покладення у гріб у вигляді срібного барельєфа. Над ним височів золотий хрест, оздоблений тринадцятьма діамантами на тлі барвистого оніксу, а невеличкий фронтон був усипаний агатовими і рубіновими зубцями. Я також побачив двостулковий складень зі слонової кістки й золота, розділений на п’ять частин, які зображали п’ять сцен з життя Христа, а в центрі розмістився містичний агнець зі срібних позолочених чарунок, наповнених скляною пастою — то було єдине кольорове зображення на тлі воскової білизни.
Обличчя і жести Николи, коли він показував нам усе це, освітлювали гордощі. Вільям похвалив усе, що бачив, а відтак спитав у Николи, що за людина був Малахія.
“Дивне питання, — сказав Никола, — ти ж теж його знав”.
“Так, але не досить. Я ніколи не розумів, які думки таїлись у нього в голові… і… — він завагався, чи годиться говорити це про недавно померлого, — чи взагалі вони у нього були”.
Никола послинив собі пальця, провів ним по поверхні ще не почищеного кришталю і з невиразною посмішкою відповів, не дивлячись на Вільяма: “Бачиш, ти не маєш потреби питати… Справді, на думку багатьох, Малахія, хоч і здавався вельми глибокодумним, насправді був простаком. Алінард вважав його дурнем”.
“Алінард таїть зло проти когось через якісь давні справи, коли йому не дали зайняти місце бібліотекаря”.
“Я теж про це чув, але то вже стара історія, усе це було щонайменше п’ятдесят років тому. Коли я прибув сюди, бібліотекарем був Роберт з Боббіо, а старики шепотілися про несправедливість, вчинену стосовно Алінарда. Тоді я не допитувався, бо мені здавалося, що прислухатись до пересудів означає проявити брак шаноби до старців. Роберт мав помічника, який відтак помер, а на його місце було призначено Малахію, ще зовсім юного. Багато хто казав, що він цього не заслуговував, що хоч він запевняв, буцім знає греку й арабську, але то була неправда — він був усього лиш вправною мавпою, яка гарним почерком переписувала рукописи цими мовами, не розуміючи, що пише. Говорили, що бібліотекар має бути набагато осві-ченіший. Алінард, який тоді був ще чоловіком у повні сил, вельми гірко відгукувався про це призначення. Він заявив, що Малахію призначено на це місце, щоб зіграти на руку його ворогові, але я не зрозумів, про кого це він. Ось і все. Віддавна подейкують, що Малахія захищає бібліотеку, немов сторожовий пес, але сам добре не розуміє, що має в опіці. З другого боку, ремствували і проти Бе-ренґарія, коли Малахія вибрав його на свого помічника. Казали, що він нічим не кращий від свого учителя, що він всього лиш інтриган. Розповідали також… Але ти теж, мабуть, чув ці поголоси… що він мав з Малахією дивні стосунки… Усе це давні справи. І ти, зрештою, знаєш, які чутки ходили про Беренґарія та Адельма, а молоді переписувачі казали, що Малахія мовчки страждав від страшних ревнощів… Крім того, були поголоски і про стосунки між Малахією та Хорхе — але ні, не в тому сенсі, що ти думаєш… ніхто ніколи не ставив чеснотливості Хорхе під сумнів! Традиція веліла, щоб Малахія, як бібліотекар, обрав своїм сповідником настоятеля, а всі інші сповідаються У Хорхе (або в Алінарда, але старий вже майже збувся розуму)… Але попри це, Малахія надто вже часто гомонів з Хорхе, немов настоятель керував його душею, а Хорхе спрямовував його тіло, його жести, його працю. Зрештою, ти, мабуть, це знаєш, сам бачив: якщо комусь потрібні були відомості про якусь давню, забуту книгу, він питав не в Малахії, а в Хорхе. Малахія дбав про каталог і ходив У бібліотеку за книжками, але Хорхе знав, що означає кожна назва…”
“Звідки Хорхе знає стільки про бібліотеку?”
“Він найстарший після Алінарда, живе тут з юних літ. Хорхе, мабуть, понад вісімдесят років, кажуть, він осліп щонайменше сорок років тому, а може, й більше…”
“Як йому вдалося здобути стільки знань перед тим, як він осліп?”
“Ну, про нього ходять всілякі легенди. Схоже, ще в дитинстві його торкнулася Божа благодать, і він ще отроком у Кастилії читав арабів і грецьких мудреців. Зрештою навіть осліпнувши, він ще й нині чимало часу просиджує в бібліотеці, велить читати собі каталог, приносити книги, і хтось з новіціїв довгими годинами читає йому вголос. Він усе пам’ятає, він не такий забудькуватий, як Алінард. Але навіщо ти питаєш мене про все це?”
“Тепер, коли Малахія з Беренгарієм мертві, хто ще володіє таємницями бібліотеки?”
“Настоятель, і він тепер мав би передати їх Бенцієві… якщо захоче…”
“Чому — якщо захоче?”
“Бо Бенцій ще молодий, його було призначено помічником, коли Малахія був ще живий, а це різні речі — бути помічником бібліотекаря і самим бібліотекарем. За традицією, бібліотекар згодом стає абатом…”
“А-а, он як… Тому всі такі ласі на місце бібліотекаря. Значить, Аббон теж був бібліотекарем?” ;
“Ні, Аббон не був. Його призначили ще до того, як я прибув сюди, років з тридцять тому. До нього настоятелем був Павло з Ріміні, химерний чоловік, про якого розповідають дивні історії: схоже, він був напрочуд ненаситним читачем, знав напам’ять усі книги бібліотеки, але мав дивну недугу — не міг писати, тому його прозвали Abbas agraphicus(Неписьменний абат (лат.))… Він став настоятелем у дуже молодому віці, казали, буцім він ставленик Альґірдаса Клюнійсько-го, званого Doctor Quadratus(Квадратний доктор (лат.))… Але все це давні плітки, чернечі балачки. Одне слово, Павло став настоятелем, Ро-берт з Боббіо посів його місце в бібліотеці, та його жерла якась недуга; вона висотувала з нього сили і всім було ясно, що він не зможе керувати абатством, тож коли Павла з Ріміні не стало…” “Він помер?”
“Ні, він пропав, не знаю, як це трапилось — якось він вирушив у подорож і більше не повернувся, може, по дорозі його вбили розбійники… Отже, коли Павла не стало, Роберт не міг посісти його місце, і тут закрутилися всілякі темні інтриги. Аббон — якщо вірити чуткам — був позашлюбним сином синьйора цієї місцевості, він виріс в абатстві Фоссанова, і подейкують, що замолоду він був при смертному ложі святого Томи, а потім керував перенесенням його шанигідного тіла з вежі вниз по таких вузьких сходах, що тіло ледве пропхали… і в цім була вся його слава, як перешіптуються тутешні злосливці… Але його обрали настоятелем, хоч він і не був бібліотекарем, і хтось, гадаю, Роберт, втаємничив його у хитромудрощі бібліотеки”.
“А чому обрали Роберта?”
“Не знаю. Я ніколи надто не доскіпувався до цих речей: наші обителі — святі місця, але навколо їхньої святості іноді плетуться жахливі інтриги. Мене цікавило моє скляне господарство і мої релікварії, я не хотів уплутуватись в ці історії. Але тепер ти розумієш, чому я сумніваюсь, що абат втаємничить Бенція — це ж те саме, що призначити його своїм наступником, а він же — нерозсудливий парубчак і, попри його знання граматики, — напівварвар родом з далеких північних країв. Що він знає про цю країну, про обитель та її стосунки з місцевими синьйорами…”
“Але й Малахія не був італійцем, ані Беренґарій, а все ж їм доручили опіку над бібліотекою”.
“Це ще одна темна справа. Ченці шепочуться, що ось Уже півстоліття, як абатство відцуралося від своїх традицій. Понад п’ятдесят років тому, а може, й раніше, Алінард мітив на посаду бібліотекаря. Бібліотекарем завжди був італієць, адже на цій землі великих талантів не бракує. Зрештою, розумієш… — і тут Никола завагався, немов не бажаючи говорити того, що збирався сказати: — розумієш, цілком можливо, що Малахію з Беренґарієм прибрали тому, щоб не дати їм стати абатами”.
Він здригнувся, махнув рукою перед обличчям, немов проганяючи не вельми чеснотливі думки, відтак перехрестився. “Що я таке кажу? Розумієш, в цій країні вже чимало років діються осуду гідні речі, навіть в монастирях, при папському дворі, в церквах… Чубляться за владу, звинувачують інших в єресі, щоб забрати в них пребенду… Яка гидь, я втрачаю віру в людський рід, повсюди бачу змови і палацові інтриги. Обитель наша теж не могла не опуститися до цього, й у покровці для святих мощей, яким вона була колись, під дією якихсь таємних чарів розплодилося зміїне кубло. Поглянь, ось минуле цього монастиря!”
Він тицьнув пальцем на скарби, які громадились навколо, а тоді, облишивши розп’яття та інше начиння, повів нас, щоб показати релікварії, які становили гордість цього місця.
“Дивіться, — говорив він, — оце наконечник списа, який пронизав бік Спасителя!” То була золота шкатулка з кришталевою накривкою, де на подушечці з пурпуру лежав шматок заліза трикутної форми. Його вже почала їсти іржа, але довга обробка всілякими оліями та восками повернула йому живий полиск. Але це було ще нічого. Бо в іншій, оздобленій аметистами срібній шкатулі з прозорою передньою стінкою я побачив кусник шанигідної деревини святого хреста, який цій обителі дарувала сама цариця Єлена, мати цісаря Константина, після того як під час прощі у святу землю вона розкопала пагорб Голгофи та святий гріб і спорудила над ними собор.
Відтак Никола показав нам ще інші речі, такі численні й рідкісні, що мені годі тут навіть їх описати. У покровці, який цілий був з аквамарину, лежав цвях з хреста. У пля-щині, яка спочивала на ложі з маленьких засохлих рож, містилась часточка тернового вінця, а в іншій шабатурці на такій же ковдрі з сухих квітів покоївся пожовклий клаптик скатертини з тайної вечері. Крім того, там була торбина святого Матея зі срібних кілець, а в циліндрі, обв’язаному струхлілою від старості фіалковою стрічкою і запечатаному золотом, лежала кістка передпліччя святої Анни. Я бачив дива над дивами — під скляним дзвоном, на вишитій перлами червоній подушечці, лежав шматочок ясел з Віфлієму, клаптик пурпурової туніки святого Йоана Євангелиста, два ланцюги, що стискали щиколотки апостола Петра в Римі, череп святого Адальберта, меч святого Стефана, велика гомілкова кістка святої Марґари-ти, палець святого Віталія, ребро святої Софії, підборіддя святого Еобана, верхня частина лопатки святого Йоана Золотоустого, заручиновий перстень святого Йосифа, зуб Йоана Хрестителя, патериця Мойсея, благеньке, подерте мереживо з весільної одежі Діви Марії.
Крім реліквій, там були й інші речі, які свідчили про чудеса і дивовижні створіння далеких країв, — у монастир їх привезли ченці, що мандрували аж до країв світу: василіск і гідра, обоє набиті соломою, ріг єдинорога, яйце, яке один пустельник знайшов всередині іншого яйця, грудка манни, якою живилися євреї в пустині, зуб кита, кокосовий горіх, плечова кістка допотопного звіра, бивень слона, ребро дельфіна. Були там ще інші святощі, яких я не впізнав, — безконечна вервечка уламків кісток, клаптиків тканин, шматків дерева, скла, металу. Деякі з них були дуже давні (судячи зі стану їхніх вмістилищ з почорнілого срібла), а іноді релікварій був цінніший від самої реліквії. Там були й ампули з сірим порохом, одна з яких, як я дізнався, містила спопелілі залишки міста Содоми, а друга — вапно з мурів Єрихона. За ці речі — навіть за найвутліші з них — цісар віддав би не один маєток, і для монастиря, в якому ми гостювали, вони були не лише джерелом величезного престижу, але й міцною основою матеріального достатку.
Я все кружляв і кружляв, зачудований, а Никола перестав уже розповідати про ці предмети, кожен з яких, зрештою, мав табличку з описом. То ж я вільно, майже навмання блукав цією скарбівнею безцінних дивовиж, то подивляючи ці речі у яскравому світлі, то розглядаючи їх У напівтемряві, коли Николині помічники зі своїми смолоскипами відходили в інше місце крипти. Мене чарували Ці пожовклі хрящі, прозорі й таємничі, насичені містичним смислом і водночас відразливі; це бозна-яке давнє лахміття, облізле, пошарпане, іноді згорнуте і запхане у скляну трубку, наче вицвілий рукопис; ці крихти якоїсь матерії, які ледве можна було відрізнити від тканини, що правила їм за ложе, ці святі рештки життя, яке колись було тваринним (або людським), а тепер, ув’язнене в цих кришталевих і металевих хороминах, мініатюрних подобах дерзновенних кам’яних соборів з їхніми вежами і шпилями, теж немов перетворилося на мінерал. Значить, оце так тіла святих очікують в гробах на воскресення плоті? То з цих уламків знов постануть організми, які, у спалаху божественного видіння, віднайдуть всю свою природну вразливість і відчуватимуть, як писав Піперн, навіть mini-mas differentiae odorum(Найменшу різницю запахів (лат))?
З цих розважань мене вирвав Вільям, який торкнувся мого плеча: “Я йду, — сказав він. — Піднімусь у скрип-торій, мені ще треба там дещо переглянути…”
“Але ж книг не видають, — сказав я, — Бенцій дістав наказ…”
“Я хочу ще раз переглянути книжки, які я читав у ці дні, а всі вони ще в скрипторії, на Венанцієвому столі. Якщо хочеш, зоставайся тут. Крипта ця є апофеозом усіх тих дискусій про убожество, свідком яких ти був у ці дні. Тепер знатимеш, за що твої брати по чину вбивають один одного і чому намагаються будь-що пошитись у настоятелі”.
“Ви що, вірите у те, що сказав вам Никола? То ці злочини справді пов’язані з боротьбою за інвеституру?”
“Я вже казав тобі, що зараз не хотів би висловлювати свої припущення вголос. Никола багацько сказав нам: І дещо мене зацікавило. Але тепер я мушу перевірити ще один слід. А може, це той самий слід, але з іншого боку. А ти не дай зачарувати себе надто цими покров-цями. Уламків хреста я бачив чимало і в інших церквах. Якби всі вони були справжні, це б значило, що Нашого Господа розп’яли не на двох перехрещених дошках, а на цілому лісі”.
“Учителю!” — згіршено вигукнув я.
“Авжеж, Адсо. А є ще скарбниці куди багатші. Колись давно у Кельнському соборі я бачив череп Йоана Хрестителя у віці дванадцяти років”.
“Справді? — захоплено вигукнув я. Тоді мене вразив сумнів: — Але ж Хрестителя вбили у поважнішому віці!”
“Значить, інший череп лежить, мабуть, в якійсь іншій скарбниці”, — з серйозним виразом обличчя мовив Вільям. Я ніколи не розумів, коли він жартує. У моїх краях той, хто жартує, потім голосно сміється зі свого жарту, щоб заохотити сміятися інших. Натомість Вільям сміявся, лише коли говорив серйозні речі, зостаючись вельми серйозним, коли, схоже, шуткував.
«Імʼя троянди» Шостого дня ЧАС ТРЕТІЙ,
де Адсо, слухаючи “День гніву”, — має видіння або, якщо завгодно, бачить сон
Вільям попрощався з Николою і піднявся у скрип-торій. Я вже досить надивився скарбів, тому вирішив піти до церкви і помолитись за душу Малахії. Я ніколи не любив цього чоловіка, він лякав мене, і — не приховуватиму-я довго вважав його провинним у всіх злочинах. Тепер я зрозумів, що, мабуть, цей бідолаха страждав від гніту незаспокоєних пристрастей, почуваючи себе череп’яним глечиком посеред залізних урн. Він був похмурий, бо розгублений, а мовчазний і непривітний — бо знав, що йому нема чого сказати. Я карався докорами сумління щодо нього, і подумав, що, може, молитва за його надприродну долю втишить моє почуття провини.
Церкву тепер освітлювало слабке, мертвотне світло, посередині на катафалку височіло тіло нещасного, нави наповнював рівномірний шепіт ченців, які відмовляли за-упокійну службу.
У Мелькському монастирі я не раз був присутній, коли помирав хтось з братів. Не можу сказати, що це справляло мені радість, одначе сповнювало погідністю, спокоєм і глибоким усвідомленням слушності того, що діється. Монахи по черзі чували в келії вмирущого, потішаючи його Добрими словами, і кожен у глибині серця думав про те, який щасливий сей чоловік, адже ось-ось увінчає своє чеснотливе життя і невдовзі, сповнившись безконечною радістю, приєднається до хору ангелів. Ця погідність, ці пахощі святих заздрощів почасти передавались і вмирущому, і він урешті так само погідно відходив. Якими не схожими були смерті останніх днів! Я навіть бачив зблизька, як помирає жертва диявольських скорпіонів finis Africae, і напевне так само померли й Венанцій з Беренґарієм, шукаючи полегшу у воді, і обличчя у них були такі ж змарнілі, як і в Малахії…
Я примостився в глибині церкви, зіщулившись, щоб побороти холод. Трохи зігрівшись, я ворухнув тубами, щоб приєднатися до хору братії у молитві. Я молився з ними, майже не усвідомлюючи, що говорять мої уста, голова моя хиталася, а очі заплющувалися самі. Минуло чимало часу; я засинав, гадаю, щонайменше три або чотири рази і знов прокидався. Тоді хор почав співати “Dies ігае”(День гніву (лат.) — початкові слова знаменитого католицького гімну)… Псалмоспів влився у мене, немов дурман. Я глибоко заснув. Чи, радше, навіть не заснув, а запався, виснажений, у неспокійне заціпеніння, скулившись, немов зародок у лоні матері. І в цім тумані душі я немов опинивсь у якомусь несьогосвітньому місці, і було мені видіння — а може, сон, не знаю.
Я пробирався вузькими сходами вниз по низькому, тісному проході, схоже, до скарбничної крипти, але дійшовши, опинився у просторішому підземеллі, яке виявилось кухнею Вежі. То була, безперечно, кухня, але були там не лише печі та горщики, а й ковальські міхи та молоти, немов там збиралися також Николині ковалі. Усе червоно мерехтіло відблисками від печей і казанів, киплячі горщики викидали пару, а на поверхню рідини, яка шумувала в них, виступали великі тріскучі бульбашки, які відтак різко, з глухим і невпинним гулом розривалися. Кухарі розмахували рожнами в повітрі, а новіції, зібравшись там всі до одного, підстрибували, норовлячи вхопити курей та іншу птицю, настромлену на ці розпечені шворні. Поруч з ними ковалі кували з такою силою, що глухим гулом заповнили усе повітря, над ковадлами підносилися хмари іскор, змішуючись з іскрами, що виринали з двох печей.
Я не розумів, чи я в пеклі, а чи в раю, яким його уявляв собі Сальватор, — в раю, що стікав підливками і тріпотів ковбасками. Але мені ніколи було розмірковувати про те, де я, бо тут вбігла ціла ватага якихось людців, карликів з великою головою, схожою на баняк, і, мало не збивши мене з ніг своїм натиском, штовхнула на поріг трапезної, змушуючи увійти.
Залу було святково прибрано. Зі стін звисали пишні гобелени і штандарти, але їх прикрашали зображення, які не взивали до побожності вірних, ані не звеличували слави королів, як зазвичай. Вони були радше схожі на Адельмові маргіналії, але на них відтворено було не страхітливі, а кумедні його образки: зайці, які танцювали навколо ярмаркового стовпа з гостинцями, риба, яка перепливала ріку, щоб добровільно кинутися на сковорідку, її тримали мавпи, перебрані не то за єпископів, не то за кухарів; навколо паруючих казанів танцювали потвори з товстючими черевами.
На чільному місці за столом сидів настоятель у святковому облаченні — пишній реверенді, вишитій пурпуром. В руці, наче булаву, він тримав виделку. Поруч з ним Хорхе пив вино з великого келиха, а келар, одягнений як Бернард ЇЇ, з книги у формі скорпіона чеснотливо читав житія святих і уступи з Євангелія, але там оповідалось, як Ісус жартував з апостолом, нагадуючи йому, що той є камінь, і на тому безсоромному камені, що котиться рівниною, Він заснує свою церкву, або ж як святий Єронім, коментуючи Біблію, казав, що Бог побажав оголити Єрусалимові зад. Після кожної фрази, прочитаної келарем, Хорхе сміявся, гримаючи п’ястуком по столі, і вигукував: “Ти таки станеш абатом, на кров Божу!” — саме так і казав, хай Бог мені простить.
На урочистий знак абата увійшли вервечкою дівиці. То була пишна процесія багато зодягнених дів, і мені раптом здалося, що посеред них я бачу свою матір, але потім я зрозумів, що помилився, бо то була, звісно, та сама дівчина, грізна, мов рать під знаменами. Одначе на голові вона мала корону з білих перлів у два ряди, два перлові підвіски звисали з обох боків її обличчя, змішуючись з ще двома разками перлів, які спадали їй на груди, а до кожної перли підвішений був діамант розміром зі сливку. Крім того, з вух її струменіли ковтки з блакитних перлів, які з’єднувались внизу шиї, білої і високої, мов ліванська вежа. Накидка її була пурпурового кольору, в руці вона тримала золоту чашу, оздоблену діамантами, де — як я дізнався, сам не знаю як — містилося смертельне зілля, вкрадене колись у Северина. За цією жоною, прегарною, наче вранішня зоря, йшли інші жіночі постаті: одна була одягнена у білу вишиту накидку поверх темної туніки, прикрашеної подвійною золотистою єпитрахиллю, вишитою польовими квітами; друга мала на собі накидку з жовтого Дамаску поверх блідо-рожевої туніки, всипаної зеленими листками, з витканим на ній брунатним візерунком у формі лабіринту; третя була одягнена в червону накидку і смарагдову туніку з витканими на ній крихітними червоними звірятками, а в руках тримала білосніжну вишивану єпитрахиль; одягу інших я не спостеріг, бо ніяк не міг зрозуміти, хто такі ці жінки, що супроводжували дівчину, яка тепер схожа була на Діву Марію; і, немов кожна з них несла в руці або в устах табличку, я врешті зрозумів, що то були Рут, Сара, Сусанна та інші жінки зі Священного писання.
Тут абат заволав: “Ану шуруйте тепер сюди ви, filii de puta(Скурві сини (лат.))!” — і в трапезну увійшла ще одна статечна вервечка священних постатей, яких я одразу впізнав. Усі вони були строго й пишно вдягнені, а в центрі виднів сидячий на престолі — був то Наш Господь, але водночас Адам, у пурпуровій мантії, яку тримала йому на плечах препишна червоно-біла клямра з рубінів та перлів, на голові у нього красувався вінець, подібно як у дівчини, в руці ж тримав він велику чашу, повну свинячої крові. Його віночком оточували інші пресвяті постаті, про яких я ще розповім, усі добре мені знайомі, а поруч з ними крокувала шерега лучників французького короля, одягнених у зелене і червоне, зі смарагдовими щитами, на яких вимальовувалася монограма Христа. Старший цієї компанії підійшов, щоб висловити свою пошану абатові, і простягнув йому чашу зі словами: “Вскую печална єси, душе моя? Вскую сму-щаєши мя? Уповаю на Бога, яко исповімся єму”. На що абат відповів: “Age primum et septimum de quatuor”, і всі затягли: “In fmibus Africae, amen(На краю Африки, амінь (лат.))”. Тоді усі sederunt.
Дві протилеглі лави розсипались, і, на звеління абата, Соломон узявся накривати на стіл, Яків з Андрієм принесли оберемок сіна, Адам вмостився посередині, Єва простяглася на листку, Каїн притяг плуг, Авель прийшов з відром, налаштовуючись доїти Гнідого, Ной переможно привеслував на ковчезі, Авраам сів собі під деревом, Ісаак уклався на золотому церковному вівтарі, Мойсей скулився на камені, Даниїл з’явився на катафалку біля Малахіїної руки, Товит ліг на ліжко, Йосиф кинувся на корець, Веніямін розпластався на мішку, а потім — але тут видіння стало розпливатися — Давид опинився на пагорбі, Йоан — на землі, Фараон — на піску (ясна річ, подумав я, але чому?), Лазар — на столі, Ісус — на краю колодязя, Закхей — на гілках дерева, Матей — на ослоні, Рахав — на клоччі, Рут — на соломі, Текля — на підвіконні (зовні з’явилося бліде обличчя Адельма, який попереджав її, що так можна впасти вниз в урвище), Сусанна — на городі, Юда — поміж гробами, Петро — на кафедрі, Яків — на неводі, Ілія — на сідлі, Рахіль — на згортку. Павло-апостол, відклавши меч, слухав, як бурчить Ісав, а тим часом Йов завивав на кізяках, на поміч йому поспішали Ревека з одягом, Юдитта з ковдрою, Агар із саваном, кілька новіціїв несли великий паруючий мідник, з якого вистрибнув Венанцій з Сальвамека, червоний мов рак, і почав роздавати свинячу кров’янку.
Трапезна дедалі більше залюднювалася, усі наминали їжу, аж гай шумів, Йона приніс до столу гарбузи, Ісая — городину, Єзекиїл — ожину, Закхей — квіти сикомору, Адам — цитрини, Даниїл — вовчі боби, Фараон — паприку, Каїн — артишоки, Єва — смокви, Рахіль — яблука, Ананія — сливи розміром з діамант, Лія — цибулю, Арон — оливки, Йосиф — яйце, Ной — виноград, Симеон — персикові кісточки, а тим часом Ісус співав Dies ігае і весело поливав усі страви оцтом, витискаючи його з невеличкої губки, знятої зі списа одного з лучників французького короля.
“Діти мої, овечки мої любі, — сказав у той мент уже добряче захмелілий абат, — не будете ж ви вечеряти, вбрані отак, наче жебраки, ходіть-но, ходіть”. І вдарив він по першому і сьомому з чотирьох, і вийшли вони перекошеними привидами з глибини дзеркала, а саме дзеркало розбилось на друзки, а з нього посипалась на землю, по залах лабіринту, оздоблена самоцвітами барвиста одіж, пошматована й брудна. Отож узяв собі Закхей туніку білую, Авраам — сірую, Лот — жовтую, Йона — лазурную, Текля — червоную, Даниїл — левиную, Йоан — триклинную, Адам — хутряную, Юда ж взяв обшиту срібляниками, Рахав — шарлатную, Єва — барви дерева пізнання добра і зла; дехто брав пістрявеньку, а інший — дірявень-ку, хто ж взяв колючу, а хто — текучу, хто дерев’яну, а хто — кам’яну, або ж залізисту, і чорну, і якинтову, і барви огненно-сірчаної, а Ісус пишався в туніці барви крила голубки і, сміючись, звинувачував Юду, що той ніколи не вмів шуткувати з насолодою.
І тут Хорхе, знявши з носа vitra ad legendum, запалив неопалиму купину, для чого Сара принесла дрова, які назбирав їфтах, привіз на возі Ісаак, нарубав Йосиф, а поки Яків відкривав колодязь, а Даниїл сидів собі біля озера, челядники принесли води, Ной — вина, Агар — міх, Авраам — тельця, якого Рахав прив’язала до стовпа, а Ісус подав їй мотузку, Ілія ж зв’язав йому ноги; тоді Авесалом повісив його за руно, Петро простяг меч, Каїн вбив його, Ірод злив його кров, Сим викинув нутрощі і фекалії, Яків додав олії, Молесадон посолив, Антиох поставив на вогонь, Ревека зварила, а Єва першою покуштувала, і від цього вхопила її колька, та Адам примовляв — хай не зважає, і плескав по спині Северина, який радив додати духмяних трав. Тоді Ісус зламав хліб, роздав рибини, Яків верещав, бо Ісав з’їв йому всю сочевицю, Ісаак напихався смаженим козеням, а Йона — вареним китом, Ісус же постив сорок день і сорок ночей.
Тимчасом кожен виходив і заходив, несучи вишукану дичину всілякої барви і постаті, з якої Веніямин завжди забирав собі часть більшу, а Марія — часть кращу, Марта ж скаржилася, що їй завжди доводиться мити весь посуд. Тоді вони розділили тельця, який тимчасом непомірно зріс, і Йоан дістав зашийок, Авесалом — шию, Арон — язик, Самсон — щелепу, Петро — вухо, Олоферн — голову, Лія — гузно, Саул — гамалик, Йона — черево, Товит — жовч, Єва — ребро, Марія — груди, Єлизавета — лоно, Мойсей — хвіст, Лот — стегна, а Єзекиїл — кістки. Ісус наминав осла, святий Франциск — вовка, Авель — вівцю, Єва — мурену, Йоан Хреститель — сарану, Фараон — поліпа (ясна річ, подумав я, але чому?), а Давид налигався шпанки і кинувся на дівчину, яка була nigra sed formosa(‘Чорна, але гарна (лат.). Див.: ПП 1,5.), а поки Самсон надкушував спину лева, Текля з вереском тікала, бо за нею гнався чорний волохатий павук.
Усі були вже, очевидно, п’яні — хто ковзав по вині, хто падав у горщики, виставивши з них лише схрещені ноги, немов два патики; усі пальці Ісуса були чорні, і він роздавав сторінки з книжки, кажучи: прийміть і їжте, це загадки Симфозієві, а серед них — загадка про рибину, яка є сином Божим і спасителем вашим. І всі кинулись пити — Ісус пив вино родзинкове, Йона — марсикійське, Фараон — соррентійське (чому?), Мойсей — ґадитанське, Ісаак — критське, Арон — адріанське, Закхей — арбустій-ське, Текля — арсинське, Йоан — албанське, Авель — кампанійське, Марія — сиґнійське, Рахіль — флорентійське.
Адам лежав навзнак, в горлі йому булькотіло, а вино витікало йому з ребра, Ной проклинав уві сні Хама, Олоферн хропів, нічого не підозрюючи, Йона глибоко спав, Петро чував, аж поки півні не запіли, а Ісус прокинувся раптом, почувши, як Бернард Ґі з Бертрандом з Поджет-то змовляються спалити дівчину, і вигукнув: отче, якщо можливо, віддали від мене сю чашу! Хто погано наливав, хто добре пив, хто помирав, сміючись, а хто сміявся, вмираючи, хто носив сулії, а хто пив з чужої чарки. Сусанна волала, що ніколи не віддасть своє прекрасне біле тіло келареві і Сальваторові за якесь нещасне коров’яче серце, Пилат блукав по трапезній, мов страчена душа, просячи води вмити руки, а фра Дольчино, з пером у капелюсі, приніс йому її, а відтак, шкірячись, відгорнув одяг і показав соромітне місце, червоне від крові, а Каїн глузував собі з нього, обіймаючи прегарну Маргариту з Тренто; Дольчино зарюмсав, поклавши голову на плече Бернарда Ґі і називаючи його ангельським папою, Убертин потішав його деревом життя, Михаїл з Чезени — капшуком із золотом, Марії намазували його олійками, а Адам переконував вкусити щойно зірвану кислицю.
Тоді отворилося склепіння Вежі, і зійшов з небес Род-жер Бекон на летючій машині, unico nomine regente. Тоді Давид заграв на цитрі, Саломея затанцювала з сімома серпанками, і з падінням кожного серпанку сурмила в одну з семи сурем, і показувала одну з семи печатей, аж поки не зосталася лише amicta sole. Усі говорили, що зроду не бачили такої веселої обителі, а Беренґарій піднімав кожному одежу, чоловікам і жінкам, і цілував їх у копчик. 1 пішли всі у танок: Ісус, одягнений учителем, Иоан — сторожем, Петро — ретіярієм, Німрод — мисливцем, Юда — вивідачем, Адам — садівником, Єва — ткалею, Каїн — злодієм, Авель — пастирем, Яків — посильним, Захарія — священиком, Давид — царем, Ювал — кифаредом, Яків — рибалкою, Антіох — кухарем, Ревека — водоносом, Мо-лесадон — дурнем, Марта — слугинею, Ірод — буйним божевільцем, Товит — лікарем, Йосиф — теслею, Ной — пияком, Ісаак — селянином, Йов — журливим чоловіком, Даниїл — суддею, Тамар — повією, Марія — господинею, яка наказала челядникам принести ще вина, бо той її нерозумний син уперся й не хоче перетворювати на вино воду.
Саме тоді абат вибухнув гнівом, бо він, мовляв, влаштував таку чудову гулянку, а йому ніхто нічого не дарує: тоді всі навперебій кинулись нести йому дари та скарби — бика, вівцю, лева, верблюда, оленя, теля, ослицю, сонячну колісницю, підборіддя святого Еобана, хвіст святої Морімонди, матку святої Арундаліни, потилицю святої Бурґозини, вирізьблену у вигляді чаші у віці дванадцяти років, ще й список Pentagonum Salomonis. Але тут абат ну репетувати, що вони лиш намагаються відвернути його увагу, і справді — виявилося, що вони грабували його крипту зі скарбницею, де ми всі тепер перебували, і що було вкрадено прецінну книгу, яка говорила про скорпіонів і про сім сурем, і він кликав лучників французького короля, щоб вони обшукали всіх підозрілих. І, на ганьбу всім, в Агарі знайшли барвисте покривало, в Рахілі — золоту печать, на грудях у Теклі — срібне дзеркало, під пахвою у Веніяміна — пугар для пиття, під одягом у Юдити — шовкове накривало, в руці у Лонгіна — спис, а в обіймах Авімелеха — чужу жінку. Та найгірше сталося, коли у дівчини, чорної і гарної, як кіт того ж кольору, знайшли чорного півня і назвали її відьмою й лжеапос-толом, і кинулись на неї, щоб покарати. Хреститель відтяв їй голову, Авель зарізав, Адам прогнав, Навуходоно-сор огненною рукою написав їй на грудях знаки зодіаку, Ілія порвав її на вогняну колісницю, Ной занурив у воду, Лот перетворив на соляний стовп, Сусанна звинуватила у розкошелюбстві, Йосиф зрадив з іншою, Ананія кинув у піч, Самсон прикував ланцюгами, Павло забичував на смерть, Петро розіп’яв головою донизу, Стефан укамену-вав, Лаврентій підсмажив на ґратках, Варфоломій здер з неї шкіру, Юда виказав, келар спалив, а Петро заперечив усе. Тоді всі напустилися на її тіло, закидаючи його фекаліями, пускали вітри їй в обличчя, мочилися на голову, блювали на груди, видирали волосся, тицяли їй у спину палючими смолоскипами. Тіло дівчини, колись пречудове й ніжне, тепер було пошматоване, розірване на клапті, які порозпихали по кришталевих і золотих покрівцях та релікваріях крипти. Точніше, то не тіло дівчини шукало собі прихистку у крипті, а уламки самої крипти кружляли вихором, поступово укладаючись й утворюючи тіло дівчини, яке стало мінералом, а тоді знов розпадалися і розсіювалися священним пилом мощей, зібраних у блюзнірчому шалі. Немов єдине величезне тіло впродовж тисячоліть розліталося на часточки, й ці часточки заповнили всі закутки крипти, яка, попри свою пишноту, була подібна до оссарію мертвих монахів, і немов субстанціальна форма самого тіла людини, сього найвищого витвору сотворення, розпалася на силу-силенну окремих акцидентальних форм, стаючи образом своєї протилежності, формою вже не ідеальною, а земною, з пороху і сморідних решток, що можуть означати лише смерть і знищення…
Я вже не впізнавав учасників бенкету і дарів, які вони принесли, — здавалось, ніби всі бесідники в крипті тепер муміфікувалися, перемінившись у свої власні останки, і кожен став прозорою синекдохою самого себе, Ра-хіль — кісткою, Даниїл — зубом, Самсон — щелепою, Ісус — пошматованим пурпуровим плащем. І скінчившись це празникування розтерзанням дівчини, бенкет, здавалось, перейшов у вселенську масакру, і перед моїми очима був її кінцевий результат: тіла — та що я кажу? єдине спільне тіло, земне й підмісячне, цих зголоднілих і спраглих бесідників перетворилося на одне мертве тіло, розшматоване й скатоване, як тіло Дольчина після тортур, і тіло це гидомирним лискучим скарбом розтяглося по всій його поверхні, мов шкура оббілованої і підвішеної на гак тварини, одначе під шкірою воно далі містило у собі скам’янілі нутрощі і всі органи, а навіть риси обличчя. Кожна зморшка, бганка і рубець на шкірі, її оксамитна поверхня, зарості волосся на голові, на грудях і на лобку, схожі на розкішний адамашок, груди, нігті, зроговіла шкіра на п’яті, волосинки вій, водянисті драглі очей, м’якуш губ, гнучкий шворінь спини, міцне мереживо кісток — усе перемінилось у піщане мливо, одначе ніщо не втратило своєї форми і взаємного розташовання; висотані литки зморщились, мов чоботи, плоть їхня фелоном окривала їх зверху, хизуючись пурпуровими арабесками вен, карбована маса нутрощів, яскравий, слизистий рубін серця, перлистий разок однакових зубів, вишикуваних ланцюжком, язик, немов рожево-блакитний підвісок, низка пальців-свічок, печать пупка, яким зав’язано нитки розложистого килима живота… З кожного закутка крипти тепер до мене шкірилося, шепотіло, манило до смерті це гігантське тіло, порозпихане в покровці й релікварії, а все ж єдине у своїй неозорій і нерозумній цілісності; то було те ж саме тіло, яке під час вечері наминало їжу і непристойно беркицало, а тут воно здалося мені остаточно застиглим у недоторканності своєї глухої й сліпої руїни. А Убертин, схопивши мене за руку й уп’явши нігті мені в тіло, шепотів: “Бачиш, це одне і те ж — що раніше торжествувало у своєму безумстві, тішилося своєю грою, те тепер тут, покаране й винагороджене, звільнене від спокуси пристрастей, заклякле у вічності, віддане вічній мерзлоті, щоб вона його зберегла й очистила, врятоване від зотління через тріумф тліну, адже ніщо не перетворить на порох те, що вже є порохом і неживою матерією, mors est quies viatoris, finis est omnis laboris…(Смерть — спочинок для подорожнього, кінець усіх трудів (лат.))”
Але тут раптом увійшов до крипти Сальватор, палах-кучий, мов чорт, і вигукнув: “Дурню! Не бачиш, що се великий ліотарський звір з книги Йова(Алюзія на сучасного французького філософа-постмодерніста Ж.-ф. Ліотара, творця нарратології. У романі немало таких прихованих натяків на сучасні реалії)? Чого ж ти боїшся, паничику мій? Ось тобі сир у мундурі!” І тут крипта освітилася червонявими відблисками, і ми знов опинилися в кухні, але тепер вона була схожа радше на нутро якогось велетенського черева, слизького і липкого; посередині сидів прикований до ґратів чорний звір, схожий на сторукого крука, він простягав свої кінцівки, хапаючи всіх, хто був поряд, і як спраглий селянин витискає виноградне гроно, так і та звірюка стискала схоплені жертви, кому ламаючи ноги, кому відриваючи голову, а тоді пожирала їх, вивергаючи вогонь, що здавався сморіднішим від сірки. Але дивні то були дива, бо сцена ця вже не вселяла у мене страху: я здивувався, бо цілком спокійно спозирав цього “доброго диявола” (як я думав) — який зрештою не був ніким іншим, як Сальватором, — адже тепер про смертне людське тіло, про його страждання й тлін я вже знав усе і не боявся більш нічого. І справді, у світлі того полум’я, яке тепер було лагідним і привітним, я знов побачив усіх бесідників, до яких повернулися їхні подоби; вони співали, кажучи, що все знов починається спочатку, і між ними була й дівчина, цілісінька і прегарна, і вона казала мені: “Це дарма, дарма, побачиш, потім я повернуся Ще гарніша, дай лиш мені вийти на хвильку, щоб згоріти на огнищі, а потім ми знов побачимось тут!” І показала мені, хай Бог простить, свою вульву, і я ввійшов у неї, і опинився в пречудовій печері, схожій на привітну долину золотого віку; вона росилася водами, і плодами, і деревами, на яких дозрівав сир в мундурі. І всі дякували абатові за чудове свято, виказували йому свою прихильність і добрий настрій, штурхаючи, стусаючи його, зриваючи з нього габіт, збиваючи з ніг, шмагаючи прутами його прутень, а він сміявся і просив, щоб його так не лоскотали. І верхи на конях, які вивергали з ніздрь хмари сірки, увірвалися брати убогого життя, з притороченими до пояса сумами, повними золота, якими вони замиряли вовків з ягнятами, а ягнят з вовками, і коронували їх цісарями за згодою народних сходин, які співали хвалу безконечній всемогутності Божій. “Ut cachinnis dissolvatur, torqueatur rictibus!(Щоб вибухнув сміхом, від реготу скорчився! (Лат.))” — кричав Ісус, вимахуючи терновим вінцем. Увійшов Папа Йоан, проклинаючи це сум’яття, і сказав: “Якщо й далі так буде, не знаю, куди все це котиться!” Але всі посміялися з нього і вийшли на чолі з настоятелем, ведучи свиней, щоб іти в діброву по трюфелі. Я хотів уже піти за ними, коли в кутку побачив Вільяма, який виходив з лабіринту, тримаючи в руці магніт, який щосили тягнув його на північ. “Не покидайте мене, вчителю! — вигукнув я. — Я теж хочу побачити, що є на краю Африки!”
“Ти вже це бачив!” — відповів мені Вільям уже здалеку. І я прокинувся, а тимчасом у церкві лунали останні слова похоронної пісні:
Lacrimosa dies ilia qua resurget ex favilla iudicandus homo reus: huic ergo parce deus! Pie Iesu domine dona eis requiem.(Багатий на сльози сей день, Коли встає з попелу Провинний муж на Суд: Боже, пощади його! Милосердний Господи Ісусе, Дай їм супокій (лат.))
Це значило, що моє видіння, хоч і не пронеслось миттєво, як усі видіння, за один “амінь”, — усе ж тривало трохи менше, ніж Dies irae.
«Імʼя троянди» Шостого дня ПІСЛЯ ЧАСУ ТРЕТЬОГО,
де Вільям тлумачить Адсові його сон
Мов одурілий, я вийшов через головний портал і опинився перед невеличкою зграйкою людей. То від’їздили францисканці, а Вільям зійшов, щоб попрощатись з ними. Я теж прилучився до прощання і братніх обіймів. Тоді спитав Вільяма, коли виїздить друга валка, з в’язнями. Він сказав, що вони вже вирушили, півгодини тому, коли ми були у крипті, а може, подумав я, коли я саме бачив сон.
На мить це мене збентежило, але потім я оговтався. То й краще. Я б не витримав виду засуджених (маю на увазі бідолашного келаря, Сальватора… і, звичайно, дівчину також), яких мали вивезти далеко і назавжди. Та й сон мій залишив по собі таке сум’яття в душі, що всі мої почуття немов закоцюбли.
Валка міноритів посунула до воріт, а ми з Вільямо зосталися перед церквою, обоє у полоні меланхолії, хоі і з різних причин. Тоді я вирішив розповісти учителев свій сон. Хоч це видіння було таке різнолике й нелогічне я пам’ятав його напрочуд чітко, образ за образом, жесг за жестом, слово за словом. І все це я розповів йому, нlt; опускаючи нічого, бо знав, що сни часто бувають таєм ничими посланнями, в яких учені люди можуть вичитаті виразисті пророцтва.
Вільям мовчки вислухав мене, а тоді спитав: “А знаєш Що тобі снилося?”
“Я ж вам розповів…” — відповів я, збитий з пантелику
“Звісна річ, я зрозумів. Але ти знаєш, що велика час тина того, що ти мені розповів, вже була описана раніше Ти вставив людей і події останніх днів у картину, яка була вже тобі знайома, бо сюжет цього сну ти вже десь читав, а може, тобі хтось розповідав, коли ти був отроком, у школі чи в монастирі. Це “Соепа Сургіапі”(Вечеря Кипріяна (лат.))”.
Я на мить отетерів. А тоді згадав. Чиста правда! Може, я й не пам’ятав назви, але який дорослий монах чи невгамовний молодий послушник не сміявся з розмаїтих епізодів, описаних прозою або римами в цій оповіді, яка належить до традиції пасхального обряду та ioca mona-chorum(Монаших витівок (лат.))? її забороняли і нещадно лаяли найсуворіші з наставників новіціїв, та не було монастиря, в якому ченці нашептки не переповідали б її один одному, у різних її відмінах і з усілякими поправками, а дехто навіть побожно її переписував, вважаючи, що під пеленою веселощів там криється таємна моральна наука; ще інші сприяли її поширенню, бо, мовляв, через забаву молодим ченцям легше запам’ятовувати епізоди священної історії. Для Папи Йоана VIII написали навіть віршовану версію цієї оповідки, яка мала таку присвяту: “Ludere me libuit, lu-dentem, papa Johannes, accipe. Ridere, si placet, ipse potes”(Я любив жартувати; то ж прийми це, Папо Йоане. А якщо хочеш, й сам можеш посміятися (лат.)). Подейкували навіть, що сам Карл Лисий велів поставити на сцені римовану її відміну, у вигляді жартівливої містерії, щоб розважати за вечерею своїх нотаблів:
Ridens cadit Gaudericus Zacharias admiratur, supinus in lectulum docet Anastasius…(Впав зі сміху Ґавдерих Захарія захоплений, Простягнувшись на ліжку, Повчає Анастасій… (лат.))
А скільки докорів мені довелося вислухати від наставників, коли ми з товаришами декламували уступи з неї. Пам’ятаю, як один старий чернець у Мельку казав, що такий чеснотливий чоловік, як Кипріян, не міг написати такої непристойної речі, такої блюзнірчої пародії на священні тексти, таке міг написати хіба що якийсь бусурма-нин або блазень, а не святий мученик… Я вже давно забув про ці дитячі забави. Чому раптом саме того дня Соепа так яскраво знов зажила у моєму сні? Я завжди гадав, що сни — це божественні послання, або ж принаймні нісенітне лепетання заснулої пам’яті про те, що сталося удень. Тепер я зрозумів, що снити можна й про книжки, а отже снити можна й про сни.
“На жаль, я не Артемідор, щоб достеменно витлумачити твій сон, — мовив Вільям. — Але мені здається, що навіть без Артемідорової мудрості можна легко зрозуміти, що ж то таке було. Упродовж останніх днів ти, мій бідолашний хлопче, пережив цілий ряд подій, які не корилися жодному правому законові. І нині вранці у твоїй заснулій голові знов виринув спогад про одну комедію, у якій, хоч і з іншою метою, світ теж стояв догори ногами. Ти вставив туди свої недавні спогади, свою тривогу, свої страхи. Адельмові маргіналії послужили приводом до того, щоб ти знов пережив великий карнавал, в якому все немов набакир, але насправді, як і в Соепа, кожен робить те, що справді робив у житті. І врешті уві сні ти замислився над тим, як виглядає облудний світ і що значить ходити вниз головою. У сні ти більше не знав, де гора, а де діл, де смерть, а де життя. Твій сон засумнівався в тому, чого тебе вчили”.
“Не я засумнівався, — доброчесно сказав я, — засумнівався мій сон. А отже, сни не є божественними посланнями, це диявольська маячня, яка не містить ніякої правди!”
“Не знаю, Адсо, — мовив Вільям. — Ми маємо вже стільки правд, що коли прийде хтось і заявить, що може виснувати правду ще й з наших снів, то це буде знак, що воістину насувають часи Антихриста. Одначе, що більше я думаю про твій сон, то більше він мені проясняє. Може, не для тебе, але для мене. Даруй, що я послуговуюся твоїми снами, щоб розвивати свої гіпотези, я знаю, річ це негарна, її не слід робити… Але мені здається, що твоя спляча душа збагнула далеко більше, ніж збагнув я за ці шість днів не вві сні, а вочевидь…”
“Справді?”
“Справді. А може, й ні. Твій сон мені здається одкровенням, бо він збігається з однією з моїх гіпотез. Але ти дуже мені допоміг. Дякую”.
“То що ж таке є у моєму сні, що вас так зацікавило? Він геть без сенсу, як і всі сни!”
“Він має інший сенс, як всі сни і всі видіння. Його належить тлумачити алегорично або анагогічно…”
“Як Святе письмо!?”
“Сон — це теж письмо, і чимало написаного є не чим іншим, як снами”.
