«Історія одного кохання» 6 частина
Я всім серцем люблю Рея Стреттона.
Ні, він не геній і не зірка футболу (надто важко бігає), але кращого товариша по кімнаті, кращого приятеля не знайти. На випускному курсі в нього, сіромахи, було собаче життя! Куди він дівав себе, де готувався до лекцій, коли я вивішував на клямці наших дверей краватку (традиційний знак: “не заважати”)? Щоправда, він не надто переобтяжував себе навчанням, але бодай зрідка мусив таки готуватися! Ну, читати він міг, скажімо, в університетській бібліотеці або в навчальному корпусі чи, зрештою, в нашому клубі. Але де він ночував по суботах, коли ми з Дженні, нехтуючи університетськими правилами, до ранку лишались у гуртожитку? Певно, просився на нічліг до сусідів, і ті пускали його на кушетку чи на диванчик — якщо, звісно, самі не мали відповідних планів.
Але яку винагороду він мав за це? Раніше я, бувало, ділився з ним найменшими подробицями своїх амурних подвигів. А тепер він був позбавлений цього незаперечного привілею товариша по кімнаті. Більше того, я навіть не признавався, що ми з Дженні — коханці. Просто казав, коли мені потрібна кімната — і по всьому. А там хай думає, що хоче.
— Слухай, Берретте, ви з нею займаєтеся отим самим чи ні? — допитувався він.
— Реймонде, прошу тебе, як друга: не чіпляйся до мене.
— На бога, Берретте, щодня по обіді ви замикаєтесь до ночі, в п’ятницю й суботу замикаєтесь на цілу ніч — чим же ви займаєтесь, якщо не отим самим?
— Коли тобі все ясно, нащо питати, Рей?
— Бо це шкідливо для здоров’я.
— Що саме?
— Вся ця ситуація, Ол. Сам подумай, такого ж іще ніколи не було: ти крутиш шури-мури, а старому Реєві — ні слова, ні півслова. Це ж не по-товариському, сам подумай! В цьому є щось непристойне! На бога, Ол, які такі штучки вона вміє, що ти навіть говорити про них боїшся?
— Розумієш, Рей, коли люди по-справжньому кохають одне одного…
— Кохають?!
— Будь ласка, не вимовляй це слово як лайку.
— Невже тобі надало закохатися? В твоєму віці? Господи, господи, мені страшно за тебе, старий.
— Чому?
— Сам подумай, чим ти важиш! Свободою! Незалежністю! Життям!
Сердешний Рей. Він щиро вболівав за мене.
— Що, старий, боїшся втратити товариша по кімнаті?
— Поки що в мене їх стало на одного більше — вона ж бо тут днює й ночує.
Я вдягався, збираючись на концерт, тож діалог цей мав от-от урватися.
— Не переймайся, Реймонде. Ми з тобою ще наймемо квартиру в Нью-Йорку. Щоб кожного вечора — нові дівчата. Все, що задумали, зробимо!
— Як же тут не перейматися, Берретте. Ця дівчина заарканила тебе.
— Ну, так уже й заарканила,— відказав я, поправляючи краватку й прямуючи до дверей.— Такого, як я, заарканити не просто.
Стреттон, однак, не вгавав.
— А все ж таки, Оллі…
— Що?
— Ви оте саме робите, га?
— О господи, Стреттоне!
На цей концерт у Данстер-хаусі я йшов сам, без Дженні. Я йшов слухати її гру — соло на клавесині в П’ятому Бранденбурзькому концерті Баха. Звичайно, доти я вже не раз слухав, як вона грає, але не в публічних виступах і не в складі ансамблю.
Боже, як я пишався нею! Як на мене, вона не зробила жодної помилки.
— Ти грала просто геніально,— сказав я їй після концерту.
— Це показує, як ти знаєшся на музиці, Шпаргалето.
— Мені моїх знань вистачає.
Ми вийшли з Данстер-хауса. Був ранній квітневий вечір, один із тих вечорів, коли починаєш вірити, що весна таки прийде колись і в Кембрідж. Поряд ішли її колеги (серед них і Мартін Девідсон, який на кожному кроці кидав мені під ноги невидимі бомби), тож я не міг розпочати дискусію з приводу нотної грамоти.
Перейшовши Меморієл-драйв, ми пішли понад річкою.
— Будь ласка, не перебільшуй, Берретте. Я граю непогано. Але не геніально. Навіть не на рівні гарвардської збірної. Непогано — й край. Домовились?
Як ти будеш сперечатися з людиною, що не хоче визнавати власних заслуг?
— Гаразд, домовились. Ти граєш непогано. Я тільки хочу побажати тобі: не захоплюйся теорією, не кидай грати.
— А я й не збираюся кидати. Якщо вже я домовилася про уроки з Надею Буланже…
Про що це вона? З того, як Дженні раптом урвала фразу, я зрозумів, що вона прохопилася.
— З ким, з ким? — перепитав я.
— З Надею Буланже. Це відома вчителька музики. В Парижі.
Останні два слова Дженні проказала скоромовкою.
— В Па-ри-жі? — по складах повторив я.
— Вона набирає дуже мало учнів з Америки. Мені пощастило. Мені вже й стипендію призначено — і досить пристойну.
— Дженніфер, ти їдеш до Парижа?
— Я ще жодного разу не була в Європі. А тут — Париж. Уявляєш собі?
Я схопив її за плечі — не знаю, може, надто грубо.
— Коли в тебе виникла ця ідея? Кажи!
Вперше за весь час Дженні не спромоглась подивитися мені просто в очі.
— Не будь дурником, Оллі,— сказала вона.— Це ж однаково має статися.
— Що — має статися?
— Ми закінчимо університет, і наші шляхи розійдуться. Вони у нас різні. Ти станеш юристом…
— Хвилинку, хвилинку. Що ти верзеш?
Вона подивилася нарешті мені в очі. І погляд її був сумний.
— Оллі, ти належиш до династії мільйонерів, а я — соціальний нуль.
Я все ще тримав її за плечі.
— Але до чого тут “різні шляхи”? Хіба ми не належимо одне одному? Хіба ми не щасливі?
— Не будь дурником, Оллі,— повторила вона.— Гарвард — це немов торба Діда Мороза, в яку можна запхати будь-яку іграшку. Та коли Різдво закінчується, тебе з тієї торби витрушують… — Вона повагалася.— І кажуть: геть на місце, туди, звідки прийшла!
— Цебто ти збираєшся пекти коржики в Кренстоні?
Я молов уже казна-що.
— Тістечка,— сказала вона.— І не треба сміятися з мого батька.
— Я не сміятимусь, тільки не кидай мене, Дженні. Будь ласка.
— А як же стипендія? Як Париж — мрія мого розтриклятого життя?
— А як наше майбутнє, наше одруження?
Це я, я вимовив ці слова — хоча не зразу усвідомив, що вони належать мені.
— Хтось згадав про одруження?
— Я згадав. І ладен усе повторити.
— Ти хочеш одружитися зі мною?
— Так.
Вона закинула голову і, не всміхаючись, запитала:
— Чому?
Дивлячись їй просто в очі, я відповів:
— Тому.
— О,— сказала вона,— це дуже поважна причина.
Потім вона взяла мене за руку (так, за руку, а не за рукав), і ми пішли далі понад річкою. Мовчки. Бо, зрештою, все, що треба було сказати, було сказано.
«Історія одного кохання» 7 частина
Від мосту на тій річці до Іпсвіча, у штаті Массачусетс, їхати хвилин сорок — звісно, якщо погода гарна й ви не вперше за кермом. Я особисто одного разу подолав цю відстань за двадцять дев’ять хвилин. Один поважний бостонський банкір твердить, ніби долав її ще швидше, та коли мова заходить про рекордний час автопробігу Міст — резиденція Берреттів (тобто про те, хто й скільки секунд зрізав із тридцяти хвилин), вигадку вже важко відокремити від дійсності. Я, наприклад, вважаю, що з двадцяти дев’яти хвилин вийти просто неможливо. Якщо, звісно, не їхати на червоне світло.
— Ти женеш, мов божевільний,— сказала Дженні.
— Так це ж Бостон,— відповів я.— Тут усі женуть, мов божевільні.
Ми саме стояли під червоним світлом на автостраді номер один.
— Ти заженеш нас обох у домовину, перше ніж твої батьки нас повісять.
— Послухай, Джен, мої батьки — прекрасні люди.
Зелене світло! За кілька секунд спідометр знову показував 60 миль.
— І Сучий син теж?
— Хто-хто?
— Олівер Берретт III.
— Ет, він гарний чолов’яга. От побачиш — він тобі сподобається.
— Звідки ти знаєш?
— Він усім подобається.
— Чого ж ти котиш на нього бочки?
— Саме через те, що він усім подобається.
Питаєте, нащо я віз її на оглядини? Питаєте, невже мені справді потрібне було благословення Старого Не-хи-хи? Зараз поясню: по-перше, цього зажадала Дженні (“Так заведено, Оллі”), а по-друге, — куди ж ти втечеш від того простого факту, що Олівер III був моїм банкіром у найвульгарнішому розумінні цього слова! Адже він платив за моє навчання.
Отож я робив усе, “як заведено”, тобто їхав із Дженні на недільний обід. Бо такі речі робляться тільки за обіднім столом і тільки в неділю. В неділю, коли всі оті йолопи, яких навіть близько до машини підпускати не можна, повиповзали на автостраду номер один і тепер не давали мені розігнатися. З шосе ми звернули на Гротон-стріт, всі закрути якої я знав змалечку, а від тринадцяти років долав, не стишуючи швидкості автомобіля.
— Ой, яка вулиця,— сказала Дженні.— Жодного будинку, самі дерева!
— Будинки стоять за деревами.
Їдучи тією вулицею, треба пильнувати, щоб не проскочити заворот до нашої садиби. Тієї неділі я таки проскочив його. І проїхав зайвих триста ярдів, перше ніж помітив це й натис на гальма.
— Де ми? — спитала Дженні.
— Та вже там, де не треба,— процідив я.
Мабуть, було щось символічне в тому, що я прозадкував ті триста ярдів до наших воріт. Хоч би як там було, але, в’їхавши у володіння Берретів, я вже більше не розганяв машину. Від Гротон-стріт до Доувер-хауса — відстань чималенька, щонайменше півмилі. Долаючи її, ви ідете повз інші — назвімо їх скромно — будинки. Певне, на відвідувача, який потрапляє в наші володіння вперше, все це справляє неабияке враження.
— Ні, ні, хай йому біс! — вихопилося в Дженні.
— В чім річ, Джен?
— Натисни на гальма, Олівере. Без жартів. Зупини машину.
Я загальмував. Вона сиділа, вп’явшись пальцями в край сидіння.
— Я всяке собі уявляла, але не таке.
— Не таке — що?
— Багатство. Ладна закластися, що у вас тут і невільники є.
Я хотів узяти її за руки, пригорнути до себе, але мої долоні були вогкі (таке зі мною буває рідко), і тому спробував заспокоїти її словами.
— Не хвилюйся, Джен. Усе піде, як по маслу.
— Так, але чомусь мені забаглося називатись Абігейл Адамс або Венді Васп[13].
Решту шляху ми проїхали мовчки, мовчки вийшли з машини й підійшли до парадних дверей. Коли я натиснув на ґудзик дзвінка, її знов охопила паніка.
— Тікаймо, Олівере! — сказала вона.
— Ні! Лишаймося і приймаймо бій,— відповів я.
Гадаєте, ми жартували?
Двері відчинила Флоренс, віддана старенька покоївка родини Берреттів.
— Ах, мастер Олівер! — привітала мене вона.
Боже, як я ненавиджу, коли мене так називають! Ненавиджу і сам отой “титул” і схований у ньому принизливий натяк на різницю між мною й Старим Не-хи-хи.
Мої батьки, оголосила Флоренс, чекають на нас у бібліотеці. Йдучи повз портрети, Дженні раз у раз вражено охала. Не тільки тому, що деякі з них належали пензлю Джона Сінгера Сарджента (зокрема, портрет Олівера Берретта II, який час від часу експонується в Бостонському музеї), але й тому, що тільки тепер побачила всі відгалуження генеалогічного дерева Берреттів— серед них і ті, що мали зовсім інші прізвища. Жінки нашого роду, одружуючись, народжували таких персон, як Берретт Вінтроп, Річард Берретт С’юол і навіть Еббот Лоренс Лаймен, який наважився пройти життєвий шлях (що лежав, ясна річ, через Гарвард) і навіть здобути на ньому найвищі премії за хімічні дослідження, не маючи взагалі ймення Берретта у своїх анкетних даних!
— Господи-Ісусе,— бурмотіла Дженні.— 3 цієї галереї я зрозуміла нарешті топонімію половини гарвардських споруд!
— Ет, все це пусте,— відповів я.
— Я не знала, що ти споріднений і з С’юолівським елінгом,— сказала вона.
— От бачиш. Мій рід постав із каменя і дуба.
В кінці довгої портретної галереї, перед поворотом до бібліотеки, стояла скляна шафа. А в тій шафі були призи. Спортивні нагороди.
— Які вони гарні,— мовила Дженні.— І виглядають так, наче зроблені зі щирого золота чи срібла.
— Так воно і є.
— Господи. Це твої?
— Ні. Його.
Олівер Берретт III не здобув призового місця на Олімпійських іграх в Амстердамі — це факт незаперечний. Але незаперечним є і той факт, що на всіляких інших змаганнях з веслування він показував напрочуд високі результати. У Дженні перед очима сяяли добре надраєні свідчення тих багатьох перемог.
— За першість на Кренстонському кегельбані такі цяцьки, звісно, не вручають.
Потім вона, очевидно, вирішила дати й мені можливість похизуватися.
— А в тебе є призи, Олівере?
— Еге ж.
— Теж під склом?
— Ні, під ліжком. У моїй спальні.
Вона мило, по-змовницькому, підморгнула мені й прошепотіла:
— Ти мені потім покажеш їх, добре?
Я не встиг відповісти, не встиг подумати, якими намірами вона керується, висловлюючи бажання відвідати мою спальню, бо в цю мить почулося:
— А-а, вітаю, вітаю.
Сучий син! Це був Сучий син.
— Добридень, тату. Познайомся з Дженніфер…
— Вітаю вас.
Перше ніж я встиг повністю відрекомендувати Дженні, він уже тиснув їй руку. Я зауважив, що вдягнений він не в один із своїх банкірських костюмів. Ні, на Олівері III була модна спортивна куртка. А на обличчі замість звичної маски я побачив підступну посмішку.
— Прошу, заходьте, знайомтеся з міссіс Берретт.
Так, на Дженні чекало ще одне випробування, ще одна честь, яка випадає тільки найобранішим з обраних: знайомство з Веселушкою Елісон Форбс, нині Берретт. (Іноді, в мстивому настрої, я думав про те, як шкільне прізвисько матері позначилося б на її подальшій кар’єрі, якби прагнення суспільної діяльності не привело її до добродійницької участі в опікунських радах кількох музеїв). Хай стане гласністю той факт, що Веселушка Форбс так і не закінчила коледжу. Вона залишила його після другого курсу, діставши беззастережне благословення батьків на одруження з Олівером Берреттом III.
— Знайомтесь: моя дружина Елісон, а це — Дженніфер…
Ну, от, він уже й тут відштовхує мене, береться сам рекомендувати.
— Каллівері,— докинув я, бо прізвища її Старий Не-хи-хи не знав.— Кавіллері,— чемним голоском озвалася Дженні, поправляючи мене: вперше й востаннє в житті я перекрутив її прізвище.
— Як у Cavalleria Rusticana[14]? — спитала мати, виключно для того, щоб довести, що, хоч університетів вона не кінчала, культури їй не бракує.
— Атож,— усміхнулась їй Дженні.— Тільки ми не родичі.
— Так-так,— сказала мати.
— Так-так,— сказав батько.
Знаючи, що вони не зрозуміли її жарту, я спромігся лише й собі додати:
— Так-так.
Мати й Дженні потиснули одна одній руки, і після обміну банальностями, які, власне, й складають зміст усіх розмов у мене вдома, ми вмостилися в кріслах. На якийсь час запала тиша. Я спробував увімкнути шосте чуття й уловити, що відбувається. Мати, безперечно, намагалась оцінити Дженніфер — придивлялася до її одягу (сьогодні аж ніяк не богемного), її манери триматися, прислухатися до її вимови та інтонацій. І, звичайно, в усьому підмічала ознаки Кренстона зі штату Род-Айленд. Дженні, можливо, оцінювала мою матір. Кажуть, дівчата не пропускають такої нагоди: зі знайомства з майбутньою свекрухою, мовляв, можна дізнатися багато корисного про вдачу майбутнього чоловіка. Може, вона оцінювала й Олівера III. Цікаво, чи помітила вона вже, що батько на зріст вищий од мене? Чи сподобалась їй його спортивна куртка?
Ясна річ, Олівер III лишався вірний собі: як завжди, він зосередив вогонь на синові.
— Ну, як справи, сину?
Як на родсівського стипендіата, співрозмовник він був нікчемний.
— Добре, татуню.
Немовби не бажаючи відставати, мати звернулася до Дженніфер:
— Сподіваюсь, ви доїхали без пригод?
— Без пригод,— відповіла Дженні,— і дуже швидко.
— Олівер у нас взагалі швидкий хлопець,— озвався Старий Не-хи-хи.
— Ну, не швидший за тебе, тату,— докинув я.
Цікаво, що він на це скаже?
— Гм. Певно, й справді, не швидший.
І на тім спасибі, таточку.
Мати, яка за будь-яких обставин підтримує його, вирішила перемінити платівку й заговорила на якусь загальнішу тему — здається, про музику. А може, про картини — я слухав не дуже уважно. Згодом у мене в руках опинилася чашка з чаєм.
— Дякую,— сказав я. І додав: — Нам скоро їхати.
— Га? — озвалася Дженні. Вони з матір’ю в ту мить обговорювали, здається, творчість Пуччіні, і моє зауваження прозвучало контрастом. Мати подивилась на мене (що траплялося вельми нечасто).
— А як же обід? Невже ви не залишитеся?
— М-м… Не можемо,— відповів я.
А Дженні майже водночас сказала:
— Авжеж, залишимося.
— Мені треба вертатися,— буркнув я, дивлячись на неї.
Дженні відповіла мені розгубленим поглядом, і тут Старий Не-хи-хи підсумував:
— Ви залишитеся на обід. Вважай, що це — наказ.
Удавана поспішка на його обличчі не в’язалася з категоричністю тону. А я не дозволяю командувати собою нікому — навіть фіналістові Олімпійських ігор.
— Ми не можемо, татуню.
— Ми мусимо, Олівере,— втрутилася Дженні.
— Чому? — спитав я.
— Тому, що я голодна,— відповіла вона.
Ми сиділи за столом, підвладні волі Старого Не-хи-хи.
Він нахилив голову. Мати й Дженні — теж. Я схилив голову набік.
— Благослови їжу цю, щоб була нам на користь, а нас благослови на служіння тобі й на те, щоб ми ніколи не забували про нужду і нестатки наших ближніх. Молимо тебе про це в ім’я сина твого Ісуса Христа. Амінь.
Господи Ісусе, в мене аж ноги похололи. Невже він хоч цього разу не міг обійтися без своїх святенницьких фіглів? Що подумає Дженні? Середньовіччя! Найтемніша доба середньовіччя!
— Амінь,— сказала мати (а за нею й Дженні, тільки дуже тихо).
— Спринтери, на старт! — пожартував я, беручись за виделку.
Мій дотеп, однак, нікого не насмішив. І менше за всіх — Дженні. Вола демонстративно відвернулася від мене. А Олівер ІІІ стрельнув у мій бік оком.
— У кого старт, а в кого — фальстарт, Олівере.
Певно, ми обідали б у цілковитій тиші, якби не дивовижне вміння моєї матері точити баляси.
— Отже, ваші батьки родом із Кренстона, Дженні?
— Тільки батько. Мати народилася у Фолл-Рівер.
— Берретти заснували кілька підприємств у Фолл-Рівер,— зауважив Олівер III.
— На яких із покоління в покоління визискували бідняків,— докинув Олівер IV.
— Так, у дев’ятнадцятому сторіччі,— відрізав Олівер III.
Мати всміхнулася, вирішивши, певно, що її Олівер виграв цей сет. Та вона зраділа завчасно.
— А що ти скажеш про плани автоматизації цих підприємств? — пішов я у наступ.
Запала коротка мовчанка. Я приготувався до вибуху.
— А що ти скажеш про каву? — спитала Веселушка Берретт.
Ми повернулися до бібліотеки, я — з твердим наміром закруглятися. У нас із Дженні завтра лекції, у Не-хи-хи! — банкірські та інші справи, та й у Веселушки, мабуть, на ранок призначені якісь богоугодні рандеву.
— Тобі з цукром, Олівере? — спитала мати.
— Олівер завжди п’є каву з цукром, люба,— сказав батько.
— А сьогодні — без,— відповів я.— Просто чорну каву, мамо.
Коли всі одержали свої чашки й зручно вмостилися в кріслах, і коли стало ясно, що більше нам абсолютно нема чого сказати одне одному, я запропонував нову тему.
— Скажи, Дженніфер, якої ти думки про Корпус Миру?
Вона спідлоба глянула на мене, але на гачок не впіймалася — промовчала.
— О, ти вже розповів їм, О. Б? — звернулася мати до батька.
— Та ні, розповім іншим разом,— відповів Олівер III з удаваною скромністю, що аж волала: “Питайте далі, запитуйте ж!”
Отож довелося запитати.
— Про що йдеться, татуню?
— Ет, нічого особливого, синку.
— Ну, як ти можеш казати таке,— обурилася мати й, обернувшись до мене, урочисто оголосила:
— Твого батька призначають керівником Корпусу Миру.
— Он як?
Дженні теж сказала “Он як?” — але іншим, радіснішим тоном.
Батько вдав, ніби зніяковів, а мати очікувально подивилася на мене — хотіла, щоб я вклонився, чи що? Можна подумати, що йшлося принаймні про посаду державного секретаря!
Тут Дженні взяла ініціативу на себе.
— Вітаю вас, містере Берретт.
— Так-так. Вітаю, татуню.
Матері, видно, кортіло обсмоктати цю новину.
— Гадаю, для батька це унікальна нагода збагатити свій педагогічний досвід,— сказала вона.
— Авжеж, авжеж,— погодилася Дженні.
— Ще б пак,— кисло посміхнувся я.— М-м… дай мені, будь ласка, цукорницю.
«Історія одного кохання» 8 частина
— Дженні, йдеться ж, зрештою, не про посаду державного секретаря!
Хвалити бога, ми нарешті поверталися до Кембріджа.
— Все одно, Олівере, тобі слід було виявити більше радості.
— Я ж сказав: “Вітаю”.
— Яка великодушність!
— На бога, чого ж іще треба?
— Як це все-таки гидко! — сказала вона.
— Не кажи,— підтакнув я.
Якийсь час ми їхали мовчки; на душі в мене було неспокійно.
— Що ти мала на увазі, кажучи, що тобі гидко, Джен? — спитав я нарешті.
— Твоє ставлення до батька.
— А його ставлення до мене тобі не здається гидким?
Ну, тут напалася вона на мене! Я вислухав цілу лекцію про батьківську любов. Усю італійсько-середземноморську концепцію з цього питання. І все, що вона думає про мою негідну поведінку.
— Ти йому грубіяниш, і грубіяниш, і грубіяниш! — вигукнула вона наостанку.
— А він — мені, Джен. Невже ти цього не помітила?
— По-моєму, ти не зупинився б ні перед чим, аби лиш дошкулити своєму батькові.
— Оліверові Берретту III дошкулити неможливо.
Після напруженої мовчанки вона відповіла:
— Ти знайшов спосіб дошкулити йому, одружившись із Дженніфер Кавіллері.
Я стримував себе, доки поставив машину на стоянці перед рибним рестораном. А тоді обернувся до Дженніфер, не тямлячи себе від люті:
— Невже ти справді так думаєш?
— Почасти,— відповіла вона тихо.
— Дженні, ти не віриш, що я тебе кохаю? — загорлав я.
— Вірю,— не підвищуючи голосу, промовила вона,— Але по-своєму, по-ненормальному, ти закоханий у моє низьке соціальне походження.
Я спромігся тільки десять разів повторити: “Ні! Ні! Ні!” Десять разів, на різні лади. Вона страшенно збентежила мене, і, хоч яке дике було її припущення, я мимоволі подумав, що в ньому є таки зерно істини.
А втім, їй теж скребло на душі.
— Ет, який з мене суддя, Оллі. Мені здається, що інакше й бути не може. Розумієш, я теж люблю в тобі не тільки тебе самого. Я закохана і в твоє ім’я. І в числівник, що за ним стоїть.
Дженні відвернулась, і я подумав, що вона заплаче. Але вона опанувала себе й додала:
— Зрештою, все це — теж ти.
Перед моїми очима блимала неонова реклама: “Краби й устриці”. Я сидів, спостерігаючи ті спалахи, й думав, що найбільше, мабуть, люблю в Дженні її вміння бачити мене наскрізь, розуміти без слів. Вміння, яке вона щойно продемонструвала знову, довівши, що мені далеко до людської досконалості! Чорт, таке важко проковтнути. Але, знаючи мої вади, вона все-таки кохає мене! Більше того, вона має мужність визнати власну недосконалість — то чого ж я вартий у порівнянні з нею?
Я просто не знав, що їй відповісти.
— Хочеш устриць, Джен?
— Хочеш у пику, Шпаргалето?
— Бий,— сказав я.
Вона стисла пальці в кулак, а тоді любовно торкнулася ним моєї щоки. Я поцілував той кулачок, та коли простяг руки, щоб пригорнути її, вона відштовхнула мене й гримнула, немов гангстерка:
— Ану, газуй, Шпаргалето! Руки на кермо і — гайда!
Я так і зробив.
Головне батькове заперечення стосувалося надмірної квапливості. Зайвого поспіху. Безоглядності. Не пригадую вже конкретних слів, але пам’ятаю, що провідна теза казання, яке він прочитав мені за обідом у Гарвардському клубі була: “Куди ти квапишся?”
Почав він зауваженням, що я ковтаю їжу, не розжовуючи. Довелося чемно пояснити, що я вже доросла людина, й, отже, час відмовитись від звички виправляти — ба навіть коментувати — мою поведінку. Він відповів, що конструктивна критика йде на користь навіть главам урядів. Я витлумачив це як не дуже тонкий натяк на його участь у першому уряді Рузвельта. А що в мої плани не входило вислуховувати спогади про Франкліна Делано Рузвельта й про батьків особистий внесок у реформу банківської справи в США, то я замовк.
Обідали ми, як я вже зазначив, у бостонському Гарвардському клубі. Цебто — в оточенні батькових однокурсників, клієнтів, шанувальників і т. ін. Ясна річ, батько навмисне обрав саме це місце. Я не прислухався до того, що мурмотіли, дивлячись на нас, завсідники цього закладу, але знаю, що, прислухавшись, почув би: “Дивись, хто прийшов,— сам Олівер Берретт!” або “Ти знаєш, хто це? Берретт, знаменитий спортсмен!”
Між нами тим часом точився один із тих безпредметних діалогів. Тільки цього разу безпредметність його була для мене просто нестерпна.
— Татуню, ти ще не сказав ні слова про Дженніфер.
— А що тут казати? Адже ти поставив нас перед fait accompli[15].
— Але якої ти думки про неї?
— На мою думку, Дженніфер чудова дівчина. І те, що вона, маючи таке походження, спромоглася пробитись аж у Редкліфф…
Зараз він почне розводитись про “кузню талантів” і подібну бридню — тобто знову ухилиться від прямої відповіді.
— Ближче до суті, татуню!
— Суть не в цій дівчині,— сказав він.— Вся суть у тобі.
— Тобто?
— У твоєму бунті. Ти бунтуєш, сину.
— Батьку, я не розумію, як можна назвати бунтом бажання одружитися з гарною й розумною студенткою Редкліффа. Вона ж не хіппі, їй не бракує здорового глузду і…
— Так. Але їй бракує дечого іншого.
Ага, це вже щось суттєве. У сноба нарешті розв’язався язик.
— Що тобі в ній найбільше не подобається,— бідність чи те, що вона католичка?
Він відповів майже пошепки, злігши грудьми на стіл:
— А що тобі в ній найбільше подобається?
Я сказав йому, що зараз підведуся й піду геть.
— Краще буде, якщо ти залишишся. Й заговориш, нарешті, як чоловік.
Як чоловік, а не… хто? Не хлопчик? Не дівчина? Не миша?
Я залишився. І тим страшенно потішив Сучого сина. Він не сумнівався, що здобув ще одну перемогу наді мною.
— Я маю до тебе одне-однісіньке прохання: зачекай трошечки,— сказав Олівер Берретт III.
— Розшифруй, будь ласка, що означає те “трошечки”.
— Здобудь учений ступінь з юриспруденції. Якщо те, що виникло між вами, справжнє, воно витримає випробування часом.
— Воно справжнє. Тож на біса піддавати це якомусь довільному випробуванню?
По-моєму, я висловився цілком ясно й недвозначно. Показав, що коса найшла на камінь. Що я відмовлюся бути пішаком у його руках. Що його влада наді мною скінчилася.
Він спробував зайти з іншого боку.
— Олівере, ти ще не доріс…
— Не доріс?.. До чого? — Мені уривався терпець.
— Тобі ще немає двадцяти одного року. За законом, ти ще не дорослий.
— Чхав я на всі ваші розтрикляті закони!
Можливо, за сусідніми столиками почули мої слова. Немовби підкреслюючи мою невихованість, Олівер III відповів мені крижаним шепотом:
— Якщо ти одружишся з нею тепер, у тебе не зостанеться ні цента за душею.
Я не притишив голосу. Чхав я на їхні правила пристойності!
— Татуню, в мене зостанеться душа. Але ти не знаєш, що це таке.
Отак я вийшов з його життя — щоб розпочати своє власне.
«Історія одного кохання» 9 частина
Лишалося ще відбути візит до Кренстона, що лежить на південь від Бостона, на відстані, трохи більшій, ніж Іпсвіч, коли їхати на північ. Після катастрофи, якою обернулося знайомство Дженніфер з моїми батьками, я без особливого ентузіазму думав про зустріч із майбутнім тестем. Я уявляв собі, як на мене вихлюпується потік італо-середземноморських емоцій, ускладнених тим, що Дженні — єдина дитина, обтяжених тим, що зростала вона без матері, під наглядом батька, який, отже, став для неї найдорожчою в світі людиною. Одне слово, я мав зіткнутися з тими емоційними комплексами, які складають зміст підручників з психопатології.
І до цих обставин слід додати ще й ту, що тепер у мене за душею не було ані цента.
Справді-бо, уявіть собі на хвилинку симпатичного юнака-італійця Оліверо Берретто з околиці міста Кренстона, який з’являється до містера Кавіллері, пекаря, що годує тістечками ціле місто, й каже: “Я хочу одружитися з вашою єдиною донькою Дженніфер”. Яке запитання поставить йому старий перш за все? (Звісно, він не стане розпитувати Беретто про щирість його почуттів, бо переконаний: той, хто знає Дженні, не може її не кохати). Ні, старий поцікавиться іншим: “Берретто, на які доходи ти утримуватимеш її?”
А тепер уявіть собі, що скаже добрий старий містер Кавіллері, почувши, що, принаймні на три найближчі роки, його майбутній зятьок планує зовсім протилежне: жити на утриманні своєї дружини! Чи не вкаже після цього добрий старий містер Кавіллері женихові на поріг і чи не допоможе йому опинитися за дверима добрим штурханом?
Ладен закластися місцем, для таких штурханів призначеним, що саме так він і зробить.
Тепер ви розумієте, чому тієї травневої неділі я жодного разу не перевищив дозволеної швидкості, прямуючи на південь автострадою номер 95. Навіть Дженні, яку моя шоферська розважливість спочатку тільки радувала, трохи згодом запитала, чому ми не виходимо за сорок миль на ділянці, де дозволено сорок п’ять на годину. Я послався на розхитаний передок, але вона, звісно, не повірила.
— Розкажи мені ще раз, Джен.
Терпеливість ніколи не належала до її найбільших чеснот, а сьогодні їй уже просто набридло підбадьорювати мене відповідями на нескінченні й переважно дурні запитання.
— Ні, досить.
— Ну, ще тільки один раз, Дженні, будь ласка.
— Ну, слухай. Я подзвонила йому і сказала. Він відповів: “Гаразд”. Англійською мовою. Підкреслюю це, бо ти, здається, думаєш, що по-англійськи він — ні бе ні ме, знає хіба кілька лайок.
— Але що означає “гаразд?”
— Невже ти хочеш сказати, що на юридичний факультет Гарвардського університету прийнято людину, яка не може визначити зміст слова “гаразд”?
— Це не юридичний термін, Дженні.
Вона торкнулася моєї руки. Хвалити бога, це я розумію. Але мені все-таки потрібна була ясність. Я мусив знати, що чекає на мене попереду.
— “Гаразд” може означати й інше, скажімо: “Я всяке переживав — переживу й це”.
Глянувши на мене, вона вкотре вже детальніше переповіла розмову зі своїм батьком. Він радіє. Щиро радіє. Ясна річ, посилаючи доньку до Редкліффа, він зовсім не покладав надій на те, що вона повернеться до Кренстона й одружиться із сусідським хлопцем (який, до речі, освідчився їй перед від’їздом). Батька спочатку ошелешило те, що дочка його стане місіс Олівер Берретт IV[16]. Отямившись, він застеріг дочку: “Не порушуй одинадцятої заповіді”.
— А що в ній? — спитав я.
— Не цурайся свого батька.
— Ясно.
— Оце і все, Олівере. Їй-богу.
— Чи знає він, що я — бідняк?
— Знає.
— І його це не обходить?
— Принаймні це те, що нас робить рівними.
— Але йому приємніше було б, якби я мав хоч якийсь капіталець?
— А тобі хіба не було б приємніше?
До кінця нашої подорожі я вже їхав мовчки.
Дженні мешкала на Гемільтон-авеню — нескінченній вулиці, забудованій дерев’яними домиками, перед якими з затінку миршавих дерев бавилися дітлахи. Проїхавши кілька кварталів у пошуках стоянки, я відчув себе так, наче потрапив у чужу країну. Доти я ніде в Америці не бачив на вулицях такої кількості людей. Діти — дітьми, але не менше було й дорослих. Цілими сім’ями сиділи вони на ганках і з інтересом, вартим кращого застосування, спостерігали, як я ставлю свою машину.
Дженні вискочила перша. У Кренстоні вона виявляла дивовижну моторність, нагадуючи мені верткого коника. Коли глядачі на ганках побачили, кого я привіз, із їхніх горлянок вихопилося одностайне — майже як на стадіоні — оглушливе вітання. Та це ж мала Кавіллері, гордість і окраса нашої вулиці! Після таких овацій на її честь я не зразу наважився вийти з машини. Що, як мене сприймуть за отого, мною самим вигаданого Оліверо Берретто, не вартого їй навіть у слід ступити?
— Агов, Дженні! — гукнула соковитим басом котрась із матрон.
— Добридень, місіс Каподілупо! — так само басовито озвалася Дженні.
Я виліз із машини й відчув, що опинився в центрі загальної уваги.
— Слухай, а що то за хлопець? — прогриміла місіс Каподілупо, демонструючи цілковиту зневагу до тонкощів гарного тону.
— Та так, ніщо! — крикнула у відповідь Дженні — і тим, хоч як це дивно, враз повернула мені самовладання.
— Можливо,— мов з гармати бахнула місіс Каподілупо в моєму напрямку.— Але дівчина, яку він привіз, це таки щось! Це золото!
— Він знає,— відказала Дженні.
Потім вона обернулася, щоб заспокоїти сусідів і по той бік вулиці.
— Він знає! — крикнула вона й до тієї трибуни своїх уболівальників.
А тоді взяла мене — мов чужинця в раю — за руку й повела сходами до дверей будинку номер 189 А.
І ось нарешті я ніяково зупиняюся на порозі, Дженні каже: “Знайомся — мій батько”, і Філ Кавіллері, жилавий (на око — 5 футів 9 дюймів, 165 фунтів) чоловік років десь під п’ятдесят, типовий мешканець Род-Айленда, простягає мені руку.
Відчуваючи її дужий потиск, я кажу:
— Добридень, сер.
— Філ,— виправляє він мене.— Так мене звуть. Філ.
— Добридень, Філ, сер,— промовляю я, все ще тиснучи йому руку.
А по хвилі збентеження — переляк, коли містер Кавіллері, випустивши, нарешті, мою руку, обертається до дочки й на повен голос горлає:
— Дженніфер!
А потім вони кидаються одне до одного. Обіймаються. Міцно-міцно. Погойдуються з боку в бік. І все, що містер Кавіллері може сказати з приводу даної ситуації, зводиться до одного слова, повторюваного тепер уже стиха: “Дженніфер!” І все, що може відповісти йому дочка, випускниця Редкліффа (і власниця диплома з відзнакою!), зводиться теж до одного слова: “Філ!”
А я відчуваю себе третім-зайвим.
Того дня мені здорово придалася звичка, засвоєна разом з іншими канонами “гарних манер”. Мене привчили не розмовляти з повним ротом. А що Філ та його дочка робили все, щоб я безнастанно щось жував, то на розмови мені просто не лишалося часу. Боячись образити господаря, я ум’яв рекордну кількість італійських тістечок — не менше як по два кожного гатунку. А потім потішив обох Кавіллері, виголосивши промову на тему, які з них були найсмачніші.
— Він молодець,— сказав Філ Кавіллері своїй дочці.
Що це означає?
Мені не потрібно було визначення слова “молодець”. Просто я хотів знати, чим — якими з небагатьох моїх учинків — заслужив на таку похвалу.
Тим, що вгадав, які тістечка — найкращі? Чи тим, що й Філ у потиску моєї руки відчув силу? Чим?
— Я ж казала тобі, що він молодець, Філе,— усміхнулася дочка містера Кавіллері.
— Казала, казала,— погодився її батько.— Але я мусив і на власні очі переконатися. А тепер — переконався.
— Олівере! — звернувся він до мене.
— Слухаю, сер.
— Філ.
— Слухаю, Філ, сер.
— Ти — молодець.
— Дякую, сер. Щиро дякую за ваші слова. Ви знаєте, як я ставлюся до вашої дочки, сер. А тепер — і до вас.
— Олівере,— урвала мене Дженніфер,— чого це ти рюмси розпустив, чого белькочеш, немов шмаркач жовторотий, невже ти…
— Дженніфер,— спинив її містер Кавіллері,— невже ти не можеш обійтися без лайки? Не забувай, що цей сучий син — наш гість!
За обідом (тістечка, як виявилося, подавалися лише для того, щоб заморити черв’ячка) Філ спробував повести зі мною мову, самі знаєте, про що. Він чомусь забрав собі в голову, що може помирити Олівера III з Олівером IV.
— Давайте я побалакаю з ним по телефону, як батько з батьком,— запропонував він.
— Не треба, Філе, це нічого не дасть.
— Я не можу сидіти згорнувши руки! Як це так — щоб батько відмовився від рідної дитини?!
— Але ж я теж від нього відмовився, Філе.
— Щоб я такого більше не чув! — вигукнув він, скипаючи непідробним гнівом.— Батькову любов треба поважати, нею треба пишатися! Батькова любов — це особлива, рідкісна любов.
— Атож, рідкісна. Надто в моїй родині,— сказав я.
Дженні весь час бігала з кухні до їдальні й назад, отож розмова точилася без її участі.
— Зв’яжи мене з ним по телефону,— знову попросив Філ.— Я все залагоджу.
— Ні, Філе. Між батьком і мною більше не існує телефонного зв’язку. Між нами — холодна війна!
— Ет, повір мені, Олівере, твій батько відтане. І хочеш знати, коли саме? Коли ви надумаєте піти до церкви…
В цю мить Дженні, яка розставляла блюдця, кинула батькові багатозначне:
— Філе…
— Що, Джен?
— Ти згадав про церкву…
— Так.
— Розумієш, воно трохи того… Не клеїться.
— Он як? — звів брови містер Кавіллері. А тоді, зробивши поспішний і неправильний висновок, вибачливо обернувся до мене.— Я… мм… я не маю на увазі обов’язково католицьку церкву, Олівере. Цебто, Дженніфер, звісно, вже сказала тобі, що ми католики. Та про мене — хай це буде твоя церква, Олівере. Я певен, що ваш шлюб Господь благословить у будь-якій церкві.
Одного погляду на Дженні вистачило мені, щоб зрозуміти: в телефонній розмові з батьком вона цього питання не торкалась.
— Олівере, я не наважилася випалити все зразу,— пояснила вона.— Це було б, як обухом по голові.
— Про що мова? — благодушно спитав містер Кавіллері.— Коли вже вам треба бити мене обухом, то бийте, діти! Бийте мене всім, що у вас назбиралося.
— Мова про благословення боже, Філе,— сказала Дженні, уникаючи його погляду.
— Далі, Джен, далі,— голос містера Кавіллері чи не вперше затремтів.
— Розумієш, ми… як це тобі пояснити… Ми проти, Філе,— видавила вона, очима благаючи в мене підтримки.
— Проти бога? Проти будь-якого бога?
Дженні ствердно кивнула.
— Дозвольте мені пояснити,— попросив я.
— Прошу.
— Розумієте, ні я, ні Джен у бога не віримо. І лицемірити не хочемо.
По-моєму, він прийняв це пояснення тільки тому, що дав його я. Можливо, почувши його від Дженні, він ударив би її. Але цього разу вже він був третім зайвим, він був чужинцем. Утупившись очима в підлогу — тому, видно, що не хотів дивитися на нас,— він помовчав, а тоді сказав:
— Гарні мені діла… А чи можна поцікавитися, хто ж у такому разі оформить ваш шлюб?
— Ми самі,— відповів я.
Він приголомшено глянув на дочку — мовляв, невже це правда? Вона кивнула. Я все сказав правильно.
Після тривалої мовчанки він повторив: “Гарні мені діла…” А потім запитав мене, як майбутнього юриста, чи такий шлюб вважатиметься…— як би це сказати — законним, чи що?
Дженні пояснила, що церемонію проведе в Гарварді університетський капелан (“Ага, все-таки капелан”,— пробурмотів Філ), а наречений і наречена обміняються відповідними фразами.
— Отже, наречена теж говоритиме? — спитав він так, наче саме це з усього почутого може його доконати.
— Філіппе,— сказала його дочка,— невже ти можеш уявити собі ситуацію, за якої я б мовчала?
— Ні, дитино моя,— відповів він, зобразивши жалюгідну подобу усмішки.— Видно, тобі теж без промови не обійтися.
Коли ми поверталися до Кембріджа, я спитав Дженні, якої вона думки про наш візит.
— Усе було гаразд,— відповіла вона.
«Історія одного кохання» 10 частина
Містер Вільям Ф. Томпсон, заступник декана юридичного факультету Гарварда, не міг повірити власним вухам.
— Чи правильно я зрозумів вас, містере Берретт?
— Так, містере Томпсон. Ви зрозуміли мене правильно, сер.
Висловити своє прохання мені було нелегко. Не легше було й повторити його.
— Цього року мені потрібна стипендія, сер.
— Справді?
— Саме тому я й прийшов до вас, сер. Адже справами грошової допомоги відаєте Ви, містере Томпсон?
— Так, я. Але мене дивує ваше прохання. Річ у тім, що ваш батько…
— На нього я не можу розраховувати, сер.
— Прошу, поясніть, що це означає?
Заступник декана скинув окуляри й заходився протирати їх краваткою.
— Бачите, ми з ним посварилися.
Заступник декана начепив окуляри і подивився на мене тим порожнім поглядом, яким уміють дивитися тільки декани та їхні заступники.
— Усе це дуже прикро, містере Берретт,— зауважив він.
Я хотів запитати: для кого? Цей крутій, очевидно, вирішив пожертвувати мною.
— Так, сер,— сказав я.— Усе це дуже прикро. Саме тому я й звернувся до вас, сер. Наступного місяця я одружуюсь. Обоє ми будемо працювати ціле літо. Потім Дженні, цебто моя дружина, піде на постійну роботу: викладатиме в приватній школі. На прожиття ми заробимо, але ж треба платити за навчання. А платня у вас дуже висока.
— Атож,— сказав він. І ні слова більше. Невже він не розуміє, про що йдеться і чого я до нього прийшов?
— Містере Томпсон, мені потрібна стипендія,— сказав я прямо. Уже втретє.— На рахунку в мене абсолютний нуль, а я в списках студентів.
— Але ж термін подачі заяви на стипендію давно минув,— заявив містер Томпсон, знайшовши нарешті формальну зачіпку.
Чого йому треба, цьому поганцеві? Щоб я оголив перед ним свою закривавлену душу? Чи, може, він хоче, щоб я влаштував скандал?
— Містере Томпсон, поступаючи до вас, я не знав, що мої обставини зміняться так несподівано.
— Я розумію все, містере Берретт. І повинен заявити, що не наша це справа втручатися в родинну сварку. Та ще й, на мій погляд, дуже прикру.
— Гаразд, містере Томпсон,— сказав я, підводячись,— Я розумію, до чого ви хилите. Але я не збираюся лизати батькові п’яти для того, щоб він на знак подяки вам подарував університетові новий корпус Берретта.
Коли я виходив із кабінету, декан пробурмотів ображено:
— Яка несправедливість!
Я погодився з ним усією душею.
