«Історія одного кохання» 16 частина
Зміна адреси
З 1 липня 1967 р.
Містер Олівер Берретт з дружиною
мешкатимуть за такою адресою:
Штат Нью-Йорк, м. Нью-Йорк 10021
вул. 63 Східна, № 263.
— Типова адреса нуворишів,— поскаржилася Дженні.
— А ми і є нувориші,— зауважив я.
Моє запаморочення від досягнутих успіхів підсилювалося ще й тим, що місячні витрати на мою машину мало не дорівнювали квартплаті за наше колишнє помешкання у Кембріджі! До Джонаса і Марша було десять хвилин ходи (поважної — тепер я полюбляв ходити поважно), стільки ж було й до шикарних магазинів, таких, як універмаг Бонвіта, і я звелів своїй дружині-відьмі, щоб вона негайно відкрила там рахунок і почала тринькати гроші.
— Навіщо, Олівере?
— Бо мені з біса кортить, щоб мене грабували.
Я став членом нью-йоркського відділення Гарвардського клубу. Рекомендацію мені дав Реймонд Стреттон. Ми з Реєм принаймні тричі на тиждень грали в теніс, і я дав собі слово, що за три роки стану чемпіоном клубу. Може, тому, що я знову з’явився серед гарвардської еліти, чи, може, тому, що на юридичному факультеті стало відомо про мої успіхи (слово честі, я не хвастався своєю платнею), мої “друзі” відразу стали виявляти до мене інтерес. Ми переїхали до Нью-Йорка посеред літа (треба було нашвидку готуватися до екзамену на звання адвоката), і перші запрошення були на уїк-енди.
— Пошли їх, знаєш куди, Олівере. Не хочу я марнувати два дні на пустопорожні балачки в гурті з чиїмись триклятими синками та доньками.
— Гаразд, Джен, але що їм відповісти?
— Скажи, що я вагітна.
— Ти справді вагітна?
— Ні, але, якщо ми залишимося вдома, я, може, завагітнію.
Ми вже вибрали ім’я для сина. Тобто вибрав я, а Дженні, зрештою, погодилась. Розмова про це почалася так.
— Слухай, ти не будеш сміятися? — запитав я Дженні. Вона саме нарізала помідори на кухні (витриманій у приємних жовтих тонах і з агрегатом для миття посуду).
— Чого? — запитала вона, нарізаючи помідори.
— Мені дуже сподобалося ім’я Бозо.
— Ти не жартуєш?
— Ні. Кажу чесно.
— І ти назвав би нашого сина Бозо?
— Авжеж. Чесно кажу тобі, Джен, це найкраще ім’я для супер-спортсмена.
— Бозо Берретт,— вимовила вона, дослухаючись, як воно звучить.
— Він буде неперевершеним хокеїстом,— провадив я дедалі переконливіше.— Бозо Берретт, гравець-велетень першої збірної Гарвардського університету.
— Слухай-но, Олівере. А що коли… Що коли у хлопця не буде координації рухів?
— Це неможливо, Джен. Він успадкує такі гени, що це просто неможливо.
Я говорив це цілком щиро. Віднині, прямуючи на роботу, я часто обмірковував плани майбутньої кар’єри Бозо.
За обідом я знову завів ту саму розмову. Ми щойно купили чудовий сервіз із датської порцеляни.
— Бозо буде хокеїст з чудовою координацією рухів,— сказав я Дженні.— Якщо він успадкує ще й твої руки, ми зможемо поставити його у захист.
Вона іронічно посміхнулась, очевидно, підшукуючи якесь ущипливе зауваження, щоб затьмарити мою світлу мрію. Проте нічого не придумала і натомість, розрізавши пиріг, дала мені скибку.
— Ти тільки подумай, Дженні,— говорив я, відкусивши чималий шмат,— двісті сорок фунтів ваги: це ж буде диво-хокеїст.
— Двісті сорок фунтів? — перепитала вона.— Наші з тобою гени, Олівере, навряд чи забезпечать йому двісті сорок фунтів.
— Ми його підгодуємо, Джен. Дамо побільше білка, поживних сумішей, створимо спеціальний харчовий режим.
— А що коли він не схоче їсти?
— Схоче. Ще й як схоче,— сказав я, починаючи сердитись на хлопця, який скоро сидітиме за цим столом і опиратиметься моїм спробам зробити з нього спортсмена високого класу.— А не схоче, то я розтовчу йому пику.
Дженні поглянула мені в очі й осміхнулась:
— Не розтовчеш, якщо він важитиме двісті сорок фунтів.
Я збентежився на хвилину, але потім зміркував:
— Змалечку він не буде стільки важити.
— Що правда, то правда,— сказала Дженні, застережливо помахуючи ложкою.— Але коли набере двісті сорок фунтів, тоді бережися його, Шпаргалето! — І вона зареготала.
Жарт був дотепний, і, поки вона сміялася, у мене в уяві постала картина: загорнений у пелюшку хлопчисько, вагою в двісті сорок фунтів, женеться за мною по Сентрал-парку і кричить: “Я тобі покажу, як кривдити мою маму, Шпаргалето!” Тепер єдина надія на Дженні; сподіваюся, вона оборонить мене від лютого Бозо.
«Історія одного кохання» 17 частина
Зачати дитину не так легко, як це, може, здається.
Іронія долі: молодята, які перші роки подружнього життя докладають усіх зусиль, щоб запобігти вагітності, згодом міняють курс на сто вісімдесят градусів і стають одержимі ідеєю відразу ж породити дитину.
Так, ця ідея може стати настирливою. І вона може зіпсувати найінтимніші хвилини подружнього життя, позбавивши їх природності й безпосередності. Адже коли програмуєш акт кохання (яке огидне слово “програмуєш”! Наче йдеться про машину), коли програмуєш акт кохання у відповідності з приписами медицини, календарними розрахунками і стратегією (“Може, краще завтра зранку, Оллі?”) він може викликати нехіть, відразу, а потім і жах.
І коли ти бачиш, що твоїх елементарних знань у цій справі й бездоганного (як тобі здається) здоров’я не досить, щоб породити нащадка, тебе починають мучити страхітливі побоювання.
— Ви, певно, розумієте, що потенція сама по собі не виключає безплідності,— сказав мені доктор Мортімер Шеппард, коли ми з Дженні вирішили проконсультуватися з ним як із фахівцем.
— Він це розуміє, докторе,— відповіла за мене Дженні, знаючи, що коли безплідним виявлюсь я, це буде для мене жахливим ударом. Навіть у її голосі відчувалася надія на те, що безпліддя виявиться вадою її власного тіла.
Лікар розтлумачив нам звичайні речі, готуючи до найгіршого, а потім сказав, що, цілком можливо, у нас все гаразд і ми невдовзі станемо щасливими-батьками. Але, звичайно, нам доведеться проробити цілу серію аналізів. (Не хочу вдаватися в деталі цих обстежень.)
Ми відбули аналізи в понеділок. Дженні вдень, я після роботи, бо вже з головою поринув у юридичну практику. Доктор Шеппард подзвонив Дженні у п’ятницю і попросив зайти ще раз: мовляв, його медсестра щось наплутала і йому треба повторити деякі аналізи. Коли Дженні сказала мені про це, я став підозрювати, що він виявив “ваду” в її організмі. В неї, мабуть, виникла та сама підозра. “Помилка” медсестри — був явно вигаданий привід.
Незабаром доктор Шеппард подзвонив мені на роботу. Чи можу я зайти до нього додому? Коли я довідався, що розмовляти ми будемо сам на сам (“я вже говорив сьогодні з місіс Берретт”), моя підозра змінилася впевненістю. Дженні не зможе мати дітей. Звичайно, таке твердження надто категоричне,— переконував я себе. Адже Шеппард сам говорив, що можна поправити діло хірургічним втручанням або іншими засобами. Проте робочий настрій у мене пропав. І навіщо чекати до п’ятої? Я зателефонував Шеппардові й запитав, чи можна зайти до нього зараз. Прошу,— відповів він.
— У кого дефект? — запитав я без передмов.
— Я б не назвав це дефектом,— сказав він.
— Гаразд. У кого з нас порушені функції організму?
— У Дженні.
Я був готовий до цієї відповіді, але її категоричність приголомшила мене. Лікар мовчав, очевидно, чекаючи, що я скажу.
— Нічого не вдієш. Доведеться взяти на виховання чужих дітей. Головне, що ми любимо одне одного, правда?
І тоді він сказав мені:
— Справа набагато серйозніша. Дженні дуже хвора.
— Як розуміти “дуже хвора”?
— Вона помирає.
— Не може цього бути.
Я сподівався, що лікар скаже: це просто жарт.
— На жаль, це правда,— відмовив він.— Мені дуже прикро, що я змушений сказати вам її.
Я почав сперечатися з ним: мабуть, він допустивсь якоїсь помилки, а може, дурепа-сестра знову щось наплутала — підсунула йому не ту рентгенограму абощо. Лікар дуже делікатно пояснив, що помилка виключена: аналіз крові був зроблений тричі. Отже, діагноз не підлягає сумніву. Ясна річ, він змушений послати нас — тобто мене, ну, і Дженні — до гематолога. На його думку, найкраще звернутися до…
Я урвав його, махнувши рукою. Мені потрібна була хвилина тиші. Просто тиші, щоб освоїтися з жахливою істиною. Потім я згадав іще одну річ.
— Що ви сказали Дженні, докторе?
— Що у вас обох усе гаразд.
— Вона повірила?
— Мабуть, повірила.
— Коли ж нам сказати їй правду?
— За даних обставин це маєте вирішити ви.
Маю вирішити я! Господи! За даних обставин мені не те що вирішувати, а й дихати не хотілося.
Лікар пояснив, що проти тієї форми лейкемії, на яку захворіла Дженні, немає ніяких засобів, і лікування буває тільки паліативним, тобто воно може полегшити страждання, уповільнити хід хвороби, але не може її вилікувати. Тому за даних обставин маю вирішувати я. Тим часом можна обійтися без лікування.
Але в цю хвилину я думав тільки одне: до чого підло повелася з Дженні триклята доля.
— Їй же всього двадцять чотири роки! — сказав я лікарю. Ні, здається, не сказав, а крикнув.
Він терпляче кивнув головою, сам чудово знаючи, скільки Дженні років, але також розуміючи, як нестерпно я страждаю. Зрештою я усвідомив, що не можу без кінця сидіти в його кабінеті. Я запитав, що робити. Тобто, що мені слід робити. Він порадив якомога довше поводитися цілком нормально. Я подякував йому і пішов.
Нормально! Нормально!
«Історія одного кохання» 18 частина
Я став думати про Бога.
У мене зринув спогад про Верховну Істоту, що, як кажуть, існує десь там, у безконечному просторі. Ні, я не збирався затопити Богові в пику, відлупцювати його за ту кривду, якої він хотів завдати мені — тобто Дженні. Мої думки мали зовсім інше спрямування. Бувало так: я прокидався зранку і згадував — Дженні зі мною. Ще зі мною. Зрозумійте мене: стривожений і збентежений, я сподівався, що десь існує Бог, якому я можу подякувати. Подякувати за те, що він дав мені змогу прокинутись і побачити Дженніфер.
Я силкувався поводитись якомога нормальніше і тому дозволяв їй готувати сніданок і робити мені інші послуги.
— Ти побачиш сьогодні Стреттона? — запитала вона, наливаючи мені другу чашку “особливої” кави.
— Кого? — перепитав я.
— Реймонда Стреттона, свого найкращого друга. Колишнього товариша по кімнаті.
— Побачу. Ми збиралися грати в теніс. Але я, мабуть, відмовлюся.
— Дурниці.
— Що ти маєш на увазі, Дженні?
— Не відмовляйся грати в теніс, Шпаргалето. Я не хочу, щоб у мого чоловіка виросло черево.
— Гаразд. Але давай пообідаємо в ресторані.
— Чому?
— Що означає “чому”? — вигукнув я, намагаючись удати нормальне обурення.— Хіба я не можу повести свою дружину в ресторан, коли мені захочеться?
— Хто вона, Берретте? Скажи, як її звуть?
— Що таке?
— Послухай-но. Якщо у тебе виникло бажання повести свою дружину в ресторан у будень, це означає: ти согрішив із якоюсь жінкою.
— Дженніфер! — скрикнув я, щиро ображений.— Я не дозволю, щоб за моїм столом, коли я снідаю, заводили подібні розмови.
— В такому разі я вимагаю, щоб ти обідав за моїм столом. Згода?
І я сказав цьому Богові (хоч би хто і хоч би де він був), що погоджуюсь на статус-кво. Я згоден і далі мучитися, згоден знати — при умові, що Дженні не знатиме. Ти чуєш мене, о Господи? То скажи, яку ти вимагаєш ціну.
— Олівере.
— Слухаю вас, містере Джонас.
Він викликав мене до свого кабінету.
— Ви знайомі зі справою Бека?
Звичайно, я був знайомий. Роберт Л. Бек, фотокореспондент журналу “Лайф”, намагався сфотографувати сутичку демонстрантів з поліцією в Чікаго, і поліцейські мало не вибили з нього душу. Джонас вважав цю справу однією з тих, на яких базується репутація фірми.
— Я знаю, що його віддухопелили фараони, сер,— відповів я бадьоро (ха-ха!).
— Мені б хотілося, щоб ви вели цю справу, Олівере,— сказав він.
— Я сам?
— Можете взяти собі в помічники когось із молодших співробітників.
Молодших? У конторі я був наймолодший. Але я зрозумів підтекст його слів: Олівере, незважаючи на свої молоді літа, ти вже став одним із нас.
— Дякую, сер.
— Чи скоро ви можете виїхати до Чікаго?
Я твердо був вирішив нікому не казати про своє лихо і нести його тягар самому. Отож я й почав забивати баки старому Джонасу; не пам’ятаю навіть, що я наговорив йому, але все зводилось до одного: у мене, мовляв, саме немає настрою виїздити з Нью-Йорка. Я сподівався, що згодом він зрозуміє мене. Але тоді він був явно розчарований моєю нехіттю прийняти його пропозицію, яка водночас була значущим жестом. О Боже, містере Джонас! Якби ви тільки знали справжні причини відмови!
Парадокс: Олівер Берретт IV виходить з роботи раніше, а йде додому повільніше. Як це пояснити?
У мене виробилася звичка стояти перед вітринами на П’ятій авеню і дивитися на привабливі, але, вважайте, непотрібні екстравагантні речі, які б я купив для Дженніфер, аби не треба було вдавати, що все йде… йде нормально.
Певна річ, мені було страшно повертатися додому. Бо тепер, через кілька тижнів після того, як я довідався про хворобу Дженні, вона стала худнути. Схудла вона трохи і, мабуть, сама цього не помітила. Але я, знаючи, що на неї чекає, помітив.
Я частенько зупинявся перед конторами авіакомпаній: Бразілія, Антільські острови, Гаваї (“Тікай від турбот — лети туди, де завжди сонце”) і тому подібні райські місця. Одного разу я побачив рекламне оголошення — компанія ТУЕ пропонувала подорож до Європи на пільгових умовах (туристський сезон уже минув) — Лондон для модників і модниць, Париж для закоханих…
— А як же стипендія? Як Париж — мрія мого розтриклятого життя?
— А як — наше майбутнє, наше одруження?
— Хтось згадав про одруження?
— Я згадав. І ладен усе повторити.
— Ти хочеш одружитися зі мною?
— Так.
— Чому?
На той час моя кредитоспроможність сягнула такого рівня, що у мене вже була картка клубу “Дайнерс”[19]. Досить мені було розписатися на аркушику паперу, і я став гордим власником двох квитків (перший клас — знай наших!) до Міста Закоханих.
Коли я прийшов додому, вигляд у Дженні був кепський: обличчя бліде і змарніле. Але я сподівався, що, як тільки вона почує про мій фантастичний задум, щоки ЇЇ враз порожевіють.
— Місіс Берретт, у мене є новина,— сказав я.— Здогадайтесь яка.
— Ти полетів з роботи,— сказала моя дружина-оптимістка.
— Не полетів, а полечу,— відмовив я, витягаючи квитки.— І не з роботи, а в Париж. Летимо завтра увечері.
— Дурниці, Олівере,— сказала вона. Сказала спокійно, не так, як завжди — з удаваною сварливістю. Сказала якось навіть ніжно.— Дурниці, Олівере.
— Поясни, будь ласка, детальніше, що означають твої “дурниці”.
— Слухай, Оллі,— сказала вона тихо,— нам треба це робити інакше.
— Що робити? — запитав я.
— Я не хочу в Париж. Мені не потрібний Париж. Мені потрібний ти…
— Але ж я в тебе є, серденько! — перебив я її з удаваною веселістю.
— І ще мені потрібен час,— провадила вона.— А часу ти мені не можеш дати.
Я зазирнув їй у очі. Вони були невимовно сумні. Сумні від суму, який розумів тільки я. І в них був жаль. Їй було жаль мене.
Ми стояли мовчки, обнявшися. Боже, якщо хтось із нас має заплакати, хай ми заплачемо обоє! Але краще не плакати ні їй, ні мені.
Потім Дженні розповіла, що вона почувала себе “препаскудно” і пішла знову до доктора Шеппарда — не консультуватися з ним, а вимагати, щоб він відкрив правду: “Скажіть мені, ради бога, що у мене таке”. І він сказав.
Я відчув себе винним за те, що вона почула правду не від мене, а від іншого. Вона зрозуміла це і зробила навмисно дурне зауваження:
— Він випускник Ієльського університету[20], Оллі.
— Хто?
— Екерман. Гематолог. Він стопроцентний представник Ієла. Закінчив там і коледж, і медичний факультет.
— Він уміє принаймні читати й писати? — запитав я.
— Це ми побачимо,— посміхнулася місіс Олівер Берретт, випускниця Редкліффа 1964 року.— Але я чула, що він уміє розмовляти. А я хочу порозмовляти з ним.
— Гаразд, тоді звернімося до ієльського лікаря,— сказав я.
— Гаразд,— сказала вона.
«Історія одного кохання» 19 частина
Тепер мені принаймні було не страшно повертатися додому. Я не боявся “поводитись нормально”. Знову ми жили душа в душу, навіть знаючи, що дні нашого спільного життя злічені.
Нам треба було погодити деякі речі,— такі, що нечасто стають предметом обговорення чоловіка й дружини, яким заледве минуло двадцять чотири роки.
— Я покладаюсь на твою твердість, хокеїсте,— сказала вона.
— Авжеж, я буду твердий,— відповів я, міркуючи водночас, чи здогадується всевідаюча Дженніфер, що у великого хокеїста тремтять коліна.
— Я хочу, щоб ти підтримав Філа,— пояснила вона.— Для нього це буде найважчим ударом. Зрештою тобі що: ти станеш веселим удівцем.
— Я не буду веселим,— урвав я її.
— Ні, ти будеш з біса веселим. Я хочу, щоб ти був веселим. Домовились?
— Домовились.
— Домовились.
Минув рівно місяць. Ми саме пообідали. Дженні й досі готувала їжу, настоявши на цьому. Я насилу переконав її, щоб вона дозволила мені мити посуд (хоч вона й досі шпигала мене, кажучи, що це “не чоловіча робота”), і саме прибирав тарілки, а вона грала на фортепіано Шопена. Раптом Дженні зупинилася посеред одного з прелюдів, і я відразу зайшов у вітальню. Вона сиділа, опустивши руки.
— Ти почуваєш себе гаразд, Дженні? — запитав я, маючи на увазі відносне значення слова “гаразд”. Вона відповіла запитанням:
— У тебе вистачить грошей на таксі?
— Звичайно,— відповів я.— Куди ти хочеш поїхати?
— Та, мабуть, у лікарню,— сказала вона.
Ми заметушились, і я зрозумів: настала фатальна хвилина. Дженні йшла з нашого дому і вже ніколи не повернеться. Вона сиділа, а я складав її речі, міркуючи: що вона думає? Що їй найдорожче у нашому домі? Що б вона хотіла запам’ятати навіки?
Нічого. Вона сиділа, байдуже дивлячись просто себе.
— Що б ти ще хотіла взяти з собою? — запитав я.
Вона похитала головою, а потім згадала:
— Тебе.
Спіймати таксі було важко: люди саме поспішали до театрів тощо. Наш швейцар щосили сюрчав і вимахував руками, наче темпераментний суддя на хокейному матчі. Дженні стояла, прихилившися до мене, а я молив Бога, щоб таксі не було і щоб вона стояла так біля мене безкінечно. Але зрештою таксі з’явилося. І таксист нам попався — таке наше щастя — веселун. Почувши: “Лікарня “Маунт Сінай” і якомога швидше”, він видав увесь свій розважальний репертуар.
— Не турбуйтеся, дітоньки, ви в досвідчених руках. Ми з лелекою працюємо в парі ось уже багато років.
Ми сиділи на задньому сидінні. Дженні пригорнулася до мене. Я цілував її коси.
— Це у вас перше? — запитав наш веселий водій.
Мабуть, Дженні відчула: ще трохи, і я гаркну на нього, щоб він зашив собі рота. І вона прошепотіла:
— Чоловік прагне бути люб’язним, Олівере. Будь і ти люб’язним.
— Так, сер,— відповів я водієві.— Це наше перше, і дружина почувається не дуже гаразд. То, може, не будемо зважати на червоне світло?
Таксист домчав нас до “Маунт Сінай” буквально за хвилину. Він справді був дуже люб’язний: вискочив відчинити нам дверцята, прагнув допомогти. На прощання побажав нам щастя. Дженні подякувала йому.
У неї підгиналися ноги, я хотів узяти її на руки й понести, але вона запротестувала:
— Тільки не через цей поріг, Шпаргалето.
В приймальному покої нам довелося пройти через неприємну процедуру: давати відповіді на різні запитання.
— Чи страхувалися ви на випадок хвороби?
— Ні.
Чи думали ми про такі дрібниці, як хвороба? Ми були зайняті купівлею посуду.
Звичайно, прибуття Дженні не було для них несподіванкою. Про те, що вона скоро поступить сюди, їх попередив доктор Бернард Екерман. Тепер він став її лікарем і справдив її сподівання — виявився доброю, чуйною людиною, незважаючи на те, що був стопроцентним ієльцем.
— Ми вводимо їй білі тільця й тромбоцити,— пояснив він мені.— Саме вони їй допоможуть на цьому етапі. Можна обійтися без антиметаболітів.
— Що це таке? — запитав я.
— Це ліки, які уповільнюють розпад кров’яних тілець. Але вони дають неприємні побічні наслідки — Дженні про це знає.
— Слухайте, докторе,— почав я, хоч і знав, що нема чого вчити вченого.— В цих справах наказує Дженні. Як вона скаже, так і буде. А ваше діло — якомога полегшити її страждання.
— Будьте певні, ми це зробимо.
— Мені байдуже, скільки це буде коштувати,— сказав я, здається, підвищивши голос.
— Це може тривати багато тижнів або навіть кілька місяців.
— Чхав я на гроші,— вигукнув я.
Не зважаючи на мій сварливий тон, Екерман терпляче пояснив:
— Я кажу це для того, щоб ви знали: у нас немає змоги передбачити, як довго — чи як мало — вона протримається.
— Тож пам’ятайте, лікарю,— сказав я,— тож пам’ятайте: я хочу, щоб її обслуговували по найвищому розряду. Окрема палата. Окрема сестра й доглядачка. Все, що треба. Прошу вас. Гроші у мене є.
«Історія одного кохання» 20 частина
Я стверджую: від 63 Східної вулиці, що в Манхеттені, до Бостона, що в штаті Массачусетс, проїхати швидше, ніж за три години двадцять хвилин, ніяк не можливо. Повірте мені, я промчав усю відстань на граничній швидкості і певен: жодна машина, закордонної чи американської марки, навіть коли за кермом сидітиме чемпіон світу з автоперегонів, не зможе проїхати швидше. На массачусетській магістралі стрілка мого спідометра не сходила з цифри сто п’ять.
Я захопив із собою електричну бритву і, будьте певні, гладенько поголився в машині й навіть перемінив сорочку, перш ніж зайти у священний чертог на Стейт-стріт. Хоч була ще восьма ранку, у приймальні вже сиділо декілька поважних бостонців — чекали, доки їх пустять перед очі Олівера Берретта III. Його секретарка — вона знала мене — і оком не моргнула, називаючи по телефону моє ім’я.
Батько не сказав: “Нехай зайде”.
Натомість двері кабінету відчинились, і він з’явився власною персоною. І сказав:
— Олівере.
Звикнувши підмічати зміни у зовнішності, я зауважив, що за ці три роки він трохи зблід, волосся посивіло (а може, й порідшало).
— Заходь, сину.
Його тон було важко визначити. Я зайшов у кабінет.
Сів на “стілець для відвідувачів”.
Ми поглянули один на одного, потім відвели очі. Я почав розглядати речі на столі: ножиці в шкіряному футлярі, ножик з шкіряною колодочкою — відкривати листи, фотографія матері, знята багато років тому. Моя фотографія (випускник Екзетера).
— Як тобі ведеться, сину? — запитав він.
— Добре, сер.
— А як Дженніфер?
Щоб не брехати, я не відповів на запитання і зразу ж виклав причину мого раптового візиту.
— Тату, позич мені п’ять тисяч доларів. Дуже треба.
Він поглянув на мене. І начебто ледь кивнув.
— Ну? — сказав він.
— Що, сер? — запитав я.
— Може, ти скажеш навіщо? — запитав він.
— Не можу, тату. Ти мені просто позич. Будь ласка.
Щось підказало мені — якщо вираз обличчя Олівера Берретта III може щось підказати — він дасть мені ці гроші. Я також відчув, що він не буде читати мені нотацій. Але він, очевидно, хотів… хотів поговорити зі мною.
— Хіба Джонас і Марш не платять тобі грошей? — запитав він.
— Платять, сер.
Мені кортіло сказати йому, скільки я одержую,— більше, ніж будь-хто з моїх колишніх однокурсників. Але потім я зміркував: якщо він знає, де я працюю, то, мабуть, знає і яка у мене платня.
— Хіба вона не працює в школі? — запитав він.
Отже, йому відомо не все.
— Не називай її “вона”,— сказав я.
— Хіба Дженніфер не працює в школі? — ввічливо поправився він.
— Вона тут ні до чого, тату. Це особиста справа. Дуже важлива особиста справа.
— Ти, мабуть, ускочив у халепу з якоюсь жінкою? — запитав він, але не осудливо.
— Атож,— сказав я.— Так, сер. Ти вгадав. Позич мені, будь ласка, п’ять тисяч.
Навряд чи він мені повірив. Навряд чи він прагнув довідатись, навіщо мені гроші. Він розпитував мене просто, щоб… ну, щоб поговорити.
Він відкрив шухляду, витяг чекову книжку, оправлену в таку саму кольорову шкіру, що й ніж на столі і ножиці. Він розгорнув її поволі. Я думаю, не для того, щоб помучити мене, а щоб виграти час. Щоб знайти тему для розмови. Якусь безпечну тему.
Він виписав чек, одірвав його і простягнув мені. Секунду я сидів, не розуміючи, що мені слід теж простягнути руку, щоб узяти чек. Тож він збентежився (так мені здалося), забрав руку і поклав чек на край столу. Тоді поглянув на мене і кивнув головою. Його очі, здавалося, промовляли: “Ось те, що ти просив, сину”. Але він тільки кивнув головою.
Мені теж не хотілося йти. Але я не міг підшукати слів, які б звучали нейтрально. І ми сиділи мовчки, хоч поговорити хотілось і йому й мені, а проте ми навіть не зважувалися подивитись один одному у вічі.
Зрештою я нахилився і взяв чек. Так, він був на п’ять тисяч доларів, і на ньому стояв підпис: “Олівер Берретт III”. Чорнило вже висохло. Я акуратно згорнув його і поклав у кишеню сорочки. Потім підвівся й пішов до дверей. Треба було принаймні сказати: я, мовляв, знаю, що заради мене ти маринуєш у своїй приймальні високих бостонських достойників (а може, навіть вашінгтонських), і якби у нас було що сказати один одному, тату, я міг би навіть почекати тут, доки ти приймеш відвідувачів, а ти б відмінив свій діловий сніданок… і так далі.
Відчинивши двері, я зібрав свою мужність, подивився на нього і сказав:
— Дякую, тату.
