Про Івана Вишенського наразі відомо небагато чого; невідомі ні рік народження, ні рік смерті. Вже у віці 30-35 років він пішов на Афон, звідки лише один раз повертався на Україну. Саме з Афону він написав «Послання до єпископів» та багато інших творів. Після 1610 року він опинився в ізоляції і близько 1620 року помер. Про смерть аскета православні, що зібралися 1621 року, не знали, тому і надіслали прохання повернутися в Україну, про що згадується в творі. Але чи відвідували руські посланці Афон, невідомо.
«Іван Вишенський» постає як філософська поема, постать Івана надто суперечлива. З одного боку, він бажає добра Україні, бажає запобігти масовому «покатоличенню», прагне допомогти своїм братам у боротьбі, а з іншого, бажає віднайти суть життя, наблизится до Христа. Саме тому він робить вибір, який протирічить його почуттям до України — обмежує своє існування печерою.
В поемі Іван Франко зображує цю боротьбу. На запитання ігумена, чи немає в серці Вишенського прихильності до світу, той відповідає: «Так», тобто «немає». А коли він отримує листа від українців, він розуміє, що почуття до України не вгасли. Іван Франко зображує внутрішню боротьбу Вишенського між його патріотизмом і бажанням краще пізнати Бога, «врятувати власну душу». Він сам дивується тому, що Україна ще жива для нього, при цьому представляє Україну і як рідну країну, і як стан православних «братів», події, які там відбуваються
«Та невже ж та Україна
— сей квітчастий рай веселий,
се важке криваве пекло
— ще для мене не чужа?»…;…
“Не для мене ті далекі
спомини про Україну
— я давно для неї вмер!
Вмер! А чом же серце скаче,
чом же кров живіше б’ється,
думка чайкою літає
над садками рідних сіл?”.
Отримавши від православних запрошення приєднатися, він довго думав над листом, але врешті-решт прийняв рішення, що його подвиг важливіше, а він уже вмер для людей
«Що сей лист і що цей голос?
До кого? До старця Йвана.
Старця Йвана вже немає,
він умер, умер для всіх.
Що мені до України?…;…
а мені коли б самому дотиснутись до Христа…;…
Ні, не зраджу свого Бога,
не зломаю заповіту…
Тому на крики посланців старець не відповідає, але з поеми вбачається, що такий вибір дається йому важко
«Він ридав, шептав і кликав,
та було довкола темно,
і в душі страшенно темно,
і просвітлення не йшло…;…
старець слухав, дух заперши,
його ухо жадно ссало
український любий голос, —
але він не відізвавсь».
Але далі він перечитує лист і роздумує над своїм вибором у контексті подій в Україні; і результатом цих роздумів є розуміння, що нічого спільного з Божим шляхом його подвиг не має
«Адже ж ті твої чернечі
горді мрії про спасення
тут, далеко від спокуси, —
се ж спокуса, гріх тяжкий.
Се не Божий шлях верстаєш…;…
Се не Божий шлях!».
Він намагається виправити ситуацію і приєднатися до посланців з України
«Стійте! Стійте! Завернітесь!
Я живу ще! По-старому ще кохаю Україну»,
Але вже надто пізно
«…Та дарма! Не чують крику,
і по хвилях золотистих
барка геть пливе й пливе».
Тоді Вишенський звертається до Ісуса Христа, обіцяючи віддати все, що він має, на користь України, і лише після цього він отримує полегшення. Бог почув його молитву і достатньо фантастичним методом перемістив на барку.
