“Іванові Франкові” Вороний аналіз вірша

Вірш “Іванові Франкові” є відповіддю на «Вступ» І. Франка до теми «Лісова ідилія», присвяченої М. Вороному.

М. Вороний, звертаючись до побратима по перу Івана Франка, викладає свої погляди на життя, на місце і завдання в ньому, на поезію. У житті є велетні-гнобителі і генії-визволителі. Він воліє йти за генієм до бою. Поет бореться своїм щирим словом, не чекаючи слави, нагород, наражаючись на небезпеку, і йому прикро, що поряд стають, теж немовби до бою, «а справді для пихи своєї 3 порожнім серцем фарисеї І паперовими мечами Вимахують над головами».

Проте не можна увесь час боротися, від цього серце озлоблюється, черствіє. Тому звернення до вільної поезії — це «не дурниці», це душі відрада, «найкращий скарб душі». Ніщо поетові не чуже, він іде «за  віком», залишаючись при цьому цільною, гармонійною натурою.

“Іванові Франкові” Вороний аналіз вірша

Автор – Микола Вороний

Рік написання – 1902

Жанр: громадянська лірика

Тема вірша “Іванові Франкові”: Думки й переконання поета з приводу творення справжньої літератури

Ідея вірша “Іванові Франкові”: Показати, що автор не відмовляється висвітлювати проблеми суспільства, але при цьому хоче “бути цілим чоловіком”, тобто у гармонії з собою.

Головна думка – «Моя девіза – йти за віком
І бути цілим чоловіком!»

Настрій – У вірші переважають дружні почуття, довірливий настрій, поет спростовує критичні зауваження свого наставника і порадника.

Віршовий розмір – Чотиристопний ямб

Римування – суміжне.

Художні засоби твору

• епітети: високі думи, щирі почуття, святоблива ліра, байдужим життям, таємничими чарами, скажений шал, невгамовне сумління, велетень могучий, меч блискучий, страшні удари, нікчемний крам;
• оксиморон: І паперовими мечами Вимахують над головами
• метафори – Відбились зорі у воді, / Летять до хмар тумани
• уособлення: «душа бажає скинуть пута», бажає «схопитись і злетіти вгору»;
• порівняння: влучна, як з неба блискавиця; стоять, немовби теж до бою; зав’януть, як без сонця квіти.
• риторичні оклики: “Нехай ідуть всі ті нездари на торговиці та базари!”,  “Моя девіза: йти за віком і бути цілим чоловіком!”
• звертання: мій учителю і друже; о, друже мій; мій славний друже.
• риторичні запитання: Чи все ж те розумом збагнути, / Що дасться серцеві відчути? І чи можливо без утрати / Свобідний творчий дух скувати?
• протиставлення: велетень-гнобитель/геній-визволитель.

Вірш «Іванові Франкові», яка виразно демонструє думки й переконання поета з пригоду творення справжньої літератури. Вірш написаний у формі послання,’яке має конкретного адресата, але, безперечно, може бути адресоване й ширшій аудиторії. Розпочинається послання зверненням до І. Франка як до учителя й друга. Саме йому М. Вороний адресує власне розуміння завдань творчості. Цей вірш є своєрідною віршованою відповіддю на «Посланіє» І. Франка до поета-Вороного (яке вміщено у вступі до поеми  «Лісова ідилія»). І. Франко вважав, що митець стає борцем і агітатором у годину соціальних катастроф, тому предметом його творчості мають бути соціальні конфлікти. Але ж він не відмовляється й від інших естетик світобачення, тричі підкреслюючи положення про щирість митця. Франко впевнений, що обмеження творчості тільки якимось одним принципом є глухим кутом для митця.

На початку поезії М. Вороний подає епіграф, узятий із творчості Ш. Бодлера: «Предметом поезії є вона сама, а не дійсність». Поет наголошує, що життя йому не байдуже, але він розуміє, що життя має дві рівні сили, одна з яких «велетень-гнобитель» (уособлення сили інстинкту вирішувати суперечки кровопролиттям), а друга — «геній-визволитель» (духовна міць, яка повинна стати основою життя). Незаперечна заслуга М. Вороного в тому, що в цій поезії поет вперше ставить питання про необхідність позбавити літературу від «фарисеїв», тобто графоманів, які «стають, немовби теж до бою, А справді для пихи своєї 3 порожнім серцем фарисеї І паперовими мечами Вимахують над головами». Погоджуючись із І. Франком у необхідності битися, М. Вороний водночас наголошує, що якщо повсякчас битись, то «серце може озлобитись». У запалі полеміки поет питає адресата: «Чи все ж те розумом збагнути, Що дасться серцеві відчути? І чи можливо без утрати Свобідний творчий дух скувати? І хто Поезію-царицю Посміє кинуть у в’язницю?»

М. Вороний наголошує, що як поет він вільний у своєму виборі, адже творчість не знає перепон. Виразником духовного є Поезія (тобто мистецтво в найширшому розумінні), тому вона повинна бути первинною. Поет покликаний доносити до загалу духовне. Митець переконаний, що людина і людство повинні постійно вдосконалюватися, що з часом духовні ідеали повинні стати пріоритетними.

У кінці поезії М. Вороний виголошує своє творче кредо: «Моя девіза: йти за віком І бути цілим чоловіком!». У цілому митець погоджується з опонентом у тому, що поет вільний обирати предмет творчості, аби тільки б його бачення було ширше. Тому М. Вороний «іде за віком» (тобто не відмовляється від важливості висвітлювати актуальні, злободенні проблеми суспільства), але найголовнішим для нього є при цьому зберегти свою «цілість», тобто внутрішню гармонію.

“Іванові Франкові” Микола Вороний читати

Відповідь на його Посланїе
La poesie n’a pas la verite pour
objet, elle n’a qu’elle-meme.
Charles Baudelaire

Hi, мій учителю і друже,
Про мене все це не байдуже.
Життя з його скаженим шалом,
З погонею за ідеалом,
З його стражданням і болінням
І невгамованим сумлінням,
Життя — се дві противні сили,
Що між собою в бій вступили.
Одна з них — велетень-гнобитель,
А друга — геній-визволитель;
Його двосічна гостра криця
Влучна, як з неба блискавиця;
Але і велетень могучий
В руці тримає меч блискучий?
Страшні, тяжкі його удари,
А ще страшніш таємні чари…
Як маю я його цуратись
Чи від ударів ухилятись?
О, ні! Я, взявши в руки зброю,
Іду за генієм до бою.
Рубаюсь з ворогом, співаю,
В піснях до бою закликаю
Всіх тих, що мляві, чи недужі,
Чи під укриттям сплять байдужі.
І знаю я, що замість плати
Мене чекають кари, страти…
Та чи ж грізний удар обуха
Там, де буяє творчість духа?
Одна хвилина раювання
Там відкупляє всі страждання.

Бо то чуття свобідні, щирі
Бринять у святобливій лірі.
І прикро, як ураз зі мною
Стають, немовби теж до бою,
А справді для пихи своєї
З порожнім серцем фарисеї
І паперовими мечами
Вимахують над головами.
Хто кликав їх? Чого їм треба?
Чи хробакам потрібно неба?
Нехай ідуть всі ті нездари
На торговиці та базариї
Нікчемний крам, дрібні вигоди —
От їх найвищії клейнодиі
Але коли повсякчас битись,
То серце може озлобитись.
Охляти може, зачерствіти,
Зав’януть, як без сонця квіти.
Душа бажає скинуть пута,
Що в їх здавен вона закута,
Бажає ширшого простору —
Схопитись і злетіти вгору,
Життя брудне, життя нікчемне
Забути і пізнать надземне.
Все неосяжне — охопити,
Незрозуміле — зрозуміти!
О, друже мій, то не дурниці.—
Всі ті щасливі небулиці
Про райських гурій, про нірвану,
Про землю ту обітовану.
Вони тягар життя скидають
І душу раєм надихають.
Чи все ж те розумом збагнути,
Що дасться серцеві відчути?
І чи можливо без утрати
Свобідний творчий дух скувати?
І хто Поезію — царицю
Посміє кинуть у в’язницю?
Хто вкаже шлях їй чи напрямок,
Коли вона не зносить рамок?
В ній в с і краси кольори сяють,
В ній в с і чуття і змисли грають!..
До мене як горожанина
Ставляй вимоги — я людина.
А як поет — без перепони
Я стежу творчості закони;
З них повстають мої ідеї —
Найкращий скарб душі моєї.
Творю я їх не для шаноби;
Не руш, коли не до вподоби.
І ще скажу, мій славний друже,
Я не беру життя байдуже.
Високих дум святі скрижалі,
Всі наші радощі і жалі,
Всі ті боління і надії
І чарівливі гарні мрії, —
Все, що від тебе в серце впало,
Не загубилось, не пропало…
Моя девіза: йти за віком
І бути цілим чоловіком!
Харків, 1902 р.