«Камінний господар», розділ III
Печера на березі моря в околиці Кадікса. Дон Жуан сидить
на камені і точить свою шпагу. Сганарель стоїть коло нього.
С г а н а р е л ь
Навіщо ви все точите ту шпагу?
Д о н Ж у а н
Так, звичка.
С г а н а р е л ь
Ви ж тепер на поєдинки
вже не виходите.
Д о н Ж у а н
Не маю з ким.
С г а н а р е л ь
Хіба людей не стало?
Д о н Ж у а н
Всі ті люди
не варті сеї шпаги.
С г а н а р е л ь
Може, й шпага
когось не варта?
Д о н Ж у а н
(грізно)
Ти!!
С г а н а рель
Пробачте, пане,
то жарт безглуздий. Я вже й сам не тямлю,
де в мене тії дурощі беруться, —
от наче щось сіпне!
Д о н Ж у а н
Іди! Не застуй!
Сганарель, посміхнувшись, виходить.
(Дон Жуан далі точить шпагу).
Ет, знову пощербив! Геть, на зламання!
(Кидає шпагу).
С г а н а р е л ь
(вбігає, швидко і нишком)
Мій пане, утікаймо!
Д о н Ж у а н
Ще чого?
С г а н а р е л ь
Нас викрито. Я бачив: недалечке
чернець якийсь блукає.
Д о н Ж у а н
Ну то що?
С г а н а р е л ь
Се шпиг від інквізиції, напевне,
а може, й кат з отруєним стилетом.
Д о н Ж у а н
Шпигів я не боюся — звик до них,
а шпага в мене довша від стилета.
Веди ченця, коротша буде справа.
Скажи йому, що сповіді бажає
всесвітній грішник дон Жуан.
С г а н а р е л ь
Гаразд.
Ви не дитина, я при вас не нянька.
Виходить і незабаром приводить в печеру ченця, невисокого на зріст, тонкого, в одежі “невидимок” — в чорній відлозі (каптурі), що закриває все обличчя, тільки, для очей у ній прорізані дірки.
Дон Жу а н
(встає назустріч із шпагою в руках)
Мій отче, або, може, краще — брате,
чому завдячую такі святії
одвідини?
Чернець робить рукою знак, щоб Сганарель вийшов.
Ти вийди, Сганарелю.
(Бачачи, що Сганарель не спішиться, пошепки до нього).
Поглянь, в ченця рука жіноча.
С г а н а р е л ь
Щоб їх!
(Махнувши рукою, виходить),
Дон Жуан кладе шпагу на камінь. З-під одкинутої відлоги
раптом виступає обличчя Долорес.
Д о н Ж у а н
Долорес?! Ви? і знов у сій печері…
Д о л о р е с
Я знов прийшла порятувати вас.
Д о н Ж у а н
Порятувати? Хто ж се вам сказав,
що нібито мені рятунку треба?
Д о л о р е с
Сама я знала се.
Д о н Ж у а н
Я ж не слабий,
як бачите, — веселий, вільний, дужий.
Д о л о р е с
Ви хочете, щоб вам здавалось так.
Д о н Ж у а н
(на мить замислюється, але хутко підводить голову різким, упертим рухом)
Я бачу, сеньйорито, ваша одіж
настроїла вас на чернечий лад.
Але я вам не буду сповідатись, —
мої гріхи не для панянських слухів.
Долорес мовчки виймає два сувої пергаменту і подає їх дон Жуанові.
Ні, вибачте, Долорес! Я не хтів
зневажить вас, мені було б се прикро.
Що ви мені принесли?
Д о л о р е с
Прочитайте.
Д о н Ж у а н
(швидко переглядає пергаменти)
Декрет від короля… і папська булла…*
Мені прощаються усі злочини
і всі гріхи… Чому? З якої речі?..
І як до вас дістались сі папери?
* Булла — грамота, постанова або розпорядження папи римського, скріплені печаткою.
Дол о р е с
(спустивши очі)
Ви не догадуєтесь?
Д о н Ж у а н
О Долорес!
Я розумію. Знов ви наложили
на мене довг якийсь. Та вам відомо,
що я привик свої довги платити.
Д о л о р е с
Я не прийшла сюди з вас плату править.
Д о н Ж у а н
Я вірю вам. Але я не банкрот.
Колись я вам заставу дав — обручку,
тепер готовий виплатить весь довг.
Уже ж я не баніт, а гранд іспанський,
і вам не сором буде стать до шлюбу
зо мною.
Д о л о р е с
(із стогоном)
Боже! Діво пресвятая!
Я сподівалася, що сеє буде…
але щоб так мою остатню мрію
я мусила ховати…
(Голос ЇЇ перехоплює спазма стриманих сліз).
Д о н Ж у а н
Я вразив вас?
Та чим, Долорес?
Д о л о р е с
Ви не зрозуміли?
Гадаєте, що як іспанський гранд
дочці гідальга кине шлюбний перстень,
немов гаман з червінцями лихварці,
то в ній повинно серце розцвісти,
а не облитись крів’ю?
Д о н Ж у а н
Ні, Долорес,
і ви ж мене повинні зрозуміти:
ніякій дівчині, ніякій жінці
не був я досі винен зроду!
Д о л о р е с
Справді?
Ви, дон Жуан, нічим не завинили
проти жіноцтва?
Д о н Ж у а н
Ні. Нічим, ніколи.
Я кожен раз давав їм теє все,
що лиш вони могли змістити: мрію,
коротку хвилю щастя і порив,
а більшого з них жадна не зміщала,
та іншій і того було надміру.
Д о л о р е с
А ви самі могли змістити більше?
(Пауза).
Платити вам не прийдеться сей раз.
Візьміть назад сю золоту “заставу”.
(Хоче зняти з своєї правиці обручку).
Дон Жу а н
(вдержує її руку)
Ні, то належить вам з святого права.
Д о л ор е с
Я вже сама до себе не належу.
Вже й се видиме тіло не моє.
Сама душа у сьому тілі — дим
жертовного кадила, що згорає
за вашу душу перед богом…
Д о н Ж у а н
Що се?
Я ваших слів не можу зрозуміти.
Ви мов заколота кривава жертва,
такі в вас очі… Сей декрет, ся булла..
Ви як їх здобули? Я вас благаю,
скажіть мені!
Д о л о р е с
Навіщо вам те знати?
Д о н Ж у а н
Ще, може, я зречуся тих дарів.
Д о л о р е с
Ви їх зректись не можете, я знаю.
А як вони здобуті — все одно.
Не перший раз за вас загине жінка,
якби ж то хоч, остатній!
Д о н Ж у а н
Ні, скажіть.
Коли не скажете, я можу здумать,
що спосіб добування був ганебний,
бо чесний покриву не потребує.
Д о л о р е с
“Ганебний”… “чесний”… як тепер далеко
від мене сі слова… Що ж, я скажу:
я за декрет сей тілом заплатила.
Д о н Ж у а н
Як?..
Д о л о р е с
Я не можу довше поясняти.
Ви знаєте всі норови двірські, —
там платиться за все коли не злотом,
то…
Д о н Ж у а н
Боже! Як же страшно се, Долорес!
Д о л о р е с
Вам страшно? Я сього не сподівалась.
Д о н Ж у а н
А вам?
Д о л о р е с
Я вже нічого не боюся.
Чого мені жахатися про тіло,
коли не побоялась я і душу
віддати, щоб за буллу заплатити?
Д о н Ж у а н
Та хто ж душею платить?
Д о л о р е с
Всі жінки,
коли вони кохають. Я щаслива,
що я душею викупляю душу,
не кожна жінка має сеє щастя.
Святий отець вам душу визволяє
від кар пекельних через те, що я
взяла на себе каяться довічно
за ваші всі гріхи. В монастирі
з уставом найсуворішим я буду
черницею. Обітницю мовчання,
і посту, й бичування дам я богу.
Зректися маю я всього, Жуане,
і навіть — мрій і спогадів про вас!
Лиш пам’ятать про вашу душу буду,
а власну душу занедбаю. Піде
моя душа за вас на вічні муки.
Прощайте.
Дон Жуан стоїть мовчки, приголомшений.
(Долорес рушає, але зараз зупиняється).
Ні, ще раз! Остатній раз
я подивлюся ще на сії очі!
Бо вже ж вони мені світить не будуть
в могильній тьмі того, що буде зватись
моїм життям… Візьміте ваш портрет.
(Здіймає з себе медальйон і кладе на камінь).
Я маю пам’ятать про вашу душу,
більш ні про що.
Д о н Ж у а н
Але якби я вам
сказав, що мить єдина щастя з вами
тут, на землі, дорожча задля мене,
ніж вічний рай без вас на небесах?
Д о л о р е с
(екстатичне, як мучениця на тортурах)
Я не прошу мене не спокушати!
Сей півобман… коли б він міг до краю
се серце сторожкеє одурити!
Святая діво! дай мені принести
за нього й сюю жертву!.. О Жуане,
кажіть мені, кажіть слова кохання!
Не бійтеся, щоб я їх прийняла.
Ось вам обручка ваша.
(Здіймає і хоче подати дон Жуанові обручку,
але рука знесилено падає, обручка котиться додолу).
Д о н Ж у а н
(підіймає обручку і надіває знову на руку Долорес)
Ні, ніколи
я не візьму її. Носіть її
або мадонні дайте на офіру,
як хочете. На сю обручку можна
дивитися черниці. Ся обручка
не збудить грішних спогадів.
Д о л о р е с
(тихо)
Се правда.
Д о н Ж у а н
А вашої я не віддам нікому
довіку.
Д о л о р е с
Нащо вам її носити?
Д о н Ж у а н
Душа свої потреби має й звички,
так само, як і тіло. Я хотів би,
щоб ви без зайвих слів се зрозуміли.
Д о л о р е с
Пора вже йти мені… Я вам прощаю
за все, що ви…
Д о н Ж у а н
Спиніться! Не тьмаріть
ясного спогаду, про сю хвилину!
За що прощати? Я ж тепера бачу,
що я і вам не завинив нічого.
Адже ви через мене досягли
високого, пречистого верхів’я!
Невже мене за се прощати треба?
О ні, либонь, ви в слові помилились!
У серці сторожкім такеє слово
вродитись не могло. Вам не потрібні
такі слова, коли ви стали вище
від ганьби й честі. Правда ж так, Долорес?
Д о л о р е с
Здається, слів ніяких більш не треба.
(Хоче йти).
Д о н Ж у а н
Стривайте ще, Долорес… Ви в Мадріді
одвідали сеньйору де Мендоза?
Д о л о р е с
(спиняється)
Ви… ви… мене питаєте про неї?
Д о н Ж у а н
Я бачу, рано вам ще в монастир.
Д о л о р е с
(перемагає себе)
Я бачила її.
Д о н Ж у а н
Вона щаслива?
Д о л о р е с
Здається, я щасливіша від неї.
Дон Жу а н
Вона про мене не забула?
Д о л о р е с
Ні.
Д о н Ж у а н
Почім ви знаєте?
Д о л о р е с
Я серцем чую.
Д о н Ж у а н
Се все, що хтів я знати.
Д о л о р е с
Я вже йду.
Д о н Ж у а н
Ви не питаєте мене, навіщо
мені се треба знати?
Д о л о р е с
Не питаю.
Д о н Ж у а н
І вам не тяжко се?
Д о л о р е с
Я не шукала
ніколи стежки легкої. Прощайте.
Д о н Ж у а н
Прощайте. Я ніколи вас не зраджу.
Долорес закриває раптом обличчя відлогою і виходить з печери не оглядаючись.
Сганарель увіходить і докірливо дивиться на дон Жуана.
Д о н Ж у а н
(скоріш до себе, ніж до слуги)
Яку я гарну вигартував душу!
С г а н а р е л ь
Чию? Свою?
Д о н Ж у а н
Ущипливе питання,
хоч несвідоме!
С г а н а р е л ь
Думаєте, пане?
Д о н Ж у а н
А ти що думаєш?
С г а н а р е л ь
Що я видав вас
ковадлом і клевцем, а ще ніколи
не бачив ковалем.
Д о н Ж у а н
То ще побачиш.
С г а н а р е л ь
Шкода! пропало вже!
Д о н Ж у а н
Що? де пропало?
С г а н а р е л ь
Пішла в черниці ваша доля, пане.
Д о н Ж у а н
То ти підслухував?
С г а н а р е л ь
А ви й не знали?
Хто має слуги, той повинен звикнуть,
що має повсякчас конфесьйонал.
Д о н Ж у а н
Але щоб так нахабно признаватись!..
С г а н а р е л ь
То треба буть слугою дон Жуана.
Мій пан відомий щирістю своєю.
Д о н Ж у а н
Ну, не плещи!.. То тінь моя пішла,
зовсім не доля. Доля жде в Мадріді.
Сідлай лиш коней. Ми тепер поїдем
ту долю добувати. Швидше! Миттю!
Сганарель виходить. Дон Жуан бере шпагу до рук і проводить
рукою по лезі, пробуючи її гострість, при тому всміхається.
«Камінний господар», розділ IV
Оселя командорова в Мадріді. Опочивальня донни Анни, велика, пишно, але в темних тонах убрана кімната. Високі, вузькі вікна з балконами сягають сливе до підлоги, жалюзі на них закриті. Донна Анна у сивій з чорним півжалобній сукні сидить
при столику, перебирає у скриньці коштовні покраси і приміряє їх до себе, дивлячись у свічадо.
К о м а н д о р
(увіходить)
Чого се ви вбираєтесь?
А н н а
На завтра
покраси вибираю. Завтра хочу
піти на бій биків.
К о м а н д о р
У півжалобі?!
А н н а
(з досадою відсуває покраси)
Ох, ті жалоби! і коли їм край?
К о м а н д о р
(спокійно)
Ся має вісім день іще тривати.
По дядькові вона не дуже довга.
А н н а
Найцікавіше те, що я і в вічі
не бачила ніколи того дядька.
К о м а н до р
То справи не зміняє. Ви тепер
належите до дому де Мендозів,
тож вам годиться шанувати пам’ять
всіх свояків.
А н н а
Продовж їм, боже, віку!
Бо се тепер по дядькові жалоба,
а то була по тітці, перед нею ж —
коли б не помилитись! — брат у третіх
чи небіж у четвертих нам помер…
К о м а н д о р
На кого ви розсердились?
А н н а
Я тільки
хотіла пригадати, скільки днів
я не була в жалобі з того часу,
як з вами одружилась.
К о м а н д о р
Цілий місяць.
А н н а
(іронічно)
Ах, цілий місяць? Се багато, справдії
К о м а н д о р
Не розумію вашої досади.
Невже-таки для марної розваги
ладні ви занедбати всі почесні
звичаї давні?
А н н а
(встає)
Що се за слова?
Я не додержую звичаїв чесних?
Коли я що ганебного вчинила?
К о м а н д о р
Про щось ганебне й мови буть не може,
але для нас і збочення найменше
було б ступнем до прірви. Не забудьте,
що командорський плащ мені дістався
не просьбами, не грішми, не насильством,
але чеснотою. З нас, де Мендозів,
були здавен всі лицарі без страху,
всі дами без догани. Чи ж подоба,
щоб саме вас юрба могла огудить,
коли ви завтра…
А н н а
(роздражнено)
Я не йду нікуди.
К о м а н д о р
Зовсім нема потреби замикатись.
Ми завтра маємо піти до церкви.
А н н а
Я не збиралася до церкви завтра.
К о м а н д о р
А все-таки ми мусимо піти, —
казати казань має фра Іньїго.
А н н а
Се найнудніший в світі проповідник!
К о м а н д о р
Я з вами згоджуюсь. Та королева
злюбила ті казання. Отже, ходить
і цілий двір на них. Коли не буде
з усіх грандес лиш вас, то се помітять.
Анна мовчки зітхає.
(Командор виймає з кишені молитовні чітки з димчастого кришталю).
Я вам купив чітки до півжалоби,
а трохи згодом справлю з аметисту.
А н н а
(бере чітки)
Спасибі, тільки нащо се?
К о м а н д о р
Вам треба
пишнотою всіх дам переважати.
І ще, будь ласка, як прийдем до церкви,
не попускайте донні Консепсьйон
край королеви сісти. Теє місце
належить вам. Прошу вас пам’ятати,
що нам належить перше місце всюди,
бо ми його займати можем гідно,
і нас ніхто не може замінити, —
ручить за те не тільки честь Мендозів,
а й ордену мого почесний прапор.
Коли ж не тільки донна Консепсьйон,
а й королева схоче те забути,
то я не гаючись покину двір,
за мною рушить все моє лицарство,
і вже тоді нехай його величність
придержує корону хоч руками,
щоб часом не схитнулась. Я зумію
одважно боронити прав лицарських,
та тільки треба, щоб вони були
всім навіч безперечні, а для того
ми мусим пильнувать не тільки честі,
але й вимог найменших етикети,
щонайдрібніших. Хай вони здаються
для вас нудними, марними, без глузду..
А н н а
Терпливосте свята!
К о м а н д о р
Так, справді треба
молитись до терпливості святої,
коли хто хоче встоять на верхів’ї
тих прав, що вимагають обов’язків.
Права без обов’язків — то сваволя
Анна знов зітхає.
Зітхаєте? Що ж, вам було відомо,
які вас тут повинності чекають.
Свідомо ви обрали вашу долю,
і ваше каяття прийшло запізно.
А н н а
(гордо)
І в думці я не маю каяття.
Я признаю вам рацію. Забудьте
мої химери — вже вони минули.
К о м а н д о р
Осе слова справдешньої грандеси!
Тепер я пізнаю свою дружину.
Простіть, я був на мить не певен вас,
і так мені тоді самотньо стало,
і боротьба здалась мені тяжкою
за той щабель, що має нас поставить
ще вище.
А н н а
(живо)
За який щабель? Таж вище
є тільки трон!
К о м а н д о р
Так, тільки трон.
(Пауза).
Давно б я
сей план вам розказав, якби я бачив,
що ви тим жити можете, чим я.
А н н а
А ви сього не бачили?
К о м а н д о р
Я каюсь.
Але тепер я кожний крок мій хочу
робити з вами враз. Найвища скеля
лише тоді вінець почесний має,
коли зів’є гніздо на ній орлиця.
А н н а
Орлиця?
К о м а н д о р
Так, орлиця тільки може
на гострому і гладкому шпилі
собі тривку оселю збудувати
і жити в ній, не боячись безвіддя,
ні сонця стріл, ані грізьби перунів.
За те їй надгорода — високості…
А н н а
(переймає)
…у чистому нагірному повітрі
без пахощів облесливих долин.
Чи так?
К о м а н д о р
Так. Дайте руку.
Анна подає руку, він стискає.
І добраніч.
А н н а
Ви йдете?
К о м а н д о р
Так, на раду капітулу*,
як часом запізнюся, то не ждіть.
* Капітул — зібрання членів якогось ордену.
(Виходить).
Анна сідає і задумується.
Увіходить покоївка Маріквіта.
А н н а
Ти, Маріквіто? Де моя дуенья?
М а р і к в і т а
їй раптом так чогось недобре стало,
аж мусила лягти. Але як треба,
то я таки її покличу.
А н н а
Ні,
нехай спочине. Заплети мені
волосся на ніч та й іди.
М а р і к в і т а
(заплітаючи Анні коси)
Я маю
сеньйорі щось казати, тільки ждала,
щоб вийшов з дому наш сеньйор.
А н н а
Даремне.
Я від сеньйора таємниць не маю.
М а р і к в і т а
О, певна річ! Адже моя сеньйора
зовсім свята! Я саме се казала
тому слузі, як брала ті квітки.
А н н а
Який слуга? Що за квітки?
М а р і к в і т а
Недавно
слуга якийсь приніс квітки з гранати
від когось для сеньйори.
А н н а
(гнівно)
Буть не може!
Квітки з гранати, кажеш? І для мене?
М а р і к в і т а
Не знаю… Він казав… Воно-то правда —
зухвало трохи, бо квітки з гранати —
то знак жаги. Та що я поясняю!
Адже се всім відомо.
А н н а
Маріквіто,
я мушу знать, від кого ся образа!
М а р і к в і т а
Слуга імення не сказав, лиш мовив,
квітки ті даючи: “Се донні Анні
від мавра вірного”.
Анна уривчасто скрикує.
Сеньйора знає,
від кого то?
А н н а
(збентежена)
Не треба тих квіток…
М а р і к в і т а
Я принесу, хоч покажу.
А н н а
Не треба!
Маріквіта, не слухаючи, вибігає і миттю вертається з китицею червоного гранатового цвіту.
(Одхиляючи квіти рукою та одвертаючись).
Геть викинь їх!
М а р і к в і т а
Я б їх собі взяла,
коли сеньйора їх не хоче. Тут же
квітки навдивовижу…
А н н а
Так… візьми…
М а р і к в і т а
От завтра я заквітчаюсь!
А н н а
Іди!
М а р і к в і т а
Чи тут не треба відчинити вікон?
Страх душно!
А н н а
(в задумі, безуважно)
Відчини.
М а р і к в і т а
(одчиняючи)
І жалюзі?
А н н а
Ні, може, видко з вулиці.
М а р і к в і т а
(одчиняючи жалюзі)
Та де ж там!
Тепер на вулиці зовсім безлюдно.
Тут не Севілья! Ох, тепер в Севільї
дзвенять-бринять всі вулиці від співів,
повітря в’ється в прудкій мадриленьї!
А тут повітря кам’яне…
А н н а
(нервово)
Ой, годі!
Маріквіта, говорячи, вихилилась Із вікна і розглядається на всі боки; раптом робить рукою рух, наче кидаючи щось.
(Завваживши рух).
Та що ти, Маріквіто?!
М а р і к в і т а
(невинно)
Що? Нічого.
А н н а
Ти кинула до когось квітку?
М а р і к в і т а
Де ж тамі
Я нетлю проганяла… Чи сеньйора
нічого більш не потребує?
А н н а
Ні.
М а р і к в і т а
(кланяється, присідаючи)
Бажаю гарних, гарних снів!
А н н а
Добраніч!
Маріквіта вийшла, а вийшовши, полишила в кімнаті китицю з гранат. Анна, оглянувшись на двері, тремтячою рукою бере ту китицю і з тугою дивиться на неї.
(Стиха).
Від мавра вірного…
Дон Жуан без шелесту, зручно влазить вікном, кидається на коліна перед Анною і покриває поцілунками її одежу й руки.
(Впустивши китицю, в нестямі).
Ви?!
Д о н Ж у а н
Я! ваш лицар!
Ваш вірний мавр!
А н н а
(опам’ятавшись)
Сеньйоре, хто дозволив?..
Д о н Ж у а н
(уставши)
Навіщо сеє лицемірство, Анно?
Я ж бачив, як ви тільки що держали
сю китицю.
А н н а
Се трапилось випадком.
Д о н Ж у а н
Такі випадки я благословляю!
(Простягає до Анни руки, вона борониться рухом).
А н н а
Я вас прошу, ідіть, лишіть мене!
Д о н Ж у а н
Ви боїтесь мене?
А н н а
Я не повинна
приймати вас…
Д о н Ж у а н
Які слова безсилі!
Колись я не такі од вас чував!
Ох, Анно, Анно, де ж ті ваші горді
колишні мрії?
А н н а
Ті дівочі мрії —
то просто казка.
Д о н Ж у а н
А хіба ж ми з вами
не в казці живемо? На кладовищі,
між сміхом і слізьми, вродилась казка,
у танці розцвіла, зросла в розлуці…
А н н а
І час уже скінчитись їй.
Д о н Ж у а н
Як саме?
Що вірний лицар визволить принцесу
з камінної в’язниці, і почнеться
не казка вже, а пісня щастя й волі?
А н н а
(хитає головою)
Хіба не може казка тим скінчитись,
що лицар просто вернеться додому,
бо вже запізно рятувать принцесу?
Д о н Ж у а н
О ні! такого в казці не буває!
Таке трапляється хіба в житті,
та й то в нікчемному!
А н н а
Мені нічого
од вас не треба. Я вас не прошу
ні рятувать мене, ні потішати.
Я вам не скаржусь ні на що.
Д о н Ж у а н
Ох, Анно,
хіба я сам не бачу?..
(Ніжно).
Сії очі,
колись блискучі, горді, іскрометні,
тепер оправлені в жалобу темну
і погасили всі свої вогні.
Сі руки, що були мов ніжні квіти,
тепера стали мов слонова кість,
мов руки мучениці… Сяя постать
була мов буйна хвиля, а тепера
подібна до тії каріатиди,
що держить на собі тягар камінний.
(Бере її за руку).
Кохана, скинь же з себе той тягар!
Розбий камінну одіж!
А н н а
(в знесиллі)
Я не можу…
той камінь… він не тільки пригнітає,
він душу кам’янить… се найстрашніше.
Д о н Ж у а н
Ні, ні! Се тільки сон, камінна змора!
Я розбуджу тебе вогнем любові!
(Він пориває Анну в обійми, вона схиляється йому на плече і проривається риданням).
Ти плачеш? Сії сльози помсти просять!
Чутно, як здалека забряжчав ключ у замку,
потім на сходах чутно важкі, повільні кроки командора.
А н н а
Се похода Гонзага! Утікайте!
Дон Ж у а н
Втікати? Ні. Тепер я маю змогу
йому не уступитися з дороги.
К о м а н д о р
(увіходить і бачить дон Жуана)
Ви? Тут?
Д о н Ж у а н
Я тут, сеньйоре де Мендоза.
Прийшов подякувать за веледушність,
колись мені показану. Тепер
я рівня вам. Либонь, се вам відомо?
Командор мовчки добуває свою шпагу, дон Жуан свою, і вступають в бій. Донна Анна скрикує.
К о м а н д о р
(оглядаючись на неї)
Я вам наказую мовчати.
Дон Жуан коле його в шию, він падає і вмирає.
Д о н Ж у а н
Край!
(Обтирає шпагу плащем командоровим).
А н н а
(до дон Жуана)
Що ви зробили!
Д о н Ж у а н
Що? Я подолав
сперечника у чеснім поєдинку.
А н н а
Сього за поєдинок не признають, —
ви будете покарані за вбивство.
Д о н Ж у а н
Мені се байдуже.
А н н а
Але мені
не байдуже, щоб тут мене взивали
подвійною вдовою
і по коханцю!
і по мужу,
Д о н Ж у а н
Я ж іще не був
коханцем вашим.
А н н а
Сеє знаєм ми.
Та хто ж тому повірить! Я не хочу
з іменням зрадниці, з печаттю ганьби
зостатися у сім гнізді осинім.
Д о н Ж у а н
Втікаймо вкупі!
А н н а
Ви ума збулися?
Се значить взяти камінь у дорогу!
Ідіть від мене, бо інакше зараз
я крик здійму й скажу, що ви хотіли
мене збезчестити, зрадецьки вбивши
сеньйора де Мендоза.
Д о н Ж у а н
Донно Анно,
ви можете сказати се?!
А н н а
(твердо)
Скажу.
Д о н Ж у а н
А що, як я скажу, що ви були
коханкою і спільницею вбивства?
А н н а
Се не по-лицарськи.
Д о н Ж у а н
А ви, сеньйоро,
по-якому збираєтесь робити?
А н н а
Я тільки боронюся. І як ви
от зараз підете із сього дому,
я всім скажу і всі тому повірять,
що тут були розбійники, та й годі.
Дон Жуан стоїть в непевності.
Ну що ж? Либонь, нема про що вам думать?
Дон Жуан мовчки вилазить вікном. Анна дивиться якусь хвилину в вікно, ждучи, поки він далеко одійде. Потім бере із скриньки покраси, викидає їх у вікно і здіймає голосний крик.
Розбій! Розбій! Рятуйте! пробі! люди!
На крик її збігаються люди, вона падає, нібито зомліла.
