«Камінний господар», розділ V
Кладовище в Мадріді. Пам’ятники переважно з темного каменю, суворого стилю. Збоку — гранітна каплиця стародавнього будування.
Ні ростин, ні квітів. Холодний, сухий зимовий день.
Донна Анна в глибокій жалобі повагом іде, несучи в руках срібний нагробний вінець. За нею йде стара дуенья. Обидві надходять до могили, де стоїть пам’ятник командорові — велика статуя з командорською патерицею в правиці, а лівицею оперта на меч з розгорненим над держалном меча сувоєм. Анна мовчки стає на коліна перед могилою, кладе вінець до підніжжя статуї і перебирає чітки, ворушачи устами.
Д у е н ь я
(діждавшись, поки Анна раз перебрала чітка)
Я насміляюся прохать сеньйору
дозволити мені зайти на хвильку,
зовсім близенько, тут-таки, при брамі,
до родички позичить рукавичок, —
я їх забула дома, на нещастя,
а холод лютий.
А н н а
Се не випадає,
щоб я лишилась тут на самоті.
Д у е н ь я
Моя сеньйоро милостива! Пробі
таж я стара, гостець мене так мучить!
Сеньйора бачить, як напухли руки?
Я, далебі, від болю ніч не спала.
А н н а
(глянувши на руки дуеньї)
А справді, спухли. Ну, вже добре, йдіть,
лиш не баріться.
Д у е н ь я
Буду поспішати.
Моя сеньйора — янгол милосердя!
(Відходить).
Ледве дуенья відійшла, з-за близького пам’ятника з’являється
дон Жуан. Анна схоплюється на рівні ноги.
Д о н Ж у а н
Нарешті я вас бачу!
А н н а
Дон Жуане!
Се ви мою дуенью підкупили?
Д о н Ж у а н
Ні, я улучив мить. А хоч би й так,
то ви сами були б із того винні.
А н н а
Я?
Д о н Ж у а н
Ви. Бо хто ж примушує мене
годинами блукать по кладовищі,
вас виглядаючи? І лиш на теє,
щоб я мав щастя бачити, як ви
під охороною дуеньї тута
читаєте нещирі молитви
на гробі “незабутнього”…
А н н а
(спиняє його рухом руки)
Стривайте.
Ніхто вас не примушує — се перше,
а друге — молитви мої правдиві,
бо сталась я, хоча і мимоволі,
причиною до смерті чоловіка,
що поважав мене й любив.
Д о н Ж у а н
Сеньйоро,
поздоровляю! Успіхи великі!
А н н а
В чому?
Д о н Ж у а н
У лицемірстві.
А н н а
Я не мушу
такого вислухати.
(Раптово рушає геть).
Д о н Ж у а н
(удержуючи її за руку)
Донно Анно!
Я не пущу вас!
А н н а
Я кричати буду.
Д о н Жу а н
(випускає її руку)
Я вас благаю вислухать мене.
А н н а
Як ви покинете свій тон вразливий,
я згоджуюсь. Але кажіть коротко,
бо ще надійде хто, а я не хочу,
щоб нас побачили удвох.
Д о н Ж у а н
Дивую,
для чого вам сі пута добровільні!
Я думав — от уже розбився камінь,
тягар упав, людина ожила!
Та ні, ще наче ствердла та камінна
одежа ваша. Дім ваш — наче вежа
під час облоги: двері на замках,
а заздрі жалюзі не пропускають
ні променя, ні погляду. Всі слуги —
суворі, збройні, непідкупні…
А н н а
Значить,
були вже проби підкупити?
Д о н Ж у а н
Анно,
хіба одчай не має прав своїх?
Адже, приходячи до вас одкрито,
я чув одно: “Сеньйора не приймає”.
А н н а
Подумайте самі: чи ж випадає,
щоб молода вдова, та ще й в жалобі,
приймала лицаря такої слави,
як ви, на самоті?
Д о н Ж у а н
Ох, Анно, Анно!
Мені здається, я вже трачу розум!..
Се ви? Се справді ви?.. Та сама врода…
а речі, речі! Хто вас їх навчив?
Хто одмінив вам душу?
А н н а
Дон Жуане,
ніхто мені не одмінив душі.
Вона була у мене зроду горда,
такою ж і зосталась. Я тому
замкнулася в твердиню неприступну,
щоб не посмів ніхто сказать: “Ба, звісно,
зраділа вдівонька, — ввірвався ретязь!”
Невже ж би ви сами стерпіли сеє?
Д о н Ж у а н
Хіба вже я не маю шпаги, Анно?
А н н а
Так що ж — ви обезлюдите Мадрід?
Та чи могли б ви шпагою відтяти
всі косі погляди, ухмилки, шепти,
моргання, свисти і плечей стискання,
що скрізь мене б стрічали й проводжали?
Д о н Ж у а н
Втікаймо, Анно!
А н н а
Ха-ха-ха!
Д о н Ж у а н
Вам смішно?
А н н а
Якби не засміялась, позіхнула б,
а се ж хіба миліше вам?
Д о н Ж у а н
Сеньйоро!!
А н н а
Та вже ж утретє чую сі слова,
то може й надокучити.
Д о н Ж у а н
Я бачу,
ви справді камінь, без душі, без серця.
А н н а
Хоч не без розуму — ви признаєте?
Д о н Ж у а н
О, се я признаю!
А н н а
Скажіть, навіщо
втікати нам тепер? Який в тім глузд?
Коли ви зводили дівчат і крали
жінок від чоловіків, то не дивно,
що вам траплялося втікати з ними,
а хто баніт, той, звісно, утікач.
Але себе самого посилати
в вигнання? і для чого? Щоб узяти
вдову, що ні від кого не залежна?
Самі подумайте, чи се ж не сміх?
І чим була б я вам, якби погналась
тепер із вами в світ? Запевне тільки
забавою на час короткий.
Д о н Ж у а н
Анно,
я так нікого не любив, як вас!
Для мене ви були немов святиня.
А н н а
Чому ж ви намагались нерозумно
стягти свою святиню з п’єдесталу?
Д о н Ж у а н
Бо я хотів її живою мати,
а не камінною!
А н н а
Потрібен камінь,
коли хто хоче будувати міцно
своє життя і щастя.
Д о н Ж у а н
Та невже
ви й досі вірити не перестали
в камінне щастя? Чи ж я сам не бачив,
як задихались ви під тим камінням?
Чи я ж не чув у себе на плечі
палючих сліз? Адже за тії сльози
він заплатив життям.
(Показує на статую).
А н н а
І безневинно.
Д о н Ж у а н
(відступає від неї вражений)
Коли се так…
А н н а
Авжеж, не він був винен
з неволі тої. Він тягар ще більший
весь вік носив.
Д о н Ж у а н
Його була в тім воля.
А н н а
І я по волі йшла на те життя.
Але йому було терпіти легко,
бо він мене любив. То справді щастя —-
поставити на ясному верхів’ї
того, кого кохаєш.
Д о н Ж у а н
Ті верхів’я…
Ви знаєте про їх мої думки.
А н н а
Що варта думка проти світла щастя?
Хіба ж мені страшна була б неволя
суворої сієї етикети,
якби я знала, що в моїй твердині
мене мій любий жде? що ті замки
і заздрі жалюзі лише сховають
від натрутних очей мої розкоші…
Д о н Ж у а н
Ви, Анно, мов розпеченим залізом,
словами випробовуєте серце!
Малюєте мені картину щастя
на те, щоб знов сказать: “Се не для тебе”.
Та чим же маю заслужити вас?
Я через вас терплю таємну ганьбу.
Живу, немов якась душа покутна,
серед людей чужих або й ворожих,
життям безбарвним, я б сказав, негідним,
бо глузду в нім немає! Що ж вам треба?
Чи маю я зложити вам під ноги
свою так буйно викохану волю?
Чи ви повірите? — мені з одчаю
і сяя думка стала набиватись
настирливо.
А н н а
Але з одчаю тільки?
Д о н Ж у а н
Невже б хотіли ви покласти примус
помежи нами? Ви не боїтесь,
що він задавить нам любов живую,
дитину волі?
А н н а
(показує на статую командора)
Він колись казав:
“То не любов, що присяги боїться”.
Д о н Ж у а н
В таку хвилину ви мені нічого
не маєте сказати, окрім згадки
про нього?!
А н н а
Що ж я можу вам сказати?
Д о н Ж у а н
(хапає її за руку)
Ні, се скінчитись мусить! Бо інакше
я присягаю, що піду от зараз
і викажу на себе.
А н н а
Се погроза?
Д о н Ж у а н
Ні, не погроза, а смертельний стогін,
бо я конаю під камінним гнітом!
Вмирає серце! Я не можу, Анно,
з умерлим серцем жити. Порятуйте
або добийте!
(Стискає їй обидві руки і весь тремтить, дивлячись їй у вічі).
А н н а
Дайте час… я мушу
подумати…
(Задумується).
Від брами наближається стежкою донна Консепсьйон — поважна грандеса, з дівчинкою і дуеньєю. Анна їх не бачить, бо стоїть плечима до стежки. Дон Жуан перший завважає прибулих і випускає Аннині руки.
Д і в ч и н к а
(підбігаючи до Анни)
Добридень, донно Анно!
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
Сеньйора молиться, не заважай.
А н н а
(збентежена)
Добридень, донно Консепсьйон! Добридень,
Розіночко… Така мені біда
з дуеньєю — пішла по рукавиці
та й забарилась, а іти додому
мені самій по місті…
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
Донно Анно,
таж тута лицар є, провести міг би.
(До дон Жуана).
Сеньйоре де Маранья, я й не знала,
що ви сеньйорі де Мендоза родич!
Вам слід її хоч трохи розважати,
бо так заслабнути недовго з туги.
(До дівчинки, що побігла вперед).
Розіно, підожди!
(До Анни).
Моя пошана!
Дон Жуан уклоняється. Донна Консепсьйон ледве киває йому головою і проходить за дівчинкою на другий куток кладовища поза каплицею. Дуенья йде за нею, оглянувшись кілька раз цікаво на Анну і дон Жуана.
А н н а
(до дон Жуана)
Тепер ідіть убийте тую пані,
та тільки се не буде ще кінець
роботі шпаги вашої… Радійте!
Тепер уже не треба визволяти —
впаде сама з гори принцеса ваша!
(В одчаю хапається за голову).
Я знаю! ви надіялись на те,
чигаючи у засідках на мене,
що, ганьбою підбита, я з одчаю
до рук вам попаду, як легка здобич?
Але сього не буде!
Д о н Ж у а н
Присягаю —
я не хотів сього, не міг хотіти.
Негідних перемог я не шукаю.
Чим можна се поправити? Скажіте.
Готовий я зробити все для вас,
аби не бачить вас в такім одчаю.
Пауза.
Анна думає.
А н н а
Прийдіть до мене завтра на вечерю.
Я вас прийму. І ще гостей покличу.
Нам, може, краще бачитись прилюдно…
Я, може, якось… Ах, іде дуенья!
Д у є н ь я
(наближаючись)
Сеньйора хай пробачить…
А н н а
Ви не винні,
що застарі для служби.
Д у є н ь я
(жалібно)
О!..
А н н а
Ходім.
(Мовчки киває головою дон Жуанові, той низько вклоняється).
Анна з дуеньєю виходять.
С г а н а р е л ь
(виходить з каплиці)
Що ж, можна вас поздоровити, пане?
Запросини дістали на вечерю?
Та ви щось мов не раді… Се то правда —
в тім домі їсти… ще там почастують
з начиння того пана…
(Показує на статую командора).
Д о н Ж у а н
Ну,так що?
С г а н а р е л ь
Та те, що якби сей сеньйор знайшовся
там завтра при столі супроти вас,
то…
Д о н Ж у а н
Ти гадаєш, може б, я злякався?
Так я ж із ним стрівався вже не раз.
С г а н а р е л ь
То що! Мертвяк страшніший від живого
для християнина.
Д о н Ж у а н
Тільки не для мене!
С г а н а р е л ь
А все ж би ви його не запросили
на завтрашню вечерю.
Д о н Ж у а н
Бо не просять
господаря.
С г а н а р е л ь
Принаймні сповіщають.
Д о н Ж у а н
Ну що ж, іди і сповісти його.
Я бачу, ти навчився етикети
від того часу, як у гранда служиш,
а не в баніта.
С г а н а р е л ь
Як же сповістити?
Од вашого імення?
Д о н Ж у а н
Та звичайне.
С г а н а р е л ь
Чого ж мені іти? Простіше ж вам.
Д о н Ж у а н
То дбав про етикету, а тепера
простоти захотів? Ей, Сганарелю,
набрався ти тут заячого духу!
Не йде тобі Мадрід сей на користь.
С г а н а р е л ь
А вам Мадрід нічого не завадив?
Д о н Ж у а н
Ну, ну, іди і сповісти його!
С г а н а р е л ь
(рушає, але спиняється, оглянувшись на дон Жуана)
А що, як я вам принесу відповідь?
Д о н Ж у а н
Вже ж не інакше. Так я й сподіваюсь.
С г а н а р е л ь
(іде до статуї, вклоняється низько й проказує з насмішкою, але й з тремтінням у голосі)
Незрушно-міцний і величний пане!
Зволіть прийнять привіт від дон Жуана,
сеньйора де Маранья із Севільї,
маркіза де Теноріо і гранда.
Мій пан дістав високу честь запросин
од вашої дружини донни Анни
і має завтра ставитись на учту
в ваш дім. Але як вам то недогідно,
то пан мій здержиться від завітання.
Д о н Ж у а н
Ну, се останнє зайво.
С г а н а р е л ь
Ні, не зайво,
інакше — нащо й сповіщати?
(Скрикує).
Пане!
Він вам дає відповідь, ще й листовну!
Д о н Ж у а н
Яку відповідь? Де?
С г а н а р е л ь
(читає)
“Приходь, я жду”.
Дон Жуан надходить.
Сганарель показує йому на сувій пергаменту в лівиці статуї.
Д о н Ж у а н
(після паузи)
Ну що ж, і я, либонь, не без девізи.
Виходять з кладовища.
«Камінний господар», розділ VI
Світлиця для бенкетів у командоровій оселі. Не дуже велика, але гарно прикрашена різьбленими шафами, мисниками з дорогим начинням, арматурами тощо. Посередині довгий стіл, накритий до званої вечері, навколо нього дубові стільці важкого стилю. При одній стіні проти кінця стола великий портрет командора з чорним серпанком на рамі, проти другого кінця довге вузьке свічадо, що сягає підлоги, стілець, що стоїть на чільнім місці, приходиться спинкою до свічада, а передом проти портрета. Слуга відчиняє двері з сусідньої кімнати, інші слуги лагодяться прислужувати при столі. Донна Анна уводить гурт гостей, здебільшого старшого віку, поважних, гордовитих, темно вбраних. Сама Анна у білій сукні, лямованій по всіх рубцях широкою чорною габою.
А н н а
Прошу сідати, дорогії гості.
(До найстарішого гостя, показуючи на чільне місце).
Ось ваше місце.
Н а й с т а р і ш и й г і с т ь
Ні,сеньйоро мила,
пробачте, я не сяду, хай лишиться
воно порожнім. Буде нам здаватись,
що наш господар тільки запізнився
і має ще прибути на беседу.
Се вперше ми тут сходимось без нього,
і тяжко звикнути до тої думки,
що слід його закрила ляда смерті.
А н н а
(сівши в кінці стола під портретом командора, проти чільного місця, зоставленого порожнім, подає знак слугам, щоб частували гостей, що вже позаймали свої місця)
Мої панове й пані, — розростіться,
приймайтеся, частуйтеся і будьте
вибачними, якщо неповний лад
на вдовиній беседі буде. Трудно
вдові самотній вдержати в господі
той лицарський порядок, що потрібен
для честі дому.
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
(стиха до своєї сусідки, молодшої пані)
Начебто для честі
потрібні бенкети серед жалоби,
а іншого нічого не потрібно.
Д о н н а К л а р а
(сусідка донни Консепсьйон)
Та досі донна Анна у всьому
додержувала честі.
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
Донно Кларо!
Я знаю те, що знаю…
Д о н н а К л а р а
(з косим поглядом на Анну)
Ні… хіба?
С л у г а
(на порозі)
Прибув маркіз Теноріо.
А н н а
Проси.
Дон Жуан увіходить і спиняється коло порога
(Кивнувши дон Жуанові на привіт, звертається до гостей).
Дозвольте вам, моє шановне панство,
представити сеньйора де Маранья,
маркіза де Теноріо.
(До дон Жуана).
Сеньйоре,
прошу сідати.
Дон Жуан, пошукавши поглядом собі стільця, займає чільне місце. Угледівши напроти себе портрета командора, здригається.
А н н а
(до слуги)
Дай вина сеньйору.
Слуга подає дон Жуанові більший і кращий кубок, ніж іншим.
О д и н г і с т ь
(сусід дон Жуана)
Я пізнаю сей кубок. Нам годиться
того згадать, хто з нього пив колись.
(Простягає свого кубка до дон Жуана).
Нехай же має дух його лицарський
в сім домі вічну пам’ять!
Д о н Ж у а н
(торкаючи гостевого кубка своїм)
Вічний спокій!
С т а р а г р а н д е с а
(що сидить праворуч донни Анни. Стиха, нахилившись до господині)
Я мало знаю їх, тих де Маранья, —
чи се не дон Жуан?
А н н а
Йому наймення
Антоніо-Жуан-Луїс-Уртадо.
С т а р а г р а н д е с а
Ах, значить — се не той…
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
(наслухає сю розмову, іронічно всміхається, нишком до сусідки)
Якраз той самий!
С т а р и й г р а н д
(до сусіда свого, молодшого гранда)
Чи ви не знаєте, чим де Маранья
так переважив нас, що без намислу
на чільнім місці сів?
М о л о д ш и й г р а н д
(похмуро)
Не знаю, справді.
С т а р и й г р а н д
Запевне, тим, що честь його нова,
а наша вже зостарілась.
М о л о д ш и й г р а н д
Запевне.
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
(до дон Жуана, голосно)
Послухайте, сеньйоре де Маранья,
я вас не встигла розпитати вчора, —
не хтіла вам перебивать розмови,
коли ви потішали донну Анну
на гробі мужа, — а проте цікаво
мені довідатись, який же саме
ви родич їй? Запевне, брат у перших?
Д о н Ж у а н
Ні, ми зовсім не родичі.
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
Ах, так?..
Але яке в вас добре, чуле серце!
Є наказ, правда, і в письмі святому:
“Зажурених потіш…”
А н н а
(трохи підвищеним голосом)
Свояцтво миле!
Дозвольте вам тепера пояснити,
чому се я таким ладом незвиклим
врядила сю вечерю…
(До дон Жуана).
Ах, пробачте,
ви мали щось казати?
Д о н Ж у а н
Ні, прошу,
провадьте вашу мову, донно Анно.
А н н а
(до лицарів)
Кохані свояки, скажіть по правді,
чи я коли чим схибила повагу
імення роду вашого?
Л и ц а р і
Нічим!
А н н а
(до дам)
Своячки любі, вам найкраще знати,
як потребує жінка молода
поради й захисту в ворожім світі.
А де ж поради й захисту шукати
вдові, що не покликана від бога
вступити в стан чернечий найсвятіший?
Ослона тая, що мені постачив
серпанок жалібний, тонка занадто,
щоб люди не могли мене діткнути
колючим осудом, хоч і невинну.
Скажіть мені, у кого й де я маю
шукати оборони?
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
Ох, найкраще,
коли зовсім її шукать не треба!
Д о н Ж у а н
Ще краще — колючкам не потурати
і не давать їм на поталу волі.
Н а й с т а р і ш и й г і с т ь
(дивлячись проникливе на дон Жуана)
Своячка наша має повну волю
чинити все, що не плямує честі
імення де Мендозів. А якби
хто інший заважав своячці нашій
держати високо ту честь, — хай знає,
що є в родині лицарів багато,
і всі їх шпаги до послуги дамі.
Д о н Ж у а н
Вона багато шпаг не потребує,
поки у мене є оця одна!
(Витягає свою шпагу до половини з піхви).
Н а й с т а р і ш и й г і с т ь
(до Анни)
Чи вам доволі однієї шпаги
для оборони?
Д о н Ж у а н
Як не досить шпаги,
то я знайду ще й іншу оборону.
Н а й с т а р і ш и й г і с т ь
(знов до Анни)
Він має право се казати?
А н н а
Так.
Н а й с т а р і ш и й г і с т ь
Мені здається, ми в сім домі зайві.
(Встає, за ним інші гості).
Сеньйор маркіз, як бачте, ще не зважив,
котору форму оборони вибрать.
Та краще се зробить на самоті,
аніж прилюдно. А рішинець, певне,
нам оголосять не пізніш, як завтра,
або вже ми його сами вгадаєм.
(Вклоняється Анні, за ним усі гості, рушають із світлиці).
Донна Анна і дон Жуан лишаються сами.
Д о н Ж у а н
От і замкнулася камінна брама!
(Гірко, жовчно сміється).
Як несподівано скінчилась казкаї
З принцесою і лицар у в’язниці!..
А н н а
Чи то ж кінець лихий — собі дістати
з принцесою і гордую твердиню?
Чого ж нам думати, що се в’язниця,
а не гніздо — спочин орлиній парі?
Сама звила я се гніздо на скелі,
труд, жах і муку — все переборола
і звикла до своєї високості.
Чому не жити й вам на сім верхів’ї?
Адже ви знаєте крилатий дух —
невже лякають вас безодні й кручі?
Д о н Ж у а н
Мене лякає тільки те, що може
зломити волю.
Ан н а
Волі й так немає,
її давно забрала вам Долорес.
Д о н Ж у а н
О ні! Долорес волі не ламала!
Вона за мене душу розп’яла
і заколола серце!
А н н а
А для чого?
Щоб вам вернути знов громадські пута,
колись такі ненавидні для вас!
Д о н Ж у а н
О, певне, я б ‘не витримав їх довго,
якби не ви. Я б розрубав їх знову,
коли інакше з них нема визволу.
А н н а
Хто самохіть їх прийме хоч на мить,
тому навік вони вгризуться в душу —
я добре знаю се, мені повірте! —
і вже їх скинути з душі не можна,
та можна силою й завзяттям духа
зробити з них ланцюг потужний влади,
що вже й громаду зв’яже, наче бранку,
і кине вам до ніг! Я вам кажу:
нема без влади волі.
Д о н Ж у а н
Хай і так.
Я владу мав над людськими серцями.
А н н а
Так вам здавалося. А ті серця
від влади вашої лиш попеліли
і внівець оберталися. Єдине
зосталось незруйноване — моє,
бо я вам рівня.
Д о н Ж у а н
Тим я так змагався,
щоб вас подужати!
А н н а
І то даремне.
Хіба ж не краще нам з’єднати силу,
щоб твердо гору ту опанувати,
що я на неї тяжко так здіймалась,
а вам — доволі тільки зняти персня
з мізинця і мені його віддати.
Д о н Ж у а н
Долорес персня маю вам віддати?!
А н н а
Чом ні? Таж я Долорес не вбивала.
Се ви поклали в сьому домі трупа,
що мусив би лежати межи нами
неперехідним і страшним порогом.
Але готова я переступити
і сей поріг, бо я одважна зроду.
Д о н Ж у а н
Багато в чім мене винують люди,
але одвагу досі признавали
і друзі й вороги.
А н н а
Її в вас досить,
щоб вихід прорубати з сього дому,
Вас не злякають шпаги де Мендозів,
того я певна.
Д о н Ж у а н
Як же з вами буде?
А н й а
Що вам до того? Мною не журіться.
Найгірше лихо — легше, аніж поміч
нещира, вимушена.
Д о н Ж у а н
Ось мій перстень!
(Здіймає персня з мізинця і дає Анні).
А н н а
(міняється з ним перснями)
Ось мій. А хутко я вам подарую
інакший: щоб печаті прикладати
до командорських актів.
Д о н Ж у а н
Як то?
А н н а
Так.
Я вам здобуду гідність командорську.
Бо вже ж обранець мій не стане низько
в очах лицарства й двору. Всі те знають,
що лицарем без страху ви були
і в ті часи, коли були банітом,
а вже тепер ви станете зразком
усіх чеснот лицарських — вам се легко…
Д о н Ж у а н
(впадає в річ)
По-вашому, се легко — утопитись
у тім бездоннім морі лицемірства,
що зветься кодексом чеснот лицарських?
А н н а
Доволі вже порожніх слів, Жуане!
Що значить “лицемірство”? Таж признайте,
що й ви не все по щирості чинили,
а дещо й вам траплялось удавати,
щоб звабити чиї прекрасні очі,
то відки ж се тепер така сумлінність?
Чи, може, тут мета вам зависока?
Д о н Ж у а н
(в задумі)
То се я мав би спадок одібрати
після господаря твердині сеї?..
Як чудно… лицар волі — переймає
до рук своїх тяжкий таран камінний,
щоб городів і замків добувати…
А н н а
Ви, лицар волі, як були банітом,
були бандитом.
Д о н Ж у а н
Я ним бути мусив.
А н н а
А, мусили? То де ж була та воля,
коли був примус бити й грабувати,
щоб вас не вбили люди або голод?
Я в тім не бачу волі.
Д о н Ж у а н
Але владу,
признайте, мав я.
А н н а
Ні, не признаю!
Було “взаємне полювання” тільки, —
я пам’ятаю, як ви се назвали,
так бути ж ловчим не велика честь!
Ви ще не знаєте, що значить влада,
що значить мати не одну правицю,
а тисячі узброєних до бою,
що можуть і скріпляти й руйнувати
всесвітні трони, й навіть — здобувати!
Д о н Ж у а н
(захоплений)
Се горда мрія!
А н н а
(приступає ближче, пристрасно шепоче)
Так, здобути трон!
ви мусите у спадок перейняти
і сюю мрію вкупі з командорством!
(Підбігає до шафи і виймає звідти білий плащ командорський).
Дон Жуан одразу здригається, але не може одвести очей
од плаща, захоплений словами Анни.
Жуане, гляньте! от сей білий плащ,
одежа командорська! Се не марне
убрання для покраси! Він, мов прапор,
єднає коло себе всіх одважних,
усіх, що не бояться крів’ю й слізьми
сполучувать каміння сили й влади
для вічної будови слави!
Д о н Ж у а н
Анно!
Я досі вас не знав. Ви мов не жінка,
і чари ваші більші від жіночих!
А н н а
(приступає до дон Жуана з плащем)
Приміряйте сього плаща.
Д о н Ж у а н
(хоче взяти, але спиняється)
Ні, Анно,
мені ввижається на ньому кров!
А н н а
Се плащ новий, ще й разу не надітий.
А хоч би й так? Хоч би і кров була?
З якого часу боїтесь ви крові?
Д о н Ж у а н
Се правда, що мені її боятись?
Чому мені не взять сього плаща?
Адже я цілий спадок забираю.
Вже ж я господар буду сьому дому!
А н н а
О, як ви се сказали по-новому!
Я прагну швидше вас таким побачить,
яким ви стати маєте навік!
(Подає плаща, дон Жуан бере його на себе, Анна дає йому меча, командорську патерицю і шолом з білими перами, знявши з стіни).
Яка величність! Гляньте у свічадо!
Дон Жуан підходить до свічада і раптом скрикує.
А н н а
Чого ви?
Д о н Ж у а н
Він!.. його обличчя!
(Випускає меч і патерицю і затуляє очі руками).
А н н а
Сором!
Що вам привиділось? Погляньте ще.
Не можна так уяві попускати.
Д о н Ж у а н
(зо страхом одкриває обличчя. Глянув. Здавленим від несвітського жаху голосом).
Де я? мене нема… се він… камінний!
(Точиться од свічада вбік до стіни і притуляється до неї плечима, тремтячи всім тілом).
Тим часом із свічада вирізняється постать командора, така, як на пам’ятнику, тільки без меча й патериці, виступає з рами, іде важкою камінною ходою просто до дон Жуана. Анна кидається межи дон Жуаном і командором. Командор лівицею становить донну Анну на коліна, а правицю кладе на серце дон Жуанові. Дон Жуан застигає, поражений смертельним остовпінням. Донна Анна скрикує і падає низьма додолу до ніг командорові.
1912. 29/ІV
