“Казка про Дурила” скорочено читати казку-притчу варто, щоб згадати незвичайну історію Василя Симоненка про те, як людина, довірившись іншим може втратити найдорожче.
Симоненко “Казка про Дурила” скорочено
Розповідь починається з весілля Петра. Одразу ж після одруження життя чоловіка складається зовсім не так як у всіх: «Тільки до хати привів небогу — зразу ж топитись пішов у Дніпро». Але тут теж не складається, бо замість того, щоб потонути він починає ходити по воді на руках.
На прохання дружини Петро все ж повертається додому і з’їдає все, що вдома є. Свідченнями страшного голоду є те, що з’їдає він і справді абсолютне все, навіть те, що, здавалося б, з’їсти неможливо: «що запопав — то усе перегриз, добре, що жінка спалила солому та в глечиках поховала дрова і хмиз».
Переживши цей голод життя налагоджується: «Отак і жили без нужди та горя». У дружини Петра Федорі навіть народжується син. А проте життя і далі ускладнюється, бо син «такий тобі хлопець, що далі нікуди, і такий тобі хлопець, що — ну. На другий рік вже навчився бігати, а на шостий — виматюкав старшину».
Таке зіткнення з владою з залишилося непоміченим і Петро змушений вигнати сина з дому «пішло хлоп’я із убогої хати кращої долі собі шукати». Поневіряння хлопчика на чужині, його особливе сприйняття світу залишило відбиток не тільки на його життєвому шляху, а й на імені. Він отримує образливе і зневажливе прізвисько – Дурило, бо дуже відрізняється від інших людей.
Коли хлопець подорослішав, то вирішив повернутися додому, до рідної хати, хоч і не знав дороги. Так починаються його блукання дорогами до рідного краю. Він іде навмання, бо ж «Кругла Земля, так що прямої дороги немає: сонце сходить онно звідтіля, а тамечки он сідає». На шляху додому його зупиняє «галаслива юрба», умовляючи його залишитися з ними. І хоч спочатку він відмовився, кажучи, що він шукає Вітчизну свою, але його переконують, що з ними він буде жити, наче в раю: «Лишайся, хлопче, у нас — у нас не життя, а свято, щасливим зробишся враз».
Старшини так званого «Раю» розповідають йому свою історію, яка нібито є найкращою, найрозумнішою завдяки «паперовим вулканам і горам» і «чорнильним морям», Дурило захоплено слухає і наївно вірячи їм навіть вигукує «Зрікаюся Рідного краю! Візьміть мене, друзі, до вашого раю!»
Юнакові вдається втекти від нових «друзів» завдяки вмінню ходити по воді, успадкованому від батька. Потрапивши на омріяний острів, Дурило вибиває двері і звільняє Щастя: «ніби сонце сяйнуло в печері. І вийшло звідти дівча». Щастя з’являється в образі дівчини і говорить: «Спасибі за поміч тобі, Дурило! Я долю тепер не мину і твою — жду тебе, парубче, у батьківській хаті, у твоєму Ріднім краю». Тепер Дурило впевнений, що він знайшов справжнє щастя, яке його чекає у Ріднім краю. Так важка подорож Дурила закінчується у ріднім краю «на тихій Зеленій горі біліє батькова хата, а під нею засмучена мати пасе сонячних зайчиків у дворі…». Бо людина може бути щаслива тільки на Батьківщині.
Автор твору – Олеся Гузинець
Матеріал надано лише для публікації на сайті dovidka.biz.ua. Копіювання заборонено!
