– Всесвіт, ясна річ. А комета червона, з хвостом позаду. За нашими з професором підрахунками, вона ДОСЯГНЕ Землі сьомого серпня, увечері, о 20:42. Можливо, на чотири секунди раніше…
– Негайно додому! – вирішив Мумі-троль. – Про що таке надзвичайно важливе у неділю казала Мама?
– Пудинг, – пхикнув зневажливо Чмих. – Дитячі витребеньки! Принаймні для того, хто дивився на зоряне небо в окуляр справжнього телескопа!
– Як би там не було, варто поквапитися, – пробурмотів Мумі-троль і кулею вилетів з Обсерваторії.
– Не поспішай занадто! – гукнув йому навздогін Нюхмумрик. – Якщо ми мчатимемо наосліп, неодмінно зірвемося у найближче провалля. Комета прилетить щойно через чотири дні!
– Та що ви водно торочите про ту комету? – розсердився Мумі-троль. – Як тільки доберемося додому, Мама з Татом усе владнають. Інша справа – панночка Хропся! Вона ж не знає, що я знайшов її браслет!
Він розтанув у сутінках, тягнучи за собою на страховій мотузці друзів.
Моторошні червоняві сполохи на небі стали яскравішими.
Хмари розсіялися, оголивши гірський краєвид, осяяний якимось наче неземним надвечір’ям.
Глибоко внизу ледь виднілася вузенька смужка ріки та темні плями лісів.
“Що ж, – подумав Нюхмумрик, – додому – то й додому. І панночка Хропся з браслетом на ніжці – ліпше, ніж без браслета, і байдуже, прилетить комета чи ні”.
Четвертого серпня небо було безхмарним, однак сонце заслонила дивна тінь. Пропливаючи багряним небом над Самотніми Горами, вона якусь мить видавалася майже чорною.
Надворі потепліло. Друзі не спинялися всю ніч. Чмих почав вередувати.
– Я втомився, – нудив він. – Мені вже все набридло. Тепер ваша черга нести намет… І пательню теж…
– Хоч намет дуже зручний, – озвався Нюхмумрик, – не варто, однак, занадто перейматися речами, якими володіємо. Викинь його – та й по всьому! І пательню теж! Однаково нічого на ній смажити…
– Ти серйозно? – вражено запитав Чмих. – Кинути у прірву?
Нюхмумрик лише кивнув.
Чмих підійшов до самого краю урвища.
– Шкода… У ньому можна жити, – бурмотів він. – Намет назавжди міг би стати моїм… Любий Мумі-тролю, я не знаю, як мені вчинити!
– У тебе вже є печера, – приязно нагадав малому Мумі-троль.
Чмих аж засміявся від утіхи і з легкою душею пожбурив клунок униз. Але ж і гуркоту він наробив, гупаючи по скельних виступах, а пательня гуділа, мов мідна духова труба.
– Супер! – вигукнув Мумі-троль, не забарившись послати услід за пательнею каструлі.
Посуд зчинив неймовірний брязкіт, який не стихав, доки остання каструля згинула у проваллі.
– Як чуєшся? Ліпше? – поцікавився Нюхмумрик.
– Ні-і-і, – заскімлив зблідлий Чмих. – Тепер мені паморочиться в голові.
Він ліг долілиць на землю, відмовляючись іти далі.
– Послухай, – суворо мовив Мумі-троль. – У нас мало часу. Я прагну якнайшвидше відшукати маленьку…
– Знаю, знаю… – урвав його Чмих, – …дурненьку панночку Хропсю. Не чіпай мене, бо зараз мене знудить!
– Дай йому спокій, хай собі трохи постогне! – втрутився Нюхмумрик. – А ми тим часом покатуляємо каміння. Знаєш, як?
– Ні.
Нюхмумрик вибрав чималенький камінь, що лежав на самому краєчку прірви.
– Дивись, – він розгойдав каменюку, раз-два-три – і вона зникла з очей. Мумі-троль та Нюхмумрик кинулися до краю і зазирнули униз. Каменюка витанцьовувала поміж скелями, гуркочучи, немов громовиця, услід летіла курява з дрібних камінців та уламків скель, а в горах ще довго гуляла глуха луна.
– Справжня лавина! – захоплено вигукнув Нюхмумрик.
– Я теж хочу! – Мумі-троль кинувся до ще більшої брили, яка балансувала над прірвою.
– Обережно! – скрикнув Нюхмумрик, але було надто пізно, брила загуготіла вниз, а за нею – нещасний Мумі-троль.
Якби не рятівна мотузка на животі, мабуть, на світі стало би на одного мумі-троля менше. Нюхмумрик умить впав на спину, щоб загальмувати посмик мотузки. Рвонуло таки сильно, Нюхмумрикові навіть здалося, що його ось-ось роздере навпіл.
Унизу над прірвою безпомічно баламкався Мумі-троль, а слід зазначити, що важив він чимало.
Нюхмумрик сповзав усе ближче й ближче до краю провалля. Мотузка між ним та Чмихом також нап’ялася, тож і Чмиха поволокло по землі.
– Не чіпайте мене! – скиглив він. – Дайте спокій, мені погано…
– Тобі стане ще гірше, коли за мить летітимеш у безодню, – гарикнув Нюхмумрик. – Допомагай тягнути!
Знизу долинало голосіння Мумі-троля:
– Допоможіть! Витягніть мене!
Чмих підвів голову і ще більше позеленів на виду, цього разу – від страху. Він намагався відповзти від краю, упирався лапами і навіть хвостом, ним так торсало навсібіч, що мотузка заплуталася поміж каменюками, і всі троє перестали зсуватися в провалля.
– Ось так, а тепер треба тягнути! – розпоряджався Нюхмумрик. – Коли я дам команду, мусиш щосили натягнути мотузку. Ще ні! Ще ні! Ось тепер – тягни!
І вони потягли, крок за кроком, аж врешті над краєм з’явився Мумі-троль.
Спочатку вуха, потім очі, потім ніс, потім ще трохи носа і нарешті – увесь Мумі-троль.
– Клянусь своїм хвостом! – вигукнув Мумі-троль. – Якби тут була Мама!
– Привіт! – зрадів Чмих. – Приємно тебе бачити! Це я не дав усім нам загинути!
Якусь хвилю вони сиділи й відсапувалися. Раптом озвався Мумі-троль:
– Ми впороли дурницю!
– Хто би в цьому сумнівався, – зауважив Чмих. – Ви завжди щось впорете…
– Немає нам жодного прощення! – не вгавав Мумі-троль. – Ми повелися просто злочинно! А якби каменюки упали на голову маленької Хропсі?
– Вони б її розтелющили, – незворушно бовкнув Чмих.
Мумі-троль аж зірвався на рівні ноги від такої байдужості свого друга.
– Рушаємо далі! – скомандував він. – Нема чого гаяти час!
І вони рушили вниз стежкою, а над ними з рожевуватого неба світило оповите серпанком сонце.
Біля підніжжя гори між камінням дзюркотів маленький струмок. Він був дуже мілкий, на дні виблискувала золотиста слюда. Гемуль студив натруджені ноги у воді і сам до себе зітхав. Коло нього лежала груба книжка, що називалася “Комахи Північної півкулі, їхні добрі та погані звички”.
– Дивно, – буркотів Гемуль. – Жодної комахи з червоним хвостом. Хіба що йдеться про Dideroformia Fnatopogetes, але вона нічим не вирізняється з-поміж інших і зовсім не має хвоста.
Він знову важко зітхнув.
– Привіт! – гукнув Мумі-троль, вигулькнувши з-за кам’яної брили.
– Ох, як я налякався! – здригнувся Гемуль. – Це ви? А я подумав – лавина суне! Що за жахіття чинилося нині вранці!
– Яке жахіття? – запитав Чмих.
– Лавина, звісно ж. Страшенний жах! Камені завбільшки з будинок стрибали довкруги і розтрощили мій найліпший слоїк. Я й сам стрибав… Гляньте на ґулю в мене на голові! Ви лишень погляньте!
– Боюся, ми необачно зіштовхнули кілька камінців, – зізнався Нюхмумрик. – Важко втриматися від спокуси, коли вони такі гарні, великі й круглі…
– Хочеш сказати, це ви зірвали лавину? – не вірив власним вухам Гемуль. – Можна було здогадатися… Звичайно! Я вам від початку не довіряв, а тепер не хочу з вами й знатися!
Гемуль відвернувся і заходився хлюпати воду на свої натруджені ноги. За хвилю зиркнув з-під лоба:
– Ви ще тут?
– Зараз підемо, – запевнив Нюхмумрик. – Хотіли тільки поцікавитися, чи не здалося вам, що небо дивно змінило барву?
– Небо змінило барву? – здивовано перепитав Гемуль.
– Так, стало червоним, – терпляче повторив Мумі-троль.
– Послухай, хлопче, – мовив Гемуль, – про мене, хай собі буде хоч у клітинку! Я рідко задираю голову. Мене турбує лише мій чудовий потічок, який поволі пересихає. Якщо так триватиме й далі, я не зможу студити у ньому свої натомлені ноги.
– Але ж ця велика грізна комета… – почав було Мумі-троль, однак Гемуль його не слухав, забрав свої манатки і перейшов убрід на протилежний берег струмка.
– Ходімо, – покликав друзів Нюхмумрик. – Напевно, він хоче побути на самоті.
Йти тепер стало приємніше, під ногами ріс мох та лишайник, де-не-де цвіли квіточки. Ліс присунувся ближче. Було дуже тепло.
– У який бік до вашої домівки? – поцікавився Нюхмумрик. – Треба обрати найпрямішу дорогу, щоби встигнути до появи комети.
Мумі-троль глянув на компас.
– Дивно поводиться, – мовив він. – Крутиться мов навіжений. Невже боїться комети?
– Цілком можливо, – погодився Нюхмумрик. – Покладемося на інтуїцію. Я ніколи не мав довіри до компасів. Вони нанівець зводять вроджений інстинкт орієнтації у просторі.
– А мій вроджений інстинкт каже, що саме час попоїсти, – сповістив Чмих. – Надто давно ми їли – чому?
– Бо їжа скінчилася, – пояснив Нюхмумрик. – Попий морсу і спробуй думати про щось приємне.
За деякий час вони підійшли до невеличкого озера. Вода спала так низько, що озеро перетворилося на мілку смердючу калюжу. Заболочені зелені водорості охляло обвисали з берегів. Озерце вже не манило до купелі.
– Напевно, на дні утворилася діра, – висловив припущення Чмих. – От вся вода й витекла.
– Потічок Гемуля також пересох, – зауважив Мумі-троль.
Чмих зазирнув у пляшку з морсом.
– Рівень морсу теж опустився! – вигукнув він.
– Не мели дурниць! – розсердився Мумі-троль. – Ти ж його й випив! Ото осел!
– Сам осел! – відгаркнувся Чмих. Він був дуже втомлений, наляканий і голодний.
Саме тієї миті до них долинув крик. Хтось у лісі кликав на допомогу, та так голосно і розпачливо, аж в усіх трьох хутро стало дибки. Мумі-троль кинувся на голос, немов ядро, випущене з пращі.
– Почекай! – горлав Чмих. – Я не встигаю! Ой! Ай!
Рятувальна мотузка уп’ялася йому в живіт, він запоров у землю носом, то так його й волочили за собою. Мумі-троль та Нюхмумрик спинилися щойно тоді, як налетіли на дерево; мотузка між ними спинила їхній біг, і вони попадали.
– Зніміть з мене цю бісову мотузку! – сердито закричав Мумі-троль.
– Ти лаєшся! – отетерів Чмих.
– То й що?! – не вгавав Мумі-троль. – То Хропся кликала на допомогу! Я певен, що то вона!
– Заспокойтеся обидва, – втрутився у сварку Нюхмумрик, дістав ножа й розрізав мотузку.
Мумі-троль одразу зірвався з місця і щодуху, наскільки йому дозволяли коротенькі лапки, побіг на порятунок. Неподалік він надибав посинілого від жаху Хропуся, який несамовито волав:
– Отой страшнючий чортополох поїдає мою сестричку!
І справді – отруйний кущ небезпечної родини Angostura ухопив Хропсю своїми живими гілками за хвостика і поволі підтягував до себе, а вона – що зовсім не дивно – стала від жаху бузкового кольору і лементувала так, як ніхто й ніколи з родини хропусів ще не лементував.
– Я біжу! Я вже тут! – квапився Мумі-троль.
– Візьми оце про всяк випадок зі собою, – Нюхмумрик простягнув Мумі-тролеві розкладного ножа (отого, який мав викрутку та коркотяг). – І спробуй розлютити Анґостуру. Рослини цього виду легко піддаються на образи.
– Нікчемний плазун! Драпачка! – вигукував Мумі-троль, але кущ залишався незворушним.
– Унітазна щітка! – не відступав Мумі-троль. – Стара чума щурячого хвоста! Післяобідній сон закатрупленої свині!
Враз Анґостура глипнула на Мумі-троля усіма своїми зеленими очиськами і відпустила Хропсю. Одна з її довгих гілок витягнулася гадюкою і схопила Мумі-троля за носа.
– Не дай їй взяти над тобою гору! – застеріг Нюхмумрик.
– Вошиве лайно! – заревів Мумі-троль і – чах-чах – відтяв кущеві руку-гілляку.
Глядачі привітали його перемогу гучним “Ура!”.
Хвіст у Мумі-троля дрібно тремтів від злості, він стрибав то туди, то сюди, час від часу робив випади у бік Анґостури або викрикував нові образливі обзиванки.
– Ти диви! – чудувався Чмих. – Який невичерпний у нього запас лайливих слів!
Поєдинок розгорівся не на жарт. Анґостура тряслася від роздратування, а Мумі-троль пашів від гніву та напруги. Із клубка зчеплених супротивників виднілися тільки руки-гілляки, хвости та лапи.
Хропся ухопила велику каменюку і пожбурила нею в отруйницю. Була вона не надто меткою, тож камінь влучив Мумі-тролеві в живіт.
– О, який жах! – зойкнула Хропся. – Я вбила його!
– Типове дівчисько! – пирхнув Чмих.
Однак Мумі-троль навіть не думав умирати і гідно продовжував свій тріумфальний двобій з підступною Анґостурою, доки від отруйного куща позалишалися самі обрубані цурпалки (дрібні гіллячки Мумі-троль не чіпав).
– Ось так! – сказав він, складаючи ножа.
– О, який ти хоробрий, – благоговійно прошепотіла Хропся.
– Пусте, мені такими справами доводиться займатися ледь не щодня, – недбало буркнув Мумі-троль.
– Дивина, я, принаймні, ще ніколи не бачив, щоб… – ляпнув Чмих і зненацька скрикнув, бо дістав копняка від Нюхмумрика.
– Що це було?! – здригнулася від ляку Хропся, яка ніяк не могла прийти до тями.
– Не бійся! – заспокоїв її Мумі-троль. – Я поруч і зумію тебе захистити. Прийми від мене маленький подарунок! – з цими словами герой простягнув дамі золотий браслет.
– О! – тільки й зуміла промовити Хропся й густо пожовтіла від утіхи. – А я його стільки шукала… Як мило…
Панночка одразу ж почепила прикрасу на ніжку і, вертячись на всі боки, милувалася нею.
– Вона проплакала за цією цяцькою кілька днів, – сказав Хропусь. – Щоразу, як я намагався заговорити про комету, вона зводила розмову до жалю за браслетом. А вас цікавить комета?
– Ще й як! – підтвердив Нюхмумрик.
– Хвала небесним силам! – полегшено зітхнув Хропусь. – То можемо одразу ж влаштувати нараду. Сідаймо!
Усі сіли.
– Я оголошую себе головою та секретарем зборів, – вів далі Хропусь. – Хтось має інші пропозиції?
Інших пропозицій не було, тож Хропусь тричі постукав олівцем по землі.
– Це була червона ядуча мураха? – запитала його сестра.
– Тихо, ти заважаєш проводити нараду! – урвав її Хропусь. – Отже, що ми маємо? Комета мала би досягнути Землі у п’ятницю, сьомого серпня, о 8:42 вечора. Можливо, на чотири секунди скоріше.
– Червона мураха… – пробурмотів Мумі-троль неуважно, розглядаючи гривку Хропсі. У Мами немає гривки. Він ще ніколи не бачив мумі-тролів з гривками.
– Чому ніхто ніколи мене не слухає? – образився Хропусь.
– Не знаю, – здвигнув плечима Чмих. – І завжди так було?
– А тепер, – звелів Нюхмумрик, – замкніть роти на замок і слухайте, що скаже Хропусь. Він хоче, щоб ми всі поміркували, як можна порятуватися у цій ситуації.
– Ми повертаємося додому! – повідомив Мумі-троль. – Сподіваюся, ви з нами?
– Це питання ми більш детально обговоримо на наступній нараді, – сповістив Хропусь.
– А де, до речі, ти мешкаєш? – поцікавилася Хропся.
– У дуже гарній долині, з Мамою і Татом. Тато сам побудував будинок і пофарбував його у блакитний колір. Напередодні нашої мандрівки я прилаштував для тебе гойданку в садку…
– Ото вже плете! – обурився Чмих. – Ти ж її ніколи раніше не бачив! Ліпше розкажи про мою печеру. Агов, Хропсю! А я маю таємницю, котра починається на К, а закінчується на Я! Воно неймовірно лагідне!
– Дотримуйтеся, будь ласка, порядку денного! – мало не благав Хропусь і знову постукав своїм олівцем. – Є два моменти: чи зможемо ми дістатися Долини ще до прильоту комети і яка ймовірність того, що саме Долина стане найліпшим місцем порятунку?
– Дотепер усе йшло добре… – висловив свою думку Чмих.
– Мама про все подбає, – впевнено сказав Мумі-троль. – А ти, Хропсю, побачиш, яка у нас чудова печера!
– У мене… – поправив його Чмих.
– А в печері купа перлів, які я сам добув, – незворушно вів далі Мумі-троль.
– Перли! – захоплено вигукнула Хропся. – З них можна зробити браслет на ніжку?
– Звичайно! І не тільки на ніжку! Персні в носа, сережки на вуха, а ще пасочок та діадему…
– Про це можна буде поговорити згодом, – Хропусь уже геть сердито застукотів олівцем. – Хочете порятуватися чи ні?
– Ну ось, ти знову обламав кінчик свого олівця, – зауважила сестричка. – Ми, напевно, зможемо знайти прихисток у вашій печері. Може, пообідаємо?
– Звичайно! – скрикнув Мумі-троль. – Врятуємося у печері! Яка ж ти розумниця, Хропсю!
– У моїй печері! – наголосив знову Чмих. – Ми затулимо вхід камінням, заліпимо шпари в стелі, нанесемо туди купу їжі, а ще невеликого ліхтаря! Як цікаво!
– Для з’ясування цього питання неодмінно доведеться скликати ще одну нараду, – зауважив Хропусь. – Бо ж слід подумати про розподіл праці і таке інше…
– Ніхто тобі не боронить проводити наради, – втрутилася Хропся, – але зараз мені треба роздобути трохи дров. А ще принести питної води для зупи. І назривати букет лісових квітів для прикрашання обіднього столу.
– Якого кольору мають бути квіти? – зацікавився Мумі-троль.
Хропся оглянула себе з ніг до голови – вона усе ще була жовтою.
– Бузкового, – вирішила вона. – Бузковий колір пасуватиме мені найліпше…
Мумі-троль шугонув до лісу, а Хропусь із Чмихом подалися по дрова та воду. Нюхмумрик запалив свою люльку. Він ліг горілиць і задивився на червоне небо.
– Ідея з печерою не така вже й погана, – мовив він задумливо. – Боїшся комети, Хропсю?
– Ні. Головне для мене – не бачити її. До того ж, я спробую думати про щось інше…
Чмих не знайшов питної води для зупи. Він добрів аж до трясовини, однак там не зосталося ані краплі води, лише глевкий намул на дні, а всі бідолашні водяні лілії погинули. Врешті-решт, звісивши сумно вуха, він почалапав назад до друзів.
– Гадаю, що в усьому світі не залишилося й краплини, – пригнічено повідомив він. – Цікаво, що на це скажуть риби? А у нас – тільки морс.
– Не біда, – втішила його Хропся. – Приготуємо зупу з ягідного морсу. Це питання вирішено!
– Де там вирішено! – не погодився її братчик. – Необхідно знайти причину висихання води…
Хропусь сів біля купки назбираних дерев’яних скіпок, які мали однаковісіньку довжину – він сам їх ретельно вимірював. У його голосі бриніли стурбовані нотки:
– Якась причина мусить бути…
– Я вважаю, до цього спричинилася комета, – висловив свою думку Нюхмумрик.
Усі підвели голови вгору, до неба. Сутеніло, вечірнє небо забарвилося темним багрянцем. Поміж віттям ялин виднілася маленька червона іскорка, схожа на зірку. Та це була не зірка. Вона не мерехтіла і не сяяла, а горіла, непорушно зависнувши у повітрі, бо ж тягнула за собою хвоста!
– Вона! – ствердив Хропусь.
Хропся від цих слів почала зеленіти, починаючи від носика. З лісу прибіг з букетом Мумі-троль, він постарався назривати щонайбузковіших квіток.
– Зараз мені, мабуть, ліпше пасували би жовті, – мовила вона, глянувши на квіти. – Бачиш, як я позеленіла…
– Назривати нових?
– Та ні, не треба. Але заслони чимось ту комету, бо інакше я не зможу зварити зупу…
Мумі-троль заслонив комету ковдрою. Хропся трохи заспокоїлася, приготувала у своїй маленькій каструльці морсову зупу з пахучими травами і поділила між усіма сухі хлібці, бо нічого більше у них не було. Після вечері всі вклалися на трав’яний матрацик, який виплела Хропся. Вогонь поволі згасав, надійшла ніч. Високо в небі, над мовчазним сонним лісом гаряче світилася комета, віщуючи біду.
Увесь наступний день друзі йшли лісом, простуючи в Долину Мумі-тролів. Нюхмумрик грав їм на губній гармонії, щоб мандрувалося веселіше. Десь близько п’ятої години по обіді вони вийшли на стежку, де стояв великий вказівник: “Сьогодні увечері танці! Сюди! Працює крамниця!”.
– О! Хочу потанцювати! – заплескала лапками Хропся.
– Які можуть бути танці, коли Земля ось-ось загине?! – запротестував Хропусь.
– Але якщо не зараз, то коли? – не поступалася Хропся. – Будь ласка! До кінця світу в нас ще два дні!
– Може, у крамниці продають лимонад, – замріявся Чмих.
– До того ж, нам майже по дорозі, – докинув Мумі-троль.
– Можна лише глянути одним оком на ті танці, проходячи повз майданчик… – запропонував і собі Нюхмумрик.
Хропусь лише зітхнув. Отож друзі звернули на стежку і попростували за вказівником. Стежка весело в’юнилася лісом, петлювала і закручувалася на всі боки, інколи знічев’я зав’язуючись вузликом. Від такої стежки не втомлюєшся; вона навіть, здається, скоріше приводить до мети, аніж пряма й нудна дорога.
– У мене відчуття, ніби Долина Мумі-тролів ось-ось вигулькне з-за наступного закруту, – мовив Мумі-троль.
– Розкажи мені про Долину, – попросила Хропся.
– У нашій Долині завжди почуваєшся у безпеці, – почав розповідь Мумі-троль. – З веселим настроєм встаєш уранці і вкладаєшся до сну ввечері. Там росте розлоге дерево, на якому я побудую курінь, а ще є потаємне місце – обов’язково тобі покажу. Мама обклала всі грядки черепашками, а наш ґанок увесь день купається в сонячному промінні. Там так смачно пахне. Ми маємо власний місток через річку, який побудував Тато і по якому можна котити тачку. А ще я зробив відкриття – знайшов море, тож і шматочок моря також належить нам…
– А раніше ти водно торочив, які гарні краї, де ніколи не бував, – ущипнув Чмих.
– Та то давно було… – відмахнувся Мумі-троль.
За наступним вигином стежки вони опинилися перед крамничкою, дуже гарною хатинкою. Навколо рівними рядочками буяло розмаїття квітів, на стовпі лежала срібна куля, у якій віддзеркалювався ліс і біла хатка з дахом, викладеним дерном. Оголошення біля дверей сповіщало, що тут можна купити порошок до прання, лакрицю та чудову Сонячну Оливу.
Мумі-троль піднявся вгору сходами, а коли відчинив двері, всередині хатинки теленькнув дзвоник. Усі увійшли до крамнички, тільки Хропся затрималася надворі, милуючись своїм відображенням у срібній кулі.
У крамниці за лядою сиділа бабуня з маленькими і круглими, як у мишки, очицями та сивим волоссям.
– Ага! – мовила вона замість привітання. – Скільки маленьких діточок! Чого бажаєте?
– Лимонаду, – випалив Чмих. – З червоним сиропом.
– Чи немає у вас зошитів у лінійку або клітинку? – поцікавився Хропусь. Він мав намір записувати все, що слід робити у разі зіткнення з кометою.
– Звичайно, є, – сказала Бабуня. – Синій зошит годиться?
– Ліпше іншого кольору, – попросив Хропусь. – Синіми здебільшого користуються зовсім маленькі хропусі.
– А мені би здалися інші штани, – озвався Нюхмумрик. – Тільки б вони не були надто нові на вигляд. Я себе добре почуваю лише у тих штанятах, які допасовані до моїх форм.
– Зрозуміло, – відповіла Бабуня, полізла драбиною під стелю і досягла звідти штани.
– Ой, вони надто нові, – занепокоївся Нюхмумрик. – Може, є старіші?
– Це найстаріші штани серед моїх запасів, – пояснила Бабуня. – Але завтра вони будуть ще старішими, – додала вона з надією в голосі, глянувши на Нюхмумрика поверх окулярів.
– Що ж, – зітхнув Нюхмумрик, – я приміряю їх за хатиною, хоча дуже сумніваюся, що вони мені пасуватимуть.
І Нюхмумрик зник у садку.
Хропусь щось занотовував у новому зеленому зошиті.
– А що забажав би собі маленький Мумі-троль? – запитала Бабуня.
– Діадему, – поважно відповів Мумі-троль.
– Діадему?! – вражено перепитала Бабуня. – Навіщо вона тобі?
– Подарує Хропсі, – устряв Чмих, який сидів на підлозі і цмулив крізь соломинку червоний лимонад. – Він геть стратив глузд, відколи зустрів її.
– Що ж безглуздого у подарунку? – зауважила Бабуня. – Ти ще занадто малий, щоб збагнути, але насправді прикраса є найгарнішим дарунком для дами.
– Ага, – буркнув Чмих, ховаючи рийку у склянці з лимонадом.
Бабуня обвела поглядом усі свої полиці, однак діадеми на них не знайшлося.
– Може, під лядою, – допомагав у пошуках Мумі-троль.
Бабуня зазирнула й під ляду.
– Ні, тут теж немає, – мовила вона засмучено. – Важко повірити, у мене немає ані одної діадеми… Може, замінимо парою крихітних рукавичок для хропусів?
– Ой, не знаю, – посмутнів Мумі-троль.
Тієї миті двері дзеленькнули, до крамнички увійшла Хропся.
– Доброго дня! – привіталася вона. – У вас таке чудове дзеркало в саду. Відколи я загубила своє люстерко, можу дивитися на себе хіба у водяне плесо, а відображення у ньому видається надто кумедним.
Бабуня глипнула на Мумі-троля й підморгнула йому. Вона щось досягла з полиці і похапцем тицьнула Мумі-тролеві у лапку. Мумі-троль і собі глянув крадькома: то було маленьке кругле люстерко у срібній рамочці, на зворотному боці оздоблене трояндою з червоних рубінів. Мумі-троль переглянувся з Бабунею і засміявся. Хропся нічого не помітила.
– Чи не знайдеться у вас кілька медалей? – запитала вона.
– Кілька чого? – перепитала Бабуня.
– Медалей, – повторила Хропся. – Гарно оздоблені зірки, які поважні панове так охоче носять на шиї…
– О так, звичайно, так, – заторохтіла Бабуня. – Медалі, аякже…
І вона заходилася нишпорити по полицях, по всій крамниці, навіть зазирнула під ляду.
– Ані одної? – від розчарування Хропсі аж сльози набігли на очі.
Бабуня зовсім посумніла, та враз їй сяйнула рятівна думка, вона притьмом полізла драбиною до найвищої политті, де стояла коробка з різдвяними ялинковими прикрасами, і досягнула звідти велику розкішну зірку.
– Яке щастя! – зраділа Бабуня. – Таки знайшла ще одну медаль!
– Яка гарна, – прошепотіла заворожено Хропся і, обернувшись до Мумі-троля, мовила: – Це тобі! За те, що ти врятував мене від отруйного чортополоху.
Мумі-троль наче мову втратив від несподіванки. Він уклякнув на одне коліно, а Хропся повісила йому на шию зірку, що сяяла неповторним блиском.
– Шкода, що ти не можеш побачити, як вона тобі личить, – пошкодувала Хропся.
І тоді Мумі-троль простягнув їй люстерко, яке ховав за спиною.
– А це – тобі, – мовив він. – Щоб ти могла собою милуватися.
Доки обоє розглядали своє відображення, знову теленькнув дзвіночок – досередини увійшов Нюхмумрик.
– Гадаю, штанам варто трохи постаріти, – сказав він. – Вони не мають моєї форми.
– Шкода, – скрушно зітхнула бабуня. – Але новий капелюх тобі, напевно, не завадить…
Нюхмумрик сполошився й натягнув глибоко на вуха свого старого зеленого дрантюха.
– Страшенно дякую, але мені щойно спало на думку, що накопичувати надто багато власності небезпечно…
Хропусь, який увесь той час писав щось у своєму зошиті, підвівся і сповістив:
– Якщо маєш справу з кометою, найважливіше не затримуватися понад міру в крамниці, вишукуючи всякий непотріб. Чмиху! Ану допивай свій лимонад!
Чмих запопадливо перехилив цілу пляшку, лимонад потрапив йому не в те горло, почулися чудернацькі звуки і червоне питво фонтаном пирснуло на килим.
– Я виблював! – вигукнув він з докором.
– Отак у нього завжди, – пояснив Мумі-троль. – То, може, рушаймо!
– Скільки все це коштує? – поцікавився Хропусь.
Бабуня заходилася підраховувати, а доки вона рахувала, Мумі-троль раптом згадав, що у нього немає грошей.
Запитально звівши вгору одну брову, він обвів поглядом друзів і відразу збагнув, що й у їхніх кишенях гуляє вітер. Яка ганьба!
– 40 пенні за зошит і 34 пенні за лимонад, – бурмотіла Бабуня. – Зірка коштує 3 марки, а люстерко – 5, бо воно оздоблене рубінами. Разом 8 марок 74 пенні.
Усі мовчали, немов води у рот понабирали. Хропся з важким зітханням поклала на ляду дзеркальце, а Мумі-троль заходився розв’язувати вузлик на стрічці з медаллю. Чмих з жалем дивився на мокру від виблюваного лимонаду пляму на килимі. Хропусь напружено розмірковував: зошит, у якому вже зроблено записи, зріс чи впав у ціні?..
Бабуня позирала на них поверх окулярів.
– Ага, любі дітоньки, – згадала вона, – є ще старі штани, які коштують саме 8 марок, але ж Нюхмумрик від них відмовився. Отож, ми квити, і вам зовсім нічого не треба платити.
– Це правда? – здивувався Мумі-троль.
– Звичайно, правда, – підтвердила Бабуня. – Штани ж у мене залишаються…
Хропусь спробував подумки провести розрахунки, але йому не вдалося. Тому він усе записав до зошита і полічив у стовпчик:
Зошит – 40 пенні
Лимонад (виблюваний) – 34 пенні
Медаль – З марки
Люстерко (з рубінами) – 5 марок
Сума: 8 марок 74 пенні
Штани – 8 марок
8 = 8
решта: 74 пенні.
– Дійсно, – здивувався Хропусь. – Усе сходиться…
– Але ще залишається 74 пенні, – зауважив Чмих. – Вони належаться нам?
– Не будь дріб’язковим, – охолодив його Нюхмумрик. – Квити то квити…
Друзі низько вклонилися Бабуні, а Хропся присіла у глибокому реверансі. Уже на порозі вона запитала:
– Чи далеко до танцювального майданчика?
– Та ні, – відповіла Бабуня. – Два кроки… Однак танці починаються щойно зі сходом місяця.
Вони вже далеко зайшли у ліс, коли Мумі-троль зненацька зупинився:
– Дерновий дах крамнички не дуже надійний, – мовив він. – Може, візьмімо Бабуню зі собою, – заховаємо у нашій печері?
– У моїй печері, – виправив Чмих. – Я побіжу й запитаюся?
– Біжи! – погодився Нюхмумрик.
Чмих рвонув назад, тільки п’яти замиготіли, а решта сіли на узбіччі стежки зачекати на нього.
– А ти вмієш танцювати отой новий танець?.. Та ти знаєш… як він там називається? – запитала Хропся.
– Ні, не знаю, як називається, – відповів Мумі-троль. – Мені подобається вальс.
– Ми не встигнемо потанцювати, – озвався Хропусь. – Гляньте на небо…
Усі підвели голови (окрім Хропсі).
– Вона виросла, – ствердив Нюхмумрик. – Учора була завбільшки з мурашине яєчко, а нині – як апельсин. Мені навіть здається…
– А танґо умієш танцювати? – урвала Нюхмумрика Хропся. – Один крок убік і два назад…
– Ніби неважко, – кивнув Мумі-троль.
– Люба сестричко з курячими мізками! – роздратовано втрутився Хропусь. – Ти хоч коли-небудь думаєш про серйозні речі?
– Ми розпочали розмову з танців, – наполягала на своєму Хропся, – а ти раптом заговорив про комети. Я лише продовжую тему розмови…
Засперечавшись, брат із сестрою вмить змінилися в кольорі. Невдовзі повернувся Чмих.
– Вона не хоче! – крикнув ще здалеку. – Казала, що заховається у льоху, де зберігається варення. Але просила всіх вітати, дякувала за запрошення і передала для кожного по солодкому льодяникові.
– Сподіваюся, ти не випрошував у неї ласощі? – закралася підозра у Мумі-троля.
– Та ніколи в житті! – праведному обуренню Чмиха не було меж. – Бабуня ж винна нам іще 74 пенні, от і вирішила на ту суму дати льодяників. А я лише погодився з нею, що так буде справедливо!
Отож друзі помандрували далі, і стежка помандрувала з ними теж. Потемніле сонце сховалося за ялицями, пішло на спочинок за край неба. Натомість зійшов місяць, на диво тьмяний і аж наче блідо-зелений.
Комета сяяла все яскравіше. Вона стала майже такою, як місяць уповні, і осявала увесь ліс червоним примарним світлом.
Танцювальний майданчик розташувався на невеличкій галявині. Його прикрашали гірлянди світлячків, а на узліссі великий Коник-стрибунець налаштовував свою скрипку.
Галявина повнилася гостями, які чекали на початок забави. Маленькі водяники наважилися прийти сюди, покинувши свої пересохлі болітця та трясовини. На майданчику аж роїлося крихітними повзиками, а в березовому вітті ділилися останніми плітками мавки (мавки – це крихітні дівчатка з дуже гарним волоссячком, які мешкають у стовбурах дерев. Уночі вони виходять зі своїх сховків, щоб погойдатися на вітті. Зазвичай не водяться у деревах хвойних порід).
Хропся вийняла люстерко, аби зачесати гривку й подивитися, чи гарно причеплена квітка за вушком. Мумі-троль поправив медаль на грудях. Ще ніколи їм не доводилося бувати на такому великому балу.
– Як гадаєш, Коник-стрибунець нічого не матиме проти, якщо я заграю на своїй губній гармонії? – зашепотів Нюхмумрик.
– Грайте удвох! – запропонував Хропусь. – Навчи його нашої улюбленої пісеньки “В усіх звірят кокарди на хвостах”.
– Добра думка, – зрадів Нюхмумрик і потягнув Коника-стрибунця за собою в чагарник навчати нової пісеньки.
За якусь хвилю з-за кущів долинули обережні поодинокі звуки, потім ще й ще, а тоді залунали веселі трелі гармонії і цигикання скрипки. Повзики, мавки та водяники враз замовкли і зібралися на галявині послухати.
– Яка гарна музика! – перешіптувалися вони. – Саме до танцю!
– Мамо! – скрикнув один малесенький повзик, показуючи на Мумі-троля. – Он стоїть генерал!
Уся родина повзиків підступилася ближче – помилуватися медаллю.
– Яка у тебе розкішна гривка! – захоплювалися вони Хропсиною зачіскою.
Мавки по черзі розглядали себе у люстерку з рубіновими трояндами, а кожний водяник вважав своїм обов’язком підписатися у зошиті Хропуся водяним знаком. Ураз залунала пісенька “В усіх звірят кокарди на хвостах” – без жодної фальшивої ноти! – а з-за куща, завзято витинаючи на інструментах, з’явилися Нюхмумрик з Коником-стрибунцем. На майданчику завирувало, всі кинулися шукати собі партнерів до танцю. Невдовзі пари закружляли у танку.
– Ти гарно танцюєш, – похвалила Хропся. – Що це за танок?
– Мій! – запишався Мумі-троль. – Я щойно його винайшов.
Хропусь запросив до танцю водяничку з водоростями у волоссі, і тепер мучився, дотримуючись такту.
Чмих кружляв з найкрихітнішою дівчинкою-повзиком і видавався сам собі великим та кремезним. З першого погляду було помітно, як щиро захоплюється ним партнерка. Комарики танцювали осібно від гурту, а з усіх закутків лісу чалапали, повзли, стрибали нові гості, охочі подивитися на бал. Ніхто й на мить не згадав про комету, самотню й палахкотливу, що летіла крізь чорну ніч.
Десь близько півночі на галявину прикотили бочку з яблучним вином, усі гості одержали по келишкові з березової кори. Світлячки збилися докупи у кулю над танцювальним майданчиком, аби присвічувати танцюристам, які посідали кружком, попиваючи вино та смакуючи канапками.
– А тепер настав час для розповідей, – запропонував Чмих. – Ти знаєш якусь цікаву історію, маленька Повзунко?
– Нє-є, – страшенно розгубилася Повзунка. – Хіба одну…
– То розповідай!
– Жив собі якось лісовий щур на ймення Пімп, – пробубоніла Повзунка, соромливо затуливши личко лапками.
– А що було далі? – підбадьорив її Чмих.
– Оце й усе, – прошепотіла Повзунка і заповзла, ховаючись, у мох.
Усі зареготали, хапаючись за животи, а водяники затарабанили своїми хвостами.
– Заграйте, щоб можна було підсвистувати! – гукнув Мумі-троль музикам.
– Хіба “Вілері валена”…
– О, ця пісенька така сумна, – запротестувала Хропся.
– Не біда, – наполягав Мумі-троль, – зате гарно свищеться…
Нюхмумрик грав на гармонії, Мумі-троль підсвистував, а решта підхоплювали приспів:
Вілері валена,
Нічка така темна,
Пізняя година –
А ти все сама.
Змучилися ніжки,
А дому нема.[2]
Хропся гірко зітхнула.
– Ну ось, мені так сумно стало на серці, – мовила вона. – Це ж про нас пісенька. Потомилися наші маленькі ніжки, а дому нема…
– Вони у тебе потомилися, бо ти забагато витанцьовувала, – фуркнув Хропусь, вихиляючи свого келиха.
– А дім ми неодмінно віднайдемо! – вигукнув Мумі-троль. – Не сумуй! Ми прийдемо додому, Мама чекатиме нас з наготованим обідом і скаже: “Як вчасно ви повернулися!” А ми скажемо: “Якби ти лишень знала, що за пригоди з нами трапились!”.
– У мене буде браслет з перлів, – мрійно прошепотіла Хропся. – А однією перлиною прикрасимо тобі шпильку на краватку.
– Звичайно, хоча я рідко одягаю краватку, – сказав Мумі-троль.
– А ще одну перлину я одягну на шийку своїй таємниці, – озвався Чмих. – У мене ж є таємниця, яка починається на К, закінчується на Я і ходить за мною слід у слід. А коли мене немає поруч, так тужить…
– Може, у твоєї таємниці передостання літера Н? – поцікавився Хропусь.
– Не скажу! – скрикнув Чмих. – Навіть не намагайся вгадувати!
А Нюхмумрик все вигравав одні мелодії за іншими: і колисково-присмеркові, і бадьористо-мандрівні. Потроху повзики та водяники почали розходитися й зникати у лісових хащах. Зникли й мавки, а Хропся заснула, міцно стискаючи у лапці люстерко.
Урешті замовкла музика, на галявині запанувала тиша. Світлячки погасли. Спроквола, дуже спроквола надходив ранок.
П’ятого серпня не заспівали пташки. Сонце ледь пробивалося крізь імлу. Зате над лісом висіла комета завбільшки з колесо до воза, оторочена вогненними язиками.
Нюхмумрикові зовсім перехотілося грати на гармонії. Він крокував, глибоко замислившись та замкнувшись у собі.
Інші також примовкли. Лише Чмих час від часу скиглив, бо у нього боліла голова. Було пекельно гаряче.
Ураз ліс закінчився, і перед ними пролягла безмежна пустеля з подовгастими піщаними дюнами, між якими подекуди стирчали віхті дикого вівса.
Мумі-троль спинився й принюхався.
– Я не відчуваю запаху моря… – мовив він. – Тут погано пахне…
– Це пустеля, – похмуро зронив Чмих. – Пустеля, в якій збіліють наші кості, їх ніхто й ніколи не знайде. Мені болить голова!
Ноги в’язнули в піску. Вони брели далі, з одного гребеня дюни на інший…
– Погляньте! – вигукнув Хропусь. – Он сунуть вервечкою гатіфнати!
Гатіфнати незмигно вдивлялися в горизонт і неспокійно вимахували лапками.
– Вони прямують на схід, – зауважив Хропусь. – Мабуть, певніше податися вслід за ними. У них інстинкт, вони знають, куди йти…
– Але наш будиночок на заході! – заперечив Мумі-троль. – Мама з Татом мешкають на заході, – і він, не звертаючи зі шляху, рушив прямісінько у бік Долини Мумі-тролів.
– А тепер мені хочеться пити! – знову заскиглив Чмих.
Та ніхто навіть уваги на нього не звернув.
Піщані дюни стали нижчими, навколо все було вкрите морськими водоростями, що червоно світилися у відблисках комети, дрібними камінцями, мушлями, уламками березової кори та деревини, корками – всім, що можна знайти на морському узбережжі. От тільки самого моря бракувало…
Вони стояли, тісно притулившись один до одного й знетямлено дивлячись поперед себе. Там, де мали плюскотіти м’які аквамаринові хвилі моря і вигойдуватися на гребенях чайки, зяяла прірва. Звідти здіймалися догори неприємні гострі випари, а вглибині щось булькало і бродило. Берег біля самих їхніх ніг западався урвищем, затягненим зеленим болотистим слизом.
