Тієї миті до передпокою зайшов Конрад. Він підступив до пана Егона, вклонився йому, подав руку і привітався:
— Добрий вечір, пане!
— Це мій син, — мовила пані Бартолотті. — Йому сім років, і звати його Конрад.
Пан Егон зблід. Ще дужче, ніж Конрад від непристойних пісеньок. Пані Бартолотті відчула, що йому треба дати пояснення. Але не хотіла нічого пояснювати перед хлопцем, тому сказала:
— Конраде, серденько моє, мабуть, по телевізору показують дитячу програму!
— От добре! — мовив хлопчик і прудко рушив до вітальні.
Пані Бартолотті гукнула йому навздогін:
— Спершу витягни верхню кнопку, тоді натисни третю знизу, тоді…
— Дякую, я знаю! — гукнув Конрад з вітальні. — Нас учили, як користуватися телевізором!
Пані Бартолотті пішла з гостем до кухні, дала йому сигару, другу взяла собі, наставила води на каву й почала розповідати про свою пригоду. Поки вода закипіла, вона закінчила розповідь, але навіть як та вода вже вся перейшла через торбинку з кавою, пан Егон іще не повірив її словам. Переконала вона його аж тоді, коли показала порожню бляшанку, порожній пакуночок з-під живильного розчину, документи й листа.
— Яка прикра історія, — мовив пан Егон. — Страшенно прикра!
Пані Бартолотті кивнула головою. Її гість пильно дивився на чорні блискучі носаки своїх лакованих черевиків.
— Ви всі тут? — почувся у вітальні голос із телевізора.
— Та-ак, — нерішуче мовив Конрад, і щонайменше сто дитячих голосів із студії телебачення гукнуло: — Та-ак!
Пан Егон і далі не зводив очей зі своїх черевиків.
— Скажи ж бо щось, Егончику, — попросила пані Бартолотті.
— Відішли його назад, — тихо мовив пан Егон.
— Як тобі не соромно! — сказала пані Бартолотті ще тихіше, схопила його за руку, стягла з крісла й повела через кухню й передпокій до дверей вітальні. — Глянь, — прошепотіла вона.
Пан Егон зазирнув до вітальні й побачив на екрані пластмасового крокодила з зеленою лускою, червоними блискучими очима і синім хвостом, що підкрадався до невинного, безтурботного хлопчика в червоній шапочці. Хлопчик мав дерев’яну голову.
А на стільці перед телевізором пан Егон побачив Конрада в блакитній шапочці з золотим дзвоником. Очі в нього були широко розплющені, рот розтулений, вуха червоні, мов буряк, русяве волосся, що вибилося з-під шапочки, розкуйовджене, а вказівний палець правої руки притиснутий до кінчика носа. Надзвичайно вродлива, мила, беззахисна дитина.
— Ну? — запитала пані Бартолотті.
— Ні, — промурмотів пан Егон і скрушно похитав головою, — цього хлопчика не можна відсилати назад!
— Отож-бо! — мовила пані Бартолотті.
На екрані хлопчик з дерев’яною головою в червоній шапочці, що виявився не таким безтурботним, саме вбив пластмасового крокодила, і сто дітей на телестудії заверещали, як мавпи. Конрад відвів пальця від носа і сказав:
— Бідний крокодиле, біднесенький, як мені тебе шкода!
Потім підвівся й вимкнув телевізор. Ще не встиг крокодил випростати всі чотири лапи, як зображення зникло.
— Тобі таке не подобається? — запитав Пан Егон. (Він у дитинстві теж не любив таких вистав.)
— Треба мати співчуття до тварин! — відповів Конрад.
— Але ж це крокодил, Конраде! — вигукнула пані Бартолотті. — Крокодил — погана тварина, він їсть людей з усіма кісточками й тельбухами!
— Цей крокодил у телевізорі хотів лише спати, — заперечив Конрад. — А той у червоній шапці збудив його, бо репетував на все горло.
— Але ж крокодил підступно підійшов іззаду! — вигукнула пані Бартолотті. (Вона в дитинстві дуже любила такі вистави.)
— По-моєму, тварини не знають, що означає підступно підійти ззаду, — мовив Конрад.
— Так, але… — промурмотіла пані Бартолотті.
— По місцевості, де живуть хижі звірі, той у червоній шапці взагалі повинен їздити тільки в закритій машині, — сказав Конрад. — Так набагато безпечніше і для крокодила, і для нього самого.
— Так, але… — знов промурмотіла пані Бартолотті.
— Ніяких “але”! — вигукнув пан Егон, і в голосі його забриніла бурхлива радість. — Ніякісіньких “але”! Хлопець правду каже! Взагалі він, як на свій вік, надзвичайно розумний!
Пан Егон дивився на Конрада з величезною прихильністю. Раніше він ніколи не дивився на дітей з величезною прихильністю; не дивився навіть просто з прихильністю.
Та прихильність переросла в захват, коли хлопчик запитав:
— Скажіть, будь ласка, чи не пора вже йти спати?
— Ти стомився? — запитала пані Бартолотті.
— Справа не в тому, — відповів Конрад. — Діти рідко бувають стомлені, коли їм пора спати.
Про те, коли дітям пора спати, пані Бартолотті знала так само погано, як і про те, коли їм можна їсти морозиво. Вона лише пам’ятала, як дитиною голосила, мов несамовита, коли її відсилали спати, а потім ще довго хлипала в ліжку. Тому сказала Конрадові:
— Сиди, скільки тобі заманеться. Ти сам помітиш, коли захочеш спати! — На цьому слові пані Бартолотті згадала, що дитяче ліжко, яке вона купила, ще не привезли, й додала: — З тобою все ясно. Ти підеш спати, як привезуть ліжко.
І Конрад погодився на це.
Конрадові й досі ще не хотілося по-справжньому їсти.
— Може, з’їси цукерок? — запитала пані Бартолотті.
— Солодощі ввечері, перед сном, дуже-дуже шкідливі, — відповів він.
Та пані Бартолотті однаково простягла йому до рота шоколадний цукерок із малиновою начинкою і мигдалем. Вона тримала його в Конрада перед губами доти, доки той розтулив їх, тоді швидко засунула цукерок йому в рот.
— Ти, Берточко, нічого не тямиш! — дорікнув їй пан Егон. — Хлопчик розумніший за тебе, знає, якої шкоди солодощі завдають зубам. Радій, що маєш таку дитину!
Пані Бартолотті промимрила щось схоже на “дурниці”. Вона пильно вдивлялася в Конрадове обличчя, хотіла не пропустити тієї миті, коли воно засяє з утіхи, — адже цукерок був на диво смачний. Проте обличчя в хлопця не засяяло, а, навпаки, посмутнішало. Він доїв цукерок і сказав:
— Дякую, цукерок смачний, але мені тяжко.
— Пусте, — засміялася пані Бартолотті. — Від одного маленького цукерка не буває тяжко в животі. Щоб було тяжко, треба з’їсти їх цілу торбинку!
Конрад похитав головою і пояснив, що йому від цукерка тяжко не в животі, а на душі, оскільки їсти цукерки перед сном заборонено. Йому, сказав він, завжди тяжко від того, що заборонене. Це в нього закладено. Він сумно сказав, що досі завжди пишався, коли після порушення заборони йому було тяжко, бо це один із найважливіших навчальних предметів, які вони проходять у відділі остаточної обробки.
— Це зветься “почуттям провини”, — пояснив Конрад, — і готові вже діти, які цього не засвоїли, взагалі не виходять з фабрики.
Сказавши це, він злякано замовк, бо не мав права говорити про фабрику, якщо на те не було пекучої потреби.
— Який жах! — промурмотіла пані Бартолотті.
Зате пан Егон вигукнув:
— Такого чудового хлопця я зроду не бачив! Якби всі діти були такі, я б давно завів собі сина чи дочку! Такий вихований, ласкавий, ґречний, чемний семирічний хлопчик — просто скарб!
— Егончику, ти дурний, — мовила пані Бартолотті.
Та пан Егон не слухав її, він захоплено розводився про Конрадові чесноти.
Пан Егон говорив ще довго, не замовк навіть тоді, коли нарешті привезли дитяче ліжко. Говорив, поки пані Бартолотті натягала пошивку на подушку, поки вона застеляла матрац простиралом, говорив, поки вона вбирала в пішву найкращу і найм’якшу свою ковдру. Говорив увесь час про те саме: що така чудова, вихована, слухняна дитина, як Конрад, — величезна рідкість і що така дитина потребує догляду, особливого догляду, якого їй не може дати пані Бартолотті.
Пані Бартолотті кивала головою, бо, підбиваючи подушку й стелячи постіль, не дуже прислухалася до його слів. Та коли вона вловила в тій довгій промові тричі вимовлене через короткі проміжки слово “батько”, то перестала кивати головою. Вона гукнула йому:
— Хвилинку, Егончику!
Тоді затягла ліжко до спальні, повернулася, сіла навпроти пана Егона в крісло-гойдалку і запитала:
— Скажи мені, Егончику, що ти торочив про батька?
— Хлопчикові конче потрібен батько, — відповів пан Егон.
— В нього ж він є! — вигукнула пані Бартолотті. — Про це написано в метриці! Його батько — Конрад Август Бартолотті!
— Якщо Конрад Август Бартолотті його батько, — заперечив пан Егон, і на лобі в нього пролягли чотири глибокі зморшки, — то хай негайно повертається й бере на себе виховання цієї чудової дитини! Це ж його обов’язок.
Почувши таке, пані Бартолотті розлютилася.
— Мені не треба ніякого Конрада Августа Бартолотті! — закричала вона. — Я колись послала його до бісової матері, і туди йому й дорога, хай там сидить!
— Коли так, то його повинен хтось замінити, і я… — почав пан Егон, але не докінчив, бо на порозі з’явився голенький Конрад і запитав, де він міг би помитися і чи є в хаті для нього зубна щітка.
Зубної щітки для Конрада в хаті не було.
Але пані Бартолотті, зітхнувши, принаймні вирішила витягти з умивальника джинси й пуловер, щоб хлопчик мав де помитися.
— Почекай хвилинку, — мовила вона, — я зараз приберу у ванній кімнаті!
І вона ще тричі зітхнула. Їй було дуже шкода себе, бо прибирання вона вважала за найгіршу в світі роботу.
Коли вона повернулася до вітальні, пан Егон і Конрад сиділи поруч і всміхалися.
— Я вже його батько, — заявив пан Егон. — Конрад погодився на це.
Хлопчик кивнув головою. Пані Бартолотті глянула на Егона, тоді на Конрада і, зітхнувши, сказала:
— Ну що ж, мені однаково.
Насправді їй не було однаково. По-перше, вона не була певна, що семирічному хлопцеві неодмінно потрібен батько. А по-друге, подумала вона, коли й потрібен, то не така пісна зануда, як Егон. Приятелем два дні на тиждень він іще може бути, але ж не батьком!
Проте Конрад так радісно всміхався, Що вона знов сказала:
— Ну що ж, мені однаково!
За кілька хвилин Конрад лежав уже в ліжку й спав, мов янголятко, як висловився пан Егон. Пані Бартолотті сиділа зі своїм гостем у вітальні.
— Завтра тобі доведеться піти з Конрадом до школи й записати його туди, — сказав пан Егон.
— Завтра неділя, — відповіла пані Бартолотті. — У школі немає уроків.
— Ну, то післязавтра, — мовив пан Егон.
І додав, що вже передчуває ту величезну батьківську радість, яку йому в майбутньому даватиме Конрад, коли приноситиме додому самі п’ятірки. Пані Бартолотті нічого не сказала про свою материнську радість з приводу майбутніх Конрадових оцінок. Вона хотіла додивитися по телевізору детектив, але пан Егон не дав їй.
— Кинь той дурний телевізор! Мені треба поважно поговорити з тобою. Сказати тобі кілька слів.
Отже, пані Бартолотті не ввімкнула телевізора, а слухала, що їй казав аптекар. А він сказав не кілька слів, а сто тисяч, і коли нарешті скінчив, то було вже за північ. Пані Бартолотті позіхнула й мовила:
— Бувай, Егончику.
Вона дала йому ключа, щоб він замкнув за собою двері, а сама тихенько лягла у своє ліжко — боялася збудити Конрада. Та хоч яка вона була стомлена, а заснути не могла. В голові у неї гули Егонові слова:
“Ти повинна обтесатися, стати зовсім іншою, поважнішою, як і личить матері!
Ти повинна дбати про свій вигляд, не гасати більше по місту в такому чудернацькому вбранні!
Ти повинна відтепер прибирати в помешканні, щоденно готувати їсти, зважувати кожне своє слово, казати тільки те, що можна перед семирічним хлопцем, що йому корисно почути!
Ти повинна, ти повинна, ти повинна…”
Коли ці повчання зо дві тисячі разів промайнули в її голові, всі сто тисяч Егонових слів змішалися докупи. Вона заснула, але й уві сні, в глибокому сні, голосно стогнала й бубоніла: “Ти повинна, ти повинна…”
Другого дня пані Бартолотті прокинулася багато раніше, ніж звичайно. Вона протерла очі й глянула на Конрадове ліжко навпроти. Воно було порожнє. Пані Бартолотті перелякано схопилася з ліжка, — на мить їй здалося, що Конрад їй тільки приснився. Вона помчала до вітальні й побачила там хлопчика в кутку серед іграшок. Він уже вмився, причесався й тепер складав кубики. Складаючи їх, він проказував:
— Це одиниці, це десятки, а це сотні.
— Що ти робиш, Конраде?
— Вчуся рахувати, — відповів хлопець. — Я ж бо завтра піду до школи. Тому хочу приготуватися як слід.
— Як слід, як слід, — буркнула пані Бартолотті, йдучи до кухні, а коли впевнилась, що Конрад її вже не почує, додала: — Терпіти не можу цих слів! Вони такі самі гидкі, як і “сумлінно”, “щоденно”, “ввічливо”. Тьху, хай їм біс!
Пані Бартолотті взагалі не любила багатьох слів. Крім “порядно”, “ввічливо”, “сумлінно” й “щоденно”, вона не зносила ще слів “доцільно”, “розважно”, “неухильно”, “повчально”, “пристойно”, “чемно вихована”, “по-господарському”, “личить” і “належить”.
Отож пані Бартолотті поралась у кухні, готувала каву, варила яйця, смажила спеціально для Конрада омлет з малиною і думала про всі ці ненависні, неприємні слова. Думала вона також про сто тисяч Егонових слів, а сама тим часом прибрала все з кухонного столу, застелила його рожево-зеленою квітчастою скатертиною і принесла з шафки у вітальні пластмасовий сервіз на двадцять чотири особи (звичайно, тільки його дванадцяту частину). Посеред столу, оскільки під рукою не було ніяких квіток, вона поставила в склянці з водою пучок зеленої цибулі й пучок петрушки. Потім оглянула стіл і подумала: “Тепер навіть Егон похвалив би мене. Кращого сніданку жодна мати не приготує”.
Конрад випив каву, з’їв омлет, булочку з маслом і булочку з шинкою.
— Ти, видно, дуже голодний, — мовила пані Бартолотті.
— О ні, — відповів хлопчик, — я вже дуже наїдений, насилу їм.
— То не їж.
— Але ж треба все з’їсти, що покладено на стіл, а особливо те, що покладено на тарілку, — пояснив Конрад.
Пані Бартолотті швидко забрала зі столу решту булочок, чималий шматок шинки й сир і сховала все до буфета. Тепер на столі ре було нічого їстівного, і Конрад з полегкістю відітхнув.
Звичайно пані Бартолотті в неділю працювала. Але сьогодні подумала: в неділю семирічному хлопцеві, напевне, краще побути на свіжому повітрі. Погуляти або пограти в м’яча. Може, Конрад захоче піти в парк розваг або в звіринець.
Проте Конрад не захотів нікуди йти. Ні в звіринець, ні в парк розваг, ні на свіже повітря. Він заявив:
— Я хотів би сьогодні підготуватися до школи. Я вже вмію рахувати, писати й читати. В нас був добрий підготовчий курс. Але, звичайно, я не знаю, що встигли засвоїти діти мого віку в тутешній школі. — І він попросив пані Бартолотті: — Підіть, будь ласка, до якогось семирічного школяра й позичте в нього шкільні підручники, щоб я зміг їх переглянути.
— То ти не хочеш іти до першого класу? — запитала пані Бартолотті й пояснила: — Перший клас напевне далеко не втік, бо навчається лише один місяць. За такий час багато не встигнеш!
Конрад похитав головою і сказав, що й гадки не мав іти до першого класу. Він значно розумніший за пересічних дітей, тому шкода було б не використати як слід його духовних здібностей. Він піде щонайменше до другого класу.
Пані Бартолотті знов зітхнула. Тоді спустилася на другий поверх — сама вона мешкала на третьому — й подзвонила в двері, що були просто під її дверима. Там мешкали Рузіки. Їхня дочка Кіті мала сім років і ходила до другого класу. Двері відчинив пан Рузіка. За ним стояла Кіті і з цікавістю дивилася на гостю. Позад Кіті стояла пані Рузіка й дивилася на гостю ще з більшою цікавістю. Пані Бартолотті досі ніколи не розмовляла з ними, хоч Рузіки мешкали в цьому будинку вже п’ять років. Пані Бартолотті взагалі мало розмовляла з мешканцями будинку, бо вони не дуже хотіли розмовляти з нею. Мешканці будинку вважали пані Бартолотті химерною особою. Через її чудернацький одяг. І через те, що вона надто яскраво малювала обличчя. І через те, що часто розмовляла на сходах сама з собою.
Пані Бартолотті й гадки не мала, що мешканці будинку вважали її химерною, та коли всі троє Рузік зацікавлено витріщили на неї очі, вона відчула, що її прохання звучатиме досить дивно. Бо яка доросла жінка піде позичати шкільні підручники?
— Ви чогось хотіли? — запитав пан Рузіка.
У голові в пані Бартолотті завирували думки: вона силкувалась вигадати щось. Може, сказати: “До мене приїхав у гості небіж і хоче щось почитати”. Чи: “Я повинна виткати килим, на якому було б щось із читанки”. Чи: “На двадцять третій сторінці “Арифметики” є дуже гарний малюнок, мені треба подивитися на нього”.
— Ви чогось хотіли? — знов запитав пан Рузіка.
Усі брехні, які спадали на думку пані Бартолотті, здалися їй безглуздими. Тому вона сказала правду:
— Мій син завтра йде до школи і хотів би спершу переглянути підручники. А ваша дочка також ходить до другого класу, то я подумала собі: чи не позичили б ви йому ці книжки на сьогодні до вечора. А ввечері я їх поверну.
Пан Рузіка й пані Рузіка були виховані люди і, як належить вихованим людям, утримались від запитань. Щоправда, на обличчях у них проступив вираз безмежного подиву і збентеження, але вони відповіли в один голос:
— Авжеж, позичимо, залюбки!
Кіті Рузіка теж була дуже вихована дитина, але, звичайно, ще не така вихована, як дорослі. За сім років, прожиті на світі, вона ще не встигла опанувати всіх тонкощів вихованості, тому запитала:
— У вас є син, пані Бартолотті?
— Цить, — прошепотіла пані Рузіка, а тоді додала ще тихіше: — Про таке не питають!
Кіті кивнула головою і побігла до кімнати по читанку й підручник з арифметики. Пані Бартолотті взяла в неї книжки, подякувала й побігла сходами нагору. Пан Рузіка зачинив двері.
— Вони зовсім не здивувалися, — мовила сама до себе пані Бартолотті, відмикаючи свої двері. — Та й чого б вони мали дивуватися? Хіба диво, що жінка має сина?
Та якби пані Бартолотті могла бачити крізь підлогу, то помітила б, що все-таки вона і її син викликали неабиякий подив. Бо Рузіки й досі стояли в передпокої за вхідними дверима. І всі троє Дивилися на двері й перемовлялись:
— У неї є син! Семирічний син! Я збожеволію. У неї є син!
Потім пані Рузіка обурено шморгнула носом і сказала:
— Щоб я провалилась на цьому місці, коли в неї є син!
А пан Рузіка додав:
— А коли є, то де його підручники? І якщо йому сім років, то чому він аж завтра йде до школи?
А Кіті Рузіка запитала:
— Можна мені буде потім побігти й глянути на її сина?
— Так просто не можна, адже вона тебе не запрошувала, — відповіла пані Рузіка.
— Я можу піти по свої книжки, — мовила Кіті.
— Це поважна причина, — відповів пан Рузіка, — але не йди дуже рано. Щоб не склалося враження, що ти надто цікава. А після обіду можеш побігти.
Кіті дуже втішилась і почала нетерпляче очікувати, коли нарешті настане те після обіду.
Конрад страшенно зрадів, коли отримав читанку й підручник з арифметики. Але трохи злякався, побачивши, що Кіті понамальовувала на берегах підручника з арифметики повно чоловічків і квіток. А в читанці всі великі літери “О” були зафарбовані в яскраві кольори.
— Хіба дітям таке дозволено? — запитав він.
Пані Бартолотті добре не знала, чи дітям таке дозволено. І сказала, що, коли вона сама була дитиною, дітям такого не дозволяли.
— Але це було так давно! — додала юна. — Може, відтоді в школах усе змінився.
— Мабуть, так, — з полегкістю мовив Конрад.
Пані Бартолотті принесла йому олівця, кулькову ручку й багато паперу в лінійку та в клітинку. Він заходився рахувати, гортати підручники, читати вголос і про себе, писати слова й речення. Прочитавши якесь речення чи зробивши підрахунок, він щоразу кивав головою. Пані Бартолотті побачила, що вона там зайва, й вирішила нарешті дов’язати торочки до зеленого килима. Цей килим вона мала віддати замовникові два тижні тому. Але їй так нудно було в’язати торочки, що вона відкладала цю роботу з дня на день і з тижня на тиждень. Вона завжди відкладала нудну роботу, аж поки відчувала, що їй украй потрібні гроші. А тепер їй гроші були вкрай потрібні! Адже вона витратила всі свої заощадження на одяг для Конрада.
Пані Бартолотті витягла моташку зелених вовняних ниток і дошку. Вона намотала нитки на дошку, тоді розрізала їх усі ножицями впоперек. Так у неї вийшов товстий жмут однакових завдовжки ниток.
— А тепер, дитино моя, візьми гачок і починай засиляти торочки! — сказала сама до себе пані Бартолотті.
— Зараз, мамо, — озвався Конрад.
Минула добра хвилина, поки пані Бартолотті втовкмачила хлопцеві, що “дитино моя” стосувалося не його, а коли він нарешті зрозумів це, задзеленчав дзвоник. Конрад побіг відчиняти двері. Прийшов пан Егон.
— Це ти? — здивувалася пані Бартолотті. — Чого тобі треба?
— Як це? — запитав аптекар. — Може, я вам заважаю?
— Ні, не заважаєш, — відповіла пані Бартолотті, — але субота була вчора, а вівторок буде аж післязавтра.
— Тепер це вже не має значення! Я ж бо став батьком, — пояснив пан Егон.
— Он що! Виходить, це тому ти з’явився, — промурмотіла пані Бартолотті. І, кашлянувши, запитала: — А скільки разів на тиждень, по-твоєму, має приходити батько?
— Скільки зможе, — відповів аптекар-Пані Бартолотті подумала, що, хоч пан Егон вісім годин на день сидить в аптеці, потім у нього повно вільного часу. В нього немає ні дружини, ні приятелів, немає дітей, — крім Конрада, — він не грає в теніс, це ходить на футбол, не читає книжок, не дивиться телевізора, не вибирається на прогулянки й не грає в шахи.
— Ти зможеш приходити часто, — мовила пані Бартолотті. Голос у неї був не дуже веселий.
— Авжеж! — вигукнув пан Егон, і голос у нього був дуже веселий. — Ми тепер будемо разом кожної вільної хвилини. Звичайно, як Конрад не спить. Бо як він спить, батькові не обов’язково бути з ним.
Пані Бартолотті затягала гачком одну за одною торочки по краю товстого килима і від щирого серця бажала, щоб сон у Конрада був міцний, солодкий, а насамперед дуже довгий.
Тим часом пан Егон почав перевіряти, як хлопчик знає арифметику. І не тільки задачі з перших сторінок, а й найважчі, з останніх сторінок. Конрад розв’язував їх усі. Здебільшого навіть швидше за пана Егона. Читати він також умів, як дорослий, і писав без помилок.
— Цій дитині не місце ні в першому класі, ні в другому! — захоплено вигукнув пан Егон. — їй треба йти до третього або й до четвертого класу!
— Семирічний хлопчик не може ходити до четвертого класу, — заперечила пані Бартолотті й люто шарпнула вовняну нитку, що ніяк не затягалася в килим.
— Коли він такий здібний, як мій Конрад, то може!
Пані Бартолотті пустила нитку.
— Твій Конрад? Як це твій?
— Вибач, я хотів сказати: наш Конрад.
— А я кажу: мій Конрад! — крикнула пані Бартолотті. Голос у неї був сердитий.
— Не треба нам сперечатися, Берточко, та ще й при дитині, — мовив пан Егон.
Пані Бартолотті кивнула головою, схопила нитку й протягла її крізь край килима.
— А однаково навіть такий здібний семирічний хлопець не може ходити до четвертого класу. Його просто не приймуть!
— Тоді його треба водити на спеціальні лекції. Повинні десь давати такі лекції для особливо обдарованих дітей!
— Прошу вас, — втрутився в їхню суперечку Конрад, — прошу вас, не треба мені ніяких спеціальних лекцій. Так буде тільки гірше. Я певен, що в другому класі почуватиму себе добре. Адже в школі навчаються не лише читати, писати й рахувати, а й звикають до гурту, вчаться співати, малювати, робити гімнастичні вправи. Цього всього я ще не вмію. І залюбки вчитимусь.
— Ну, якщо ти так хочеш, — мовив пан Егон, — то нехай, про мене!
У читанці Конрад знайшов такі речі, про які не мав ніякого уявлення. Він не знав, що таке проліски, не знав, хто такі святий Миколай і маленький Ісус, які на вигляд троянди, а які гвоздики. Про церкву він також нічого не чув.
Пан Егон насамперед прочитав хлопцеві цілу лекцію про святого Миколая і про маленького Ісуса. Конрад уважно вислухав його. А коли пан Егон закінчив, він перебіг очима папірець, на якому весь час щось записував, і сказав:
— А тепер я прокажу те, що почув від вас. Маленький Ісус має крила, з’являється з неба, літає скрізь і обдаровує дітей. Багатим дітям дає багато, бідним мало, а дуже бідним не дає нічого. Святий Миколай не має крил, тільки має золоту патерицю. Він приходить на три тижні раніше за маленького Ісуса і всім роздає подарунки. Так?
Пані Бартолотті пирхнула, а пан Егон, затинаючись, мовив:
— Бачиш, Конраде, це… мабуть, я не так… не зовсім добре… бачиш, я…
— Не клей дурня, Егончику, — перебила його пані Бартолотті, а тоді звернулася до Конрада: — Все те, що він набалакав, — неправда, геть усе! Немає ніякого малого Ісуса, немає святого Миколая, і немає ніякого зайця, що передає дітям гостинці.
— Кого немає? — перепитав Конрад.
— Зайця! — вигукнула пані Бартолотті. — Все це вигадки, що їх батьки й бабусі розповідають своїм дітям та онукам.
— А навіщо?
Пані Бартолотті здвигнула плечима.
— Хіба я знаю! Мабуть, дорослим дуже приємно забивати дітям баки всілякою брехнею, їм тоді здається, що вони дуже дотепні й розумні…
— Ну, Берточко, я прошу тебе… — спробував був утрутитись пан Егон.
— Дай мені докінчити! — крикнула пані Бартолотті. — Я ж кажу правду. Дорослі весь час дурять дітей. Весь час торочать: дивіться лишень, які ми дужі, дотепні, які мудрі й добрі…
— Ну, Берточко, прошу тебе! Такого не кажуть перед дітьми, — прошепотів пан Егон. — Берті, прошу тебе, стримайся!
— Що правда, те правда! — сердито сказала пані Бартолотті. — І для дітей також правда!
— Годі, Берточко, не треба нам сваритися, — благально мовив пан Егон.
— Ти мене нервуєш! — гримнула на нього пані Бартолотті.
Пан Егон зітхнув і вирішив краще піти з Конрадом погуляти.
— Спершу ми подивимось на церкву, а тоді підемо на квітковий ринок; може, знайдемо там троянди, гвоздики й проліски. Біжи, Конраде, бери шапку, й ходімо. Мама сьогодні трохи не в гуморі!
Конрад узяв шапку.
— Я готовий, тату, — мовив він, тоді звернувся до пані Бартолотті: — До побачення, мамо.
І вийшов разом з паном Егоном. Пані Бартолотті дивилася їм услід, і обличчя в неї аж кривилося з гніву. Коли двері за ними зачинилися, вона сказала:
— Ну добре, якщо вже та дитина є, то нехай буде. Проти неї я нічого не маю. Але батько мене дратує. Він мені зовсім ні до чого. І я його не замовляла!
Того дня майже нічого більше не сталося. Кіті Рузіка прийшла по свої підручники й дуже розчарувалась, коли почула від пані Бартолотті, що її син подався з батьком гуляти. Дівчинка пробула в неї півгодини, сподіваючись, що, може, той син скоро повернеться. А коли вона просиділа ті півгодини у вітальні біля пані Бартолотті, читаючи й розглядаючи Конрадову книжку з малюнками, розчісуючи коси чудовій ляльці, у двері знов подзвонили. Цього разу прийшла пані Рузіка.
— Вибачте, що моя дочка так довго вам заважає, — звернулася вона до пані Бартолотті солодким як мед голосом. — Ми дозволили їй тільки піти по свої книжки!
А потім сказала дочці іншим голосом, гірким, як жовч:
— Ходи вже, Кіті, обід захолов. Так довго не сидять у гостях, коли приходять непрохані!
Пані Бартолотті почала її запевняти, що в неї кожен може сидіти скільки завгодно, навіть коли прийшов непроханий.
— Ні, ні, це нечемно, — мовила пані Рузіка, знов солодким як мед голосом.
Пані Бартолотті хотіла подарувати Кіті ляльку, але пані Рузіка заявила, що таких дорогих подарунків брати не можна.
— Про це не може бути й мови! — крикнула вона дочці, що вже простягла була руки до ляльки.
— Та вона ж нам не потрібна, — сказала пані Бартолотті.
Кіті благально вигукнула:
— Мамо, дозвольте мені взяти її!
Але пані Рузіка стояла на своєму:
— Так не можна. Ну чого б я мала її брати! Ні, справді, так не можна.
Вони довго торгувалися: разів із тридцять одна пропонувала ляльку, а друга відмовлялася. Нарешті в пані Бартолотті урвався терпець:
— Та не ви ж її маєте брати, а ваша дочка. А вона хоче ляльки!
Кіті радісно підхопила:
— Так! Хочу! Справді!
Вона схопила ляльку й так міцно притисла до себе, що пані Рузіка побачила: Кіті не віддасть її назад. Тому вона мовила солодким як мед голосом:
— Ну, то гарненько подякуй, Кіті.
І Кіті сказала:
— Красно дякую.
Після цього пані Рузіка підштовхнула дочку до дверей. Спускаючись сходами, вона ще тричі буркнула:
— Справді, без цього можна було обійтися!
Пані Бартолотті зачинила за гістьми двері й подумала, що з людьми дійсно-таки буває дуже важко, всі нерви з тебе висотають. Тоді похопилася, що треба готувати вечерю, а її, властиво, нема з чого готувати, бо нічого не куплено. Потім їй спало на думку, що повечеряти можна й не вдома — замовити печеню з солодким перцем і грибами, а до неї смажену картоплю. Далі вона згадала, що нічого з цього не вийде. Бо ні в течці, ні в шкіряній сумці, ні в пластмасовій коробці, ні в гаманці не залишилося грошей. До такого пані Бартолотті звикла й зовсім не журилась, як часом залишалася без вечері. Але тепер вона згадала сто тисяч Егонових слів і мовила сама до себе:
— Дитино моя, ти повинна приготувати Конрадові порядну, тривну і смачну вечерю.
Пані Бартолотті сіла у вітальні в крісло-гойдалку й запалила сигару. Після того, як вона три рази по три затягнеться димом, їй напевне спаде щось на думку. Так завжди було, треба тільки почекати. Вона палила, гойдалася в кріслі й чекала. І аж коли затяглася димом п’ять разів по три, нарешті надумала, де взяти гроші. “Сердешний Егон, — міркувала пані Бартолотті, — водно хоче бути батьком. Що ж, він тепер Конрадів батько. А батько повинен платити аліменти, й сьогодні ж таки. Тоді я матиму за що піти з Конрадом кудись повечеряти”.
Ось що спало на думку пані Бартолотті. І коли Егон із Конрадом повернулися з прогулянки, вона негайно поділилася з аптекарем своїми міркуваннями. Почувши їх, пан Егон кумедно скривився, тоді, затинаючись, сказав, що він до цього не готовий і не має з собою стільки грошей.
— То дай мені хоч завдаток, — мовила пані Бартолотті.
Пан Егон розщедрився на двісті шилінгів. Це її задовольнило, бо за ці гроші вона могла замовити дві порції печені з солодким перцем, грибами й смаженою картоплею, та ще й на десерт морозива та яблучного соку.
Потім пані Бартолотті з Конрадом подалися до ресторану “Біля прудкої сарни”, а пан Егон подався додому.
Коли вони повернулися з ресторану, Конрад відразу ліг спати, а пані Бартолотті дов’язала ще метр торочок на килимі.
— Щоб завтра знов у хаті були гроші, — сказала вона.
Більше того дня нічого не сталося. Зате другого дня, в понеділок, сталося багато чого.
Вранці пані Бартолотті прокинулась о пів на п’яту, вперше в своєму житті так рано. Вона тихенько вибралася з ліжка, бо не хотіла будити Конрада, та виявилося, що хлопець прокинувся раніше за неї.
— Я вже давно не сплю, — пояснив він, — бо наперед радію, що йду до школи.
Пані Бартолотті пішла до ванної кімнати, глянула в дзеркало й переконалася, що сьогоднішній день для неї буде нелегкий.
— Стара, далі нікуди, і бридка, далі нікуди, — промурмотіла вона, дивлячись на своє віддзеркалення. І подумала: в школі їй не повірять, що вона Конрадова мати, вважатимуть, що вона його бабуся або й прабабуся.
Під час сніданку вона розбила підставку на яйце і чашку, так у неї тремтіли руки.
— Що з вами? — запитав Конрад. — Коли людина така, як тепер ви, то це означає, що вона знервована?
Так, мовила пані Бартолотті, вона трохи знервована, бо не знає, як їй пояснити в школі, що Конрадові сім років, а він іще не ходив до школи, та однаково хоче вчитися в другому класі.
— У третьому, — сказав Конрад. — Я вночі думав про це. Другий клас мені не підходить. Надто мені там було б нудно.
— Але ж тобі потрібне свідоцтво за другий клас! Без нього тебе не візьмуть до третього.
Конрад підійшов до кухонного буфета и витяг з шухляди пластмасову блакитну папку, в якій лежали його папери. У папці була кишенька, якої пані Бартолотті раніше не помітила. Конрад дістав із тієї кишеньки цупкий ясно-зелений папірець.
— Ось моє свідоцтво, — сказав він.
— За який клас? — запитала пані Бартолотті.
— Клас треба вписати самому, — пояснив Конрад і подав їй свідоцтво.
На папірці було надруковано товстими чорними літерами: “СВІДОЦТВО”. А під ним — “Конрада Бартолотті”. Ще нижче стояли оцінки, самі п’ятірки, — з гімнастики, співів, малювання, поведінки, читання, письма, арифметики, природознавства й мови.
На другому боці ясно-зеленого папірця було надруковано:
“Учень Конрад Бартолотті…… засвоїв матеріал……. класу і переведений до……….. класу”.
А трохи нижче знов нерозбірливий підпис, напевне, той самий: “Гунберт”, чи “Гонберт”, чи “Монберт”.
Над підписом стояла кругла печатка, назву установи на якій теж не можна було прочитати.
— А з якої школи це свідоцтво? — запитала пані Бартолотті.
Вона перевернула ясно-зелений аркушик і над товсто надрукованим написом “СВІДОЦТВО” побачила інший, надрукований ще товщими літерами:
“НІМЕЦЬКА ШКОЛА В КАЙРЕ (КОНГО) НА ПРАВАХ ГРОМАДСЬКОЇ”
— Збожеволіти можна, — прошепотіла пані Бартолотті.
— Чого? Що там самі п’ятірки? — запитав Конрад.
— Ти ж ніколи не був у Конго! Чи був? — мовила пані Бартолотті.
— На жаль, не був, — відповів Конрад. — Але не турбуйтеся, свідоцтво справжнє. Навчальний відділ нашої фабрики є філією школи в Кайре. Отже, все буде гаразд. — Конрад кашлянув і повів далі: — І в Кайре починають навчання з чотирьох років, тобто в моєму віці йдуть до третього класу. З цим теж усе гаразд.
Та однаково його слова не зовсім переконали пані Бартолотті, що все гаразд. Вона рада була, що зможе показати в школі свідоцтво, але все-таки трохи хвилювалася.
— Ну, а як тебе запитають про ту школу в Кайре? Що ти їм скажеш? — мовила вона.
Конрад запевнив її, що про школу в Кайре знає більше за пересічного тутешнього вчителя. З цього погляду він підготовлений Дуже добре.
— Коли так, то ходімо, — зважилася пані Бартолотті.
Вона сховала свідоцтво, медичну довідку та метрику в сумку й надягла заячу шапку 1 заяче хутро.
— Хвилиночку, мамо! — вигукнув Конрад. — Дайте-но мені свідоцтво.
Пані Бартолотті дістала з сумки свідоцтво.
— І ручку, — попросив Конрад.
Пані Бартолотті дала йому свою ручку.
Конрад написав після свого прізвища з другого боку, там, де були крапки, — “відмінно”, після слова “матеріал” — “другого”, а перед останнім словом — “третього”. Отже, тепер у свідоцтві стояло:
“Учень Конрад Бартолотті відмінно засвоїв матеріал другого класу і переведений до третього класу”.
Конрад почекав, поки просохло чорнило, й повернув свідоцтво пані Бартолотті. Вона знову сховала його в сумку. Конрад надяг блакитну шапку з дзвоником і курточку з клаптиків.
На сходах, уже майже внизу, їх наздогнала Кіті Рузіка з ранцем за плечима. Вона зацікавлено глянула на Конрада й запитала:
— Ти також ходитимеш у другий клас?
Конрад похитав головою.
— Я передумав, — відповів він. — Піду в третій.
Ця відповідь так здивувала Кіті Рузіку, що вона зупинилася, наче вкопана. Вона стояла на сходах і дивилася вслід Конрадові й пані Бартолотті, поки вони зникли на вулиці.
Щоб попасти до школи, треба було пройти вуличку, де мешкала пані Бартолотті, тоді звернути на головну вулицю, поминути сім блочних будинків і знову звернути на Вузеньку вуличку.
Коли вони вже йшли головною вулицею, пані Бартолотті мовила:
— Слухай, Конраде, по-моєму, не треба було казати Кіті Рузіці, що ти…
Конрад перебив її:
— Знаю, я вже помітив. Більше я не буду такий необачний.
Коли вони досягли сьомого будинку й звернули на вузеньку вуличку, Конрад сказав:
— Розумієте, мамо, мені, властиво, не дуже приємно бути таким, таким… — він пошукав відповідного слова і знайшов його, аж як вони опинилися перед шкільною брамою, — таким потайним. Я б волів казати всім правду, але надзвичайні обставини вимагають надзвичайних заходів, так нам завжди казав керівник відділу остаточної обробки.
— І він мав слушність, — мовила пані Бартолотті.
— А я ж до певної міри й сам надзвичайна обставина, — повів далі Конрад, — бо з’явився на світ не так, як більшість дітей. Тому, певне, в моєму випадку надзвичайні заходи виправдані.
— Авжеж, — погодилась пані Бартолотті, відчиняючи браму. — Авжеж. Тільки я ось що тобі скажу, Конраде. Не сердься, але мені здається, що ти повинен зробити ще один надзвичайний захід — розмовляти в директора не так по-дорослому.
— А я хіба розмовляю по-дорослому? А як треба розмовляти по-дитячому?
— Я й сама не знаю, бо майже не спілкувалася з семирічними дітьми, — промурмотіла пані Бартолотті, підіймаючись сходами на другий поверх. — Та мені здається, що семирічні діти говорять простіше, вони ще не знають стільки слів, як ти.
— Яких слів?
Пані Бартолотті не встигла відповісти, бо вони вже стояли перед дверима з табличкою “ДИРЕКТОР”.
А біля дверей на них чекав аптекар Егон у чорному костюмі, в чорній краватці і з чорною течкою під пахвою.
— Егоне, Егончику, а ти чого тут? — вигукнула пані Бартолотті.
— Цить! — спробував утихомирити її пан Егон і пошепки пояснив: — Зрештою, я ж батько. Часом би виникли якісь труднощі, я буду вам потрібен. Повинен же я вас боронити!
Пані Бартолотті зітхнула так голосно, що він знов цитьнув на неї.
— Егоне, прошу тебе, йди додому або до аптеки, — просичала вона. — Іди куди завгодно, але йди!
— І не подумаю, — просичав у відповідь пан Егон. — Я батько й залишуся тут.
І він постукав у двері.
— Прошу! — почувся зсередини жіночий голос.
Пан Егон відчинив двері й зайшов до кабінету директорки. Конрад і пані Бартолотті рушили за ним. Конрад ухопився за її руку.
— Ви до мене? — запитала досить стара й досить огрядна жінка.
Вона не сиділа за столом, а стояла перед ними, тримаючи в руках купу зошитів.
— Ми хотіли б записати до школи свого сина, — відповів пан Егон.
Досить стара й досить огрядна жінка поклала зошити на стіл.
— Записати? Тепер? Як це? До першого класу? Треба було записувати на початку року. Тепер діти вже вчаться! А крім того, за хвилину восьма. Моя колега, пані Штайнц, захворіла, і я повинна замінити її в третьому “А” класі, зараз буде дзвінок!
— Він іде не в перший клас, а в другий, — пояснив пан Егон.
— У третій! — вигукнула пані Бартолотті, благально дивлячись на аптекаря. — У третій! До другого він уже ходив. — Вона глянула на аптекаря ще благальніше. — В Кайре, в Кайре! В Кайре він ходив до другого класу!
Хоч пан Егон не второпав, що пані Бартолотті мала на думці, але второпав, що йому треба мовчати.
Почувся дзвінок. Пані директорка вдала, що вона просто в розпачі.
— Ну що мені з вами робити? — мовила вона. — Третього “А” самого не можна залишати надовго, бо то жахливий клас. Я мушу йти на урок!
Пані Бартолотті зауважила, що записати хлопця до третього класу — не така забарна справа. Пані директорка сказала, що треба заповнити безліч бланків, а проте сіла до столу й попросила в пані Бартолотті папери, медичну довідку, метрику й свідоцтво за попередній клас. Пан Егон заворожено дивився на свідоцтво “німецької школи в Кайре”. Пані директорка теж заворожено дивилася на нього. Вона дуже зраділа, що матиме такого доброго учня і з такої далекої школи, тому заявила:
— Справді, це не така забарна справа. Бо ви маєте з собою всі необхідні папери. А то було б багато мороки.
Потім пані директорка повела Конрада до третього “А”, навіть позичила йому зошита, кулькову ручку й олівця, бо Конрад не мав нічого.
Пані Бартолотті й пан Егон дивилися вслід Конрадові, поки він підіймався з директоркою на третій поверх. У пані Бартолотті, яка боялася, що хлопця не так легко буде записати до школи, полегшало на серці. Але пан Егон тихенько постогнував. У нього болів великий палець на лівій нозі, бо пані Бартолотті в кабінеті директорки тричі наступала на нього. Наступала навмисне, тоді, коли пані директорка назвала його “шановним паном Бартолотті”, а пан Егон хотів на це сказати: “Вибачте, моє прізвище не Бартолотті”. Після слів: “Вибачте, моє…” — пані Бартолотті й наступила йому на палець, і пан Егон стулив рота.
— Як ти смієш відтоптувати мені пальці! Це нечуване зухвальство! — обурено сказав пан Егон, коли вони спускалися сходами.
— Шкода, що довелося відтоптувати їх, але іншої ради не було, — мовила пані Бартолотті.
Насправді, їй зовсім не було шкода. Вона б залюбки ще раз наступила на пальці панові Егону, бо вважала, що він занадто втручається в її і Конрадове життя. Пан Егон був ображений і пошкутильгав до аптеки.
“Може, він такий ображений, що сьогодні більше не з’явиться”, — сердито подумала пані Бартолотті. Та вона помилилася.
Опівдні, о дванадцятій годині, пані Бартолотті прийшла до школи по Конрада.
Перед брамою стояв пан Егон. Усе ще ображений, він пояснив пані Бартолотті, що не знав, прийде вона по хлопця чи ні.
— Ти ж бо ніколи не буваєш точна, — сказав він.
Пані Бартолотті просто осатаніла. Бо вона завжди була точна. Коли йшлося про щось важливе, завжди була точна.
— Такі люди, як ти, — закричала вона,’ все звертають на інших! Тільки тому, що я не маю чоловіка, тчу килими й густо малюю обличчя, ти заявляєш, що я неточна! Це нечуване нахабство!
— Не кричи, прошу тебе, не кричи, на нас уже дивляться! — мовив аптекар. Тоді витяг з кишені кілька асигнацій і додав: — Ось решта аліментів. Першого числа наступного місяця ти знов отримаєш від мене гроші.
Пані Бартолотті сховала гроші й спробувала всміхнутися. Хоч їй не так легко було всміхнутися. В школі пролунав дзвінок.
— Зараз він вийде, — сказав пан Егон.
— Хоч би йому там сподобалося, — мовила пані Бартолотті.
— Він напевне першого ж дня отримав п’ятірку, — сказав пан Егон.
— Мені до його оцінок байдуже, — мовила пані Бартолотті.
Зі школи спершу сипнув гурт хлопців, потім гурт дівчат, далі гурт хлопців і дівчат, і аж тоді з’явився Конрад.
