Він побачив пані Бартолотті та пана Егона й рушив до них. Услід йому хтось гукнув:
— Бартолотті у болоті, Бартолотті у болоті!
Конрад не оглянувся.
— Добре тобі було в школі? — запитала пані Бартолотті.
— Ти отримав п’ятірку? — й собі запитав пан Егон.
Конрад похитав головою.
— Ні? Чому? — розчаровано запитав пан Егон. — Може, ти краще підеш до другого класу?
— Нє, предку, — відповів Конрад. — Нє, справді, нє. Та каламуть, якої тут навчають, однаково й там, і там нудна до безтями. Я не отримав п’ятірки, бо ще не розтуляв писка.
— Конраде, як ти говориш?
Пан Егон був такий вражений, що на лобі в нього проступило сім зморщок.
— Говорю по-дитячому, — відповів хлопчик. — Так само, як інші діти. — Він обернувся до пані Бартолотті. — Мені здається, я зрозумів, що ви мали на думці, коли вранці казали про мою дорослу мову, і здається, що я вже трохи навчився говорити по-дитячому. — Конрад знов обернувся до пана Егона. — Я тому сьогодні нічого не відповідав на уроках, що хотів спершу засвоїти правильну вимову. Завтра… — хлопчик усміхнувся панові Егонові, — завтра я вже відповідатиму й напевне отримаю п’ятірку. Якщо вона вас так тішить!
Конрад ішов головною вулицею між пані Бартолотті й паном Егоном.
— Мені ще дуже важко розрізняти, що означає говорити по-дитячому, а що означає говорити нечемно. Мені ще треба добре вивчити цю різницю.
Коли вони повернули на вуличку, Де мешкала пані Бартолотті, то помітили, що за ними біжить Кіті Рузіка й махає рукою. Пані Бартолотті зупинилася.
— Це, бува, не та нечемна дівчинка, що мешкає під тобою? — запитав пан Егон, а коли пані Бартолотті кивнула головою, додав: — Я не хочу, щоб Конрад спілкувався з нею. Ця дівчинка не раз показувала мені язика!
Кіті Рузіка відразу здалася пані Бартолотті ще приємнішою.
— Мій син спілкуватиметься з цією дівчинкою скільки захоче! — вигукнула вона.
— А мій ні! — вигукнув пан Егон. Кіті була вже зовсім близько, тому Конрад запитав:
— То що мені тепер робити? Спілкуватися з нею чи ні?
— Ти повинен… — почав пан Егон, тоді крикнув: “Ой!” — бо пані Бартолотті знов наступила йому на пальці.
— Чуєш, що каже батько? Ти повинен спілкуватися з нею, — посміхнувшись, мовила пані Бартолотті.
Кіті саме підійшла до них.
— Добрий день, пані Бартолотті, — мовила вона. Панові Егону дівчинка тільки вклонилася, а Конрадові всміхнулась. — Сьогодні мій день народження, — повела вона далі, — і в мене зберуться діти. Я була б дуже рада, коли б і ти прийшов. Ми збираємось о третій! Бувай! До третьої!
Кіті побігла далі. Мабуть, вона тому так поспішала, що до третьої години ще мала багато справ. А Конрад із батьками йшов поволі.
— Я проти, — заявив пан Егон. — Вона невихована дитина!
— Не плещи дурниць! — розсердилась пані Бартолотті. — Вона цілком нормальна дівчинка. Та ще й гарненька!
— Тобі дуже хочеться йти туди? — запитав Конрада пан Егон.
Конрад подумав. Потім сказав, що добре не знає, чи йому дуже хочеться. Але Кіті йому подобається. А крім того, йому здається, що піти до Кіті напевне було б корисно, він міг би там краще навчитися говорити по-дитячому.
Пан Егон зітхнув. І тому, що не хотів нічого забороняти Конрадові, і тому, що боявся за свої пальці. Бо в пані Бартолотті знов з’явився сердитий, грізний вираз на обличчі. Вона сказала:
— Конраде, це справа дуже проста: якщо ти сьогодні підеш до Кіті, то ти мій син, а якщо ввечері тихенько ляжеш у ліжко, то його!
— Зрозуміло, мамо, — мовив Конрад. Проте пан Егон іще не хотів здаватися.
Коли вони підійшли до входу в будинок, він раптом згадав, що мав намір після обіду повести Конрада на чортове колесо.
— Егоне, іди собі до своєї аптеки! — крикнула пані Бартолотті, тремтячи з люті.
Та пан Егон не квапився до аптеки. Саме була обідня перерва. Аптеку він відчиняв аж о другій. В нього була ще ціла година вільна, і він хотів провести її в помешканні пані Бартолотті. Проте вона рішуче запротестувала.
— Нам ніколи! — сказала вона. — У нас немає ще подарунка на день народження. І немає обіду на тебе. І взагалі ми хочемо побути самі, розумієш!
— То до побачення, — сказав пан Егон і сумно поплентався до своєї аптеки.
Конрад стояв і дивився йому вслід. Він також посмутнішав і тихо сказав:
— Мені шкода батька.
— Нема чого його шкодувати. Таку стару зануду!
Пані Бартолотті потягла Конрада додому.
— Він мій батько, і я його люблю!
Конрад ще дужче посмутнішав. Тому пані Бартолотті квапливо запевнила його, що й вона любить Егона. Всім серцем любить! І Конрад знов повеселішав.
Коли вони пообідали, пані Бартолотті почала шукати подарунок для Кіті. Дістаючи з шафи у вітальні іграшковий сервіз, давно колись замовлений, вона помітила, що Конрад хоче поговорити про пана Егона. Він почав із натяків: мовляв, батьки повинні миритися між собою, так краще для дітей, і якщо батьки сваряться, то здебільшого винні обоє. А ще сказав, що всі люди різні й треба бути поблажливим до своїх ближніх.
Пані Бартолотті мила запорошений сервіз і стиха бубоніла:
— Авжеж. — Або: — Так, так. — А сама думала: “Тепер мені не можна й слова сказати про Егона! Бо я знов лютуватиму, почну лаяти його, і Конрад знов посумнішає”.
Вона поклала собі перед Конрадом не казати більше про аптекаря нічого поганого. І наступати йому на пальці тільки тоді, коли буде цілком певна, що Конрад не побачить.
За п’ять хвилин до третьої Конрад стояв уже біля дверей у передпокої, готовий іти на іменини. Він тричі вмився, двічі причесався і взувся в щойно начищені черевики. В руках він тримав коробку з-під взуття, загорнену в тонкий рожевий папір. Зверху на коробці був пришпилений зелений бант із двадцяти кілець. А рожевий папір пані Бартолотті весь помалювала маленькими червоними серцями. В коробці був запакований іграшковий сервіз.
— Ну, Конраде, — мовила пані Бартолотті, — тобі можна вже йти.
— Ще немає третьої, — завагався хлопчик.
— Кілька хвилин не мають ніякого значення, — сказала пані Бартолотті.
Та Конрад і далі вагався. На сходах знадвору почулися голоси й сміх. Голоси були дитячі.
— Чуєш, інші гості вже йдуть, — мовила пані Бартолотті.
Конрад кивнув головою, але не рушив з місця.
— І Флоріана запрошено, — сказав він.
— А Флоріан гарний хлопчик? — запитала пані Бартолотті.
— Це той, що кричав мені вслід: “Бартолотті у болоті”, такий великий і товстий.
— Він просто хотів пожартувати, — сказала пані Бартолотті й усміхнулася, щоб її слова були переконливіші. Вона не хотіла, щоб Конрад журився.
— Ви справді вірите, що Флоріан хотів пожартувати? — запитав Конрад.
Він так поважно вдивлявся в її обличчя, що пані Бартолотті перестала всміхатися й скрушно похитала головою.
— То навіщо ви так кажете, коли зовсім не вірите в це?
— Щоб ти не журився.
— Невже ви думаєте, що я не журитимусь, якщо ви казатимете неправду? — мовив Конрад.
Потім він запитав, чому є діти, що без будь-якої причини дражнять інших дітей.
— Мені цього не пояснили на фабриці, то поясніть ви, — попросив він.
Проте пані Бартолотті не могла йому цього пояснити, принаймні не могла знайти пояснення так швидко. Вона пообіцяла Конрадові добре поміркувати й відповісти на його запитання, коли він повернеться з гостей.
— Слово честі, що я поміркую над цим, — сказала пані Бартолотті.
— А ви не дурите мене? — спитав Конрад.
— Слово честі, — ще раз сказала пані Бартолотті.
— Ну, то я тепер піду, — мовив Конрад.
Пані Бартолотті притримала двері. Вона стояла й дивилася йому вслід. Коли він був уже на сходах, вона гукнула навздогін йому:
— Якщо той Флоріан, той негідник знов дражнитиме тебе, вріж йому пару гарячих!
Конрад зупинився.
— Врізати пару гарячих? — запитав він. — А що це означає?
Пані Бартолотті вихилилась далеко з дверей і вигукнула:
— Дай йому ляпаса, ось що це означає! Трісни його, синку, по довбешці, заціди його у вухо, усмали по мармизі так, щоб у нього свічки в очах засвітилися!
Конрад похитав головою.
— Цього мене теж не навчили! — сказав він і пішов сходами вниз.
Пані Бартолотті вже не бачила його, але чула, як він подзвонив у двері до Рузік. Відразу ж по тому пролунав голос Кіті Рузіки:
— Привіт, Конраде, добре, що ти прийшов! Заходь! Ох, який гарний пакунок, це буде, напевне, найкращий подарунок на мої іменини!
Потім двері зачинилися. Пані Бартолотті також зачинила двері, зайшла до ванної і густо намалювала обличчя: синім попід очима, червоним уста і рожевим щоки. Тоді подалася до робочої кімнати, сіла до верстата й заходилася далі ткати килим. Вона ткала червону квітку з рожевими цятками на синьому тлі. Квітка виходила не така гарна, як звичайно, бо пані Бартолотті думала не про неї, а про дітей, що дражнять інших дітей. Чому вони дражнять їх? Спершу пані Бартолотті знайшла дуже просте пояснення. “Бо то погані діти, — подумала вона. — Малі паскудники! Такі вони вже лихі вродилися!” Та потім пані Бартолотті згадала, як їй колись завжди казала мати: “Дитино моя, бери приклад зі своєї двоюрідної сестри Луїзи, вона багато чемніша за тебе”. Мала Берті дуже не любила слухати ті напучування й щоразу, коли зустрічала свою двоюрідну сестру Луїзу, показувала їй язика і бекала. А ще пані Бартолотті згадала, як вона свого часу гукала вслід малому Гансі, синові сусідів: “Слинько! Слинько!” І подумала: “Чому я так робила? Я ж не була поганою дитиною, не була паскудницею. Мабуть, я тоді дуже пишалася тим, що сама вже не заслинююсь!” І пані Бартолотті зітхнула, бо зрозуміла, що справа з тим дражнінням не така проста й що дуже важко буде правильно пояснити все Конрадові.
Тим часом Конрад сидів у кімнаті Кіті Рузіки біля святкового столу, на якому були виставлені какао, фруктовий торт, ковбаски і яблучний сік. Під стелею висів великий барвистий ліхтар. Крім Конрада й Кіті, біля столу сиділо ще четверо дітей: Флоріан, Антон, Гіті й Міхі. Флоріан і Гіті ходили до третього класу. До третього “А”. Антон і Міхі ходили з Кіті до другого класу. Флоріан був на цілу голову вищий за Конрада. Вони сиділи поряд. Досі Флоріан ще жодного разу не сказав на Конрада “Бартолотті у болоті”. Взагалі він досі не озивався до нього жодним словом. Конрад був дуже радий цьому. Гіті й Міхі ставились до нього приязно. Вони були цікаві, як звичайно дівчата, й усе допитувалися, чому він аж тепер приїхав до матері й чому аптекар — його батько, коли він не одружений з пані Бартолотті. Конрад не знав, що їм відповісти, і неабияк зрадів, коли Кіті поклала край їхньому розпитуванню, вигукнувши:
— Дайте йому спокій!
Антон ставився до Конрада неприязно. Він кривився і під столом штурхав його по нозі. Антонові Конрад так не подобався тому, що дуже подобався Кіті. Антон любив Кіті й ревнував її до Конрада. Але Конрад, звичайно, не знав про це. Взагалі він не знав, що означає ревнувати.
Потім Антон, дістаючи шматок торта з великого тареля посеред столу, штовхнув ліктем Конрадову чашку з какао. Чашка перекинулась, какао вилилось на рожеву скатертину, потекло на край столу й закапало на білий килим, яким була застелена підлога.
— Мамо, мамо, мерщій біжіть, какао! — злякано закричала Кіті, бо її мати понад усе любила той білий килим. То була її гордість.
Пані Рузіка прибігла до дитячої кімнати з мокрою ганчіркою і, бідкаючись, кинулась витирати й вимочувати пляму на килимі.
— Невже не можна бути охайнішими? Ви ж не малі діти!
Пляма від какао ніяк не зникала.
— Це не я! Це не я! — загукав Антон. — Це він, це він! — Антон показав пальцем на Конрада.
— Це нечесно! — крикнула Кіті. — Антон бреше!
— Ще мені посваріться тут! — нагримала на дітей пані Рузіка.
Вона завзято терла ганчіркою, і обличчя в неї помалу полагіднішало, бо пляма какао стала ясніша. Нарешті пані Рузіка сказала:
— Переходьте до вітальні, хай пляма висохне. Крім того, там вам буде просторіше. Можете собі гратися — стрибати в мішку чи змагатися, хто донесе до дверей яйце в ложці. Але беріть самі варені яйця. Вони лежать на столі в кухні.
Діти перейшли до вітальні, відсунули в куток стіл і попереносили стільці. Тепер їм було де стрибати в мішку, змагатися, хто донесе до дверей яйце в ложці та склянку води. Хоч Конрад іще ніколи не грав у ці ігри, а виявився дуже спритним. Він перший дострибав у мішку до дверей спальні, єдиний доніс у ложці яйце до кухняних дверей і єдиний не розхлюпав ані краплі води з повної склянки, поки доніс її до дверей ванної. Флоріан упустив яйце, не ступивши й двох кроків, розхлюпав півсклянки води, доки добіг до дверей ванної, і останній дострибав у мішку до дверей спальні. Це його дуже розсердило, і він загукав:
— Бартолотті у болоті! Бартолотті у болоті!
Антон і собі підхопив:
— Бартолотті у болоті! Бартолотті у болоті!
— Якщо ви зараз же не замовкнете, я вас повиганяю геть! — крикнула на них Кіті.
Антон і Флоріан замовкли, але позирали на Конрада лихим оком.
Кіті на день народження подарували вікторину, і вона захотіла сьогодні ж таки погратися в неї. Вона витягла картки з запитаннями і ключ до гри. Антон і Флоріан переглянули картки.
— Дурні запитання, — сказав Флоріан.
— Дурна гра, — сказав Антон.
— Ми не граємо в цю гру! — сказали вони обидва в один голос.
Але сказали так тільки тому, що не знали відповідей на запитання. І як потім Конрад теж переглянув картки і сказав, що запитання зовсім не дурні, вони почали підштовхувати один одного ліктями, стукати себе пальцем по лобі й сміятися з нього. Конрад вирішив пояснити їм запитання.
— Столиця Польщі, про яку тут питають, зветься Варшава, — сказав він, — похила вежа стоїть у Пізі, а корінь із ста сорока чотирьох буде дванадцять.
— Ти хвалько, бе-е-е, бе-е-е, бе-е-е! — вигукнув Антон.
— Цей хвалько шахрує, насправді він нічого не знає! — підхопив Флоріан і штовхнув Конрада в живіт.
— Дай йому здачі! — шепнула Конрадові Гіті.
Конрад похитав головою.
— Та він нікому не дасть здачі, він боїться, бе-е-е! — крикнув Флоріан. — Боягуз, боягуз!
— Та дай же йому здачі! — знов шепнула Гіті, але Конрад і цього разу не вдарив Флоріана. Тоді вона обернулася до Міхі і сказала їй: — Слухай, він таки справді боягуз, його ображають, а він і пальцем не кивне.
Міхі була найближча приятелька Гіті й завжди погоджувалася з нею. Тепер вона теж сказала:
— Так, він справді боягуз, усе стерпить!
— Ходімо від нього, надто він слабкодухий! — сказали Міхі й Гіті в один голос і сіли з Флоріаном та Антоном до столу робити паперові літачки.
— Може, пограємося моєю лялькою? — запропонувала Кіті Конрадові.
— Залюбки, але покажи мені, як нею гратися, — відповів Конрад. — Я вмію тільки будувати залізницю з кубиків і розглядати малюнки в книжках.
Кіті дістала нову ляльку, іграшковий візочок і розпакувала іграшковий сервіз, який подарував їй Конрад. Потім прибрала куток у вітальні, прикотила туди візочок з лялькою, виставила на маленькому столику сервіз і почала вдавати, ніби наливає каву в чашки з кавника.
— Ти батько, я мати, а у візочку наша дитина, — пояснила вона Конрадові. — Розумієш?
Конрад відразу збагнув гру.
— Я аптекар Егон, а ти пані Бартолотті.
Кіті кивнула головою. Скоро Конрад захопився грою. А Кіті призналася йому, що їй ні з ким ще не було так приємно гратися в батька, матір і дитину, як із ним. Правда, їм кожні дві-три хвилини заважав Антон. Він і далі сидів біля столу з Флоріаном та дівчатами, лузав горіхи і шпурляв у Конрада або в Кіті лушпайками. І щоразу вигукував:
— Начувайся!
Конрад у розпачі глянув на Кіті й запитав:
— Ти також хочеш, щоб я зацідив йому у вухо?
— Тільки якщо тобі самому дуже кортить зацідити йому, — відповіла Кіті.
Конрада втішила її відповідь.
— Ми зробимо просто, — запропонувала Кіті. — Граймося далі. А гра наша буде така: тепер гаряче літо, ми на селі, а там багато мух. Як летітиме лушпайка, то це буде муха.
Конрад погодився. І щоразу, коли на них летіла лушпайка, вони з Кіті вигукували:
— О, знов муха! Скільки цього року тих мух! — І хихотіли.
Антона це так сердило, що він зібрався йти додому. На прощання він знов крикнув:
— Начувайтеся!
Тепер він уже погрожував не тільки Конрадові, а й Кіті. Він вирішив більше не любити її.
О шостій годині до вітальні зайшла пані Рузіка, ввімкнула телевізор і сказала, що іменини скінчилися. Кіті провела своїх гостей до дверей. На прощання Міхі й Гіті запитали її:
— Скажи, Кіті, що тобі подобається в цьому боягузові?
А Флоріан мовив:
— Іменини були нудні. І все через цього пришелепуватого недоростка.
І він знову штовхнув Конрада в живіт. Тепер він був уже цілком певний, що той не дасть йому здачі. Але він не врахував Кіті.
— Ну, це вже мені набридло! — вигукнула вона і вгатила Флоріана кулаком у живіт, другим кулаком у щелепу, а ногою в гомілку.
Флоріан заревів і вискочив з кімнати. Дорогою він крикнув:
— Я ніколи більше не прийду до тебе! Помста! Помста!
Гіті сказала:
— Тю, вона тепер б’ється навіть за того боягуза!
Міхі теж не змовчала:
— Мабуть, це її нова симпатія!
І вони пішли додому.
Кіті провела Конрада на третій поверх, до дверей пані Бартолотті.
— Та дівчина сказала, що я, мабуть, твоя симпатія, — тихо мовив Конрад.
— Так воно і є, — теж тихо, як і він, відповіла Кіті.
— Справді?
— Справді, — Кіті кивнула головою.
Конрад нерішуче запитав:
— Слухай, Кіті, може, ти кажеш це тільки для того, щоб я не журився?
— Що ти! — засміялася Кіті. — Ти мені справді подобаєшся, дуже подобаєшся. Дужче за всіх.
— От добре, — тихо мовив Конрад.
— Завтра ми разом ітимемо до школи! — вигукнула Кіті. — І додому йтимемо разом. А після обіду підемо в парк. І хай-но тільки хтось тебе зачепить, я йому покажу! Та вони й побояться, бо я ого яка дужа.
— Дякую, — сказав Конрад і подзвонив У двері.
Кіті побігла вниз, на другий поверх. На сходах вона ще раз помахала йому рукою.
— Гарні були іменини? — запитала пані Бартолотті, впускаючи Конрада.
— Багато було поганого, — відповів Конрад, — але й багато дуже гарного!
— Так воно переважно й буває в житті, синку, — сказала пані Бартолотті й повела його до кухні.
На вечерю був тунець, кекс, солодцеві палички й солоні плетуни. Пані Бартолотті знов забула піти щось купити. Накладаючи шматочки тунця на кекс, Конрад запитав:
— Чи личить семирічній дівчині боронити семирічного хлопця? Чи треба навпаки?
Пані Бартолотті лизнула солодцеву паличку.
— Конраде, байдуже, хто кого боронить! — сказала вона. — Головне, щоб боронити того, кому потрібна оборона.
— А вам не здається, — запитав далі Конрад, — що інші люди можуть сміятися з такого оборонця?
Пані Бартолотті витягла солодцеву паличку з рота, вмочила її в тунцеву підливу, облизала й мовила:
— Конраде, хлопче мій! Запам’ятай одне. Це куди важливіше, ніж багато чого в житті. Не треба думати про те, що скажуть інші люди! — Пані Бартолотті знов ткнула солодцеву паличку в тунцеву підливу і, замислено помішуючи її, повела далі: — Якщо ти завжди думатимеш про те, що роблять інші, і робитимеш те, що роблять інші, то зрештою станеш такий самий, як вони, і сам собі остогиднеш. — Пані Бартолотті перестала мішати підливу солодцевою паличкою, глянула на Конрада й запитала його: — Ти розумієш мене?
— На жаль, не розумію, — відповів Конрад і вкусив кекса з тунцем. — Але Кіті любить мене!
— Ти ба! Молодець! — зраділа пані Бартолотті. — За це нам треба випити.
— Що ви, мамо! — Конрад докірливо похитав головою.
— Вибач, — промурмотіла пані Бартолотті, — я хотіла сказати, що за це мені треба випити! — Вона дістала з буфета пляшку й налила собі горілки. — За твоє здоров’я, синку! — мовила вона й одним духом випила чарку.
Саме тієї миті, коли пані Бартолотті ставила порожню чарку на стіл, у двері подзвонили. Раз коротко і раз довго, але не настирливо. Пані Бартолотті зітхнула.
— Хто це так пізно? — запитав Конрад. Пані Бартолотті повільно підвелася й рушила до дверей.
— Раз коротко і раз довго, але не настирливо, завжди дзвонить аптекар Егон, синку! — мовила вона.
Аптекар Егон зайшов до кухні слідом за господинею. В руках у нього була величезна пластмасова торба. Він поставив її біля дверей, втупив очі в недоїдки на столі й гидливо скривився.
— Може, тебе тут щось не влаштовує? — грізно запитала пані Бартолотті.
Пан Егон підняв пальця, похитав ним перед носом у пані Бартолотті і сказав:
— Семирічному хлопцеві потрібен білок, тваринний білок, а не солодцеві палички! І вітаміни А, В, С і Д!
— Завтра він матиме їх, — сердито сказала пані Бартолотті і вдарила по пальці, що метляв у неї перед носом.
— Сьогодні матиме! — мовив пан Егон, узяв торбу й витяг із неї пачку сухих житніх хлібців, яблуко і шматок сиру. — Оце, сину, справжня вечеря для хлопця.
— Дякую, — промурмотів Конрад не вельми радісно, бо вже встиг з’їсти чотири великі шматки кексу з тунцем і три солодцеві палички.
— Він уже повечеряв, — сказала пані Бартолотті.
— Це не вечеря, синку, а карикатура на вечерю, що тільки зіпсує тобі шлунок. — Пан Егон підсунув Конрадові сир і житні хлібці. — Тут, дитино моя, треба все докорінно змінити! — додав він.
Пані Бартолотті грізно глянула на нього.
— Що треба змінити, скажи, будь ласка?
Пан Егон переклав з ослінчика на підвіконня те, що там лежало, — шпильки до волосся, ложки, лушпиння з яєць, кілька стеблин цибулі й ножички, — і сів. По ньому видно було, що він приготувався до довгої розмови. А ще видно було, що він побоюється сказати пані Бартолотті, які саме зміни він хоче запровадити.
— Ну, то що треба змінити? — ще раз запитала пані Бартолотті, так само грізно дивлячись на нього.
Аптекар схвильовано закліпав повіками, потер руки і сказав:
— Дитино моя, ти дуже добра й мила, але зовсім не здатна виховувати такого досконалого хлопця, як Конрад. Тому я вирішив узяти його виховання у свої руки!
Пані Бартолотті засміялася. Не весело, а люто. Потім вибухнула:
— Он як, ти вирішив. Ну що ж, чудово! Тільки ти не туди зі своїми рішеннями втрапив! Заведи собі сам дитину або замов її! І, про мене, роби з тією бідолахою, що тобі заманеться! Виховуй її день і ніч, мені байдуже! А до мого Конрада тобі зась, бутлю з дистильованою водою! Торбо з блювотним порошком! Гірчичнику! Липучко для мух!
Хоч пан Егон і кліпав віями з ляку, але з ослінчика не вставав.
— Дитино моя, — заявив він, — можеш мене ображати скільки хочеш, я все витримаю, а не поступлюся, коли йдеться про мого сина.
Пані Бартолотті схопилася, підбігла до буфета, дістала з шухляди блакитний конверт із Конрадовими паперами і тремтячими пальцями витягла з нього метрику.
— На, подивися! — крикнула вона. — Прочитай, що тут написано! Може, “Аптекар Егон”? Ні! Написано “Август Бартолотті”! Його батька звати Август Бартолотті!
Та на пана Егона її слова анітрохи не вплинули. Він пояснив, що Конрад сам вибрав його своїм батьком, і він цей вибір прийняв. Крім того, Август Бартолотті багато років тому завіявся хтозна-куди, тому його аж ніяк не можна вважати батьком. І навіть вона визнала його, пана Егона, за Конрадового батька, бо вимагала від нього аліментів.
— А хто платить аліменти, той і є батько! — докінчив пан Егон.
Пані Бартолотті кортіло ще й не так вилаяти пана Егона, кортіло навіть витурити його з помешкання. Просто схопити на оберемок і викинути за двері. Та до цього не дійшлося. Бо пан Егон знов засунув руку в пластмасову торбу й витяг звідти авторучку, зошити, кольорові олівці, фломастери і шкільний ранець із червоного брезенту.
— О, яке все гарне, яке гарне! — вигукнув Конрад.
Він брав у руки кожну річ і захоплено розглядав її. Потім відкрутив ручку й написав на обкладинці зошита: “Конрад Бартолотті”.
— Чи, може, мати вже купила тобі шкільне приладдя? — ущипливо запитав пан Егон. — Добра мати про таке не забуде!
— Ні, я ще нічого не купила, — відповіла пані Бартолотті і з сорому почервоніла як буряк. І через це ще дужче розлютилася. — Кому цей мотлох потрібен! — крикнула вона. — Наче нема нічого важливішого за нікчемні зошити, дурні кольорові олівці й червоний ранець!
— Мамо, — вжахнувся Конрад, — як ви можете таке казати! — В очах у нього заблищали сльози.
— Я хотів би, щоб Конрад перебрався до мене, — мовив пан Егон. — Я відповідальніше ставлюся до своїх обов’язків і маю більше грошей, ніж ти. Я можу найняти йому першорядну виховательку й послати його до першорядної приватної школи, можу забезпечити його першорядним…
— Ти першорядний бовдур! — перебила його пані Бартолотті.
І тоді Конрад справді заплакав. Сльози в нього покотилися по щоках, як горох, і закапали на сир. Пан Егон витяг з кишені чисту хусточку, витер Конрадові носа, погладив його по підборіддю і сказав:
— Ось тобі ще один доказ, що ти не здатна виховувати дитину! — Потім звернувся до Конрада: — То як, синку, ти згоден надалі жити в мене?
Конрад сидів принишклий і дивився на стіл. Пан Егон чекав, нервово кліпаючи повіками. Зморшки на лобі в нього теж нервово смикалися.
— Я не знаю, як треба, — тихо відповів Конрад. — На фабриці ніхто й гадки не мав, що я опинюся в таких родинних обставинах.
— Сину! — Пані Бартолотті набрала повні груди повітря, намагаючись говорити поволі й спокійно. І їй це вдалося. — Сину, то прислухайся, що тобі підказує серце! Ти ж повинен відчувати, як тобі краще!
Звичайно, Конрад щось відчував. Відчував, що любить пані Бартолотті й пана Егона також любить. Відчував, що йому стає сумно, коли вони сваряться між собою. Відчував, що ніяк не може вибрати когось одного — ні пані Бартолотті, ні пана Егона.
Пані Бартолотті дістала сумку й витягла з неї коробку з сигарами. Вона вибрала найдовшу й найтовщу сигару. Тепер їй сигара була конче потрібна. Вона палила й думала: “Як мені спонукати Конрада, щоб він вибрав мене?” Вона тричі затяглася димом, і пан Егон заходився відганяти його від Конрадового носа мокрою від сліз хусточкою.
— Ти отруюєш повітря, — промурмотів він, — а в мене у Конрадові легені не попаде жодної крихти нікотину.
Пані Бартолотті затяглася ще двічі по три рази й тоді надумала, як їй спонукати Конрада до вибору.
— Егоне, — улесливо мовила вона, — як тобі подобається Кіті Рузіка?
— То невихована, страшна дитина! — вигукнув пан Егон. — Недавно в аптеці вона кілька хвилин то ставала на вагу, то зіскакувала з неї! А крім того, вона часто показує мені язика. Треба стежити, щоб та нечема й близько не підходила до Конрада.
— А якщо вона хоче приятелювати з ним? — мовила пані Бартолотті ще улесливіше.
— Я вже зумію вберегти його від цього! — схвильовано сказав пан Егон.
Почувши ці слова, Конрад побілів як стіна.
— Тобі погано, синку? — стурбовано запитав пан Егон. Він вирішив, що Конрадові завадили солодцеві палички й тунець.
— Мені не погано, — відповів хлопець, — але я відчуваю, що хочу залишитися з матір’ю.
Пані Бартолотті полегшено відітхнула.
Пан Егон сумно скривився.
— Ти вже не любиш мене? — запитав він.
— Звичайно, люблю, тату, — відповів Конрад. — Дуже люблю, справді. Я завжди буду радий, коли ви приходитимете до нас, повірте мені.
Пан Егон вірив йому, але що з того? В нього зіпсувався настрій, і скоро він пішов додому.
Конрад уже три тижні жив у пані Бартолотті. Кожного дня за чверть до восьмої на другому поверсі на нього чекала Кіті, спершись на поруччя, і вони разом ішли до школи. І майже щоранку на розі на них чекав Антон. Він ішов за ними й бурчав:
— Начувайтеся!
А на розі головної вулиці на них чекав Флоріан. Він приєднувався до Антона і вигадував лайливе слово на кожну літеру абетки. Він кричав:
— Аферист, бовдур, вовкулака, галайда, довбня, егоїст, єхида, жаба, зайда, ірод, їжак, йолоп, квач, лобур, мармиза, нюня, опудало, потороча, рило, свиня, телепень, урвиголова, фертик, хвалько, цап, чортяка, шелихвіст, щупак, юда, ящірка!
Але близько вони не підходили. І лушпинням чи кісточками теж не кидались. Боялися Кіті.
Кіті охороняла Конрада й дорогою додому, коли вони поверталися разом. Та вона ходила до другого класу, і в понеділок, у середу й у п’ятницю в неї було на один урок менше, ніж у Конрада. Їй неважко було б почекати на нього годину в роздягальні чи біля школи. Двічі Кіті так і зробила, але це страшенно обурило її матір, і вона зчинила бучу.
— Щоб ти не пізніше як за п’ятнадцять хвилин після закінчення уроків була вдома! — звеліла вона дочці. — І як забаришся хоч на хвилину, то буде тобі непереливки!
Пані Рузіка вважала, що дівчині боронити хлопця просто смішно.
— Я нічого не маю проти Конрада, — сказала вона. — Він дуже вихований, чемний, розумний хлопчик. Навіть знає всі відповіді у вікторині й завжди ввічливо вітається. Але хай обороняється сам! — А потім додала: — Між іншим, дивно, що та чудна жінка має такого вихованого сина, і взагалі мене цікавить, де він раптом узявся.
Кіті знала, де Конрад узявся. Він їй усе розповів, і вона заприсяглася йому, що нікому не скаже про це жодного слова. Тому вона не сказала жодного слова і своїй матері.
Отже, в понеділок, у середу і в п’ятницю Конрадові доводилось повертатися зі школи самому. Не зовсім самому. Половина третього “А” бігла за ним назирці. І коли Кіті не було з Конрадом, Флоріан не боявся. Він шпурляв у нього камінцями, підставляв йому ногу, бив його кулаком у живіт або штурхав ногою ззаду. Решті дітей це подобалося. Вони страх як не любили Конрада. Вчителька, пані Штайнц, щонайменше тричі за урок казала їм: “Беріть приклад з Конрада!” А це їм не подобалось. І коли ніхто в класі не міг розв’язати задачу, пані Штайнц казала: “Конрад напевне її розв’яже!” І Конрад справді розв’язував задачу. Це також дітям анітрохи не подобалося. Крім того, Конрад знав, як треба писати кожне слово. І писав дуже гарно, вмів, читаючи вголос, правильно ставити наголос У реченні, не крутився на місці, ніколи не балакав і не їв на уроках, не жував гумки, дивився тільки на пані Штайнц і уважно слухав її. Певна річ, це страшенно дратувало решту дітей. Якби він хоч пас задніх на фізкультурі, як часто буває з найкращими учнями. Коли ж ні! Він єдиний у класі миттю спинався по канаті аж до самої стелі у спортивній залі й мав голос, про який учителька казала: “Ангельський голос, чистий, як дзвіночок, аж серце мліє, як він заспіває!” Крім того, Конрад умів так намалювати машину, що можна було розпізнати, якої вона марки.
— Нам ще бракувало такої цяці, — казали діти в класі. — Проклятий вискочень, де він узявся на нашу голову!
Конрад не знав, як поводитися з нормальними дітьми, і справді робив багато помилок. Другого ж дня, як він пішов до школи, на третьому уроці була контрольна з арифметики. Фреді, з яким Конрад сидів за одною партою, тихо запитав його:
— Скільки буде дванадцять помножити на дванадцять, відняти сімнадцять і додати тридцять шість?
Але Конрад не відповів йому, бо пані Штайнц попередила:
— Щоб я жодного слова не чула під час контрольної роботи!
Фреді, що дуже погано знав арифметику, ще тричі питав у нього те саме. Нарешті Конрад відповів йому:
— Здається, мені заборонено підказувати тобі.
Фреді розсердився і відтоді так само не злюбив Конрада, як і Флоріан.
Другого дня Анналіза ляснула лінійкою по вікні, і скло тріснуло. Вчительки саме не було в класі. Коли вона повернулася й побачила тріснуту шибку, то почала допитуватись, хто її розбив. Ніхто не признавався. Анналіза порпалась у своєму ранці, наче шибка її зовсім не стосувалася. Пані Штайнц почала питати всіх по черзі. Учні, яких вона питала, вдавали, що нічого не знають. І тоді вчителька звернулася до Конрада:
— Конраде, ти бачив, хто розбив шибку? Якщо бачив, то повинен сказати. Це твій обов’язок.
І Конрад сказав, що шибку розбила Анналіза. Весь клас обурено загув, лише вчителька була дуже задоволена.
А ще через три дні пані Штайнц зробила Конрада своїм заступником. Як тільки їй треба було кудись вийти, вона залишала Конрада біля свого столу, щоб він стежив за класом. Він мав пильнувати, щоб ніхто не підходив до відчиненого вікна, не виходив з класу, не розмовляв голосно й не зчиняв сварки з сусідами.
Спершу діти не звертали уваги на Конрада, коли він сидів біля столу. Вони й до відчиненого вікна підходили, і сварилися, і виходили з класу, і розмовляли. Та як побачили, що Конрад записує всі їхні порушення, і як учителька потім почала карати за них, усі озлилися на Конрада і справді оточили його зневагою.
Аптекар Егон, побувавши на батьківських зборах, дуже запишавсь, коли довідався, що Конрад — “справжній скарб” і що “такий учень — мрія кожного вчителя”.
Зате пані Бартолотті не мала ніякого уявлення, що Конрад робить у школі й що про нього думають діти. Її не цікавили шкільні справи. Правда, вона щодня питала Конрада за обідом:
— Ну, як там тобі було сьогодні?
Конрад завжди відповідав:
— Дякую, все було гаразд. Учителька мене любить.
Пані Бартолотті було приємно чути це, і більше вона про школу не допитувалась.
Кіті Рузіка, звичайно, знала, як Конрад поводиться в школі. Він розповідав їй про все, і діти також розповідали.
— Знаєш, що той поганець знов зробив? — доповідали вони їй.
І після обіду, коли Кіті приходила до Конрада або він до неї, вона казала:
— Конраде, чому ти не підказав Фреді, скільки буде дванадцять помножити на дванадцять, відняти сімнадцять і додати тридцять шість? Конраде, не можна виказувати товаришів! Конраде, не треба записувати, хто виходить з класу!
Та Конрад хитав головою і мовив:
— Кіті, я не тому роблю так, що хочу, справді не тому. Але вони порушують правила, а вчителька сказала, що мій обов’язок записувати їхні порушення. Я ж повинен виконувати свій обов’язок!
Кіті пробувала пояснити Конрадові, що діти не любитимуть його, якщо він і далі так поводитиметься. Вона вмовляла його, як підвередженого коня, але Конрад сумно хитав головою і казав:
— Нічого не вийде, Кіті, мене таким зробили. І так навчили у відділі остаточної обробки! Я не можу інакше!
— Ну хоч спробуй задля мене, — попросила Кіті, бо їй нелегко було приятелювати з хлопцем, якого всі ненавиділи.
І Конрад спробував задля Кіті. Був урок фізкультури. Діти хотіли гойдатися на кільцях. А вчителька хотіла, щоб вони ходили по перевернених шведських лавках.
— Починаймо! — гукала вчителька. Але діти пошепки домовились:
— Влаштуймо страйк! Не будемо ходити по тих дурних шведських лавках.
Вони посідали додолу, схрестивши ноги, і не рушали з місця. Конрад також сів додолу і схрестив ноги.
— Починаймо, швидко, швидко! — гукала пані Штайнц.
Діти й далі не рушали з місця. І КонраД так само. Він думав: “Так хоче Кіті! І діти теж так хочуть!” Та ось учителька суворо глянула йому у вічі і сказала:
— Конраде, як ти поводишся? Від тебе я такого не сподівалася!
Конрад справді не хотів іти на лавку, хотів лишитися з дітьми. Але нічого не вийшло, його наче хтось схопив і підняв угору. Він не міг опертися.
— Ганьба! — засичали діти.
Конрад уже стояв біля лавки.
— Мерзенний штрейкбрехер! — сичали діти.
Конрад уже йшов по лавці.
— Молодець, Конраде, — похвалила його вчителька.
— Поганець! — загомоніли діти. Усьому класові довелося за кару десять хвилин бігати кружка. Конрад десять хвилин сидів на турнику. Захекані діти, пробігаючи повз турник, люто позирали на Конрада, а в нього очі були повні сліз.
Після уроків діти казали Кіті:
— І тобі не соромно приятелювати з таким поганцем, з таким мерзенним занудою?
— Він не поганець, справді, — боронила Кіті Конрада. — Повірте мені!
Але вона не могла пояснити дітям, де взявся Конрад і чому він такий став, тому вони й не вірили їй. І Кіті розуміла їх. Вона думала: “Якби я знала Конрада тільки зі школи, то також не любила б його”.
Кіті щодня казала Конрадові:
— Конраде, тобі треба змінитися!
Одного разу після обіду Кіті сиділа у вітальні з Конрадом і пані Бартолотті. Кіті принесла з собою вікторину, а що вони з Конрадом знали вже відповіді напам’ять, то питали пані Бартолотті. Вона помалу погойдувалася в кріслі, їла мариновані оселедці, дістаючи їх по шматочку з великої банки на огірки, заодно лакувала в блакитний колір нігті на ногах і не могла правильно відповісти на жодне запитання.
Кіті аж корчилася зі сміху, коли пані Бартолотті казала:
— Де стоїть похила вежа? Мабуть, у Гінтерштінкенбруні. Там усе похилилося. — Про корінь із числа вона взагалі не мала ніякого уявлення. — Коріння є в дерев і квіток, а не в чисел! — обурено вигукувала вона. — А з коріння жовтого терличу роблять добру настоянку! — Вона далі лакувала нігті, зітхала, коли розмазувала лак, і казала: — Виходить, є ще й корінь із ста сорока чотирьох? І з нього теж можна робити настоянку?
— Корінь із чотирьох буде два, — пояснив їй Конрад, — корінь із дев’яти буде три, а з шістнадцяти чотири!
— Виходить, що два, три й чотири ростуть у землі! — весело вигукувала пані Бартолотті.
Конрад хотів ще щось пояснити їй про корені, але в двері подзвонили. Три довгі дзвінки. Виявилося, що то поштар. Він приніс рекомендованого листа. Конверт був великий, цупкий, блакитного кольору. Такий самісінький, як той, що був у пакунку з Конрадом. І без зворотної адреси.
Пані Бартолотті глянула на листа, тоді на Конрада, тоді знов на листа.
— Хто вам прислав листа? — зацікавлено спитала Кіті.
Пані Бартолотті засунула листа в кишеню халата й промурмотіла:
— Та це якась реклама!
— Реклами не присилають рекомендованими листами, — заперечила Кіті.
А Конрад мовив:
— Мамо, це ж лист із фабрики. Ви можете перед Кіті спокійно говорити про це. Вона все знає.
— Розпечатайте листа! — попросила Кіті.
Пані Бартолотті завагалася.
— А коли там щось неприємне?
Пані Бартолотті воліла все неприємне відкладати якнайдалі. Листів із фінансової управи вона взагалі не розпечатувала.
— Забудьмо про нього, — запропонувала вона. — Або спалімо, наче його й не було.
— А коли в ньому щось приємне? — мовила Кіті. — Може, Конрад отримав якусь спадщину від фабрики абощо!
Пані Бартолотті застромила руку в кишеню й обмацала конверт.
— Діти, діти, — промурмотіла вона, — я навпомацки чую, що нічого приємного в ньому немає. Лист начинений чимось поганим.
— Тим більше його треба розпечатати, — сказала Кіті. — Невідоме лихо страшніше за те, що вже відоме.
Пані Бартолотті витягла блакитний конверт із кишені й віддала його Кіті.
— Прочитай його ти, — мовила вона, — бо я за себе не відповідаю!
Кіті роздерла блакитний конверт, витягла з нього складений учетверо блакитний аркуш, розгорнула його й почала читати:
“Вельмишановна пані Бартолотті,
як виявилося під час перевірки нашого відділу збуту, сталася прикра помилка. Через неточність у роботі нашого комп’ютера Ви отримали семирічного хлопця, який Вам зовсім не належить. Тому просимо Вас негайно повернути його.
Свого часу Ви надіслали замовлення на два блоки пам’яті марки “Меморіа”, виробництво яких ми давно припинили, отже, задовольнити замовлення не можемо.
Просимо Вас негайно підготувати хлопця, щоб наш відділ обслуговування якнайшвидше забрав його й передав справжнім батькам.
Звертаємо Вашу увагу на те, що фабричні діти в усіх випадках довіку залишаються власністю підприємства, і воно надає їх батькам тільки в позику, як телефонні апарати, щоб вони вирощували їх і користувалися ними.
Тому будь-які Ваші протести будуть даремні, і про звернення до суду не може бути й мови.
Ми дуже шкодуємо, що так сталося.
З глибокою повагою…”
Кіті затнулася, піднесла листа ближче до очей і сказала:
— Я не можу прочитати підпису, якийсь Гонберт чи Монберт!
— Мені байдуже, який там підпис, хай би його чорти забрали! — тремтячим голосом сказала пані Бартолотті.
Хоч вона була густо намальована в блакитний, червоний і рожевий кольори, а однаково вся позеленіла. І тремтіли в неї не тільки голос, а й руки. Вона раптом ніби поменшала й потоншала.
— Отже, найближчими днями… — промурмотіла вона. — Найближчими днями…
— Невже ви справді віддасте його? — вигукнула Кіті.
Пані Бартолотті дістала з кишені хусточку, висякалась, засопіла й тихо сказала:
— А що ж робити, коли він належить не мені, бо я замовляла блоки пам’яті. — Вона знов висякалась, знов засопіла й повела далі: — А крім того, я не вмію добре куховарити, і надто густо малююся, і Егон каже, що я погана мати!
Досі Конрад сидів тихо, мовчки, весь напружений. Тепер він схопився і крикнув так гучно, як ще ніколи не кричав:
— Ви моя мати! І добра мати!
— Чуєте? — вигукнула Кіті. — Він хоче бути тільки у вас!
Пані Бартолотті знов висякалась у хусточку і знов засопіла. І, схлипуючи, сказала:
— Але ти можеш попасти до матері, що даватиме тобі вітаміни і знатиме справжні дитячі пісні. До такої матері, що вмітиме добувати корінь із чисел і матиме справжнього чоловіка, який буде твоїм батьком.
Конрад похитав головою.
— Я вже полюбив вас і Егона. І якщо я житиму десь-інде, то Кіті також більше не побачу. — Він іще дужче захитав головою: — Ні, я відчуваю, що хочу лишитися тут.
— Справді відчуваєш? — вигукнула пані Бартолотті, схопилася з крісла і знов стала не така тоненька й мала і не така зелена на виду. Вона підняла хлопця й почала його цілувати в обидві щоки, в шию, в чоло, у вуха. Цілувати всюди, де тільки було голе місце. Тоді опустила його додолу і сказала: — А тепер треба щось придумати проти тих зануд! Щось зробити, щоб вони не забрали тебе!
— Ввічливо напишіть їм, що я хочу залишитись тут, — запропонував хлопець.
— Смішно, — сказала Кіті. — Людям, які шлють такі листи… — Вона взяла зі столу блакитний аркуш і подерла його на шматки. — Таким людям байдуже, що ти хочеш, а чого не хочеш, Конраде!
— Вона правду каже, — підтримала її пані Бартолотті. — Нам треба придумати щось дуже хитре.
Конрад сумно глянув на неї.
