«Лихі люди» скорочено – Панас Мирний

Панас Мирний «Лихі люди (Товариші)» читати скорочено варто, щоб згадати головні події у житті героїв та яким був фінал твору.

«Лихі люди» скорочено

У місті П. у тюрмі опинився Петро Федорович Телепень. Напередодні ввечері його забрали прямо з власного будинку. Тепер, лежачи на холодній постелі, він згадував своє дитинство. Він пам’ятав як батько й мати проводжали його до школи, як він обіцяв матері вчитись і наостанок цілував її у щоку, як батько своїм лагідним поглядом проводив його до науки. Петро жалкував за тим часом, коли він ще був маленьким хлопчиком і не знав людського лиха. Ці спомини перервав сторож, що приходив і приносив їсти. Після його приходу Петро почув за дверима, як він сказав комусь (мабуть, ще одному сторожу), що в’язню ще недовго лишилось жити на цьому світі.

Вночі замість сну Петро марив минулим. Йому бачилось як батько вперше привів його до школи. Там його хотів бити його сусід по парті, але за нього несподівано заступився здоровий дужий хлопець Тимофій Жук. Так вони й потоваришували. Але вже скоро по тому вчитель якось задумав покарати Жука за провину, якої і не було й наказав це зробити Петру. Проте хлопчик не хотів кривдити свого захисника, тому вчитель наказав своєму улюбленцю Шестірному покарати Жука. Від картини, коли Шестірний зі злістю ляскав Жука різками по руці, Петро прокинувся.

Наступної ночі Петрові знову згадувалось його школярське минуле. Ось він на квартирі з Жуком, Шестірним і Грицем Попенком. Останній навчався в семінарії на попа, бо сам був сином попа. Але навчання він більше прогулював, ніж відвідував. Телепень раз був хворів і лежав у квартирі, коли Гриць Попенко з’їв сніданок за двох. Шестірний своїм ділитись не захотів, тому Жук з Петром розділили один сніданок на двох. Взагалі, Жук більше товаришував саме з Петром, а Шестірного не долюблював. Тому між ними точилась таємна ворожнеча.

Шестірний, побувавши в школі, сказав, що наступного дня має прийти вчитель з перевіркою – мовляв Петро дуже довго хворіє. І от, наступного дня, перед приходом учителя Шестірний підставив Жука – поки останній спав Шестірний вийняв у нього люльку з кишені і, присипавши місце біля неї і ліжко самого Жука тютюном, зробив вигляд ніби нічого й не було. Коли прийшов учитель, то, знайшовши люльку, пообіцяв докласти про неї інспектору. Наступного дня Жук за люльку відсидів у карцері. Він був упевнений, що то через Шестірного навідався учитель і саме він витягнув люльку з тютюном у нього з кишені.

Згадуються Петрові події, коли вони вже попідростали. Жука виключили з гімназії не давши її закінчити – знайшли в нього якусь книгу, з якої часто читав Петрові. Жук був певен – без Шестірного тут не обійшлось. Шкода Петру було прощатись з товаришем, бо він стояв за народ, за добро і Петро його в цьому підтримував. Та от настав час і Телепень сам закінчив гімназію і повернувся додому.

Вдома батьки радо зустрічали сина, розпитували про плани на майбутнє, розповідали новини. Виявилось, що Шестірний в університеті в Києві «скоро великим паном буде», а Жук помандрував десь на заробітки. Сам же Петро теж мав йти в університет. Прикро йому було бачити, що в його рідному селі тепер майже вся земля належала одному чоловікові і то німцю. Немало належало й жиду. А прості люди працювали на обох за копійки.

«”Лихі, лихі люди”, — думається Петрові, а серце його щемить-боліє. Окриває його важка туга; обгортають голову чорні думки; а перед очима — з одного боку мати шепче: “лихі люди!”, а з другого-вони-лихі, і вказують йому на тілько що минуле поле. “Дивись, дивись!”— мов кажуть їх понурі очі… Петро і без того бачить… “Ой, мати, мати! ти ж учиш любити!” — шепче Петро… Виривається з його душі крик журби, лемент горя і росте, росте у його серці, окриває думками голову, ширить-просторить перед очима знайоме поле, перегнутих людей…».

Петро навчався в Київському університеті. Одного разу він з товаришами пішли подивитись на життя ремісників, а точніше рибалок. Товариші докоряли трохи Петрові за те, що він все про нужду хліборобів говорить, а про ремісників і не згадує. Разом вони побачили нужденне життя рибалок, допомогли одному хворому чоловіку. Тут Петро несподівано зустрівся з Жуком. Виявилось, що той став рибалкою. Погомоніли, обмінялись новинами й думками. Виявилось, що Шестірний тепер правовідом улаштувався, а сам Петро розповів, що хотів би бути письменником і доносити словом історії про нужду й простих людей. Жук не дуже з того зрадів – він вважав, що «Не можна просьбою — бери силою! Бийся! борися, — а бери, добувай!». На тому й розійшлися. 

Проте Телепень почав писати книгу про важке життя рибалок, то ж часто разом з товаришами ходив до рибалок. Показував написане Жуку, а той дещо виправляв і приємно з того було Петрові. Нарешті вирішив ще познайомитись з життям халамидників – волоцюг. Тому на останні канікули поїхав не до батьків, а в місто П. Врешті тут його і заарештували за його письмо.

Прокурором виявився Шестірний. Він хотів, щоб Петро сам відрікся він своїх слів і записів, але він цього не зробив, лишився вірним власним переконанням. Приходила мати Петра, щоб провідати сина. Але він вже був у гарячці і навіть не впізнав її. 

«Двері розчинилися — і в хату ускочив, озираючись на всі боки, Петро. На йому сіра сірячина, як на розбишаці; він нею обгортується, мов ховається від кого. Лице — сухе і чорне — тремтить, ходором ходе; то на йому регіт малює свої смуги; то страх його кривить та корчить… Очі горять, неспокійно гасають; голова нечесана, закустрана».

Мати, вбита горем, повернулась додому. Петро навіть не зрозумів, хто до нього приходив. В сусідній камері хтось почав тужливу пісню. Напівбожевільний Петро впізнав Жука – він теж потрапив за ґрати. У припадку гарячки Петро покінчив з життям. 

Про всі ці події розказував людям тюремщицький піп Григорій Попенко. Він насміхався зі своїх колишніх товаришів і жалкував за те, що йому не дісталось грошей з похорону Петра.

Петра поховав на тутешньому цвинтарі тюремний сторож.

Автор переказу: cup_of_flowers

Матеріал надано лише для публікації на сайті dovidka.biz.ua.