«Лісова пісня» ДІЯ III
Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче і враз обривається. Настає тиша. Починається хворе світання пізньої осені. Безлистий ліс ледве мріє проти попелястого неба чорною щетиною, а долі по узліссі снується розтріпаний морок. Лукашева хата починає біліти стінами; при одній стіні чорніє якась постать, що знеможена прихилилась до одвірка, в ній ледве можна пізнати Мавку; вона в чорній одежі, в сивому непрозорому серпанку, тільки на грудях красіє маленький калиновий пучечок.
Коли розвидняється, на галяві стає видко великий пеньок, там, де стояв колись столітній дуб, а недалечко від нього недавно насипану, ще не порослу моріжком могилу. З лісу виходить Лісовик, у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра.
Л і с о в и к
(придивляючись до постаті під хатою)
Ти, донечко?
М а в к а
(трохи поступає до нього)
Се я.
Л і с о в и к
Невже пустив
тебе назад “Той, що в скалі сидить”?
М а в к а
Ти визволив мене своїм злочином.
Л і с о в и к
Ту помсту ти злочином називаєш,
ту справедливу помсту, що завдав я
зрадливому коханцеві твоєму?
Хіба ж то не по правді, що дізнав він
самотнього несвітського одчаю,
блукаючи в подобі вовчій лісом?
Авжеж! Тепер він вовкулака дикий!
Хай скавучить, нехай голосить, виє,
хай прагне крові людської, — не вгасить
своєї муки злої!
М а в к а
Не радій,
бо я його порятувала. В серці
знайшла я теє слово чарівне,
що й озвірілих в люди повертає.
Л і с о в и к
(тупає зо злості ногою і ламає з тріском свого ціпка)
Не гідна ти дочкою лісу зватись!
бо в тебе дух не вільний лісовий,
а хатній рабський!
М а в к а
О, коли б ти знав,
коли б ти знав, як страшно то було…
Я спала сном камінним у печері
глибокій, чорній, вогкій та холодній,
коли спотворений пробився голос
крізь неприступні скелі, і виття
протягле, дике сумно розіслалось
по темних, мертвих водах і збудило
між скелями луну давно померлу…
І я прокинулась. Вогнем підземним
мій жаль палкий зірвав печерний склеп,
і вирвалась я знов на світ. І слово
уста мої німії оживило,
і я вчинила диво… Я збагнула,
що забуття не суджено мені.
Л і с о в и к
Де ж він тепер? Чому він не з тобою?
Чи то й його невдячність невмируща
так, як твоє кохання?
М а в к а
Ох, дідусю!
якби ти бачив!.. Він в подобі людській
упав мені до ніг, мов ясень втятий…
І з долу вгору він до мене звів
такий болючий погляд, повний туги
і каяття палкого, без надії…
Людина тільки може так дивитись!..
Я ще до мови не прийшла, як він
схопивсь на рівні ноги, і від мене
тремтячими руками заслонився,
і кинувся, не мовлячи ні слова,
в байрак терновий, там і зник з очей.
Л і с о в и к
І що ж тепер ти думаєш робити?
М а в к а
Не знаю… Я тепер, як тінь, блукаю
край сеї хати. Я не маю сили
покинути її… Я серцем чую —
він вернеться сюди…
Лісовик мовчки журливо хитає головою. Мавка знов прихиляється до стіни.
Л і с о в и к
Дитино бідна,
чого ти йшла від нас у край понурий?
Невже нема спочинку в ріднім гаю?
Дивись, он жде тебе твоя верба,
вона давно вже ложе постелила
і журиться, що ти десь забарилась.
Іди спочинь.
М а в к а
(тихо)
Не можу я, дідусю.
Лісовик, шумно зітхнувши, помалу подався в ліс. З лісу чується навісний тупіт, наче хтось без ваги женеться конем, потім спиняється.
К у ц ь
(вискакує з-за хати, потираючи руки, і спиняється, побачивши Мавку)
Ти, Мавко, тут?
М а в к а
А ти чого никаєш?
К у ц ь
Я їм коня притяг за гичку в стайню.
Гаразд мене поповозив востаннє,
вже не возитиме нікого більше!
М а в к а
Ненавидний! Ти оганьбив наш ліс!
Се так держиш умову з дядьком Левом?
К у ц ь
Умова наша вмерла вкупі з ним.
М а в к а
Як? Дядько Лев умер?
К у ц ь
Он і могила.
Під дубом поховали, а прийшлося
коло пенька старому спочивати.
М а в к а
Обоє полягли… Він пречував,
що вже йому сей рік не зимувати…
(Надходить до могили).
Ой як же плаче серце по тобі,
єдиний друже мій! Якби я мала
живущі сльози, я б зросила землю,
барвінок би зростила невмирущий
на сій могилі. А тепер я вбога,
мій жаль спадає, наче мертвий лист…
К у ц ь
Жаль не пристав мені, а все ж я мушу
признатися — таки старого шкода,
бо він умів тримати з нами згоду.
Було, і цапа чорного держить
при конях, щоб я мав на чому їздить.
Я блискавкою мчу, було, на цапі,
а коники стоять собі спокійно.
От сі баби зовсім не вміють жити
як слід із нами, — цапа продали,
зрубали дуба. Зрушили умову.
Ну й я ж віддячив їм! Найкращі коні
на смерть заїздив; куплять — знов заїжджу.
Ще й відьму, що в чортиці бабувала,
гарненько попросив, щоб їм корови
геть-чисто попсувала. Хай же знають!
Ще ж Водяник стіжка їм підмочив,
а Потерчата збіжжя погноїли,
Пропасниця їх досі б’є за те,
що озеро коноплями згидили.
Не буде їм добра тепер у лісі!
Вже тут навколо хати й Злидні ходять.
З л и д н і
(малі, заморені істоти, в лахмітті, з вічним гризьким голодом на обличчі, з’являються з-за кутка хатнього)
Ми тут! А хто нас кличе?
М а в к а
(кидається їм навперейми до дверей)
Геть! Щезайте!
Ніхто не кликав вас!
О д и н З л и д е н ь
Злетіло слово —
назад не вернеться.
З л и д н і
(обсідають поріг)
Коли б там швидше
нам двері відчинили, — ми голодні!
М а в к а
Я не пущу туди!
З л и д н і
То дай нам їстиІ
М а в к а
(з жахом)
Нічого я не маю…
З л и д н і
Дай калину
оту, що носиш коло серця! Дай!
М а в к а
Се кров моя!
З л и д н і
Дарма! Ми любим кров.
Один Злидень кидається їй на груди, смокче калину, інші сіпають його, щоб і собі покуштувати, гризуться межи собою і гарчать, як собаки.
К у ц ь
Ей, Злидні, залишіть — то не людина!
Злидні спиняються, цокотять зубами і свищуть від голоду.
З л и д н і
(до Куця)
Так дай нам їсти, бо й тебе з’їмо!
(Кидаються до Куця, той відскакує),
К у ц ь
Ну-ну, помалу!
З л и д н і
Їсти! Ми голодні!!
К у ц ь
Стривайте, зараз я збуджу бабів, —
вам буде їжа, а мені забава.
(Бере грудку землі, кидає в вікно і розбиває шибку),
Г о л о с м а т е р і Л у к а ш е в о ї
(в хаті)
Ой! Що таке? Вже знов нечиста сила!
К у ц ь
(до Злиднів пошепки)
А бачите — прокинулась. Ось хутко
покличе вас. Тепер посидьте тихо,
а то ще заклене стара вас так,
що й в землю ввійдете, — вона се вміє.
Злидні скулюються під порогом темною купою. З хати чутно крізь розбиту шибку рухи вставання матері, потім її голос, а згодом Килинин.
Г о л о с м а т е р и н
О, вже й розвиднилось, а та все спить.
Килино! Гей, Килино! Ну, та й спить же!
Бодай навік заснула… Встань! А встань,
бодай ти вже не встала!
Г о л о с К и л и н и
(заспано)
Та чого там?
М а т и
(уїдливо)
Пора ж тобі коровицю здоїти,
оту молочну, турського заводу,
що ти ще за небіжчика придбала.
К и л и н а
(вже прочумавшись)
Я тії подою, що тут застала,
та націджу три краплі молока —
хунт масла буде…
М а т и
Отже й не змовчить!
Хто ж винен, що набілу в нас не стало?
З такою господинею… ой горе!
Ну вже й невісточка! І де взялася
на нашу голову?
К и л и н а
А хто ж велів
до мене засилатися? Таж мали
отут якусь задрипанку, — було вам
прийняти та прибрати хорошенько,
от і була б невісточка до мислі!
М а т и
А що ж — гадаєш, ні? Таки й була б!
Дурний Лукаш, що проміняв на тебе;
бо то було таке покірне, добре,
хоч прикладай до рани… Узиваєш
її задрипанкою, а сама
її зелену сукню перешила
та й досі соваєш — немає встиду!
К и л и н а
Та вже ж, у вас находишся в новому!..
Он чоловіка десь повітря носить,
а ти бідуй з свекрушиськом проклятим, —
ні жінка, ні вдова — якась покидька!
М а т и
Який би чоловік з тобою всидів?
Бідо напрасна! Що було — то з’їла
з дітиськами своїми, — он, сидять! —
бодай так вас самих посіли злидні!
К и л и н а
Нехай того посядуть, хто їх кличе!
На сих словах одчинає двері з хати. Куць утікає в болото. Злидні схоплюються і забігають у сіни.
Килина з відром у руках шпарко пробігає до лісового потоку, з гуркотом набирає відром воду і вертається назад уже трохи тихшою ходою. Завважає близько дверей Мавку, що стоїть при стіні знесилена, спустивши сивий серпанок на обличчя.
Килина
(спиняється і становить відро долі)
А се ж яка?.. Гей, слухай, чи ти п’яна,
чи, може, змерзла?
(Термосить Мавку за плече).
М а в к а
(насилу, мов борючися з тяжкою зморою)
Сон мене змагає…
Зимовий сон…
К и л и н а
(відслоняє їй обличчя і пізнає)
Чого сюди прийшла ?
Тобі не заплатили за роботу?
М а в к а
(як і перше)
Мені ніхто не може заплатити.
К и л и н а
До кого ти прийшла? Його нема.
Я знаю, ти до нього! Признавайся —
він твій коханок?
М а в к а
(так само)
Колись був ранок
ясний, веселий, не той, що тепер…
він уже вмер…
К и л и н а
Ти божевільна!
М а в к а
(так само)
ВІльна я, вільна…
Сунеться хмарка по небу повільна…
йде безпричальна, сумна, безпривітна…
Де ж блискавиця блакитна?
К и л и н а
(сіпає її за руку)
Геть! не мороч мене! Чого стоїш?
М а в к а
(притомніше, відступаючи од дверей)
Стою та дивлюся, які ви щасливі.
К и л и н а
А щоб ти стояла у чуді та в диві!
Мавка зміняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим гіллям.
К и л и н а
(оговтавшись від здуміння, ворожо)
Чи ба! Я в добрий час тобі сказала!
Ну-ну, тепер недовго настоїшся!..
Х л о п ч и к
(вибігає з хати. До Килини)
Ой мамо, де ви-те? Ми їсти хочем,
а баба не дають!
К и л и н а
Ей, одчепися!
(Нишком, нахилившись до нього).
Я там під печею пиріг сховала, —
як баба вийде до комори, — з’їжте.
Х л о п ч и к
Ви-те суху вербу встромили тута?
Та й нащо то?
К и л и н а
Тобі до всього діло!
Х л о п ч и к
Я з неї вріжу дудочку!
К и л и н а
Про мене!
Хлопчик вирізує гілку з верби і вертається в хату. З лісу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки.
К и л и н а
(скрикує радісно, вгледівши його, але зараз же досада тамує їй радість)
Таки явився! Де тебе носило
так довго?
Л у к а ш
Не питай!
К и л и н а
Ще й не питай!
Тягався, волочився, лихо знає
де, по яких світах, та й “не питай”!
Ой любчику, не тра мені й питати…
Вже десь ота корчма стоїть на світі,
що в ній балює досі свита й шапка.
Л у к а ш
Не був я в корчмі…
К и л и н а
Хто, дурний, повірить?
(Заводить).
Втопила ж я головоньку навіки
за сим п’яницею!
Л у к а ш
Мовчи! Не скигли!!
Килина спиняється, глянувши на нього з острахом.
Ось я тебе тепера попитаю!
Де дядьків дуб, що он пеньок стримить?
К и л и н а
(спочатку збилась, але хутко стямилась)
А що ж ми мали тута — голод їсти?
Прийшли купці, купили, та й уже.
Велике щастя — дуб!
Л у к а ш
Таж дядько Лев
заклявся не рубати.
К и л и н а
Дядька Лева
нема на світі, — що з його закляття?
Хіба ж то ти заклявся або я?
Та я б і цілий ліс продати рада
або протеребити, — був би грунт,
як у людей, не ся чортівська пуща.
Таж тут, як вечір, — виткнутися страшно!
І що нам з того лісу за добро?
Стикаємось по нім, як вовкулаки,
ще й справді вовкулаками завиєм!
Л у к а ш
Цить! цить! не говори! Мовчи!
(В голосі його чутно божевільний жах),
Ти кажеш
продати ліс… зрубати… а тоді вже
не буде так… як ти казала?
К и л и н а
Як?
Що вовк…
Л у к а ш
(затуляє їй рота)
Ні, не кажи!
К и л и н а
(визволившись від нього)
Та бійся бога!
Ти впився, чи вдурів, чи хто наврочив?
Ходи до хати.
Л у к а ш
Зараз… я піду…
от тільки… тільки… ще води нап’юся!
(Стає навколішки і п’є з відра. Потім устає і дивиться задумливо поперед себе, не рушаючи з місця).
К и л и н а
Ну? Що ж ти думаєш?
Л у к а ш
Я? Так… не знаю…
(Вагаючись).
Чи тут ніхто не був без мене?
К и л и н а
(шорстко)
Хто ж би
тут бути мав?
Л у к а ш
(спустивши очі)
Не знаю…
К и л и н а
(злісно посміхнувшись)
Ти не знаєш,
то, може, я що знаю.
Л у к а ш
(тривожно)
Ти?
К и л и н а
А що ж!
Я відаю, кого ти дожидаєш,
та тільки ба! — шкода твого ждання!
Якщо й було, то вже в стовпець пішло…
Л у к а ш
Що ти говориш?
К и л и н а
Те, що чуєш.
М а т и
(вибігає з хати і кидається з обіймами до Лукаша. Він холодно приймає те вітання)
Сину!..
Ой синоньку! Ой що ж я набідилась
з отею відьмою!
Л у к а ш
(здригнувшись)
З якою?
М а т и
(показує на Килину)
З тею ж!
Л у к а ш
(зневажливо всміхаючись)
І та вже відьма? Ба, то вже судилось
відьомською свекрухою вам бути.
Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли.
М а т и
Якби ж я знала, що вона така
нехлюя, некукібниця!..
К и л и н а
(впадає в річ)
Ой горе!
Хто б говорив! Уже таких відьом,
таких нехлюй, як ти, світ не видав!
Ну вже ж і матінка, Лукашу, в тебе! —
залізо — й те перегризе!
Л у к а ш
А ти,
я бачу, десь міцніша від заліза.
К и л и н а
Від тебе дочекаюсь оборони!
Такої матері такий і син!
Якого ж лиха брав мене? Щоб тута
помітувано мною?
М а т и
(до Лукаша)
Та невже ж ти
не скажеш їй стулити губу? Що ж то,
чи я їй поштурховисько якесь?
Л у к а ш
Та дайте ви мені годину чисту!
Ви хочете, щоб я не тільки з хати,
а з світа геть зійшов? Бігме, зійду!
К и л и н а
(до матері)
А що? діждалась?
М а т и
Щоб ти так діждала
від свого сина!
(Розлючена йде до хати, на порозі стрічається з Килининим сином, що вибігає з сопілкою в руках).
Оступися, злидню!
(Штурхає хлопця і заходить в хату, тряснувши дверима).
Х л о п ч и к
Ви-те прийшли вже, тату?
Л у к а ш
Вже, мій сину.
(На слові “сину” кладе іронічний притиск).
К и л и н а
(вражена)
Ну, то скажи йому, як має звати, —
уже ж не дядьком?
Л у к а ш
(трохи присоромлений)
Та хіба ж я що?
Ходи, ходи сюди, малий, не бійся.
(Гладить хлопця по білій голівці).
Чи то ти сам зробив сопілку?
Х л о п ч и к
Сам.
Та я не вмію грати. Коб ви-те!
(Простягає Лукашеві сопілку),
Л у к а ш
Ей, хлопче, вже моє грання минулось!..
(Смутно задумується).
Х л о п ч и к
(пхикаючи)
І! то ви-те не хочете! Ну, мамо,
чом тато не хотять мені заграти?
К и л и н а
Іще чого! Потрібне те грання!
Л у к а ш
А дай сюди сопілочку.
(Бере сопілку).
Хороша.
З верби зробив?
Х л о п ч и к
А що ж,, он з теї-о.
(Показує на вербу, що сталася з Мавки).
Л у к а ш
Щось наче я її не бачив тута.
(До Килини).
Ти посадила?
К и л и н а
Хто б її садив?
Стирчав кілок вербовий та й розрісся.
Тут як з води росте — таже дощі!
Х л о п ч и к
(вередливо)
Чому ви-те не граєте?
Л у к а ш
(задумливо)
Заграти?..
(Починає грати [мелодія № 14] спершу тихенько, далі голосніше; зводить згодом на ту веснянку [мелодія № 8], що колись грав Мавці. Голос сопілки [при повторенні гри на сопілці мелодії № 8] починає промовляти словами).
“Як солодко грає,
як глибоко крає,
розтинає мені груди, серденько виймає…”
Л у к а ш
(випускає з рук сопілку)
Ой! Що се за сопілка? Чари! Чари!
Хлопчик, злякавшись крику, втік до хати.
Кажи, чаклунко, що то за верба?
(Хапає Килину за плече).
К и л и н а
Та відчепися, відки маю знати?
Я з кодлом лісовим не накладаю
так, як твій рід! Зрубай її, як хочеш,
хіба я бороню? Ось на й сокиру.
(Витягає йому з сіней сокиру).
Л у к а ш
(узявши сокиру, підійшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась і зашелестіла сухим листом. Він замахнувся удруге і спустив руки)
Ні, руки не здіймаються, не можу…
чогось за серце стисло…
К и л и н а
Дай-но я!
(Вихоплює від Лукаша сокиру і широко замахується на вербу).
В сю мить з неба вогненним змієм-метеором злітає Перелесник і обіймає вербу.
П е р е л е с н и к
Я визволю тебе, моя кохана!
Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь перекидається на хату, солом’яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату. МатиЛукашева і Килинині діти вибігаютьз хати з криком: “Горить! Горить! Рятуйте! Ой пожежа!..” Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тільки можна вихопити, і на клунках та мішках виносять скулених Злиднів, що потім ховаються у ті мішки. Діти бігають з коновками до води, заливають вогонь, але він іще дужче розгоряється.
М а т и
(до Лукаша)
Чого стоїш? Рятуй своє добро!
Л у к а ш
(втупивши очі в крокву, що вкрита кучерявим вогнем, як цвітом)
Добро? А може, там згорить і лихо?..
Кроква з тряскотом рушиться, іскри стовпом прискають геть угору, стеля провалюється, і вся хата обертається в кострище. Надходить важка біла хмара, і починає йти сніг. Хутко крізь білий застил сніговий не стає нікого видко, тільки багряна мінлива пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, і коли сніг рідшає, то видко чорну пожарину, що димує і сичить од вогкості. Матері Лукашевої і дітей Килининих та клунків з добром уже не видко. Крізь сніг мріє недопалений оборіг, віз та дещо з хліборобського начиння.
К и л и н а
(з останнім клунком у руках, сіпає Лукаша за рукав)
Лукашу!.. Ані руш! Чи остовпів?
Хоч би поміг мені носити клунки!
Л у к а ш
Та вже ж ви повиносили всі злидні.
К и л и н а
Бийся по губі! Що се ти говориш?
Л у к а ш
(сміється тихим, дивним сміхом)
Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш…
Тепер я мудрий став…
К и л и н а
(злякана)
Ой чоловіче,
щось ти таке говориш… я боюся!
Л у к а ш
Чого боїшся? Дурня не боялась,
а мудрого боїшся?
К и л и н а
Лукашуню,
ходімо на село!
Л у к а ш
Я не піду.
Я з лісу не піду. Я в лісі буду.
К и л и н а
Та що ж ти тут робитимеш?
Л у к а ш
А треба
все щось робити?
К и л и н а
Як же маєм жити?
Л у к а ш
А треба жити?
К и л и н а
Пробі, чоловіче,
чи ти вже в голову зайшов, чи що?
То так тобі з переляку зробилось.
Ходімо на село, закличу бабу, —
тра вилляти переполох!
(Тягне його за руку).
Л у к а ш
(дивиться на неї з легковажною усмішкою)
А хто ж тут
недогарків отих глядіти буде?
(Показує на віз і начиння).
К и л и н а
(господарно)
Ой правда, правда, ще порозтягають!
Аби довідалися, що горіло,
то й набіжать з села людиська тії!
То вже хіба постій тут, Лукашуню.
Я побіжу десь коней попрошу, —
бо наші ж геть у стайні попеклися! —
то зберемо на віз та й завеземо
десь до родини твеї, може, пустять…
Ой горе! Якось треба рятуватись…
Останні слова промовляє, вже біжучи до лісу. Лукаш проводжає її тихим сміхом. Незабаром її не стає видко.
Від лісу наближається якась висока жіноча постать у білій додільній сорочці і в білій, зав’язаній по-старосвітському, намітці. Вона йде хитаючись, наче од вітру валиться, часом спиняється і низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче і спиняється біля ожинових кущів, що ростуть недалеко від пожарища, то випростується, і тоді видно її змарніле обличчя, подібне до Лукашевого.
Л у к а ш
Хто ти? Що ти тут робиш?
П о с т а т ь
Я — загублена Доля.
Завела мене в дебрі
нерозумна сваволя.
А тепер я блукаю,
наче морок по гаю,
низько припадаю, стежечки шукаю
до минулого раю.
Ой уже ж тая стежка
білим снігом припала…
Ой уже ж я в сих дебрях
десь навіки пропала!..
Л у к а ш
Уломи ж, моя Доле,
хоч отую ожину,
щоб собі промести, по снігу провести
хоч маленьку стежину!
Д о л я
Ой колись я навесні
тут по гаю ходила,
по стежках на признаку
дивоцвіти садила.
Ти стоптав дивоцвіти
без ваги попід ноги…
Скрізь терни-байраки, та й нема признаки,
де шукати дороги.
Л у к а ш
Прогорни, моя Доле,
хоч руками долинку,
чи не знайдеш під снігом
з дивоцвіту стеблинку.
Д о л я
Похололи вже руки,
що й пучками — не рушу…
Ой тепер я плачу, бо вже чую й бачу,
що загинути мушу.
(Застогнавши, рушає),
Л у к а ш
(простягаючи руки до неї)
Ой скажи, дай пораду,
як прожити без долі!
Д о л я
(показує на землю в нього під ногами)
Як одрізана гілка,
що валяється долі!
(Іде, хиляючись, і зникає в снігах).
Лукаш нахиляється до того місця, що показала Доля, знаходить вербову сопілку, що був кинув, бере її до рук і йде по білій галяві до берези. Сідає під посивілим від снігу довгим віттям і крутить в руках сопілочку, часом усміхаючись, як дитина. Легка, біла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку, з’являється з-за берези і схиляється над Лукашем.
П о с т а т ь М а в к и
Заграй, заграй, дай голос мому серцю!
Воно ж одно лишилося від мене.
Л у к а ш
Се ти?.. Ти упирицею прийшла,
щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!
(Розкриває груди).
Живи моєю кров’ю! Так і треба,
бо я тебе занапастив…
М а в к а
Ні, милий,
ти душу дав мені, як гострий ніж
дає вербовій тихій гілці голос.
Л у к а ш
Я душу дав тобі? А тіло збавив!
Бо що ж тепера з тебе? Тінь! Мара!
(З невимовною тугою дивиться на неї).
М а в к а
О, не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно,
чистим, палючим, як добре вино,
вільними іскрами вгору злетіло.
Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю, —
стане початком тоді мій кінець.
Будуть приходити люди,
вбогі й багаті, веселі й сумні,
радощі й тугу нестимуть мені,
їм промовляти душа моя буде.
Я обізвуся до них
шелестом тихим вербової гілки,
голосом ніжним тонкої сопілки,
смутними росами з вітів моїх.
Я їм тоді проспіваю
все, що колись ти для мене співав,
ще як напровесні тут вигравав,
мрії збираючи в гаю…
Грай же, коханий, благаю!
Лукаш починає грати. Спочатку гра його [мелодії № 15 і 16] сумна як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання [мелодія № 10, тільки звучить голосніше, жагливіше, ніж у першій дії] покриває тугу. Як міниться музика, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя.
Вітер збиває білий цвіт з дерев. Цвіт лине, лине і закриває закохану пару, далі переходить у густу сніговицю. Коли вона трохи ушухла, видко знов зимовий краєвид, з важким навісом снігу на вітах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопілкою в руках, очі йому заплющені, на устах застиг щасливий усміх. Він сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать і падає, падає без кінця…
[25/VII 1911 р.]
