“Люборацькі” головні герої та їх характеристика викладені в цій статті.
“Люборацькі” система образів
На першому плані твору — сім’я Люборацьких двох поколінь, їхні родинні і суспільні стосунки.
Отець Гервасій — типовий старосвітський священик. Недалекий, обмежений, лінивий, цей духовний пастир у своєму домашньому побуті мало чим відрізнявся від селян, а за те, що не пишався, що цікавився життям парафіян, громаді подобався. На відміну від зарозумілих’ вихованців семінарій, які всією поведінкою намагалися підкреслити свою вищість над селянами, Гервасій дотримувався патріархальних звичаїв. Промовиста авторська характеристика панотця, що «високих наук і в очі не бачив, і чути про них не чував, і слухать навіть не любив», вже на перших сторінках твору доповнюється описом зовнішності попа, який біжить по двору «в довгополій одежині, в косах, в бороді», частує дрючком свиню і кричить на неї: «А щоб тебе піп із’їв!» Зображуючи Гервасія в гумористично-добродушному тоні, автор не приховує своїх симпатій до нього, акцентує на його щирості і простоті.
Економічна залежність Геврасія від місцевого шляхтича Росолинського, прагнення не втратити мізерної допомоги від нього, що часто скидається на подачку, власна безпорадність і темнота штовхають сільського попа на необдумані кроки у вихованні своїх дітей. Наслухавшись улесливих порад і обіцянок пана, Гервасій віддав до приватного пансіону дочку Масю, чим об’єктивно допоміг скалічити її душу. Соціальна психологія Гервасія визначила також долю сина Антося. Відповідно до тодішніх порядків, які узаконювали станову замкнутість, синам духовних осіб був наперед визначений єдиний шлях у житті — через бурсу і семінарію в попи. І Антосьо „потрапляє в кошмарний світ духовного училища, яке скаламутило його, добру, здорову натуру, підірвало здоров’я, вирвало з активного громадського життя. Власне, з тих пір, як віддали старших дітей в науку, і починається розпад патріархальної родини Люборацьких, загострюється конфлікт між батьками і дітьми. А передчасна смерть панотця лише прискорює цей розклад, невмолимо веде родину до трагічного кінця.
Важливо, що Свидницький звертає увагу на зображення суперечностей між духовним розвитком людської особистості, з одного боку, і несприятливими, часто ворожими, антигуманними суспільними умовами цього розвитку — з другого, прагне розкрити внутрішню сутність цього соціального конфлікту. Дотримання цих характерних принципів реалістичної творчості дало можливість романістові переконливо з’ясувати причини тієї трагедії, яка звела з світу загалом добру, гуманну родину сільського священика.
Як і Гервасій, паніматка Люборацька — типове породження часу. Проста, сердечна жінка, вона мріє про щастя своїх дітей, прагне жити так, як жили її батьки, як живуть інші люди. Люборацька не цурається товариства селянок, в усьому міцно тримається «старосвітчини», тобто усталених, вироблених поколіннями поглядів на життя, працю, відпочинок, виховання дітей. Тому й лякають попадю всякі нововведення, пов’язані з навчанням і вихованням дітей. Тому з таким душевним болем відпустила вона на науку до бурси сина Антося, тому так не бажає розлучатися з своєю першою помічницею по господарству дочкою Масею, яку Гервасій намагається швидше віддати до шляхетського пансіону. З вуст Люборацької не раз злітають слова її покійного батька про те, що «будуть не ученики, а мученики, не учителі, а мучителі». Жінка з острахом дивиться в майбутнє, чекаючи наближення «страшного суду», кінця світу, і ці її побоювання мають реальну основу. Хоч і в поведінці, і в словах попаді відбивається її неписьменність, затурканість, забобонність, та, як слушно зауважила Н. Є. Крутікова, «глибина і багатозначність гумору Свидницького полягає в тому, що реальний конфлікт Люборацької з вихователями учбових закладів ніби навмисне підкреслює справедливість її побоювань»
Боляче було дивитися матері, як покручами виростають її Діти, як вони відриваються від добрих традицій рідного середовища, погорджу-ють своїм народом. Коли Мася під впливом згубного шляхетського виховання стала люто ненавидіти все рідне — мову, звичаї, обряди, навіть віру, коли вона «нічого так не бажала, як не походити на попівну… а на ляховку, бо то шляхетної крові», Люборацька слушно нагадує їй: «Твого прадіда в цім-таки селі ляхи замучили, що в гайдамаччину ножі освятив, ще в першу, ще в різанину. І діда твого тут же мучили, хто зоставсь після Коліївщини. Він, бач, знався з гайдамаками, з тими степовиками, що в Ганщині жили. Знатного ти роду попівна, давнього роду». Та не може стара жінка щось змінити, обставини виявляються сильнішими за її добру волю і щире серце.
Демократичний, гуманістичний пафос роману виявляється у виразно проведеній концепції викриття ворожості панського світу трудящій людині. Ця ідея також втілена в образі Люборацької. Незважаючи на своє попівське походження і становище, паніматка ніколи і ніде не підносить себе до панів, не протиставляє селянам. Зазнавши в житті і прикростей, і горя, вона з відразою ставиться до шляхти, її пихи, лицемірства, фальші, серцем розуміє, що всяка кривда органічно пов’язана з панами, їх облудною мораллю: «Тепер неправда з панами в світлиці і всюди, а правди й зазором не видати, як торішнього снігу». Тому попадя не раз охолоджувала потяг чоловіка до «панів», не раз з докором говорила йому про його «панство». Характерно, що соціальні умови все ж штовхають її певною мірою пристосовуватись до нового трибу життя, переламувати себе духовно. І в цьому — драматично-трагедійна окресленість образу Люборацької.
У той же час автор зриває покривало «святості», яким офіційна ідеологія оточувала духовних осіб, і показує, що земне, утилітарне було визначальним у поведінці попівства. Вихованці, духовних семінарій рвались до багатих парафій, думали лише про те, щоб швидше «скінчити курс», забратись на тепленьке місце і «залягти» там, як риба на дощ, що ні грім, ні туча з місця не зрушить». Антось обурюється таким зоологічним існуванням молодшої попівської генерації. «Образ будьте стаду»,— їм говориться, а вони безобразіє стаду. І самі, як стадо яке: тільки їдять, їдяться та множаться… Та і стадо не так, бо хоч купи держиться, а вони — розполохане стадо, та не овець безсловесних, а свиней…» Безперечно, така оцінка «наських попиків» засвідчує викривальний характер реалізму роману. Ідучи від реальних фактів життя, письменник показує, що молоді попи всіляко гордували селянином, цурались простолюду, прагнули домогтися привілейованого становища в суспільстві, зрівнятися у своїх правах з дворянами. Помічена і художньо реалізована тенденція життя попівства в нових історичних умовах є безперечним досягненням Свидницького.
Водночас романіст не затінює непривабливих сторін побуту і симпатичних йому старосвітських попів.’ З численних епізодів роману постають конкретні факти такого ж рослинного існування панотця Гервасія та інших попів старшого покоління. Вони теж далекі від думок, мрій, сподівань закріпаченого селянства, вони теж дбають насамперед за себе. Якщо ж справа доходить до чарки, то де й зникає їхня «духовність». Чого варті проголошувані тости, коли Гервасій з попадею та своїм гостем, теж попом, п’ють горілку за єдиного бога, чотирьох євангелістів, дванадцять апостолів, чотирнадцять послань Павлових, сорок святих, а потім ще «по одній», причому кожен з тостів так коментується, що весь епізод пройнятий глумом над християнськими святинями. І як взагалі буває в таких випадках, попадя, тримаючи в руках чарку з «православною», почала приспівувати, а попи підтягати відому народну пісню про «ворогів», котрі «зажурилися». Так пили всю ніч, співали та били поклони, що не помітили, як і день настав. Тож не дивною здається репліка попаді про те, що в цьому світі «піп найбільше нагрішить».
Трагічна історія сім’ї Люборацьких особливо виразно показана через долю дітей — сина Антося і трьох дочок — Масі, Орисі і Теклі. У романі докладно йдеться про ті випробування, які випали на долю молодшого покоління Люборацьких, але з особливою глибиною розкривається трагедія Антося, образ якого є композиційним центром твору. Письменник зображує свого героя в безперервній еволюції, переконливо висвітлює становлення його характеру, формування його особистості. З образом Антося органічно, пов’язана животрепетна проблема виховання молоді.
З перших сторінок твору образ героя оповитий якимсь серпанком смутку, передчуттям важкого, трагічного кінця. Шлях хлопця вже з дитинства був наперед визначений, але й це було б півбіди, якби, як гадав отець Гервасій, син самотужки вибивався в попи, придивляючись до служби. Та часи настали інші, сини духовних осіб повинні були перейти, за словами М. Помяловського, через «період насильницької освіти» — бурси й семінарії, де з них готували вірних охоронців монархії, блюстителів офіційного «патріотизму». Та й хто б з власної волі їхав у ці школи, про які ходило стільки зловісних чуток, де панували жорстокість і сваволя, процвітали хабарництво і доноси, де «не одному дитяті… віка вкоротять».
Показуючи поневіряння Антося-школяра, Свидницький викриває і засуджує антипедагогічну систему навчання і виховання. Щоденні тілесні катування учнів, деспотизм «старших» бурсаків, обдирання і підлабузництво, начіплювання на шию «ноти» тим, хто «мужичив», тобто розмовляв рідною мовою,— такою була ця система, що калічила і розбещувала підлітків. Не дивно, що бурса, а згодом і семінарія витруїли в Антося щирість і допитливість, прищепивши йому натомість грубість, здичавілість, озлобленість до інших, повернувши природні, здібності — розум, кмітливість, винахідливість — на всілякі витівки, хуліганські й аморальні вчинки. «Дав бог дарування, та лиха доля лиху дорогу показала…»
Справді, причини штукарств Антося — у розтлінному впливі «духовних свинарій» на молодь. Коли школяр виривається з гнітючих стін бурси в здорове середовище своїх сільських ровесників, він знову стає доброзичливим хлопцем, ніби оживає, відроджується в ньому те світле і чисте, яке так вбивали у школі. Хоч би як старалися «духовні фараони», але їм не вдалося остаточно зламати підлітка. Період змужніння Антося позначений прагненням жити інакше: він мріє відкрити на селі школу, вчити дітей, стати «за громаду перед паном, перед судом, перед царем».
Майстерність Свидницького яскраво виявилась у нових принципах художнього узагальнення. Розгортаючи долю Антося, романіст зосереджує головну увагу на розкритті його внутрішнього світу. Кожен вчинок, кожна дія Антося психологічно вмотивовані; ми проникаємо у світ його почуттів і роздумів, бачимо, як імпульси психіки визначають поведінку персонажа. Можна стверджувати, що автор «Люборацьких» першим в українській прозі створив психологічний портрет, випередивши пошуки прозаїків на цьому шляху. Справді, Свидницький, на відміну від своїх попередників і сучасників, не вдається до широкого опису зовнішності героя. Окремі деталі зовнішнього портрета «розсипані» по всьому роману, що дає можливість не просто уникнути неприродної статичності в таких описах, а весь час зображувати героя у русі, в розвитку, показувати, як життя змінює людину, надає її зовнішності нових рис. Письменник, пояснюючи дії і вчинки Антося, виходив з того, що мотиви поведінки героя і характер його мислення нерозривні. Свидницький, наскільки це дозволяли вироблені тогочасною прозою художні прийоми, намагався розкрити складні, часто суперечливі зміни в психології юнака через зовнішні прояви. Внутрішнє неприйняття семінарських порядків виливається в своєрідний «бунт» Антося, за що йому доведеться згодом гірко розплачуватися. Він втрачає все, заради шматка хліба змушений пожертвувати найсвятішим. Крах сподівань, загибель мрії передчасна зводять молоду людину в могилу.
Роман Свидницького несе на собі відблиск естетичної концепції революційних демократів, згідно з якою формування характеру особистості повністю залежить від реального соціально-історичного грунту. Старша дочка Люборацьких росла привітною, трудолюбивою дівчиною, і мати не боялася залишати чотирнадцятилітню дівчину на господарстві, бо знала, що вона усьому дасть лад. Проте під впливом витончених знущань у пансіоні пані Печержинської Мася досить швидко збагнула шляхетську науку. Вона не тільки пройнялася зневагою до рідного народу, його мови і культури, вона й зовні набрала «панського» вигляду. Тепер попід очима сині смуги, щоки позападали, губи зблідли, «і хід не хід, а гойдання, наче її в Печержинської на ресори взято».
Життєвою долею Масі романіст вказував на згубні наслідки впливу панської етики і моралі на людину з народу, на ворожу сутність шляхетського «виховання». Нахапавшись пустого гонору, пройнявшись зневагою і презирством до свого народу, Мася стала справжнім нещастям для сім’ї. Нещастя старшої дочки Люборацьких — у засліпленні мішурними шляхетськими ідеалами, в некритичному засвоєнні панської «науки». Свидницький, показавши сумну долю Масі, застерігав інших від захоплення фальшивими принципами моралі привілейованих верхів. Ця авторська ідея підкреслюється й епіграфом до роману, взятим з народної творчості: «Людей слухай, а свій розум май».
Одна з характерних особливостей попівського побуту розкривається через показ трагічної долі середульшої дочки Люборацьких — Орисі. Після смерті Гервасія його вдова прагне залишити парафію за своєю родиною, інакше вона позбавиться даху над головою. Заради цього Люборацька змушена піти На крайній захід — просити архієрея прислати випускника семінарії як жениха для однієї з своїх дочок. Жертвою цього ганебного шлюбу, коли наречений і наречена до заручин навіть не бачили одне одного, стає тиха, беззахисна Орися. Ради сім’ї вона змушена була стати дружиною грубого, деспотичного Тимохи Петропавловського, який одного разу в пориві звірячої люті, викликаної білою гарячкою, вбиває її.
Художнє дослідження побутово-інтимних стосунків допомогло не тільки з психологічною переконливістю показати трагедію Орисі, а й посилити реалістичне звучання роману в цілому. Письменник свідомо розширює рамки родинного роману, власне такими історіями підносить його до твору проблемно-соціального, який охоплює різні сторони тогочасної дійсності. Так, торкаючись проблеми денаціоналізуючого виховання в шляхетських приватних пансіонах, Свидницький досить далеко відходить убік від основної сюжетної лінії роману, щоб показати* як хитро, лицемірно використовує шляхта всі можливості для збереження свого панування, свого впливу на українське населення Поділля. Письменник розгортає цікаву історію Явтуха і Пріськи Печериць, з якої видно, що власниця дівочого пансіону в Тернівці Фрузина Печержинська не випадково зайнялася «вихованням» дочок місцевих шляхтичів і українських священиків. Пріська була взята з кріпацької сім’ї до двору, стала панською коханкою, «за літ скільки запаніла, зляшіла і стала зватись, з волі пана, та й не без своєї — Фрузиною і панною». Коли «їй стукнула тридцята паска», пан примусив вродливого кріпака Явтуха оженитись з Пріською. Щоб не бути посміховиськом на все село, Явтух після смерті батьків та сестри натовк своїй жінці-панії боки і зник назавжди. Та шляхта не залишила Пріську в біді: її як пані Печержинську «ославили розумною, чесною, та ще й умілою учителькою». Так вона стала «вихователькою» попівських дочок, тонко, по-єзуїтському насаджуючи панську «науку», переробляючи «хамок» на «панянок».
Про розширення жанрових меж сімейної хроніки свідчать також яскраво виписані картини життя і побуту учнів духовних шкіл. Так, у плані протиставлення життєвій долі Антося розгортається історія Іпа-тія Робусинського.
Підлого, мерзенного донощика зневажали всі, проте саме він, а не Антось, якого випустили «вне разряда», дістав одну з найбагатщих парафій. Іронія долі полягає ще й у тому, що Робусинський одружується з нареченою Антося, стає попом-щасливдем, тоді як Антось, зламавшись у нерівній боротьбі, гине від сухот.
Роман «Люборацькі» надзвичайно багатий на ті характерні реалістичні подробиці, побутові й психологічні деталі, етнографічні відомості, які допомагають сучасному читачеві перенестися в минуле, відчути духовну атмосферу суспільного життя того часу. Так, змальовуючи взаємини панотця з місцевим польським поміщиком, письменник вказує, що старий Люборацький не раз відвідував Росолинського, щоб «в коляндар подивитись».
Таким чином, роман Свидницького і проблематикою та ідейно-тематичним спрямуванням, і композиційною структурою, системою нової організації матеріалу був явищем новаторським. Щодо майстерності композиції досить навести один аргумент: романіст надзвичайно вдало завершує сюжет твору в останньому розділі другої частини, котрий, власне, є епілогом роману. Саме тут стисло розповідається про фінал родинної трагедії Люборацьких — наглу : смерть старої попаді від звістки про передчасну загибель сина Антося і самогубство дочки Масі, про довічне заточення Теклі в монастирі. Звучить тут також відверто висловлена ідея про душевне очерствіння особистості в світі насильства й егоїзму: загибель старої Люборацької прискорили пін Робусинський іа його дружина Галя, які зайняли парафію в Солодьках, вигнавши вдову, збувши «біду з села»
