«Людина і зброя» скорочено роман Олеся Гончара нагадає про головні події в творі. Автор описує роки війни, письменникові вдалося відтворити злет патріотичного духу свого народу, загартування їхніх душ на війні як важкому випробуванні.
«Людина і зброя» скорочено читати
1-2
Харків. Перед Другою світою війною. Таня Криворучко і Богдан Колосовський були студентами історичного факультету, які готувалися до останніх екзаменів, перечитували конспекти з історії середньовіччя. Вродливий Богдан був струнким та смаглявим, мав чорне волосся. Хлопець ріс без батька, тому гарно вчився, а ночами підробляв розвантажуючи вагони, на літніх канікулах хлопець теж працював.
Закохані тільки-но помирилися після сварки і мріяли як удвох поїдуть на археологічні розкопки Ольвії.
Раптом до них зайшов однокурсник Степура і повідомив, що почалася війна. Вони втрьох побігли шукати Мирона Духновича, щоб все йому розповісти про це.
У парку студенти побачили знайомих Мар’яну й Лагутіна. Вони обіймалися, і це викликало ревнощі Степуру, який був закоханий у чорняву красуню Мар’яну.
Дорогою до студмістечка вони бачили, що люди почали панікувати. У магазинах були черги, всі товари швидко розгрібали. Червоноармієць біля гуртожитку клеїв оголошення про мобілізацію. Студенти пішли обідати.
3-4
Розсильні із військкоматів із повістками ходили містом, але студентів поки призивали. У гуртожитку вже був штаб, а Спартак Павлущенко, член факультетського комсомольського бюро, був там старшим. На посту чергував Слава Лагутін, а біля нього крутилася Мар’яна Кравець. Спарток побачивши дівчину прогнав її, а Славка попередив про диверсантів.
До гуртожитку із побачення повернувся гультяй Дробаха Павло та Богдан. Богдан був на побаченні із дівчиною Танею. Богдан запропонував Спартаку замінити Славка на посту. Але хлопця не було у списках, бо його батька було репресовано та оголошено ворогом народу. Через Спартак образив Богдана.
Наступного дня біля райкому працював військкомат. На фронт відправлялися добровольцями студенти із гуманітарних факультетів. Богдан Колосовський був у черзі останнім. Військовий перекреслив його студентську відстрочку.
5-6
Таня Криворучко вже три роки зустрічалася з Богданом, і весь час підтримувала хлопця після заслання батька. Через батька йому не дали підвищеної стипендії. Таня з Мар’яною та з подругами з філологічного побігли до корпусів Держпрому. А друзі чекали Колосовського на виході з військкомату, і той вийшов радісний… його визнали пригодним для служби.
Михайло Штепа сподівався, що війна ненадовго і тому не хотів йти до війська. Він відправився складати іспит. Інші студенти теж думали, що це безумство швидко закінчиться, і вони складуть іспити через кілька місяців.
7-8
Хлопці вже збирали речі. До Богдана прийшла Таня. Вона склала іспит на п’ять, і повідомила, що Богдана просив зайти викладач Микола Ювеліанович. Цей професор теж був схвильований через останні події, розповів про свого єдиного сина. Викладач поставив Богдану «відмінно».
Перед від’їздом хлопців Мар’яна та Лагутін одружилися. Весілля справили дуже швидко, але батько дівчини теж встиг прибути. Поки йшло святкування на посту в гуртожитку стояв Степура, що кохав Мар’яну. Він соромився своє зовнішності, і думав, що не міг би сподобатися дівчині.
9-10
Містом йшов студентський батальйон. Серед призовників був і Мирон Духнович, якого проводжала мати. Мар’яна Кравець, Таня Криворучко, Ольга та Ліда Черняєва теж проводжали призовників.
Таня згадувала дитинство, розповіді дідуся про запорожців, які й спонукали її вибрати таку професію та досліджувати рідний край. Навчання в університеті зробило її ближче до мрії, а ще й подарувало кохання.
Таня з Мар’яною прийшли до гуртожитку, де її чекала сестра Клава. Чоловік Клави був лейтенантом, коли стало відомо про початок війни, він сказав їй з малим сином тікати на вокзал.
11-12
Студентів-призовників стригли, але вони обмінювалися жартами. Помкомвзвду Гладун, який був суворим та вимогливим видав новеньким нові чоботи. Гладун постійно ганяв всіх студентів, знущався з них через непослух, а до вільнодумного Духновича особливо прискіпливо відносився, бо недолюблював його. Степура служив разом із Лагутіним, тому вони часто сварилися.
Богданові вже хотілося на фронт, він навіть соромився, що й досі їх навчають. Тому він особливо старався і перевершував навіть вчителів.
Якось до хлопців прийшли дівчата. Тетяна принесла Богдану квіти. А Ольга прийшла до Степури. Дівчата розповіли, що їх університет відправлявся рити окопи під Красноградом. Раптом почув Богдан сурми від табору, і кинувся бігти. Тані він дав свій студентський мартикул, щоб вона його зберегла.
13-14
Хлопців зібрали, щоб вручити каски та десятизарядні напівавтомати. Гладун провів майстер-клас – як правильно обмотувати онучу, щоб не натерти мозолі в поході. Потім курсантам дали хліб та сіль.
За поведінкою студентів спостерігали старші комісари, та майбутній комісар студбату Лещенко. Після цього батальйон з училищем пішов у похід. Йшли цілу ніч, дісталися до намету майже в обідню пору. Духнович під час походу пошкоди ногу, і вона в нього сильно розпухла.
Хлопцям дали поспати півгодини, після чого їх розбудили сурми. На фронт їх мали доставити товарні поїзди. У вагонах хлопці отримали довідки та «медальйони смерті» (документ зі даними про особу). У деяких хлопців були ще й паспорти та студентські, які було вилучено та спалено комісаром Лещенком. Богдан у своєму медальйоні, окрім адреси матері, вказав і адресу Тетяни.
Вночі молоді військові почули шум зенітки, і кинулися тікати з вагонів на станції.
15-16
Студбатівці вже були за Дніпром. Вони йшли пішки до фронту, а саме до командного пункту дивізії. Чоловіки милувалися навколишньою красою. Через нальоти штурмовиків, їм доводилося ховатися у хлівах. У Духновича погіршувалася ситуація с ногою, її сильно роздуло. Він все одно хотів йти далі, але його посадили у грузовик.
Студбатівцям не пощастило і вони потрапили під мінометний обстріл. Ярошенку з геофаку роздерло щоку, Богдан якось його перев’язав, і сказав іти до санітарів. Вогонь не зупинився, поки не було зруйновано штаб. Після першої атаки загинув Дробаха, і студенти його похоронили.
17-19
Смерть товариша всіх вразила, у хлопців не було слів….
Вантажівка на якій відправили Духновича розвозила снаряди, тому хлопець почувався там зайвим. Через нічну грозу його не змогли завезти до медсанбату. Змоклий хлопець згадував дитинство, кабінет батька та міську бібліотеку. Вартовий артилерист Решетняк проколов йому рану, щоб вибіг увесь гній. Це трохи полегшило його стан. Хлопці сиділи під брезентом на снарядах та їли мокрий хліб.
Решетняк розповів, що він навчався у казармі, коли почалася війна. Артилерист розповів, що пережив голод 1933 завдяки тому, що їв бур’яни, крав колоски на полі. Він один зі своєї родини залишився живим. Після розмови Духнович заснув.
20-21
Студбатівців привели до полку, що був біля річки Рось. Людей у полку залишилося мало. З прибулими познайомився сержант Цаберябий. Він пояснив, як поводять себе німці. Жили вони в окопах, їли кислі яблука та цукор, який брали в зруйнованому райпродмазі. Коли їли, то над головами пролетів снаряд. Богдан пробував курити махорку. Сержант Цаберябий ліг спати, а Богдан намагався зрозуміти, звідки стріляє снайпер. Коли Цаберябий прокинувся, то поманив того німця, а Богдан вбив ворога.
Вдень було спокійно. Сидячи в окопі Степура згадував свій хліборобський рід, думав про Мар’яну, про негарну Ольгу, слідкував за Лагутіним.
Ввечері політрук Панюшкін, взяв кільканадцятеро солдатів, щоб обшукати будинок, у якому промайнув проблиск світла. Наказ дав майор Краснопольський. З солдатами пішов Гладун. Бійці оточили будинок, а Лагутін і Степура зайшли всередину. Там нікого не було і хлопці пішли обшукувати інші будинки. Пізніше стало ясно, що помкомвзводу побачив у шибці відблиск світла з іншого боку річки.
22-23
Колосовський з іншими бійцями та політруком Панюшкіним пішов у розвідку. Всі документи та шинелі вони перед тим здали. Йшли вони в обхід ворога, у брід. Богдан боявся, що його поранять, чи візьмуть в полон, адже допомоги чекати було нізвідки. Хлопець шкодував, що не написав матері.
Бійці мали знищити залізничний міст, який залишився ворогу при відході військ. Військові розділилися – дехто пішов до мосту, а інші доставляли вибухівку.
Перша група швидше дісталася до мосту, з будки їх побачили німці і почали стріляти. Вартового вони вбили, а інші німці побігли до свого штабу.
Захопити міст виявилось не складним завданням, але сапери, що несли важку вибухівку ще не дібралися сюди. Раптом з хлібів почулися постріли — це були німці, які зібравши підкріплення поверталися назад.
Панюшкіна вбили, і Колосовський стріляв з його зброї. Німці падали один за одним, а Богдан раптом зрозумів, що відчуває щире презирство до смерті…
У цей час у КП батальйону не міг знайти собі місця комісар Лещенко. Він розумів, що відправив на завдання найкращих хлопців, і йому хотілося, щоб вони повернулися живими.
У тому ж підвалі сидів і Спартак Павлущенко, який вважав, Богдана — ненадійним. Та комісар Лещенко, пояснив, що справжній патріотизм не виявляється через минуле, справжній патріотизм — це любов до Батьківщини зараз, і ця риса притаманна Колосовському.
Нарешті вже майже вранці почувся вибух — міст підірвали.
24-25
До командирів прийшов Дев’ятий з вищого керівництва. Він сказав, що варто йти у наступ. Його не хвилювало, що студенти без артпідготовки підуть на вірну смерть.
Відповідальним за наступ призначив Спартака. До студентів додали новоприбулих київських колгоспників, у деяких з них і зброї не було. Коли бійці підійшли до мосту на них полетіли кулеметні черги та міни. Солдати падали замертво, кричали поранені та скалічені – це була cправжня людська м’ясорубка. Побачивши це Дев’ятий відмінив атаку.
Все навколо було у крові, поранених на швидку перев’язували та відправляли в тил містечка, де їх відвозили до госпіталів.
А у зворотному напрямку, на фронт, усе йшли нові колони солдат. Серед цих людей був і кульгавий Духнович. Він так і не поїхад у госпіталь, а вирішив наздогнати своїх друзів — він відчував, що його місце поряд з ними.
Духнович віднайшов свій батальйон, побачив пораненого та наляканого Гладуна, що шукав грузовика з пораненими, хотів, щоб його забрали до санбату. Мирона запримітили товариші, спустили в окоп до Степури. Духновичу розповіли за втрати, за самодура Дев’ятого.
Згадали й про Дробаху, й про цю безглузду атаку, що відбулася вдень, а потім ще більше розклеїлись, коли мова пішла про Богдана, доля якого так і не була їм відома. Товариші сподівалися, що більше не розлучаться.
26-27
Група солдат вирушила до річки, щоб усе ж таки, забрати мертвих та можливо знайти поранених. Серед цієї групи був і Степура з Духновичем. Зробивши свою справу, витягши мертвого бійця, вони поповзли назад до свого окопу.
Потім бійці сиділи в окопі, аж раптом повернувся Богдан з трофейним автоматом через плече. Він сів і закурив, але нічого не розповів про операцію під час якої з 17 бійців вижило лише 5, як втікали від ворога і переховувалися в очеретах.
Духнович спав, та Степура розбудив його, бо на них напали німці. Ворожі танки переїздили міст і бійці побігли вперед, вони були готові віддати життя заради перемоги. Солдати падали замертво, кричали поранені, а позаду все бігли інші хлопці, щоб усе ж таки повергнути сталевого звіра.
Духнович сховався під мостом, на якому йшли танки. Але міст запалав, і він з іншими пригнув у воду. Вибравшись на берег, вони побачили, що наші солдати все ж таки подолали ворога.
28
Виявилось, що піхоті все ж таки допомогла артилерія, яка стояла десь неподалік та про яку вони можливо навіть не здогадувалися. І ось тепер, коли дорога через цей міст було зруйнована, німець у відповідь накрив цю територію мінометними обстрілами.
Духнович повз рачки до канави, його було поранено в ногу. Він побачив, як пораненого у груди та живіт Лагутіна, ніс на собі Степура. Хоча сам Степура був поранений в ногу й в плече.
Санітари перев’язали йому ногу, а інший боєць забрав його юхтовані чоботи. Він доповз туди, де лежали поранені студбатівці. Людей було стільки, що Духнович навіть задумався, хто ж тепер буде тут воювати. З розмов поранених Духнович дізнався, що багато хто з його знайомих загинув, а ось Богдан, який був поранений у голову, десь біля КП просився зостатися тут.
Лагутін був сильно поранений, його тіло майже все було перев’язано бинтами, а біля куточків губ пухрилася кров — з кожною миттю йому ставало все гірше…
Тим часом у сусідній хаті судили Гладуна, який сам себе підстрелив. Прибулі грузовики із санітарами забрали Лагутіна, біля якого примостилися його друзі Духнович зі Степурою. Вже від’їжаючи, побачили як над Гладуном чинили трибунал. А на фронт прибували нові солдати, які готові були померти за спільну перемогу.
29
Грузовики з пораненими їхали швидко, зупиняючись інколи у селах. Старі матері приносили бійцям поїсти, щоб хоч якось допомогти.. Машини гнали, і Лагутін стогнав від болю. Духновичу здавалося, що той агонізував. Біля Дніпра він помер, і його поховали біля підніжжя Тарасової гори.
Так сталося, що Духновича відправили першою ж партією через переправу по Дніпру, а Степура залишився чекати своєї черги на цьому березі. Він думав про тяжку долю України
30-31
Харківські жінки та студенти копали окопи глибиною 3 метри та шириною 7 м. Таня, Ольга та Мар’яна були в одному робочому загоні. Війна була ще далеко звідси, але вже потроху нагадувала про себе. Надвечір німецький літак скинув на окопників бомбу.
Таня, Ольга та Мар’яна після закінчення роботи пішли у степ. Мар’яна зізналася, що шкодує, що не одружилася із Славком раніше. Оля співала сумну грецьку пісню та згадувала вайлакуватість та сентиментальність Степури. Оля згадувала, як приїздила до нього, хоча й знала, що в його думках інша. Мар’яна розуміла, що це вона і вибачилася перед Ольгою.
Дівчата вирішили послати її додому дізнатися, чи не було листів з фронту. І кожного разу вони чекали на платформах новин від нових поїздів. А одного разу Таня почула як її прізвище кричать подруги матері. Виявилось, що цим евакуйованим товарняком їхала її мати на Урал, і Таня побігла по перону розшукувати її. Таня бігла за поїздом, впала і роздерла коліно. Потім сварила себе за те, що не приїхала до батьків, а чекала у Харкові на лист від коханого Богдана.
Піднявшись, вона ще довго не могла поворухнутися, бо все це здавалося їй якимось страшним сном. Після втрати Богдана, цей удар для неї був найстрашнішим. Залишилась вона одна у цьому краю…
32
Дівчата забрали Таню та пішли назад до табору. Дорогою вони зустріли діда Луку, що постійно привозив їм води на роботи. Він охороняв поле з гвинтівкою від диверсантів. А далеко у степу горіли стерні.
Повернувшись до табору, дівчата лягли спати. Але Тані не спалося, щось покликало її у степ. Там вона говорила зі своїм Богданом і розмовляла доти, поки не прийшла Мар’яна та забрала до табору.
33
Вранці Мар’яна поїхала до Харкова, щоб провідати батьків та дізнатися, чи не прийшла хоч якась вісточка від хлопців.
У поїзді в неї раптом промайнула думка, що у неї буде дитина. На вокзалі вона побачила ешелони із пораненими. Мар’яна одразу побігла шукати знайомі обличчя, і навряд чи вона б упізнала когось, якщо б Степура сам не окликнув її. Усі бійці були вже з бородою, хто вже і посидів за декілька місяців, та зовсім вони не були схожі на тих, ким їхали на фронт.
Степура розповів їй про смерть коханого Славка Лагутіна. Дівчина одразу не повірила, кричала на хлопця, що він все вигадав, бо заздрить їх коханню. До Мар’яни підійшов Дахнович і розповів про поранення Славка, про те, як Степура виносив його пораненого з поля бою… Дівчина мало не втратила свідомість. Вона, ніби п’яна, пішла додому… А там сестра Клава сказала, що її вже три дні чекає лист від Славика, від ще живого її чоловіка.
Дівчина відкрила лист, але дочитати його не змогла. Впала головою на той лист, затряслася в риданні.
34
Степура після смерті Лагутіна перестав його ревнувати, йому було дуже жаль загиблого. Він зрозумів, що саме Славко був гідний кохання Мар’яни.
Вночі у санітарному ешелоні до Степури підсів колгоспник Довгалюк, який став свідком подій на пероні. Довгалюк підтримав хлопця, сказав, що він все правильно зробив. А дівчина переплаче горе своє, та до нового життя пристосується…
Привезли поранених у шахтарські села на Донбасі. Багато шкіл та лікарень у цих селах вже давно перетворено на госпіталі, і ось у одному з таких госпіталів і залишили Степуру.
35-36
У той же госпіталь двома днями раніше привезли Спартака Павлущенка (пораненого після безглуздого нападу під командуванням Дев’ятого). Він був контужений, з простреленою рукою, але найстрашніше для нього було те, що він втратив дар мови. За ним доглядала добросердна смаглява шахтарочка Наташа.
Коли привезли нових поранених, Спартака знайшов Духнович і розповів про усі події на фронті. Павлущенко після цієї розмови відчував прилив сил, але його мучило те, що він не міг говорити. Саме в той час, коли війна змінила його, зробила людянішим, він не міг покаятись, не міг поділитися своїми почуттями…
Раптово прокинувшись вночі він зрозумів , зрозумів, що може говорити. Спартак вибіг у степ, закричав.
Повернувшись в палату обняв Наталю, і зізнавався їй у коханні. Відтоді кожного дня дівчині ніби випадково заходила до його палати. Скоро про їх відносини всі дізналися, і Наталці влетіло від старої жінки-хірурга, яка кричала, що не потерпить в стінах госпіталю розпусти. Але Спартак заспокоїв іі і рішуче пішов з нею додому, аби попросити її руки в матері.
Обидва вони розуміли, що Спартаку доведеться повертатися на фронт, тому треба насолодитися кожною миттю разом.
37-38
Духнович та Степура ввечері сиділи на партах, розмовляли. Потім прийшов колишній комсорг Спартак і став вибачатися перед хлопцями за те, яким він був, став каятись та божитись, що змінився, по-іншому тепер дивиться на життя.
Так і балакали хлопці весь вечір, поки вже близько опівночі не позвала їх медсестра до палат.
Друзів швидко виписали, Степурі навіть осколків не витягали з ноги, бо кожен день до лікарні привозили тяжко поранених. Тож залишились у нього ці “клаптики” металу, як то кажуть, на пам’ять.
На вокзал їх проводжала Наталя. На вокзалі було багато людей, рідні прощалися з чоловіками, які їхали у тренувальні табори, а потім на фронт.
Поїзд віз їх на південь, до моря. Прибули вони у виздоровбат біля моря — щось схоже на санаторій для тих бійців, чиї рани ще не до кінця затягнулися. Під час реєстрації друзі дізналися, що тут був і Богдан Колосовський. Товариша вони знайшли серед гурту моряків.
39-40
У санаторії у хлопців було вдосталь вільного часу. Степура та Павлущенко ловили рибу, Духнович їм допомагав. Колосовський разом із новими товаришами ходив за місто збирати городину. Хлопці згадували довоєнне життя. Богдан сумував за Танею, написав їй 2 листівки.
Наступного дня прибули вербувальники з танкового училища, і одним із добровольців виявився Спартак Павлущенко. Він також намагався вмовити хлопців, але ті відповіли, що “піхотою почали, піхотою й закінчимо”. Коли проводжали Павлущенка, той запитав у Богдана, за що репресували батька. Як виявилося – за знайомства із вільнодумцями.
Після прощання з Спартаком хлопці повернулися до санаторію, де побачили нових призовників та купу гвинтівок та спорядження, що сюди привезли для мобілізації. Це була їх остання ніч на березі моря. Вранці їх повантажили в ешелон та відправили на захід.
40-41
У рідному Запоріжжі Богдана зустріли заводи, що тепер працювали для потреб війни. Бійцям довелося захищати Дніпрогес (електростанцію). Навіть не здогадувались вони, що війна так швидко пробирається крізь Українські землі…
Бійцям видали лопатки та наказали окопуватися. Противника ще не чути, так що ця робота їм здається забавою – стій собі під сонцем та копай, багато розуму та сили і не треба.
Тув вони зустріли одного зі студентів геофаку Миколу Харцишина. Він розповів, що ситуація на фронті погіршувалася з кожним днем.
Увечері хлопці відпочивали та згадували минуле. Степура, Духнович та Богдан говорили про небо, своїх загиблих товаришів. Богдан покликав до гурту друга Васю-танкіста, що познайомив із вчителем мови Голобородьком. День минув за розмовами та жартами. Ввечері стало зрозуміло, що ворог вже поруч, тож треба займати оборону.
Командир зібрав групу розвідників та на чолі з Колосовським відправив їх дізнатися, що ж там за садками. Їх почали обстрілювати, внаслідок чого загинув вчитель.
42-43
На Дніпрогесі працював головний інженер Іван Артемович. Він відправив свою сім’ю в евакуацію на Північний Кавказ. Німці вже були у Кривому Розі і йому наказали відключити електроенергію у тому напрямку. Чоловіку було школа, але він виконав наказ. Те ж саме зробили із Дніпродзержинськом.
Німці вже були на схилах Дніпра і наближувалися до електростанції. Тому до Дніпрогесу приїхали грузовики з вибухівкою, щоб підірвати електростанцію, аби вона не дісталась ворогу.
Дніпрогесівська територія з початком війне була вже не закритим об’єктом, сюди доставляли поранених прямо з поля бою. Записувала їх усіх немолода Поля-прибиральниця. Після обіду поранених стало більшати. Колосовський привів Андрія Степуру з важкими пораненнями і попросив тітку Полю подбати про нього. Виявляється тітка Поля була подругою батька Богдана, але жінка ледве впізнала, він був весь у крові та пилюці.
Німці вже почали підбиратися все ближче до Дніпрогесу, тому Поля швидко забрала усі папери і втекла. Андрій уже був мертвим.
44-45
Всі працівники та поранені, тітка Поля бігли вниз до потерни — кілометрового тунелю під водою. Це був єдиний прохід на лівий берег. Документацію прорвали кулі, тому її довелося спалити. Тим часом усі з пораненими спускалися у потерну. Усі поспішали, бо Іван Артемович повідомив, що у будь-яку мить цей тунель разом із усім Дніпрогесом може злетіти в повітря. Весь тунель був замінований. А в кінці тунелю взалалі було стільки вибухівки, що залишався лише вузький прохід для людей.
Люди встигли вибратись на другий берег, де їх чекали командири, генерали та полковники, які все спостерігали у біноклі за ситуацією біля греблі, щоб миттєво віддати наказ.
Прибула розвідка, яка доповіла, що нижні райони міста відмовляються виселятись, бо не вірять, що гребля буде підірвана. Але чекати більше не можна було і підірвали..
Вночі прибули танки, але було вже пізно. Стали займати оборонні позиції, бо на правий берег ніякою можливості перебратися не було.
Колосовський, Духнович, Вася-танкіст, ополченці з міста та інші бійці залишилися на правому березі. Ще вранці Богдан був командиром відділення, потім став взводним, коли поранило взводного, а годиною пізніш, коли вбило командира роти, він очолив роту, вірніш, рештки її. Богдан думав, що це був один з найскладніших днів. Зранку вони вже відбивалися від піхоти, що прибула сюди на бронетранспортерах. Відступали містом, але з усіх сил намагалися утримати кожну позицію. Степура вчинив геройський подвиг — зупинив танк, але отримав тяжкі поранення.
Бійці думали прорватися крізь німців та перейти греблю, щоб потрапити на лівий берег. Але її було підірвано і вони вирішили перебратися та той берег через плавні.
46-47
Ворог нестримно рветься через Дніпро на Лівобережну Україну… Латвія, Литва, Естонія вже захоплені ворогом.
Все більше українських міст були окуповані, наша армія зазнала величезних людських втрат.
Тим часом були ще міста, куди не дісталася війна. Таня й Ольга повернулися до Харкова. Мар’яна працювала на заводі, хотіла стати радисткою або ж диверсанткою. Згорьована дівчина вважала, що їй нема чого втрачати.
Таня та Оля прочитавши листи від Богдана та Степури одразу вирушили у госпіталь до Маріуполя, де на той момент хлопців вже не було. Дізнавшися, що хлопці у виздоровбаті в Маріуполі дівчати помчали туди. Вони раділи, бо везли звістку, що студентів забирають з фронту, вони вже навіть мріяли як будуть знову проводити час із своїми коханими. Але у виздоровбаті вони дізналися, що їхніх хлопців 2 дні тому відправили на фронт.
Їхати звідси Таня з Ольгою вже не хотіли. Навчатися без своїх хлопців — нізащо. Вони залишилися працювати в місті, допомагали пораненим у госпіталі. Працювали на будівництві степового аеродрому, потім збирали городину. Коли вже з’явився Мелітопольський напрям, то вони приїхали до Ольжиних батьків.
48-49
Батьки гречанки Олі збирали речі в евакуацію. Вся техніка разом із сім’ями колгоспників вивозилася на схід. Через деякий час до села приїхав грузовик із двома червоноармійцями. Солдати приїхали за добровольцями, які б допомогали пораненим. Серед цих добровольців звичайно була і Таня з Ольгою. Вони забрали поранех і похали з ними вниз до моря, на косу. Там їх мали забрати фелюги та баркаси.
Ніч застала дівчат у морі. На їхньому паруснику було декілька поранених та декілька матерів із маленькими дітьми. Капітаном тут було Федорова жінка — морячка, яка з самого дитинства вміла керувати парусником. За її командуванням всі плили у напрямку Должанської коси на Кубань.
Тані все не спалось. Кожна ніч була для неї важкою, вона згадувала Богдана й з кожним днем життя її ставало пустішим без нього.
50-51
Богдан зі своїм загоном продиралися до своїх. Вдень вони переховувалися, а вночі йшли без перепочинку, їх мучила спрага. Із води могли пити тілько росу. У них був наказ у полон не здаватися, або битися до кінця, або вбити себе самому. Хлопці вбили одного зі своїх, бо він хотів здатися німцям та стати поліцаєм.
Богдан дуже сумував за Танею. Думав, що вона його не впізнає. Війна зробила його жорстоким і злим, ладним перерізати горлянку першому ж німцю, що трапиться у нього на шляху. З його товаришів живим залишився лише Духнович. Війна теж дуже змінила його. Не цікавлять його більше історичні події, книжки та бібліотеки, усе, що бажає він — це помститися ворогу, вбити кожного німця, що опиниться в нього на шляху…
Ополченці днями, під час відпочинку, бачили німецькі танки. Дорогою зустріли пораненого тракториста, запорожця із красивими вусами, який згодився показувати дорогу.
Бійці йшли, коли серед степу завиднілася пасіка. Вони налетіли на вулики та стали розламувати рамки, щоб дістатися до солодкого меду. Незважаючи на бджіл та докори сумління, вони пили той мед та ніби живилися від нього невмирущою силою. Старий пасічник побачивши це, запрошував їх до готового меду, але ніяково стало бійцям, вони вибігли з пасіки та побігли стрімголов, вмираючи від сорому. Самі собі тепер були нестерпні від того, що зробили…
Згодом вони побачили хату, де горіло світло. Всередині було багато дівчат — дев’ятикласниці, що прибігли з села, у якому вже розгулював німець. Вони зраділи, що то свої і кинулися готувати їм вечерю. Бійці повмивалися, побрилися і пішли далі.
Ціль у них була одна — вирватися з оточення, потрапити до своїх, щоб потім знову трощити, вбивати, знищувати ворога.
52-53
Не одні йшли хлопці степами. Зустрічали такі ж самі групки солдат, обмінювалися інформацією та йшли далі — так легше вижити, коли людей менше. Вночі бійцям вдалося взяти живим у полон німецького солдата.
Полонений вів себе спокійно, йшов за ними, як і вони коли потрібно ховався. Духнович краще всіх знав німецьку, тому допитав його: німець був офіцером хімслужби дивізії гірських стрільців. До війни він теж був студентом, і як і хлопці не закінчив навчання. Бійці хотіли вбити німця, бо все що можна дізналися, але Духнович разом із Колосовським були проти цього, намагались відтягнути розправу.
Коли роздавали пайок, усі чекали рішення Колосовського — вбивати німця чи ні. Богдан віддав наказ годувати. Можливо іншим бійцям і здалося, що Колосовський робить це заради його знань із німецької газової зброї, але Богдан просто не міг опуститися до рівня фашистських звірів, які вбивали беззахисну людину, не дивлячись на усі людські канони.
54-55
Йдучи степом бійці наткнулися на польовий аеродром, який мабуть нещодавно захопили німці. Вася-танкіст та татарин вирішили нападати на німецький загін.
Двійка вбила вартового і кинули гранату в ворожий літак. Сховавгись в траві відкрили вогонь по намету, у якому сиділи німецькі льотчики. Ось вже й другий літак спалахнув, з кущів безперестану ведеться вогонь. Німці відкрили вогонь. Танкіста поранили, а Татарин загинув.
Ополченці почали відступати, несли пораненого Васю. На пагорбі біля скирти зупинилися, спостерігали за палаючим аеродромом, як німці збиралися в атаку. Хлопці перев’язали Вася, коли раптом побачили ящики із бомбами. Їх вони залишити так не могли, адже цю зброю потім використають проти них. Духнович пожертвував собою — він підірвав гранатою ці боєприпаси, коли німці підійшли до нього.
Богдан з товаришами та полоненим ніс пораненого і все сподівався, що Духнович вижив… Але чуда не трапилося
55
Дорогою солдати зустріли цивільних, які робили степовий аеродром і не встигли відступити разом з усіма іншими, тепер тепер направлялися до свого фронту. Пішли вони тепер разом.
“Хочемо пройти крізь цей степ, як торпеди, крізь його аеродроми, засади, крізь усі небезпеки, що зустрінуться нам на путі. Здається, тільки вийдем, і вже не буде війни. Здається, тільки проб’ємося, і перед нами, як з високого перевалу, відкриються за небокраєм найдальші комуністичні віки. Хто з нас проб’ється? Хто з нас загине в оцих оточенських, загравами охоплених степах? Чи, може, всіх нас чекає за отим пагорбом смерть? Чи не в одних ще будем боях, і пропадатимем безвісти, і питимем воду з боліт, і гинутимем в концтаборах, залишаючись всюди твоїми солдатами, Вітчизно?
Але, навіть гинучи, віритимем, що після нас буде інакше, і все це більше не повториться, і щаслива людина, розряджаючи останню бомбу в сонячний день перемоги, скаже: це був останній кошмар на землі.”
«Людина і зброя» переказ (дуже коротко)
Роман розповідає про студбатівців — членів добровільного студентського батальйону. Герої, студенти Харківського університету, на початку Німецько-Радянської війни покидають навчання і записуються добровольцями до армії, щоб захистити «спадщину людського духу», «життя в усій його цілості». В романі реалістично зображуються перші місяці війни.
Герої роману — студенти-добровольці Колосковський, Степура, Лагутін, комісар Лещенко, рядовий Цоберябой та його товариші, зображені у найважчі життєві обставини. На нашу Батьківщину раптово напали фашисти, радянські війська відступають, несучи величезні втрати. Зброї мало, бракує продовольства, людей, але, попри все наші війська завдають величезних збитків ворогу. Вони вірять, що мир коли-небудь настане що і вони так само немилосердно будуть зневажати ворога, знищувати його міста, поливати його землю його ж кров’ю.
Роман починається дивовижно мирною й спокійно. «Ще ніхто нічого не знає. Ще усе було. Ще, розбрівшись з раннього ранку щодо парків і бібліотекам, забравшись в спорожнілі аудиторії факультетів, схилилися над конспектами студенти — готуються до останніх іспитів». Тривожно повторюється слово «ще», хіба що передбачаючи величезну трагедію, катастрофу цього спокійного світу.
Головний герой роману — Богдан Колосковський. Вродливий юнак з фігурою спортсмена, відважний, має найбільшу витримку, яка допоможе пройти йому крізь багато труднощів. У Богдана своя трагедія — його батько був репресований. Богдан не визнає батька провини, він від цього не зречеться. Через це його виключили із комсомолу. І ось, після проголошення надзвичайного стану, хоче йти добровольцем на фронт, але комісія не бере заяву. Він чує слова: «Іді, продовжуй вчитися. Нам не потрібен». Це крах для Богдана. Але військовий комісар повірив у його бажання воювати, повірив в силу і прийняв його заяву.
І тепер Богдан із своїми товаришами потрапляє у студбат. Перше своє завдання він виконав успішно. Відразу ж фронті він показав себе якнайкраще, вбивши німецького снайпера.
Друзі Колосковського — Степура і Духнович — борються також дуже відважно. У першому ж бою вони всі отримали серйозні поранення, зате вони змогли зупинити німецькі танки. Усіх трьох посилають у госпіталь. Отут варто згадати про ще одиного студента, який спершу викликав ворожість. Та війна змінює людей.
Ще в Харкові Павлушенко ставився до Богдана із недовірою через репресованого батька. Він всіляко показував своє несхвалення і ворожість до Колосковському. На дніпровській переправі, де Спартак Павлушенко і Богдан Колосковський боролися пліч-о-пліч, ледве не загинули від бомби. До госпіталю Спартака привезли контуженим. Йому перекосило вилицю, що ще гірше — втратив дар промови. До таких випробувань він був готовий. «Павлушенкові досі легко все давалося у житті». Після контузії вдалося багато усвідомити: як зимно й байдуже поводився з товаришами як і був несправедливий до Богдана.
У госпіталі він побачив Духновича, але зла іронія долі не дозволила йому висловити його думок, попросити вибачення. «Саме тепер, як у серці з’явилося щось нове, людяне, тепле, чим хотілося б ділитися навіть із товаришами, — саме тепер контузія позбавила його дару мови». Щось нове з’явилося в житті Спартака — шахтарка Наталя, яка опікувалася ним. Він полюбив її всієї душею, і вона відповіла йому взаємністю. Пізніше Богдан і Спартак зустрілися знову, вони подружилися. При прощанні Богдан крикнув Спартаку: «Прощавай, друг!» Це означає дуже багато.
Окрім воєнних дій, чоловічої дружби, у романі також присутня тема любові. У кожного студента є кохана. Богдан любить студентку Таню. Вона — найдорожче, що тільки є у його житті.
Наприкінці роману кілька глав, у яких Богдан подумки пише своїй Тані: «Чуєш ти мене, Таня? З якою частотою я стримував свої почуття, скупим був на ласку, соромився говорити тобі ніжне слово, щоб не здаватися сентиментальним». Цьому чоловікові дуже важко усвідомлювати, що він та його хлопці знаходяться на війні і напевне вони всі загинуть. У цих листах є таке слово, якби не було цієї великої любові, то може бути, померти було б легше. Адже себе він берег лише для неї. «Любов надає мені сили, допомагає переносити все». Як йому, має бути, боляче! Ні, не за себе, а за тендітну, ніжну людину, яке чекає його й сподівається на щасливе майбуття.
Усі студенти загинули. Духнович підірвався, рятуючи своїх друзів. Степуру втратили бою, коли займали греблю. А Богдан? Йому, певне, не судилося вийти з оточення і зустрітися ще з Танею. Він помре з надією, що це все ж остання війна.
