“Маленька Ляпутета (Дитинство Марії Заньковецько)” скорочено чиитати варто, щоб дізнатися про дитинство відомої української акторки та її шлях до успіху.
“Маленька Ляпутета” скорочено аудіокнига
Анна Багряна “Маленька Ляпутета” скорочено
Власником маєтку в селі Заньки — з розкішним садом та липовою алеєю — був Костянтин Адасовський. Рід Адасовських мав дворянський титул та шляхетне коріння.
Родина Адасовських шанувала звичаї предків та зналась на мистецтві. Костянтин Костянтинович мав гарний голос баритон, а його дружина Марія Василівна, котра займалася цілительством, меццо-сопрано. До гостинного дому Адасовських часто приїздили гості з Ніжина та Чернігова, і господарі влаштовували у великій залі будинку сімейні виступи.
Невдовзі Адасовський вирішив організувати церковний хор. Церква в Заньках була незвична за своєю будовою і напрочуд красива. Після створення хору, щонедільні Літургії у храмі перетворилися для селян у найпрекрасніші години їхнього вбогого кріпацького життя.
Манечка також співала з батьком. Її чудовий голосочок особливо заворожував прихожан. А ще вона співала на хатніх посиденьках разом із родичами та гостями та приймала участь в імпровізованих виставах. Костянтин Костянтинович жартома називав свою наймолодшу донечку Ляпутета.
Ляпутета росла життєрадісною та доброзичливою, мала гарну вроду — стрункий стан, ґраційну поставу, ніжну шкіру, пухнасте темне волосся. Її карі очі випромінювали внутрішнє світло. Якось пʼятирічній дівчинці не сподобались її темні очі і вона вирішила їх відмити. Та коли в неї нічого не вийшло і мило викликало лише подразнення, то вона розплакалась. Мати Марія Василівна заспокоїла її, розповіла, що про карі очі написано безліч чудових пісень.
Коли ж дівчинку віддавали до приватної школи пана Арендаренка, у сусіднє село Комелівку, пані Адасовська повела її до місцевого кравця діда Петра, який шив найкращі сукні й корсети для юних панянок. Та Марійка попросила пошити їй звичайний сільський одяг: полотняну вишиту сорочку та яскраву плахту.
“— Я — зань-ко-вець-ка дів-чин-ка, зань-ко-вець-ка дів-чин-ка! — радісно виспівувала по дорозі Ляпутета.”
Дівчинці була до вподоби й хатня робота, вона із радістю допомагала батькам у полі, навідувалася до селянських дворів. Їй подобалося спілкуватися з простими людьми, слухати їх розповіді про життя та мрії.
Манечка завжди чекала селянських свят — весіль, хрестин, іменин. Та найбільше їй подобалися обжинки — коли через усе село їхали запряжені кіньми та прикрашені яскравими стрічками вози, а за ними йшли, співаючи обрядових пісень, радісні хлопці та дівчата.
Минуло кілька років. Адасовські готувалися до Маниного десятиліття. Костянтин Костянтинович розучував зі своїм хором привітальну пісню. Марія Василівна замовила в кравця Петра святкове вбрання, придбала коралове намисто.
На свято прийшло чимало гостей — знайомі поміщики зі своїми родинами, студенти, хористи, близькі родичі. Приїхала з Чернігова й тітка Саша, сестра Марії Василівни, зі своїм чоловіком Олександром Івановичем Маркевичем.
Після обіду іменинниця виконала для гостей кілька пісень і затанцювала “козачка”. Усі були вражені її талантом і голосом. Тітка Саша, переконувала батьків, що дівчинка має здобувати освіту в найкращому навчальному закладі Чернігова.
Восени, десятилітня Марія почала навчання у приватному пансіоні Осовської, де викладали російську та французьку граматику, літературу, історію, географію. Вона гарно вчилася, та понад усе її вабили уроки музики й танців, а також заняття пантомімою.
Балетмейстер пансіону Янек Прушинський вважав, що з неї може вийти чудова балерина. А його дружина Броніслава Прушинська, котра викладала дівчатам спів, запевняла, що дівчинка вроджена оперна співачка!
Сама ж Маня постійно вигадувала різні п’єски та етюди, які разом з іншими ученицями пансіону, ставила на імпровізованій сцені. Діти розігрувалися кумедні випадки зі шкільного життя, висміювали деяких викладачів або учнів. Вірші до вистав Марія писала сама.
Якось учитель російської словесності Микола Вербицький попросив Адасовську, аби вона прочитала монолог Антігони з трагедії Софокла. Учениця так правдоподібно увійшла в цю складну драматичну роль, що всі були приголомшені. Викладач сказав, що з її здібностями їй потрібно навчатися у Московській театральній школі. Марія ж сказала, що мріє виконувати ролі простих українських дівчат, що хоче показати своїм майбутнім глядачам сльози наймички, з її рідного села.
Ці щирі слова вразили серце Миколи Вербицького. Учитель словесності приніс для Марії подарунок — “Кобзар” Тараса Шевченка, підписаний самим автором (тоді це був ризикований вчинок). Марія була в захваті, книга стала для неї оберегом, вона щодня її читала, запам’ятовуючи цілі вірші та поеми, уявляла, як виконує на сцені ролі знедолених Шевченкових героїнь.
На вихідні та у великі свята Марію відпускали до тітки Саші. Її чоловік Маркевич був любителем українських народних пісень, у їх домі часто збиралася молодь і звучали хорові співи.
Якось дівчина з подругами провчила надокучливу знайому тітки — пліткарку Киріакію Потапівну. Марія із кількома подругами вбралася в чернечий одяг і прийшли до жінки. Киріакія Потапівна, повіривши, що перед нею справжні черниці, висповідалася і розповіла їм всі свої гріхи.
Перед літніми канікулами вчитель поставив казку. У казці Вербицького «Дочка Кощея» Марія надзвичайно майстерно зіграла роль сирітки, яка заблукала в лісі. Дядько Маревич, який прийшов на виставу вважав, що дівчинка має продовжити навчання у театральній школі при Петербурзькому імператорському театрі! Та Тітка Саша знала, що батько Марії буде категорично проти цього.
Влітку Манечка повернулася додому і створила у порожній коморі домашній театр, а потім позвала на виставу своїх подруг і їх братиків і сестричок. Але під час вистави її помітила баба Сухондиху й погукала господарів.
Скандал у родині Адасовських почався тоді, коли Марія, приїхавши додому на канікули, вирішила створити домашній театр та стати актрисою!
Доньчина мрія дуже розлютила повітового суддю Костянтина Костянтиновича. Батько вважав, що ця професія сороміцька й негідна людей дворянського походження, що жінка на сцені — це вкрай непристойно! Він сказав, що нізащо в світі їй цього не дозволить, так як іще ніхто не ганьбив їхнього знатного роду штукарством та блазнюванням.
Дівчинка заплакала і скандал припинився лише через те, що до судді Адасовського прийшла поміщиця Качицька, у нескінченній справі судового позову на своїх дітей. Ця старомодна пані з напудреним волоссям і завішеним вуаллю обличчям лементувала, що її «Ро-зо-ря-ють! Ро-зо-ря-ють!» Вона знову почала розповідати про те, як її рідні діти надумали відібрати в неї все — землю, сад, будинок.
Марійка ж вирішила, що попри все стане актрисою! Коли вона повернулася до пансіону, то невтомно вигадувала нові ігри та п’єси, з великим успіхом граючи в них сама. Також вона наспівувала відомі з дитинства народні пісні та уявляла себе котроюсь із Шевченкових героїнь.
Хтось із подруг захоплювався нею, хтось потай їй заздрив. Але так буває з кожним, хто має високу мету в житті.
Коли дівчина їхала додому на канікули, то пошила собі таке вбрання, яке носила поміщиця Качицька, відшукала старомодний капелюшок і вуаль. Напудривши волосся та вбравшись у такий незвичний костюм, вона підійшла до порогу й щосили загукала:
“— Ро-зо-ря-ють! Ро-зо-ря-ють!”
Тоді почала плакати та нарікати на своїх дітей.
Почувши лемент, Адасовські вийшли до вітальні й привіталися з «поміщицею», а та продовжувала свою нескінченну пісню. Дівчинка так майстерно увійшла в роль, що ані Костянтин Костянтинович, ані Марія Василівна не змогли впізнати своєї доньки. І тільки коли батько почав випроваджувати з дому поміщицю, Маня розреготалася, зриваючи з себе вуаль. Господарі дому навіть не знали, як їм реагувати на такий доньчин вибрик.
Але на цьому витівки дівчини не закінчилися. Коли до її старшої сестри Ліди приїхалм свати, та поїхала до Ніжина. Поки Марія Василівна давала на кухні розпорядження щодо святкового обіду, Маня мала забавляти гостей.
Коли пані Адасовська поверталася до кімнати, то почула крізь двері гугнявий голос Пріськи, доньки сільського псаломника, яка розповідала Лідиним сватам про кількість зібраних яєць та спечених паляниць. Але, відчинивши двері, Марія Василівна побачила, що роль Пріськи насправді виконувала… її молодша донечка.
Манечка вийшла надвір. Крізь відчинені двері вітальні вона чула схвильований голос матері, яка вибачалася перед гостями за доньчину витівку…
Мрія дівчини таки здійснилася. Марія Заньковецька (псевдонім вона взяла від назви рідного села Заньки) стала видатною актрисою українського театру. Уперше вона вийшла на велику сцену 1882 року — в ролі Наталки-Полтавки у виставі за п’єсою Івана Котляревського. Відтоді почався її театральний успіх. Вона працювала в найпрофе-сійніших українських трупах разом із відомими діячами театру Кропивницьким, Старицьким, Садовським, Саксаганським, Карпенком-Карим, брала активну участь у становленні нового українського театру.
У своєму репертуарі Марія Заньковецька мала понад 30 ролей. Усе життя вона віддала театрові, сприяла постановці нових п’єс, допомагала матеріально українським діячам, проводила велику просвітницьку та громадську роботу.
Одного разу їй запропонували блискучу кар’єру в росії, але вона відповіла відмовою й додала: “Україна” — надто бідна, аби її покинути».
Автор переказу Гнатюк Юлія. Авторські права на короткий зміст належать сайту dovidka.biz.ua.
Усім раджу
дуже цікаво, але радже читати зразу довгу частину (не скорочену)