“Малі козаки” скорочено – Крип’якевич

Іван Крип’якевич “Малі козаки” скорочено читати можна, щоб згадати сюжет твору. “Малі козаки” переказ допоможе виконати аналіз твору.

“Малі козаки” скорочено читати

Це оповідання про часи Хмельниччини.

І

Восени 1648 р. гетьман Богдан Хмельницький з військом прийшов з-над Дніпра до Галичини.

У селі Новій Волі всі люди покинули роботу й домівки, щоб подивитися, як проходять козаки з Наддніпрянської України. Лише на пасовиську сидів гурт сумних хлопців, які не могли залишити худобу. Найстарший, Василько Романів, побіг побачити козаків, щоб потім розповісти друзям про усе, що побачить.

Настав вечір, а Василька все не було. Хлопці хвилювалися, щоб він не заблукав чи не зазнав покарання від пана. Нарешті, коли сонце майже зайшло, він прибіг.

Хлопці засипали його запитаннями. Василько захоплено розповів, що козаків зустрічали всі жителі — і старі, і малі. Люди були святково вдягнені й радісні. Батько, побачивши Василя, хотів покарати сина, але дід заступився за онука. Сусіди сміялися з подертого одягу Василя, та дід знову став на його захист: “Козаки не дбають за одіж, вони такі самі люди, як ми”- сказав дів.

Через годину з’явилися козаки, яких люди радо вітали. Вони їхали на конях, у синіх жупанах, підперезані жовто-золотими поясами, у високих шапках; через плече мали рушниці, при боці — довгі криві шаблі.

Народ вигукував: «Слава, слава нашим лицарям, слава освободителям!» Козаки кланялися й дякували за привітання. Вони повідомили, що прийшли від імені гетьмана Богдана Хмельницького, щоб визволити людей від польських панів і здобути свободу.

Після промови козаки поїхали з села.

II

На хвилину Василько спинився. А потім розповів, що після від’їзду перших вершників з-за горба з’явилися козацькі полки. Попереду їхали музики, які гарно грали, а козаки співали пісні.

“За музиками їхало козацьке військо. їхали козаки в рядах, різними відділами зі старшиною. Десять козаків — то був десяток, а коло них їхав отаман. Сто козаків — се була сотня, а старшим був сотник, і він їхав перед своїм відділом. Тисяча козаків — се був полк, а старшиною був полковник; але в деяких полках було й більше козаків, певно, по кілька тисяч.”

“Кожний старшина мав відзнаку своєї власті, кожний відділ козаків мав свій знак. Козацькі прапори були різного кольру: деякі червоні, інші сині, ще інші — жовті. На кожнім прапорі був інший знак: тут ангел з мечем в руці, там хрест, там знов хрест над півмісяцем; де-інде намальовано козака з рушницею через плечі; то знов руку з мечем, або якогось звіра, або птицю. Говорили люди, що се знаки різних міст і повітів, з яких прийшли козаки. Козаки були в різних одягах, найбільше мали на собі сині і червоні жупани, а на головах великі шапки. Але деякі були в залізних збруях, панцирах, а як їхали, залізо дзвеніло глухим голосом. Оружжя мали всіляке: стрільби і рушниці, шаблі, пістолети; деякі відділи мали в руках довгі списи, дерев’яні із залізними кінцями, інші були з луками через плечі”.

Козаків було дуже багато. Позаду везли гармати й вози з військовими припасами.

Військо прямувало на Львів, бо міщани не хотіли підкоритися наказам гетьмана Хмельницького й підтримували польських панів. Гетьман вів військо на них, а потім далі, аж на Варшаву, воювати проти короля.

Хлопці шкодували, що не побачили козаків. Василько запропонував і їм стати козаками. У військо приймали кожного охочого.  Хлопці цю ідею підтримали і вирішили стати козаками.

Василько запропонував іти додому, а вранці зібратися на пасовиську і продумати план дій. Вони мали вибрати старшину і знайти якусь зброю.

III

Вранці булопо-осінньому холодно. Василько прийшов на пасовисько першим. Виглядав не як 14-літній хлопець, а як дорослий парубок.  Був одягнений святково, із шаблею при боці. Цю шаблю він знайшов, коли копав рів біля хати. Вона заржавіла, але Василько чистив її кілька годин, гострив на каменю, тому тепер шабля виглядала як нова. Дідусь впізнав цю шаблю, це була гордість його діда, який носив її з собою на свята до церкви. Тоді ще панщини не було і всі люди були рівні, всі могли носити шаблі. Але пізніше все змінилося. Людей почали силою виганяти на панський лан. Старенький прапрадідусь вхопився за шаблю, хотів боронитися, але його вбили сокирою, а хата згоріла. З того часу вже всі ходили на панщину. Дідусь був радий, що їх шабля прапрадіда Василька знайшлася.

Шабля стала для Василька дорогою пам’яткою, він її оберігав і мріяв піти на війну проти гнобителів і помститися смерть прапрадіда. Тепер така можливість була — козаки почали війну з поляками, а Василько міг стати вояком і взяти шаблюку з собою.

Невдовзі на пасовисько зібралися й інші хлопці. Кожен приніс якусь зброю: лук, спис, рушницю, сокиру, вила чи дрючок, окований залізом. Найменший, восьмирічний Гриць, приніс велику палицю. Це розсмішило всіх хлопців, адже палиця була вище Гриця.

Коли хлопці побачили Остапка, що тіг з собою віз, то побігли йому назустріч. А у возі була мала залізна гармата! Хлопці з цікавістю розглядали гармату і згадали, що вона стояла на дзвіниці. З цієї гармати стріляли порохом на Великдень. Вуйко Остапка сторожував церкву і, дізнавшись, що хлопці йдуть до війська дав ключі від дзвіниці. А щоб гармату було легше тягнути на візку, Остап привʼязав до візка собаку, але той цілу дорогу хотів втекти.

IV

Нарешті зійшлися всі хлопці. Було їх більш як тридцять, бо про збори довідалося мало не півсела.

Василько скомандував стати у коло, щоб провести нараду. Ось, що сказав він хлопцям:

“— Панове молодці! Задумали ми вчора велике діло, а нині маємо його виконати. Пришили до нас з далекої сторони наші брати запорожці, щоб висвободити нас з тяжкої неволі, привернути нам волю і щастя. Гетьман Богдан Хмельницький кличе нас всіх, щоб ми йшли разом з ним воювати ворогів. До козаків ідуть всі, хто тільки може, — наші батьки, діди, старші брати. Підемо і ми, молоді! Може, ми ще непридатні до війська, може, не маємо сили до тяжкої військової служби, але маємо добру охоту і робитимемо все, до чого нас заставлять. Ми молоді, але готові віддати на службу вітчизні все наше життя, а як буде треба, то й смерть приймемо для добра України… “

Усі висловили готовність приєднатися до козаків. Вони були готові і зброю чистити, і списи робити і коней пильнувати, і чим завгодно допомагати козакам.

Василь ледве втихомирив молодих козаків, щоб вибрати старшину. Адже хлопців було більше як тридцять, і вони вже могли мати власний курінь. Довідник цікавих фактів та корисних знань. Саме Василька і вибрали старшим куреня, своїм отаманом хлопці. Василько подякував за таку честь і пообіцяв боротися поки Україна не стане вільна.

Всі були зворушені, адже розуміли, яке важливе діло починають. Не одному сльози стали в очах; голос Василя також тремтів.

Писарем вибрали Михалко Дяченко, який був сином дяка і найгарніше писав.

Також на зборах мав бути вираний хорунжий (який мав носити прапор), обозний (мав пильнує табір), суддя, осавули (розвозять накази старшини), пушкар (має наглядати над гарматами).

Хлопці мало не посварилися, бо кожен хотів отримати посаду. Василько якось зумів погодити хлопців; вони вирішили, що іншу старшину виберуть пізніше. Але малий Грицуньо так хотів зайняти якусь посаду, що почав гірко плакати. Всі сміялися з нього, заспокоювали як вміли, але не могли втихомирити. Василько сказав, що не візьмуть Гриця до козаків як буде плакати. А як буде чемним, то стане отаманським чурою: буде носити за Васильком шаблю, пильнувати коня та робити все, що роблять військові чури. Гриць заспокоївся та був щасливий отриманій посаді.

Сонце вже було високо, а хлопці все говорили про те, що їм далі робити. Не помітили молоді козаки, що тим часом під село під’їхав відділ якогось війська. Частина війська була під лісом, а кілька поїхали на пасовисько. Хлопці сперечалися, і не помітили наближення козака. А коли почули за плечима голос аж завмерли від страху. Перед ними стояли на конях справжні запорожці, у блискучій зброї, з рушницями і списами.

Козаки розпитували хлопців, куди це вони зі зброєю думають іти. Василько виступив наперед і голосно сказав:

— Ми з села Нової Волі. Чули, що гетьман Богдан Хмельницький всіх кличе на війну з поляками, на нашій раді рішили іти до козацького війська. Отсе наш цілий курінь, а я отаман, Василь Романів.

Козаки цікаво слухали слова Василька. Вони вважали, що хлопці ще малі, а військова служба тяжка… на війні небезпечно…Але хлопці були готові віддати життя, щоби здобути волю Україні! Запорожці були надзвичайно здивовані, побачивши малих і завзятих козаків.

“— Чуєте, пане гетьмане, що говорять сі хлопці? — сказав один з козаків до поважного мужчини, що сидів на прегарнім білім коні в блискучій зброї, у шапці з білим пером та з булавою в руці.”

Хлопці, почувши, що перед ними на коні сидів сам гетьман Богдан Хмельницький, кинулися до нього.

З радістю дивилися старі, сивовусі запорожці на завзятих хлопців, що оточили довкола гетьмана.

Богдан Хмельницький підніс догори гетьманську булаву і сказав:

— Воістину кажу вам — побідить Україна, як матиме таких синів… Приймаємо вас, малі козаки, до Запорозького Війська.

— Слава гетьману, слава, слава! — кликали хлопці з безмірним натхненням…

Автор переказу: Юлія Гнатюк (GJ). Переказ “Малі козаки” надано лише для розміщення на сайті dovidka.biz.ua від 28.08.2019

Аудіокнига “Малі козаки” скорочено