«Маруся», розділ IV
Тим часом ватага пригналася й була вже перед ґанком; хропіння коней, переговори верхівців виразно було чути в хаті; потім кілька чоловіків зіскочило з коней, а далі нагло загрюкали в двері, і хтось грубим голосом крикнув:
— Ей, ви!., одчиняйте!
Не вспіла господиня звестися й спитати, хто там, як двері мало не зіскочили з одвірків від нового грюкання, і вибита шибка задзвеніла в хаті, упавши додолу разом із висадженою рамою. З шорсткими вусами й широкими вилицями пика зазирнула у вікно швидко, неймовірно та підозріло все оглянула й гукнула:
— Чого не відчиняєш?..
Господиня впустила з рук роботу, але все ще стояла, вагаючись, на одному місці.
— Відчиняй! — загукало одразу кілька грізних голосів, і двері так затремтіли від ударів, що вся хата здригнулася.
Господиня відчинила двері. Ватага чужоземних солдатів вдерлася до хати й з галасом та гамом кинулася нишпорити по всіх кутках.
Господиня, зібравши коло себе малу дітвору, нагло розбуджену, перелякану і здивовану, що пильно стежила за всією метушнею очима, повними сліз, стояла осторонь і байдуже дивилася на те, як ввесь її хатній прибір, усе хазяйське добро кидали додолу, били й нищили.
Тим часом, як одні присікалися з допитами до Андрія Крука, що позіхав на ввесь рот замість усякої відповіді і, немов оп’янілий від сну, хитався то на той, то на цей бік, як хитається свитка на жердці вітряної погоди, інші штовхали попід боки Семена Ворошила, який підводився, позирав на них, вважав їх то за кума Герасима, то за кума Явдокима і знову падав на лаву, немов підстрелений.
— Це він! Той самий!.. Ні, не він!.. Ні, він..— кричала військова ватага, сперечаючись між собою і термосячи обох козаків.
— Де господар?.. Подавай господаря!— кричав, як не свій, знати, старший із ватаги.
— Зранку до приятеля пішов у гості,— відказала господиня.
— В гості?.. Дам я вам гості! Зрадники! Бунтівники!.. Що це за люди?
І він, замість того, щоб указати, вдарив з усієї сили нагаєм спершу Крука, потім Ворошила і з таким виглядом підступив до господині, що вона поступилася назад, немов перед розлютованим звіром.
— Знайомі люди,— відказала вона, перемагаючи після цього мимовільного руху знову своє замішання. — Прийшли воли торгувати у нас, дожидають чоловіка.
— Так, так, ваша мосць,— обізвався Андрій Крук, встаючи і проганяючи буцім останні сни,— ми прийшли воли торгувати й не застали хазяїна. Що ж, кажу я кумові, ось йому,-^ пояснив він, показуючи на Ворошила, який теж прогнав сон і покірно водив очима по всіх обличчях, ухиляючись зустрітися з утопленими то в нього, то в Крука з усіх боків поглядами. — Що ж, куме, кажу я цьому… Нема, куме, хазяїна дома, га?.. Нема, то й нема. На нема й суду нема…
— Перестань верзти, дурний хлопе! Хитруни! Зрадники! Знаємо ми вас! Пов’язати їх! — гукнув він до своїх, і вони ту ж мить накинулися на козаків, немов шуліки.
Саме в цей час відчинилися двері й до хати вступив Данило.
— Хто такий? — загукав старший, накидаючись на нього.
— Та колись люди тутешнім господарем звали,— відказав Данило.
— Ей, ви! Чи стоїть варта коло двору? Не дрімать! Чуєте?
— Коли тобі миле твоє життя,— почав він, звертаючись до Данила, що стояв перед ним,— відповідай мені зараз без викрутів: де бунтівник-запорожець? Відповідай просто!.. А то я тебе в попіл зітру.
Сказано це було чванливо і крикливо. Данило позирнув на доволі грубу постать перед собою, що ледве досягла йому до козацького плеча, і відповів спокійно:
— Не відаю ніякого бунтівника-запорожця!
— Я хату твою в попіл оберну! Я тобі й сліду від неї не лишу! Чуєш?
— Ваша воля й ваша сила! — так само спокійно відказав Данило.
— Та він не втече від нас! Чи варто з-за цього гарячитись!? — сказав другий, теж, знати, офіцер, який, скоро лише увійшов до хати, розсівся на лаві і смоктав люльку з янтарним мундштуком. — Ми ж мало не зранку не їли нічого! — додав він, протестуючи й тихо зітхнувши.
— Що є їсти? — загукав гнівно старший, нагло й люто кидаючись на всі боки й нюхаючи повітря. — Що є? Подавай сюди! Хутко! Подавай!
І він тупотів ногами й лупив своєю шаблею об стіл.
— Жінко! — промовив Данило. — Поспішай з вечерею.
Господиня проворно взялася готувати страву. Очі її оббігли всю хату, всі куточки, ніби шукаючи когось, і, здавалося, якась тривога промайнула на її байдужому обличчі.
Вона шукала очима Марусі й тепер лише примітила, що дівчина непомітно зникла під час метушні.
«Маруся», розділ V
Чудова, темно-блакитна, прозора, тепла ніч таємниче зоріла, коли Маруся спішно випорснула з хати, проповзла попід гіллястим наметом розквітлої калини, що стелилася по землі, і опинилася в саду. Тут її сховали кучеряві яблуні й густі, як сітка, черешні.
Тут вона постояла, ждучи, поки перестане колотитися серце. Кожна жилка в їй билася, ноги підгиналися під нею, мислоньки роїлися й мішалися; якісь блискучі образи літали перед очима, а з очей точилися пекучі сльози від нової, досі незнаної туги на серці, суміш із якоюсь радісною надією.
Від свіжого нічного повітря вона прийшла до пам’яті, нарешті, і сльози припинилися й думки взяли лад.
Усе навкруги було таке пахуче, та свіже, та цвітуче! Усе таке любе й близьке серцеві! Уся сповнена любові і смутку, вона нахилилась і палко почала цілувати траву, квіти, нахилене гілля, звертаючи туди й сюди очі свої, виказуючи всією істотою своєю і вагання і щиросерду прихильність до чогось, не зовсім ще ясно зрозумілого, але що вже поглинуло всю її душу.
Легенький шелест між деревами пройняв її морозом і кинув у жар. Вона припала до землі, й уся біла постать потонула в розквітлому білому гіллі.
Все знову замовкло.
Вона на якийсь час немов прикипіла до землі серед цього німого саду, під м’яким світлом і мерехтінням зір, серед тихомирних пахощів квіток і трави,— всюди навколо неї було тихо, і вигуки, що долітали з двору, пронизливо тремтіли в теплому повітрі.
Вона хотіла вже була відхилити гілля, що прикривало її, як знову пролетів легенький шелест, такий самий, як і попереду, і просто перед нею виросла здоровенна постать січовика між двома високими черешнями.
Марусине серце радісно затремтіло і слідом по тому журно та жахливо затріпотіло.
Постоявши трохи, січовик рушив далі — знати, простував до виходу з саду над річку. Велетенська постать його здавалася велетенською тінню,— так легко, так тихо й зручно пробиралася вона між густими, міцно сплетеними між собою черешнями та кучерявими яблунями: ані шелесту не було чути, ані колихання не було помітно.
Сама не розуміючи добре, чому й нащо, Маруся пробиралася й собі слідом за січовиком, часом лише зупиняючись від тьохкання та завмирання серця.
Так обоє перейшли вони через увесь сад, вибралися за огорожу із живої, виткої й повзкої зелені і опинилися коло річки.
Річка колисалася між берегами з якимось турботливим гомоном. Побережний комиш сріблився в темряві; золоті зорі миготіли на хвилях і блискотіли в небі. До в’яза, що попустив спіднє гілля своє в річку, прив’язаний був човен, хисткий і легенький, як шкаралупа. Суміжна лука, гори — все повите було тишею, теплом і прозорою теплою імлою.
Тут січовик спинився, обертаючи погляд у всі боки й міркуючи, як раптом почув позад себе дитячий тихий голосок і ту ж мить почув дотик дитячих ніжних рученят. Він обернувся, як людина, якої ніщо не в силі ні здивувати, ні вразити, і побачив перед собою Марусю.
— А що, дівчино? — спитав він її таким рівним голосом, ніби й у зароді не було ніякого лиха, ні напасті.
Але Маруся не промогла вимовити й словечка і тільки, ухопивши його за руку, з благанням звертала до нього очі.
Проте ці очі говорили так красномовно й так багато, що січовик погладив її по голівці. Щось схоже на ласкаву ніжність, на жалісне співчуття виявила його нахилена постать.
— Можна пробратися до Чигирина! — вимовила Маруся.
— Як же це можна, дівчино-порадонько? — спитав він, стиха усміхаючись.
— В степу стоїть батьків віз із сіном,— промовила Маруся,— воли пасуться теж у степу… Я все знаю, де й що… Запряжемо воли… Лягайте в сіні… Я повезу до Книшевого хутора… Там річка… За річкою вже чигиринська сила!
Січовик дивився в блискучі її очі, на її тремтячу легеньку постать, що стояла перед ним, і чув, як колотиться маленьке серденько. Він почув раптом, що його мужнє, загартоване серце немов розтоплюється у грудях, і щось таке з ним подіялося в ту хвилю, що й опісля не міг він до ладу розказати, а тільки замислювався, згадуючи.
— Хто це тобі цю думку подав, Марусю люба? — спитав січовик.
— А я знаю казку,— відповіла Маруся,— як дівчина від розбійників утекла.
— А розкажи мені цю казку, Марусю,— мовив січовик.
— А до Чигирина? — несміливо спитала Маруся.
— А до Чигирина поїдемо,— одказав січовик, ніби обіцяв їй медяника. — Ми, мабуть, узявши берегом у цей бік, проберемося в степ?.. Проберемося? Ну й добре! А дорогою казку послухаємо.
Рука об руку вони почали пробиратися берегом якнайобережніше. Зразу долітав до них шум і голоси з Данилового двору, але потому облягла їх цілковита тиша, яка лише буває нічної доби на безлюдних берегах річки, коли навіть плески та переливи хвиль тільки надають тиші, а не порушують її.
— Ану, розказуй казку, Марусю,— мовив січовик, скоро вони ступили сюди.
Чимало тривог, чимало надій і острахів хвилювало Марусю, і вона поглянула на січовика з сумним ваганням;’ січовик споглядав на неї й усміхався. Навіть при непевному мерехтливому світлі нічних світил видно було в ньому стільки чулості, відваги, таким чарівником виглядав він, що в Марусі одразу відлягло від серця і зникла вся тремтяча метушливість.
— Ну, починай, Марусю люба, починай! — сказав січовик. — Я страх як люблю казок слухати.
Маруся почала:
— Жив собі, був собі козак і віддав свою дочку заміж.
— Коли за доброго чоловіка, то й з богом! — зауважив січовик.
— Козачці не до душі був молодий,— оповідала далі Маруся,— але вона покорилась батькові, пішла заміж, і молодий одвіз її до себе в господу.
— Бідна дівчина! — додав січовик.
— Тільки чудна була та господа у молодого,— оповідала далі Маруся. — Стояла вона серед густого лісу, і ніде не було шляхів битих, і нізвідки ніхто не показувався: пустеля навкруги. Тяжко зажурилася молода.
— Ще б не зажуритися! — зауважив січовик.
— І зразу вона ні на що не дивилися — все побивалася, потім з горя почала до всього додивлятися та все розглядати… Все розкоші… тільки їй не треба було розкошів, а заманулося їй довідатися, куди це чоловік її щовечора їздить із товаришами. Але скоро спадуть вони на коней, так одразу й зникнуть у гущавині, тільки хвильку яку чути кінське тупотіння, а потім знову тихо та глухо…
Ходила вона по всьому домі, й від усього дому були в неї ключі. Тільки ніколи чоловік не пускав її в один льох. Льох цей стояв під густими гіллястими дубами; двері чорніли з-під зеленої листви, немов звіряча паща.
“І що вони таке ховають?” — подумала молодиця.
Подумала — й зараз до льоху. І бачить на засуві такий замок, що й удесятьох його не підняти.
Постукала у двері, ніби об камінь — так глухо. Поглянула у щілину — темно, як у криниці.
Коли це з-під порога щось блиснуло, як іскорка. Вона припала до землі. Щось блищить.
“Що воно таке?” — думає собі вона.
І хоч страшно, проте засунула руку і вхопила.
Чує — щось холодне. Зирк, а то обрублений біленький мізинчик і на ньому перстеник.
“Довідалась я,— думає молодиця,— їздять вони на розбій”.
А чоловік був такий ласкавий.
— От і впізнай людину з виду! — мовив запорожець.
(А тим часом уже почало світати. Передранішній вітрець перелітав степом. Вони все йшли понад тихими берегами рука в руку).
— Почала молодиця думати-гадати, що їй робити; так думала вона, що в голові у неї зашуміло, неначе під млиновим колесом. Навкруги все чорніли ліси, такі густі, як стіни. Пустиня така навкруги, що в ній лише заблудитися можна, а не знайти притулок або вибратися до живих людей.
Куди втікати?
Довго вона думала й передумувала. Сонце вже закотилося, а вона все думає. Зорі висипали на небо, а вона все думає.
Коли чує: їдуть!
Увіходить чоловік і такий радий їй.
— Я за тобою скучив!— каже.
Простяг до неї руки, а вона бачить на рукаві у нього кров.
— Що це на рукаві? — питає.
— А це я полював красного звіра,— відказує й сміється. .
Почули товариші й собі засміялися.
Поглянула вона на чоловіка — був він їй нелюбий, а це ще й страшніший став.
Поглянула вона на його товаришів — жодного приємного обличчя немає.
Подумала вона, як-то жити з ними, забула про всякі страхи й поклала втекти.
— Втечу світ за очі!
Січовикові дуже подобалася казка, хоч які думи клопотали його голову, проте він так дививсь на Марусю і так усміхався, наче його солодким медом частували.
— Тільки діждалася, що всі поїхали з дому, зараз вона щільно позачиняла і ворота, і двері, і вікна й пустилася бігти лісом.
Ні шляхів, ні стежок, жодного сліду не було, тільки вечірня зоря присвічувала їй, і по ній вона путь держала.
Усю ніч вона все йшла та йшла, а ліс усе густіший та густіший, все темніший та темніший.
От ледве-ледве стало на світ благословлятися, і тихо-тихо стали пробиратися в ліс червоні промінчики. Вона вже подумала собі, що удосвіта їй веселіше буде, коли це чує — за нею погоня, і все ближче та ближче. Гілля тріщить, коні пирскають, чоловіків голос грізно лунає: “Найду!”, його товариші переговорюються: “Ось тут вона! Он там вона!”
Зиркнула вона туди-сюди — немає ніде притулку!
Тільки одне дерево стоїть, розкинувши кошлате шатро, вона хутчій до того дерева, вилізла на самий вершечок і притаїлася.
Але, поспішаючи, упустила хустку з шиї, і коли погоня добігла до того місця, зараз усі вони й побачили білу хустку на землі…
— Ай-ай! — мовив січовик жваво.
Зараз усі загукали: “її хустка! її хустка! вона тут! вона недалечко! вона в цей бік утікає!”
І стали шукати, нишпорити, шаблями гілля рубати, кіньми кущі топтати.
А тут чоловік і говорить: “Чи не забралася вона де на дерево?”
Ухопив свого списа й що було сили почав ним колоти проміж гіллям!
— Ай-ай! — сказав січовик. — Бідна молодиця, натерпілась же вона лиха!
— Коли це гострий спис устряв їй у бік, потім влучив у руку, потім черкнув об плече — вона не крикнула, не зойкнула, та тепла кров так і закапала, так і закапала з дерева…
Січовик знову розжалобився над бідною молодицею; охав та ахав він дуже жалібно.
— Краплини її крові влучили просто на голову чоловікові.
— Ох, яка тепла роса капає в цього дерева! — сказав він.
— Видно, побігла вона десь далі,— говорять йому товариші.
— Далі, наздогін за нею!
І всі розсипалися у лісовій гущавині.
А вона-тоді тихенько злізла з дерева й знову пустилася бігти.
Довго вона бігла, дуже довго, і вибігла на дорогу, і бачить — іде шляхом старий козак і везе віз із сіном. Кинулася вона до козака й почала його “благати: “Візьми мене, чоловіче добрий, сховай мене де-небудь! За мною женуться! Мене піймати й убити хочуть!” А козак їй і каже: “Та ось я везу сіно; лягай на возі, зарийся якнайглибше та тільки лежи тихо”.
— Бравий козак! дай йому боже здоров’я чортзна-поки! — мовив задоволений січовик.
— Ледве вспів старий козак зарити її в сіно та махнути на воли батогом, аж тут і погоня надбігає.
— Чи не бачив часом молодиці? — гукають до козака. — Куди вона побігла?
— Не бачив,— відказує козак.
— А що ти везеш?
— Сіно везу.
— Добре сіно в тебе? Ану, взич-но трохи нашим коням.
Козак спинив воза і скинув сіна для їхніх коней.
— А в тебе, либонь, ще люлька не погасла? — питає один розбійник.
— Ні, курить ще,— відказує козак.
— Дай-но запалити.
Козак подав їм свою люльку, й вони почали один одному передавати її та свої запалювати.
А отаман і люльки не розпалював і коня свого не годував, підійшов до воза і схилив на нього свою грізну голову та все глухо твердить: “Знайду її! знайду!”
А вона все це чує і навіть гаряче дихання його чує.
Так минула чимала година, поки товариші не гукнули:
— Отамане! на коня! на коня! Вже день ясніє!
І всі вони спали на коней та помчали у темний ліс…
А старий козак поїхав далі і привіз молодицю до батькового двору.
— Хай щастить їй доля! — сказав січовик. — Чудова казка, Марусю люба, і велике тобі спасибі за неї! Хороша казочка! Така хороша, що й не вимовиш словами!
«Маруся», розділ VII
Вони ні на хвилину не задержували ходи й увійшли вже чимало.
Зоря ще не розсвітала, але м’яке, тепле нічне повітря вже посвіжішало, з дальнього монастиря, невидного за неясними обрисами далеких лісів, ледве чути було благовіст, і якийсь особливий тихий дзвін перебігав побережним комишем, і річка, далеко заточившись у м’який берег сонною затокою, верталася звідти, немов зненацька розбуркана та стурбована котила хвилі вперед і бурхала без пуття та гучно, потім все більш та більш уймала пориви хвиль та бризки й ховалася з очей, ніби глухо нарікаючи.
Коло цієї затоки вони взяли в інший бік.
Ні шляху не було, ні стежки, але Маруся добре знала місцевість і незабаром вивела січовика в чистий степ.
їх обдало міцними, гострими, тверезими пахощами тільки що скошеної степової трави та квіток, що йшли від величезних, розкинутих по степу стогів сіна; січовик пильно обертав погляд у всі боки. Недалеко позад себе угледів він у присмерку житло людське, укрите тінню від густого дерева.
— Це наша хата,— сказала йому Маруся. — Загорода близенько — попереду.
— Веди, Марусю,— сказав січовик.
І хоч ніде поблизу не видно було й ознаки якої-будь загороди, та він, не вагаючись і трохи, ступав у легенькі сліди Марусині.
Не вспіли вони ступити п’ять кроків, як Маруся промовила: “Тут!”, і вони опинилися над чимось таким, ніби простора яма серед рівного степу, спустилися в неї, і на самому споді січовик примітив вербову — загороду, а в ній дві пари пишних круторогих волів, що здавалися крутими горбами на рівній поверхні.
Маруся відчинила загороду й тремтячою рукою погладила злегенька спершу одну, а потім другу рогату голову. Легеньке ласкаве мукання було їй на відповідь, і, немов розуміючи, що найголовніша річ тепер обережність та тиша, воли, виведені з загороди, ступали по степу, мов важкі човни на тихих хвилях — нечутно, рівно, швидко. (
Віз стояв недалеко від стіжка, високо накладений сіном.
— Що? — спитала Маруся, побачивши, що січовик спинився і дивиться на неї.
— Яка ж ти маленька, Марусю! — промовив січовик. — Яка ж ти маленька! Кожен вважатиме тебе скоріш за степового жайворонка, як за діловиту особу!
І справді, Маруся була невеличка, а серед безкрайого степу, коло величезного воза, запряженого дужими волами, поруч із велетенським січовиком вона здавалася ще дрібнішою, ще хрусткішою і ще більш безпомічною.
— А ось мамину хустку забули коло воза,— відказала Маруся. — Я зав’яжу її по-баб’ячи і, як сяду на воза, здаватимусь бабою…
І вже її великі очі дивилися на січовика з-під баб’ячої пов’язки, під якою щезла кучерява світлошовкова голівка й рожеві плеченята.
Січовик усміхнувся й декілька хвилин не міг чи не хотів вимовити й слова.
Голос його був дуже тихий, коли він знову заговорив.
— Ти добре знаєш шлях, Марусю?
— Знаю. Усе просто до озерця, а коло озерця шлях поверне праворуч, і тоді видно буде хутір пана Книша, а за хутором уже вільна путь до Чигирина, казав пан Крук батькові…
— А ти знаєш пана Книша?
— Знаю. Він приїжджає часом до батька всячину купувати.
— А як він тебе, гадаєш, привітає?
— Не знаю, як привітає.
— А коли зле?
— Або ж він зрадить?..— і відповіла й разом із тим спитала Маруся. — Він до батька ходить… він приятель…
— А чи знаєш ти, Марусю, що тепер скрізь по всіх усюдах військо стоїть, скрізь вороги вештаються? Знаєш, Марусю, що тепер, замість квіток, мабуть, по обидва боки шляху сувої диму здіймаються від пальби: різня йде?
— Знаю! — відказала Маруся.
— Зазиратимуть недобрі ворожі очі тобі в лице і, коли ти зіб’єшся на одному слові, коли тільки затремтиш — усе пропало!
— Я не зіб’юся на слові, не затремчу… Я не боюся ворога, я тільки боюся невдачі!
— Марусю, знаєш, може, смерть нас спіткає…
. — О, перш треба тобі у Чигирин дістатися! — промовила Маруся.
І скільки благання і рішучості було в її тихих словах! На цьому стала їх розмова. Воли незабаром були запряжені.
— Марусю,— сказав січовик,— коли тебе хто спинить, не впадай коло воза, як пташка коло гніздечка… розумієш?
— Розумію! Треба бути, як ти.
— Усім кажи, що везеш сіно до пана Книша, а якщо щасливо доберемося до Книшевого двору, то ти скажи тому, хто вийде назустріч: “Чудові руна у вас, хоч і неспілими жати, то добре!” Чуєш?
—• Чую,— відказала Маруся.
Січовик зарився в купу сіна на возі, Маруся сіла за погонича, воли рушили, і віз, хитаючись та перехиляючись, потягся росистим степом.
Зорі починали вже згасати; вітерець став жвавіший, і краплини роси заграли виразніше у траві.
Тихо посувався величезний віз степовим шляхом; при світлі погасаючих зір мигтів степ, недавно викошений і вже густо й м’яко застелений молодою травою та квітками, усипаний ще не зів’ялими стогами запашного сіна. Тихо посувався величезний віз шляхом. Тихо було навкруги, і два-три поклики в далечині, два-три далеких постріли ще більше давали відчувати цю тишу.
Перед Марусею розбігався краєвид на всі боки широко та далеко. Кожний найменший звук ловило її чутне вухо; найменше шелестіння трави або пташиних крилець,— і безнастанно очі її оберталися на всі боки й стежили за кожною точкою. У тьмі літнього досвітку не видно було виразно її личка, нічим не виявляла вона своїх думок чи почувань, але вся невеличка постать її нагорі кошлатого зеленого воза говорила про її невсипущу пильність, про її томливу тривогу.
Раптом почулося тупотіння значної кінної ватаги; праворуч з’явилася юрба верхівців та скажено летіла до Марусиного воза.
Кілька диких, похриплих голосів здалека загукали до неї:
— Стій! Стій!
Вона спинила воза.
Миттю обступили її, і нечемні питання чужою для неї мовою посипалися з усіх боків.
— Куди?.. Звідки?.. Чия ти?..
— З хутора,— відказувала Маруся. — Чабанова Данилова дочка. Везу сіно на хутір Гони, до пана Книша.
Заспокоєні верхівці розступилися трохи, і хриплиіі голос мовив з досадою:
— Я ж казав вам, що фальшива тривога, а ви полохаєтесь, як степовий птах! Ну, де ж ваші польські шпигуни?
— Проте ніякої біди не сталося від того, що ми проскакали півверстви вбік! — відказав на це другий голос, видимо, якоїсь молодої, рухливої та безжурної людини.
— Коли в голові гуляє вітер, то все не біда! — незадоволено пробурчав перший.
Дальше бурчання заглушив свист нагая й тупотіння коня, що рвонувся вперед.
— Ох, сердитий який! — промовив другий голос із легким сміхом. — За мною, хлопці! Віз захопіте!
Ватага рушила, й під його вартою рушив Марусин віз.
Куди дівчина тільки й обертала свої очі, всюди бачила вона коло себе похмурі, зловіщі постаті, грубі, суворі обличчя; всі їхали тихою ходою й немов відпочивали, поринувши у свої думи, на час забувши про сторожкі наїзницькі звичаї. На одних обличчях знати було сум, на інших турботу, або невгамовну одвагу, або байдужість до всього в світі.
Попереду гарцювали два офіцери і, либонь, сперечалися. Не чуючи їх слів, Маруся вгадала, що один — веселий, молодий — з його живої, рухливої постаті, з його швидких і наче різких рухів, а поруч його — незадоволений гладкий товариш, який здавався важким чавунним зливком, що тяжко пригнітав нетерплячого, гарячого коня. Силкуючись не пропустити жодного речення, якими перекидалися зрідка між собою у ватазі, Маруся намагалася теж одгадати, про що сперечалися старші, що гарцювали попереду,— чи не про її воза? Чи вони забули про нього? І що далі буде? І як зустріне її пан Книш? І чи доїде вона до пана Книша? І чи пощастить йому дістатися до Чигирина?..
Тихо хитаючись та перехиляючись, посувався віз. Останні нічні тіні мали вже зникнути; досвітню, здорову, проникливу свіжість уже було чути; поважні воли виступали тепер бадьоріше, муштровані коні, не зміняючи звичайної військової ходи, тулились ближче до воза, витягали голови й залюбки висмикували жмути запашного сіна.
Раптом щось примусило Марусю мимохіть звернути устромлені в далечінь очі вліво, і вона зустріла допитливий, проникливий погляд інших блискучих очей — погляд, який стежив за нею уважно і з непевністю.
Коло самісінького воза, черкаючись об нього, їхав уже немолодий верхівець. Очі дівчини, призвичаєні до присмерку, добре розгляділи кожну грубу рису його жвавого, розумного обличчя. Він пильно дивився на неї, і без слів можна було зрозуміти його погляд: “Чудне оце мале дівча! Чудний і той, хто обрав цю крихку цяцьку за погонича серед ночі, неспокійного, непевного військового часу!”
— У тебе, дівчино, рідні батько та мати чи ні? — спитав він несподівано Марусю і, помітивши, що вона не розуміє його мови, каліченою українською мовою переклав їй своє питання.
— Рідні й батько й мати,— відказала Маруся.
Погляд його впився в неї ще більш непевно й став іще допитливіший та проникливий.
Марусі здалося, що якийсь крижаний покров обгорнув усе її тіло, і холод пройняв її до самого серця. Степ перевернувсь у неї в очах, немов небо в бурхливих хвилях, у голові закрутилося, але вона пам’ятала наказ січовика і, бажаючи бути, як він, промовила рівним, хоча не жвавим голоском:
— А ваші батько та мати живі?.. Багато у вас родичів?.. Є у вас діти? Дочки чи сини у вас?..
Не знати, чи тихий здержливий голосок, чи звичайне питання розбуркали заглушені радощі та тугу на серці, тільки вони прокинулися, і допитливе, спостережливе обличчя, що наповнило Марусю томливою тривогою, стало якимось ігрищем то охмарюючих його тіней, то світлих просвітків: спомини, образи, жалощі, побоювання, надії, здавалося, душили сильну людину, підступаючи живими лютими припливами. Чудно дивилися тепер на Марусю ці неймовірні, попереду допитливі очі, ніби жадаючи знайти в її образі якийсь інший, далекий образ, що заставляв, може, колись усміхатися тепер тремтячі губи.
— Так, у мене є дочка,— промовив він, помовчавши чимало.
— Велика? — спитала Маруся.
Він усміхнувся. Мабуть, перед його очима промайнула дуже маленька, неміцна, хрустка постать, коли вважати на його трохи томливу усмішку.
— З тебе завбільшки, коли ще не менша,— відказав він і тяжко замислився.
Офіцери, що гарцювали попереду, все сперечалися: одному не обридло під’юджувати, другому не надоїло буркотіти; це була, либонь, забавка кожному з них у вільному, дикому, нудному житті.
Раптом у задніх лавах хтось упівголоса заспівав: “Вспомни, вспомни, моя любезная, нашу прежнюю любовь!”, і Маруся, в якої кожен звук викликав цілу низку мрій про Чигирин, про пана гетьмана, про нього, вся здригнулася від звуків глухого, дужого голосу немолодого верхівця, її допитувача, який тихо про себе підспівував розпочату пісню. Спів скоро зійшов у нього на якийсь пристрасний, гіркий шепіт, тимчасом як заспівач явно захоплюючись, розлягався ще голосніше й такими хвилями суму та безжурності, жалю та відваги, що люто допікав до живого. То той, то інший голос підхоплював пісню; нарешті, всі голоси заразом підхопили її й зіллялись в один гук, що далеко розкотився по степу.
Коли пісня стихла, всі побачили, що розвидняється, немов досвіток виступив десь із-за нагло розчинених дверей, а не розжеврівся помалу. Недалечко від шляху видно було тихе, невеличке озерце, вкрите, немов димовою пеленою, ранішнім туманом; від озера праворуч звивався м’який чорний шлях до хутора, над яким стояв тонкою прямою цівкою дим.
Це виступав хутір пана Книша.
Моторошно було в присмерку теплої ночі, в присмерку ранішнього світання, але при блискучому сяйві благодатного ранку стало ще моторошніше. Весела велич природи якось дивно впливала на душу, то розтравляючи її, то втихомирюючи, то наповняючи якимось подвійним чуттям — страху й надії, які зачеплювались і боролися, не перемагаючи один одного, як борються з собою два однаково дужі — вогонь і вода, що не зіллються ніколи.
Маруся шукала очима підстаркуватого верхівця, який від’їхав од неї й зник в юрмі серед інших, і її очі скоро відшукали його та стрілися з його очима. В його погляді не було вже ні допитливості, ні гострого спостереження,— якесь вагання, якась непевність та острах розіллялися по всіх рисах його грубого, хижого обличчя і дивно його пом’якшили.
— Господи ти боже мій! Яка малеч! — мовив один із ватаги, углядівши Марусю при світлі сонця. — І їде собі байдужісінько: ні пороху, ні кулі не боїться.
— Таку дрібноту ні одна куля, гадаю, не візьме,— відказав другий. — Все одно, що макове зерно!
— У них і дівчата не боязкі,— це вже такий народ,— устряв до них третій. — Я, скажу вам, як під час самої колотнечі, кров хлющить, земля дрижить, і січуться, і вмирають, а вона собі ходить поміж них та визбирує своїх, наче в саду ягоди, їй-богу!
— Та й гине ж їх скільки! — сказав іще один бесідник, що прилучився до них.
— Та всі ми загинемо так чи інак,— сказав хтось ізбоку. — В тім тільки й річ, щоб загинути найкращим чином! От що!
Здалеку донеслося кілька пострілів, і гук від них, немов чари, в одну хвилю сполохнув усі інші думки, усі інші почування. Роздум, що було обняв декого, розпочатий помисел, уполовину висловлена думка, не висловлена відповідь,— все це урвалося, немов перетята гострими ножицями нитка, і вся ватага разом перекинулася немов в одну істоту, що чутко нашорошила вуха й готова була до одсічі.
Офіцери теж припинили свої коні, перестали сперечатися й дражнити один одного.
Постріли залунали знову.
— Це з нашого боку! Запевне, це з нашого! — скрикнув молодий офіцер.
— Гайда, гайда! На підмогу! Це наші б’ються! Ей, Іване! Пристав воза до хутора та розпорядись… Вперед!
Маруся не встигла ще й зміркувати до пуття, у чім річ, як уже ватага помчала, як вихор, і скоро зникли з очей усі, окрім Івана, якому було наказано “приставити воза і розпорядитися”. Немов дикі птахи, не оглядаючись, усі знялись вони й полетіли, тільки підстаркуватий москаль, що розмовляв із нею, обернувся і ще раз поглянув на неї.
— Торкай, торкай, мала! — промовив Іван, запалюючи коротеньку люльку.
Маруся позирнула на Івана. Він їй здавався чимось подібним на їжака…
— Торкай! торкай! — сказав він суворіше вдруге.
Віз посувався помалу вперед, до Книшевого хутора;
замигтіли засіяні, але подекуди немилосердно витоптані, витолочені поля, постріли долітали все частіш і частіш, і, непомітно підіймаючись на згористу могилу, через яку звивався далі шлях, Маруся вгляділа якісь намети й шатра, а над ними стояли сувої чорного диму й вибухали вряди-годи огняні язики червоного полум’я. Часом у дзвінкому ранковому повітрі чути було людський голос і стогін, ледве виразне жалібне ревіння худоби, й дитячий плач, і галасування дробини та тріск руйнованих людських осель.
З’їхавши на самий шпиль могили, Маруся, як на долоні побачила здалека бойовище. Вона побачила село у полум’ї, дві дитячі постаті, що бігли, самі не знаючи куди, вхопившись за руки, перелякані, з жахом, розпізнала кілька жіночих постатей, що нерухомо простягалися посеред степу; і на її очах падали, стогнучи, люди, летіли перелякані коні без їздців, рідшали люті ватаги, застелялася земля трупом та пораненими, трава, змочена теплою кров’ю, темнішала. Небо набувало якогось зловіщого червоно-синього кольору. Купи пороху кружляли хвилями.
А просто перед нею зеленів і пахнув хуторець пана Книша, і віз тихо до нього посувався все ближче та ближче. В гущавині густого саду вже вирізнялось різноманітне дерево й кущі із своїм мережаним листом і квітами; в одчинені ворота побачила вона темно-жовтих, перістих курей, що походжали по широкому двору, порослому м’яким оксамитним шпоришем і заставленому всякою хазяйською справою та знаряддям; коло воріт сидів величезний кудлатий собака; він уже загледів на шляху воза й ждав його байдуже та пильно, як особа, що вже досить бачила дечого за своє життя і давно вже поклала собі за правило не квапитися виявляти свої почуття.
