«Маруся», розділ IX
Ледве віз спинився коло воріт, як перед Марусею опинився хлопчик літ п’яти, схожий на орля, рум’яний та дужий. Коли б він справді був степовим орлям, то й тоді він не зміг би ні проворніше налетіти, ні встромити сміливіше в Марусю погляду, ні хутчій оглянути і її, і воза, 1 воли.
— Чи дома пан Книш, хлопче? — спитала Маруся.
— А ви приїхали до діда в гості? — спитав замість відповіді хлопчик.
— До діда. Дома дід?
— Дома.
— А де ж він?
— Отам у саду, а може, в хаті, а може, на толоці.
— Поклич діда, хлопче.
Але дід уже наближався до воріт.
Трохи похилий, простодушний дідок у сільському полотняному вбранні,— в сорочці та широких штанях, у солом’яному брилі,
Він почтиво вклонився приїжджому воякові й зараз же впізнав Марусю,— і ніяк не виявив здивування, неначе її ждав, немов такі відвідини були найзвичайнішою річчю.
— А, дівчинко малая! — мовив він.— Чи здорова та весела? Милості просимо до господи, а коли в хаті занудишся, то от Тарас знає, де є суниці й де поспіла малини. Можна теж забавитися пампушками або маківники ми. С й пиріжки про запас, такі пиріжки, що розважать голодну душу.
Іван почув слова: маківники, пиріжки.
— У тебе, либонь, у господі не без припасу? — промовив він суворим голосом, але в якому чути було нотку вже м’якшу, викликану уявою пирогів та інших страв.
— Дякувати господеві! — відказав господар,— милості просимо до господи!
Що який то привітний, що який щирий, який нелукавий, здалося, господар був пан Книш!
— Милості просимо, дорогий гостю… не сподівався, а бог і послав… і послав… От несподіваний, та зате дорогий гість. Милості просимо, милості просимо!
Несподіваний, але “дорогий гість”, втомлений і голодний, не починав ніякої розмови, ні пояснень і пішов слідом за господарем, випростовуючи намучене тіло, позіхаючи, чухаючись — словом, користуючись рідкою нагодою поніжитись тілом і душею, поклавши собі за річ певну, що господар — простак і добрячий мужик, і тільки піклуючись про те, що то за пиріжки в нього, що то за страви та напої.
Маруся заїхала в двір і теж пішла за ними, а за Марусею хлопчик Тарас.
— Пане Книше! — сказала Маруся.— Яка чудова ярина у вас. Хоча б нестиглою жати, то все добре!
— Слава богу, дівчинко, слава богу! Цього року все добре вродило! — відказав пан Книш, не обертаючись.
І хоч би трошки затремтів у нього голос або став вищий чи нижчий, хоч би от стільки стрепенулась його постать, або прискорив він чи задержав дрібну поспішну ходу, хоч би капелинку змінився де в чому його вигляд хазяйновитого господаря, трохи чванливого своїми пирогами, що з тайним торжеством спішив почастувати й наперед уже лукаво усміхався, бачачи втішне здивування гостя з першим шматком його страв, які, либонь, ставив він вище всього на світі.
“Що ж це? Він не зрозумів?”
У Марусі тяжко занило серце; вона не знала, що думати та діяти, і постановила знову те ж саме: бути, як він.
Тож вона більш нічого не сказала і ввійшла до господи.
Це була простора, прохолодна, біла, як сніг, хата, з широкими лавами, із столом, застеленим білою скатеркою, з глиняною долівкою. По стінах подекуди висіли пучки напівзів’ялого запашного степового зілля; в кутку, за образами, позапинаними білими рушниками, теж висіло зілля і змішувалось із сухими торішніми квітками, із свяченою вербою й зеленосвятковим зіллям.
Господар запросив сідати і, знати, увесь заклопотаний частуванням, увесь зайнятий чванливим бажанням не осоромитися і виказати своє господарство з найкращого боку, метушився, накриваючи стіл, бігав у льох, рився з коморі, бряжчав посудом, упускав додолу ложки, переливав щось із одної пляшки в другу, лазив на горище за копченою ковбасою, і через ці щирі клопоти мучив усе дожиданням голодного гостя та звертав усі його помисли тільки на ці клопоти та їх ласі наслідки, вселяючи в нього вдячність разом із досадою та нетерплячкою, які одначе не переважали першої.
— Та ти, господарю, не турбуйся вже так задля мене! — говорив уряди-годи гість.
— Не можна… не можна… дозвольте, пане… як звуть вас, добродію? — відказував щирий господар.
— Та мене звуть Іваном,— говорив той, зітхаючи і покоряючись.
— То вже дозвольте, пане Йване, почастувати вас, чим бог послав. Вже дозвольте!
— Ми люди військові, ми не звикли солодко їсти, нам аби не голодний, та й годі! — на свою користь силкувався вмовити пан Іван.
— Ні, ні, ви вже дозвольте! — відказав господар.
Маруся сиділа на лаві, намагаючись бути, як він, з виду спокійна й тиха, але такі припливи та відпливи надій і страху вона відчувала, що ніхто того й розповісти словами не зможе та рідко хто зможе собі уявити.
Хлопчик Тарас, уволю надивившись з кутка на гостей, поглядав у вікно та рахував постріли, що ясно долітали до хутора.
Нарешті, все для снідання було наготовлено; пан Іван після довгого ждання накинувся на нього з якимось ворожим чуттям і з грізним видом вояка, що не шанує насолоди смаку; але хутко, дуже хутко, він якось увесь пом’якшав, навіть перейнявся трохи ввічливістю, а після кількох чарок усяких наливок очі йому посоловіли й заграла невиразна усмішка на устах.
Хазяїн уряди-годи пригадував собі про які-небудь нові, заховані десь ласощі й то ходив у льох, то лазив на горище, питаючи попереду дозволу пана Івана.
А пан Іван уже не перечив, а тільки кивав йому головою на знак того, що йому це здається добре й що він на все згоден.
— А ти що ж, Тарасе, галок рахуєш? — сказав господар до внука,— пішов би та сіна підкинув волам.
Це в мене такий робітник, що кращого й не треба, дарма що ще до неба не виріс! — додав він, звертаючись до пана Івана.
На це пан Іван хотів відповісти щось поважне, але поважного нічого не відказав, тільки помалу та невиразно усміхнувся.
Тарас скочив зараз із лави й побіг до дверей.
Маруся не змогла стерпіти далі муки, теж устала ї мовила:
— І я піду з Тарасом.
— Іди, йди, малесенька,— відказав їй господар, і коли вона йшла повз нього, він погладив її по голівці — тільки погладив по голівці й неначе якими чарами вернув їй певність і бадьорість.
— Господарю! — мовив ураз пан Іван, з безнадійним силкуванням збираючи докупи думки та пояснюючи справу,— сіно наше… узяте сіно в полон… дай викуп… великий викуп давай… це добре… дуже добре…
— Ваша воля, пане Іване,— відповів господар. — Хоч сіно, хоч викуп беріть, ваша воля!
— Ну, це добре,— сказав пан Іван. — Це… це… добре…
«Маруся», розділ X
Вийшовши надвір, Маруся побачила свій віз на тому самому місці; Тарас смикав із нього оберемками сіно й підкидав волам, а воли велично, з гідністю приймали таке належне вшанування.
Тремтячи, непомітно ходила Маруся коло воза, силкуючись відгадати те, що її мучило.
Довго вона отак кружляла, немов підбита пташка над зруйнованим гніздом; Тарас, сповнивши доручене йому діло, заговорював до неї про те, про інше, але вона відповідала йому коротко — всю її істоту перейняли були турботи, тривога та надії.
Розваживши, що це кружляння коло воза може накликати підозріння, вона відійшла від нього й тинялася по широкому дворі; вона заглянула в густий садок, подивилася в далечінь, у поле.
“Що діяти? Що буде?” — думала вона.
Коли це, йдучи повз купу каміння, накиданого у дворі, вона почула голос, що ясно промовив:
— Спасибі, Марусю малая! Не бійся нічого, все гаразд!
Вона ту ж мить упізнала цей голос і, вражена радощами, мов стрілою, разом зчарована та знесилена від мук і тривоги, які разом оце зникли, похитнулася, ледве не впала й сіла на землю, не маючи сили ступити далій кроку.
Помалу вона прийшла до пам’яті й уважно придивилася до місцини: купа каміння, коло якої вона сиділа, видимо, була накидана тут дуже давно, ще як мурували льох, продухвина з цього каміння виходила у двір, і каміння, що лишилося зайве, з того часу, видно, й не займали, бо воно проросло травою та кропивою геть усюди.
“Чи не почулося мені?” — подумала Маруся, вся завмираючи від млості.
Але голос, виходячи з-під землі, прозвучав удруге:
— Вірна моя дівчинко! Розваж своє серденько! Перепливли ми саму бистрю, на березі, дасть бог, не потонемо!
Маруся довго була непорушна, все ще прислухаючись. Від його слова, як чарівничого наказу, серце її виповнилося живою радістю, і тому на лиці заграв такий яркий, щасливий рум’янець, очі так засяли й засвітилися, що Тарас, який гарцював по дідівському дворі, то в гордому виді гетьманського коня, то в грізному виді самого гетьмана, то взявши на себе образ хоробрих козацьких отаманів та полковників, то, нарешті, розпалений своїми гарними й славними ролями, свавільно стрибаючи та плигаючи у своєму власному виді, опинившись перед чужою дівчинкою, зачудувався переміною в ній, спинився перед нею в якомусь ваганні й утопив у неї свій орлячий погляд.
“Що їй дід дав? — подумав він. — Що?”
Перед ним замигтіли й почали літати якісь неясні привиди смачних маківників у меду, ласощів, коней медяників, смажених горіхів та іншого добра. І що більш дивився він на чужу дівчину, тим привиди ці ставали фантастичніші, принадніші, а разом із тим усе більш дражнили та хвилювали його. Не розуміючи і сподіваючись, він стояв та дивився, більш як коли-будь похожий на хиже орля, що розпростало крила, нагострило дзьоба та пильно оглядає оком, в який бік летіти за здобиччю.
Він увесь здригнувся, коли Маруся заговорила. ‘ — А що, хлопчику, може, підемо з тобою в садок?
— Йдімо,— відказав він, трохи вагаючись, як людина, що ще непевна, чи виграє вона від цього, чи програє. — А що дід дав?
— Кому? — спитала Маруся.
— Тобі!..
— Нічого.
— Так обіцяв? Що обіцяв?
— Нічого.
Тарас глянув на гостю пильно й недовірливо.
— Чого ж ти така рада? — спитав він.
— Я?
Вона хотіла була сказати: “Я не рада”, та змовчала і сказала тільки:
— Ходім у садок.
І вони пішли у садок, і гуляли там, і рвали ягоди, і обмірковували всячину.
Хлопець Тарас до міркування був охочий; особливо міркування про те, як би те або інше він впорядив, якби був паном гетьманом, і вже, певно, нікому, не зчислити, нехай він буде й числозір, скільки на словах перебив він усякої невіри, скільки міст забезпечив, скільки сіл та слобід збагатив. Мова хлопця Тараса була принадна тоді, як мед; а дивлячись на нього, можна було з певністю покласти, що й діла його не будуть полинню.
Я не знаю, чи багато є на світі чого кращого від гуляння в запашному, свіжопахучому, густому саду, коли серце грає і вся ваша істота, після пекучого дожидання та томливого вагання неначе сміється! Дай, боже, погуляти так усякому доброму чоловікові хоч раз у житті!
Так гуляла Маруся, ходячи слідом за Тарасом по всіх кутках і закутках саду й розмовляючи про це, про те.
А Тарас, водячи гостю по саду, частуючи ягодами та забавляючи розмовою, все-таки деколи поглядав на неї з непевністю й ніяк не міг одігнати від себе тих неясних, принадних привидів таємничих маківників, бубликів, ласощів та всяких інших смачних речей, які десь близько є та являються перед ним щоразу, як тільки зверталося до нього осяяне обличчя гості.
«Маруся», розділ XI
А сонце тим часом височенько підбилося і сяло, й вигравало так, що ніде сливе тіні не було, а якщо де й виявлялася, то все-таки її як-небудь та пронизував, як-небудь та переймав, як-небудь та зачіпляв сонячний промінь. Його тепле і ярке світло навкоси впало в хатнє вікно, біля якого заснув нагодований пан Іван і, мабуть, своєю м’якістю та теплом збудило його, непризвичаєного або вже давно одвиклого від усякої м’якості та теплоти на білому світі.
Пан Іван хоч пробудився, та деякий час не розплющував очей, а тільки зітхав та якось жалібно усміхався. Цією усмішкою немов хотів він вимовити. “Адже я добре знаю, що від усіх теперішніх пестощів і сліду не лишиться, як тільки я розплющу очі; я пак знаю де й розумію!”
Але раптом він скочив, як опечений, обличчя знову мало звичайний байдужо-похмурий і навіть трохи ворожий вираз, і, проворно осмикуючись та збираючись, він вороже оглядав білі стіни, на яких грало веселе сонячне проміння.
У хаті не було нікого; він гукнув голосно й уривчасто:
— Ей, господарю!
Гучний був голос у пана Йвана й покотився по дворі по всіх кутках. Маруся й Тарас метнулися до хати і, притаївшись за кущами бузку та калини, дожидали, що буде.
Кругом було тихо й нічого не було чути, окрім гомону та руху літнього погожого дня.
Пан Іван гукнув знову, голосніше і більш уривчасто, як попереду:
— Ей, господарю! Чи тобі позакладало?
І зовсім готовий в дорогу, у шапці, приладжуючи якнайзручніше списа, пан Іван стусонув у хатні двері каблуком, розчинив їх навстіж і спинився, не знаючи, куди краще йти: сіни були прохідні, і з обох боків по траві викладалися стежки, і там і тут стояло різне сільське знаряддя. З третього боку були наполовину відхилені двері у світлицю.
Але вже чути було привітний голос господаря у відповідь на заклик, голос, перериваний легеньким, досить приємним кашлем та проворною спішною ходою.
— Йду, пане Йване, йду! — привітно та щиро чулося здалека.
Але пан Іван ніяк не міг збагнути, звідки наближався голос, і даремне повертівши в’язами туди й сюди, нетерпляче сунувся в які попало двері й віч-на-віч стрінувся з ласкавим задиханим господарем.
— Чи добре відпочили, пане Йване? — спитав господар, співчутливо та простодушно поглядаючи в невдоволені очі гостя. — Не кусали мухи?
— Чорт їх бери, хоч би й кусали! — відказав Іван, н кий почувався щось не до ладу після спочинку та сну.
— Певно, цур їм, пане Йване,— сказав господар, охоче пристаючи на висловлену гостем думку, і тим часом, як гість на хвилину замислився, похмуро та гнівливо покручуючи вуса, він теж, подумавши хвилину, додав:— Однак скажу вам, часом отак саме під час смачного сну досада візьме доброго чоловіка від цієї погані…
— Від якої? — спитав пан Іван, виходячи з задуми.
— Та від мух-таки, добродію. Подумаєш, що добрий чоловік для них солодший від меду часом…
— Голова болить,— перебив похмуро пан Іван балакучого господаря. — Ти краще чарку горілки піднеси, як дарма базікати…
— Милості просимо, милості просимо, пане Йване,— підхопив господар, поспішаючи із такою охотою, наче йому село з грунтами та ланами подаровано.
І дрібною радісною ходою подибав він поперед пана Йвана в хату, а пан Іван ступав за ним слідом усе з тим самим похмурим та гнівливим поглядом, але вже пригладжуючи й розправляючи свої щетинисті вуса.
— Сідаймо, пане Йване, а я зараз чарочку наллю,— говорив хазяїн, тупаючи по хаті.
— Ніколи сідати,— відказав, не м’якнучи, пан Іван,— давай хутчій, я так, на ходу, хильну. Та гроші ти вже наготовив? Мені дожидати не з руки…
— Шкода, страх як шкода, що так вам спішно, пане Йване,— промовив господар. — Таку горілочку пити б та смакувати, скажу вам по щирості…
— А гроші готові? — спитав пан Іван.
— Готові, пане Йване, хоч і важкенько нашому братові.
Тут господар зітхнув і меланхолійно поглянув на витягнутий з кишені гаманець, а потім на пана Йвана.
— Шкода й розбалакувати про це,— відказав пан Іван, що вже успів проковтнути величезну чарку горілки, наче ягідку.
Господар, знову зітхнувши, покорився й більше не балакав, мовчки вийняв гроші, гривни, й почав їх на всі боки обертати, роздивлятися, а потім пошепки лічити.
— До трьох сот налічиш, чи не сила твоя? — спитав пан Іван, але не дуже сердито, бо, питаючи, наливав другу чарку горілки, а спитав більш глумливо, навіть жартівливо. — Ти по-якому лічиш?
— А я все на копи лічу, пане Йване,— відказав господар. — П’ять, шість… нема кращої лічби, як на копи… сім, вісім… покійні батько зроду не помилялися… дев’ять… одинадцять…
Це лічення господаря неуважливо перебив пан Іван та, наливши третю чарку, випив її і деякий час тихо та мовчки слухав міркувань господаря, перериваних лічбою грошей, які він складав у стовпці на столі.
Але після четвертої чарки вся суворість пана Йвана вернулася з лишкою: лоб насупився, обличчя потемнішало. На ласкаве вітання господаря він нічого не відказав, строго перелічив подані гроші, засунув їх у кишеню нетерпеливою рукою, вийшов скорою ходою з хати, одв’язав коня, що попасався, обізвавши його прожорою, суворо підняв шапку на всі привітання, насунув її зараз же мало не на самі очі, та пустив коня риссю із двору й скоро зник серед широкого степу, що яскраво зеленів під промінням веселого сонця.
«Маруся», розділ XII
Тим часом, як орлячі очі Тараса жадібно пасли слід за паном Іваном, як той гнав вздовж степом, Марусині очі, вирядивши їздця із двору, звернулися на господаря.
Господар стояв коло воріт і, либонь, без цілі, не думаючи, дививсь услід за паном Іваном, глядячи, як і Тарас, на його швидку їзду та машинально прислухаючись до гуку копит по степу. Однією рукою пестив він собаку, що підійшов до нього, а другою, немов парасолем, прикривався від сонячного проміння, що вдаряло йому в лице. Потім він, наче досхочу вдовольнившись видовищем, поволі й спокійно повернув од воріт до хати, поглядаючи туди-сюди по двору з тим допитливим видом, із яким хазяйновитий, справний та пильний господар позирає часом, вишукуючи, чи нема де в його справному та бездоганному господарстві чого такого, до чого б можна було причепитися та на що можна б звернути свою загарливу господарську діяльність.
— Діду! — гукнув Тарас, отямившись, нарешті, від упертого глядіння за їздцем, що давно вже зник. — Де вороже військо стоїть? Я думав — у Великій Ярузі, аж…
— А, дітки, ви тут у садку гуляєте? — ласкаво промовив пан Книш, задержуючи ходу й киваючи головою…— Як нагулялися, то простуйте до хати та нехай хліб святий не дурно родить!
І він, усміхаючись, пішов до хати, а вони за ним.
Миттю забрано геть пляшку й чарку, поставлені для пана Йвана; на столі з’явилися вареники та коржі, і замість гострого запаху від горілки стало чути свіжий запах сметани.
Тарас, хоч заклопотаний тим, де тепер стоїть табором вороже військо, і в цій турботі не згірш кого іншого уминав вареники, уминав так хутко, наче кидав позад себе,— але Марусі не було й у думці їсти, і тим часом, як її тоненькі пальчики ламали та кришили коржики, її очі не відривалися від господаревого обличчя. и
— Діду, діду! — знову почав Тарас,— коли він погнав до Кривих Хрестів, то, виходить, уже військо не в Великій Ярузі стоїть?
— Мабуть, що так, хлопче, мабуть, так,— відказав ласкаво дід, щиро підсовуючи їжу. — А от ти нагадав мені про одну справу, Тарасе: треба б навідатися, як там наші верші коло Великої Яруги.
— Я геть забув про них! — скрикнув Тарас та зірвався з місця, немов його хто скинув одним махом.
— От тобі й хазяїн! — промовив пан Книш, усміхаючись.
— Але, діду! — мовив Тарас,— я й не знаю, як це я забув!
І він стояв перед дідом у непевності, немов йому ніяк уже не личило, ніяк не годилося випускати з уваги такі речі в господарстві.
— Піду хутчій, подивлюся,— промовив він, отямившись, нарешті, від подиву і збуваючи замішання наміром якнайшвидше сповнити вирішене питання.
Він вискочив із хати, хвилину чути було його гучне тупотіння, раз почувся вже здалеку його голос, що кликав Рябка,— і все змовкло.
Маруся зосталася наодинці з господарем, і тепер господар стояв перед нею й дивився на неї — дививсь іншим поглядом, від якого у неї сильно-сильно почало битися і тріпотатися серце.
На її очах стала нараз немов чарівна зміна, чи, краще, перетворення: пан Книш переродився. Замість лукаво-простодушного, добродушно-заклопотаного господаревого обличчя перед нею блискотіли гострі, пронизливі, немов гострий кинджал, очі: усі м’які зморшки зникли, усі риси якось інакше вияснилися — не жартівливе, безжурне було тепер усе обличчя,— навіть ростом став вищий, у плечах ширший, рамена зробилися міцніші.
Кілька хвилин споглядав Книш на Марусю, а Маруся на нього, немов зачарована пташка; потім він промовив,— і голос у нього інший став: настільки дзвінкіший і твердіший, що на попередній схожий був так, як схожа скрипка з порваними струнами на скрипку настроєну й співучу під мистецькою рукою.
— Марусю,— мовив він,— тут недалеко пробуває один приятель твій і хоче з тобою слів зо двоє перемовити, може б, ти поспішила до нього?
Зрозумівши Марусину відповідь без слів, які перетяла велика радість, наче гострий ніж, він подав їй знак іти за ним.
Він вийшов із хати надвір. Марусині очі радісно й непевно спинилися на купі давнього каміння, поблизу якого вона чула голос, що вернув їй бадьорість і радість, але Книш не ступив до неї й кроку,— він спинився, пильно поглянув на всі боки й свиснув; Ворон, що вартував коло воріт, двома скоками опинився коло нього, сів на задні лапи, задер голову догори й тямущо та уважливо дивився господареві в очі, дожидаючи наказу.
— Нема чужого близько, Вороне? — спитав Книш.
Ворон на відповідь якось особливо тихо та виразно завищав, ніби говорячи: “Ох, будьте певні!” і, немов на більший доказ того, що можна тепер бути зовсім безпечним, почав ловити та ковтати мушки, користаючись із вільного часу між поважними турботами та важним ділом.
Книш знову увів Марусю в сіни, але, замість хатніх дверей, відчинив двері напроти, у комору, де було повно запасів усього, що служить на підмогу життю людському; ледве можна було протиснутися між численними мішками з мукою, крупами, пшоном, горохом, маком, квасолею; світло затуляли низки хмелю, ковбас, сушених яблук; коші з яйцями, які от-от розсипалися б від необережного кроку, примушували боязко ставати; чимало так само непокоїли й цілі лави бутлів та пляшок, що перегороджували дорогу.
Маруся, увійшовши, стала вибирати, куди б зручніше ступити — скрізь було небезпечно стати. Вона звернула очі на Книша, який причиняв за собою двері, 1 раптом побачила коло самого порога діру вниз під підлогу й драбину, що була спущена в підземелля.
— Тихенько спускайся, дівчино,— сказав Книш. — Стережи своїх ніжок!
