«Маруся», розділ XІII
Вони почали злазити вниз по непевній драбині, що угиналася та трусилася під ними, немов жива.
Маруся не примітила, яким чином одкрилося підземелля та як воно закрилося, вона запримітила це тільки тому, що вони враз опинились у пітьмі.
Що далі вони злазили по драбині, тим повітря ставало свіжіше й вогкіше, як, звичайно, у льоху, куди не зазирає зроду теплий та ясний промінь сонця. Вряди-годи чула вона, як до неї доторкалася певна та вірна рука, як дбайливо її піддержувала.
Нарешті, драбина кінчилася, і Маруся опинилась на споді глибокого льоху.
Ту ж мить провідник узяв її за руку й повів за собою.
Йшли вони недовго; ледве ступили кілька кроків у тьмі, як широка смуга денного світла ярко впала згори й освітила Марусі просторе підземелля, де спокійно проходжувався сюди й туди січовик; він увесь поринув у якісь міркування, але не втратив анітрохи звичайної чуткості та пильності й відразу почув та побачив одвідувачів.
— А, Марусю малая, пораднице вірная! — промовив він, зустрічаючи їх з спокійною усмішкою, немов гостей на мирному та приємному святі.
Він не виявив хвилювання і тільки на мить, не більш, його блискучі очі потонули у втоплених у нього з радістю і надією очах дівчини.
Але єсть якась таємна незрозуміла сила, що видає в деякі хвилини життя навіть глибоко затаєне тьохкання серця, і пан Книш добре відгадав і зрозумів, що маленька дівчина вже стала запорожцеві всім, що скрашає й відживляє, що чарує і сповнює відрадою та ніжністю тяжке, понуре, самотнє небезпечне життя.
І разом, як він одгадав і порішив цю річ, на його обличчі промайнув той особливий вираз якоїсь млості, якоїсь жадоби знайти кого пестити, якийсь вираз гіркості, що не подибують його очі нікого й нічого такого, хоч скрізь звертаються,— той особливий вираз промайнув, який раніше чи пізніше промайне в кожної, навіть найсильнішої духом, найтвердішої вдачею самотньої людини.
— Ходім далі,— сказав Книш,— там вигідніше буде сісти й побалакати: чутніше буде, якби часом хто неждано навідався…
Вони пройшли ще вперед підземеллям, яке то ставало вужче, то ширше, то не пропускало ні іскорки світла, то знов ясно освічувало його, падаючи зверху, кружалками, смугами, зірками, трикутниками й усякими фігурами, в залежності від того, який отвір зробила природа.
Через це світло падало крізь розколину, ніби крізь кругле вікно, часом цілий сніп проміння проникав через малі продуховини або вузенькою смужкою тремтів на чорній земляній стіні.
Скрізь, де тільки прозирало світло, були примощені драбинки, і той, що ховався в підземеллі, міг по своїй охоті не тільки тішитися денним світлом, але й бачити, що робиться надворі, тим часом як самого його не було видно.
Усі помовчали, як часто буває, коли сильно дошкулить і сильно поверне серце людське яка-небудь думка або яке почуття.
— А на час ми не багаті! — промовив Книш, звертаючись до січовика.
— Зате не вбогі на вигадки,— відказав січовик,— не проситимемо попідвіконню ні відваги, ні здоров’я…
— По-моєму, коли в путь, то й у путь!
— Авжеж! Споряджай мене, приятелю, а я такий охочий, як попівна заміж!
— Ну, то й за діло! — сказав Книш.
Він одійшов кілька кроків убік і зараз повернувся з чималим оберемком приношеного вбогого селянського вбрання, з фальшивою сивою бородою, вусами та бровами, із торбою і бандурою, неначе все це добув із-під землі.
— То дівчина піде з тобою? — сказав Книш, розкладаючи принесений оберемок.
— Марусю, підеш зо мною? — спитав січовик.
— Піду,— відказала Маруся.
— А чи знаєш, куди йти, дівчино? — спитав Книш.
— Знаєш, куди? — повторив за ним січовик.
— Не знаю. Піду, куди скажеш,— сказала Маруся. І радісно, і тепло, і бадьоро було у неї На серці, як помислила про те, що піде.
— То ось убрання дівчині, нехай убирається, коли думає йти,— сказав Книш, вибираючи з оберемка дівоче убрання і подаючи його Марусі, як подає, добувши з яйця букет квіток, меткий одводчик очей людських — кумедійник.
— Славний бандурист з тебе вийде, пане приятелю!— говорив Книш, дивлячись, як січовик убирався в одежу мандрівного співця. — Та й поводатар у тебе дуже щирий! — додав він, переводячи погляд на Марусю та усміхаючися з того, як старанно вся вона взялася перебиратися, далеко відкидаючи своє гарне убрання та жваво одягаючи старі й подерті дранки.
— Підемо, Марусю, до самого пана гетьмана! — мовив січовик.
Веселий погляд, яким вона відказувала йому, навів на його якусь думу, та ненадовго.
— Тим часом, як ми збираємося в дорогу, пане приятелю,— мовив він до Книша,— ти, будь ласка, повчи нас уму-розуму. Розкажи до ладу, що тут у вас діється. От я вже більше місяця никаю поміж людом, а й досі нічого не дійшов ні путнього, ні певного: більше згоди в молодиць на великому торзі, як тут у вас на славній Україні!
Книш усе мовчки стежив за перебиранням і, як людина, більш знайома з обачністю, як зі щирістю та відвагою, замість, щоб згоджуватися або заперечувати, лише коли-не-коли стиха перебирав струни на бандурі, що держав у руках.
— У тебе які вісті? Ти ж вільно розбалакуєш, без поспіху, а моє діло таке, як навздогінці цілуватися… отже, ти краще розумієш і розбираєш, як я,— говорив далі січовик.
— Та що! — відказав Книш,— нарікає люд… Тогобічному давно не вірить і сьогобічному віри вже не діймає… Часи непевні… З одного боку москалі, з другого — ляхи, з третього — татари, а дома два гетьмани один на другого часник товчуть…
— Оповідали, що наш занепав на здоров’ю; чи правда?
— Хворий він не був, а змарнів; та й не дивниця: горе одного лише рака скрашує! — одказав Книш.
— А той?
— Той? Про того, коли добрі поголоски збирати, то виходиш усю Україну й вернешся з порожніми руками, а коли збиратимеш лихі, то оглухнути можна скрізь, куди тільки зайдеш.
— Хто там коло нього з наших?
— Антін іще держиться, та й той, каже, що вже над силу: таким ще плюгашем ніколи, каже, я не був. На всякий випадок, пам’ятай, що в нього жінка добра.
— Справді? Ота велика пані?
— Так, ота велика пані. Буває, що й між кропивою виросте кійло
— Вона в нього звідки?
— Не знаю.
— Коли з їх поля ягода, то не вір: буде все той самий звір, тільки з іншими присмаками. Так наш вельми осунувся?
— Осунувся.
— Хто там у нього за порадника тепер?
— Ніхто. Сидить сам, як підстрелений орел.
— Йому тяжко.
— А тяжко.
Січовик був уже готовий і взяв бандуру у Книша з рук.
Маруся теж була готова, і всі вийшли із підземелля.
Ватаги, що проїжджали повз хутір, бачили поважного бандуриста, що сидів на призьбі під хатою пана Книша, тихо перебирав струни та з протягом співав божественних псалмів, тим часом як поводатар, користуючись із одпочинку, спав на траві, а пан Книш, схиливши голову, смиренно й трохи боязко слухав цих божественних співів, наче людина, яка невиразно почуває, що вона не все йшла стежкою, вказаною в псалмах.
«Маруся», розділ XIV
Смерком бандурист із своєю поводатаркою були вже коло військового табору, що розкинув свої намети недалеко від річки, на горбку, серед широкого пахучого свіжого поля.
Вечірні тіні все густішали, й тільки на заході світила яскраво-червона смуга вечірньої зорі.
У таборі було дуже тихо. Вартові, озолочені вечірнім промінням, із-за своєї нерухомості і блиску здавалися вилитими з металу. Кілька постатей сновигало швидко, метушливо, декілька інших повільно бродило; в одному наметі, незважаючи на те, що денне світло ще не зовсім згасло, видно було крізь біле полотно, як горіла свічка; вряди-годи брязне тут або там зброя, розкотиться вигук.
Бандуриста загледіли й примітили ще здалеку, але він поволі наближався до самого табору й через те ніякої ненависті чи обережності не викликав.1.
Поява його для багатьох навіть видимо була приємна: коли він заграв на бандурі й нешвидко, урочисто заспівав божественний псалом, усі слухали, замислившись.
Чимало голів, перев’язаних скривавленими пов’язками, підвелося з очевидним наміром кинути милостиню співцеві, та почуття слабості приневолило одних скрикнути з досади, інших сумно усміхнутися; один кивнув на поводатарку, щоб підійшла ближче, показуючи їй здалека шага.
Дівчина одначе стояла, вагаючись,— бандурист їй нічого не говорив, мабуть, тому, що, маючи старезні очі, недобачив того кивання.
— Підійди, дівчино хороша,— промовив ранений,— я тебе не вкушу, а шажка дам!
Інші руки теж кликали дівчину, й вона пішла кругом, кланяючись та збираючи тремтячою рукою милостиню, зустрічаючи ласкаві погляди, вислухуючи жартівливі привітання.
А тут бандура так загучала в бандуриста, що всю увагу звернула на себе.
Що то була за пісня — розібрати було тяжко; не то грізний грім, не то болісний стогін.
Все принишкло, слухаючи, захоплене незрозумілою силою; про несміливу дівчину зі спущеною до землі головою та тремтячою ручкою геть позабували. Усіх чарував бандурист.
У прозорому тихому повітрі, у ясно-блискучій імлі рожевого вечора гуло, тремтіло та розковувалося:
Ой ти ремезо, ой ти ремезонько,
Да не мости гнізда да понад Десною!
Бо вода в Десні щодня прибуває,
Вона твоїх діток да позатопляє!
Якийсь молодий офіцер, гарний, мов картина, та самозадоволений, бравий, з військовими манірами й військовим виразом на обличчі, вийшов із намету.
Він вийшов, знати, з нудьги, не маючи роботи, але, почувши спів бандуриста, спинився, далі перестав пускати дим колісцями; далі забув про люльку, втеряв військовий вираз в обличчі та в усій постаті.
Щось давним-давно заглушене, щось давним-давно забуте пригадалося йому.
Іншої хвилини чудно преображаєшся ти, образе людський!
На обличчі офіцера, яке кілька хвилин перед тим виявляло, сказати б, одну військову параду, тепер заграло щось зовсім інше.
Навіть риси стали неначе інші. На рівному, спадистому чолі зібралися, може, зроду тут небувалі зморшки, губи, що пишалися як найкращою окрасою, самозадоволеною та трохи нахабною усмішкою, стулилися, очі, які мали звичай дивитися лише по-військовому, дивно пом’якшали.
Грізний, зловісний спів бандуриста перейшов у інший, повний такої безнадійної, безсилої туги, що один поранений солдат промовив:
— Ой, жили з мене тягнуть!
Зажурилась Україна,
Що нігде прожити,
Витоптала орда кіньми
Маленькії діти.
Що малії витоптала,
Старії побила,
Молодую челядоньку
У полон забрала!
Слухаючи цей нехитрий переказ подій, офіцер ніби питав себе самого про дещо таке, про що раніше не було й гадки спитати.
Можна було напевне сказати, що в цю хвилю він не гукнув би з такою, як перше, відвагою:
— Плі!
Якийсь вусатий солдат, що нагадував своїм кольором та рубцями посіченого тіла стару поламану мідну статую грубої роботи, що могла уособлювати собою уяву брутальної лютої жорстокості, спочатку понуро, але нерухомо слухав співи, потім одійшов далі, потім зник за наметом, ліг на траві, укрився шинелею, і по його загартованому обличчю потекли рясні гарячі сльози — сльози, які не зрадили себе ні риданням, ні зітханням, зовсім тихі, тихіші від весняного доброчинного дощу в степу.
Раптом спів урвався, бандура загула шпаркіше, шпаркіше та шпаркіше, й у військовому таборі залунали танцюристі звуки:
Ой продала дівчинонька юпку,
Та купила козакові люльку,
Люльку за юпку купила —
Вона ж його вірно любила!
Та продала дівчинонька душу,
Та купила тютюну папушу,
Папушу за душу купила —
Вона ж його вірно любила!
Розбігся скрізь та всюди регіт; дехто почав підспівувати, хитати в такт головою.
— Оце так бандурист! — чути було голоси,— оце так бандура!
Чимало жартівливих пісень іще співав бандурист на потіху воякам, і не без жалю вони розпрощалися з ним, не без утіхи прийняли обіцянку вернутися до них знову і знову їх потішити.
— Куди йдеш? — казав дехто. — Ніч надворі, а дороги, знаєш, непевні…
— Старцеві розбій не страшний,— відказав безпечний бандурист, відходячи, і скоро зник із своєю поводатаркою в імлі літнього вечора.
«Маруся», розділ XV
Уже зорі засвітилися на небі, а січовик із Марусею все йшли тихим, безкраїм, сонним степом.
Все навкруги мовчало, і самі вони не промовили й слова.
Та й нащо говорити, коли рука з рукою йдеш на добре діло?
Добре було так іти рука з рукою сонним степом, серед нічної тиші, чуючи лише, як б’ється твоє переповнене серце!
Вони не знали, чи довго йшли, і ми не будемо лічити того — години ці були гарні, то й годі було знати їх — самі пролинули, мов пташина.
Перед ними миготливими крапками заблимали в імлі вогні, а скоро таки в імлі вирисувалися й темні обриси мурів та будинків.
Хмуро й понуро виглядало це місто, що чорніло в нічній тьмі та блискотіло дрібними вогняними цятками. Звичайного хапливого міського гамору не було чути, звичайної верткої міської метушні не було помітно; зовсім інше життя тут проявлялося; не ті були відгуки кроків, не той відгомін голосів. Як у природі знати, коли надходить буря, так у цьому місці все дихало готовністю до бою та одсічі; чим це особливо визначалося — не можна означити точно, але виявлялося на всьому: і на вбогих низеньких хатах серед садочків, і на високій дзвіниці, і на старезних міських мурах, і на недавно підсипаних валах. Усе тут, здавалось, готове було до рішучої відсічі, хоча солов’ї по-весняному лящали та щебетали по садках і жіночі постаті спокійно переходили вулицями.
Ніхто не окликнув їх, коли вони наблизилися до міської брами, і вони вступили в місто без перешкоди й завади; але кожна пара очей, здавалося, помітила їх і стежила за ними пильно та гостро.
— Ей, братику! — сказав січовик, звертаючись до молодого козака, який чогось дожидав, спершись на тин коло хати з освітленим віконечком. — Ей, братику, будь ласка, покажи старому бандуристові, як доступити до пана гетьмана!
Молодий козак, піднявши трохи вгору шапку і вказавши в уличну тьму, засіяну, немов іскрами, відблисками од віконець, промовив:
— Як минете цю вулицю, управо буде гетьманська хата.
Вони, подякувавши козакові, проминули показану вулицю і вгадали, котра то була справа гетьманська хата з того, що вона була ясніше освітлена, та з того, що дві дівчини, йшовши повз неї, придержали ходу, зазирнули у віконце і сказали: “Пан гетьман, мабуть, не спить”.
У цьому віконці ясно вирисовувалсь голова вусатого козака, ніби виточена з чорного каменя, схилена на руку у глибокій думі.
Прислухавшись, можна було чути чоловічі кроки по світлиці, кроки то повільні, то швидкі, навдивовижу виразні кроки.
Січовик постукав.
Вусатий козак перестав думати, устав і відчинив двері.
Кроки у світлиці одразу замовкли, й настала тиша.
— Панові гетьманові приятелі уклін засилають,— промовив січовик, вступаючи до хати рука об руку з Марусею.
То була звичайна світлиця, до другої двері були зачинені.
— Спасибі за приятельську ласку! — відказав вусатий козак байдуже-ввічливо, немов такі одвідини траплялися раз у раз.
— А можна бачити гетьманські ясні очі, братику? — спитав січовик.
Але двері другої світлиці вже розчинилися, сам пан гетьман стояв перед ним, і вся його постать питала без слів: звідки гості? які вісті?
Світло від вогню освічувало його не всього, а смугами та іскрами: то зверху, то збоку, то знизу. Він увесь був у чорних тінях та тремтячому мережаному світлі.
Рис його обличчя не можна було добре розглядіти, тільки очі, гострі та допитливі, блищали у присмерку, як вуглі.
— Чолом б’ю панові гетьману! — мовив січовик, побачивши його, і низенько уклонився.
Низенько уклонилася й Маруся панові гетьману.
— Спасибі,— відказав пан гетьман. — А якої пісні заспіваєш нам, ласкавий бандуристе?
Сам голос уже виявляв людину, що звикла наказувати, а не слухати наказів — людину, що звикла, не зупиняючись, висловлювати свої жадання та думки і, не вагаючись або страхаючись, змагатися за них та їх обстоювати.
— Хіба своєї, пане гетьмане, бо не сиджу на чужому возі і не підспівую за хазяйську ласку.
Пан гетьман нічого не відказав на це, але жодними словами не висловити краще дивування, гніву та жалю, як цією мовчанкою.
— Звідкіля бог несе? — спитав пан гетьман.
— З Запорожжя,— відказав січовик. — Запорожці звеліли низенько уклонитися вельможному пану гетьманові.
— Спасибі,— промовив гетьман. — Милості просимо до моєї світлиці.
Січовик пішов слідом за гетьманом до другої світлиці, і Маруся, все ще держачися за його руку, увійшла теж у гетьманський покій.
Окраси в цьому покої не було особливо ніякої: такі ж самі білі стіни, такі ж самі й липові лави, як і в звичайній козацькій хаті, тільки чимало різної та коштовної зброї і по стінах висіло, і по кутках стояло; на столі лежав бунчук і папери.
Гетьманські жупани висіли на кілках, і шитво на них блищало. Ліжко стояло якесь неприступне для сну й відпочинку, і зсунута з узголов’я подушка ясно та конечне промовляла про те, в якій гарячці й муці була голова, що ненадовго схилялася до неї.
— Прошу сідати,— промовив пан гетьман.
І сам сів і втопив огненні очі у січовика.
Усе його тіло видимо тремтіло, ніби він здержував себе, і ця уздечка докучала йому та дратувала його.
— Вибач, пане гетьман,— відказав йому січовик,— ось бачиш, у мене поводатар маленький, втомився — аж зів’яв; треба б відпочити їй, бідненькій…
Пан гетьман устав і, стягнувши з найближчого кілочка пишного жупана, кинув його січовикові. Потім очі його впали на персидський килим, що укривав великого ослона; він здер його одним рухом і теж кинув січовикові, нетерпляче стежачи, як він піклувався про поводатаря.
Жодній няньці не стати врівень із січовиком у швидкості та моторності, з якою він простелив персидський килим на лавці, хитро учинивши узголов’я, без подушки; та й яка нянька могла б бережніше й ніжніше підняти Марусю та дбайливіше, ласкавіше положити на постіль і вкрити пишним гетьманським жупаном?
З якою втіхою втомлене тіло доторкнулося до цього ліжка, спорядженого вірною та певною рукою!
Але спати дівчина не могла; сон її зовсім не брав. Вона навіть не дрімала; з-під рясних зборів гетьманського жупана її мимохіть та непереможно приковували до себе два бесідники, й вона стежила за найменшим їхнім рухом, ловила найкоротший вираз їхніх облич.
Вони сиділи за столом один проти одного, і світло воскової свічки, яка ясно палахкотіла, вповні освічувало їхні обличчя й постаті.
Що за могутня постать у січовика! Сила, краса його сповняли серце дівчини якоюсь великою повагою та надією.
Але друга постать!
Душа її була повна жалощів та трепету, коли вона дивилася в ці запалі очі, що понуро та неспокійно поблискували з-під рясних брів, на невчасні зморшки, які порисували величне та горде чоло, на всі сліди нищення від внутрішнього вогню — вогню, який, либонь, не вгасає і палить безнастанно та невідступно.
Вони обидва стиха розмовляли. Дуже стиха та стримано.
Вона довго прислухалася до цієї розмови, як дослухаються до далекого гомону моря.
Нарешті, втома взяла своє, очі її одразу склепилися, і вона заснула.
