«Маруся», розділ XX
День був душний та жаркий, невважаючи на те, що краплі вчорашнього рясного дощу іскрилися на траві, і якась молода чорнобрива козачка, розмовляючи з чорнобривим та молодим, як сама, козаком, що звіряв їй, знати, якісь дуже для нього цікаві та важні речі, нараз обсипала свого розмовника дощем теплих, чистих, блискучих крапель, непомітно струснувши густолисту, розквітлу гілку старої, з широким наметом калини, під якою вони стояли.
Сполоханий козак підскочив із надзвичайною для нього прудкістю, як на його поважний та рішучий вигляд, який мало перед тим його обличчя, а лукава красуня голосно зареготалася, обтираючи вишиваним рукавом білої як сніг, сорочки свіжу щоку, на яку теж попали бризки.
Гадяцькі вулиці здалека були схожі на чорні оксамитові стрічки, перехвачені подекуди блискучими обручками та оторочені яскраво-зеленою торочкою, зблизька — на розведений дощем чорнозем, облямований густим мурогом та вимережаний доволі глибокими калюжами.
Безнастанно чути було грюкання дверей, що відчинялися та зачинялися, і в повітрі далеко розносилися на всякі голоси привітання, якими зустрічали хлібосольні господарі своїх святочних гостей.
Не тільки сліпило сонце своїм золотим сяйвом, але сліпило й небо своєю ясною блакиттю, через що чорні хмари, що насовувалися з заходу, здавалися ще чорніші ; береги їх вирізувалися ще гостріше.
— Вночі буде велика буря,— промовив пан гетьман.
І промовив це він із таким неспокоєм, заразом таке важке зітхання вихопилося йому з грудей, що московський боярин із русявою бородою, що сидів напроти нього на рундуку, за столом, спитав:
— Пан гетьман, знати, боїться бурі?
— Сила божа, а тому кожен християнин мусить трепетати,— відказав пан гетьман замислений.
— Господь милосердний, помилує! — мовив московський боярин із русявою бородою. — А хмари насовуються великі.
— Еге, великі,— підтвердив пан гетьман, поглянувши неуважно на темну смугу хмар, що хутко насовувалися на ясну блакить неба.
Пан гетьман кожне слово вимовляв якось мляво, знехотя, часто проводив пальцями по чолу, неначе почував там нестерпний біль, померхлі очі його зверталися кудись у далечінь, на всьому його повному, гладкому обличчі та й не тільки на обличчі, навіть на всій його важкій, товстій постаті ходив відбиток якоїсь внутрішньої тривоги та втоми, що була, можливо, наслідком згаданої тривоги, нестерпучої для розпещеного пана.
І що пан гетьман був млявий, неуважний та стурбований, то його розмовник і гість, московський боярин із русявою бородою, був жвавий, в’юнкий та безжурний.
Важка, незграбна постать пана гетьмана здавалася ще важчою та незграбнішою, коли порівняти її до його огрядної, але верткої та гнучкої постаті; напівзаплющені очі пана гетьмана ще більш тьмяні та мертві, коли поставити поруч із його очима, що розбігалися на всі боки,— допитливими, блискучими очима.
Коли він знову повторив, кинувши недбало свій блискучий погляд на хмари, що насовувалися, і гладячи білою рукою свою русяву бороду: “Якось господь помилує!” — він немов виявляв цією фразою всю свою вдачу.
Можна було запевне сказати, що в ньому не забракне й бистрого, меткого розуму і прозірливості на десятьох, але що над усім цим панує безпечне “якось”, що заправляє всім іншим.
Можна було битися об заклад, що перед тим, як перебратися, приміром, через провалля по тоненькій, хисткій жердці, він дуже добре тямитиме та зважить усі наслідки такої переправи, але, струснувши кучерями, скаже: “Якось переберусь!” і піде.
І не тільки в тому разі, коли щасливо перебереться, але навіть і тоді, коли потрощить кості, а голова зостанеться ціла, він знову з першою оказією так само струсне кучерями, так само скаже: “Якось переберусь” і так само безпечно піде.
— Усі ми люди грішні,— одказав пан гетьман,— і ніхто з нас не може сказати: сьогодні я не одержу за гріхи свої належної відплати!
Пан гетьман сказав це повчаючим голосом, яким, звичайно, мовляться такі речі, але в докторальності його знати було скоріш подражнену полохливість вельможі, ніж скруху християнина.
— Господь довго гріхи терпить,— відказав московський боярин, либонь, уважаючи своїм обов’язком при цих словах підвести свої блискучі жваві очі, що розбігалися па всі боки, до неба, але на півдорозі до блискучого ефіру
пустив він їх на стежку, що вилася по широкому дворі, якою покволом наближався старий бандурист із засмаленою дівчиною у вінку із свіжих квіток.
Очі пана гетьмана, що скоса втоплені були в бесідника, ту ж мить звернулися слідом за його поглядом на стежку, і дивно вплинула на нього поява старого бандуриста: мляве байдуже обличчя відразу спалахнуло, потім поблідло, й губи трохи затремтіли; він хутко провів рукою по чолі, заморгав і тривожно, допитливо глянув на. московського боярина, немов жадаючи вичитати на його обличчі, чи не закралося йому в душу яке підозріння.
Але обличчя московського боярина, на якому, до речі мовити, читати можна було тільки з його боярського дозволу, нічого не виявляло, крім тієї порожньої нудної цікавості, яка посідає людей, що довго пробувають у глуші та на самоті або посеред людей, що давно-давно їм вздовж, упоперек і наскрізь знані, що не мають для них ні найменшого інтересу.
Не знайшовши на обличчі московського боярина нічого для себе знаменного, пан гетьман спустив вії на свої руки, складені тим маніром, як їх, звичайно, складають духовні або дуже богомільні особи, що здавна звикли не тільки до молитви, але й до сценічної, коли можна так мовити, її прояви; в цьому стані обняли його, здавалося, тяжкі думки та гадки, чи, краще, побожні міркування, що заносять зі світу грішної дійсності в світ вишній, який побожна уява заселяє двокрилими ангелами та херувимами, шестикрилими серафимами, чудесним блиском, чудовим сяйвом та райською музикою.
І так глибоко замислився пан гетьман, так увесь занісся в інший, кращий світ, що московський боярин мусив двічі повторити:
— Пане гетьмане, старці прийшли! Пане гетьмане, прийшли старці!
Пан гетьман, нарешті, очуняв, обернув очі до прибулих старців, ласкаво нахилив свою вельможну голову у відповідь на їх низькі, мало не до самої землі, поклони, покликав козака, що стояв за дверима, дожидаючи гетьманських наказів, і протяглим добродушним голосом звелів почастувати прибулих.
— Чи дозволить ясновельможний пан гетьман заграти та заспівати старому бандуристові? — поштиво спитав старий бандурист, за кожним словом або низенько кланяючись, або скидаючи таким покірним поглядом, що вартий усякого низького поклону.
Пан гетьман ласкаво дозволив і запросив утомленого бандуриста до їжі.
Пан гетьман був навіть такий уважливий, що вказав білою вельможною рукою місце, де сісти, додавши:
— Тут не пече сонце.
Бандурист, виявивши з належною шанобою свою покірну вдячність за милостиву ласку ясновельможного пана гетьмана, сів на вказаному місці, на сходах, у кутку рундука, й опинився геть у затінку; московському бояринові, який досить уважно розглядав ветхого старця, було видно тільки частину його сивої бороди, могуче плече, укрите старою та грубою, але білою, як свіжий сніг, полотняною сорочкою, та передок величезного чобота, що виразно свідчив про ненастанні подорожі і курними, і болотяними шляхами; уся постать та обличчя його тільки миготіли курними плямами крізь зелену густу сітку дрібнолистої старої груші, яка так низько розкинулася над усім рундуком, що віти її черкалися об поміст своєю блискучою зеленню.
— Надінь шапку, старче,— сказав ласкавий пан гетьман.
Московський боярин, що немов машинально підвів був грушеву гілку, пустив її знову, теж ніби машинально, і звернув очі на дівчину, супутницю старого бандуриста.
Московському бояринові було вигідно її розглядати: вона умостилася якраз напроти, та ще до того сонячний промінь падав на неї зверху.
Бандура заграла й почувся спів.
Ой раю пресвітлий, ой раю прекрасний! —
співав побожний старець.
З першими звуками з’явилися вельможна пані гетьманша та пані братчиха, які тихенько примостилися оддалік й теж стали слухати величні співи псалмів.
Обидві жінки сиділи склавши руки в однаковій покірній позі зі спущеними додолу очима, являючи із себе тип шляхетних невільниць, але, мабуть, ніколи дві особи одного полу та сливе однолітки не були так несхожі одна на одну.
Вродливе панське обличчя вельможної пані гетьманші відзначало на собі яскраву печать довгої скуки та суму, що часто розвиваються від розкішного порожнього життя, і до того щось ніби непевність, що буває у дітей тоді, коли талановитий учитель уміло пояснить їм незрозумілу лекцію, яка до того здавалася нестерпуча, але яка одразу стала цікава,— стан того дитячого, недосвідченого, незвиклого роздуму, що ще не сягає далі тривожного: “Як же це?”, “Та невже?” “Так ось як!”, та турботу мирної домосідки, що несподівано пустилася в незнану, небезпечну путь.
Обличчя братчихи визначалося спокоєм, але цей спокій можна було прирівняти до спокою жаркого літнього дня, що тоді був: усе цвіте, пахне, дише тисячами живчиків, нема бурхання вітру, не чути гуркоту грому, не блискає блискавка, але ви знаєте, що одразу може все навкруги потьмаритися; може розгулятися така хуртовина та буря, яка багато дечого знищить із околишньої квітучої краси.
Ой раю пресвітлий, ой раю прекрасний! —
співав старий бандурист.
— Дівчино, як тебе звуть? — спитав московський боярин маленьку супутницю сивоволосого бандуриста.
У московського боярина голос був взагалі м’який, але тепер, коли він іще понизив його, мабуть, щоб не заважати іншим втішатися співами псалмів, він став зовсім оксамитний; обличчя в московського боярина було взагалі привітне, але тепер, мабуть, щоб заохотити маленьку старчиху, яку він вшанував своїм боярським милостивим словом, воно обернулося ціле в ласкаву добродушність і немов говорило: “Коли ти розумниця дівчина, то вже в мене за медяниками діло не стане”.
Незважаючи на це, ясні очі дівчини звернулися на московського боярина недовірливо; вона нічого не відказала на його ласкаве питання і, либонь, анітрохи не поласилася на щедрі обіцянки, що давало їй його виразне обличчя.
Московський боярин поблажливо повторив своє милостиве питання:
— Як тебе звуть, дівчино?
Дівчина опустила очі й відповіла:
— Марусею.
— Марусею? — промовив московський боярин, немов жадаючи цим висловити: “Ну, коли Марусею, то й дуже добре; тобі журитися нема чого”.
— Притомилася, Марусю, еге? — тягнув він знову.
Маруся знову не відповіла, й він знову мусив повторити своє питання, що одначе його анітрохи, мабуть, не гнівило, бо, здобувши, нарешті, відповідь: “Притомилась”, він так само приязно спитав:
— Путь далека, га? Ви звідкіля йдете?
І знову дика мужичка не відказала одразу, і знову так само незмінно милостиво та приязно він повторив :
— Далека путь? Ви звідкіля, га?
— Не знаю.
В ту мить голос бандуриста змовк; чулася тільки одна приємна, дзвінка пригравка на бандурі.
Пан гетьман, що досі ввесь був одданий слуханню божественного псалму, немов прокинувся, відвів голову й очі його зустрілися з очима значного гостя.
— Душеспасительно послухати! — промовив пан гетьман, ніби про себе.
— Душеспасительно,— ствердив значний гість.
Потім, встаючи з місця і звертаючись до бандуриста, він спитав:
— А чи не знаєш ти, любий чоловіче, як співається вірша про розбійника придорожнього?
— Ні, вельможний пане, не знаю такого,— відказав бандурист. — От про поповича знаю, і про невільника знаю, і про вдову…
— Ти навчись про розбійника: хороша вірша! — перебив московський боярин. — Славні гуслі які в тебе! А дай-но, я ближче розгляну!
— Гаразд, вельможний пане, дивіться,— відказав добродушний бандурист, подаючи бандуру бояринові.
Обертаючи в руках немудрий струмент, боярин сів коло старого бандуриста, одним ступенем вище, і знову сказав:
— Славні гуслі! Славні гуслі!
Вихваляючи бандуру, він дивився одначе не на неї, а просто в лице її хазяїна.
Але хазяїн, хоч людина, знати по всьому, надзвичайно сумирна, нітрохи не змішався від пильного боярського погляду.
З належною шанобою, але зовсім вільно пояснив він цікавому бояринові устрій свого струмента, не тільки не виявляв охоти залишити з великим гостем розмови, від якої часто мішається проста людина, але навіть захоплювався, заводив у свою річ зовсім сторонні випадки як із свого мандрівницького життя, так і з життя своїх товаришів бандуристів.
— Ви не знаєте Семена Бруя? — добродушно питав він. — Невже не знаєте? Отакий височенний, чорнобривий дід, довгий отакий носюра і сліпий на ліве око? Так-таки ви його ніде й не зустрічали? Дивно мені. Його, куди б не пішов, скрізь стрінеш. Так не знаєте його? І не чували про нього? Я його здибав на тім тижні у Бобриках. “Е! — кажу,— біса тішиш, Семене?” А він, бачите, грає молодицям “Добру жінку”. Він, добродію, завзятий чолов’яга: на трьох був жонатий… Так от у нього бандура чудова! З такого дерева, добродію, ця бандура зроблена, що грає, що хоче. Сам, добродію, на свої оці вуха чув (тут бандурист доторкнувся до своїх вух), як Семен каже: “Заспіваю вам про Ярему” — тиць! — бандура грає про Голоту! Чарівна бандура! її, кажуть, характерник і робив. І вже в кого совість нечиста, той краще й не підходь слухати — ославить на всю громаду! Так і почне вигравати: “Ти злодій, ти чужих жінок зводиш, ти постів не додержуєш!” — одно слово: що кому слід, тим і почастує.
— І тобі вигравала ця бандура, люб’язний чоловіче? — спитав боярин, що слухав бандуриста з ласкавою увагою.
— І мені вигравала, добродію.
— Що ж такеє тобі вона вигравала? Мабуть: “Чоловік божий, правдолюбець перехожий!” Е?
— Ні, добродію,— зітхаючи, з сердечною скрухою відказав бандурист,— ні! Я чоловік грішний. То було у п’ятницю; прийшов я здалека, натомився, голодний такий, що мене зігнуло у три погибелі, і попутав мене лихий… Попутав, добродію, попутав! Заходжу до шинку, випив чарку, озирнувся — ковбаса лежить. І така ковбаса, добродію, що й не сказати! І дивиться та ковбаса просто на мене — їй-богу, добродію, так от і дивиться, так і дивиться… І, чую, шепоче мені: “З’їж, з’їж, ізроду такої не куштував”. Я туди, сюди — ні! Чую, вже по губах мене мастить, так тихесенько, так, що живіт замирає… І з’їв я, добродію. Сам не знаю, як з’їв, а з’їв… І що ж думали б ви? Тільки що я підійшов, Семенова бандура ну витинати: “Ковбасу їв, ковбасу їв, ковбасу, ковбасу, ковбасу”… Так я й згорів од сорому… Так і згорів…
— А як ти міркуєш, люб’язний чоловіче, коли в кого нема чарівної бандури, так той вже й не довідається, що ти їв ковбасу, га? — ласкаво, жартуючи, спитав боярин.
— У святому письмі сказано: “Нема такого тайного діла, щоб воно, раніш чи пізніш, не виявилося”,— відказав бандурист,— а все-таки, ми, грішні (я не про вас це, добродію, говорю), доволі коїмо всяких потайних фіглів! Інший такий штукар увесь вік свій такі хороми виводить, що нечистий з радощів тільки за живіт береться, а все шито та крито. Але,— додав бандурист повчаючим голосом,— коли не на цьому, то на тому світі за всякий лихий вчинок віддасться належна відплата!
— Платять іншому й на цьому світі,— завважив боярин не так повчаючим, як значущим тоном.
— Платять, добродію, платять,— відмовив бандурист незначущим і трохи, але просто тим задоволеним, урочистим тоном, яким побожні люди пророкують кару поганим та грішникам.
— Платять, платять,— повторив боярин.
Боярина, ніби з гульні та нудьги, либонь, дуже зацікавив мандрівний бандурист; розмова з ним забавляла вередливого на свою ласку та гордування вельможу.
Пан гетьман, сидячи, як перше, склавши руки, не уявляв уже одначе людини, що витає у світі вишньому, зовсім навпаки: його, здавалося, опанувала страшенна тривога і, вряди-годи користуючись із того, що значний гість обернувся до нього спиною, він кидав, немов шукаючи рятунку, перелякані погляди на пана братчика, що тихо вийшов теж на рундук та спокійно, либонь, слухав розмови боярина з бандуристом і своїм спокоєм ніби промовляв панові гетьманові:
— Поки що байдуже, поки що годі лякатися. Побачимо, що далі буде.
Але ще частіш пан гетьман звертав благальні очі на пані братчиху й, одержавши на свої десять розгублених поглядів один, що одразу заспокоював його, тихенько зітхав, тер лоба рукою та намагався виглядати, як подобає мужеві високого стану.
Пані гетьманша, що, видимо, не розуміла, але інстинктивно почувала, що всіх потайки займає щось важне, що десь таїться поблизу небезпечність, якийсь час пильнувала за всіма, але потім, ніби признавшись собі, що це пильнування марне, знову віддалася покірним думкам та гадкам, можна було думати, що вона задрімала.
Не знати, чи довго ще протяглась би розмова боярина з мандрівним бандуристом, коли б пані братчиха не встала з свого місця і, проходячи в садок, не потурбувала боярина, що якраз усівся на дорозі.
— Дозвольте пройти,— мовила пані братчиха, поштиво низенько вклоняючись.
Боярин поспішно, миттю уступився, гарне обличчя його дуже помітно спалахнуло, і він, немов захоплений зненацька чимось несподіваним, довго дивився услід ставній постаті, що спокійно зникала в густій зелені розквітлого саду.
Потім він знову звернувся до бандуриста, але тільки поглянув на нього й уже не вимовив і слова.
Меткого, бистрого, безжурного боярина одразу обняла притьмом якась турбота, але годі було сказати, щоб турбота тільки тяжка, бо обличчя його не раз спалахувало та радісно чогось оживало.
— А що, давно ти був у Чигирині? — спитав він бандуриста, звернувши на його обличчя той невиразний погляд, яким дивляться люди, що цілком заклопотані своїми справами й тільки машинально вимовляють які-небудь нецікаві вже для них слова.
— Е, в Чигирин тепер трудно пробратися, добродію,— відмовив бандурист: — усюди військо, ляхи, татарва… По всіх шляхах так і дзижчать кулі… Кому світ не милий, той хай тільки туди сунеться — його справі кінець. Я, признаюся, зазнав теж страху чимало. Наслухавшись усяких таких оповідань про різню тамечки від одного земляка, Івана Дудника, йду та міркую: “А що, коли на мене наскочить якийсь нехрист!” Коли це, чую, земля гуде. Зирк — просто на мене жене щось чорне. А я йшов степовим шляхом, кругом тільки степ без краю. Бачу я, жене щось чорне, а за ним друге, за ним трете, п’яте, десяте — мені привиділася ціла орда. Ну, гадаю, прийшов мені кінець! А все-таки присяду в траві — може, промчить мимо їх дідько. І лігма отак на землі простягся та лежу — не дихаю, а сам думаю: “Ану, як розтопчуть!” І от чую, хропе щось коло самого мого правого вуха і траву смиче, та все ближче, та ближче, ближче. Я так і завмер… Тільки я вимовив: “Господи! одпусти мої согрішення!”, а мене як ірвоне щось за чуба! Я заревів на ввесь степ… Що ж ви думаєте, добродію! Це якась клята телиця мені такого страху завдала й мало чуба не одгризла. З погорілих хуторів усю худобу загнали в степ, і худоба ця тут здичавіла. Телиці зачали гуляти, попобігали собі та й почали пастися, а одна от мало не попаслася моїм чубом… Зазнав страху я тоді! От уже правду кажуть, що у страху очі з яблука! Та як його не злякаєшся, коли страшно?
І не хочеш, а злякаєшся. І найсміливіші — сміливі тільки до якогось часу. От у мене був земляк — він уже тепер помер, царство йому небесне, місце спокійне, нехай його душечка там розкошує серед райських квіток та солодких медів! — і земляк цей нічого на світі не боявся. Тільки одного разу…
Тут боярин, що слухав усю попередню мову неуважно, перебив старого бандуриста.
— Дівчина твоя втомилася,— промовив він.
— Втомилася, добродію,— відповів бандурист.
— На тобі шажка, купи собі медяника,— мовив боярин до дівчини.
Він подав їй кілька мідяків.
— Чого ж ти не береш? Ти жива чи кам’яна, га?
Дівчина сиділа ввесь час так тихо та непорушно, що
її справді можна було вважати за кам’яну, якби не її ясні очі та не живий рум’янець, що ярко спалахнув на засмалених щічках.
— Дякуй, Марусю, дякуй панові,— сказав бандурист. — Вона в мене, дурненька, несмілива, добродію, ви їй вибачте…— Дякуй, Марусю, панові, дякуй!
Маруся встала і вклонилася.
Але милостивий вельможа, що нагородив її щедрою милостинею, вже не бачив цього вдячного поклону.
Неначе охоплений якоюсь необоримою силою, він рушив до дверей у середній світлиці.
На порозі він одначе спинився, оглянувся на пана гетьмана, ясно угледів на його обличчі той вираз, що буває у людини, яка, нарешті, звільнилася від петлі, що її душила, добре зрозумів цей вираз, ухопився рукою за одвірок, немов жадаючи вдержатися цим штучним чином на своєму місці, і на губах його з’явилася усмішка, що виразно промовляла: — Ех, ви! Чи вам обморочити мене?
Але в ту хвилю з глибу саду донісся спів. М’який, низький голос співав української пісні:
Тиха вода береги понімає,
Великий пан до мене прибуває.
А у мене думу,
Як на морі шуму…
З першими звуками цього голосу боярські пальці, які зразу так міцно були вчепилися за одвірок, що побіліли, разом ослабли, розтулилися, на боярському обличчі промайнуло: “Загибай усе на світі, а я уп’юсь цим хмелем!” І, трусонувши своїми пишними кучерями, боярин зник.
«Маруся», розділ XXI
— Що, чи далеко ще йти? — спитала Маруся.
— Втомилася, ясочко? — спитав січовик.
— Ні, не втомилася. Я тільки хочу знати, чи далеко ще йти.
— Недалечко. Он, бачиш, попереду, вправо, ліс? В тому лісі ми й спочинемо. Ти, може, втомилася, га?
— Ні, ні далебі, ні!
Але він усе ж таки нахилився і заглянув ніжно та турботливо в засмалене личко.
— Не втомилася? — повторив. — А хто лукавить, знаєш, що тому буде на тім світі? Чи не доведеться тобі гарячу сковороду лизати, га ?
— Не доведеться,— відказала Маруся, і білі її зуби блиснули з-за свіжих уст.
Подумавши хвилину, вона обернула свої темні, блискучі очі на супутника й додала:
— Та я краще лизатиму, аніж задержатися!
— Я гадаю краще отак зробити! — відповів він і, нахилившись, узяв маленьку софістку на руки й поніс її, як легеньке пірце.
— Ні, ні…— скрикнула вона. — Я сама піду, я сама…
Але дужі руки міцно її придержали, і тихо вимовлені слова: “Сиди тихо, моя ясочко!” звели нанівець усякий опір. Вона обняла смугляву, як темна, полірована бронза, та, здавалося, немов бронза, міцну, шию і припала головою до його богатирського плеча.
Почало смеркати, і не було вже полуденної палючої спеки; дорога, чи, краще мовити, стежка, вилася то через поля, по узеньких межах, між високим, густим, як очерет, житом, то по невеличких гайках, де було повно квіток, гнізд, пахощів, різноголосих і різноперих птахів, веселкових метеликів, диких бджіл, смарагдових коників, золотих стьожок сонячного проміння та холодку. Вряди-годи де-небудь оддаля майоріла дзвіниця сільської церкви, блищало озерце, річка або ставок, розкинулася, як темний оксамит, широка лука, виднілося сільце з блискучими білими хатами, яке рябіло в очах розквітлими городами, зеленіло садками, або білівся з-за дерев самотній хутір.
— Бачиш, скільки волошок та куколю в житі? — мовив січовик.
І невимовно м’який був вираз його загартованого й негодами і суворим життям обличчя, коли він спинився та показав дівчинці, що знайшла захист на його дужих руках, оксамитні чашечки синіх васильків та малинового куколю, що миготів між густим, освітленим сонцем, колосом жита.
— Знаєш що, Марусю? Тут варто присісти та вінка сплести,— говорив він далі. — Славний вінок буде! Такий славний, що й не сказати!
Кажучи це, він обережно спустив дівчинку на землю, тихенько посадив її на темному моріжку на межі і, простягти свою довгу, дужу руку в жито, почав зривати васильки та кукіль, озирнувшись на неї з усмішкою і промовивши:
— Ти сиди тихо, Марусю!
Маруся сиділа тихо та слідкувала за кожним його рухом, а він уряди-годи обертався до неї і, показуючи квітку, вирвану з коренем незвиклою до такої делікатної роботи рукою, сміявся й весело ганив свою незграбність.
— От воно! — казав він,— пошли дурня богу молитися, то він і лоба розіб’є! Ото моторний козак! Другого такого зграбного й пошукати! Пошли ведмедя перепелиць ловити, то й ведмедеві, чого доброго, до моєї спритності далеко…
— Годі, годі,— сказала Маруся, збираючи квітки, якими він обсипав її з усіх боків.
— А може, ще? — відказав січовик. — Ось славна квіточка — пишна така, що диво!
Він подав їй василька, що був справді надзвичайно великий та свіжий, а потім сів поруч із нею й дуже уважно та цікаво стежив то за роботою засмалених рученят, які швидко та вміло сплітали квітки у вінок, то за одмінами на личку, нахиленому над цією роботою.
— Про що замислилася, Марусю? — спитав він. — Що згадала?
Чи він умів так добре вичитувати з обличчя, чи добре вивчив це обличчя, тільки не помилився.
— Я згадала, як ми плели вінки вдома,— відповіла Маруся.
— Сумуєш за своїми?
— Ні, байдуже…
Але плетіння вінка одразу спинилося, бо великі, темні очі застелилися сльозами.
— Дуже сумуєш, моє серце?
Сльози рясні, краплясті враз покотилися по щічках, ручки впустили квітки й хутко затулили личко, з грудей вихопилося тихе ридання.
Але вона скоро перемогла це хвилювання, що захопило її несподівано, і, утираючи руками сльози, звернула вогкі очі на супутника й повторила ще тремтячим голосом, але вже з усмішкою:
— Ні, байдуже…
Почувши одначе, що сльози знову підступають, вона все-таки, усміхаючись, додала:
— А дуже гаряча сковорода, що дають лизати на тім світі?
Не здобувши відповіді та бачачи, що обличчя його охмарилося, вона тихенько доторкнулася до його плеча.
Він мовив тоді:
— Тяжко тобі, Марусю?
— Адже ж і тобі тяжко,— відказала вона,— і всім?
— Правда всім.
— Ходім.
— Ходім.
Вони взялися за руки й пішли далі.
Скоро збоку показалося село, куди провадив вузенький накочений шлях, перехрещуючи межу, якою йшли наші подорожні.
— Бачиш, Марусю, село?
— Бачу,— відказала Маруся.
— Велике село?
— Велике.
— Ну, то чим більше село, тим більше у ньому жінок, матерів, сестер та молодих, що плачуть, бо цим шляхом багато пішло чоловіків, братів, женихів та батьків у січу й ніхто не відає, хто з них вернеться. Врем’я люте, Марусю, розумієш?
— Розумію,— відказала Маруся.
Чималу годину вони йшли мовчки.
Синій ліс, на який показав січовик, що там вони будуть спочивати, коли почали до нього наближатися, ставав усе зеленіший, потім вирисувалося темне листя дубів та кучерява зелень беріз на узліссі.
— От ми й примандрували,— сказав січовик, розгортаючи гілля і проникаючи в хащу. — Гарний тут холодок! — вів він далі. — Зараз знайдемо затишний куточок та відпочинемо.
Проте довелося шукати такого куточка довше, як думалося; гущавина була така, що не можна було ступити кроку вільно; крім гілля на деревах, що хльоскало по лиці, крім кущів шипшини, що чіплялася за волосся та одежу та дряпала гострими колючками, крім поваленого дерева, що перегороджувало путь, перед ними ще стелилися березки знизу й сіті хмелю зверху.
Але січовик, мабуть, знав, куди йде, бо не раз спинявся, позирав на всі боки, розважав і знову далі одхиляв віти та рвав плетениці виткої зелені.
Нарешті, вони вибралися на таке місце, де можна було вільно стати та сісти.
— Відпочинь, Марусю,— сказав січовик. — Таких оксамитів і в самого вельможного пана гетьмана немає, які зростають перед оцим дубом! От іди-но сюди… Та й сам дуб, нівроку йому, деревце.
“Нівроку йому деревце” далеко розкидало пишні віти й утворило щось неначе зелений храм, де було тихо, темно й не жарко. Проміння сонця сюди не доходило, і тільки видно було, як воно пронизувало листя сусідніх дерев або падало світлими плямами та смугами на їхні коріння та стовбури.
Недалеко від дуба стирчав високий старезний пеньок, геть почорнілий, без жодної ознаки життя, а проте на одному зогнилому його боці зеленіло щось.
Марусині очі дуже хутко запримітили надзвичайне явище, але Маруся, видно, зробила значні успіхи в стриманості після того, як ми бачили її в погорілому селі, коло криниці, де її здивував вид свіжої зелені, що плавала в засміченій криниці, бо тепер вона мало того, що не скрикнула, але навіть слова не промовила, навіть недовго дивилася на річ, що звернула її увагу.
Все це не втаїлося від уважного січовика.
Узявши зверху сухого пенька ще незів’ялу гілку калини, він кинув її Марусі на коліна і сказав з усмішкою:
— З тобою, Марусю люба, можемо діло робити. Е! Якби-то всі такі були, як ти!
В цю саму мить звідкілясь із глибини лісової донеслося щось похоже на крик пугача.
— Рано пугач запугукав, то й голосу не виведе,— зауважив січовик. — Добрі пугачі ось як пугукають.
Він поклав два пальці на губи і з його уст викотилося таке “пугу”, якого не посоромився б найголосніший із правдивих пугачів.
І це “пугу” мало силу: з трьох боків обізвалися молоді пугаченята.
— Посидь тут, Марусю,— сказав січовик,— я скоро повернуся.
— Добре,— відказала Маруся.
Січовик відхилив віти й кинувся в гущавину, але нараз спинився, обернувся до Марусі і промовив:
— Не скучай, Марусю.
— Не буду,— відказала Маруся.
Вони перекинулися усмішками, що варті були всяких слів та ласки, і січовик зник.
«Маруся», розділ XXІI
Маруся прислухалася до тихого хрускання сучків та шелестіння гілля доти, доки вони зовсім не завмерли, потому схилила голову й замислилася.
Було їй над чим замислитися: стільки несподіваного й таємничого трапилося з нею останнього часу, стільки важних всесильних людей вона перебачила!
А головне — стільки в усьому цьому було для неї все-таки неясного та незрозумілого.
Вона ввесь час немов ходила понад краєм якогось невидимого провалля, яке вона, одначе, живо відчувала.
“З чого-то люди бувають такі недобрі”,— думала вона.
І в дитячій, молодій ще голові поставав цілий ряд тих суспільних питань, від яких не раз запаморочувалися голови й найдосвідченіших мислителів.
Вряди-годи, стомлена цими тяжкими мислями, на які не здобувала вона іншої відповіді, крім “воля божа”, “божий допуст”, вона підводила голову й озиралась навкруги.
Дивна лісова тиша та прохолода освіжали й ніжили її надміру змучене, стомлене від довгих мандрівок та безнастанних душевних тривог тіло, але, разом з тим, у цьому її турботному психічному стані були вони для неї якоюсь карою.
Ніякої відповіді не давала ця супокійна, байдужа природа.
Якщо порівняння юної, свіжої, турботливої душі з квітучою тернистою рожею й приставало до кого-небудь, то не до супутниці бандуриста, що сиділа зараз під наметом старого дуба, ледве примітна з-за зелені.
В лісі поволі смеркало, немов чиясь невидима рука насовувала на нього шапку. Ясні смуги та плями, що падали на коріння та стовбури дерев, зникли; тільки западали ще туди тоненькі стрілки пурпурового заходу.
Маруся раптом вийшла з-під дуба, жива тривога цієї хвилини поглинула всі інші турботи, тривоги та вагання.
— Сказав: скоро повернуся! — промовила вона. — І нічого не чути!
Правда, нічого не було чути, хоч як вона прислухалася. Зелений ліс стояв округи стіною: навіть пташиний крик не порушував мовчання цієї пущі, навіть вітер не шелесне листом.
Раптом почувся постріл, один, другий..
Маруся випросталася, немов від громовини.
Ще постріл.
І все тихо та глухо. Напружений слух нічого не вловлює.
Так минуло ще трохи часу, скільки власне — не знати, але Марусі він здався дуже довгий.
Зразу вона часто вставала, ходила, прислухалася, потім, зморена цим хвилюванням, лишилася на старому місці, під дубом, непорушна, немов скам’яніла.
Вона навіть і тоді не підвелася, коли зовсім ясно почувся шелест, тільки щічки їй спалахнули та очі сумовито звернулися в той бік.
Цього разу надія була не марна; гілля відхилилося, і знайоме обличчя з’явилося між їх зеленню, що заколисалася.
Але це обличчя було таке бліде, що радісний покрик завмер на устах дівчини.
— Марусю,— мовив січовик,— от бачиш ти,— червона хустка, бачиш?
— Бачу,— відказала Маруся.
— Я виведу тебе на шлях… Іди цією дорогою усе прямо… Прямо, гаєм, поки не дійдеш до містка… За тим містком буде другий гай… і стежка… підеш стежкою у той гай… Стрінеться тобі чоловік, скаже: “Помагай боже, Марусю!” Ти віддай йому цю хустку й відкажи: “Боже поможи!” Чуєш?.. Пам’ятатимеш, Марусю?..
Він говорив це виразно, але з дуже вже великими перервами; обличчя його ставало все блідіше та блідіше, краплистий піт капав йому з чола, і стояв він не так, як завжди, не прямо, а прилягаючи плечем до дерева.
— Іди, Марусю! Ти підеш?
— Піду,— відказала вона. — Що в тебе болить?
— Ніщо, Марусю, загоїться, моє серце! Іди!
Він узяв її за руку.
— Яка в тебе холодна рука! — крикнула вона.
— Не до моєї тепер руки, моя ясочко. Поспішай-но хутчій… Віддай хустку… Сюди… йди…— сказав він так переконуюче та поважно, що вона вже більш не відважилася питати. Він хотів одхилити віти, але не зміг. Вид такої слабості у людини, на яку вона звикла дивитися, як на уособлення всіх сил фізичних та моральних, вразив Марусю. Вона страшенно зблідла, але, свято сповняючи його бажання, нічого не сказала.
Чиїсь інші руки — жилаві на грубі — свої, робітницькі, як зараз помітила Маруся, раптом простяглися та відхилили гілля.
— Не бійся, Марусю,— промовив січовик,— це мій товариш… Він тільки чужих кусає… Правда, Іване?
— Звісно, правда,— відказав густий бас, якому скоро можна було повірити, що властитель його, коли захоче, то вкусити зможе.
Слідом за цим Маруся побачила раніш високо між листом невелику голову, смугляве обличчя із світлими вусами та пару блискучих очей, а потім — довжезну чоловічу постать, що швидко сунула вперед, прокладаючи їм дорогу.
— От це і єсть товариш мій, Іван,— мовив січовик Марусі. — Бачиш, які дуби в лісі переріс!
Іван, посовуючись наперед, кілька раз придержував ходу та оглядався на товариша, немов ждучи, чи не треба буде йому помочі, але січовик тоді кожен раз відказував йому.
— Іди, йди, Іване… Чого ж ти став? Може, ти задумав квітки збирати у траві чи грибів пошукати хочеш?
І Йван знову рушав далі.
Багато скоріше, як сподівалася Маруся, вибралися вони на узлісся.
З цього боку коло самого узлісся починалися поля, і вузенька межа між розквітлою гречкою, понад якою бринів рій бджіл, виводила на чорну польову дорогу, яка правильними, як здалека здавалося, манівцями вилася до слободи, що майоріла на небозводі, перетинаючи по дорозі два невеличкі гаї.
— Бачиш, Марусю, он гай… от той, останній… йди, моя ясочко, йди… Ось хустка…
Він показав їй точнісінько таку саму хустку, яку вона раз підняла на церковному ґанку й подала гетьманській пані братчисі.
Маруся взяла хустку, думала йти, але тихо скрикнула й стала.
Січовик, що поклав їй, голублячи її, руку на голову, раптом похитнувся і, коли б не товариш Іван, певно, впав би.
— Кров! Кров! — скрикнула Маруся з жахом.
Кров, справді, свіжа, тепла кров просякала крізь ветху свитину старого бандуриста.
— Байдуже, Марусю, байдуже,— промовив січовик. — Пам’ятаєш, що ми з тобою говорили? Не той козак, що за водою пливе… а той, що проти води… Це загоїться… Адже ми з тобою пустилися не ягоду-малину збирати… солодкого і сподіватися годі… Іди, моя ясочко… йди… зав’яжи хусткою голову…
— А ти? — спитала Маруся, тремтячими рученятами зав’язуючи, за його порадою, червону хустку.
— Я прийду, моє серце, прийду…
Почулися, один за одним, три постріли.
Товариш Іван вслухавсь і промовив:
— Вони!
— Іди, Марусю, йди…— повторив січовик.
Він хотів, своїм звичаєм, погладити її по голівці, але рука не звелася.
Він тільки промовив:
— Іди, Марусю, треба!
Вона пішла.
— Оглядатися можна? — проговорила вона, неначе звертаючись до неприсутнього повожатого.
І оглянулася.
На узліссі вже нікого не було. Ліс здавався суцільною зеленою стіною.
Це не перешкодило їй ще не один раз оглянутись.
Одначе, потураючи серцеві, вона не забувала про доручену їй справу і йшла швидко, як могла.
Ось перший гай, увесь наскрізь пройнятий кармазином заходу. Скільки тут квіток цвіте й пахне!
От знову поля, знову розквітла гречка, бринливий рій бджіл. Близесенько хвававкнув перепел. Ось і місток за гаєм.
Хтось ніби женеться, прудко женеться.
Треба поглянути, звідки й хто.
Схожий ніби на татарина. Еге, таких зустрічали вони не раз по шляхах і постійно від них ховалися або в рів, або в жито.
Чи не сховатися й зараз?
Він жене просто до містка. Треба сховатися в очерет.
Але вона не вспіла ступити й кроку до густого очерету, що ріс коло містка, по березі мілкого прозорого струмочка, на вид велетенської зеленої щітки: почувся постріл, і червона хустка зачервоніла на чорнім шляху.
Хустка ця брала тільки своїм кольором, доброта ж її показалася така, що навіть неситий татарин не поласився її зняти і знову погнав далі, неначе ошуканий надією.
Коли все втихло, із гаю, з того, що за містком, вийшов якийсь селянин із сокирою і в’язкою зеленого суччя за плечима і, йдучи мимо, нахилився, обернув до себе помертвіле дитяче личко, притулив руку до грудей, під якими зробилася вже калюжа теплої крові, потім промовив: “Ні, вже не оживеш!” і пішов далі своєю дорогою.
Проте він зняв червону хустку й поніс її з собою.
Давним-давно це все діялося, але й досі ще невеличка могила, поблизу тих країв, прозивається “Дівоча”.
Кажуть теж, що могилу цю висипав сам, своїми руками, якийсь запорожець.
