«Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу» Другий розділ. Машина для здійснення бажань полюбляє точність
У неділю рано панові Пляшкеру здалося, що він ще спить і вві сні чує, що хтось у його кімнаті голосно виспівує. Пан Пляшкер перекинувся на другий бік. Але спів не змовк. Аж тоді пан Пляшкер пригадав, що до нього ж повернувся Суботик! Пан Пляшкер умить пробудився, сів і роззирнувся по кімнаті.
Суботик кнопками прикріпив до порожньої рами столу скатертину таким чином, що вийшов начебто гамак. Тепер малий шибеник сидів у цьому гамаку, гойдався і співав:
В обід у суботу, о першій нуль сім
я вмить опинився в покоїку цім,
вікном не схотів я залазити знов —
гарненько, чемненько дверима ввійшов.
Пан Пляшкер розцвів.
— Як чудово, що я знову прокидатимусь від звуків пісеньки, — тішився він. — Мені цього так бракувало!
— Ну, пісенька ще не дуже досконала. “Сім” і “цім” — не найкраща в світі рима, — самокритично оцінив свій твір Суботик. — Ану лиш, спробую ще раз:
Сюди пройшов я навпрошки,
бо я сміливець — ого-го!
І знов співаю пісеньки
для татка Пляшкера свого.
Пан Пляшкер схвально кивнув головою.
— Безперечно, так ще краще, — сказав він. — Але було б просто неперевершено, якби ти співав трохи тихіше, щоб не почула пані Моркван.
— О, починається! — скривився Суботик. — Мені що, знов доведеться ховатися, щоб вона мене не побачила?
— Попервах це було б дуже непогано, — сказав пан Пляшкер. — А завтра я знайду спосіб делікатно поставити пані Моркван до відома, що, мовляв, маленький Робінзон повернувся.
Суботик здивовано звів на нього очі.
— А що, хіба вона й досі вас лає? — спитав він. — Ви ж тоді були загадали бажання, щоб вона кожного разу, як їй закортить напастися на вас, промовляла щось дуже люб’язне!
— Вона стала трохи люб’язніша, як була, — відповів пан Пляшкер. — Проте інколи ще нападається. Останнім часом навіть частіш.
— Що ж, це можна зрозуміти. Якщо тут давненько не було Суботика, то загадані бажання поволеньки блякнуть. Аж поки майже зовсім змарніють. Але тепер я тут. Ось побачите, вона більше не буде сваритися.
— Це добре, — сказав пан Пляшкер і підвівся з ліжка. — Хоча тепер її сваріння мені не дуже й дошкуляє.
— Отак краще! — похвалив Суботик.
— Та інколи я їй не мовчу, — гордовито повідомив пан Пляшкер.
— А так найкраще! — похвалив Суботик. — Ви таки від мене дечого навчилися.
Аж тепер пан Пляшкер уперше роздивився Суботика ясної днини. Той був на вигляд такий самісінький, як тоді, коли пан Пляшкер уперше здибав його на вулиці: хоботець, обличчя все в
синіх цятках, а спина густо вкрита цупкою рудою шерстю. В усій своїй красі сидів він у гамачку зі скатертини і всміхався панові Пляшкеру.
— А де, власне, ти дів свого водолазного костюма? — запитав пан Пляшкер.
— Якби ж він хоч був смачний! — відповів Суботик, аж здригнувшись від огиди. — На жаль, гума надто в’язка штука. Колись мені, щоправда, трапилися були гумові шлейки до штанів, то ті смакували чудово! Але ж вони були старі-старі й
зовсім ослаблі.
— Так. Отже, водолазного костюма вже нема, — сказав пан Пляшкер. — Та гаразд, я ж бо знаю, що нам не конче треба виряджатися заради нього до універмагу. Маючи в хаті Суботика, мені досить буде лише придумувати бажання, аби щось добути! Отож я й починаю: бажаю гарного, нового, блакитного водолазного костюма!
— Справді, тату? — здивувався Суботик.
А що відразу по тому нічого не сталося, пан Пляшкер повторив, трохи вже нетерпляче:
— Хочу гарного, нового, блакитного водолазного костюма!
— Цілком вистачило б одного! — похитавши головою, мовив Суботик. Тієї ж таки миті у нього з обличчя зникли дві сині цятки. Зате на панові Пляшкерові поверх піжами з’явилися два водолазні костюми.
— А це що за дурниці? — розсердився він і мерщій розшморгнув замок-“блискавку” на верхньому костюмі: аж у трьох одежинах йому зробилося таки занадто парко.
— Чого — дурниці? — не зрозумів Суботик. — Не дурниці, а два нові, гарні водолазні костюми, як ви й забажали. Дивіться, ось навіть ціну вказано: триста дев’яносто вісім марок!
— Не хочу я ніякого водолазного костюма! — сердився пан Пляшкер. — А двох — і поготів!
— То навіщо ж ви їх забажали?
— Я хотів одного водолазного костюма — тобі, це ж ясно, як білий день! А зовсім не двох — собі! — не вгавав пан Пляшкер, силкуючись виборсатись із обох костюмів.
— Та ви ж сказали: бажаю гарного, нового, блакитного водолазного костюма! — нагадав Суботик. — А тоді те саме промовили вдруге. Іншим разом не кваптеся так!
— А, он як! — сказав пан Пляшкер. Йому тим часом пощастило визволитись і з другого водолазного костюма. — Тоді починаю все спочатку: хочу, щоб на Суботикові був гарненький, новий, блакитний водолазний костюмчик!
Тільки-но він це сказав, на обличчі в Суботика поменшало ще на одну синю цятку, зате він тепер гойдався в “гамачку” вбраний у водолазний костюм.
— Шик! — захоплено сказав Суботик, то розшморгуючи, то зашморгуючи “блискавку” — Завтра в універмазі тільки свиснуть, як побачать, що бракує трьох костюмів, ге ж?
Пан Пляшкер злякано втупився в Суботика очима.
— Що-що? — скрикнув він. — Чи не хочеш ти сказати, що це костюми з універмагу?
— Ну, звідкись же вони та мають узятися, — відповів Суботик. — Хіба ж ви не бачили етикеток із ціною? Там же вказано й назву універмагу.
— Що ж мені тепер робити з цими двома водолазними костюмами? — забідкався пан Пляшкер, згріб їх із підлоги й запхнув у шафу. — Уяви-но собі, як пані Моркван післязавтра прочитає в газеті, що з універмагу вкрадено водолазні костюми,
і знайде два тут, у мене в кімнаті! Вона ж матиме мене за злодія! А як знайде ці костюми в моїй шафі, то підозрюватиме мене ще дужче. Бо тоді здаватиметься, що я їх туди сховав!
— А ви ж таки їх сховали, тату.
— Але я вже знаю, як лихові зарадити! Добре, що це мені так швидко спало на думку. Увага! Я хочу, щоб ці костюми знов опинилися там, звідки з’явилися!
Тільки-но він це сказав, як у Суботика з обличчя де й ділися три сині цятки. А слідом за ними наче вода змила три водолазні костюми: спершу один, потім другий і нарешті третій — Суботиків.
— Ох, як шкода! — зойкнув Суботик і поглянув на своє голеньке черевце.
— Чого ж і твій костюмчик також зник? — обурився пан Пляшкер. — Треба ж було тобі твій залишити, щезнути мали два зайві!
— Я ж вам уже пояснював, тату: вам треба точніше висловлювати свої бажання. Не кажіть: “водолазні костюми”, якщо маєте на думці лише два з усіх.
Пан Пляшкер опустився на краєчок ліжка.
Виявляється, з цими бажаннями не все так просто, як він собі гадав. Він хвильку подумав, а тоді сказав:
— Я хочу, щоб на Су ботикові знову був цей гарненький, новенький блакитний водолазний костюмчик!
Ще одна синя цятка зникла з Суботикового обличчя, зате він тепер вдоволено гойдався у своєму “гамаку”, вбраний у блакитний водолазний костюм.
Пан Пляшкер з полегкістю побачив, що цього разу вийшло до ладу. Тому він одразу додав:
— Крім того, я хочу, щоб стілець знову став цілий. Дуже добре! А ще я хочу, щоб стільниця знов щільно вляглася на столі і…
— Тату, тату, постривайте! — загукав Суботик здушеним голосом. — Як же мені тепер вибратися звідси?!
Пан Пляшкер остовпів: його стіл стояв накритий новенькою стільницею, але Суботик мов здимів! Пан Пляшкер нахилився й заглянув під стіл.
Суботик у своєму “гамаку” завис поміж ніжками столу так, що ледве міг поворухнутися, затиснутий стільницею.
— Ох, пробач! — сказав пан Пляшкер і мерщій додав: — Я хочу, щоб стільниця знову злетіла зі столу!
Задиханий Суботик вибрався зі свого “гамака”, висмикнув скатертину й став із нею біля столу.
— Ну, тепер кажіть бажання, тату, — озвався він звідтіля.
— Хочу, щоб стільниця знову міцно вмостилася на столі, — сказав пан Пляшкер і уважно простежив, як стільниця повернулася на місце і щільненько вклалася на стіл.
— Отак. А тепер застелимо, — сказав Суботик і вже хотів був чепурненько застелити стіл.
— Ні, це зроблю я, — вихопився пан Пляшкер, якому чимраз дужче подобалося загадувати бажання. — Хочу, щоб стіл знову був гарненько застелений скатертиною.
Він з утіхою дивився, як скатертина легесенько майнула на стіл.
— Любо глянути! — сказав пан Пляшкер. — А тепер я хочу, щоб не вмиватися самому, а щоб мене вмили! Та не такою ж холоднючою водою! Хочу, щоб мене вмивали тепленькою! Отак добре! А тепер хочу, щоб мене втерли. Та гарненько втерли!
Отак, а тепер нехай мене поголять! О, а зараз — щоб я вже був одягнений!
Пан Пляшкер озирнув себе: він сидів скраю на ліжку в синьому костюмі.
— Та не в костюм! — вигукнув він. — Це занадто вже врочисто. Хочу, щоб костюм знову сховався в шафу! Убраним я хочу бути так. У мою білизну! Правильно! У мою червону картату сорочку. Дуже добре! А тепер мої плисові штани, брунатні, в рубчик. Отак. Тепер — ліву шкарпетку, праву шкарпетку, і нарешті черевики. Дуже добре, просто чудово! Я в захваті!
Проте Суботик зовсім не був у захваті. Навпаки, обличчя в нього було вельми заклопотане.
— У чому річ? Я щось не так зробив? — спитав пан Пляшкер.
— Та ні, тату. Тільки чи помітили ви, скільки вже цяток ви зужили на свої бажання? Двадцять чотири. Двадцять чотири цяточки за дванадцять хвилин! Тобто дві цятки за кожну хвилину. Якщо ви й далі загадуватимете бажання в такому темпі, то за чотири хвилини й тридцять секунд з мого
обличчя щезнуть геть усі цятки. Може б, залишити кілька для поважніших бажань?
— Правда твоя, правда, — злякано сказав пан Пляшкер. — А я про це й не подумав. Тепер нам саме час запустити машину для здійснення бажань. Бо використаємо останню твою цяточку, а машина все не працюватиме.
— А де ж вона у вас, тату? — роззирнувся по кімнаті Суботик.
— Я поставив її на горище. Тут вона стояла в мене на дорозі. Та й я ж все одно не вмів її запустити, — розповідав пан Пляшкер. — Ось зараз я загадаю бажання, щоб вона опинилася тут.
— А треба? Можна ж просто піти туди по неї, — запропонував Суботик.
— Ет, чого там! У тебе ще ж є дев’ять цяток! Спокійно можна дозволити собі одне бажання, — відповів пан Пляшкер. І додав: — Хочу, щоб ми опинились на горищі!
Тільки-но він це сказав, як вони обидва вже стояли в напівтемному приміщенні під дахом.
— Вісім! — сказав Суботик
— Що, прошу? — не зрозумів пан Пляшкер.
— У мене лишилося тільки вісім цяток, — з докором сказав Суботик
— А, он що! — мовив пан Пляшкер. — Поглянь, горище стало якесь начебто зовсім не те, далеко більше, ніж було. Але ж це не я забажав, щоб воно змінилося. Я забажав лише, щоб тут опинилися ми… І машина для здійснення бажань десь діла
ся… Мабуть, хтось украв!
— Агов! Хто це там нагорі? — почувся раптом знизу товстий чоловічий голос. І пан Пляшкер із Суботиком почули на сходах важке гупання чиїхось ніг.
— Це… це не пані Моркван, — збентежився пан Пляшкер. — Що ж це в неї за гість?
Відразу по тому двері горища рвучко відчинилися, в них став якийсь дядько, вперся руками в боки й вигукнув:
— Чи не пояснили б ви мені, чого ви тут шукаєте?
— Машину, — відповів пан Пляшкер. — А хто ви, власне, за один?
— Я? Я — пан Амфібер. А ось ви хто? — вигукував чоловяга. — І як ви тут опинилися?
— А, зрозумів, — усміхнувся пан Пляшкер. — Ви не чули, як ми зійшли сюди, нагору, бо ви саме розмовляли з пані Моркван, а тоді…
Пан Амфібер сердито урвав його мову:
— Годі базікати! Поясніть мені нарешті, що вам треба тут, у моєму будинку? Бо викличу поліцію! — лютував він.
— Як то — у вашому будинку? — перепитав пан Пляшкер. Потім його обличчя на мить проясніло. — А, врешті я зрозумів! — зрадів він. — Я осел! Тобто я, звісно, маю на увазі — я дурень! Але тепер мені все зрозуміло: пані Моркван таємно одружилася! А чого ж вона нічого не сказала мені? То, ви
ходить, ви, певним чином, пан Моркван. Маю на увазі — її чоловік. І тому будинок тепер належить і вам. Через те ви й маєте право сказати: мій будинок! Тоді — щиро вітаю!
Він простяг руку й рушив до пана Амфібера з вітанням. Той перелякано відсахнувся, хряснув дверима перед носом у пана Пляшкера і двічі повернув ключа в замку. За мить пан Пляшкер із Суботиком почули, як він квапливо гупає сходами наниз.
— Дивного чоловіка обрала собі пані Моркван, я гадав, що в неї ліпший смак, — зазначив пан Пляшкер. — Що ж нам робити? Не можемо ж ми вилізти вікном. Чи, може?.. — Він підійшов до вікна й глянув униз.
— Та що ж це таке? — вражено вигукнув він. — Де це ми? Адже он унизу — трамвай! Ми зовсім не в будинку пані Моркван. А де ж тоді ми?
— Ми — на горищі, як ви й забажали, тату, — мовив Суботик. — Тут навіть куди краще й просторіше.
— Та я ж хотів опинитися на нашому горищі! У будинку пані Моркван, це ж ясна річ! — розсердився пан Пляшкер.
— Але ж, тату, я вам уже двічі казав: точніше окреслюйте свої бажання! Коли загадуєш машині виконати якесь бажання, байдуже, що в тебе на думці, важливо лише те, що сказав. А ви ж не сказали: “опинитись на горищі будинку пані
Моркван”, погодьтеся!
— То що ж нам тепер робити? Мабуть, лише одне: побажати, щоб було скасовано попереднє бажання, — мовив пан Пляшкер. — Та саме й час. Я чую, що сюди вже йдуть.
Пан Амфібер з двома поліцаями брався сходами нагору.
— Але обережно, там два дивні, просто чудернацькі типи, — остерігав він поліцаїв, ступаючи по східцях. — Малий — у водолазному костюмі.
Дорослий без угаву товче якісь нісенітниці, здається, хоче мене одружити з якоюсь Морквою. Поліцаї косували на нього з недовірою.
— Вони обидва там, нагорі? — спитав один. — І ви не бачили, як вони туди добиралися? Хіба двері будинку були відчинені?
— Та ні, — відповів пан Амфібер. — Двері були зачинені. А то кожне шпацирувало б просто в будинок!
— Якось же ті двоє та дісталися в будинок. Правда? — спитав другий поліцай.
— Тепер це не найважливіше, — невдоволено боронився пан Амфібер. — Дорослий, у всякому разі, шукав там, нагорі, свою машину! Та ви зараз самі побачите.
Вони вже стояли під дверима горища.
— Дозвольте! — сказав один поліцай, просунувся наперед, тихо повернув ключа в замку і штовхнув двері. — Порожньо! — сказав він. — Тут нікого немає!
Пан Амфібер просунув у двері голову. Горище було порожнісіньке, коли не враховувати кількох припалих пилом слоїків, приткнутих на викинутій з кухні старій полиці. Пан Амфібер спантеличено обернувся до поліцаїв і спитав:
— Як же це? Ти диви, тут нікого немає. А де ж вони ділися?
— Про це ми б хотіли запитати вас, — сказав другий поліцай. — Ви забрали нас із відділку, витягли сюди нагору, нібито щоб показати якихось двох типів у водолазних костюмах…
— Один! У водолазному костюмі був лише один! — уточнив пан Амфібер.
— Спокійно! — урвав його мову перший поліцай. — А знаєте, що я думаю? Ви хотіли з нас пожартувати! Хіба ж не втіха — прогнати двох працівників поліції на п’ять поверхів угору!
— Три поверхи, — уточнив пан Амфібер.
— Я не маю аж ніякої охоти сперечатися з вами щодо поверхів! Ви про нас ще почуєте! Вам це дорого коштуватиме! Бо то не дешевенька розвага — водити за носа поліцію!
— За носа? Та я зовсім не хотів водити вас за носа! Мене ж бо самого, як я бачу, обвели круг пальця. Мені прикро, якщо вам здається, що вас водять… даруйте, за носа, — вибачався пан Амфібер.
— Ну-ну, добре. Не накладаємо стягнення і в вашому випадку, нам не першина! Воно ж вимагає забагато писанини, — підсумував другий поліцай. — Та якщо вам ще хоч коли-небудь заманеться коїти ваші веселощі щодо службової особи…
— Ніколи в світі, — пообіцяв пан Амфібер. — А надто щодо вас!
З тим обидва поліцаї спустилися сходами наниз.
Тільки пан Амфібер ще довгенько стояв на горищі, раз у раз хитаючи безпорадно головою.
— Вихопились! — сказав пан Пляшкер до Суботика. Вони стояли в кімнаті пана Пляшкера в будинку пані Моркван. — Якби я забажав вернутися сюди хоч на десять секунд пізніше, вони б застали нас на чужому горищі. Було 6 нам непереливки, еге ж?
— Сім, — сказав Суботик.
— Що, будь ласка?
— Тепер у мене лише сім цяток, — мовив Суботик.
— Отже, доведеться мені справді якнайточніше висловити своє бажання, аби не змарнувати ще однієї твоєї цятки. Я хочу, щоб зараз ми обидва стояли на нашому горищі просто перед машиною для здійснення бажань.
— Шість, — сказав Суботик. А тоді вони враз опинилися там.
Пан Пляшкер обійшов круг машини для здійснення бажань, оглянув її з усіх боків, зняв з неї кілька мереживних серпанків павутиння. Машина помітно припала пилом.
— Так, а тепер я відразу й запущу її, — сказав він, заздалегідь радіючи.
— Одну хвильку, постривайте, стоп, тату! — вигукнув Суботик. — Спершу я повинен усе вам пояснити, щоб ви нічого не пошкодили. Що ви збираєтесь робити?
— Вже ж не що! Ясна річ! Зараз забажаю собі на машину кнопку, щоб приводити в рух механізм, а тоді…
— Стоп! Краще— ручку! Її легше відрегулювати.
— Ну, гаразд, ручку…
— Але не гаразд те, що ви замовляєте ручку для машини вже тут, на горищі.
— Так? А то чому?
— Працюючи, машина має перебувати в якнайстабільнішому стані, не можна совати її туди-сюди. Вона дуже чутлива. А я не знаю, чи захочеться вам за кожним новим бажанням дертися на горище…
— Звісно, не захочеться, — сказав пан Пляшкер. — Я бажаю, щоб машина негайно опинилася внизу в моїй кімнаті на столі!
— П’ять, — сказав Суботик. — Хоч би ви були принаймні забажали, щоб і ми перемістилися наниз разом з машиною!
— А, та я зараз! Бажаю, щоб ми з Суботиком зараз були внизу в моїй кімнаті!
— Чотири, — мовив Суботик. Обидва вони вже стояли внизу на ліжку пана Пляшкера.
— Бачте, — нагадав Суботик, зіскочивши з ліжка, — ви знов висловили своє бажання неточно, не сказали, де саме в кімнаті ми хочемо приземлитись. Ще добре, що ми бемцнулись на ліжко. А могли б опинитися в замкненій шафі, бо, зрештою,
вона також — у вашій кімнаті.
Та пан Пляшкер навіть не чув Суботика як слід.
— Моя найкраща скатертина! — скрикнув він. — На що вона оце схожа!
Машина для здійснення бажань стояла на чудовій скатертині така сама брудна й запилюжена, як щойно на горищі. По нитці павутини, що звисла донизу, саме видерся нагору гладкий павучисько й зник усередині машини.
— Бр-р-рр, — аж здригнувся пан Пляшкер з огиди. — Бажаю, щоб із кімнати негайно зник весь бруд, а машина щоб сяяла й виблискувала так, як тоді, коли я тільки-но її одержав.
— Три, — докірливо сказав Суботик, коли весь бруд зник із кімнати і машина засяяла й заблищала, як новенька.
— Однак тепер я мушу пильнувати, аби не зробити більше жодної помилки, — заклопотано сказав пан Пляшкер. — Цяток лишилося як кіт наплакав. Мабуть, зроблю ось що, врешті-решт:
бажаю, щоб у машини була ручка, якою цю машину можна вмикати й вимикати!
— Дві, — сказав Суботик.
— Що таке, де ж та ручка? Не бачу я ніякої ручки! — розтривожився пан Пляшкер.
— А зайдіть-но з іншого боку, — підказав Суботик.
І справді, з іншого боку машини пан Пляшкер побачив невеликий металевий важіль, якого перед цим там не було. Біля нього горіла маленька червона лампочка.
— Що означає це світло? — спитав пан Пляшкер.
— Це знак, що машина готова до роботи, — пояснив Суботик. — Тепер треба поставити цей важіль на “ввімкнено” і промовити своє бажання в отой розтруб на машині. Коли бажання виконано, ставите важіль на “вимкнено”. Ось і все.
— Треба негайно випробувати машину, — вирішив пан Пляшкер. — Я вже просто не витримую! Тільки що ж мені забажати?
Він поставив важіль на “ввімкнено” і замислився. Лампочка швидко-швидко заблимала.
—Хочу цілу купу грошей, — сказав пан Пляшкер у розтруб.
— А куди? — прошепотів йому Суботик. — Треба сказати, куди саме ви замовляєте гроші, бо вони опиняться десь-інде.
— А-а! Хочу цілу купу грошей сюди, в цю кімнату!
Машина глухо загула, і червона лампочка перестала блимати. Пан Пляшкер роззирнувся. На столі коло машини лежала пятимаркова монета, якої там доти не було. На стільці він побачив двадцятимаркову банкноту, під столом на килимі —
ще три.
— Оце й усе? — трохи розчаровано спитав пан Пляшкер. — Оце така купа грошей? — Він підняв з килима на підлозі під столом три грошові купюри й розглянув їх. — Три десятидоларові купюри! І що ж мені робити з американськими грішми?
— Це, безперечно, не все. Треба тільки пошукати, — сказав Суботик. — Ось, дивіться, — в черевику сім монет по п’ятдесят італійських лір. А отут у книжці — сто рублів! А зазирніть у люстру: тут вісім швейцарських франків і десятимаркова
купюра! А отут у вазі — чотирнадцять динарів! Отож буде вам ціла купа грошей, треба лишень позбирати їх усі.
— Я вже бачу, що знов не дуже точно висловив своє бажання, — сказав пан Пляшкер. — Спробую-но ще раз: хочу, щоб отут на стільці стояв кошик для білизни, повний наших рідних грошей!
Машина знов глухо загула, лампочка заблимала — і враз на стільці перед паном Пляшкером де не взявся повнісінький білизняний кошик дрібняків.
Пан Пляшкер розсердився.
— Знов не те! — забурчав він. — Хіба ж я можу піти до крамниці й розплачуватися за куплене самими дрібняками? Треба мені спершу сісти й гарненько поміркувати, щоб придумати нове бажання.
Він хотів був стягти важелезний білизняний кошик зі стільця, та скінчилося на тому, що кошик перекинувся і тисячі дрібних монет порозкочувалися по всій кімнаті. Неприязно озираючи розсипані на підлозі дрібняки, пан Пляшкер промимрив:
— Тепер, Пляшкере, кидай усе та давай тут лад!
Потім став перед машиною для здійснення бажань і мовив:
— Я хочу, щоб оцей дурний білизняний кошик зник із кімнати разом з усіма оцими грішми! Зараз-таки!
Машина знову глухо загула й заблимала червоною лампочкою, білизняний кошик щез так само враз, як і з’явився, а з ним разом — усі марки, долари, рублі, динари — одне слово, геть усі ті гроші, що були в кімнаті.
Потім червона лампочка погасла і важіль, легенько клацнувши, автоматично вказав на позначку “вимкнено”.
— Та що це знов таке? — роздратовано сказав пан Пляшкер.
— Мабуть, машина перегрілася, — мовив Суботик. — У таких випадках вона автоматично вимикається задля перепочинку. Більш як троє бажань за такий короткий час неспроможна виконати й найкраща машина.
— А скільки їй треба часу для перепочинку? — запитав пан Пляшкер.
— Цього ніколи неможливо визначити заздалегідь, — відповів Суботик. — Десь так від дев’яти хвилин до дев’яти годин.
— Дев’ять годин? Ну, я не збираюся стільки сидіти над машиною й чекати. Ходімо десь попоїмо. А поки повернемося, вона, може, встигне перепочити.
Пан Пляшкер підійшов до вішалки і зняв із гачка свій піджак.
— Попоїмо? Чудова думка, тату! Попоїсти — це завжди су пер! — зрадів Суботик. — А куди ми підемо?
— До якоїсь кав’ярні, — відповів пан Пляшкер.
— Яка краса! До кав’ярні! Як гарно! В кав’ярню! Слухай, це ж — у риму! Ну то складу віршика!
Йдемо, йдемо!
Попоїмо
в кав’яреньці затишній —
татуньо Пляшкер
і синок
Суботик
дуже втішний!
Вже під дверима Суботик спитав:
— А там платити треба?
— Аякже! — засміявся пан Пляшкер.
— А чим?
— Та грішми ж!
— Якими грішми?
— Якими? Моїми, звісно. У тебе ж немає.
— Якими вашими? Покажіть їх мені.
— Ти що, гадаєш, я попоїм і просто піду геть, не заплативши? — Пан Пляшкер дістав з кишені гаманця, розкрив і наставив Суботикові під самий хоботець. — Ось. Цього вистачить.
— Вистачить? Тоді доведеться нам шукати дуже дешевої їжі — по нуль марок нуль-нуль пфенігів.
— Як то? — зронив пан Пляшкер і заглянув у порожній гаманець. — Та тут нічого нема! Хтось украв мої гроші!
— Боюсь, що ви їх самі в себе вкрали, — зміркував Суботик. — Хіба не ви загадали бажання, щоб усі гроші зникли з кімнати?
— Ох, я телепень! — розсердився пан Пляшкер. — Тепер ми навіть піти попоїсти десь не зможемо. Доведеться сидіти тут і чекати, поки ця клята машина — коли-то! — перепочине!
— Не лайтеся, тату! — прошепотів Суботик. — Адже машині для здійснення бажань також потрібен спокій. Ми можемо, поки вона відпочиває, згуляти в “Братику, не сердься!”
— Про мене, — буркнув пан Пляшкер, дістав з полички шахівницю, і вони почали гру.
За дві години в машині раптом спалахнула червона лампочка. Суботик відразу це помітив.
— Дивіться, дивіться, тату! Придумуйте бажання!
Пан Пляшкер підвівся, встановив важіль на “ввімкнено”, зачекав, поки лампочка заблимала, й сказав:
— Я хочу, щоб отут на стільці лежала ціла купа двадцятимаркових банкнот!
— Добре! — похвалив Суботик.
А далі вони вдвох із паном Пляшкером тільки дивилися, як на стільці все ріс угору стос паперових грошей. Трохи згодом гудіння замовкло і лампочка вже не блимала. Пан Пляшкер поставив важіль на “вимкнено”, напакував собі грішми обидві
кишені піджака так, що вони аж понадималися, й сказав Суботикові:
— Отепер ми з тобою будемо великі цяці!
Суботик аж хоботцем захитав з дива:
— Великі цяці? Справді? А які завбільшки? Га? Якими завбільшки ви хочете нас поробити? Щоб ми в двері не пройшли?
— Та ні, — засміявся пан Пляшкер, — я лише хотів сказати, що ми зможемо всмак, просто добряче попоїсти.
— Ще й усього багато-багато!
— Ну-ну, ти тільки не перебільшуй. Замовимо якусь закуску, добру основну страву та десерт, — постановив пан Пляшкер.
— Закуску! — розмріявся Суботик. — Я вже мов бачу її перед собою! Це буде салат.
— Непоганий початок, — погодився пан Пляшкер. — І який же салат ти собі уявляєш?
— Зараз я вам трохи розповім, яка закуска мені найсмачніша, — сказав Суботик. — Чи краще звіршувати?
— Звірілу й!
— Чудово! — зрадів Суботик. — Віршована закуска.
Я почав би з двох салатів:
пух качиний до томатів,
шкіряні штанці гарненько
пошатковані дрібненько,
сім цибульок, майоран,
та петрушка, кріп, шафран, —
розмішати все це пальцем,
присмачити добре смальцем,
всипать тирси із тополі,
посолить півфунтом солі
та морозива додати —
вийдуть — чудо не салати!
Як вам така чудова закуска? Га, тату?
— Огидно! — сказав пан Пляшкер.
— То, може, вас дужче полонить основна страва? Готувати її треба так:
Засмажить гарно табурета,
додати раму без портрета,
рясні боби, масні шпикачки,
смачні тушковані тріскачки,
пиріг зі свіжою жорствою,
пакунок з вовною черствою,
портфель під соусом — під білим! —
і зварений некруто килим…
Така основа основної страви. Як вона вам, тату?
— Паскудна!
— Справді? Тоді, може, вам більше смакуватиме делікатний десерт:
На десерт з’їмо ми з вами
сім каштанів з колючками,
далі мисочку красиву
кісточок із чорносливу, —
грубше змелених, до речі! —
бо то втіха для малечі.
Та яєчню з мармеладом,
та гірчицю з шоколадом,
і нарешті, наостанок
маринаду з медом дзбанок!
Ну, вже ця страва, тату, припаде вам до смаку!
— У мене від неї шлунок стане шкереберть, — оцінив пан Пляшкер. — Та нащо дарма й говорити! Адже таких чудернацьких страв у нашому місті тобі ніде не подадуть!
— Оце так? А що ж я тоді їстиму? Що ж тут подають?
— Замовимо тобі те саме, що й мені. Так буде найліпше, — порадив пан Пляшкер. — Тоді ти принаймні не зробиш помилки. Так чи так, я мушу тобі повідомити декілька правил, щоб ти знав, як поводитись у кав’ярні.
— То там з усіма водяться? — перепитав Суботик. — І довго там з нами водитимуться? Я ж думав, що там нас швиденько нагодують…
— Ніхто там з тобою не водитиметься! — розсердився пан Пляшкер. — Не мели дурниць!
— Та чого ви кричите? — сказав Суботик. — Це ж ви самі таке вигадали. А я не хочу, щоб зі мною цілий день водилися, чи по кав’ярні, чи ще де! Я хочу їсти!
— Та ти ж і їстимеш, заспокойся! Тільки треба тобі знати певні правила. По-перше, не можна їсти руками, треба неодмінно з ножем і виделкою.
— А чим же я їстиму того ножа й виделку, як не руками? Ногами, чи що? — здивувався Суботик.
— Та не ножа з виделкою ти їстимеш, а з допомогою ножа й виделки.
— О, це вже цікаво! Це я собі зараз заримую!
Їдять не руками,
ані ногами —
ножем і виделкою —
суп з пирогами.
А ще які правила мені треба знати?
— Друге правило таке: не розмовляти з напханим ротом!
— А це правило нудне!
— І чому ж? — суворо запитав пан Пляшкер.
— Бо його треба було заримувати. Отак:
Коли рот напхав ти повний,
то сиди, мов пень, безмовний.
А як в роті спорожніло,
то тоді балакай сміло!
— Ну, всі правила не швидко заримуєш, — сказав пан Пляшкер. — Час іти. Бо вже недалеко й до вечора, а ми ще і не пообідали.
В коридорі їх перехопила пані Моркван.
— О, а це що таке?! — зарепетувала вона, впершись руками в боки. — Це ж той Робінзон, що перекидав мою тиху-мирну оселю догори ногами!
Звідкіля ж він узявся знов?
— З оцієї кімнати, — відповів Суботик, показав на двері кімнати пана Пляшкера, усміхнувся й пояснив: — Он звідки.
— Він що, збирається тут лишитися? — допитувалась пані Моркван.
— Ні, він не збирається тут лишитися, він збирається піти до кав’ярні й з’їсти там закуску, основну страву та десерт, — повідомив Суботик.
— То… то це… — пробелькотіла пані Моркван, та пан Пляшкер урвав її мову, не давши їй навіть як слід почати речення:
— Зрозуміло. Ви знов будете мені доводити, що в такому разі я маю більше платити вам за помешкання. — Він сягнув до кишені піджака, дістав цілу паку грошей і тицьнув господині в руку. — Ось, візьміть, — сказав він. — Гадаю, цього досить
вам за місяць.
І поки пані Моркван стояла, роззявивши рота, й розгублено дивилася на жмут грошей у себе в руці, такий грубенький, що його ледве охоплювали її пальці, пан Пляшкер, безжурно насвистуючи, разом із Суботиком зник за надвірніми дверима.
Якийсь час обидва мовчки йшли вулицею. Аж раптом Суботик зупинився.
— Дивіться, тату, отам-о щось написано про “страви”. Зайдемо туди? — запитав він і прочитав по складах: — “Ви-шу-ка-ні стра-ви”
Пан Пляшкер поглянув на будинок і нерішуче похитав головою.
— Це буде занадто дорого для таких людей, як ми, — сказав він за хвильку.
— Як то? У вас же сьогодні всі кишені повні грошей!
— Сказати правду, в таких аристократичних ресторанах я ще ніколи не був. Для мене він аж надто вже шикарний, — признався пан Пляшкер.
— Занадто шикарний? Ну то ми собі тут трохи пошикуємо, — сказав Суботик і шаснув за скляні двері.
Панові Пляшкеру нічого іншого не залишалося, як і собі податися за ним. Суботик рішуче попростував уперед по товстих килимах, повз важкі червоні оксамитові портьєри і сів за вільний стіл, на якому пломеніли в золотому свічнику чотири
свічки.
Хоча в залі за багатьма столами сиділо чималенько людей, було тут доволі тихо. Пані й панове розмовляли між собою лише стихенька. Це таки справді був шикарний ресторан.
— Дивіться, тату, вони тут уже святкують Різдво! — вигукнув Суботик і показав на запалені свічки.
Кілька відвідувачів на мить урвали свою трапезу і здивовано заоглядались на Суботика. Проте зараз-таки знову обернулися до своїх тарілок, бо ж неввічливо озиратись на людей.
Пан Пляшкер почервонів і швиденько сів коло Суботика.
— Цить! — прошепотів він. — Не галасуй! Так
не роблять!
— Як не роблять?
— Не розмовляють так голосно, — пошепки пояснив пан Пляшкер.
— Роблять, роблять, ще й як! — заперечив Суботик. — Пані Моркван он цілими днями те й знає, що галасує.
— Тільки не тут!
— Ну, бо її тут немає…
— У всякому разі, розмовляй тихенько. Тут люди обідають, — сказав пан Пляшкер.
Суботик підвівся зі стільця й з цікавістю роздивлявся відвідувачів ресторану.
— А чого це не можна розмовляти, як вони їдять? Хіба вони їдять вухами? — голосно допитувався він.
— Ц-цить! — удруге просичав пан Пляшкер і силоміць посадив Суботика на місце. — Будь ласка, сиди спокійно!
Дуже, просто дуже шикарний офіціант у чорному фраку підійшов до їхнього’ столика так швидко, як йому лише дозволяла його шикарність.
— Чи можна поцікавитися, що привело вас сюди? — несхвально розглядаючи Суботика і його водолазний костюм, запитав він. — Якщо вам хочеться поплавати, то йдіть краще до міського басейну. А це ресторан.
— Ми знаємо, — зніяковіло сказав пан Пляшкер. — Ми… ми б хотіли тут трохи попоїсти.
— Трохи? Ні, дуже багато, — уточнив Суботик. — У мого тата є гроші. Хочеш подивитися?
— Годі, будь ласка! — звелів пан Пляшкер.
— Як ви так хочете, — сказав Суботик і ображено замовк.
— Зачекайте хвилинку,— мовив офіціант і підійшов до іншого офіціанта. Вони про щось пошепотілися, раз у раз поглядаючи на Суботика та на пана Пляшкера.
— Мабуть, радяться про те, як нас непомітно витурити, — прошепотів до Суботика пан Пляшкер. — Ось зараз він нам скаже, що цей столик хтось замовив раніше.
Офіціант повернувся до них.
— На жаль, цей столик замовлено раніше, — сказав він. — Чи можу я запропонувати шановному панству пересісти за он той столик у глибині?
— Можеш, — великодушно дозволив Суботик. — Сподіваюся, твоє панство його вподобає. Бо цей столик такий маленький, нам і самим тут мало місця.
І він почав з цікавістю роззиратися: де ж те “шановне панство”?
— Та це ж він нас так величає, — прошепотів пан Пляшкер і підвівся.
— А, нас! А я й не знав, що я — “панство”, — запишався Суботик і з підскоком подався слідком за паном Пляшкером до невеличкого столика, що стояв у такій собі ніші, тому іншим відвідувачам його майже не було видно.
— Чи можу я запропонувати шановному панству карту? — спитав офіціант і налагодився йти.
Звісно, він мав на увазі ресторанне меню.
Суботик ухопив його за фрак.
— А що нам робити з однією картою? — поцікавився він.
— Якщо шановні панове бажають, я принесу дві карти, кожному окремо, — відповів офіціант, намагаючись визволитися від Суботика.
— Дві карти? Та ними ж ні в що не зіграєш! Для скату потрібно тридцять дві, а для “подвійної голови” аж сорок вісім!
— У нас не заведено грати в карти, — пихато сказав офіціант. — Це тобі не сільський шинок!
— То навіщо ж тоді ти так хочеш принести нам карти?
— Я веду мову не про гральні карти, юначе, — пояснив офіціант. — Я, звісно, маю на увазі меню. Карту страв.
Йому нарешті пощастило вирватися від Субо
тика.
— А, карта до страв! Ну, це мені дуже кортить покуштувати! — сказав Суботик з нетерпінням.
Офіціант приніс два меню. То були просто-таки цілі книжки! Такі товсті, мов тобі хрестоматії для восьмого класу середньої школи, ще й оправлені в темно-червоний сап’ян.
— Та ці карти — чудова страва! — сказав Суботик, коли офіціант тицьнув меню йому в руки, і хоробро відкусив шматок “карти”. — На смак добряча, тату! Натуральна шкіра з пергаментним папером! Бракує лише щіпки солі, — промимрив
він, жуючи.
— Що-о ж ти оце робиш?! — нестямно закричав “шикарний” офіціант. — Як… як ти смієш?!
— Ох, я ж порушив правила, — знітився Суботик. — Я ж знаю: з повним ротом не годиться розмовляти.
— А, он що, з повним ротом! — обурено загорлав офіціант.
Усі відвідувачі здивовано повернули голови в бік ніші. Адже тут було незвичним навіть якщо хтось заговорив уголос — і ось без тями галасував не хто інший, а ресторанний офіціант. Це вже була мало не сенсація!
— То що ж я зробив не так? — спитав Суботик. — А, згадав, згадав: я ж почав їсти меню руками, а треба було взяти виделку й ножа! “їмо не руками, ані ногами — ножем і виделкою суп…”
— Ножем і виделкою?! Тільки цього бракувало! — розлючено гукав офіціант.
— Ну то що ж тоді не так? — уголос розмірковував Суботик.— А, вже знаю: мабуть, це був десерт, а я їв його як закуску.
— То ти ще підніматимеш мене на глузи?! — заверещав офіціант і замахнувся на Суботика серветкою, що доти висіла в нього перекинута через руку.
Суботик зміряв його з голови до ніг уважним поглядом.
— Ні, — мовив він,— я тебе не підніму, ти заважкий для мене.
Аж тепер утрутився пан Пляшкер.
— Ти його не зрозумів, — пояснив він Суботикові. — Офіціант не те має на увазі. Він має на увазі, що, може, ти… хочеш водити його за носа, розумієш?
— За носа? Тут, у ресторані? Ну, якщо можна… — зрадів Суботик і підвівся.
— Тільки наважся! — пригрозив офіціант.
— А де ж тут можна важитися? Та й навіщо? — розгублено сказав Суботик.
— Коли не вмієш пристойно поводитись, тобі тут нічого шукати, втямив? Нічого шукати!
— Як же це? Сам не даєш із тобою поволоводитися за носа, ще й кричиш, — сказав Суботик. — А ось що мені тут шукати, я справді не знаю. Хіба ти щось заховав?
— Не смійся, бовдуре, не смійся! — гукнув розчервонілий з люті офіціант і погрозливо підняв догори вказівний палець.
— Не бійсь, я не сміюся. Мені й без сміху весело, — втихомирював його Суботик. — А ось тебе можна б трохи й посмішити, бо ти якийсь зовсім невеселий.
Тієї миті до розмови встряв відвідувач, що сидів за сусіднім столом:
— Шефе, та витуріть-бо нарешті цих двох типів у три шиї, а тоді принесіть мені мій паштет! Я вже двадцять хвилин чекаю!
Його дама енергійно підтакнула.
— Власне, як таких сюди пускають та ще й садовлять їх за стіл? — гостро мовила вона. — Я негайно побалакаю з адміністратором!
— Вам зовсім не треба звертатися до адміністратора, ласкава пані, я й сам із ними впораюся, — запевнив офіціант і вклонився.
— Гайда звідси мерщій із власної охоти, поки нас не вирядили силоміць, — сказав Суботикові пан Пляшкер і підвівся, збираючись іти. — Тут ми не дуже любі гості.
Офіціант кинувся за ними навздогін.
— Хвилиночку! — вигукнув він. — Ну ні, так просто ви звідси не вислизнете! За меню ви забули? Обидві карти коштували щонайменше тридцять марок.
Пан Пляшкер сягнув до кишені піджака і вклав у руку офіціантові цілий жмут двадцятимаркових банкнот.
— Ось, — мовив він недбало. — Купите собі нові меню. У золотій оправі й зі срібними аркушами.
Побачивши стільки грошей, офіціант вибалушив очі.
— Може б, ви все ж таки зосталися? Отам спереду, здається, вільний премиленький кутовий столик, — квапливо сказав він. — Не сприймайте так трагічно цього маленького непорозуміння. Адже це був просто жарт, еге ж?
— Ні, дякую, ми йдемо!— звисока мовив Суботик. — Цей ресторан для нас занадто кошмарний.
— Шикарний, — виправив пан Пляшкер, і вони з Суботиком, задерши голови, покинули негостинний заклад.
Десь так метрів за сто попереду вони побачили край дороги ятку, де продавали ковбаски.
— Ви що, хочете там пообідати? — запитав Суботик, коли пан Пляшкер рішуче рушив туди.
— Дай лиш мені поглянути, — відповів пан Пляшкер, зупинившись коло ятки.
— Ну, чи не купили б ви з одну ковбаску? Доброго-предоброго вам вечора, — сказав продавець і всміхнувся панові Пляшкеру з Суботиком. — Я саме зібрався зачинятися. Щось не дуже торгується сьогодні надвечір. Як бажаєте, то кину для
вас ще з одну на гриль.
— Та он у вас є готові, — сказав Суботик.
— Ет, ці вже пересохли, та й вони трохи припалені. Я їх і собаці своєму не подам, — відповів продавець.
— Та вони нормальні ковбаски. Беремо дві, — вирішив пан Пляшкер.
— Справді? — вражено вимовив продавець і в непевності посунув на голові свою білу кепку з козирком спершу вперед, а тоді назад.
— Справді? — й собі спитав Суботик.
— Так, справді, — сказав пан Пляшкер.
— Ну, якщо ви неодмінно бажаєте саме ці… Я можу продати їх вам трохи дешевше, — сказав продавець, зняв дві пригорілі ковбаски з гриля дерев’яними щипцями й поклав на дві картонні тарілки.
— Отак, а тепер мені б хотілося додати до кожної ковбаски порцію кетчупу, порцію майонезу та добрячу порцію гірчиці…
— Чи добре я вас зрозумів? — нерішуче спитав продавець. — Ви сказали — кетчупу, майонезу та гірчиці?..
— Авжеж, ви зрозуміли цілком правильно, — запевнив пан Пляшкер, узяв з рук у продавця дві картонні тарілки й простяг йому дві двадцятимаркові купюри. — Отак добре! — сказав він.
Покинувши враженого продавця ковбасок, пан Пляшкер відніс тарілки до маленького столика біля ятки, поставив їх там, нахилився до Суботика й сказав стиха:
— Бачу, в тебе ще лишилися на обличчі дві цятки. Одну ми зараз використаємо. Ти ж пам’ятаєш чоловіка й жінку, що ображали нас у ресторані?
— Та звісно, — відповів Суботик. — А що?
— Увага! Я хочу, щоб усі страви, що замовлені й ще будуть замовлені тими двома, стояли тут перед нами на оцьому столику, а там, у ресторані… — Він схилився ще ближче до Суботика і решту речення промовив йому на вухо.
— Добре, тату! Клас! — сміючись, вигукнув Суботик.
І враз із його обличчя зникла передостання цятка, а на столі перед ними де не взялося сім страв, супниця, три мілкі та чотири глибокі тарілки. Пан Пляшкер почав із супу з трюфелями, а тоді всмак порозкошував лососевим шніцелем у
винній підливі. Суботик спершу заходився коло теплого паштету з качиної печінки з чебрецевим цвітом, а тоді перейшов до запеченої спаржі. Після куріпки з кучерявою капустою пан Пляшкер зробив коротку перерву, якою скористався Суботик
і сам поїв усі морожені персики в сиропі. Та пан Пляшкер тим не журився: він не менше від персиків полюбляв салат.
А за кілька вулиць звідти в ресторані гірко клопотався офіціант, намагаючись виконати замовлення відомої вже нам подружньої пари.
— Чи ви знаєте, що ми чекаємо вже півгодини? — люто пробурчав чоловік.
— Та де там півгодини! Ми сидимо вже тридцять п’ять хвилин! — обурилася жінка.
— Ну, бачите, всяку добірну страву готують не за хвилину. А ви ж бо замовили кілька наших особливо вишуканих страв, чи не так? Але ваше чекання буде щедро винагороджене! — відказав офіціант.
Обоє нетерпляче спостерігали, як він підкотив до них невеличкого сервірувального візка. Зверху на ньому стояла на підігрівальниці велика овальна таця, накрита високою срібною покришкою.
Офіціант узявся за покришку обома руками й поволі, урочисто її підняв.
— То як, чи дуже забагато я наобіцяв? — запитав він і переможно подивився на подружжя, сподіваючись оплесків захвату.
Та з виразу облич обох клієнтів офіціант помітив: щось негаразд! Звернувши погляд донизу, він так і скам’янів: під срібною покришкою на великому срібному тарелі в бридкій приправі з кетчупу, гірчиці й майонезу плавали на двох розм’яклих картонних тарілках дві напівзгорілі ковбаски.
