«Механічний апельсин» Частина третя
1
— То що ж далі, га?
Про це я запитував себе, братики, другого дня, коли стояв у сірому світанку поруч із білою будівлею, що була ніби продовженням Держв’язу,— у вечірній одєждє дворічної давності, стискаючи в руках маленьку валізу з особистими вєщамі й намацуючи в кишені бабкі (їх мені ласкаво подарували вонючіє власті, щоб я міг розпочати нове життя).
Напередодні я смертельно втомився від численних інтерв’ю телебаченню, від спалахів сотень фотобліців — блим-блим! — та від настирливого випробовування мене то спровокованим насильством, то якимсь іншим ге. Кінець кінцем я повалився на ліжко, де мене й розбуркали, щоб повідомити — принаймні так мені здалося,— аби я забирався геть, ішов додому, оскільки в них, мовляв, просто немає більше сили бачити вашого скромного оповідача, братики. Отож я й стояв собі рано-раненько, брязкаючи башлямі в лівій кишені й міркуючи.
— То що ж далі, га?
По-перше, я вирішив десь поснідати, бо не мав іще й рісочки в роті,— всі ті білохалатники страшенно квапились випіхнуть мене на волю. Я тільки й устиг, що випити чашку чаю. Хоч Держв’яз стояв у дуже похмурій частині міста, довкола траплялися робітничі кав’ярні, і одну з них, братики, я невдовзі й надибав. Це було дуже вонючєє й грязноє помєщєніє з однією тьмяною лампочкою, засидженою мухами. Рабочіє вранішньої зміни розправлялися з чаєм і потворними на вигляд сосисками, жадібно ковтали кусні хліба — гам-гам! — і гукали, щоб їм принесли ще. Обслуговуввала їх дєвочка, забрьохана з ніг до голови, але дуже грудастая, і кожен з тих ненажерливих мужіков намагався мацнути її і вигукував: “Ух-ух-ух!” — а вона у відповідь пирскала: “Ги-ги-ги!” Коли я побачив це, братва, мені захотілося виблювати. Одначе натомість я ввічливо, як справжній джентльмен, замовив чай та грінку з джемом і примостився в темному кутку.
Тим часом до кав’ярні зайшов низькорослий чєловєк, продавець ранкових газет, схожий на хитрого і грязного карлика-прєступніка, у залізних окулярах з товстими скельцями й одєждє кольору гнилого смородинного пудингу. Я купив газети, щоб підготуватися до нормальной жізні й побачити, що ж там діється в мірє. Газета була, мабуть, урядова, бо на першій сторінці тільки й ішлося що про обов’язок кожного чєловєка рішуче підтримати уряд на наступних загальних виборах, які мали відбутися за кілька тижнів. Автори статей розхвалювали здобутки уряду за минулий рік із чимось там — збільшення експорту, чудовий курс зовнішньої політики, поліпшення соціального забезпечення і таке інше ге. Але найбільше вихваляли уряд за крок, завдяки якому міські вулиці ось уже півроку безпечні для мирних нічних перехожих. Цей крок полягав у підвищенні платні полісменам, які стали суворіше переслідувати юних хуліганів, збоченців, волоцюг і таке інше ге. Все це не дуже інтєрєсовало вашого скромного оповідача. На другій сторінці було невиразне фото чийогось дуже знайомого обличчя. Нарешті мені сяйнуло, що це ж бо я сам. Вигляд у мене був похмурий, переляканий — певна річ, через постійне блимання фотоббліців. Під знімком писалося, що я — перший випускник нового Державного інституту виправлення злочинців. Мене, мовляв, вилікували від злочинних інстинктів лише за два тижні, і тепер я став громадянином, що шанує закони. Одне слово, фа-фа-фа, ля-ля-ля. Поруч я надибав хвалебну статтю про “метод Людовіка”, мудрість уряду й таку іншу дурню. Була там і фотографія ще одного чєловєка, якого я також упізнав,— то був міністр нутрощних справ. Він, схоже, аж надувся від гордощів, що скоро настане час, коли не буде злочинців, коли зникне страх перед підступними нападами хуліганів, збоченців, волоцюг та інших покидьків. Я простогнав: “0-о-ох!” — і пожбурив газету на підлогу. Вона впала й накрила калюжу розлитого чаю та харкотиння отих брудних тварин, що харчувалися в кав’ярні.
— То що ж далі, га?
Пора вже було, братики, хиляти додому й зробити приємний сюрприз
татусеві й матусі — єдиний їхній син і спадкоємець повернувся в сімейне лоно! Потім я ляжу в своїй малєнькой кімнатці-гімнатці на ліжко й слухатиму музику, розмірковуючи, як влаштувати мою жізнь далі. Напередодні реєстратор дав мені довгий список місць, де я міг знайти роботу, і попередив по телефону кількох чуваків щодо мене. Та я, братики, не мав наміру відразу закачувати рукава. Спершу нємножко відпочину, спокійно все обміркую в ліжку, послухаю чарівну музику.
Автобусом я дістався до Центру, звідти іншим автобусом до Кінгслі-авеню і невдовзі опинився біля будинку 18-А. Повірте, братики, серце в мене збуджено затьохкало — тук-тук-тук! Довкола було тихо, зимовий ранок тільки починався, і коли я зайшов до вестибюля, то не побачив нікого, крім отих нагіх мужчін та женщін із “Величі праці”. Мене здивувало, братики, те, що картину почистили,— більше не було’ ані’ ругатєльств, які вилітали з вуст величних трударів, ані соромітних органів, домальованих до нагіх тєл розбещеними мальчікамі. Дивно було й те, що ліфт працював. Щойно я натис кнопку, він із шурхотом під’їхав, а коли я ввійшов до кабіни, мене просто вразила її чистота.
Я піднявся на десятий поверх і побачив двері до квартири 10-8, які зовсім не змінилися, а коли дістав з кишені ключа, то лапкі в мене затремтіли, аж затіпалися. Однак я впевнено встромив ключа в замок, повернув, відчинив двері, ступив до квартири й уздрів три пари здивованих, навіть переляканих глядєлок, які вп’ялися в мене. Це були те і ем, що саме снідали, а також іще якийсь чєловєк у сорочці й підтяжках — він, братики, сьорбав чай із молоком і жер, плямкаючи, яєчненцію з грінкою, наче в себе вдома. Саме цей незнайомий хрєн і озвався перший:
— Ти хто такий, приятелю? Де взяв ключа? Ану вийди, поки я не розтовк тобі пику. Вийди й постукай. А тоді поясниш, що тобі треба. Та хутчій!
Татусь із матусею стояли, мов заціпеніли. Я побачив, що вони ще не читали газети, а тоді згадав, що її приносять уже після того, як татусь іде на роботу. Аж тут матуся промовила:
— Ох! Ти втік. Чкурнув! Що нам тепер робити? Сюди ж прийде поліція, ох-ох! Невдячний і невиправний хлопчисько, ти нас завжди ганьбиш!
І вона-хто не вірить, хай поцілує мене в гузно-захлипала: “У-ю-юй!” А я став пояснювати, що батько й мати можуть, якщо бажають, подзвонити до Держв’язу. Незнайомий мужік насуплено сидів і дивився на мене так, наче збирався затопити своїм волохатим кулачиськом мені в ліцо. Отож я поцікавився:
— А чи не відповіси тепер мені, брате, ти? Що ти тут робиш і відколи? Мені не сподобався тон, яким ти щойно говорив. Затям собі. А тепер відповідай!
Той мужік був із рабочіх — потворний як смерть, років тридцять-сорок; він тільки роззявив пасть, але не міг вимовити жодного слова. Тоді втрутився татусь:
— Все це дуже несподівано, синку. Ти мав би нас попередити, що прийдеш. Ми гадали, що тебе випустять принаймні років через п’ять-шість. Але це не означає,— додав він якось дуже сумно,— що ми не раді тебе бачити на волі.
— Хто це? — спитав я. — Чому він мовчить? Що тут діється?
— Це Джо,— пояснила мати. — Він тут живе. Наш пожилець. Ох, Боже ж мій, Боже!
— Гей ти! — озвався той Джо. — Я все про тебе чув, хлопче. Знаю, що ти накоїв, розбивши серце своїм бідолашним, багатостраждальним батькам. Отже, повернувся, еге ж? Повернувся, щоб знову зробити їхнє життя пеклом, так? Тільки через мій труп, чуєш?! Адже я для них тепер як рідний син, а не просто пожилець.
Якби не моє раздражєніє і почуття нудоти, то я б, братва, голосно рассмєялся, бо цей хрєн, на вигляд такого самого віку, що й мої те і ем, спробував своєю “синівською” рукою обняти мою заплакану матір!
— Гаразд! — кинув я, відчуваючи, що ось-ось і сам захлипаю. — Годі! Даю тобі п’ять мінут, щоб ти звільнив мою кімнату від своїх дєрьмових вєщєй.
Я рушив до кімнати, хоча Джо й спробував якось незграбно мене перепинити. Коли я відчинив двері, в мене урвалося серце: я побачив, що це кімната-гімната вже не моя, братики. Всі вимпели зі стін позникали, натомість той жлоб поначіплював фотографій боксерів, а також усієї збірної команди, де всі сиділи, самовдоволено позгортавши на грудях руки, а перед ними стояв сріблястий щит. Помітив я й інші пропажі. Зник стереопрогравач і шафа для платівок, так само, як і моя замкнена заповітна скринька, де зберігалися пляшки, “зіллячко” й два блискучі чисті шприци.
— Не обійшлося без чиїхось вонючіх лап! — закричав я. — Що ти зробив з моїми особистими вєщамі, ти, гидкий вискрєбиш? Хоч я звертався до Джо, відповів мені батько:
— Все забрала поліція, синку. Розумієш, тепер новий порядок відшкодування збитків потерпілим.
Як на мене, це було дуже суворо, щоб не сказати жорстоко, але я враз відчув такий страшний біль у голівері, а в роті мені так пересохло, що довелося якомога швидше ковтнути молока з пляшки на столі.
— Бридкі, свинячі манери! — зауважив на це Джо.
— Але ж вона померла! — обурився я. — Вона померла!
— Лишилися коти, синку,— сумно пояснив батько. — Про них не було кому дбати, адже заповіту не зосталося. Потрібно було найняти людину, яка б їх годувала. Отож поліція продала твої речі, одяг і таке інше, щоб було на що доглядати котів. Такий закон, синку. А втім, ти не з тих, хто його дотримується.
Я мусив сісти. Той Джо відразу фиркнув:
— Спершу спитай дозволу, а тоді сідай, невиховане порося! Я бистро обернувся й кинув йому:
— Стули свою брудну жирну пащеку, ти!
І вмить відчув нудоту. Довелося, дбаючи про здоров’я, повестися розумніше, навіть вдати усмішку.
— Гаразд,— сказав я,— це моя кімната, і ніхто не стане цього заперечувати. І це мій дім. То що ви мені запропонуєте, любі те і ем?
Обоє дивилися так само похмуро, а мати наморщила мокре від сліз ліцо й наче аж дрижаки хапала.
— Все це треба обміркувати, синку,— зрештою озвався батько. — Ми ж бо не можемо прогнати Джо, не можемо просто взяти й виставити його за двері, адже так? Джо працює тут за дворічним контрактом, і ми з ним уклали угоду, правда, Джо? Я хочу сказати, синку, ми думали, що ти будеш у в’язниці ще довго, а ця кімната стояла порожня.
По татусевому ліцу було видно, як йому соромно. Я лише посміхнувся й промовив;
— Я вже віжу. Ви звикли до спокою і до зайвих бабок. Ось у чому річ. А ваш син — це самі прикрощі.
І тут, братики,— хто не вірить, хай поцілує мене в гузно,— я заплакав, так мені стало шкода себе.
— Розумієш, синку,— сказав батько,’— Джо вже віддав нам гроші за наступний місяць. Тобто, хоч би що ми вирішили, вимагати, щоб він забрався геть, ми не можемо. Правда, Джо?
— Я звик думати про вас двох як про своїх батька й матір,-відповів той Джо. — То хіба сумління дозволить мені піти тепер і залишити вас на ласку оцього малого чудиська, що перестало бути справжнім сином?! Зараз він плаче, але все це — хитрощі й прикидання. Виженіть його, хай знайде собі кімнату десь-інде. Хай зрозуміє свої помилки і те, що такий поганий хлопець не заслуговує на таких добрих батька й матір, як ви.
— Ну гаразд,— сказав я і, все ще зі сльозами на очах, підвівся. — Тепер я розумію, що й до чого. Нікому я не потрібен, ніхто мене не любить. Я стільки вистраждав, а всім здається, що цього замало. Я бачу.
— Ти примушував страждати інших,— відрубав той Джо. — І тепер тобі залишилося тільки одне: постраждати як слід самому. Ми збиралися тут вечорами за сімейним столом, і мені все розповіли про твої вчинки. Я був просто приголомшений. Часто мені від тих історій ставало аж погано.
— Як би мені хотілося,— зітхнув я,— повернутись назад до тюрми! До доброго старого Держв’язу… Зараз я вшиюсь. І ви ніколи вже мене не побачите. Я сам влаштую свою жізнь, красненько вам дякую. Хай це буде на вашій совісті.
— Не треба все це так сприймати, синку,— пробелькотів татусь, а матуся захлипала: “У-ю-юйІ” —і потворно скривила ліцо.
А той Джо обійняв її і почав гладити та заспокоювати, як безумний. Похитуючись, я почалапав до дверей і забрався геть, залишивши їх на самоті з тяжким гріхом, братики.
І пішов я, братва, вулицею, куди глаза світять, і перехожі здивовано витріщались на мою вечірню одежду. Того паскудного зимового ранку було холодно, я весь тремтів і мріяв утекти світ за очі, щоб не думати про всі ці вєщі. Автобусом я доїхав до Центру, а тоді повернувся пішки назад до Тейлор-плейс. Тут була крамниця грамплатівок “Мелодія”, куди я колись учащав, братики. В крамниці начебто нічого не змінилось. Я ввійшов, сподіваючись побачити Енді, голомозого, худющого, люб’язного маленького чєловєка, в якого я в давні добрі часи купував платівки. Однак Енді там уже не було, братики. В крамниці стояв вереск і писк запелюшників (цебто підлітків) — мальчіков та ципок, які слухали жахливі поп-пісні, ще й витанцьовували під них, а чувак за прилавком, сам учорашній запелюшник, клацав пальцями й смєялся, як безумний. Я підійшов до нього, дочекався, поки він зволить звернути на мене увагу, й сказав:
— Я б хотів послухати Моцарта, номер сорок.
Не знаю навіть, чому саме це мені так запам’яталося.
— Що сорок, друже?-перепитав продавець.
— Симфонію,— пояснив я. — Симфонію номер сорок соль-мінор.
— Ти ба! — вигукнув один із запелюшників, що танцювали; пасма волосся закривали йому глядєлкі. — Сміхфонію! Справді сміх — він хоче сміхвонію! Я відчув раздражєніє, однак мусив тримати себе в руках, тож тільки всміхнувся до чувака за прилавком, а також до всіх запелюшників, що витанцьовували й кричали.
— Пройди до фонокабіни, друже,— запропонував продавець. — Я перемкну програвач туди.
Я зайшов до тєсной кабіни, де можна було послухати платівку, перше ніж її придбати, і чувак увімкнув для мене програвач. Однак замість Моцартової Сорокової зазвучала “Празька” — мабуть, той чувак схопив першу-ліпшу платівку, що стояла на полиці. Це викликало в мене страшенне раздражєніє, але я мусив погамувати його, боячись болю й нудоти. Та я забув про те, про що не повинен був забувати від самого початку, ще коли вирішив розважитись. Ті виродки-лікарі зробили так, що від музики, яка будила в мені почуття, я нездужав, так наче смотрєл насильство чи збирався вчинити його сам. Річ у тім, що кожен показаний мені фільм про насильство супроводжувала музика. Я пригадав, зокрема, страшний нацистський фільм, у якому звучав фінал П’ятої симфонії Бетховена. І тепер мені й чарівний Моцарт видався бридким. Я прожогом кинувся з крамниці під смєх запелюшників та крики продавця: “Егей-гей!” Але я вже нічого не слухав. Хитаючись, мов сліпий, я пошкандибав через дорогу й завернув за ріг до молочного бару “Корова”. І тут я збагнув, чого хочу.
Було ще рано, і бар виявився майже порожній. Одначе й це мєсто мало тепер незвичайний вигляд — стіни розмальовані червоними коровами, що нібито ревли, за стойкою — незнайомий мені чєловєк. А втім, коли я сказав: “Велику порцію молока-плюс”,— той чєловєк із довгастим, свіжовиголеним ліцом зрозумів, що мені треба. Взявши своє молоко-плюс, я пройшов до одного з окремих “стійл” попід стінами — вони навіть мали штори, щоб затулятися від загального залу,— сів на м’який стілець з ворсистим сидінням і жадібно припав до склянки. Вицмуливши все, я відчув, що “поїхав”. Глазамі, як рогом, уперся в підлогу, де валялася сухозлітка від коробки з труїлками,— прибирали в тому мєстє завжди сяк-так, братики. Шматок сухозлітки все ріс, ріс і нарешті так яскраво спалахнув та засяяв, що я аж моргала примружив. Сухозлітка стала така велика, що обернулася не лише в кабінку, в якій я сидів, але й у цілу “Корову”, в цілу вулицю, в ціле місто. А тоді стала цілим світом, усією сутністю, братики, омиваючи, наче море, кожну вєщь, реальну чи уявну. Я почув, що видаю якісь звуки й белькочу химери на зразок: “Любі померлі пращури, пасть не може мати різні форми”,— й таке інше ге. Потім мені явилося видіння, що проступило крізь суцільне срібло; спалахнули невіданниє барви, і вдалині, братики, я угледів групу статуй, що все наближалися й наближалися, яскраво освітлені знизу й згори. То був сам Бог та його небесні ангели й святі; всі вони виблискували, мов бронзові, і мали бороди й офігєнниє крилья, що здіймалися під повівами вітру. Отож статуї не могли бути ні з каменю, ні з бронзи, так само, як і їхні глядєлкі, живі й рухливі. Велетенські постаті насувалися, насувались і, здавалося, ось-ось мене розчавлять. І тоді я почув власний візг: “А-а-ай!” — і відчув, що позбувся всього — одєжди, тєла, розуму, ім’я, всього-всього. І мене охопило райське блаженство. Тут почувся шум, так наче щось обвалилося й розсипалось, а Бог, ангели й святі закивали до мене голіверами, немовби хотіли сказати, що ще не настав мій час, але я, мовляв, можу спробувати іншим разом. А тоді все довкола з’юрмилося, вибухнуло смєхом і розтануло, яскраве тепле світло обернулося крижаним, і я знов опинився там, де був,— на столі порожня склянка, мене душать сльози. а мозок свердлить думка про те, що єдиним правильним рішенням буде смерть.
Така була думка, і я виразно усьок, що мушу робити. Але як це здійснити, достеменно не знав, бо ніколи про таке не замислювався, братики. У валізці в мене лежала брітва-горлорізка, та щойно я уявив собі, як сам себе поріжу і хлюпне моя червоненька кровиця, до горла відразу підступила нудота. Мені хотілося чогось іншого, не пов’язаного з насильством, від чого б я просто тихенько заснув. І вашому скромному оповідачеві настав би капєц, і він уже нікому не завдавав би клопоту. Можливо, сяйнуло мені, варто сходити до публі-біблії, тут, за рогом, і знайти книжку про те, як краще заподіяти собі безболісну смерть. Я уявив, як помру і як усі мене жалітимуть — і те, і ем, і той вонючій Джо, справжній загарбник, а також доктор Бродскі і доктор Бреном, і той міністр нутрощних справ, і всі інші. І хвалькуватий вонючій уряд теж. Коли я вихопився на зимову вулицю, був уже день — близько другої години, як показував офігєнний годинник на площі. Отже я “мандрував” завдяки молоку-плюс трохи довше, ніж сподівався. Я рушив униз бульваром Марганіта, завернув на Бутбі-авеню, потім ще раз завернув за ріг і дістався до публі-біблії.
Це було старе говьонноє мєсто, куди я приходив, пригадую, ще зовсім соплівим мальчіком, років у шість. Воно поділялося на дві частини — на абонемент і на читальну залу, де лежало повнісінько газет та журналів і стояла вонь від літніх людей — їхні тєла смерділи старістю й нуждою. Ті підстарки стояли по всій залі біля газетних стендів, відсапувались, гикали, розмовляли самі з собою і з поважним виглядом перебігали глазамі шпальти в пошуках новин; інші сиділи за столами й проглядали чи вдавали, що проглядають, журнали; дехто куняв, дехто навіть громко хропів. Спершу я й забув, чого сюди прийшов, а коли з удівлєнієм пригадав, що хотів прочитати про безболісну смерть, то посунув до полиці з довідковими вєщамі. Тут стояло чимало книжок, але назва жодної, братики, мене не задовольняла. Був там і медичний довідник. Я взяв його, розгорнув, але побачив безліч малюнків і знімків жахливих ран та виразок і відразу відчув себе недобре. Я поставив довідник на місце і взяв велику книгу, так звану Біблію, гадаючи, що вона мене умиротворить, як це бувало в далекі держв’язівські часи (насправді не такі вже й далекі, але мені вони здавалися просто прадавніми). Я примостився на стілець і почав читати. Проте знайшов тільки про те, як сімдесят разів по сім падала кара Божа, як проклинали й долбалі один одного іудеї. Від усього цього мене також занудило. Я трохи не розплакався, і старезний патлатий мужік, який сидів навпроти, поцікавився:
— Що з тобою, синку? Що сталося?
— Я хочу померти,— відповів я. — Ситий по саму зав’язку. Остогидло жити. Старпьор, що читав поруч зі мною, просичав: “Тсс!”-і навіть не підвів погляду від якогось безумного журналу з большімі геометричними вєщамі. А той перший мужік зауважив:
— Ти ще зовсім юний для таких думок, синку. Поглянь, весь світ перед тобою.
— Так,— гірко відказав я. — Як накладна грудь.
Хрєн, що читав журнал, знову просичав: “Тсс!” — і звів цього разу очі, і раптом час для нас із ним покотився назад. Я побачив, хто це. А він дуже громко проказав:
— У мене, хвалити Бога, добра зорова пам’ять. Я запам’ятовую обличчя назавжди. Нарешті, дяка Всевишньому, ти мені попалося, собача!
Так, це був журнал “Кристалографія”. Саме його ніс він колись із біблії. А штучні щелепи гарненько тоді хруснули! Одєжда була пошматована, книжки теж, і всі — про кристалографію. Мені спало на думку, братики, що найліпше було б відразу накивати звідти п’ятами. Але той старпьор підхопився на ноги й безумно закричав до всіх старих кахикал, що стояли з газетами в руках попід стінами або куняли над журналами за столами:
— Він у наших руках! Це те бридке собача, що колись знищило книжки із кристалографії-рідкісні видання, яких більше ніде немає!
Зчинився страшенний галас, так наче той старпьор утратив не книжки, а голівера.
— Ось він, один із брутальних молодих боягузів! — репетував старпьор. — Тепер він серед нас, у наших руках! Це ввін зі своїми дружками глумився наді мною, бив мене кулаками й копав ногами! Вони мене роздягли, видерли мої щелепи! І реготали з моїх кривавих ран і зойків! А тоді стусанами прогнали додому, голого, очманілого!
Це було, як ви, братики, знаєте, не зовсім так. На ньому все ж лишалася сяка-така одєжда, тож зовсім нагой він не був.
-Минуло вже понад два роки!-прокричав я в отвєт.-Я відбув покарання! І дістав науку! Он подивіться — мій знімок у газетах!
— Покарання, кажеш? — прорипів один дідуган, схожий на колишнього солдата. — Та таких, як ти, треба знищувати! Мов шккідливих комах! Оце й буде покарання!
— Гаразд, гаразд,— згодився я. — Кожен має право на власну думку. Прошу у всіх пробачення. А тепер я мушу бігти.
І я рушив геть з цього безумного старпьорского мєста. Аспірин — ось де вихід! Якщо проковтнеш сотню таблеток, напевне сконаєш. Аспірин, що продається в аптеці. В цю мить “кристалографічний” хрєн закричав:
— Не випускайте його! Цю бездушну свинюку треба покарати по-справжньому! Хапайте його!
І ось, братики,— хто не вірить, хай зробить те, про що я вже казав,— кілька старих маразматиків, років під дев’яносто кожному, вчепилися в мене своїми тремтячими лапкамі. Від воні віджилості й хвороб, якою несло від тих здохляків, я відчув легку нудоту. “Кристалограф” насів на мене і став кволо долбать по ліцу. Я спробував був вирватися й злиняти, однак старечі руки, що тримали мене, виявились дужчими, ніж я гадав. Тут і решта старпьоров підшкутильгали від своїх газет, щоб не відпустити вашого скромного оповідача. Вони вигукували бєзумниє вєщі:
— Бий його! Топчи! Смерть йому! В зуби йому! І таке інше ге.
Я добре розумів, у чому річ. Адже старі — як діти. А дехто з них белькотів:
— Бідолашний Джек! Це собача трохи не вбило сердешного Джека!.. — І таке інше, наче все сталося лише вчора.
А втім, так вони, певно, й гадали. І ось уже ціле море вонючіх брудних старпьоров зібралося довкола, намагаючись учепитися в мене своїми немічними лапамі з Ороговілими нігтями. Вони важко сапали й кричали, і попереду був наш “кристалографічний” кент, що раз у раз долбал мене по голіверу. А я, братва, навіть і не пробував дати їм здачі, бо краще бути побитим, аніж відчути нудоту й страшний біль. Хоча вже саме це насильство викликало в мене враження, ніби нудота визирає десь із-за рогу й очікує нагоди нахабно підкотитись мені до горла.
Нарешті з’явився службовець, ще досить молодий чєловєк, і закричав:
— Що тут діється? Припиніть негайно! Це читальна зала! Однак ніхто на нього не зважав. Тоді він попередив:
— Гаразд, у такому разі я викличу поліцію.
І я — ніколи б у жізні не подумав, що на таке здатний — вигукнув:
— Так, так, викличте, захистіть мене від цих божевільних старих! Службовець, як я помітив, не палав бажанням устрявати в драку, щоб вирвати мене з пазурів шалених, біснуватих старпьоров. Він просто кинувся до свого кабінету чи кудись інде, де був телефон. Старпьори вже ледве дихали, і я відчув, що досить легенько штовхнути їх, і вони полетять сторчака. Однак так само незворушно дозволяв їм обліплювати мене старечими лапамі й, заплющивши глаза, терпів немічні толчкі в ліцо і слухав захекані вигуки:
— Собача! Малолітній убивця! Хуліган! Шибеник! Смерть йому!
Кінець кінцем мене так боляче долбанулі по носі, що я сказав собі: “Та ну його к бісу, блін!”— розплющив глаза і заходився виборсуватись. Зробити це, братики, було зовсім не важко. І ось я вже з криком вихопився в коридор. Але ті старі месники кинулися мене переслідувати. Вони хапали, мов перед смертю, повітря й намагалися увігнати свої розчепірені, хижі тремтячі пазурі у вашого друга і скромного оповідача. Підставивши ніжку, вони звалили мене на підлогу й почали копати ногами, аж поки я, зрештою, почув голоси молодих мужіков:
“Годі, годі, негайно припиніть!” — і зрозумів, що то прибула поліція.
2
Геть очманілий, я бачив усе нєчьотко, але був певен, братва, що колись уже зустрічався з тими фараонами десь в іншому мєстє. Того, котрий схопив мене й потяг аж до виходу з біблії, я зовсім не знав; як для рожі він видався мені надто юним А от спини двох інших я, побий мене грім, уже колись бачив. Ті двоє весело і з великим удовольствієм періщили коротенькими нагаями старпьоров, покрикуючи.
— Ось вам,ось вам, розбишаки! Знатимете, як бешкетувати й порушувати державний спокій, негідники!
Так фараони позаганяли тих напівживих старих месників, що важко сапали й стогнали, назад до читальні, а тоді, із задоволеним смєхом, повернулись і уздріли мене. Старший з них вигукнув:
— Боже ж ти мій! Та це ж Алекс! Давненько не бачились, кентику. Як тобі ведеться?
Я був геть приголомшений. Уніформа і шлем не давали розгледіти як слід того, хто говорив, але його ліцо й голос здалися мені знайомими. Я глипнув на другого — бєзумноє ліцо, посмішка до самих вух. Тут не було ніяких сумнівів. Ще дужче ошелешений, я знову перевів погляд на того, що божився. Так, це був гладкий Баржа, мій давній ворог. А другий, певна річ,— Дим, колись мій кентик і ворог смердючого цапа Баржі, а тепер — фараон, в уніформі й шлємє, з нагаєм, щоб наводити порядок.
— Та ні, не може бути,— пробелькотів я.
— Здивований, еге ж?— 1 Дим видав добре мені знайоме “У-ха-ха!”
— Це неможливо,— сказав я. — Цього не може бути. Я не вірю.
— Але ж ти на власні глаза бачиш,-ошкірився Баржа. —Ніяких трюків, ніякого чародійства, кентику. Звичайна робота для двох хлопців, що вийшли із шкільного віку. Поліція.
— Та ви ще зелені,— заперечив я. — Надто зелені. Таких малолєток, як ви, ніхто не міг зробити рожамі.
— Були зелені,— кинув Дим-полісмен. Я цього ніяк не міг утямити, братики, не міг, і край. — Були, юний кентику. І ти був зелений, власне, найзеленіший, А тепер ось ми які.
— Все одно не вірю,— не вгавав я.
Тобі Баржа, тобто Баржа-рожа, чого я ніяк не міг сприйняти, звернувся до того юного фараона, котрий тримав мене і котрого я не знав:
— Гадаю, Рексе, краще буде вдатися до негайного покарання. Хлопці — це хлопці, як завжди. Не варто розводити формальності у відділку. Цей просто знову взявся за своє. Ти його, звісно, не можеш пам’ятати, а от ми пам’ятаємо. Він напав на цих старих беззахисних дідків, і вони дали йому належного відкоша. Ім’ям держави ми мусимо сказати й своє слово.
— Що все це означає? — запитав я, не вірячи своїм вухам. — Вони самі накинулися на мене, братики. Ви ж бо не на їхньому боці, такого просто не може бути. Чуєш, Диме? Це ж був той старпьор, над яким ми колись познущались, а тепер він вирішив нємножко помститися, хоч минуло стільки часу.
— Так, часу минуло багато,— погодився Дим. — Я вже тих днів добре й не пам’ятаю, І не називай мене більше Димом. Кажи ^полісмен”.
— Досить спогадів!-кинув Баржа. Він був тепер не такий гладкий, як колись. — Неслухняних мальчіков, охочих різатися ббрітвой, треба приструнювати.
Вони скрутили мене й витягли з біблії. На вулиці чекала поліційна машина, і той, котрого звали Рексом, сів за кермо. Мене запіхнулі в машину, а я ніяк не міг позбутися відчуття, що все це жарт. Мені здавалося, ніби Дим ось-ось скине з голівера свій шлем і вигукне: “У-ха-ха!” Одначе шлем він не скидав. Намагаючись перебороти страх у душі, я поцікавився:
— А Піт, що сталося з Пітом? Джорджі скінчив так трагічно… Я про нього чув.
— Піт? Атож, Піт…-проказав Дим.-Здається, я пригадую таке ім’я. Я помітив, що ми виїздимо за місто, й запитав:
— Куди це ми?
Баржа — він сидів на передньому сидінні — обернувся й пояснив:
— Ще видно, тому поїдемо за місто. Там хоч по-зимовому й голо, зате безлюдно і затишно. Людям у місті навряд чи варто дивитись на наші негайні покарання. Наводити порядок на вулицях доводиться не завжди. — І знову повернувся до мене спиною.
-Чуєш,-покликав я його,-я чогось нічого не второпаю. Те, що було, давно загуло. За колишні свої вчинки я відбув покарання. Мене вилікували.
— Про це нам читали,— підтвердив Дим. — Старший офіцер усе нам прочитав. Він сказав, що це дуже гарний метод,
— Читав тобі? — перепитав я трохи зневажливо. — Невже ти й досі такий “димний”, що не вмієш сам прочитати, братухо?
— Е ні,— лагідно й співчутливо протяг Дим. — Не кажи так більше. Досить, кентику!
Він щосили долбанул мене в рило, і з мого роз’юшеного носа відразу зацебеніла кров.
— Мене завжди оточували зрадники,— гірко промовив я, втираючи ладонью кров. — Я приречений на самко-мотність.
— Отут,— сказав Баржа. — Це те, що треба.
Ми зупинилися за містом. Довкола стояли голі дерева, деякі з них порипували під вітром, а здалеку долинало жужжаніє якоїсь сільськогосподарської машини. Вже сутеніло, була якраз середина зими. Навколо ані людей тобі, ані тварин. Лише ми вчотирьох.
— Вилазь, Алексе! — наказав Дим. — Зараз, хлопчику, дістанеш своє малєнькоє наказаніє.
Весь той час, поки вони вправлялися, водій сидів у машині за кермом, курив труїлку й почитував книжечку. Він увімкнув світло в салоні, щоб було краще видно. І зовсім не зважав на те, що витворялі Баржа й Дим з вашим скромним оповідачем. Не стану переказувати, що саме вони витворялі,— крізь жужжаніє сільгоспмашини та порипування голих дерев чулося лише зітхання та глухі удари. В освітленій машині водій незворушно гортав книжку, пускаючи хмарки тютюнового диму. А мене, братики, тим часом лупцювали. Нарешті Баржа чи, може, Дим — не скажу напевне, хто саме,— кинув:
— Мені здається, кентику, досить. А ти як гадаєш?
Наостанку кожен із них долбанул мене в ліцо, я зваливсь і простягся на обмерзлій траві. Було холодно, але я цього не відчував. А вони обтрусили ладоні, натягли шлеми та мундири, що їх перед тим поскидали, й повернулися до машини.
— Побачимось іншим разом, Алексе! — гукнув Баржа, а Дим лише по-блазенському заухахакав. Водій дочитав сторінку, відклав книжку, ввімкнув мотор, і вони рушили в бік міста, помахавши мені на прощання,— колишній мій кентик і колишній ворог. А я так само лежав — знеможений, виснажений.
Отже, не встиг я вийти з ув’язнення, як мене страшенно побили. А тут ще й полив крижаний дощ. І не видно було ні людей, ні світла в будинках. Куди мені йти, безпритульному, із самими дрібняками в карманах? Я заридав: “Ой-ой-ой! А тоді підвівся й пішов.
3
Дім, дім, дім… Я мріяв про дім, братики, і справді йшов до дому, цебто до “Оселі”. В темряві я збився з дороги й рушив не в бік міста, а туди, звідки долинало жужжаніє сільгоспмашини. Цей шлях привів мене до селища, В мене було таке враження, ніби колись я його вже бачив. А втім, нічого дивного, всі селища схожі, особливо в тємнотє. З одного боку були будинки, з другого — щось на зразок шинку, а в кінці селища в самко-мотності стояв маленькій котеджик. На воротах вилискувала назва: “Оселя”. Я змок під крижаним дощем до рубця, моя модна одєжда мала жалюгідний, зворушливий вигляд, чудовий “німб” на голівері обернувся в скуйовджені вонючіє патли, на ліце, я був певен, лишилися подряпини й синці, а кілька зубьєв, щойно я торкнув їх язиком, або ж болталом, випали. Все тєло нило, мучила спрага. Роззявивши пасть, я ловив холодні краплі. Шлунок, у якому не було піщі від самого ранку,— та й тоді, братики, він дістав її не багато,— бурчав: бур-р-р-р!
Отже, котедж називався “Оселя”, і саме тут, можливо, жив чєловєк, ладний прийти на допомогу. Я відчинив ворота, трохи не посковзнувшись на стежці,— від дощу вона взялася крижаною кіркою,— підійшов до будинку і обережно, благальне постукав у двері. Ніхто не відгукнувся, отож я постукав дужче й дужче й довше і нарешті почув, як у передпокої зачовгали чиїсь кроки. Двері прочинились, і чоловічий голос запитав:
— Хто там? Чого треба?
— О, будь ласка, допоможіть! — попросив я. — Мене побили полісмени й кинули на дорозі помирати. Прошу вас, сер, дайте мені напитись і дозвольте трохи обігрітися.
Двері широко відчинилися, і я побачив м’яке світло й вогонь, що потріскував — трісь-трісь-трісь! — у каміні.
— Заходь,— сказав чєловєк,— хоч би хто ти був. Хай помогає тобі Бог, бідолашний страднику. Заходь, і дай-но я тебе огляну.
Похитуючись, я ступив у передпокій. Героя з себе я, братики, не вдавав, бо справді почувався знесиленим, помолоченим. Той добрий чєловєк узяв мене за плечі й підштовхнув до кімнати, в якій палав камін і яку я, звичайно, відразу впізнав. Аж тепер я збагнув, чому назва “Оселя” на воротах видалась мені такою знайомою. Я зиркнув на того чєловєка, а він співчутливо подивився на мене, і я пригадав тепер і його. Ясна річ, він мене не пам’ятав, бо в ті безтурботні часи я й мої так звані кенти, як ішли на моцниє дракі, пакості чи кражі, влаштовували маскарад — надягали маски. Це був приземкуватий мужік середніх літ — тридцяти, сорока чи й п’ятдесяти — в очках.
— Сідай ближче до вогню,— сказав він. — Зараз я принесу тобі трохи віскі й теплої води. Боже мій, боже мій, як же тебе побили! Він дбайливо оглянув мій голівер і ліцо.
— Це поліція,— пояснив я. — Клята суча поліція.
— Ще одна жертва,— зітхнув він. — Жертва нашого часу. Гаразд, піду принесу віскі, а тоді промию тобі рани.
Коли він вийшов, я роззирнувся в тій малєнькой затишній кімнаті. Безліч книжок, камін, кілька стільців. Було видно, що тут бракує жінки. На столі стояла друкарська машинка, поруч валялися аркуші паперу, і я згадав, що той чєловєк був письменник. “Механічний апельсин” — так називався тоді рукопис. Смішно, що це збереглося в моїй пам’яті. А втім, краще б я про це не згадував, бо тепер відчув потребу в допомозі й співчутті. А все — оті грязниє ублюдкі в жахливій білій будівлі, то вони зробили з мене такого безпорадного і спраглого на доброту. Навіть більше, тепер мені й самому хотілося поспівчувати комусь і допомогти, аби лиш хтось потребував цього.
— А ось і я,— сказав господар, повернувшись. Він дав мені склянку гарячого підбадьорливого пойла, я випив і відчув себе краще. Потім він промив подряпини в мене на ліце і промовив:
— Зараз приймеш гарячу ванну, а тоді вже розповіси про все за вечерею. Поки купатимешся, я приготую чогось гаряченького.
Я не міг стримати сліз, братва, такий він був добрий. А чєловєк, мабуть, побачив, що глаза мої на мокрому мєстє, бо поплескав мене по плечу й сказав:
— Ну ж бо, годі, годі !
Отож я піднявся сходами, прийняв ванну, а він приніс мені піжаму й халат, нагріті над каміном, а також стоптані тапочкі. І хоч у мене ще стріляло в голові й боліло все тєло, я вже був певен, що невдовзі почуватимусь багато краще. Коли я зійшов униз, то побачив, що він накрив уже в кухні стіл, поклав хлібину й поставив пляшку гострого соусу “Пріма”. Потім додав ще чудову яєчненцію з ломтікамі шинки та розвареними сосисками, а також два кухлі солодкого чаю з молоком. Сидіти в теплі й вечеряти було просто кайфово. Я відчув, що страшенно зголоднів, тому, з’ївши яєчню, заходився ковтати ломтік за ломтіком хлєб, намазуючи його маслом і суничним варенням, яке брав із здоровєнной банкі
— Краще вже не буває,— признався я. — Як же я вам за все це віддячу?
— Мені здається, я знаю, хто ти,— сказав господар. — Якщо ти справді той, кого я маю на увазі, то ти, друже, прийшов туди, куди треба. Чи то не твоє фото надрукували сьогодні ранкові газети? Чи не ти став нещасною жертвою отого жахливого нового методу? Коли так, то тебе послала сюди сама доля. Спершу людину піддали тортурам у в’язниці, а тоді викинули на вулицю, щоб її змордувала поліція! В мене серце за тебе розривається, бідолашний хлопчику.
Я не спромігся видушити з себе й слова, братики, хоч сидів з роззявленою пастью, ладний відповісти на будь-яке запитання.
— Ти не перший, хто шукає тут розради,— провадив господар. — Поліція вподобала нашу околицю й часто привозить сюди своїх жертв. Але це — справжній знак долі, що ти, жертва не лише поліції, також опинився тут. Може, тобі доводилося чути про мене?
Треба було дуже пильнувати, братики.
— Я чув про “Механічний апельсин”,— відповів я. — Читати не читав, але чув.
— Он які — кинув він, і ліцо ного засяяло, наче вранішнє сонечко над обрієм. — А тепер розкажи про себе.
— Розказувати особливо нема й чого, сер,— скромно промовив я. — То була дурна хдоп’яча витівка. Мої так звані друзі умовили мене, навіть примусили, залізти до будинку однієї старої ципи, тобто жінки. Я не заподіяв їй ніякої шкоди. Та коли вона кинулася мене проганяти, хоч я й сам збирався сумирно покинути будинок, у неї, на лихо, стався серцевий напад, і згодом вона померла. Мене звинуватили в тому, що я призвів її до смерті, і посадили за грати, сер.
— Так, так, розказуй далі.
— Потім міністр нутрощних… цебто внутрішніх справ обрав мене, щоб випробувати на мені отой “метод Людовіка”.
— Розкажи про це докладніше,— попрохав чєловєк. Він нетерпляче подався вперед і, потрапивши ліктями просто у відсунуту мною тарілку, вимазав светра суничним варенням.
Я розповів йому про все. Згадав кожну дрібницю, братики. Він уважно слухав, глаза його палали, пасть розтулилася, а на забутих тарілках тим часом холонув-і застигав жир. Коли я закінчив, чєловєк підвівся і, киваючи головою та гмукаючи — гм, гм, гм! — став збирати зі столу тарілки та інші вєщі, щоб віднести їх до раковини й помити.
— Я залюбки зроблю це сам, сер,— запропонував я.
— Відпочивай, відпочивай, бідолашний хлопче,— заперечив господар і відкрутив на всю потужність кран. — Ти порушив закон, я згоден, але покарання перейшло всі межі. Вони перетворили тебе з людини на якусь зовсім іншу істоту. На істоту, позбавлену сили й волі робити вибір. Приречену лише догоджати суспільству, наче та машина, заведена на добро. Я чудово все це розумію. Здогадуюсь навіть про побічні наслідки. Музика, статеві зносини, література, мистецтво — тепер усе це має викликати в тебе не втііху, а біль.
— Саме так, сер,— підтвердив я, потягуючи труїлку з фільтром, якою мене пригостив той добрий чєловєк.
— Вони в усьому перегинають палицю,— проказав він, неуважно витираючи тарілку. — Але тут хибна сама ідея. Людина, позбавлена можливості вибирати, перестає бути людиною.
— Так само казав і кап, сер,— зауважив я. — Тобто в’язничний капелан.
— Невже? Справді? А втім, ну звичайно ж. Як справжній християнин він повинен був так казати. Ну гаразд,— мовив він, витираючи ту саму тарілку, що й Кілька хвилин тому. — Завтра зустрінешся з деякими людьми. Гадаю, ти станеш Їм у пригоді, хлопчику. Допоможеш скинути цей владолюбний уряд. Бо лише уряд, який вихваляється репресіями, може назвати своїм здобутком те, що обернув нормального юнака на механічну іграшку. — Він і далі витирав ту саму тарілку.
— Сер,— сказав я,— ви витираєте ту саму тарілку. А щодо вихваляння, сер, то я цілком із вами згоден. Цей уряд, схоже, надзвичайно хвалькуватий.
— О! — здивувався чєловєк, так наче побачив ту тарілку вперше, й нарешті поклав її. — В хатній роботі я ще не набив руку,— пояснив він. — Колись її виконувала моя дружина, а я писав.
— Ваша дружина, сер? — перепитав я. — Вона що, пішла, покинула вас? — Я справді хотів дізнатися про його дружиину, яку добре пам’ятав.
— Так, вона покинула мене,— голосно й сумно промовив він. — Померла. Отакі справи. ЇЇ по-звірячому зґвалтували й побили. Потрясіння виявилось надто глибоким. Усе сталося в цьому будинку (кухонний рушник у його руці затремтів), у сусідній кімнаті. Я тому й присилував себе залишитися жити тут — їй, мабуть, приємно було б, що мене оточують спогади про неї. Так, так. Бідолашна дівчинка…
Я чьотко побачив, братики, все, що сталося тут тієї далекої ночі, побачив у тому гармидері себе Й відчув нудоту і біль у голівері. Кров відринула від мого ліца, воно стало біле як крейда, і той чєловєк, напевно, це також побачив.
-А тепер іди до ліжка,-лагідно промовив він.-Я вже постелив тобі
у вільній кімнаті. Бідолашний хлопчина, довелося тобі спити гіркої… Жертва нашого часу, так само як і вона. Моя бідолашна дівчинка…
Я чудово виспався, братики, навіть нічого не снилось. А коли прокинувся, надворі стояв ясний морозяний ранок, і знизу, де готували сніданок, долинала приємна вонь. Якусь хвилю я, як завжди, пригадував, де я, а коли збагнув, то відчув себе в теплі й у затишку. Отож я лежав собі в ліжку й чекав, коли мене покличуть снідати. Аж тут мені спало на думку дізнатися, як же звуть мого доброго, турботливого, як рідна мати, господаря. Тож я почалапав босіком по .кімнаті, розшукуючи книжку “Механічний апельсин”, на обкладинці якої мала б стояти фамілія автора. В кімнаті, де я спав, окрім ліжка, стільця й світильника, не було нічого, тому я зайшов до сусідньої кімнати, спальні-шмальні того чєловєка, побачив там його жєну — большой фотопортрет на стіні — і, пригадавши все, відчув млість. На стіні висіло також кілька полиць із книжками. Як я й думав, там виявився і примірник “Механічного апельсина”. На його обкладинці, або на “хребті”, стояла фамілія автора-Ф. Александер. “Господи!— майнуло в мене. — То він — теж Алекс!” Я гортав книжку, стоячи в авторовій піжамі, босоніж, але не відчуваючи холоду — в котеджі було тепло,— і не міг ухавать, про що ж там ідеться. Якийсь безумний стиль, суцільні “ахи” та “охи” і таке інше ге. З усього того випливало, що люди нині перетворюються на машини, хоч насправді вони,— ви, я, він і той, хто цілує мене в гузно,— плоди природні, як фрукти на дереві. На думку Ф. Александера, всі ми зростаємо на так званому світовому древі у світовому саду, за яким доглядає господь Бог,— зростаємо тому, що Бог прагне через нас погамувати свою спрагу на любов. Ну, і таке інше. Усе те суєсловіє мені зовсім не сподобалось, і я подумав: “Який же цей Ф. Александер безумний! Мабуть, після смерті дружини він став іще безумнеє”. Тутвін покликав мене — голосом нормального чєловєка, сповненого радості, любові й такого іншого ге, і ваш скромний оповідач почалапав униз.
— Довго ж ти спаві — кинув господар, видобуваючи ложкою з окропу варені яйця і дістаючи з духовки підсмажені грінки. — Вже майже десята. Я кілька годин на ногах, працював.
— Писали ще одну книжку, сер? — поцікавився я.
— Ні, ні, у мене був інший клопіт,— відповів він. Ми сіли й дружно взялися розбивати яйця — цюк-цюк! — гризти підсмажені грінки — хрум-хрум! — і запивати їх чаєм з молоком із великих кухлів.
— Ні, я дзвонив різним людям,— додав господар.
— А я гадав, що у вас телефону немає,— зауважив я, вишкрібаючи ложечкою яйце і втративши пильність.
— Чому? — насторожено й бистро, як звір, скинувся він і затис у лапє ложечку. — Чому ти гадав, що в мене немає телефону?
— Та просто так,— відмахнувся я.
Мене здивувало, братики, що він так добре пам’ятає початок тієї далекої ночі, коли я підійшов до дверей, розповів його ципє баєчку й попросився подзвонити до лікаря, а вона відповіла, дурепа, що в них нема телефону. Господар пильно посмотрєл на мене, але за хвилю знову став добрим, веселим і знов заходився вишкрібати ложечкою яйце. А проковтнувши, промовив:
— Так от, я подзвонив різним людям, яких міг би зацікавити твій випадок. Розумієш, ти можеш стати могутньою зброєю в боротьбі проти переобрання на наступних виборах нинішнього порочного й аморального уряду. Тепер уряд вихваляється своїми досягненнями в боротьбі із злочинністю за останні місяці. — Він знову втупився в мене поверх паруючоого яйця, і я запитав себе, чи не зрозумів він часом, яку роль я відіграв у його жізні. Проте чєловєк тільки додав: — Завдяки тому, що вербує, юних бешкетників служити в поліції. І запроваджує методи виснаження свідомості та придушення волі. — В його глазах стояв безумний блиск. — Досі ми таке бачили в інших країнах. Це тільки перший крок. Не встигнемо й озирнутись, як народиться тоталітарний апарат.
“Приїхали!” — подумав я, ковтаючи яйце й хрумкаючи грінку.
— А яким чином причетний до всього цього я, сер?
— Ти,— відповів він з таким самим безумним поглядом,— живий свідок цих сатанинських проектів. Люди, прості люди повинні все знати й розуміти. — Він підхопився з-за столу й почав мірятии кроками кухню — від раковини до комірчини, вигукуючи: — Чи захочуть вони, щоб їхні сини стали такими самими нещасними жертвами, як ти? Хіба уряд тепер не вирішує свавільно, щ6 — злочин, а щ6 — ні? Хіба він не відбирає життя, душу й волю в кожного, хто йому небажаний? — Він трохи заспокоївся, але до столу вже не сідав. — Я написав статтю. Сьогодні вранці, поки ти спав. Через день-два її надрукують разом з твоєю сумною фотографією, бідолашний хлопчику. Ти повинен підписати письмові свідчення того, щ6 вони з тобою вчинили.
— А що ви з усього цього матимете, сер? — поцікавився я. — Тобто, крім башлєй, які отримаєте за статтю. Я хочу запитати, якщо дозволите, чому ви так палко й гнівно виступаєте проти уряду?
Він учепився за край столу й, скреготнувши гнилими, прокуреними зубами, відповів:
— Хтось із нас повинен боротися. Великі традиції свободи треба захищати. Я не фанатик. Але, коли бачу підлоту, намагаюсь її знищити. Назви партій — пустий звук. Традиції свободи — все. А ппрості люди можуть їх забути. Атож. Вони ладні продати свободу заради спокійного життя. Ось чому їх треба підбурювати. Підбурювати!.. — Тут, братики, він схопив виделку 1 кілька разів штрикнув нею в с-гіну, так що вона аж погнулась. Тоді пожбурив її на підлогу й лагідно промовив: — Ти їж, бідолашний хлопчику, бідолашна жертво сучасного світу.
