Міо, мій Міо (швед. Mio, min Mio) – дитяча казкова повість шведської письменниці Астрід Ліндгрен, опублікована в 1954 році. Читати дуже скорочено “Міо, мій Міо” варто, щоб згадати про життя головного героя. Короткий зміст викладений у двох варіантах – один можна прочитати за 3 хвилини, а інший за 15.
“Міо, мій Міо” скорочено читати
Боссе – хлопчик зі Стокгольма, усиновлений літніми прийомними батьками, які його не особливо люблять. Вони сприймали хлопчика як тягар і постійно допікали йому докорами. Почуваючись самотнім і нещасливим, Буссе над усе мріяв знайти рідного батька. Єдиною його розрадою був приятель Бенко, який мав пречудового тата.
Одного разу господиня довколишнього магазина, фру Лундін, дарує Боссе яблуко і просить опустити в поштову скриньку листівку за неї. Хлопчик не втримується від спокуси, щоб поглянути на текст: послання адресоване королю, в ньому говориться, що його син скоро повернеться додому, і, як знак, в руці він буде тримати золоте яблуко. Яблуко в руці Боссе стає золотим …
Незабаром хлопчик знаходить пляшку із замкненим всередині джином, звільняє його, і той, побачивши яблуко, переносить Боссе в країну Бажану. Там він дізнається, що його справжнє ім’я – Міо, а сам він, як син короля, є принцом цієї країни. Міо знайомиться з хлопчиком Юм-Юмом, батько дарує йому коня на ім’я Міраміс.
Однак незабаром з’ясовується, що в цій чудовій країні не все так благополучно, як здається на перший погляд: тут також живе злий лицар по імені Като, який своєю ненавистю до всіх випалює землю навколо, викрадає дітей з довколишніх сіл.
Стародавнє передбачення свідчить, що саме Боссе, незважаючи на свій вік, битиметься з Като і переможе його. Хлопчики і Міраміс відправляються в далеку і небезпечну подорож.
Головний герой долає свій страх заради спасіння королівства Країни Далекої. Вірними помічниками Міо в цій боротьбі стає його вірний друг — хлопчик Юм-Юм і досвідчений зброяр, який зробив для нього чарівний меч, здатний розсікати кам’яне серце лицаря Като. В Мертвому Лісі дітей врятувало «дуплисте дерево», а «найчорніша в світі гора» впустила їх до себе. На стороні сміливих дітей виступає також «колодязь, що шепотів», яма в лісі і навіть скелі і птахи. Маленька дівчинки, перетворена на птаха, своїми крилами загасила смолоскип задля спасіння юних героїв (вона ожила під чарівним плащем, витканим її мамою). Завдяки таким помічникам герою вдається перемогти чари жорстокого лицаря Като.
Своє щастя хлопчик Міо знайшов не в героїчних пригодах, а в родинному затишку. Любов (матері, батька, друга) у цій казці здатна творити справжні дива й перемогти все лихе. Однак питання, куди ж насправді подівся Буссе — залишається відкритим.
Детальний переказ “Міо, мій Міо”
Він у дорозі день і ніч
Оповідь ведеться від імені головного героя — 9-річного сироти Бу Вільгельма Ульсона, якого всі називали Буссе. Матір померла після його народження, а про батька він нічого не знав. Зовсім маленьким (у 1 рік) Буссе всиновили тітка Едля й дядько Сікстен. Однак вони сприймали хлопчика як тягар і постійно допікали йому докорами. Почуваючись самотнім і нещасливим, Буссе над усе мріяв знайти рідного батька. Єдиною його розрадою був приятель Бенко, який мав пречудового тата. Буссе часто розмовляв із татом Бенко, допомагав йому будувати моделі літаків. І всім хлопцям можна було приходити гратися до Бенка. А до Буссе не дозволяли нікому приходити, бо тітка Едля казала, що в них не дитячий майданчик.
Вечорами, Буссе часто думав над тим хто його батько. Він ненавидів тітку, бо вона вважала, що то якийсь поганець. А хлопчик вірив, що його тато хороший.
Одного вечора продавчиня Лундін, яка завжди добре ставилася до Буссе (пригощала його смаколиками), подарувала йому яблуко й попросила вкинути в поштову скриньку листівку. Саме тієї миті в житті хлопчика розпочалися дивовижні події…
Він пішов до поштової скриньки, і коли мав вкинути листівку побачив, що вона сяє. Буссе розгорнув її і прочитав:
«Королю Країни Далекої. Той, кого ти так довго шукаєш, у дорозі. Він у дорозі день і ніч і несе в руці знак — осяйне золоте яблуко».
Хлопчик нічого не зрозумів, і швидко вкинув листа до скриньки. А тоді побачив, що в його руці було золоте яблуко! Він відчув себе самотнім, і мало не плачучи пішов до парку Тегнера. Він сидів на лавці, коли помітив на землі пляшку з-під пива, в якій щось ворушилося. То був дух, який просив його випустити. Коли Буссе відкив пляшку – дух вилетів із пляшки й почав рости так швидко, що скоро став велетенським. Дух хотів віддячити хлопцю, який звильнив його. Та Буссе не хотів ніякої віддяки. Дух розповів Буссе, що прибув до Стокгольма із Країни Далекої. Тоді хлопець попросив забрати його з собою, а коли Дух побачив у нього золоте яблуко, то повідомив, що він той, кого так довго шукає їх король!
Разом вони полинули у Країну Далеку. Це був острів, на березі якого був великий білий замок. Хлопчик впізнав тата-короля і кинувся йому в обійми. Виявилося, що тато шукав його довгих 9 років.
“Який він був гарний, як мерехтіло золотом та діамантами його вбрання! Шкода, що тітка Едля не бачила його. Тоді вона б сама зрозуміла, що мій тато не поганець.”
Хлопець щасливо жив у Країні Далекій. Кожного вечора тато-король приходив до його кімнати, вони будували моделі літаків і розмовляли. Тато ставив позначки на одвірку в кухні, щоб побачити, наскільки виріс син. Вони любили один одного. Буссе дізнався, що його справжнє ім’я Міо. Міо хотів поділитися новинами з другом Бенко, але це було неможливо.
У трояндовому саду
Одного дня тато-король повів Міо за руку до свого трояндового саду. Краса того саду вразила Міо… Він хотів розділити радість з другом, і відчував що сумує за Бенко. Ратом він побачив хлопчика з таким же каштановим чубом і карими очима, як у Бенка. То був Юм-Юм, його батько був садівником у короля, а матір була схожа на тітку Лундін, хіба що трохи вродливіша. Юм-Юм повів його до свого дому, там вони з’їли цілу миску млинців, варення з полуниць і молока. Хлопці гучно сміялися, коли до них підійшов тато-король із садівником.
Міо вибачився, що сміявся, бо подумав, що, може, король, як тітка Едля й дядько Сікстен, не любить гучного сміху. Але батько сказав, що він може сміятися скільки хоче. Тоді Міо збагнув, що може не боятися свого тата-короля.
Міо і Юм-Юм потоваришували, гуляли в піжмурки, ховаючись за кущами троянд. Увечері Міо вперше почув як співав великий чорний птах Жалібник – це викликало в душі хлопця сум..
Увечері батько забрав Міо додому.
Міраміс
Потім у Міо з’явився ще один приятель — чудовий золотогривий кінь Міраміс, який міг скакати понад хмарами. Саме на цьому коні Міо вперше їздив, а вчив його цьому батько. Потім Міо катався верхи разом зі своїм другом Юм-Юмом.
Разом з Юм-Юмом і Мірамісом Міо подорожував Країною Далекою і в кожній такій подорожі знаходив нових друзів.
Королівство тата-короля дуже велике. Країна Далека — найбільше з усіх королівств. Острів, де стоїть палац мого тата-короля, називається Островом Зелених Лук. І він — тільки невеличка частка всього королівства. — Земля Заморська і Земля Загірна також належать нашому королю, — сказав мені Юм-Юм, коли ми гасали луками.
Міо і Юм-Юм побачили пастушка Нонно, що грав на сопілці. Мелодія була знайомою для Міо, і пастушок навчий його грати ту дивну мелодію і змайстрував для нього сопілку з верби. Юм-Юм також навчився грати ту дивну мелодію. Нонно сказав, що це старовинна мелодія, яка з’явилася на світі раніше за інші мелодії. Її грали на луках пастухи тисячі й тисячі років тому. Товариші подякували пастушку за те, що він зробив сопілки, й поїхали далі.
Юм-Юм домовився з Міо зберегти ці сопілки. Якщо вони почують мелодію – це значить, що його кличуть.
Міо хотів поїхати в Землю Заморську і в Землю Загірну. Юм-Юм пояснив, що дістатися туди можна через міст Вранішньої Зорі, великий і довгий. Це був найдовший міст на світі, який з’єднував Острів Зелених Лук із Землею Заморською. Але на ніч король наказував підводити його, щоб на острові могли спокійно спати.
Юм-Юм розповів Міо, що жителі королівства його батька жили за законами добра й справедливості. Однак вони страждали від утисків володаря Країни Чужинецької, жорстокого лицаря Като, який викрадав дітей і перетворював їх на птахів. День і ніч Като кував зло у своєму замку, тримаючи в страху всіх довкола. Залізним пазуром він виривав з людських грудей серця й замість них вкладав кам’яні. Люди з кам’яними серцями ставали вірними слугами лицаря, а тих, хто не скорився, він перетворював на птахів.
Міо дізнався, що саме він, королівський син, має здолати мучителя. Попри страх і невпевненість у своїх силах, хлопчик усе ж таки наважився стати на захист людей. Збираючись у дорогу, Міо отримав від друзів хліб, сопілку, ложечку і плащ, про чарівні властивості яких навіть не здогадувався. Та головне — разом з ним до Країни Чужинецької вирушив Юм-Юм.
Страшною і спустошеною постала перед хлопчиками ця країна. Сотні вивідувачів нишпорили скрізь, шукаючи Міо. Вони викрали Міраміса, й тепер друзям доводилося розраховувати лише на власні сили.
Міо і Юм-Юм дізналися, що Зброяр з Країни Чужинецької викував меч, здатний розбити камінь, і лише цим мечем можна перемогти Като. Але дорога до печери, у якій було ув’язнено Зброяра, проходив через грізний Мертвий Ліс…
У Мертвому Лісі
В темряві друзі дісталися до Мертвого Лісу. Було дуже тихо, не було вітру, навіть листя не шелестіло, бо на деревах його зовсім не було. Тільки стирчали мертві, чорні стовбури з мертвим гіллям. Це був дуже моторошний ліс, друзі йшли, тримаючися за руки, як малі заблудні діти. Мертві дерева знаходилися та близько одне до одного, що доводилося пролазити між ними.
Раптом хлопчики помітили вивідувачів, які йшли просло на них… Здавалося, що надії на порятунок немає… Вивідувачі підходили ближче, а діти стояли, мов прикипіли до місця. Раптом сталося щось диво – чорний стовбур старого дерева біля них розчахнувся, а всередині нього було дупло. Міо не встиг і помітити, коли вони з Юм-Юмом опинилися в дуплі. Вивідувачі нишпорили між дерев, а хлопці сиділи тихенько всередині дупла, малі й налякані.
Довго шукали вивідувачі, але нікого не знайшли. Їхні голоси почали віддалятися. Дуплисте дерево врятувало дітей.
Міо не розумів, чому дерево врятувало нас. Може, навіть Мертвий Ліс ненавидів лицаря Като, і тому допомав тому, хто прийшов боротися з ним? Може, дерево колись було зелене, а жорстокість лицаря Като вбила й отруїла його. Міо подякував дереву і вони рушили далі Мертвим Лісом.
Через деякий час Хлопчики почули, що вивідувачі вже близько, було чути цокіт копит. Та зненацька сталося щось несподіване. Перед дітьми розступилася земля, і Міо побачив невеличку печеру. Незрозуміло як, вони з Юм-Юмом через мить сиділи в ній, зіщулені й тремтячі, як двоє зайченят, коли поблизу лис.
Діти сховалися вчасно, над ними якраз скакали вивідувачі. Вони зупинилися над печерою, щоб відпочити і балакали про те, як вони братимуть їх у полон. Сиділи чорні, страшні серед мертвих дерев у моторошному сірому світанку. А їхні коні закусували вудила й рили копитами землю. Раптом один з вивідувачів помітив отвір у землі й почав тикати туди списом. Діти страшенно боялися, адже спис міг дістатися до них…. Воно тикалось на всі боки, проте в хлопців не втрапило. Устромилося навіть у стіну між Міо і Юм-Юмом, але їх не зачепило
Після цього вивідувачі посідали на своїх чорних коней і поїхали геть шукати ворогів лицаря Като.
Діти знову врятувалися. Цього разу вже печера сховала їх. Мабуть, навіть земля ненавиділа лицаря Като й рада була допомогти тому, хто прийшов стати з ним на герць. Міо подякував землі, хоча відповіді й не отримав. Діти продовжили дорогу.
Вони довго йшли. Мертвий Ліс скінчився, і дорогу загородили гори й скелі. Юм-Юм сказав, що це мабуть і є найчорніша гора на світі. Але де в ній печера Зброяра? «Найглибша печера в найчорнішій горі», — згадали вони слова Ено.
Раптом вони побачили що з Мертвого Лісу до них мчала довга лава чорних вивідувачів. Частина з них бігла, а частина їхала верхи на чорних конях, і всі наближалися до дітей. Вони помітили їх і закричали:
— Ворог серед нас! Ось він! Ловімо його! Ловімо! Лицар Като наказав узяти ворога в полон!
Міо з Юм-Юмом стояли біля скелі. Міо, не міг повірити, що так і не зможе стати до бою з лицарем Като. Йому хотілося плакати.
Найглибша печера в найчорнішій горі
І тоді сталося щось дивне. Скеля, на яку вони спиралися спинами, подалась, і вони опинилися всередині гори… Діти опинились всередині гори, а вивідувачі були назовні, бо гора зійшлася, не лишивши жодного отвору. До них вони не могли добратися, але діти чули їхні голоси.
Міо з Юм-Юмом довго йшли вглиб гори тримаючись за руки. Зі стіни скапувала вода, а Міо відчував спрагу. Він зупинився, щоб напитись. Напившись, Міо обернувся до Юм-Юма, але його не було. Він зник. Мабуть, не помітив, що Міо зупинивсь попити, й пішов далі…
Спершу Міо був спокійний. Та на розгалудженні стежок він не знав куди пішов Юм-Юм. Міо кликав товариша, але дивна печера приглушувала його голос до шепоту.
Міо злякався! Кинувся в прохід ліворуч і трохи пробіг ним, тоді вернувся назад до розгалуження й побіг ходом праворуч, потім знов вернувся й побіг тим ходом, що був посередині. Котрим із них пішов Юм-Юм? Міо вже не зважувався гукати, бо той шепіт був страшніший за все.
Міо намагався не плакати, адже він лицар. Та коли подумав про те, що Юм-Юм теж бігає котримось із цих ходів і сумним голосом кличе товариша, то впав на нерівну кам’яну долівку й заплакав. Міо плакав і жалкував, що приїхав сюди. Він не розумів, як тато-король міг захотіти, щоб він поїхав у Країну Чужинецьку і став до бою з лицарем Като. Як він міг відпрвити сина в таку небезпечну подорожЮ Та поки я лежав і плакав, отак собі думаючи, мені здалося, ніби я почув татів голос.
Міо здалося, що він почув татове підбадьорливе: «Міо, мій Міо» і хлопчик вирішив ще пошукати Юм-Юма. У кишені він взяв сопілку, яку вирізав Нонно, і вирішив заграти стародавню мелодію пастухів, якої їх навчив Нонно? Він згадав, як вони з Юм-Юмом тоді сказали один одному: «Якщо ми колись розлучимося, то гратимемо цю мелодію».
Міо заграв стародавню мелодію, яка звучала, навіть краще, ніж на Острові Зелених Лук! І дуже далеко почув у відповідь таку саму чисту мелодію. Вона звучала неголосно, та Міо знав, що це Юм-Юм відповідає йому. Хлопець дуже зрадів, він йшов темним ходом, грав на сопілці й плакав. Так за допомою сопілок Міо і Юм-Юм знайшли один одного.
Вони ще довго йшли, але вже не почували себе малими й загубленими. Бо були разом і грали на сопілках, бо стародавня мелодія у цій найчорнішій горі, ніби втішала їх, допомагала не втрачати мужності!
Скоро хлопчики дісталися печери Зброяра, де була кузня. Зброяр був кремезним й дужим чоловіком, з чорними від сажі руками. Юм-Юм сказав, що Міо це Лицар, а він його зброєносць із Країни Далекої.
Міо сказав, що йому потрібний меч для бою з лицарем Като. Чоловік розізлився почувши ім’я Като, хоча й був його власним Зброярем. Като посадив Зброяра на довгий ланцюг і прикував його до кам’яної стіни. Звільнитися він не міг, бо його ланцюги були зроблені із ненависті лицаря Като, їх нелегко розірвати. Зброяр мав кувати мечі, які вбивали добрих і невинних. Като не міг обійтися без цих мечів.
Зброяр рушив у найтемніший куток печери і приніс звідти меча, що ряхтів у його руці, мов полум’я. Він розповів, що тисячі років пробував викувати такого меча, що міг би розтинати камінь, а цієї ночі йому вдалося. Він підняв меча і одним ударом глибоко ввігнав у кам’яну стіну.
Тільки цей меч міг вбити лицаря Като, бо в нього було кам’яне серце і залізний пазур.
“Правої кисті в нього немає, а замість неї — залізний пазур. Тим пазуром він видирає в людей серце з грудей і закладає кам’яне. Він вважає, що всі, хто його оточує, повинні мати кам’яне серце.”
Міо хотів перемогти лицаря Като. Зброяр дав мече Міо, і по його тілі наче пробіг вогонь, що додав сили й відваги.
Залізний пазур
Зброяр дав Міо свого човна і побажав удачі у нелегкій боротьбі. Зброяр порадив Моі:
— Будь обережний, королевичу Міо, коли побачиш залізний пазур. Якщо ти не триматимеш напоготові меча, тобі буде кінець.
Шалені хвилі Мертвого Озера кидали човна з боку в бік, хлопцям було страшно… Над ними літали зачаровані птахи і жалібно квилили.
У дітей не було весел, та човен сам плив просто до замку лицаря Като. Діти боялися, що загинуть, але раптово хвилі уляглися і ніби допомагали їм. Міо подякував озеру. Вони майже дісталися замку Като, і з’ївши хліба почали видиратися на скелю, бо саме на її верхівці був замок лицаря Като.
Дорога була дуже тяжка, і діти посувалися поволі. Часом їм здавалося, що вони впадуть униз… Та скелі теж ніби допомагали їм, бо ненавиділи лицаря Като.
Аж під самими хмарами стояв замок лицаря Като, і аж під самі хмари треба було вилізти, щоб досягти муру, який оточував замок.
В темряві Міо почув розмову вивідувавих і злякався, адже їх могли помітити і зіштовхнути зі скелі в Мертве Озеро. Вивідувач підняв руку зі смолоскипом і нахилився за мур. Світло впало на скелю, і їх могли помітити в будь-який момент. Раптом з озера знялася пташина зграя. Птахи вибили з рук вивудувача смолоскип і врятували хлопців. Розлючені вивідувані відійшли далі й почали обстежувати інший бік муру.
Хлопці перебралися через мур просто до замку лицаря Като. Вони не знали як потрапити всередину, та кам’яна стіна подалася, і перед нами тихо відчинилася темна брама.
Міо з Юм-Юмом зайшли до замку лицаря Като. Вони були дуже налякані. Бо ніде темрява не була така чорна, ніде холод не був такий крижаний, а тиша така лиховісна, як у замку.
Коли вони піднімалися сходами Юм-Юм зник крізь стіну. Міо не розумів, як це сталося, йому було дуже самотньо, та кликати друга він не міг. Він все ж продовжував підніматися сходами вгору, але зробивши крок впав у бездонне провалля. Міо встих вхопитися за станню сходинку і просив Юм-Юма допомогти…
Він почув чийсь голос, і подумав що то його друг. Міо взявся за його руку. Але то була не рука. То був залізний пазур.
Лицар Като спіймав Міо, коли він мусив триматися обома руками, щоб не впасти, й не міг витягти меча. А потім на Міо напали його чорні вивідувані і привели до його покою. Там уже стояв Юм-Юм. Він був блідий і засмучений.
Зайшов лицар Като, і друзі побачили, який він страшний. Вони дивилися на його жахливе обличчя, а він мовчки дивився на них. І його зло лилося, мов холодний струмінь, палило обличчя, мов пекучий вогонь, просякало крізь голови, ятрило очі. Вивідувані простягли меча Міолицареві Като, а він аж здригнувся.
— Страшнішого меча я ще не бачив у замку, — сказав він.
Като викинув меча у вікно, щоб той потонув у Мертвому озері. Міо охопив розпач. Адже Зброяр тисячі й тисячі років виковував меча, що міг би розітнути камінь. Тисячі й тисячі років люди чекали і сподівалися, що хтось переможу лицаря Като. А тепер все пропало. Лицар Като підійшов до дітей і став так близько, що його зло мало не задушило їх.
Като думав чи перетворити їх на птахів, чи видерти з грудей серце й дати натомість кам’яне, щоб зробити своїми служниками. Та вирішив замнкути дітей у своїй вежі, щоб вони померли від голоду.
— Замкніть їх у вежу на сім замків і поставте сімох вартових перед дверима, — мовив лицар Като до вивідувачів. — А ще сімдесят вивідувачів нехай вартують у всіх залах. — Він сів до столу: — Я хочу спокійно сидіти тут, кувати лихо. Коли скінчиться ніч, я піду до вежі поглянути набілі кістки. Прощавай, королевичу Міо!
Вивідувачі потягли Міо з Юм-Юмом через цілий замок до вежі. Скрізь було багато вартових, і Міо не розумів чому Като його так боїться навіть без меча?
Хлопців замкнули у вежі на сім замків, там вони мали перебути останню ніч. У вежі було мале віконце, заґратоване залізними штабами, і крізь нього було чути квиління зачарованих птахів. Діти сіли на підлозі, вони були налякані, бо знали, що мають померти. Їх почав мучити голод та сон. Але вони вирішили не спати, згадували своїх батьків і плакали.
Діти вирішили грати на сопілках стародавню мелодію, поки їх зморить голод. На звук мелодії до віконці злетілися птахи. Але скоро діти перестали грати, бо не мали більше сил. Міо знайшов у кишені ложечку, яка колись належала сестричці Грі.
Юм-Юм лежав, у нього не було сил розмовляти. Міо хотів їсти і з останньої сили він засунув ложечку до рота і уявив, ніби їсть. І раптом відчув у роті щось дивовижне. В ложечці було щось їстівне, щось таке на смак, як хліб, що втишує голод, і вода з кринички, яка втамовує спрагу. В ложечці були хліб і вода, а смачнішої їжі він не міг собі уявити. Вона повернула йому силу і прогнала голод. Міо із неї, аж поки наївся досхочу.
Міо всунув ложечку до рота Юм-Юму, і він почав їсти. Хлопці повеселішали. Міо замер і вирішив одягнути плаща, але одягнувши його він став невидимим. Міо зняв його і став видими, тоді він зрозумів, що то ткала зробила плащ чарівним.
Юм-Юм запропонував Міо вибратися з вежі з допомогою плаща і повернутися додому. Але Міо не захотів покидати єдиного друга. Раптом до вікна прилетіли птахи, які принесли у дзьобах меч, здатний розітнути камінь!
Міо взяв меча і подякував птахам. Хлопчик відчував себе дужим, як ніколи. Він вирішив одягти плаща, щоб пройти повз сім вартових і сімдесят вивідувачів, а замки розрубати мечем. Юм-Юм мав чекати повернення товариша.
Міо розітнув залізні двері, ніби вони були з тіста і чимдуж біг до покою лицаря Като. Охорона його не бачила і це додавало хлопцю сміливості. Меч у його руці палахкотів, мов полум’я. Він був безстрашним лицарем з мечем у руці.
Міо зайшов у кімнату ло Лицаря Като, який сидів біля кам’яного столу спиною до хлопця. Навколо нього повітря було просякнуте злом.
— Обернися, лицарю Като! — сказав я. — Зараз почнеться твій останній герць!
Міо зірвав із себе плаща і став перед ним з мечем у руці. Його страшне обличчя скривилось і посіріло, а в страшних очах заблисли ляк і ненависть. Він схопив свого меча, і почався його останній герць.
Лицар Като теж мав страшного меча. Але не такого страшного, як у Міо. Міо безжально відбивав удари лицаря Като. Цілу годину тривав той герць, поки Міо не вибив меча з його руки. Лицар Като стояв переді Міо без зброї, він роздер на грудях свій чорний оксамитовий жупан і крикнув:
— Дивись, щоб ти влучив просто в моє кам’яне серце! Воно мене так довго муляло й так мене ятрило!
Міо зрозумів, що лицар Като сам прагне позбутися свого кам’яного серця. Може, найдужче ненавидів лицаря Като сам лицар Като.
Міо підняв свого меча і розбив страшне кам’яне серце лицаря Като. Тієї миті він зник. А на підлозі лишилася купа каміння. І залізний пазур.
Ніч скінчилася й настав ранок.
Міо, мій Міо
Ясно світило сонце, озеро за вікном синіло, і в ньому віддзеркалювалося сонце. Зачарованих птахів десь не було. Міо кинув меча у озера і пішов до Юм-Юма.
Замок був старий і занедбаний. Великі зали й довгі коридори тепер стояли порожні й тихі. Скрізь було тихо й порожньо, і Міо злякався, що Юм-Юм також зник. Та коли наблизився до вежі, то почув, що Юм-Юм грає на сопілці.
Юм-Юм і Міо вийшли з замку Като, а їх на подвір’ї чекав золотогривий Міраміс! А біля нього бігло біле лошатко. Міо обняв Міраміса, видно було що вони сумували один за одним.
Міо зрозумів, що Міраміс був тим чорним конем, що вночі стояв тут, прив’язаний ланцюгом. А лошатко було не інакше як те, що його лицар Като викрав із Пущі. Це через нього сто білих коней плакали кривавими сльозами.
Діти вирішили шукати тих, кого викрав лицар Като та зачарованих птахів. Діти виїхали з замку, і тієї миті почули позад себе такий жахливий гуркіт – замок лицаря Като розвалився і став купою каміння.
Під самою кручею стояла зграйка дітей. Вони, видно, чекали на героїв, бо кинулись їм назустріч.
— О, та це ж брати Нонно! — вигукнув Юм-Юм. — І сестричка Грі, і всі решта! Зачарованих птахів уже немає!
Всі були раді, що чари розвіялися і вони стали вільними.
Міо запитав дітей, де це ткалина дочка. Виявилось, що це вона налетала на смолоскип, щоб врятувати Міо, але загинула. Міо шкодував, що через нього дівчинка загинула. Він вирішив загорнути її у свій плащ, щоб вона не лежала на твердому каміні.
Міо обережно загорнув бідолашну дівчинку в плащ. І сталося диво. Мілімані розплющила очі й глянула на нього. Тоді скинула з себе плаща й підвелася. На тілі в неї не лишилося жодного опіку. Всі дуже зраділи.
На голубому озері з’явився човен, у якому сидів Зброяр і старий Ено. Ено показав Міо зелений листочок – Мертвий ліс почав відновлюватися.
На озері з’явилося більше човнів. Вони один за одним випливали з ущелини, і в них сиділи люди. Бліді, виснажені люди, що вражено, захоплено дивилися на сонце й на блакитну воду.
Дорога додому була далека, але неважка. Менші діти їхали на Мірамісі, а найменші, зовсім маленькі, — на лошатку. Їм було дуже весело їхати на ньому. Старші йшли пішки аж до Пущі.
Діти добралися до Пущі вночі, і вона обернулася в Пущу Місячного Сяйва. Між деревами залягала тиша. Та ось Міраміс заіржав голосно й нестримно, і десь далеко з Пущі йому у відповідь заіржали сто білих коней, так само голосно. Ті коні мчали до них. Ох, як же вони зраділи, що лошатко вернулося додому!
Тепер кожна дитина мала коня. Міо з Юм-Юмом сів на Міраміса і вони мчали Пущею.
Скоро вони побачили розквітлі яблуні навколо ткалиної хатини. З неї долинало клацання верстата, і Мілімані побігла додому.:
Діти скакали далі.
Був уже ранок, коли всі досягли мосту Вранішньої Зорі. Вартові спустили його, і сто білих коней, витягнувши шиї, помчали ним, як вітер. Вартові стояли й тільки вражено дивилися на нас. Раптом один із них схопив ріг і засурмив так, що луна покотилася по цілому Острові Зелених Лук. І з усіх хатин почали вибігати люди, ті, що сумували й тужили за своїми викраденими дітьми. Вони побачили, що діти повертаються на білих конях.
Скоро мидіти опинилися біля трояндового садка короля. Діти зіскочили з коней, і до них кинулися їхні батьки й матері. Нонно теж був тут, і його бабуся, і Грі з братами й сестрами, і батьки Юм-Юма, і багато інших людей, яких Міо ніколи не бачив. Вони то плакали, то сміялися, обіймаючи й цілуючи дітей, що повернулися додому. Але тата-короля не було між ними.
Коні поскакали назад до Пущі. Поперед усіх мчало біле лошатко.
Юм-Юм почав розповідати своїм татові й мамі про все, що з нами було. Ніхто не помітив, що Міо зник у садку. Міо побачив тата на тому самому місці, де вони прощалися, коли ївінав до Пущі й до Країни Чужинецької. Вони обіймалися і раділи зустрічі.
Тепер Бу Вільгельм Ульсон живе в Країні Далекій, де дзвенять срібні тополі, де вночі пастухи розпалюють вогнища, щоб світили їм і гріли їх і де в нього є тато-король, якого він дуже любить і який дуже любить його.
Автор переказу – Гнатюк Юлія
Матеріал надано лише для публікації на сайті dovidka.biz.ua.
Текст нормальний, правда имена немного не те, но это не мешает наслаждаться произведением. Конечно лучше прочитать полностью (если есть время))
Дякую за такий чудовий сайт, все коротко, ясно, и багато матерiалу, майже завжди читаю тут на зарубiжну лiтературу!
Цей сайт найкращій , дякую авторам цього сайту за пітримку українських школярів !
Все прик , але сам сайт не дуже. При копіюванні всі абзаци збиваються в 1. Це дуже незручно. А так то все норм
я так і не зрозумів чому помер Като