Мій дідусь був черешнею (скорочено) – Анджела Нанетті

Анджела Нанетті “Мій дідусь був черешнею” скорочено читати українською Короткий зміст (стислий переказ) розповість лише про дуже головні події книги.

А. Нанетті “Мій дідусь був черешнею” скорочено

Розповідь у творі “Мій дідусь був черешнею” ведеться від імені хлопчика Тоніно.

Дідусь Оттавіано

Коли Тоніно було чотири роки, він мав двох дідусів і двох бабусь: одні — міські, інші — сільські. Міські — Луїджі та Антоньєтта, жили в тій самій багатоповерхівці, що й родина Тоніно, тому він бачив їх дуже часто. Вони були батьками його тата П’єро. Їхній улюбленець — товстий пес Флопі, був членом їх родини, і здавався їм навіть важливішим за внука, що трохи засмучувало Тоніно.

Сільські дідусь і бабуся — Оттавіано й Теодолінда — жили далеко, за 40 кілометрів, і хлопчик бачив їх рідко, але любив більше. Вони тримали господарство: курей і гусей. Теодолінда була огрядною жінкою, а дід Оттавіано — струнким, красивим чоловіком, якого колись вважали найгарнішим у селі.

Особливою для родини була черешня, яку дідусь посадив у день народження доньки (мами Тоніно), назвавши її Фелічія — на честь дочки Фелічіти. Дерево і мама росли разом, і це видно було на фотографіях у старому альбомі. Фото показували, як мама гралася під черешнею, як сиділа на її гілках, а пізніше — як дід брав на плечі вже самого Тоніно й лазив із ним на дерево.

З роками бабуся захворіла, і дідусь змінився, став сумним і менш енергійним. Мама Тоніно це болісно переживала, скаржилася на міських родичів і була зла на Флопі.

У кінці фотоальбому були світлини з маминого весілля. Мама і тато Тоніно стояли під розквітлою черешнею, а на іншій фотографії дідусь Оттавіано з бабцею Теодоліндою трималися за руки. Але тепер того фотоальбому уже не було, дідусь знишив його, але Тоніно памʼятав кожне фото звідти.

Бабця Теодолінда

Коли Тоніно виповнилося п’ять років, він дізнався, що його улюблена бабуся Теодолінда захворіла. У неї було хворе серце Навіть на його день народження вона з дідусем Оттавіано не приїхала.

Бабця дуже любила піклуватися про курей та гусей. Вона називала кожну курку по імені, і ті слухалися її, наче діти. Особливо бабця обожнювала гусей, а серед них — гуску Альфонсину, яка була великою, гладкою. Ця гуска навіть катала Тоніно на собі, коли він був менший. Хлопчик дуже любив Альфонсину, на відміну від міського пса Флопі.

Навіть хворіючи, бабуся не припиняла доглядати за птахами, хоча часто мусила сідати та відпочити, бо сили покидали її. Мама просила її не поратися по господарству, але бабця вперто запевняла, що все добре. Дідусь Оттавіано підтримував бабусю і вірив, що вона знає, як їй краще. Дідусь постійно був поряд, піклувався про бабусю, не відходив від неї, навіть коли та відпочивала в кріслі.

Щосуботи Тоніно з мамою їздили в село. Тоніно поміча, що бабці ставало все гірше. Батько не їздив — мав багато роботи, через що часто сварився з мамою.

Зима минала, Тоніно хворів і рідко бував у селі. А коли приїхав наступного разу, побачив бабусю лежачою в ліжку. З того ліжка бабуся більше не вставала.

На весні Альфонсина висиділа гарненьких гусенят, і бабця попросила дідуся приносити їх до неї. Щодня дідусь приносив гусенят до кімнати, і бабуся засинала з гусенятком в обіймах. Це був останній спогад Тоніно про бабусю.

Після смерті бабці хлопчик не міг зрозуміти, куди вона поділася. На похороні Тоніно плакав і хотів її побачити. Лише Дідусь Оттавіано зміг заспокоїти його, сказавши, що бабця залишилася поруч — в Альфонсині, яку просила берегти.

Город

Після смерті бабусі Теодолінди, дідусь Оттавіано дуже сумував, але залишився жити в селі та продовжив доглядати великий город, що був родинною справою. Він перестав тримати курей, залишивши лише гуску Альфонсину з гусенятами. Альфонсина слухалася дідуся і завжди бігла за ним.

Дідусь вирощував багато овочів і продавав їх, щоб заробляти на життя. Город був дуже гарний, особливо навесні, коли цвіли дерева. У куточку городу росла черешня Фелічія, під якою дідусь проводив багато часу, сидячи на кріслі покійної бабці. Саме тут він навчив Тоніно чути “дихання” дерев, розуміти природу.

На шостий день народження Тоніно дідусь приїхав до міста на старому пікапі разом з гускою. Мама соромилася старенької машини, але дідуся це мало хвилювало, адже уся сімʼя раділа, коли він привозив фрукти та овочі до міста. Після свята він попросив дозволу взяти онука в село на кілька тижнів, щоб провести разом останнє літо перед школою. Спершу мама вагалася, але зрештою дозволила.

Ці кілька тижнів перетворилися на місяць, бо тато зламав ногу, і мама залишилася з ним. Для Тоніно цей місяць у дідуся став найщасливішим у житті. Щоранку дід готував йому сабайон — солодкий крем із яйцями, цукром і краплею вина. Яйця вони брали у веселого сусіда Еміліо, чиї кури неслися де заманеться.

Щодня вони ходили до черешні, і Тоніно з нетерпінням чекав, коли зможе навчитися лазити по ній. І ось настав день, коли дідусь навчив Тоніно лазити по дереву. Дідусь пояснив, що треба лише уявити себе птахом або котом і без поспіху залазити по гілкам нагору.

Хлопчик швидко став вправним “тарзаном” — залазив аж на верхівку дерева. Дідусь іноді піднімався разом з ним, а іноді просто сидів під деревом у кріслі.

Коли мама приїхала забирати Тоніно і дізналася, що син лазив по черешні, вона розсердилася. Дідусь нагадав, що вона й сама колись це робила, але мама зауважила, що 25 років тому дерево було значно меншим. Після сварки Тоніно злився на маму і вирішив помститися: на зворотному шляху додому бурчав і скиглив, за що отримав ляпаса.

Уночі Тоніно наснився чарівний сон: він з дідусем гойдалися на гілках черешні, як у цирку. Дідусь підкинув Тоніно в небо, і той полетів, немов справжній птах.

Скалка в серці

Улітку в родині Тоніно панували постійні сварки: тато злився через зламану ногу, мама — на тата, бо не могли поїхати на відпочинок, дідусь і бабуся — на маму, а пес Флопі гавкав на всіх. Тоніно вдалося трохи розвеселити маму, коли він розповів, як з дідусем Оттавіано ловили рибу й випадково налякали перехожу, через що навіть приїхали пожежники.

Восени Тоніно пішов до школи, але йому там не подобалося — однокласники насміхалися з його розповідей про дідуся, гуску Альфонсину й черешню. Хлопчик почав прикидатися хворим, щоб не ходити до школи і мама відвела його до лікарні. Лікар пояснив, що хлопчик здоровий, а вигадує все через емоційне напруження. Мама поговорила з учителькою, яка вважала, що усі розповіді Тоніно вигадки. Вона пояснила, що її син розповідає правдиві історії про дідуся та гуску, і нічого не вигадує. Після цього ставлення до хлопчика у школі трохи покращилося.

Перед Різдвом дідусь Оттавіано прийшов у школу в образі святого Миколая. Він приніс подарунки дітям, а Тоніно — Альфонсину. Дідусь розповідав цікаві історії, і однокласники слухали його із захопленням. Тоніно був гордий і щасливий. Після цього однокласники навіть заздрили Тоніно.

На Різдво дідусь забрав онука до села. Дорогою дідусь весело співав, вони говорили про бабусю, і дідусь зізнався, що не вважає її мертвою, бо «доки тебе хтось любить, померти неможливо». Приїхавши додому, Тоніно побачив, що черешня Фелічія прикрашена ліхтариками та стрічками. На верхівці сяяли слова “Щасливого Різдва!”. Дідусь зробив цей сюрприз для Тоніно і хлопчик був щасливий. Увечері Тоніно розповідав дідусеві казку і вони заснули разом біля каміна.

Після свят Тоніно знову пішов до школи, але дуже сумував за бабусею. Якось Тоніно сказав мамі, що бабуся могла стати гускою, бо дуже їх любила, але мама не повірила. Та мама  заперечила, мовляв, так не буває, і бабуся тепер на небі.

У суботу, коли Тоніно приїхав у село, він поділився своїми думками з дідусем Оттавіано. Той уважно вислухав онука і навіть зізнався, що сам думав про подібне. Потім дідусь запитав, ким він сам би став у такому випадку. Тоніно відповів: “Черешнею”, а себе уявив пташкою, яка прилітає їсти черешні.

Дідусь посміхнувся, але хлопчик помітив, що він був дуже стомленим і тримався за серце…. Він сказав онуку, що в нього там скалка.

Карнавал

Після слів дідуся про скалку в серці Тоніно дуже хвилювався. Він розпитував маму, чи могло щось потрапити в серце дідуся. Мама пояснила, що скалка — це образ, дідусеві щось болить на душі. Вона розхвилювалася, що тато нічого їй не сказав, і почала часто дзвонити до нього. Дідусь щоразу запевняв, що все добре, але мамина тривога тільки зростала. Тато ж вважав, що мама перебільшує, намагався її заспокоїти. Через непорозуміння батьки посварилися.

У суботу мама з Тоніно поїхали до дідуся. Того дня був карнавал, і хлопчик вирішив поїхати в костюмі Супермена. Було холодно, а дідусь сидів просто неба під черешнею з Альфонсиною на колінах, у легкому піджаку, з заплющеними очима. Мама дуже злякалася, подумала, що щось сталося. Вона вискочила з автівки і побігла до нього. З дідусем було усе добре, але він був дуже сумним.

У кухні Тоніно побачив дідуся з жовтим конвертом. Дідусь похвалив костюм онука, але потім розповів чому він сумний. Виявляється, що в нього забирають землю — на місці городу прокладатимуть дорогу. Тоніно було прикро, що інші діти святкують карнавал, а він змушений слухати крики. Але дідусь все ж заспокоївся і сказав  онуку, що карнавал треба святкувати. Він наказав мамі пекти млинці, які бабуся завжди пекла в день карнавалу, а сам переодягнувся в кумедного персонажа — у капелюсі, з штучним носом та окулярами. Усі веселилися, танцювали, пекли млинці, дідусь грав на акордеоні, а потім навіть дав Тоніно скуштувати вина.

Коли мама з сином збиралися додому, Тоніно запропонував дідусеві переїхати до них, але той відповів, що старе дерево пересаджувати не можна, бо воно загине.

Після карнавалу Тоніно  три тижні хворів і не ходив до школи — у нього був бронхіт. Дідусь Луїджі та бабуся Антоньєтта щодня приходили його провідати й звинувачували в усьому “той” дім, що дратувало маму. Вона вважала, що Тоніно був щасливий у дідуся. У ті дні вона ще й постійно думала про проблеми дідуся. Виявилося, що його город хочуть частково забрати, щоб побудувати автостраду. Батьки намагалися вирішити цю проблему через муніципалітет, але без адвоката нічого не виходило.

Однієї ночі Тоніно приснилася бабуся Теодолінда. Вона була усміхненою й радісною, казала, що витягне скалку з дідусевого серця. Дідусь теж був щасливий і просив її поквапитися.

Безбарвний дім

Одного березневого вечора випав сніг, і дідусь Оттавіано, щоб врятувати черешню від морозу, усю ніч палив вогонь біля дерева. Через це він сильно застудився й опинився в лікарні з бронхопневмонією. Мама Тоніно дізнавшись про це помчала до лікарні, а Тоніно залишився вдома з бабусею Антоньєттою.  Хлопчик хвилювався за дідуся, йому ніхто не пояснив що з ним, тому він сидів за столом за чашкою какао з печивом і все ніяк не міг допити його. Бабуся Антоньєтта накричала на нього, сказала, що він що вередує, у той час, як його дідусь помирає. Від стресу Тоніно знудило. Коли мама повернулась, то заспокоїла сина, пояснила, що  дідусь не помирає, але дуже застудився.

Після лікування дідусю стало краще, але всі побоювалися його повернення додому, бо це могло знову зашкодити його здоров’ю. Мама вирішила забрати дідуся до себе в квартиру, і щоб йому не було сумно, привезла його улюблену гуску Альфонсину. Дідусь оселився в кімнаті Тоніно, але виглядав змарнілим і мовчазним. Незабаром він почав наполягати на поверненні у село, хоч мама намагалась переконати його залишитися. Декілька днів мама не мала можливості відвезти дідуся в село, бо допізна працювала у антикварній крамниці.

Дідусь щодня нагадував мамі, що хоче повернутися додому. І вона  пообіцяла відвезти дідуся додому у четвер, той погодився. Але наступного дня він зник. Пошуки привели їх у парк. Він сидів з Альфонсиною на дереві, й запевняв, що сидить на своїй черешні, яку хочуть знищити чиновники. Лише Тоніно вдалося умовити його злізти.

Наступного дня мама сказала, що повезе дідуся у село. Тоніно хотів поїхати з ними. Але мама наказала сину йти до школи. Тоді дідусь лагідно попрощався з ним, пообіцявши приїхати з Альфонсиною по нього. І в цю мить Тоніно все зрозумів — дідусь їде назавжди. Його охопив біль, сльози самі покотилися з очей.

Пізніше Тоніно ддізнався, що мама відвезла дідуся у «безбарвний дім» — так Тоніно подумки назвав лікарню.

Минуло чотири місяці. Одного разу Тоніно поїхав з мамою провідати дідуся. Все в лікарні було біле: стіни, меблі, одяг — і навіть сам дідусь став майже прозорим та схудлим. Але коли Тоніно простягнув йому кошичок з найчервонішими черешнями з улюбленої черешні Фелічії, дідусь зрадів. Він їв їх із захопленням, сік тік по його бороді, він сміявся, був щасливий, і це на мить повернуло Тоніно радість. Але коли прийшла медсестра й витерла бороду дідуся, він знову став «білим», як і вся клініка. Відтоді Тоніно більше не хотів туди їздити.

Фотографії

Дідусь Оттавіано помер 28 вересня — за кілька днів до суду, який мав вирішити, чи заберуть у нього землю. Мама, дізнавшись про смерть, була рішуча й заявила, що землю віддасть тільки «через її труп». Тоді вона нікого не повідомила, навіть тата, бо вони вже не жили разом. Розійшлися ще на початку червня, коли мама з Тоніно переїхали в село.

У селі мама змінилася — стала веселішою, коротко постриглася, почала готувати як бабуся Теодолінда. Щодня їздила на роботу до міста, а Тоніно залишався з сусідом Еміліо. Хлопчик часто  згадував дідуся, яким той був раніше — сильним і веселим. Він сам лазив на черешню й зробив мотузяну драбину, щоб дідові було легше підніматися.

Одного разу мама знайшла старий фотоальбом, та виявилося, що  дідусь порізав усі фотографії. Вона плакала й намагалася зібрати їх докупи. Тоніно не розумів чому дідусь це зробив, чи він не любив бабусю чи дійсно був божевільним. Та мама пояснила, що дідусь не був божевільним, а просто хворів, бо коли померла бабця, він став самотнім. Тільки одна світлина вціліла — бабуся з мамою під черешнею. Мама замовила її копію.

Пізніше мама вирішила знайти пару для гуски Альфонсини. Тоніно з Еміліо поїхали на базар і купили великого гусака Оресте. Альфонсина з ним одразу порозумілася.

Коли наближався початок навчального року, батьки знову посварилися: тато хотів, щоб син вчився в місті, а мама — щоб залишився в селі. Тоніно підтримав маму: він не хотів повертатися до школи, де над дідом насміхалися.

У день смерті дідуся мама відвідала його й передала малюнок від Тоніно, на якому були Альфонсина з Оресте. Коли дід помер, мама була у відчаї, а Тоніно уявляв, що дідусь став пір’їною і полетів до бабусі. Він розповів про це мамі, і це трохи заспокоїло її.

Для похорону мама підготувала дідусів весільний костюм, а Тоніно поклав у кишені листочки з черешні й пір’їни від Альфонсини та Оресте. На похорон він не пішов, залишився з Еміліо. Побачивши мотузяну драбину на черешні, він подумав, що колись його молодша сестра Корінна теж зможе нею видертися — як він і дідусь колись.

Черешня

Через кілька днів після отримання повістки мама поїхала вирішувати справу щодо землі, залишивши Тоніно з дідусем Луїджі. Згодом хлопчика забрав тато, який розпитував про маму — він так завжди робив після їх розлучення. Судове засідання перенесли на листопад, і мама весь жовтень була стривоженою. Тоніно теж хвилювався, йому часто снилися тривожні сни, але одного разу йому наснився гарний сон про дідуся, який гойдався на гілці черешні, вони разом збирали ягоди, а потім дідусь зник, сказавши, що він завжди поруч.

На Різдво мама з Тоніно вирушили в гори, що не сподобалося дідусеві й бабусі, адже до цього вони завжди святкували разом. Мама часто сумувала. Тоніно розповів їй, як колись дідусь прикрасив черешню на різдвяні свята і це її трохи втішило. Після свят вони повернулись додому раніше, і мама почала працювати на городі, забувши про суд.

Але 13 березня прийшов поліціянт з документом, і стало відомо, що частину городу забирають. На ділянці з’явилися чоловіки, які вбивали кілочки, а наступного дня приїхали екскаватори. Коли один з працівників наказав зрубати черешню, Тоніно виліз на дерево й відмовився злазити, попри всі вмовляння. Мама обурилася, бо її запевняли, що дерево не чіпатимуть.

Повернувшись, той самий працівник привіз поліцію й пожежників, які намагалися зняти Тоніно, та хлопчик постійно перебрався на іншу гілку. Він сидів на самісінькому вершечку, хоча замерз і зголоднів. Приїхав тато, але і він не зміг переконати сина спуститися. Тоді мама пообіцяла сину посадити іншу черешню, але Тоніно і це не переконало, бо він побачив бруньку й згадав, як дідусь палив вогонь, щоб врятувати дерево.

Згодом приїхали мер, вчителька, друзі, журналісти, бабуся й дідусь. Мер дізнавшись історію про черешню, пообіцяв її не чіпати.  На вимогу Тоніно він письмово пообіцяв зберегти черешню. Лише після цього хлопчик зліз, і заснув у тата на руках.

Після цього батьки знову зійшлися, жили в будинку дідуся Оттавіано й бабусі Теодолінди. У Тоніно з’явилася сестричка Корінна. Коли їй виповнився рік, під черешнею влаштували свято. Мама почала збирати сімейні фотографії новий альбом. Тоніно обіцяв навчити Корінну всього, чого його навчив дідусь. Якось йому наснився дідусь — вони разом гойдалися на гілках, а черешня цвіла й сміялася.

Короткий переказ “Мій дідусь був черешнею”

Розповідь ведеться від імені хлопчика Тоніно, який згадує про своє дитинство, родину і особливий зв’язок із дідусем Оттавіано та черешнею Фелічією.

У Тоніно було двоє дідусів і бабусь: міські — Луїджі й Антоньєтта, і сільські — Оттавіано й Теодолінда. Хоча міських родичів хлопчик бачив частіше, сільських він любив більше, особливо дідуся Оттавіано, який посадив черешню в день народження доньки — мами Тоніно.

Черешня Фелічія стала для родини символом життя і любові. Вона росла разом із мамою, а згодом — і з Тоніно, коли дідусь носив його на плечах і вчив лазити по гілках. Родинні фото, зібрані у фотоальбомі, зберігали спогади про ці миті.

Бабуся Теодолінда мала хворе серце. Вона дуже любила курей і гусей, особливо гуску Альфонсину, яка навіть катала Тоніно. З часом хвороба прогресувала, бабуся ослабла, але продовжувала піклуватися про птахів. Згодом вона померла, а дідусь Оттавіано залишився сам, глибоко сумуючи, але продовжив працювати на великому городі, залишивши лише гуску Альфонсину з гусенятами. Город став його розрадою, а черешня Фелічія — місцем спогадів про дружину. Саме під нею дідусь навчав Тоніно слухати “дихання” дерев і відчувати природу.

На шостий день народження Тоніно дідусь приїхав до міста на старому пікапі з гускою, чим здивував усіх. Після святкування він забрав онука до села на літо, яке стало для хлопчика найщасливішим у житті. Щоранку дід готував сабайон, а вдень вони разом доглядали город і ходили до черешні. Дідусь навчив Тоніно лазити по дереву, і хлопчик відчув себе справжнім птахом.

Коли мама приїхала забрати сина і дізналася про лазіння на дерево, вона розсердилась. Між нею і дідусем виникла сварка, а Тоніно образився на маму. Вночі йому наснився чарівний сон, де він з дідусем гойдалися на гілках черешні, немов у цирку, і він літав, наче справжній птах.