“На острові” Коцюбинський скорочено Ви можете прочитати за 15 хвилин. Також ви можете ознайомитися з аналізом “На острові”, щоб зрозуміти про що хотів сказати автор.
“На острові” Коцюбинський скорочено
“Як тільки заплющую очі — кімната (вона тільки що стала моєю) раптом щезає: її витісняє фіолетова рогата пляма і пливе на зеленастих хвилях, як велетенська тінь корабля. Так мені уявляється острів, на який нині ступив я й де маю жити”.
Ліричний герой чує звуки стукоту підошов жінок, які несуть на головах кошики, наче античні вази. Далі він звертає увагу на сумного віслюка, який стоїть собі під сірою стіною. Герой виходить на piazz’у (площу), де на башті дзвонить годинник ,”з вулиць розходяться люди, крамниці гаснуть, заплющують очі — двері й вікна,— і острів сліпне. А море знизу шумить”.
Тепер він іде самотній між будинками, як у коридорі. Ні, він не сам – його тінь, як невільник, послалась під ноги й показує шлях.
***
Героя серед ночі будить сильний і упертий дзвінок телефона. Виявилося, що вночі почалася буря. Ліричному
героєві здавалося, що його ліжко хитнулося, а за ним і стіни, і що він поплив, та він усе одно ліг на подушку й заснув.
Прокинувся герой пізно, а подивившись у вікно ” бачу, що ми таки пливемо”. Герой виходить на вулицю, але там віє шквальний вітер, що нагинає додолу дерева. “Гойдається земля під ногами, як палуба корабля, і щоб не впасти, хапаюсь за стіни. Зігнутий вдвоє, надутий вітром, наче вітрило, бачу крізь прижмурені очі рачкуючих “пасажирів”.” Герой кричить їм “Buon giorno!”, проте ті не чують. “Весь день ми так кудись плили, й цілісіньку ніч вило море, як пес.”
***
Наступного дня була прекрасна погода. Герой мав гарний настрій, весело привітався з виноградарем, усміхнувся дитині. Йому подобалося “збирати усмішки і оддавать їх другим!..”
***
“Я люблю свою кімнату. Білу, наче снігурка, з букетом ірисів на столі і з Боттічеллі на стінах. Але найбільшу
радість справляє мені вікно. Цілий день в нього дивиться море. Од сходу до заходу сонця голубіють в моїй хаті
шибки, як морське око.” Проте цього разу но вулиці знову дощ – “шибки ридають”.
Ліричний герой, сам не знаючи чого, почувається неспокійно, тривожно, перекладає все на столі без потреби і дратується, що десь подівся олівець. “Що там робиться за вікном? Тривога таки достукалась. Товчуся по хаті, як джміль у вікно, і чую потребу переставити меблі, пересунути шафи і стіл, і стільці — все по-новому, усе інакше; розіпхать стіни або і зовсім їх завалити…”
“Стіни погасли, розпливсь Боттічеллі, по більмах шибок стікають сльози, а я маю бажання й собі розплитись у тінь.”
***
Герой вирішує піти до міста. “Крізь білі колони синіє море, по Monte Solaro повзе туман. Підо мною з підземним гудінням вирушає на берег вагон.На башті дзвонить: три рази тонко і десять густо.” Він спостерігає за людьми, що ходять навколо, за портьє й перукарем, які знуджено позіхають. “Проходять американки. Бридкі, худі, широкороті, всі в білих в’язаних куртках і в жовтих капцях.” “Діти ганяють по piazz’i собаку.
Собака скаче і попадає комусь під ноги.”
Аж тут з-за білих колон виринає пароход, і всі навколо ніби оживають й намагаються виглянути за колону – усім
цікаво.
“Поліцейський в чорнім плащі — щоки сині і ніс червоний — сонно маха прутиком у повітрі і, може, в тисячний раз поглядає на ті ж самі доми. Купа білих, наче лисих, фініків стелять зелену гичку під наметом крамнички.
Портьє вріс, певно, у жовту стіну. Пройшла пара простоволосих дівчат з високими грудьми, в червоних хустках на плечах.
Осел з грюком величезних коліс привозить на piazz’y повну хуру капусти, а груба жінка, затріпавшись в вільних, одкритих рухах, які має тільки риба в воді, щось верещить.
Підо мною з підземним гулом вповзає знизу вагон і з’являються а дверях пишні жандарі в трикутних шапках, в плюмажах і з густим сріблом на фраках. Перший звощик примчав пасажирів; готельні хлопці налітають на нього, як горобці.
Жінки-носійки підіймають на голову чемодани з жовтої шкури.
Вільний факіно співає.
По Monte Solaro повзе сивий туман.
Коні фіакрів б’ють підковами в камінь.
Портьє жує щось, і його повне обличчя ходить на гладкім підборідді, наче плаває в хвилях.
За затокою синій Везувій придушив берег, немов смертельний гріх.
Назад вертають повногруді дівчата.
З башти продзвонило дванадцять.
Люди снуються сюди і туди — хто знає, куди й для чого, а все се разом подібне до театру маріонеток, в якому режисер переплутав порядок п’єси. Чи не таке життя?”
***
“Старий Джузеппе вічно співає. Його не обходять сімдесят років ані чорний беззубий рот: він завжди одкритий в нього для пісні.” Це старий рибалка, який завжди першим виходить у море: “ще море спить, а він вже скрипить підошвами по прибережнім піску та грюка залізом на важких дверях рибацького складу.”
“Що ж було далі? Одцвіли черешні, а тепер ягідки. Що ж далі? Мила приставляє драбину і рве ягідки. Свіжі ягідки на черешні, а ще свіжіші в милої литки. Що ж далі? Драбина вломилась, а мила у нього в руках… Ах, добре, коли сонце п’янить, як вино, а тобі нема ще й двадцяти років!..”
“Сонце вже показалось. Чорні тіні од барок густо засипали берег, Кам’яні стіни Marin’и оживають потрохи. На балкони і між аркади виходять неодягнені люди і розвішують хустя та постіль по білих од солі стінах. Одчиняються склади рибацькі, темні і вогкі, наче печери, скрипить під підошвами галька, і рибалки виносять на барки важкі бронзові сіті, наче пишне волосся русалок. Пахне канатами, рибою, йодом.”
Герой вітається до Джузеппе, а коли той не відкликається, кладе йому руки на зігріту сонцем спину. Тоді рибалка уриває пісню й з усмішкою показує герою свій скалічений палець. “А се він вчора ловив мурени. Закинув між каміння в море принаду і посвистує стиха. Бестії люблять музику. От вони і танцюють біля
принади та роззявляють роти. Гляди тільки, аби смикнути волосінь вчас.
Блисне гадюче тіло на мить у повітрі — і вже готово. Бий тільки об камінь, що
маєш сили, бо вкусить, наче собака. Проте не встерігся…
” Ліричний герой дістає пляшку вина, сир, помаранчі, і тоді Джузеппе, який уже заново почав співати, знову
зупиняється, адже він ласий до таких речей. “Славний вийшов сніданок у нас на пісочку, між морем, що хлюпа під самі ноги, і боком барки!..”
“Джузеппе сміється. Він уже знає, чого я хочу.
Шурхнула барка по мокрім пісочку і загойдалась.
— Куди?
— Просто на сонце!”
Все навколо здається блакитним, і тому герою здається, що вони летять, він запитує сам себе: “Чи я не був уже птахом колись?”
“Джузеппе співає. Він тут більший хазяїн, ніж на землі. Він, певно, подумає, перше ніж скаже, від кого
родився: од жінки чи од морської хвилі.
Старий оддав морю сина і внука, зате скільки підняв з його глибини! Хто б те злічив!.. Море било і гризло його, як прибережну скелю, він став шорсткий, як губка, просолився, наче канат, але душа голубіє у нього, як море в годину, і очі ховають проміння сонця. Він знає всі вісім вітрів, як братів рідних, розуміє мову неба і моря і збира рибу, наче плугатар хліб з поля, наче сам він засіяв нею морську глибінь.
Ми часто випливали удвох на рибу. Вдень і вночі. А скільком штучкам навчив мене Джузеппе! ”
“Ми ловили неводом, вудкою, на гачки.
Витягали червоних колючих чортів, блакитних морських в’юнів, плескатих півнів і голку-рибу, що блищала на
сонці, як гострі наточені коси.”
Джузеппе навіть по-особливому харчувався в ті дні, коли вони разом виходили в море рибалити: “одколупував
скойки од скель, висисав перламутрову слизь і зажмурював од вдоволення очі.
Ковтав живі креветки, дрібненькі рибки, і одкушував ноги у молодого спрута, хоч той не давався та хапав за язик. Все се були його любимі “фрукти”. Підохочував і мене. Але я не дійшов ще до того.”
***
“Вона приїхала ранішнім пароходом, перед годиною, може, не більше. Бо інакше я б уже бачив її. А подумав про се я через те тільки, що ми стрілись очима.”
“Я ще раз озирнувся на неї. Свіжий матовий профіль повернувся поволі, і знов її очі впірнули в мої. Француженка чи британка? Ні, певно, американка.”
Герой марне намагається зустрітися поглядом з цією жінкою, йому не вдається визначити колір її очей. А
потім він вирішує: “Що їй, справді, до мене або мені до неї?” Протискується плечем крізь натовп, аж раптом таки зустрічається з нею.
“Наче фіалки після дощу. Темні, м’які, блискучі. Глянула і закрила. Тепер — кінець. Їду за нею. Куди вона — там і я буду. Роблю байдужу міну, роздивляю наче будинки, але бачу тільки блакитний вуаль, золоті волосинки на шиї і дрібні каблучки з-під спідниці. Озирнеться чи ні? На повороті стає, розглядає якусь рослину і повертає до мене лице…”
***
Тепер уже вони удвох стоять над морем. “Втрачаю вже терпеливість. Я мушу їх бачить [ її очі]. І раптом цілою вагою вони лягають в мої з нетерплячим питанням:
— Чого ти хочеш?
— Кохаю…— запевняють мої.
Її очі не знають, що одповісти, і мрійно починають пестити скелі, берег, блакить.”
“— Ти моя.
Тоді її очі раптом розкривають свою променисту безодню, готову мене поглинуть, і твердо говорять:
— Твоя.
— Навіки?
— Навіки.
Хіба ж може бути інакше?”
Герою здається, що їх лише двоє на цілім світі, аж тут з’являється третій! “Міряє землю худими ногами в панчохах, схиляє біля неї на поренчата свій англійський костюм і виймає бінокль. Щось говорить
до неї, наче давній знайомий, передає бінокль. А вона взяла!.. А вона взяла!.. Приклала м о ї фіалки до того самого місця, де перед хвилею були очі чужого, наче нічого не сталось.
Ні, я не можу бути спокійним.
— Шановний пане!
Ні, се обурити може. Я вже киплю.
— Шановний пане! Хто вам дав право поводитись так? Чи тямите ви, що се з вашого боку нахабність?..”
Незнайомець байдуже відводить погляд, і героя це не дуже хвилює. Більше ж він розчарований у своїй коханій – “що недавно присягалась мені: навіки!.. Доволі щоб з’явились якісь худі ноги і англійський костюм… Ось вона — вірність жіноча.”
Герой відвертається геть, твердо вирішуючи не обертатись до неї ні за що на світі, хоч би вона й ридала, але тут відчуває її погляд на собі, і враз все пробачає. “Тепер знов ходжу за нею. Де вона — там і я невідступно. На британця — ані тіні уваги. Він не існує для мене. ”
“Вже день скінчився, засвітилася ніч, а я ще на ногах. Де вона — там і я. Вона вже втомилась, пора б їй спочити. Востаннє, при світлі зірок, заглядаю їй в очі.
— До завтра? — питають мої.
— До завтра….— відповідають фіалка.
— Моя?
— Навіки.
А завтра, ще не розвиднілось добре, біжу на вчорашні стежки. І раптом, не добігши, спиняюсь. Мене затримує запах пароходного диму. Я знаю… я певний, що її вже нема. Вона од’їхала ранішнім пароходом. Ось він ледве сіріє на сірому морі, навіть дим вже розвіявсь.
Стою на дорозі і втягаю у себе той легкий запах. Се все, що лишилось од мого роману…”
***
Ліричному герою дуже подобається дивитися на агаву – на її листя і цвіт. Його зачаровує особливість цієї
рослини -“бо така таємниця агави: вона цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти.(…) І так роками”
“Все має пору, для всього приходить свій час. І для агави. Те, що таїлося в ній, продирає нарешті тісні обійми і виходить на волю, як велет, несучи на могутньому тілі, яке може зрівнятись хіба з сосною, цвіт смерті. Обвіяна вітром, ближча до неба, агава бачить тепер, чого не бачила перше. Вона бачить море і скелі, перша стрічає схід
сонця, остання ловить червоний захід, а вітер шумить коло неї так само, як і в
короні дерев.
Сизі листя в’януть тим часом під нею, одхиляються, як недужі, по них стікають дощі, сипі зуби мертво блищать на сойці, корона сохне і м’якне, наче ганчірка, а квітка на високому пні вітає сонце і море, скелі та далекі вогкі вітри гордим і безнадійним привітом засуджених п е р е д ч а с н о на смерть.
Одчиняючи вранці вікно, я раз у раз бачу ряд цвітучих агав. Стоять, стрункі і високі, з вінцем смерті на чолі, й вітають далеке море.
Ave, mare, morituri te salutanti.. (Будь здорове, море, ті, що йдуть на смерть, вітають тебе!..)
