Поки вони й далі писали та виголошували промови, ми бачили лазарети й тих, що там помирали; поки нас запевняли, що служити державі — найвищий обов’язок людини, ми вже переконалися: страх смерті дужчий за все. Але від цього ніхто з нас не став ані бунтівником, ані дезертиром, ані боягузом,— вони ж так легко кидалися тими словами; ми любили батьківщину так само, як і вони, і мужньо йшли в атаку; але тепер ми навчилися розуміти, навчилися раптом бачити. I ми побачили, що від їхнього світу нічого не зосталося. Несподівано ми опинилися в жахливій самотності — і мусили самі давати собі раду.
Перш ніж піти до Кеммеріха, ми спакували його речі — в дорозі вони йому придадуться.
Польовий лазарет переповнений; тут, як завжди, пахне карболкою, гноєм і потом. У бараках ми багато до чого звикли, однак тут нам стає аж млосно. Ми розпитуємо, як пройти до Кеммеріха; він лежить у великій палаті й зустрічає нас кволим виявом радості й безпорадного хвилювання, Коли він лежав непритомний, у нього поцупили годинника.
Мюллер хитає головою:
— Я завжди тобі казав, що таку гарну річ не можна брати з собою.
Мюллер безцеремонний і любить посперечатись. А то б він припнув собі язика, бо кожен із нас бачить: Кеммеріх уже звідси не вийде. Чи знайдеться його годинник, чи ні — байдуже, в найкращому разі той годинник відішлють його рідним.
— Як справи, Франце? — питає Кроп.
Кеммеріх похнюплюється:
— Та нічого… Тільки страшенно болить ступня.
Ми дивимося на його ліжко. Нога лежить у дротяному каркасі, що сильно випинається під ковдрою. Я штовхаю Мюллера, бо він може бовкнути Кеммеріхові те, що нам сказали на подвір’ї санітари: в Кеммеріха вже немає однієї ноги, її ампутовано.
Виглядає він жахливо, кволий, жовтий, на обличчі — якісь чужі риси… Це нам знайоме, ми вже сотні разів таке бачили. То, власне, не риси, а радше ознаки. Під шкірою вже не пульсує життя, воно наче тікає з тіла, а зсередини торує собі шлях смерть, очима вона вже заволоділа. Ось лежить наш товариш Кеммеріх, який ще недавно разом із нами смажив конятину чи ховався у вирвах; це він і водночас це вже не він; його зовнішність розпливлася, стала невиразною, ніби фотографічна пластинка, що на неї зроблено два знімки. Навіть голос у нього став якийсь, наче попіл.
Пригадую, як ми виїздили на фронт. Його мати, добросерда огрядна жінка, провела його на вокзал. Вона без упину плакала, і обличчя в неї набрякло, розпухло. Кеммеріх соромився її, ніхто не поводився так нестримано, як вона, здавалося, жінка вся розтане, зійде сльозами й жиром. Вона дивилася на мене і, раз у раз хапаючи за руку, благала, щоб там, на фронті, я опікувався її Францом. У нього справді було зовсім дитяче личко і такі м’які кістки, що, потягавши якихось чотири тижні ранець, він набув собі пласкостопість. Але як можна кимось опікуватися на передовій!
— Тепер тебе відішлють додому,— каже Кроп,— а так довелося б чекати відпустки місяців три-чотири.
Кеммеріх киває головою. Я не можу дивитися йому на руки, вони наче воскові, а під нігтями ще зосталася окопна грязюка, вона якась синьо-чорна, немов отрута. Мені спадає на думку, що ці нігті ростимуть і далі, ще довго по тому, як Кеммеріх перестане дихати, ростимуть, наче примарні білі гриби у льоху. В мене перед очима виникає картина: вони скручуються коркотягами, ще ростуть і ростуть, а водночас росте й волосся на вже гнилому черепі, росте, як трава на доброму грунті, саме як трава. Невже так буває?
Мюллер нахиляється над ліжком:
— Ми принесли твої речі, Франце.
Кеммеріх показує рукою:
— Покладіть під ліжко.
Мюллер кладе. Кеммеріх знову заводить мову про годинник. Як заспокоїти хлопця, не викликавши в нього підозри?
Мюллер виринає з-під ліжка з парою пілотських чобіт. Чудові англійські чоботи з м’якої жовтої шкіри, високі, аж до колін і аж до верху шнуруються, одне слово, шикарна річ. Мюллер не зводить з них очей, тулить їх підошвами до своїх незграбних чобіт і питає:
— То ти, Франце, хочеш забрати їх із собою?
Ми, всі троє, думаємо одне й те саме: навіть якби він видужав, то зміг би взувати тільки один чобіт, отже, вони йому ні до чого. А при його теперішньому стані просто шкода, що вони тут зостаються, бо як він помре, то санітари, звісна річ, відразу їх заберуть.
— Ти не хочеш їх у нас залишити? — знову питає Мюллер.
Кеммеріх не хоче. Ці чоботи — його найбільший скарб.
— Ми могли б їх на щось поміняти,— пропонує Мюллер,— тут, на передовій, такі речі потрібні.
Але Кеммеріх непохитний.
Я наступаю Мюллерові на ногу; він зволікає, але все-таки ставить красені чоботи назад під ліжко.
Ми ще трохи розмовляємо, а тоді прощаємося:
— Видужуй, Франце!
Я обіцяю йому завтра прийти ще. Мюллер каже те саме; він думає про чоботи із шнурівкою, тож, звісно, тут чатуватиме.
Кеммеріх стогне. В нього гарячка. Ми перестріваємо на подвір’ї якогось санітара і умовляємо, щоб він зробив Кеммеріхові укол.
Санітар відмагається:
— Як кожному колоти морфій, то його треба мати цілі бочки.
— Ти бережеш його, мабуть, тільки для офіцерів,— каже в’їдливо Кроп.
Я мерщій утручаюсь і насамперед пригощаю санітара цигаркою. Він бере. Тоді я питаю:
— А чи тобі взагалі дозволено робити уколи?
Це його ображає.
— Коли ви не вірите, то навіщо питаєте?
Я тицяю йому в руку ще кілька цигарок:
— Зроби нам таку ласку…
— Ну, гаразд.— каже він.
Кроп іде з ним у палату, він не довіряє санітарові й хоче сам подивитися. Ми чекаємо надворі.
Мюллер знову починає про чоботи:
— Вони точнісінько на мене. А від цих шкарбанів у мене ноги геть у пухирях. Як ти гадаєш, він ще дотягне, поки ми завтра звільнемося? Коли він помре вночі, то ми ті чоботи тільки й бачили.
Повертається Альберт.
— То ви гадаєте?..— питає він.
— Йому капець,— відрубує Мюллер.
Ми повертаємося до бараків. Я думаю про листа, якого мені завтра доведеться написати Кеммеріховій матері. Мене лихоманить, от якби випити хоч ковток горілки. Мюллер рве стеблинки і жує їх. Нараз малий Кроп кидає свою цигарку, розлючено топче її ногами, озирається з розгубленим, майже божевільним виглядом і белькоче затинаючись:
— Ох паскудство, яке ж паскудство!
Ідемо далі, довго йдемо, Кроп заспокоївся, ми розуміємо, що воно таке — фронтовий бзик, кожен знає це по собі. Мюллер питає в нього:
— А що, власне, написав тобі Канторек?
— Що ми — залізна молодь,— посміхається Кроп.
Ми, всі троє, гірко сміємося. Кроп лається — він радий, що вже може говорити.
Отак вони всі думають, оті сотні тисяч Кантореків! Залізна молодь! Молодь! Кожному з нас не більше двадцяти. Та хіба ми молоді? Хіба ми — молодь? То було колись. Тепер ми старі люди.
II
Дивно навіть згадувати, що у мене вдома, в шухляді письмового столу, лежить початок драми “Саул” та цілий стос віршів. Я витратив на них не один вечір, тоді ми майже всі щось таке писали, але тепер це видається мені настільки неймовірним, що я й уявити по-справжньому не годен.
Відколи ми тут, наше колишнє життя наче відрізане, хоч ми не доклали тут рук. Часом ми намагаємось охопити поглядом минуле і знайти пояснення, та дарма. Надто незрозуміло це нам, двадцятирічним,— Кропові, Мюллерові, Леєрові, мені,— нам, залізній молоді, як називає нас Канторек. Люди, старші за нас, тісно зв’язані з минулим, вони мають грунт під ногами, мають жінок, дітей, фах, свої зацікавлення; ці зв’язки такі міцні, що війна не може їх розірвати. А ми, двадцятирічні, маємо тільки батька й матір, а дехто ще дівчину. Це не так багато, бо в нашому віці вплив батьків — найслабший, а дівчата ще не панують над нами. Крім цього, було ще, може, трохи мрій, трохи захоплень та була школа,— оцим і заповнювалося наше життя. А врешті нічого не зосталося.
Канторек сказав би, що ми стоїмо саме на порозі життя. Так воно начебто і є. Ми ще не встигли пустити коріння. Війна вирвала нас із грунту. Для інших, старших, війна — це тільки якийсь часовий відтинок, вони можуть подумки його проминути. А нас війна вихопила із звичайного життя, і ми не знаємо, чим це скінчиться. Тим часом ми збагнули тільки, що якось дивно й болюче зашкарубли, зате тепер ми вже не часто сумуємо.
Якщо Мюллерові кортить дістати від Кеммеріха чоботи, це зовсім не означає, що він не так сильно співчуває, як той, хто з горя навіть і подумати про це не зміг би. Для нього це просто різні речі. Якби ті чоботи були ще хоч трохи потрібні Кеммеріхові, Мюллер волів би краще бігати босоніж по колючому дротові, ніж думати про те, як тими чобітьми заволодіти. Але Кеммеріхові вони тепер ні до чого, а для Мюллера — це просто знахідка. Кеммеріх помре, а чоботи однаково комусь дістануться. Тож чом не Мюллерові, адже він має більше права на них, ніж якийсь санітар! А коли Кеммеріх помре, буде запізно. Тому Мюллер уже тепер пильнує.
Інакше міркувати ми вже не можемо, всі інші міркування були б неприродні. Ми зважаємо лише на факти, для нас вони важать найбільше. А добрі чоботи трапляються рідко.
Колись ми уявляли собі все це інакше. Йдучи до окружного призового управління всім класом, ми, двадцятеро хлопців, перше ніж ступити на казармене подвір’я, подалися всі до перукарні голитися, дехто навіть уперше в житті. Ми не мали ніяких певних планів на майбутнє, думки про кар’єру і професію тільки в небагатьох були практично вже визначені на все життя; зате нас переповнювали невиразні ідеї, що надавали життю і навіть війні в наших очах ідеалізованого, майже романтичного сяйва.
Протягом десяти тижнів ми проходили військове навчання, і за цей час нас перевиховали дужче, ніж за десять років у школі. Нас переконували, що натертий до блиску гудзик важливіший, ніж чотири томи творів Шопенгауера. Попервах здивовані, далі пригнічені й урешті збайдужілі, ми зрозуміли, що тут вирішальне значення має не душа, а щітка до взуття, не думка, а дисципліна, не воля, а муштра. Ми стали солдатами добровільно, пойняті ентузіазмом; але тут робили все, щоб вибити з нас це почуття. Через три тижні нам уже не здавалося незбагненним, що листоноша у військовій формі має над нами більше влади, ніж колись мали наші батьки, наші вихователі і взагалі представники культури від Платона до Гете, всі разом узяті. Молодими зіркими очима ми бачили, що класичне поняття батьківщини, яке прищеплювали нам учителі, реалізувалося насамперед у таке знищення особистості, якого ніхто й ніколи не вимагав від найпослідущого прислужника. Козиряти, стояти струнко, марширувати, брати на караул, повертатися праворуч, ліворуч, клацати підборами, витримувати брудну лайку й тисячі причіпок,— ми уявляли собі наш обов’язок зовсім інакше й гадали, що нас готують до героїчних вчинків, як циркових коней до виступу на арені. Та дарма, ми швидко призвичаїлися. I навіть зрозуміли: дещо з цього було справді конче потрібне, але решта тільки заважала. Солдат має на це добрий нюх.
Наш клас розподілили по троє, по четверо в різні відділення разом із фрісландськими рибалками, селянами, робітниками і ремісниками, з ними ми швидко заприязнилися. Кроп, Мюллер, Кеммеріх і я попали в дев’яте відділення, що ним командував унтер-офіцер Гіммельштос.
У наших казармах він мав славу жорстокого шкуродера і пишався тим. Невеличкий, присадкуватий чоловічок, з рудими, підкрученими догори вусами, колишній листоноша, він прослужив в армії вже дванадцять років. До Кропа, Тьядена, Вестгуза та до мене він чіплявся найдужче, бо відчував наш мовчазний опір.
Якось уранці мені довелося чотирнадцять разів застилати йому ліжко. А він щоразу знаходив, до чого присікатись, і скидав постіль додолу. Після двадцятигодинної роботи — звісно, з перервами,— я надраїв пару старезних, задубілих чобіт так, що вони стали м’які як масло, і Гіммельштос навіть не спромігся ще до чогось присікатися. За його наказом я вичистив зубною щіткою підлогу в нашій казармі. А щіткою для рук і совком ми — Кроп і я — повинні були прибрати казармене подвір’я від снігу і, певне, робили б це, поки не замерзли, та на подвір’я випадково вийшов лейтенант, він відіслав нас до казарми й добряче вишпетив Гіммельштоса.
Та наслідок був поганий: Гіммельштос іще дужче оскаженів. Чотири тижні підряд я стояв на варті, а в будень увесь той час був днювальним. У повному спорядженні і з гвинтівкою я мусив бігати мокрим, щойно зораним полем під команду: “Встати, бігом марш, марш!” або: “Лягти!”, аж поки перетворився на грудку грязюки і впав, украй знесилений; та через чотири години я показав Гіммельштосові моє бездоганно вичищене обмундирування, хоч і постирав собі до крові руки. Ми з Кропом, Вестгузом і Тьяденом чверть години розучували на лютому морозі стійку: “Струнко!” без рукавичок, стискаючи голими пальцями крижані цівки гвинтівок, а Гіммельштос кружляв навколо, придивляючись, може, хто з нас поворухнеться, тоді він звинуватив би нас у порушенні дисципліни. Вночі, о другій годині, я мусив вісім разів бігати у нічній сорочці з горішнього поверху казарми на подвір’я за те, що мої спідні звисали на кілька сантиметрів з краю табуретки, на якій я складав свою одежу. Поруч зі мною, наступаючи мені на пальці, біг черговий унтер-офіцер, Гіммельштос. На навчаннях багнетним боєм мені завжди доводилося битись із Гіммельштосом, причому в мене була важка залізна палиця, а в нього легенька дерев’яна гвинтівка, і нею він за іграшки розмальовував мені синцями руки; правда, якось я так розізлився, що нетямлячись кинувся на нього і чимдуж стусонув його в черево, аж він заточився і впав. Коли Гіммельштос пішов скаржитись, командир роти висміяв його і сказав, хай не ловить гав; він знав Гіммельштоса і, здавалося, радів, що той пошився в дурні. Я мусив навчитися миттю вилазити на шафу; згодом натренувався і присідати, наче спортсмен; ми тремтіли від самого Гіммельштосового голосу, але поставити нас на коліна цей скажений поштовий огир не зміг.
Якось у неділю ми з Кропом ішли подвір’ям, несучи на жердині параші. Назустріч нам трапився Гіммельштос, до блиску вичепурений, він, видно, збирався кудись піти. Спинившись перед нами, він спитав, як нам подобається така робота; ми вдали, ніби за щось перечепились, і вилили йому на ноги парашу. Він аж сказився, проте і нам увірвався терпець,
— Я вас за грати запакую! — репетував він.
Кроп не витримав.
— Та спершу буде розслідування, і тоді ми не мовчатимемо, — запевнив він.
— Як ви розмовляєте з унтер-офіцером! — загорлав Гіммельштос. — Чи ви здуріли? Хто вас питатиме! I що ви можете зробити?
— Усе про пана унтер-офіцера розповісти! — сказав Кроп і виструнчився.
Гіммельштос збагнув, до чого йдеться, і мовчки подався геть. Та перш ніж зникнути, загорлав:
— Я вам це пригадаю!
Але його влада була вже не та. Він спробував був іще раз поганяти нас на полі, вигукуючи: “Лягти!”, “Встати, бігом марш!” Ми слухняно все робили, бо наказ є наказ, його треба виконувати. Проте рухалися так повільно, що Гіммельштос впадав у розпач. Не кваплячись, ми ставали на коліна, потім спиралися на руки і так далі, а він, нетямлячись із люті, вже давав нову команду. Ми ще не спітніли, а він уже захрип.
Тоді він дав нам спокій. Правда, він і далі називав нас чортовим кодлом. Але в тих словах вчувалася пошана.
Серед унтер-офіцерів були й порядні люди, що поводилися куди розумніше, такі складали навіть більшість. Але всі вони передовсім прагнули якнайдовше зостатися на своєму тепленькому тиловому посту, а цього домагався тільки той, хто не жалів новобранців.
Тож ми скуштували, певне, всіх можливих видів казарменої муштри і не раз аж ревли з люті. Дехто з нас через ту муштру захворів, а Вольф навіть помер від запалення легенів. Та ми самі мали б себе за нікчем, якби підкорилися. Ми стали черствими, недовірливими, безжальними, мстивими, брутальними — і це було добре, бо саме тих якостей нам бракувало. Якби ми попали на передову без цієї муштри, багато нас напевне збожеволіло б. А тепер ми були підготовлені до того, що нас чекало.
Ми не зломилися, ми пристосувались. У цьому нам зарадили наші двадцять років, хоч саме через них дещо давалося нам надто важко. Але найголовніше було те, що в нас прокинулося міцне і дійове почуття єдності, яке згодом, на фронті, переросло в найкраще, що тільки дала нам війна,— в товариськість!
Я сиджу на ліжку в Кеммеріха. Він ще дужче змарнів. Навкруг нас — страшенна метушня. Прибув санітарний поїзд, і тепер у палатах відбирають поранених, яких можна транспортувати далі. Повз Кеммеріхове ліжко лікар проходить, навіть не глянувши в наш бік.
— Іншим разом, Франце,— кажу я.
Він підводиться на подушках, спираючись на лікті.
— Мені ампутували ногу.
Отже, він усе-таки дізнався. Я киваю головою і кажу:
— Хай тебе тішить, що ти тільки цим відбувся.
Він мовчить.
Я проваджу далі:
— Тебе ж могло поранити в обидві ноги, Франце. А Вегелер втратив праву руку, це куди гірше. I ти ж поїдеш додому.
Він дивиться на мене:
— Ти так гадаєш?
— Атож.
— Ти так гадаєш? — повторює він.
— Безперечно, Франце. Тільки тобі треба після операції вбитися в силу.
Він подає мені знак підсунутися ближче. Нахиляюся до нього, і він шепоче:
— Я в це не вірю.
— Не мели дурниць, Франце, за кілька днів ти сам упевнишся. Подумаєш, ампутували ногу. Та тут ще й не таке роблять.
Він підводить руку:
— Глянь-но сюди, на ці пальці.
— То від операції. Добряче жери, і тоді швидко одужаєш. Вас тут непогано годують?
Він показує на миску, ще наполовину повну. Це мене непокоїть.
— Франце, ти повинен їсти. Найголовніше — їсти. Адже з цим тут начебто добре.
Він ніби не слухає. Трохи помовчавши, повільно говорить:
— Я так хотів стати лісничим.
— Ти ще встигнеш,— заспокоюю я.— Тепер уже виготовляють чудові протези, з таким протезом ти й не помітиш, що тобі чогось бракує. Вони кріпляться до м’язів. З протезом для руки можна ворушити пальцями й працювати, навіть писати. I, крім того, тепер весь час винаходять іще досконаліші протези.
Якийсь час він лежить тихо. А тоді каже:
— Можеш узяти мої шнуровані чоботи для Мюллера.
Я киваю головою і силкуюся вимовити щось підбадьорливе. Губи в нього стали зовсім безбарвні, рот побільшав, зуби випинаються, і здається, що вони крейдяні. Тіло в нього тане, чоло вигинається дужче, вилиці загострюються. Кістяк наче пробивається назовні. Очі вже западають. За кілька годин усе скінчиться.
Не вперше я бачу, як помирають; але ми росли разом, а це все-таки зовсім інша річ. Я списував у нього домашні завдання. У школі він звичайно носив коричневий костюм із паском, і рукава в нього завжди були витерті до блиску. Він єдиний серед нас умів робити на турніку “сонце”. Коли він так крутився, його чуб маяв, наче шовковий, і падав йому на обличчя. Канторек пишався ним. Але цигарок хлопець не терпів. Шкіра в нього була біла-білісінька, і він чимось скидався на дівчинку.
Я дивлюся собі на чоботи. Вони величезні, незграбні, холоші заправлені в халяви, коли стоїш у цих широченних чоботях, здаєшся товстим і дужим. Та коли ми йдемо купатися й роздягаємось, стегна і плечі у нас знову стають вузькими. Тоді ми вже не солдати, а майже хлопчаки, ніхто не повірив би, що ми можемо тягати на собі ранці. То якась дивна мить, коли ми стоїмо роздягнені: тоді ми не на службі і почуваємо себе майже як цивільні.
Коли ми купалися, Франц Кеммеріх ставав зовсім малий і тоненький, наче дитина. I от він лежить, чому, скажіть мені, чому? Треба було б провести повз це ліжко ввесь світ і сказати: це — Франц Кеммеріх, йому дев’ятнадцять з половиною років, він не хоче помирати. Не дайте йому померти!
Мені паморочиться в голові. Дух карболки і тліну заповнює легені, повільно заповзає в них, наче рідота, і душить.
Сутеніє. Обличчя в Кеммеріха блякне, він лежить у подушках такий блідий, що аж світиться. Губи тихо ворушаться, Я схиляюся над ним. Він шепоче:
— Якщо знайдете мого годинника, відішліть його додому.
Я не заперечую. В цьому немає тепер сенсу. Його не переконаєш. Мені боляче від моєї безпорадності. Це чоло із запалими скронями, ці вуста, власне — оголені щелепи, цей загострений ніс! А вдома, там, куди мені треба написати, огрядна заплакана жінка. Якби вже відбути того листа!
Палатами ходять санітари із пляшками й відрами. Один із них підходить ближче, придивляється до Кеммеріха і йде далі. Видно, він чогось чекає, мабуть, йому потрібне ліжко.
Я присовуюся ближче до Франца і починаю говорити, наче це може його врятувати:
— Можливо, тебе відвезуть до санаторію, що стоїть на монастирській горі серед вілл. Тоді з вікна ти бачитимеш поле, аж до отих двох дерев на обрії. То найкращий час, коли достигає хліб; надвечір поле міниться під призахідним сонцем, немов перламутрове. А тополина алея біля монастирського струмка, де ми колись ловили пліточок, пам’ятаєш? Ти зможеш знову зробити собі акваріум і розводити риб, зможеш ходити, куди тобі заманеться, ні в кого не питаючись, і навіть грати на піаніно, коли схочеш.
Я схиляюсь до його обличчя, не видного у присмерку. Він іще дихає, тихо дихає. Обличчя в нього мокре, він плаче. Ох і дурницю я втяв в отими теревенями!
— Ну, Франце,— я обіймаю його за плечі й тулюся обличчям до його обличчя.— Може, ти тепер спатимеш?
Він не відповідає. Сльози течуть у нього по щоках, Треба б їх витерти, але мій носовичок дуже брудний.
Минає година. Я сиджу і пильно стежу за виразом його обличчя, раптом він схоче ще щось сказати. Якби він розкрив рота й заволав! Але він тільки плаче, відвернувшись до стіни. Він не згадує ні матері, ні братів і сестер, він взагалі нічого не говорить, це вже, напевне, зосталося десь позаду; він опинився сам на сам із своїм недовгим дев’ятнадцятирічним життям і плаче, бо воно залишає його.
Ніколи я вже не бачив такого тяжкого, розпачливого прощання з життям, хоча смерть Тьядена теж була нелегкою: цей дужий, як ведмідь, чолов’яга кричма кликав свою матір і з виряченими очима у розпачі відганяв багнетом лікаря від свого ліжка, аж поки впав мертвий.
Нараз Кеммеріх застогнав і почав харчати. Я схоплююся на ноги, вибігаю з палати і кричу:
— Де лікар? Де лікар?
Побачивши чоловіка в білому кітелі, я чіпляюся за нього.
— Ходімте швидше, а то Франц Кеммеріх помре.
Він випручується і питає в санітара, що стоїть поруч:
— Про кого він?
Той відповідає:
— Ліжко двадцять шість, ампутація ноги.
Лікар гнівається:
— Звідки я можу знати, сьогодні я вже п’ять ніг ампутував! — Він відштовхує мене, каже санітарові: — Йдіть подивіться! — I біжить до операційної.
Я тремчу від гніву, йдучи за санітаром. Той дивиться на мене і каже:
— Операція за операцією, з п’ятої ранку, я тобі кажу — щось страшне, тільки за сьогоднішній день шістнадцятеро померло, твій буде сімнадцятий. Сьогодні напевне дійде до двадцяти…
Мені стає млосно, нараз я відчуваю, що вже не можу. Більше я не лаятимусь, це ні до чого, мені хочеться впасти долі і вже не підводитись.
Стоїмо біля ліжка Кеммеріха. Він помер. Обличчя в нього ще мокре від сліз. Очі напівзаплющені, вони жовті, як старі кістяні гудзики.
Санітар штовхає мене в бік:
— Забереш його речі?
Я киваю головою.
— Його доведеться зараз же винести,— каже санітар.— Нам потрібне ліжко. Поранені лежать уже й у коридорі.
Я беру речі й відшпилюю в Кеммеріха розпізнавальний знак. Санітар цікавиться, де його солдатська книжка. Її немає. Я кажу, що вона, певне, в канцелярії, і йду. За мною вже несуть на брезенті Франца.
За дверима — темрява і вітер, це мені як порятунок. Я глибоко вдихаю повітря, якомога глибше, і відчуваю: повітря торкається мого обличчя, м’яке й тепле, як ніколи. Думки про дівчат, про квітучі луки, про білі хмарки раптом зринають у мене в голові. Ноги в чоботях несуть мене вперед, я йду швидше, я біжу. Назустріч ідуть солдати, їхні розмови хвилюють мене, дарма що я їх не розумію. В землі нуртують якісь сили, вони вливаються в мене крізь підошви. Ніч потріскує електрикою, фронт глухо гримотить, наче грає цілий оркестр із самих барабанів. Тіло в мене прудке, у кожному м’язі грає сила, я хекаю і пирхаю. Ніч живе, я живу. I відчуваю голод, дужчий, ніж голод шлунка.
Перед бараком стоїть Мюллер, чекає на мене. Я віддаю йому чоботи. Ми заходимо, і він їх міряє. Чоботи йому саме до ноги…
Він порпається в своїх запасах і простягає мені чималий шмат сервілату. А до цього — гарячий чай із ромом.
III
Ми дістаємо поповнення. В бараках уже немає вільного місця, усі солом’яні матраци зайняті. Здебільшого то літні люди, але до нас прислали також двадцять п’ять хлопців із польових навчальних пунктів. Вони майже на рік молодші за нас. Кроп штовхає мене:
— Ти вже бачив тих дітлахів?
Я киваю головою. Ми тепер запишалися, голимося при всіх на подвір’ї, походжаємо, заклавши руки в кишені, згорда поглядаємо на новобранців і відчуваємо себе бувалими фронтовиками.
Качинський приєднується до нас. Ми йдемо через стайні і підходимо до новачків, вони саме одержують протигази й каву. Кач питає в одного з наймолодших:
— Мабуть, ви вже давно нічого путящого не їли, еге?
Новачок кривиться:
— Вранці — хліб із брукви, на обід — вінегрет із брукви, на вечерю — котлети з брукви і салат із брукви.
Качинський співчутливо свистить.
— Хліб із брукви? То вам пощастило, тепер печуть уже з тирси. А що ти скажеш про квасолю? Їв би?
Хлопець червоніє:
— Ще й дражнитесь!
Качинський каже тільки:
— Неси казанок.
З цікавості ми йдемо за ним. Він підводить нас до діжечки біля його матраца. Діжечка і справді наполовину повна квасолі з м’ясом. Качинський стоїть перед нею наче генерал і каже:
— Око — глядь, рука — хап! Це гасло справжніх солдатів.
Ми вражені. Я питаю:
— Сто чортів, Каче, звідки це?
— Помідор тільки зрадів, як я в нього забрав. За це я дав йому три шматки парашутного шовку. А квасоля і холодна смакує.
Він щедро насипає новачкові й каже:
— Як ще колись зазирнеш сюди з казанком, то в лівій руці тримай сигару чи жменю тютюну. Втямив?
Тоді він обертається до нас:
— Вам, звісно, й так насиплю.
Качинський — незамінний чоловік, він має якесь шосте чуття. Такі люди є скрізь, але відразу їх важко розпізнати. У кожній роті знайдеться один або й двоє таких солдатів. Качинський найбільший проноза, якого я тільки знаю. За фахом він, здається, швець, та річ не в тім, він знається на всякому ремеслі. З ним добре приятелювати. I я, і Кроп — його приятелі, і Гайє Вестгуз, можна сказати, теж. Але він швидше виконавчий орган; коли треба щось залагодити кулаками, він робить те, що Кач скаже. І дістає тоді свою пайку.
Потрапляємо ми, приміром, уночі в зовсім не знайому місцевість, у похмуре кубло, де відразу видно, що тут уже давно все порозтягали, хіба що стіни залишили. Ночувати нас відводять до невеличкої, темної фабрики, яку сяк-так пристосували під казарму. Там стоять ліжка, точніше — не ліжка, а дерев’яні рами з напнутими на них дротяними сітками.
Спати на тих сітках незручно, твердо. Підстелити ковдру не можна бо нею ми вкриваємось, а плащ-намет надто тонкий.
Кач роздивляється і каже Гайє Вестгузові:
— Ходімо зі мною.
Вони йдуть у село, зовсім не знайоме їм. А за півгодини вже повертаються із здоровенними оберемками соломи. Виявляється, Кач знайшов стайню, а в ній солому. Тепер нам було б тепло спати, якби тільки не мучив голод.
Кроп питає в артилериста, що, видно, тут уже не перший день:
— Чи нема десь поблизу їдальні?
Артилерист регоче:
— Що надумав! Тут геть усе виметено, навіть шкоринки хліба не знайдеш.
— А хіба жителів зовсім немає?
Той спльовує.
— Та ні, трохи зосталося. Тільки вони самі тиняються біля наших казанів і жебрають.
Кепська справа. Доведеться, либонь, затягти паски ще дужче й чекати до ранку, поки привезуть харчі. Однак я бачу, що Кач береться за кашкета.
— Куди ти зібрався? — питаю я.
— Піду трохи роздивлюся.
І, не кваплячись, виходить. Артилерист глузливо посміхається:
— Роздивляйся, роздивляйся, аби тільки очі не повилазили.
Украй засмучені, ми вкладаємось на ліжка й міркуємо, чи не з’їсти хоч шматочок із недоторканного запасу. Але це надто ризиковано. Тож ми намагаємось якнайшвидше заснути.
Кроп розламує цигарку і дає половину мені. Тьяден розповідає про їхню національну страву — боби із шкварками. Він обурюється, що тут їх готують без зілля. I передовсім треба варити все вкупі — картоплю, боби і сало, боронь боже варити окремо. Хтось гарчить, що сам стовче Тьядена на боби, як той не замовкне. Відтак у великому приміщенні западає тиша. Тільки блимає кілька свічок у пляшках та раз у раз спльовує артилерист.
Нас уже починає змагати сон, коли двері раптом розчиняються і входить Кач. Мені це здається сном: він тримає під пахвою дві хлібини, а в другій руці — скривавлений мішок із конятиною.
Артилеристові випадає з рота люлька. Він обмацує хлібини.
— Ти диви, справжній хліб, ще й теплий!
Кач нічого не розповідає. Він приніс хліб, усе інше не має значення. Я твердо переконаний, що, якби його висадили в пустелі, він за якусь годину влаштував би вечерю з фініків, печені й вина.
Він тільки кидає Гайє:
— Нарубай дров.
Потім Кач виймає з-під мундира сковороду, а з кишені — жменю солі й навіть шматочок сала, він про все подбав. Гайє розводить долі вогонь. Дрова тріщать у порожньому цеху. Ми вилазимо з ліжок.
Артилерист вагається. Він міркує, чи варто похвалити Кача, може, тоді і йому щось перепаде. Але Качинський його й не бачить, наче то порожнє місце. Артилерист, лайнувшись, іде геть.
Кач уміє смажити конятину так, щоб вона стала м’яка. Її не можна відразу класти на сковороду, бо тоді вона твердне. Спершу її треба поварити у воді. Ми сідаємо навпочіпки круг вогнища з ножами в руках і врешті наїдаємося досхочу.
Отакий Кач. Коли б раз на рік в якомусь місці протягом тільки однієї години можна було дістати щось їстивне, то саме в цей час Кач, ніби йому щось сяйнуло, надів би шапку і вирушив би саме туди, немов за компасом, і знайшов би ті харчі.
Він знаходить усе: коли холодно — невеличкі грубки і дрова, знаходить сіно і солому, столи, стільці, але передовсім — те, що можна зжерти. Це просто загадка; здається, він, як чаклун, добуває все просто з повітря. Шедевром його майстерності були чотири бляшанки омарів. Та ми, правда, воліли б замість них мати шматок сала.
Ми лежимо за бараками на осонні. Пахне смолою, літом і пітними ногами.
Кач сидить біля мене, бо він завжди охочий побалакати. Сьогодні вдень нас цілу годину муштрували, як козиряти, бо Тьяден недбало привітав якогось майора. Кач досі не може заспокоїтися. Він виголошує:
— От побачиш, ми програємо війну, бо занадто гарно навчимося вітати начальство.
Підходить Кроп, переставляючи, немов лелека, босі ноги в закасаних холошах. Він виправ собі шкарпетки і кладе їх сушитися на траву. Кач дивиться в небо, гучно рипає і мрійливо каже:
— Квасолина кожна рипає безбожно.
Обидва починають сперечатись. I водночас закладаються на пляшку пива про те, як має скінчитися повітряний бій, що саме відбувається над нами.
Кач твердо дотримується думки, що її він висловлює, як бувалий фронтовик, теж у віршованій формі:
— Якби гроші та харчі порівнy, всі б забули про війну.
А Кроп, навпаки,— філософ. Він пропонує, щоб день оголошення війни відзначався наче всенародне свято з музикою і вхідними квитками, як ото під час бою биків. На арену повинні вийти міністри й генерали обох держав, у самих трусах, озброєні дрючками, і нехай собі б’ються. Переможе та країна, чий представник зостанеться живий. Це було б простіше й краще, ніж тепер, коли б’ються зовсім не ті, кому слід.
Така пропозиція нам до вподоби. Далі розмова переходить на муштру в казармах.
Мені пригадується одна картина. Пекучий полудень на казарменому подвір’ї. Спека нерухомо висить над плацом. Казарми наче повимирали. Усе спить. Тільки чути, як вправляються барабанщики, вони десь примостилися й барабанять невміло, одноманітно, отупіло. Яке тризвуччя: полуденна спека, казармене подвір’я і барабанна тріскотнява!
