Опівдні приходить інспектор лазарету і дає нам чосу. Він лякає нас в’язницею і навіть іще гіршим. Але цей лазаретний інспектор, так само як і продовольчий,— звичайний собі чиновник, хоч і носить довгу шпагу та еполети; тому навіть новобранці не сприймають його поважно. Хай собі балакає. Що він може нам зробити?
— Хто кинув пляшку? — питає він.
Поки я міркую, чи варто мені признаватися, хтось вигукує:
— Я!
Підводиться чоловік із скуйовдженою бородою. Всі надзвичайно здивовані, не розуміючи, навіщо він на це зголосився.
— Ви?
— Так точно. Мене роздратувало те, що нас даремно збудили, і я знетямився, тож не розумів, що роблю.
Він говорить як по писаному.
— Як вас звати?
— Йозеф Гамагер, резервіст другої черги.
Інспектор іде з палати.
Усі аж палають з цікавості.
— Навіщо ти сказав? Це ж не ти кинув.
Він шкірить зуби:
— Нічого! Я маю довідку про неосудність.
Тепер усі розуміють, у чім річ. Той, хто має таку довідку, може робити геть-чисто все, що йому заманеться.
— На фронті,— розповідає він,— я був поранений у голову, і мені видали свідоцтво, що часом я не можу керувати своїми вчинками. Відтоді мені море по коліна. Мене не можна дратувати. Отже, мені нічого не зроблять. Нехай той начальник унизу трохи показиться. А зголосився я через те, що мені сподобалось, як кинули пляшку. Коли вони завтра знову відчинять двері, ми швиргонемо їм ще одну.
Усі щиро тішаться. Вкупі з Йозефом Гамагером ми можемо утнути найризикованішу річ.
Потім за нами приїздять безгучні пласкі візки. Бинти в нас поприсихали. Ми ревемо, наче бугаї.
У нашій палаті лежать восьмеро. Найтяжчий стан у Петера, хлопця з чорним кучерявим чубом, у нього складне поранення — прострелені легені. Поруч із ним лежить Франц Вехтер із розтрощеною рукою, спершу він виглядав непогано. Проте на третю ніч він гукає нас, щоб ми подзвонили,— йому здається, що з рани тече кров.
Я чимдуж натискаю на дзвоник. Але нічна сестра не приходить. Увечері ми завдали їй багато клопоту, бо нам усім зробили перев’язку, а після того завжди боляче. Один хотів, щоб йому поклали ногу отак, другий — не так, третій просив пити, четвертому треба було збити подушку; врешті стара гладуха почала сердито бурчати і грюкнула дверима. Тепер вона, напевне, підозрює щось подібне, бо не йде.
Ми чекаємо. Тоді Франц каже:
— Подзвони ще.
Я дзвоню. Але ніхто не приходить. Уночі на все наше крило залишається тільки одна сестра, можливо, вона щось робить в іншій палаті.
— Франце, ти певен, що в тебе кровотеча? — питаю я.— Бо ми можемо знову дістати прочухана.
— Бинти геть мокрі, чи не може хтось увімкнути світло?
Але із світлом теж нічого не виходить. Вимикач біля дверей, а встати ніхто не може. Я натискаю на дзвоник великим пальцем, аж поки він затерпає. Мабуть, сестра заснула, адже роботи стільки, що й удень у них перевтомлений вигляд. До того ж вони ще довго моляться.
— Чи не кинути нам пляшку? — питає Йозеф Гамагер, якому все дозволено.
— Цього вона й поготів не почує, коли не чує дзвоника.
Нарешті двері відчиняються, в них з’являється заспана стара. Та побачивши, що з Францом, вона починає метушитися й вигукує:
— Чого досі ніхто не дав мені знати?
— Але ж ми дзвонили. А ходити тут ніхто не може.
Франц утратив багато крові, його знову перев’язують. Уранці ми бачимо: обличчя в нього загострилось і пожовтіло, а ще вчора ввечері ми гадали, що хлопець одужує. Тепер сестри заходять до нас часто.
Іноді нас доглядають сестри-жалібниці з Червоного Хреста. Вони добросерді, але часом не дуже вправні. Перестеляючи комусь ліжко, вони часто роблять пораненому боляче, а тоді так лякаються, що йому стає ще гірше.
Черниці надійніші. Вміють із нами поводитись, тільки ми хотіли б, щоб вони були б трохи веселіші. Правда, декотрі мають почуття гумору, ці — славні. Хто з нас не зробив би будь-якої послуги Сестрі Лібертіні, цій надзвичайній сестрі; коли поранені бачать її хоча б здаля, відразу ж у всьому крилі поліпшується настрій. I таких сестер є чимало. За них ми пішли б у вогонь і воду. Ні, тут нема на що скаржитись — черниці поводяться з нами точнісінько, як із цивільними. А коли згадуєш гарнізонний лазарет, то аж страх бере.
Франц Вехтер так і не видужав. Якось його винесли із палати і не повернули сюди. Йозеф Гамагер знає, в чім річ:
— Більше ми його не побачимо. Вони віднесли його до вмиральні.
— До якої ще вмиральні? — питає Кроп.
— Ну, до покійницької.
— Та що воно таке?
— Невеличка кімната в кутку крила. Туди переносять тих, хто збирається дуба врізати. Там двоє ліжок. Ось на ту палату всі й кажуть — умиральня.
— Але нащо їх туди переносять?
— Бо так менше клопоту потім. I зручніше, бо та палата — поруч із ліфтом, що спускається до трупарні. Можливо, це робиться також для того, щоб ніхто не помирав у палатах, в інших на очах. I доглядати його легше, коли він лежить окремо.
— А йому ж як?
Йозеф знизує плечима:
— За звичай, та людина вже не дуже розуміє, що робиться.
— I всі тут про це знають?
— Хто тут давно, той, звісно, знає.
По обіді на ліжко Франца Вехтера кладуть іншого пораненого. Через кілька днів його теж виносять. Йозеф робить виразний рух рукою. Ми ще не раз бачимо, як хлопців приносять сюди, а потім несуть геть.
Часом біля ліжок сидять родичі й плачуть або тихо, збентежено про щось говорять. Якась стара жінка зовсім не хоче йти звідси, але їй же не можна залишатися тут на ніч. Наступного ранку стара приходить дуже рано, та їй треба було б прийти ще раніше, бо, підійшовши до ліжка, вона бачить, що на ньому лежить уже хтось інший. Її ведуть до трупарні. Вона принесла з собою яблука і тепер віддає їх нам.
Малому Петерові теж гіршає. Його температурна табличка має загрозливий вигляд, і якось удень перед його ліжком зупиняється низенький візок.
— Куди? — питає Петер.
— До перев’язочної.
Його кладуть на візок. Але сестра робить помилку — вона знімає з гачка його солдатський мундир і кладе теж на візок, щоб не заходити сюди вдруге. Петер одразу про все здогадується і намагається зсунутися з візка.
— Я зостануся тут!
Вони кладуть його назад. Він тихо кричить — адже легені в нього прострілені.
— Я не хочу до вмиральні!
— Та ми ж веземо тебе на перев’язку.
— А навіщо тоді вам мій мундир?
Він уже не може говорити. Тільки шепоче хрипло, схвильовано:
— Залиште мене тут!
Вони нічого не відповідають і вивозять його з палати. Перед дверима він намагається підвестись. Його голова з чорними кучерями трясеться, очі повні сліз.
— Я ще повернуся! Я ще повернуся! — кричить він.
Двері зачиняються. Ми всі схвильовані, але мовчимо. Нарешті Йозеф каже:
— Так усі запевняють. Але хто туди попав, той уже не повернеться.
Мені роблять операцію, і два дні після того я блюю. Писар мого лікаря каже, що кістки в мене не хочуть зростатись. А в іншого пораненого вони зрослися неправильно, їх знову ламатимуть. Оце-то справжня мука.
Серед новеньких є двоє молодих солдатів, що мають плоскостопість. Під час огляду це помічає головний лікар і зраділо зупиняється біля них.
— Це ми усунемо,— каже він.— Зробимо невеличку операцію, і ви матимете здорові ноги. Запишіть їх, сестро.
Коли лікар виходить, Йозеф, який усе чисто знає, застерігає їх:
— Не погоджуйтеся на операцію. Розумієте, старий просто схибнувся на цьому. Він тільки і мріє когось дістати собі для розваги. Правда, після операції ви позбудетеся плоскостопості, але ноги у вас стануть криві, і все життя ви шкандибатимете з кийком.
— А що ж нам робити? — питає один із них.
— Не погоджуйтесь! Вас привезли сюди лікувати рани, а не оперувати плоскостопість! Хіба на передовій у вас її не було? От бачите! Зараз ви ще можете ходити, а як попадете під ніж старому, то станете каліками. Йому потрібні піддослідні кролики, тож війна для нього — розкіш, як і для всіх лікарів. Зазирніть у нижнє відділення, там шкутильгає з десятеро таких, що він їх оперував. Деякі лежать тут ще з чотирнадцятого чи з п’ятнадцятого року. Ніхто з них не став після операції ходити краще, навпаки, здебільшого навіть гірше, у багатьох — ноги в гіпсі. Щопівроку він знов їх хапає та наново ламає їм кістки, щиро запевняючи, що вже ця операція пройде успішно. Тож запам’ятайте: він не має на це права, як ви не дозволите.
— Ет, чоловіче добрий,— стомлено каже один із них,— краще ноги покалічити, ніж головою накласти. Хіба хто знає, що його чекає знову на фронті? Нехай роблять зі мною, що хочуть, аби тільки мені додому повернутися.
Другий солдат, молодий хлопець наших літ, не хоче оперуватись, Наступного ранку старий наказує привести їх униз, починає їх умовляти, ще й гримає на них, поки вони кінець кінцем усе-таки погоджуються. Справді, що їм робити? Адже вони — бидло, а він — велике цабе. Ще під хлороформом і в гіпсі їх приносять назад до палати.
Справи в Альберта кепські. Його забирають до операційної — ампутують ногу. Її віднімають усю, до самого верху. Тепер він майже не розмовляє. Якось сказав, що хоче застрелитись і неодмінно це зробить, тільки-но добудеться до свого револьвера.
Прибуває новий транспорт із пораненими. До нашої палати кладуть двох сліпих. Один із них — ще зовсім молодий музикант. Коли сестри приносять йому їсти, то ніколи не беруть із собою ножа, якось він уже вирвав був ніж у сестри з рук. Та попри всі остороги, з ним сталося лихо. Ввечері сестру, що саме його годувала, кудись покликали, і вона пішла, поставивши тарілку з виделкою в нього на столику. Навпомацки він знайшов виделку, взяв її і щосили встромив собі в тіло навпроти серця, тоді вхопив свого черевика і чимдуж почав бити ним по колодочці виделки. Ми гукнули на допомогу, і треба було трьох чоловіків, щоб відібрати в нього виделку. Її тупі зубці вже глибоко ввійшли в тіло. Цілу ніч він лаяв нас так, що ніхто не міг заснути. Вранці в нього почався напад істерії.
Знов у нашій палаті звільняються ліжка. Минають дні за днями, сповнені болю і страху, зойків і хрипу. Тепер уже “вмиральні” непотрібні, їх надто мало. Ночами люди помирають і в нашій палаті. Смерть приходить набагато швидше, ніж сестри встигають передбачити.
Та якось удень двері розчиняються і до нас у палату в’їздить плаский візок, а на ньому сидить блідий, худющий Петер, тріумфально підвівши голову з розпатланими чорними кучерями. Сестра Лібертіна із сяючим обличчям підкочує візок до колишнього Петерового ліжка. Хлопець повернувся з “умиральні”. А ми вже гадали, що він давно помер.
Петер оглядається навкруг і питає:
— То що ви на це скажете?
I навіть Йозеф змушений визнати, що вперше став свідком такої події.
Мало-помалу декому з нас дозволяють підводитися з ліжка. Я теж одержую милиці й потроху шкандибаю. Та майже не користуюся ними, бо не можу витримати Альбертового погляду, коли йду по кімнаті. Він завжди стежить за мною якимись дивними очима. Через те я часом тікаю в коридор — там я можу вільніше рухатися.
На поверх нижче лежать поранені в живіт, у хребет, у голову і з ампутацією обох рук чи ніг. У правому крилі будинку — солдати з розтрощеними щелепами, отруєні газом, поранені в ніс, вуха чи шию. У лівому — сліпі й поранені в легені, в таз, у суглоби, в нирки, в калитку. Тільки тут починаєш розуміти, наскільки вразливе тіло людини.
Двоє поранених помирають у корчах правцю. Шкіра в них стає сірою, тіло дубіє, тільки очі залишаються живі, та ще й довго. В інших поранена рука чи нога підв’язана й висить у повітрі, немов на шибениці. Під рану поставлено миску, туди стікає гній. Що дві чи три години миску спорожнюють. Деякі поранені лежать на витяжці з важким тягарем. Я бачу людей із розпанаханими животами, в таких ранах завжди повно калу. Лікарів писар показує мені рентгенівські знімки розтрощених стегон, колін і плечей.
Не можна збагнути, як ці пошматовані тіла мають ще людські обличчя і як вони ще живуть звичайним, буденним життям. А це ж тільки один госпіталь, ба навіть тільки одне його відділення — їх сотні тисяч у Німеччині, сотні тисяч у Франції, сотні тисяч у Росії. Яке ж безглуздя все те, що написано, зроблено, передумано людством, коли можливі такі речі! Яке ж усе брехливе й нікчемне, коли тисячолітня цивілізація не змогла запобігти тому, щоб пролилися ці річки крові, коли вона допустила існування сотень тисяч отаких катівень. Тільки в госпіталі видно, що таке насправді війна.
Я молодий, мені двадцять років, але в житті я бачив тільки відчай, смерть, жах та поєднання безглуздої легковажності з неймовірними муками. Я бачу, що хтось нацьковує народ на народ, і люди вбивають — мовчки, слухняно, по-дурному, не розуміючи, що роблять, і не відчуваючи ніякої провини. Я бачу, що найкращі уми людства винаходять зброю і слова, аби це тривало й далі, та ще й у найвигадливіших формах. I разом зі мною це бачать усі люди мого віку, тут і за кордоном, в усьому світі, зі мною це переживає все моє покоління. Що робитимуть наші батьки й матері, як ми колись підведемося з могил, постанемо перед ними й зажадаємо звіту? Чого вони чекатимуть від нас, якщо ми доживемо до того дня, коли вже не буде війни? Довгі роки ми робили тільки одне — убивали, це стало нашою першою професією у житті. Все, що ми знаємо про життя, зводиться до одного — до смерті. Що ж буде потім? I що буде з нами?
Найстарший у нашій палаті — Левандовський. Йому сорок років, у госпіталі він лежить уже десять місяців, бо тяжко поранений у живіт. Та за останні тижні він уже настільки оклигав, що може, зігнувшись, трохи пошкандибати.
Уже кілька днів він страшенно збуджений. З невеличкого польського містечка надійшов йому лист від дружини, вона пише, що зібрала гроші на дорогу і може його провідати.
Вона вже виїхала і щодня може прибути. Левандовський утратив смак до їжі, навіть сосиски з капустою, тільки трохи покуштувавши, віддає іншим. Увесь час він ходить із листом по кімнаті, кожен із нас прочитав того листа вже разів із десять, штемпелі на конверті перевірялися хтозна скільки, лист уже весь у масних плямах і такий замацаний, що його насилу можна прочитати; нарешті відбувається те, що й мало відбутись: у Левандовського підвищується температура, і йому знову доводиться лягти в ліжко.
Він не бачився з дружиною вже два роки. За цей час вона народила дитину й привезе її із собою. Однак Левандовський заклопотаний зовсім іншим. Він сподівався, що, коли приїде його стара, йому дозволять виходити за межі госпіталю, адже це зрозуміло: подивитися на власну жінку приємно, та коли чоловік стільки часу був без неї, то йому хочеться по можливості задовольнити й інше бажання.
Цілі години Левандовський обговорював з нами цю проблему, бо в солдатів щодо цього таємниць немає. Для всіх це — звичайна справа. Ті з нас, яким уже дозволяють виходити з госпіталю, називають йому кілька затишних куточків у міських скверах і парках, де йому ніхто не заважатиме, а один навіть знає, де саме можна знайти невеличку кімнату.
А тепер усе це ні до чого, Левандовський лежить у ліжку, і його обсідають клопоти. Йому й життя буде не миле, як доведеться від цього відмовитися. Ми розраджуємо його і обіцяємо якось усе залагодити.
Наступного дня по обіді з’являється його жінка, дрібненьке миршаве створіння з полохливими пташиними очицями, що швидко бігають туди й сюди. На ній щось схоже на чорну мантилью з рюшем і стрічками, бозна звідки вона це дістала, либонь, одержала у спадок.
Вона щось тихенько мурмоче й нерішуче зупиняється в дверях. Мабуть, злякалася, що нас тут шестеро.
— Привіт, Маріє,— каже Левандовський, і в нього бігає на шиї борлак,— можеш спокійно заходити, тут тебе ніхто не скривдить.
Жінка обходить усі ліжка і кожному з нас простягає руку. Потім показує нам дитину, яка тим часом устигла наробити в пелюшки. З чималої торби, гаптованої бісером, Левандовська виймає чисту пелюшку і спритно переповиває дитину. Завдяки цьому вона позбувається ніяковості і починає розмовляти з чоловіком.
Левандовський дуже нервується, раз у раз скоса поглядає на нас круглими банькатими очима і здається неймовірно нещасним.
А час саме слушний, лікарський обхід уже скінчився, до нас у палату може зазирнути хіба що якась сестра. Тож один із нас виходить у коридор уважно роззирнутись. Повертається і киває:
— Ніякого стерва не видно. Ти скажи їй, Йоганне, в чім річ, і берися до діла.
Вони розмовляють між собою по-польському. Жінка трохи зашарілася й збентежено поглядає на нас. Ми доброзичливо всміхаємось і махаємо руками — що, мовляв, тут надзвичайного! До дідька лисого всі церемонії, вони вигадані для колишніх часів. Тут лежить тесля Йоганн Левандовський, скалічений солдат, а оце його дружина; хтозна-коли вони знову зустрінуться, він хоче її мати, то хай собі має, і квит!
Двоє наших виходять у коридор і стають перед дверима на той випадок, якщо сестра йтиме сюди, тоді вони мають її перестріти й забалакати. Вони обіцяють побути на варті чверть години.
Левандовський може лежати тільки на боці, тож один із нас підкладає йому під спину ще кілька подушок, Альбертові дають тримати немовля, тоді ми на хвилину відвертаємося, чорна мантилья щезає під ковдрою, а ми, галасливо балакаючи, ріжемося в карти.
Усе йде гаразд. Я набрав саму трефу, аж чотири карти, але, мабуть, якось викручусь. Через гру ми майже зовсім забуваємо про Левандовського. Та незабаром дитина починає плакати, дарма що Альберт розпачливо гойдає її на руках. Тоді щось шарудить, шелестить, і коли ми ненароком зиркаємо туди, то бачимо, що дитина вже на колінах у матері і ссе свою пляшечку. Діло зроблено.
Тепер ми почуваємось, як одна велика родина, жінка Левандовського зовсім повеселішала, а сам Левандовський лежить спітнілий і аж сяє.
Він розпаковує гаптовану торбу, там виявляється кілька добрячих ковбас, Левандовський бере ніж так, наче це букет квітів, і розрізає ковбаси на шматки. Широким порухом руки він показує на нас, і невеличка сухенька жінка підходить до кожного, сміється і ділить між нами ковбасу, тепер вона здається просто гарненькою. Ми називаємо її матінкою, вона радіє з цього і підбиває нам подушки.
За кілька тижнів я починаю щодня ходити до інституту Цандера. Там ногу мені міцно пристібають і згинають та розгинають. Рана на руці давно вже загоїлася.
З фронту прибувають нові транспорти з пораненими. Бинти на них не з марлі, а з білого гофрованого паперу. З перев’язним матеріалом тепер на фронті стало скрутно.
Альбертова кукса гоїться добре. Рана майже. закрилася. Через кілька тижнів його відправлять протезуватися. Він і досі мало говорить і став куди серйозніший, ніж колись. Часто він раптом уриває розмову і втуплює погляд кудись перед себе. Якби він не був завжди з нами, то давно вже вкоротив би собі віку. Але тепер уже найтяжчий час для нього минув. Іноді він навіть дивиться, як ми граємо в карти.
Нарешті мені дають відпустку для одужання.
Мати не хоче мене більше відпускати. Вона зовсім підупала. Все тепер іще гірше, ніж того разу.
Потім мене викликають у полк, і я знову їду на фронт.
Як важко прощатися з моїм другом Альфредом Кропом. Але в армії звикаєш із часом і до цього.
XI
Ми вже кинули лічити тижні. Коли я прибув сюди, була зима, і, як вибухали снаряди, навсебіч летіли грудки мерзлої землі, не менш небезпечні, ніж снарядні осколки. Тепер дерева знову зазеленіли. Життя наше минає то на передовій, то в бараках, то знову на передовій. Ми вже трохи звикли до цього, війна — це наче смертельна хвороба, як рак і сухоти, як грип і дизентерія. Тільки смерть з’являється тут набагато частіше, у різноманітних виглядах, і вона — куди жахливіша.
Наші думки мов глина, їх формують дні, минаючи один за одним; думки хороші, коли ми відпочиваємо, а коли ми опиняємося під вогнем — вони мертві. Численні вирви є не тільки навколо нас, але і всередині, в наших душах.
Кругом усі так живуть, не тільки ми; те, що минуло, не має тепер ніякої ваги, люди й справді його не пам’ятають. Колись освіта й виховання створювали різницю між людьми, тепер вона майже зникла, її ледве можна відчути. Часом освіта й виховання дають перевагу в певній ситуації, але вони мають і свої вади — вони створюють перешкоди, які потім важко буває долати. Це так, наче колись ми були монетами різних країн; потім їх перетопили, і тепер на всіх стоїть один і той самий карб. Щоб розрізнити ті монети одну від одної, треба ретельно випробувати матеріал, з якого їх зроблено. Ми насамперед солдати, і тільки вже потім якось дивно і соромливо ми ще почуваємося особистостями.
Усі ми — велике братерство, на якому лежить відблиск від оспіваного в народних піснях товариства, і солідарності в’язнів, і розпачливої згуртованості людей, рокованих до смерті; це й позначає наше життя серед постійної небезпеки, беззахисності й напруженого чекання смерті; це життя зводиться до байдужого сприймання людиною дарованих їй годин, сприймання без патетики, в найзвичайнісінький спосіб. Воно й героїчне і банальне, наше життя, коли хто схоче визначити, але хто цього схоче?
А виявляється це, приміром, так: якось нас попередили, що противник підіймається в атаку, Тьяден миттю виїдає свою горохову юшку з шкварками, бо він не знає, чи за годину ще житиме. Ми довго сперечалися, чи варто так робити. Кач заперечував: можуть поранити у живіт, а коли шлунок повний, це дуже небезпечно.
Такі речі для нас — справжні проблеми, ми серйозно замислюємося над ними, та інакше не може й бути. Тут, перед лицем смерті, життя стало страшенно прямолінійне, воно обмежується найнеобхіднішим, усе інше спить глухим сном; ця наша примітивність і рятує нас. Якби ми були не такі однакові й не такі примітивні, то вже давно б збожеволіли, дезертирували або нас повбивало б. Ми немов альпіністи високо в горах, укритих кригою: тоді всі функції організму конче мусять служити тільки збереженню власного життя, це викликано необхідністю. Все інше відкидається, бо воно вело б тільки до марної витрати сил. Це для нас єдиний спосіб порятунку; часом я сам собі здаюся чужим, коли в години тиші загадкові відблиски минулого показують мені, наче в тьмяному люстрі, відокремлені від мене обриси мого теперішнього існування, і я дивуюсь, як незбагненна діяльна сила, сила життя, змогла пристосуватися й до таких форм. Усі інші її вияви перебувають у стані зимової сплячки, життя зосередилося лише на тому, щоб стерегтися смерті; життя перетворило нас у мислячих тварин і озброїло нас інстинктом; воно зробило з нас тупаків, аби нас не зламали жахи війни, котрі навалилися б на нас, якби ми думали ясно і свідомо; життя збудило в нас почуття товариськості, щоб ми не опинилися в безодні самотності; воно озброїло нас байдужістю дикунів, аби ми всупереч усьому могли тішитися кожною світлою хвилиною і зберігати її надалі для захисту від навали небуття. Так ми й живемо — замкнено, суворо, ні в що не втручаємось, і лише зрідка якась подія осяває наше існування. Але тоді з глибини нашого єства зненацька виривається полум’я неймовірно тяжкої туги.
Це небезпечні хвилини, бо вони доводять, що наша пристосованість усе-таки штучна і це не справжній спокій, а тільки зусилля бути спокійним. Зовнішніми формами життя ми майже нічим не відрізняємося від дикунів, та коли дикуни можуть постійно так жити, бо це для них природно, а напруження духовних сил може привести їх до дальшого розвитку, то в нас — усе навпаки: ми напружуємо свої внутрішні сили не для дальшого розвитку, а для повернення назад, у дикунство. Для них цей стан природний і зрозумілий, а для нас — штучний, створений ціною неймовірного напруження.
Часом уночі нам, буває, привидяться уві сні якісь обличчя, і ми прокидаємося знеможені, ще під владою цих чарів, і з жахом відчуваємо, який непевний наш спокій і яка примарна межа відділяє нас від пітьми… Ми — невеличкі пломінці, ледве захищені хисткими стінами від буревію смерті чи божевілля, ті пломінці лише мерехтять, а часом майже гаснуть. Тоді глухий гуркіт бою оточує нас кільцем, ми зіщулюємося, замикаємось у собі і широко розплющеними очима вдивляємося в ніч. Трохи заспокоює нас тільки дихання поснулих товаришів, і ми вже чекаємо ранку.
Кожен день і кожна година, кожен снаряд і кожен убитий підточують цю хистку опору, і роки швидко її руйнують. Я бачу, як круг мене вона теж от-от завалиться.
Ось, приміром, безглузда історія з Детерінгом.
Він був один із тих, що завжди тримаються окремо. Якось, собі на лихо, він побачив у садку вишню. Ми саме поверталися з передової на нові квартири, і, коли завернули за ріг будинку, несподівано у світанковій імлі перед нами виникла вишня, ще без жодного листочка, але вся в буянні білого цвіту.
Ввечері Детерінг десь подівся. Нарешті він прийшов, тримаючи в руках кілька квітучих вишневих гілок. Ми взялися глузувати з нього, чи він, бува, не знайшов собі дівчини і чи не збирається вже на оглядини. Він нічого не відповів і вклався спати. Вночі я почув, що він порпається в своїх речах, здається, їх пакує. Передчуваючи щось лихе, я підійшов до нього. Він удав, наче нічого не сталося, тоді я сказав:
— Детерінг, не роби дурниць!
— Чого ти, я просто не можу заснути…
— А навіщо ти приніс вишневий цвіт?
— Хіба мені не можна вишневих гілок наламати? — уперто відказав він і, трохи помовчавши, додав: — Удома в мене гарний вишневий садок. Коли вишні цвітуть, то згори, з сінника, як глянеш, здається, наче хто напнув простирадло, геть усе біле. Оце саме тепер вони цвітуть.
— Може, незабаром дістанеш відпустку. Або навіть відкомандирують тебе тепер додому, як хлібороба.
Детерінг киває головою, але відчувається, що він десь далеко. Коли цих селян зворушити, у них на обличчі з’являється якийсь дивний вираз — чи то як у корови, чи то як у зажуреного бога, щось дурнувате, але водночас і чарівне. Аби відволікти Детерінга від його думок, я прошу в нього скибку хліба. Він, не вагаючись, дає. Це підозріло, бо взагалі він скупенький. Тож я не сплю. Та все гаразд, уранці він такий, як завжди.
Напевне, він помітив, що я за ним стежу. Проте ще через день він уранці щезає. Я відразу це завважую, але нікому нічого не кажу, щоб дати йому час, може, він устигне пробратися. До Голландії вже втекло чимало різного люду.
Але під час переклички виявилася його відсутність. Через тиждень ми дізнаємось, що його впіймали польові жандарми, ця ганебна військова поліція. Він подався був до Німеччини — звісно, то був безнадійний вчинок, як безнадійне й дурне було все, що він робив із самого початку втечі. З цього кожен міг би виснувати, що його втеча була викликана тугою за домівкою і діяв він у раптовому потьмаренні. Та що знають про це військові судді, сидячи за сто кілометрів від лінії фронту? Відтоді ми більше нічого не чули про Детерінга.
Ці небезпечні, гамовані почуття часом вибухають в інший спосіб, як ото вибухає перегрітий паровий казан. Тож треба ще розповісти, як загинув Бергер.
Наші окопи вже давно розриті снарядами, лінія передової стала якась еластична, і ми не ведемо, власне, справжньої позиційної війни. Коли поле прочесала атака, а за нею — контратака, зостається подерта лінія траншей, а боротьба іде вже запекло від вирви до вирви. Передній край прорвано, невеличкі купки солдатів засіли у вирвах і звідти ведуть бій.
Ми теж сидимо у вирві, а збоку чатують англійці. Їхні частини зім’яли наш фланг і тепер опинилися позаду нас. Ми оточені. У полон здатися важко, бо нас огортає туман і дим, ніхто не зрозуміє, що ми хочемо здатися, а може, ми цього в не хочемо, в такі хвилини ніхто сам не здатний цього збагнути. Ми чуємо, як ближчають вибухи ручних гранат. Наш кулемет прочісує чималий шмат землі перед нами. Проте вода в кожухах висихає, ми хутко передаємо один одному металеві коробки від стрічок, кожен мочиться туди, тепер у нас знову є вода й ми можемо стріляти. Але гуркіт іззаду все ближчає. Через кілька хвилин ми загинемо.
Зненацька десь оскаженіло затріскотів ще один кулемет, він б’є з найкоротшої відстані. Б’є з вирви поруч із нами, то Бергер приволік його туди, і тепер позаду починається контратака. Ми вириваємося з оточення і з’єднуємося з нашими.
Коли ми згодом уже сидимо в досить надійному сховищі, один із тих солдатів, що принесли нам їсти, розповідає, ніби за кількасот кроків звідси лежить поранений зв’язковий собака.
— Де?—питає Бергер.
Солдат пояснює, де саме. Бергер підводиться, щоб іти й забрати собаку або пристрелити його. Ще півроку тому він і не здумав би клопотатися цим, не став би робити дурниць. Ми намагаємося його затримати. Та коли він насправді йде, ми тільки кажемо: “Здурів” і відпускаємо його. Бо такі напади фронтового сказу стають небезпечними, якщо не вдається відразу збити людину з ніг і міцно її тримати. А Бергер на зріст метр вісімдесят заввишки, він у нашій роті найдужчий.
Бергер справді збожеволів, бо хоче пробитися крізь вогняну стіну. Певне, в нього вдарила та блискавка, що десь угорі чатує над нами; вдарила і зробила його одержимим. Це виявляється по-різному: ті починають бешкетувати, ті — кидаються стрімголов тікати, а один силкувався заритися в землю, довбав її руками, ногами й навіть гриз зубами.
Звісно, трапляються й симулянти, але вже сама спроба симулювати є, власне, характерною ознакою. Бергера, що пішов був по собаку, виносять з-під вогню з розтрощеним тазом, а одного з тих солдатів, що його несли, поранено кулею в литку.
Мюллера вбито. Освітлювальна ракета, яку пустили десь зовсім зблизька, попала йому просто в живіт. Він жив іще півгодини при повному розумі, жахливо страждаючи. Перед смертю він передав мені свій гаман і відказав мені чоботи, ті самі, що дісталися йому колись у спадок від Кеммеріха. Я ношу їх, бо вони мені добре прийшлися. Після мене їх. носитиме Тьяден, я вже йому пообіцяв.
Ми поховали Мюллера, але він недовго матиме тут спокій. Наші позиції відсуваються назад. По той бік забагато свіжих англійських та американських полків. Забагато м’ясних консервів і пшеничного борошна. Забагато нових гармат. I літаків.
А ми виснажені й зголоднілі. Харчі в нас такі кепські й стільки в них сурогатів, що ми від цього хворіємо. Фабриканти в Німеччині на нас збагатіли, а нам розриває кишки кривавий пронос. У вбиральнях завжди повно люду; треба було б показати там, удома, ці сірі, жовті, нужденні, покірні обличчя, ці скоцюрблені від різачки постаті, цих людей, що стікають кров’ю і хіба що всміхаються один до одного, кажучи тремкими від болю вустами:
— Не варто й штани підтягати…
Наша артилерія немов принишкла, у неї замало боєприпасів, а жерла в гармат такі вже зужиті, що ті б’ють дуже неточно, і часом снаряди летять просто сюди, на наші позиції. У нас і коней замало. Наше поповнення —це бліді, слабосилі хлопчаки, вони навіть не можуть тягати на собі ранці, але вмирати можуть. Тисячами. Вони не мають уявлення, що таке війна, вони тільки йдуть уперед і підставляють себе під кулі. Один-єдиний ворожий літак за іграшки поклав дві їхні роти, перше ніж ті хлопчаки, щойно вийшовши з поїзда, навчились ховатися.
— Незабаром Німеччина стане пусткою,— каже Кач.
Ми вже не маємо надії, що все це коли-небудь скінчиться. Наперед ми взагалі тепер не загадуємо. В тебе може влучити куля і вбити; тебе може поранити, тоді дальший етап — лазарет. Як тобі не ампутують руку або ногу, то рано чи пізно ти попадеш до рук одного з тих штабних лікарів, котрі мають у петлиці хрест за воєнні заслуги, а тобі кажуть: “Що, нога трошки покоротшала? Та на фронті вам не доведеться бігати, коли ви не боягуз. Отже, до служби придатний. Можете йти”.
Кач розповідає один із тих анекдотів, що обійшли весь фронт, від Вогезів до Фландрії,— анекдот про військового лікаря: на комісії він викликає за списком людей, і, коли до нього чоловік підходить, він, не дивлячись, оголошує: “Придатний до служби. Нам на фронті потрібні солдати”. От якось до нього підходить чоловік на дерев’янці, а лікар знов оголошує: “Придатний”.
— I тоді,— Кач підсилює голос,— чоловік каже лікареві: “Дерев’яну ногу я вже маю, але якщо я тепер знову попаду на фронт і мені відірве голову, тоді хай мені зроблять дерев’яну голову, і я стану військовим лікарем”. Нас усіх щиро тішить така відповідь.
Напевне, бувають і чесні лікарі, вони безперечно існують; але кожен солдат, проходячи раз у раз всякі комісії, може натрапити й на такого лікаря, одного з тих численних “мисливців за героями”, що дбають лише про те, аби в їхніх списках слово “придатний” замінило слова “не придатний” та “обмежено придатний”.
Таких анекдотів розповідають чимало, здебільшого вони викликають ще тяжче почуття гіркоти, ніж цей. Проте вони не мають нічого спільного з бунтарством чи скиглійством; ці анекдоти правдиві, вони називають речі своїми іменами, адже у нас в армії надто багато ошуканства, несправедливості та підлоти. Чи не дивно, що, незважаючи на все, в дедалі безнадійнішу боротьбу вступають полк за полком, атаки тривають безперервно, одна за одною, а лінія фронту все відсувається назад і тріщить?
Ворожі танки, з яких ми попервах глузували, врешті виявилися грізною зброєю. Закуті в панцер, вони наближаються широкою лавою, втілюючи дужче за будь-що жах війни.
Гармат, що спрямовують на нас шалений вогонь, ми не бачимо; ворожі лави, які наступають на нас, складаються з таких самих людей, як ми, але ці танки — машини, їхні гусениці невпинні, наче сама війна. Це справжній символ нищення; вони байдуже долають вирви, пірнають у них і знову вилазять; неспинно посувається колона панцерників, що ревуть і вивергають дим, ці невразливі сталеві звірі чавлять мертвих і поранених. Зачувши важку ходу цих велетнів, ми зіщулюємося, відчуваючи, яка тоненька в нас шкіра, руки в нас — наче соломинки, а наші ручні гранати — як сірники.
Снаряди, хмари газу і колони танків — розчавлення, руйнація, смерть.
Дизентерія, грип, тиф — задуха, гарячка, смерть. Окопи, госпіталі, братські могили — іншого виходу немає.
Під час одного наступу вбивають командира нашої роти Бертінка. То був один з тих справжніх фронтових офіцерів, які в небезпечній ситуації завжди опиняються попереду. Він пробув у нас два роки, і за цей час його навіть не поранило, тож урешті мало щось статися. Ми сидимо у вирві, нас оточено. Разом із пороховим димом вітер шибає до нас якийсь сморід — чи то нафти, чи то гасу. Нараз ми бачимо двох ворожих солдатів із вогнеметом, в одного на спині бак, другий тримає в руках шланг, з якого б’є струмінь вогню. Коли вони підійдуть так близько, що той струмінь досягне нас, тоді ми загинули — нам нема куди відступати.
Ми починаємо стріляти по тих солдатах. Але вони все-таки наближаються, і наше становище тепер зовсім кепське. Бертінк лежить із нами у вирві. Побачивши, що ми ніяк не можемо влучити в них, бо під таким сильним вогнем небезпечно навіть трохи висунутися, він бере гвинтівку, вилазить із вирви і лежачи, спираючись на лікті, починає цілитися. Він стріляє — і тут же ми чуємо, як по ньому ляскає куля, його поранено. Але він так само лежить і знову цілиться, на якусь мить опускає гвинтівку, тоді знову підводить її, і нарешті лунає постріл.
Бертінк випускає з рук гвинтівку, каже: “Добре!” і сповзає у вирву. Того вогнеметника, що йшов ззаду, поранено, він падає, шланг виривається з рук другого солдата, полум’я прискає навсебіч, і той чоловік загорається сам.
Бертінка поранено в груди. А за якусь хвилину снарядний осколок розтрощує йому підборіддя. Той же осколок має ще силу розпороти стегно Леєрові. Леєр зойкає, але тримається, спираючись на руки; він швидко спливає кров’ю, і ніхто не може йому зарадити. За кілька хвилин він осідає на землю, немов шкіряний мішок, з котрого витекла вода. Яка користь йому тепер із того, що в школі він був такий добрий математик.
Спливають місяці. Це літо 1918 року — найтяжче з усіх і найкривавіше. Дні стоять невимовно гарні в золоті й блакиті, наче ангели над кругом смерті. Тепер кожен із нас знає, що війну ми вже програємо. Про це багато не говорять, ми відступаємо, після останнього великого наступу противника ми вже не зможемо просунутися вперед, ми не маємо ані людей, ані боєприпасів.
Проте війна триває… I люди вмирають…
Літо 1918 року… Ніколи ще наше життя в його нужденній подобі не здавалося нам таким бажаним, як тепер; червоні маки на луках біля казарм, лискучі кузки на стеблинах трав, теплі вечори в напівтемних прохолодних кімнатах, чорні, таємничі у сутінках дерева, зірки, дзюрчання води, мрії і довгий сон… О життя, життя, життя!
Літо 1918 року… Ніколи ми не страждали мовчки так, як тоді, коли вирушали на передову. Не знати звідки полинули неймовірні чутки про перемир’я й мир, вони бентежать серця, і тепер вирушати на передову ще важче, ніж завжди.
Літо 1918 року… Ніколи ще життя в окопах не було таким гірким і жахливим, як тепер у години, проведені під вогнем, коли бліді, притиснуті до брудної землі обличчя й судомно зведені руки благали лише одного: “Ні, ні! Тільки не тепер! Тільки не тепер, адже незабаром кінець війни”.
Літо 1918 року… Вітер надії, що летить над згарищами й понівеченими полями, шалена лихоманка нетерпіння, розчарування, болючий жах смерті й незбагненне питання: чому? Чому не кладуть цьому край? I звідки взялися ті бентежні чутки про кінець війни?
Над нами часто кружляють ворожі літаки, і пілоти такі нахабні, що полюють на окремих людей, наче на зайців. На кожний німецький літак припадає щонайменше п’ять англійських та американських. На одного голодного, знесиленого німецького солдата в наших окопах припадає п’ятеро дужих і свіжих солдатів у ворожих. На одну нашу солдатську хлібину припадає по той бік фронту п’ятдесят бляшанок м’ясних консервів. Нас не розбито, бо ми кращі й досвідченіші солдати: нас просто розчавлено і відкинуто, адже противник у багато разів численніший.
Ми саме пережили кілька дощових тижнів — сіре небо, сіра багниста земля, сіра смерть. Коли ми вирушаємо на передову, вся наша одежа зразу стає вогкою, і так триває весь час, поки ми перебуваємо там. Нам нема де обсушитися. В кого ще збереглися чоботи, той обв’язує халяви зверху мішковиною, щоб одразу не набрати всередину рідкої глини. Гвинтівки вкриті брудною корою, наш одяг — теж, усе тече, все порозкисало, земля стала вогким, слизьким, масним місивом, на її поверхні жовтіють ковбані з червоними спіралями крові; вбиті, поранені й живі повільно загрузають у це болото.
Нас шмагає вогняний буревій, град снарядних осколків летить у сіро-жовтий хаос, і звідти лунають гострі, ніби дитячі, зойки поранених, а вночі пошматована людська плоть стогне і аж згодом поволі замовкає.
Наші руки — земля, наші тіла — глина, а наші очі — дощові калюжі. Ми не знаємо, чи ми ще живі.
А потім у наші ями вогкою медузою заповзає задушлива спека, і в один із таких днів пізнього літа, несучи нам харчі, раптом падає Кач. Ми з ним самі. Я перев’язую йому рану; здається, в нього розтрощена гомілка. Кач розуміє, що це важке поранення, і розпачливо стогне:
— Саме тепер… Саме тепер…
Я втішаю його:
— Хто знає, як довго ще триватиме ця веремія. Зате тепер ти врятований… .
Рана в Кача починає сильно кровоточити. Я не можу залишити його самого, щоб спробувати дістати ноші. Та я й не знаю, чи є десь поблизу санітарна частина.
Кач не дуже важкий, тож я завдаю його собі на спину і вирушаю з ним назад, до перев’язного пункту.
Двічі я зупиняюся перепочити. Від такого “транспортування” Качеві болить іще дужче. Ми майже не розмовляємо. Я розстібнув собі комір мундира і важко дихаю, вже мокрий від поту, а обличчя в мене набрякло від напруги. Але все-таки я наполягаю, щоб ми йшли далі, бо місцевість тут небезпечна.
— Ходімо, Каче?
— Та треба, Паулю.
— Тоді пішли.
Я підводжу його, він стоїть на здоровій нозі й міцно тримається за дерево. Тоді я обережно беру його поранену ногу, він підстрибує, і я підхоплюю собі під руку коліно здорової ноги.
Іти стає дедалі важче. Часом над нами свистять снаряди. Я йду швидко, як тільки можу, бо у Кача кров із рани без упину капає на землю. А від снаряда як ти оборонишся: адже поки десь сховаєшся, він уже вибухне.
Щоб перечекати обстріл, ми лягаємо на землю, в невеличку вирву. Я даю Качеві чаю з моєї фляги. Потім ми викурюємо по цигарці.
— Отакої, Каче,— сумно кажу я,— тепер нам доведеться розлучитись.
Він мовчки дивиться на мене.
— А пам’ятаєш, Каче, як ми з тобою гуску реквізували? I як ти мене врятував із тієї халепи? Тоді я був іще новобранцем і мене вперше поранило. Я ще тоді плакав. Каче, відтоді минуло вже три роки.
Кач киває головою.
Мені стає страшно від думки, що я зостануся сам. Коли Кача відвезуть до госпіталю, в мене не залишиться тут жодного друга.
— Каче, нам треба буде неодмінно зустрітись, якщо до твого повернення й справді укладуть мир.
— Невже ти гадаєш, що мене з такою ногою ще зможуть визнати придатним? — сумно питає він.
— Ти її спокійно вилікуєш. Адже суглоб цілий. Може, все буде гаразд.
— Дай-но мені ще цигарку,— каже він.
— А після війни, Каче, ми можемо знайти собі якесь спільне діло.
Мені страшенно сумно, це неможливо, щоб Кач — Кач, мій друг, Кач з його похилими плечима, з м’якими ріденькими вусами, Кач, що його я знаю так, як не знав нікого іншого, Кач, з яким я пройшов усі ці роки… Ні, це неможливо, щоб я більше не зустрівся з Качем.
— Дай мені твою домашню адресу, Каче, на всяк випадок. А ось тобі моя, я тобі запишу її.
Папірець з адресою я ховаю в нагрудну кишеню. Який я вже тепер самотній, дарма що він іще сидить біля мене! Чи не стрельнути мерщій собі в ногу, щоб зостатися з ним?
Нараз у Кача в горлі щось заклекотіло, обличчя в нього стає жовто-зелене.
— Ходімо далі,— каже він, затинаючись.
Я схоплююсь, палаючи бажанням йому допомогти, знову беру його собі на спину і біжу, як біжать на великі відстані — не поспішаючи, помірно, щоб не трясти йому поранену ногу.
У горлянці в мене пересохло, в очах мерехтить щось червоне й чорне, я зціплюю зуби й, немилосердно зашпортуючись, нарешті добігаю до санчастини.
Коліна мені підгинаються, але я маю ще сили впасти набік так, аби Кач зсунувся на здорову ногу. Через кілька хвилин я поволі підводжуся. Руки й ноги в мене ще сильно тремтять, я ледве знаходжу свою флягу, щоб відсьорбнути трохи чаю тремкими губами. Та я всміхаюся — Кач урятований.
Трохи перегодя я починаю розрізняти чиїсь голоси. Неясні уривки розмови застрягають мені у вухах.
— Ти міг би поберегти свої сили й цього не робити,— каже мені санітар.
Я дивлюся на нього, нічого не розуміючи. Він показує yа Кача:
— Адже він помер.
Я не можу збагнути його слів.
— Його поранено в гомілку,— кажу я.
Санітар зупиняється:
— I сюди теж.
Я обертаюсь. Мені ще темно в очах, піт знову зрошує мені обличчя й заливає очі. Витираю його і дивлюсь на Кача. Вік лежить нерухомо.
— Він зомлів,— швидко кажу я.
Санітар тихенько свистить.
— Та я краще знаю. Він помер. Закладаюсь на що хочеш.
Я хитаю головою:
— Не може бути. Ще десять хвилин тому я з ним розмовляв. Він зомлів.
Руки в Кача теплі, я беру його за плечі, щоб розтерти його чаєм. I нараз відчуваю, що пальці в мене мокрі. Я витягаю руку в нього з-під голови і бачу, що вона вся в крові. Санітар знову свистить крізь зуби:
— От бачиш…
Певне, дорогою, поки ми йшли, Качеві в голову влучила снарядна скалка, а я і не завважив. Зосталася невеличка дірочка, мабуть, скалка була зовсім маленька, не знати, звідки вона сюди й заблукала. Але цього виявилося досить. Кач помер.
Я поволі підводжусь.
— Хочеш забрати його військову книжку та речі? — питає в мене санітар.
Я киваю головою, і він дає їх мені.
Санітар дивується:
— Ви ж не родичі?
Ні, ми не родичі. Ні, ми не родичі,
Невже я йду? Невже в мене є ноги? Я підводжу очі, оббігаю ними навкруг і сам кручуся за ними по колу, по колу, поки не зупинюсь. Усе таке ж, як і було. Тільки рядовий Станіслав Качинський помер.
Більше я нічого не пам’ятаю.
XII
Уже осінь. Нас, “старих”, залишилося вже небагато. Із сімох моїх однокласників я зостався сам-один.
Усі говорять про мир, про перемир’я. Всі чекають. Якщо це знову закінчиться розчаруванням, то все розвалиться, сподівання надто великі, їх не можна відкинути, не викликавши вибуху. Коли не буде миру, то буде революція.
Два тижні я на відпочинку, бо ковтнув трохи газу. Цілісінький день я сиджу в невеличкому садку на осонні. Незабаром укладуть перемир’я, тепер я теж у це вірю. Тоді ми поїдемо додому.
На цьому мої думки зупиняються, і я зовсім не здатний зрушити їх. Що мене туди нездоланно тягне, що мене там чекає? То все почуття — жадоба життя, туга за рідною домівкою, голос крові, хміль порятунку. То все почуття, але не мета.
Якби ми повернулися в 1916 році, то біль і сила пережитого викликали б справжню бурю. А тепер ми повернемося втомлені, внутрішньо зруйновані, спустошені, усім чужі, позбавлені надій. Ми вже не зможемо знайти собі місці в житті.
Та нас і не зрозуміють, адже перед нами є старше покоління, яке хоч і перебуло разом із нами всі ці роки тут, на фронті, але ті люди вже мали до того і родину, і фах, тож тепер вони повернуться на свої колишні місця і забудуть урешті про війну; а за нами підростає покоління, подібне до нас, тих, якими ми колись були, для нього ми станемо чужі, й невдовзі воно зіпхне нас зі свого шляху. Ми зайві самі собі, та ми житимемо й далі, дехто пристосується, інші підкоряться долі, а багато хто не дасть собі ради. Проминуть роки, і ми загинемо.
А може, все, про що я думаю, лише навіяне нудьгою та розгубленістю, які розвіються, тільки-но я знову прийду до тополь, стану під ними й заслухаюсь, як шелестить їхнє листя. Не може бути, щоб назавжди щезло все — те ніжне, що бентежило нашу кров, те незбагненне, тривожне, очікуване, тисячі нових облич у майбутньому, мелодії мрій і книжок, шелест дерев і передчуття жінки; не може бути, щоб усе це загинуло в ураганному вогні, у смертельному розпачі і в солдатських борделях.
Дерева тут світяться всіма барвами і сяють золотом, серед листя червоніють кетяги горобини, дороги пролягли білими стрічками до обрію, а в солдатських їдальнях гамірно, вони гудуть, наче вулики, від чуток про мир.
Я підводжуся.
На душі в мене зовсім спокійно. Хай спливають місяці й роки, вони вже нічого в мене не віднімуть, уже нічого не зможуть відняти. Я такий самотній і вже нічого в житті не чекаю, тож можу їх зустріти без страху. Життя, що пронесло мене крізь ці роки, ще живе в моїх руках та очах. Я не знаю, чи зміг я врешті здолати те, що мені довелося зазнати. Але поки я живий, життя торуватиме собі дорогу, незалежно від того, хоче цього моє “я” чи не хоче.
Його вбито в жовтні 1918 року, в один із тих днів, коли на всьому фронті було так спокійно й тихо, що в воєнному повідомленні обмежилися тільки однією фразою: “На Західному фронті без змін”.
Він упав долілиць і лежав, немов заснув. Коли його перевернули, то побачили, що він, мабуть, недовго страждав; його обличчя мало такий спокійний вираз, наче він був навіть задоволений з того, що все саме так скінчилося.
1 Мається на увазі нецензурна лайка в драмі Й. В. Гете “Гетц фон Берліхінген”.
2 — Товариш, друг (фр.).
3 — Хвилинку! (фр.).
4 — Війна… Велике лихо… Бідолашні хлоп’ята… (фр.).
5 Іти (фр.).
