Йонеско «Носороги» ДІЯ ТРЕТЯ
Декорації
Все майже те саме, що й у попередній картині. Це кімната Беранже, яка надзвичайно нагадує Жанову. Лише кілька деталей, одна чи дві відмінних меблини показують, що це інша кімната. Ліворуч сходи, сходовий майданчик. Ззаду на ньому двері. Комірчини швейцара нема. В глибині диван. Беранже лежить на дивані, спиною до публіки. Фотель, столик із телефоном. Може, й ще один стіл, стілець. У глибині відчинене вікно. Спереду сцени теж вікно, зазначене рамою. Беранже лежить одягнений. Голова в нього перев’язана. Мабуть, йому сниться щось лихе, бо він крутиться.
Беранже. Ні. (Пауза). Роги, стережися рогів!
Пауза. Чути, як під вікном у глибині проходить досить велика череда носорогів.
Ні! (Падає з ліжка, відбиваючись від того, що йому наснилося, й прокидається. Злякано прикладає руку до лоба, потім іде до дзеркала, трохи піднімає пов’язку, а шум уже дальшає. Полегшено зітхає, помітивши, що нема гулі. Вагається, йде до дивана, лягає, потім одразу підводиться. Підходить до столу, бере пляшку коньяку й чарку,робить рух, ніби хоче налити. Після хвилевих вагань таки знову ставить пляшку й чарку на стіл). Воля, головне — це воля. (Хоче знову йти до дивана, але знову чути, як під вікном у глибині бігають носороги. Беранже хапається рукою за серце). Ох! (Іде до вікна в глибині, з хвилину дивиться, потім нервово зачиняє вікно. Шум стихає, він підходить до столика, завагався на мить, потім із жестом, який має означати: “тим гірше”, наливає повну чарку коньяку й випиває одним духом. Ставить пляшку й чарку на місце. Закашлявся. Власний кашель, здається, занепокоїв його, він знову кашляє й прислухається до кашлю. Знов якусь мить дивиться в дзеркало; кашляючи, відчиняє вікно, сапання звірини стає гучнішим, а він знову кашляє). Ні. Несхоже! (Заспокоюється, зачиняє вікно, обмацує лоба крізь пов’язку, йде до дивана й, здається, засинає).
Видно, як сходами піднімається Дудар, виходить на сходовий майданчик і стукає в двері до Беранже.
Беранже (підстрибуючи). Хто там?
Дудар. Я прийшов вас провідати, Беранже, я прийшов вас провідати.
Беранже. Хто це?
Дудар. Це я, це я.
Беранже. Хто це я?
Дудар. Я, Дудар.
Беранже. А, це ви, заходьте.
Дудар. Я вам не заважатиму? (Намагається відчинити). Двері замкнені.
Беранже. Хвилиночку! А! Так, так. (Іде й відчиняє).
Дудар заходить.
Дудар. Добридень, Беранже.
Беранже. Добридень, Дударе, котра там година?
Дудар. Так, значить, увесь час удома, замкнулися, та й годі. Любий мій, вам уже краще?
Беранже. Перепрошую, але я не впізнав вашого голосу. (Йде і відчиняє вікно). Так, так, сподіваюсь, уже трохи краще.
Дудар. Мій голос не змінився. А я ваш голос зразу впізнав.
Беранже. Перепрошую, мені здалося… але справді, ваш голос таки той самий. А мій голос теж не змінився, ге?
Дудар. Чого б це він мав мінятися?
Беранже. А він не став трохи… трохи хрипким?
Дудар. Ні, я зовсім цього не відчуваю.
Беранже. Ну й добре. Ви переконали мене.
Дудар. Та що з вами?
Беранже. Я не знаю, цього ніколи не знаєш. А що голос може змінитися — таке, на жаль, буває!
Дудар. Ви теж застудилися?
Беранже. Сподіваюсь, усе-таки ні. Та сідайте, Дударе, розташовуйтесь, он фотель.
Дудар (сідаючи у фотель). А вам і досі погано? І голова ввесь час болить? (Показує на пов’язку Беранже).
Беранже. Так, весь час болить голова. Але в мене немає гулі, я ніде не вдарився!.. Так? (Піднімає пов’язку, показує свого лоба Дудареві).
Дудар. Ні, гулі у вас немає. Я не бачу її.
Беранже. Сподіваюсь, що її й не буде ніколи. Ніколи.
Дудар. Якщо ви ніде не вдарились, то звідки вона візьметься?
Беранже. Якщо справді не хочеш ударитись, то й не вдаришся!
Дудар. Ясна річ. Просто треба бути уважним. Усе-таки що з вами? Ви знервовані, збуджені. Це, мабуть, від вашої мігрені. Не рухайтесь, і вам буде легше.
Беранже. Мігрені? Не кажіть мені про мігрень! Не згадуйте про неї.
Дудар. Воно зрозуміло, що після таких переживань у вас з’явилася мігрень.
Беранже. Я ледве оклигав!
Дудар. Тоді нема чого й дивуватись, що у вас голова болить.
Беранже (підбігаючи до дзеркала, піднімаючи пов’язку). Ні, нічого. Воно, знаєте, саме отак може й починатись.
Дудар. Що може починатись?
Беранже…. Я боюся переродитись.
Дудар. Та заспокойтеся, сядьте. Якщо бігатимете по кімнаті з кутка в куток, це ще більше розхвилює.
Беранже. Так, ваша правда, треба заспокоїтись. (Сідає). Знаєте, я не можу отямитись.
Дудар. Це через Жана, я знаю.
Беранже. Так. І через Жана, звичайно, і через інших теж.
Дудар. Я розумію, ви були вражені вкрай.
Беранже. Самі подумайте, а ви б не були?
Дудар. Зрештою, хай там як, але не слід так перейматися, це зовсім не причина, щоб…
Беранже. Хотів би вас там побачити. Він був моїм найкращим другом. І оце переродження на моїх очах, його лють!
Дудар. Погоджуюся, зрозуміло, що ви були в розпачі. Не думайте про це.
Беранже. Як я можу не думати? Такий людяний хлопець, великий оборонець гуманізму! Хто б повірив! Він, саме він! Ми познайомились… ми завжди були знайомі. В мене ніколи б і думки не виникло, що він отак переродиться. Я за нього був певен більш ніж за себе!.. І щоб це в мене на очах!
Дудар. Мабуть, він же ненавмисне робив!
Беранже. Справді, дуже скидалося на таке. Якби ви бачили його стан… Його вигляд…
Дудар. Це тому, що ви припадком зайшли до нього. Якби був хтось інший, усе б відбулося так само.
Беранже. Переді мною, зваживши на колишню нашу близькість, він міг би стриматись.
Дудар. Ви себе маєте центром усесвіту, гадаєте, що всі події зачіпають особисто й вас. Ви ж не всесвітня мішень!
Беранже. Може, воно й так. Я спробую викласти свої міркування. Хоч уже й саме явище тривожить. А мене воно, правду кажучи, приголомшило. Як пояснити його?
Дудар. Поки я ще не знайшов задовільного пояснення. Я констатую факти, реєструю їх. Це існує, отже, мусить якось і пояснюватись. Кат його зна, що це — вигадка природи, якась чудасія, химера чи гра?
Беранже. Жан був надто гордий. А в мене нема амбіцій. Мене задовольняє мій теперішній стан.
Дудар. Може, він полюбляв чисте повітря, природу, простір… Може, в нього була потреба розслабитись. Я це кажу не на те, щоб виправдати його…
Беранже. Я вас розумію або принаймні намагаюсь зрозуміти. Та навіть якщо мене звинуватять у відсутності спортивного духу і в тому, що я дрібний буржуа, зашкарублий у своєму тісному світові, я поглядів не зміню.
Дудар. Авжеж, ми залишимося собою. Тоді чому ви непокоїтесь через кілька випадків носорогіту? Це, мабуть, теж хвороба.
Беранже. Саме так, і я боюсь ухопити заразу.
Дудар. Ох! Та не думайте про це. Ви й справді всьому надаєте забагато значення. Те, що сталось із Жаном, аж ніяк не симптом, ні про що не свідчить, ви й самі казали, що Жан гордовитий. Даруйте за лихі слова про вашого друга, та, на мій погляд, це був шаленець, якийсь дикун, дивак, — навіть нема за що вважати його оригіналом. Оце й було вирішальним.
Беранже. Тоді все прояснюється. Бачите, ви не могли пояснити явище. А от зараз таки дали мені цілком імовірне пояснення. Так, щоб отак перетворитись, напевне треба бути в критичному стані, в якомусь шаленстві… Хоч у нього були аргументи, здається, він обміркував питання, обґрунтував своє рішення… Але Беф, невже й Беф теж був шаленцем?.. А решта, всі інші?..
Дудар. Залишається гіпотеза про пошесть. Щось ніби грип. А ми вже бачили пошесті.
Беранже. Жодна з них не скидалась на нинішню. А що, як її занесли з колоній?
Дудар. Хай там як, але хибно вважати, що Беф і решта зробили те, що зробили, або стали тим, ким стали, аби лиш дошкулити вам. Хіба вони вже настільки лихі?
Беранже. Справді, те, що ви кажете, розумне, ваші слова переконують… або, може, навпаки, все це куди серйозніше.
Чути, як під вікном у глибині бігають носороги.
Ось, чуєте? (Підбігає до вікна).
Дудар. Та дайте їм спокій!
Беранже зачиняє вікно.
Чим вони вам заважають? Вони й справді переслідують вас. Це погано. Ви нервово виснажуєтеся. Зрозуміло, у вас був шок! Але не шукайте ще на свою голову. Зараз намагайтеся просто одужати.
Беранже. Хотілося б знати, чи я добре імунізований.
Дудар. Хай там як, це не смертельно. Є здорові хвороби. Переконаний: коли хочеш, від них одужуєш. Це в них перейде, побачите.
Беранже. Але, певне, сліди залишаться! Таке порушення органічної рівноваги не може минути, не залишивши…
Дудар. Не переймайтеся, це минуще.
Беранже. А ви переконані?
Дудар. Авжеж, я в це вірю, гадаю, що так і буде.
Беранже. Але якщо справді не хочеш, так, якщо справді не хочеш ухопити цю хворобу, цю нервову хворобу, то її не схопиш, її не схопиш!.. Хочете коньяку? (Йде до столу, на якому стоїть пляшка).
Дудар. Не турбуйтеся, дякую, я не хочу. Якщо вам хочеться, не зважайте на мене, пийте, не соромтеся, але знайте, голова потім дужче болітиме.
Беранже. Алкоголь — чудовий засіб проти пошестей. Він імунізує. Наприклад, убиває мікробів грипу.
Дудар. Але, мабуть, не вбиває всіх мікробів усіх хвороб. А про носорогів цього й знати не можна.
Беранже. Жан ніколи не пив спиртного. Нахвалявся цим. Може, якраз через це… може, це й пояснює те, що сталося. (Протягує повну чарку Дударові). Ви й справді не хочете?
Дудар. Ні, ні, до сніданку ніколи. Дякую.
Беранже спорожняє чарку, але й далі тримає її в руці, як і пляшку; кашляє.
Дудар. Бачте, бачте, воно вам не йде. Ви й закашлялись через те.
Беранже (занепокоєний). Так, тому я й закашлявся. А як я кашляв?
Дудар. Як усі люди, коли п’ють заміцне.
Беранже (ставлячи пляшку й чарку на стіл). Кашель не був якимось дивним? Це був таки справжній, людський кашель?
Дудар. Чого ви допитуєтесь? Це був людський кашель. Яким він іще міг бути?
Беранже. Я не знаю… Може, кашлем тварини… Носоріг отак кашляє?
Дудар. Ну й кумедний ви, Беранже! Створюєте собі проблеми, питаєте всякі дурниці. Нагадаю вам те, що ви й самі казали: найкращий засіб боротьби — виявляти волю.
Беранже. Авжеж.
Дудар. Гаразд, доведіть, що у вас вона є.
Беранже. Запевняю, я ма…
Дудар. Доведіть це собі, тримайтеся, не пийте вже коньяку… ваша впевненість зросте.
Беранже. Ви не хочете мене зрозуміти. Кажу ще раз, я п’ю лиш тому, що це вберігає від гіршого, я вже обчислив. Коли пошесть мине, я не питиму. Я ще до цього вирішив не пити. Але потім відклав до часу!
Дудар. Ви виправдовуєтесь.
Беранже. Ви так гадаєте?.. У всякому разі з тим, що відбувається, це не має нічого спільного.
Дудар. А це хіба можна знати?
Беранже (переляканий). Ви справді такої думки? Вважаєте, що це готує грунт? Я не алкоголік. (Йде до дзеркала, оглядає себе). Чи, може, раптом… (Береться рукою за обличчя, мацає чоло під пов’язкою). Нічого не змінилося, все лихе обминає мене, — ось доказ, що це на добре… або принаймні немає шкоди.
Дудар. Беранже, я ж пожартував. Брав вас на кпини. Скрізь вам недобре, глядіть, бо станете неврастеніком. Коли вже зовсім оклигаєте від шоку, від депресії, вийдете надвір, на свіже повітря, то, певне, вам стане краще, і думки невеселі втечуть.
Беранже. Виходити? Звичайно, треба. Я думав про це. Отже, я маю здибатись із ними…
Дудар. Ну й що? Глядіть лишень, щоб у них на дорозі не стати. Зрештою, їх не так уже й багато.
Беранже. А я бачу тільки їх. Ну скажіть, що в мене патологія.
Дудар. Вони не зачеплять вас. Якщо їх не чіпати, вони не звертають на вас уваги. По суті, вони не злі. В них навіть є певна природна невинність, якась лагідність. А проте я й сам, щоб навідати вас, пройшов пішки всю вулицю. І, бачите, цілий і здоровий і не мав ніякого клопоту.
Беранже. А я вже тільки побачу їх, мене аж тіпає. Це з нервами негаразд. Я не лютую, ні, лютувати не треба, лють далеко може завести, я вберігаюсь від цього, але щось мені робиться тут (показує на серце), стискається серце.
Дудар. До певної міри така хвороблива реакція ще й нормальна. Хоч уже й завелика. Вам бракує гумору, ось ваша вада, вам бракує гумору. Ставтесь до всього легше, не переймайтеся.
Беранже. Я почуваю солідарність з усім, що відбувається. Я беру участь, я не можу зоставатися байдужим.
Дудар. Не судіть, то й не судимі будете. Та й потім, якщо перейматись усім, що відбувається, життя було б неможливе.
Беранже. Якби це відбувалось десь інде, в іншій країні, а ми про це дізналися б із газет, то можна було б усе спокійно обговорювати, всебічно вивчати питання, робити об’єктивні висновки. Влаштували б академічні дебати, понаїздило б науковців, письменників, законників, учених жінок, художників. А ще й просто людей, це було б цікавим, привабливим, повчальним. Та коли ви самі серед подій, коли зненацька зіткнулися з брутальною реальністю фактів, то не можна не відчувати себе захопленим безпосередньо, ви надто приголомшені, щоб зберігати свою витримку. І я приголомшений, я приголомшений!!! Я не можу отямитись.
Дудар. Я теж приголомшений. Або, швидше, був. Та вже зникаю.
Беранже. Ваша нервова система зрівноважена краще, ніж моя. Вітаю вас. Але вам не здається, що це нещастя…
Дудар (уриваючи його). Я й не кажу, що це добро. І не думайте, що я таємний прихильник носорогів…
Знову носорожаче тупотіння, цього разу під рамою вікна на авансцені.
Беранже (підскакуючи). Ось вони знову! Ось вони знову! Ох! Ні, нічого не вдієш, я не можу звикнути. Може, я помиляюсь. Ніби й не хочу, а вони мене так тривожать, що й спати не можу. Пропав сон. Я сплю вдень, коли вже геть виснажусь.
Дудар. Пийте снодійне.
Беранже. Це не вихід. Коли я сплю, мені гірше. Самі кошмари, тільки вони й сняться.
Дудар. Ось що значить усе брати до серця. Признайтесь, що любите себе мучити.
Беранже. Присягаюсь, я не мазохіст.
Дудар. Тоді змиріться з тим, що є, й не переймайтеся. Якщо воно так, то інакше й бути не може.
Беранже. Це ж фаталізм.
Дудар. Це мудрість. Якщо таке сталося, безперечно були якість причини. І це треба розуміти.
Беранже (підводячись). Хай так, але я не хочу з цим миритися.
Дудар. А що ви зробите? Чого сподіваєтесь?
Беранже. Поки що не знаю. Я подумаю. Надішлю листи до газет, понаписую маніфести, піду на прийом до мера або, якщо часу не має, до його заступника.
Дудар. Нехай влада сама вживе заходів! Зрештою, я й не знаю, чи маєте ви моральне право втручатись у події. До того ж я й далі думаю, що це несерйозне. Безглуздо, на мій погляд, шаленіти, через те що кільком особам заманулося поміняти шкуру. Їм було погано у власній. Вони ж вільні, це їх лиш обходить.
Беранже. Треба перерубати сам корінь зла.
Дудар. Зло, зло! Пусті слова! Хіба можна знати, де зло, а де добро? Звичайно, вподобання в нас різні. Ви передусім за себе боїтесь. Істина саме в цьому, але ви ніколи не станете носорогом, так, справді, у вас нема покликання!
Беранже. Отакої! Отакої! Якщо влада й наші городяни мислять так, як і ви, то вони не зважаться на дії.
Дудар. Проте ж не просити допомоги за кордоном. Це справа внутрішня, стосується тільки нашої країни.
Беранже. Я вірю в міжнародну солідарність…
Дудар. Теж мені Дон Кіхот! Я кажу це без усякого зла, зовсім не ображаю! Самі знаєте, це ж для вашого добра, вам неодмінно треба заспокоїтись.
Беранже. Я й не заперечую, пробачте мені. Я вкрай стривожений. Я виправлюсь. Пробачте й за те, що затримую вас, змушую слухати свої нісенітниці. Ви ж, мабуть, на роботі. Ви отримали мою заяву про відпустку у зв’язку з хворобою?
Дудар. Не переживайте. Все залагоджено. Та й контора досі не працює.
Беранже. Ще не полагодили сходів? Ну й недбальство! Саме через це повсюди так зле.
Дудар. Їх лагодять. Це не так скоро робиться. Важко знайти робітників. Вони приходять, стають до роботи, працюють день чи два, а потім ідуть собі — й сліду нема. Доводиться брати інших.
Беранже. А ще нарікають на безробіття! Сподіваюсь, їх принаймні з бетону зроблять.
Дудар. Ні, таки з дерева, але з нового дерева.
Беранже. Ет! Адміністративна інертність. Марнують гроші, а коли йдеться про потрібну витрату, то вдають, що в них фонди малі. Пан Папільйон буде невдоволений. Він дуже наполягав, щоб сходи були бетонові. Що він каже на це?
Дудар. В нас уже нема начальника. Пан Папільйон пішов у відставку.
Беранже. Бути не може!
Дудар. Таж кажу вам.
Беранже. Я вражений… Це через ті сходи?
Дудар. Не думаю. Хай там як, але це не причина, щоб іти у відставку.
Беранже. Так у чому ж річ? Що на нього найшло?
Дудар. Хоче перебратись у село.
Беранже. На пенсію пішов? Та він же молодий, ще міг бути директором.
Дудар. Він відмовився. Вважає, що йому слід відпочити.
Беранже. Генеральна дирекція таки шкодуватиме за ним, треба ставити когось іншого. Тим ліпше для вас із вашими дипломами, у вас буде шанс.
Дудар. Щоб нічого від вас не ховати… це досить смішно, він став носорогом.
Віддалений носорожачий тупіт і ревіння.
Беранже. Носорогом! Пан Папільйон став носорогом! А! Отакої! Отакої! А мені зовсім не смішно! Чом ви зразу цього не сказали?
Дудар. Ви й самі знаєте, настрій у вас був не той… Я не хотів вам казати… не хотів казати, бо, знаючи вас, розумів, що вам смішно не стане, що це вас уразить. Ви ж такі вразливі!
Беранже (здіймаючи руки до неба). Ох! Це… Ох! Це… пан Папільйон! Як його шанували всі.
Дудар. Проте це доводить щирість його перетворення.
Беранже. Він не міг зробити це зумисне, я переконаний, переродження відбулось поза його волею.
Дудар. Звідки вам знати? Важко збагнути потаємні причини людських рішень.
Беранже. Так, надаремне шукати. В нього були приховані комплекси. Йому треба було піти до психоаналітика.
Дудар. Навіть якби було якесь збочення, воно б виявилось. Кожен досягає сублімації як може.
Беранже. Я певен, його просто втягнули.
Дудар. Таке може з кожним трапитись.
Беранже (переляканий). З кожним? Ох! Ні, не з вами, еге ж, не з вами? І не зі мною?
Дудар. Сподіваюсь.
Беранже. Бо коли не хочеш… хіба не так… хіба не так… скажіть? Хіба не так… хіба не так?
Дудар. Авжеж, авжеж…
Беранже (трохи заспокоївшись). Все ж я думаю, що пан Папільйон мусив мати більшу відпорну силу. Я гадав, що в нього сильніший характер!.. А до того ж не бачу, який у нього в цьому інтерес, — інтерес матеріальний або моральний…
Дудар. Його вчинок некорисливий. Це ж очевидно.
Беранже. Звичайно. Ця обставина пом’якшує… чи обтяжує? Гадаю, обтяжує, бо якщо він зробив це заради втіхи… Бачите, я переконаний, що Ботар гостро засудив би його поведінку, — і якої він думки, що він каже про свого начальника?
Дудар. Бідолашний Ботар, він обурювавсь, утратив будь-яку міру. Я нечасто бачив, щоб так дратувалися.
Беранже. Гаразд, цього разу я йому нічого не закидаю. Ох! Ботар — це все-таки неабихто. Є голова на плечах. А я так недобре про нього думав!
Дудар. І він про вас теж.
Беранже. Це доводить мою об’єктивність у теперішній ситуації. Та й ви теж ставились до нього неприхильно.
Дудар. Неприхильно… це не те слово. Мушу сказати, що я часто не погоджувавсь із ним. Мені не подобались його скептицизм, його невіра й підозри. Звичайно, що й цього разу я його аж ніяк не схвалив.
Беранже. Але тепер з інших причин.
Дудар. Ні. Це не зовсім так. Все-таки мої міркування й судження мають більше відтінків, аніж вам здається. Бо насправді Ботар ніколи й не мав об’єктивних і точних аргументів. Повторюю, я аж ніяк не прихильник носорогів, ні, навіть не думайте про це. Просто Ботарові заперечення були, як завжди, хоч і палкі, але занадто простуваті. Його погляди визначає лиш ненависть до зверхників. Отже, тут був комплекс упослідженості, озлобленість. Та й потім, він говорить штампами, а загальники не впливають на мене.
Беранже. Гаразд. Та цього разу — ви тільки не ображайтесь — я цілком згоден із Ботаром. Це чесна людина. Ось і все.
Дудар. Я й не заперечую, але яке це має значення?
Беранже. Так, він чесна людина! А чесну людину нечасто зустрінеш — і не десь у небесах, а таку, що всіма чотирма стоїть на землі, перепрошую, я хотів сказати двома ногами. Я щасливий, що ми з ним однодумці. Коли побачу, привітаю його. Я засуджую пана Папільйона. Його обов’язком було не піддаватися.
Дудар. Які ж ви нетерпимі! Може, пан Папільйон, стільки років живучи сиднем, відчув потребу розслабитись.
Беранже (іронічно). А ви занадто терпимі, широка душа!
Дудар. Любий мій Беранже, завжди треба намагатися зрозуміти. Й коли хочеш збагнути явище і його наслідки, то чесність думки спонукає докопатись аж до причин. І цього треба прагнути, бо ми ж мислячі істоти. Повторюю вам, мені це не вдалося, я не знаю, чи вдаватиметься й надалі. В будь-якому разі спочатку треба ставитись прихильно або принаймні нейтрально, виявити нескутість розуму, властиву науковому мисленню. Бо все логічне. Зрозуміти — значить виправдати.
Беранже. Ви скоро станете прихильником носорогів.
Дудар. Ні, аж ніяк. До такого я не дійду. Я лишень намагаюся на все дивитися холодно й прямо. Я хочу бути реалістом. І додам, що в природному справжнього зла немає. Лихо тим, хто скрізь бачить нечестя. Це властиве інквізиторам.
Беранже. Гадаєте, це природне?
Дудар. А що вже природніше за носорога?
Беранже. Так, але людина, що стає носорогом, — незаперечна ненормальність.
Дудар. Ох! Незаперечна!.. Звідки вам знати…
Беранже. Так, незаперечна ненормальність, абсолютна ненормальність.
Дудар. Як на мене, щось ви дуже самовпевнені. Хіба можна знати, де кінець нормальності й початок ненормальності? Ви можете визначити, що нормальне, а що ненормальне? Ні лікар, ні філософи не можуть розв’язати цієї проблеми. Ви мусили б знати про це.
Беранже. Може, філософи й не можуть. Але практично це легко. Вам доводять, що рух не існує… І ходять, ходять, ходять… (починає ходити по кімнаті) ходять або кажуть собі, як Галілей: “А вона таки крутиться…”
Дудар. У вас усе змішалося в голові! Таж не плутайте. Якщо вже про Галілея, то там навпаки, теоретична й наукова думка була правою супроти тверезого глузду та догматизму.
Беранже (знетямившись). Самі лиш вигадки! Тверезий глузд, догматизм, слова, слова! Я, може, й змішав усе в голові, а ви взагалі безголові. Ви вже не знаєте, що нормальне, що ні! Ви мене доконали із своїм Галілеєм… Чхав я на нього!
Дудар. Ви самі навели його слова й порушили питання, вважаючи, що останнє слово завжди за практикою. Воно, може, й так, але коли їй передує теорія, історія мислення й науки це добре доводить.
Беранже (все лютіший). Та нічого вона не доводить. Самі балачки, це безумство!
Дудар. Знов-таки, звідки вам знати, що таке безумство…
Беранже. Безумство — це безумство, і все! Безумство, та й годі! Всі знають, що таке безумство. А носороги — це практика чи теорія?
Дудар. І те, й те.
Беранже. Як і те, й те?
Дудар. І те, й те, або одне й друге. Це ще обмислити треба!
Беранже. Якщо так, я… відмовляюсь мислити!
Дудар. Ви не володієте собою. Думки у нас справді різні, але обговорюймо їх мирно. Треба обговорювати.
Беранже (нестямно). Гадаєте, що я не володію собою? Ще скажіть, що я Жан. Ох! Ні, ні, я не хочу, щоб зі мною сталося, як із Жаном. Ох! Ні, я не хочу стати як він. (Заспокоюється). Я не підкутий у філософії. Я не вчився, а у вас є дипломи. Ось чому вам легше говорити, а я не знаю, що й відповісти, я вахлай.
Ще гучніший носорожачий тупіт, що лунає спершу під вікном ззаду, а потім під вікном спереду.
Але я відчуваю, що ви помиляєтесь… Я це відчуваю інстинктивно, та швидше ні, це в носорога інстинкт, а я відчуваю інтуїтивно, ось потрібне слово, так, інтуїтивно.
Дудар. А що ви розумієте під інтуїтивним?
Беранже. Інтуїтивно — це значить отак, і все! І я отак відчуваю, що ваша надмірна терпимість, ваше шляхетне потурання, повірте мені, насправді лише слабкість… І засліплення…
Дудар. Воно таке тільки для вашого простацтва.
Беранже. Добре вам завжди кпити з мене. Але слухайте, я спробую знайти Логіка…
Дудар. Якого логіка?
Беранже. Логіка, філософа, Логіка, який… ви краще за мене знаєте, що таке Логік. Мого знайомого Логіка, він з’ясував мені…
Дудар. Що він вам з’ясував?
Беранже. З’ясував, що азіатські носороги — це африканські, а африканські — це азіатські.
Дудар. Щось я не втну.
Беранже. Ні… ні… Він нам довів протилежне, тобто африканські носороги — це азіатські, а азіатські… ну, я розумію. Це не те, що я хотів сказати. Зрештою, ви це з’ясуєте з ним. Він подібний до вас: людяний, витончений інтелектуал, ерудит.
Усе гучніший носорожачий тупіт. Слова обох акторів перекриваються носорожачим гармидером, що долинає з-під вікон; якусь мить видно, як ворушаться губи Дудара й Беранже, та не можна нічого почути.
Знову вони! А! Кінця цьому не буде! (Підбігає до вікна в глибині). Досить! Досить! Падлюки!
Носороги пішли далі. Беранже погрожує їм навздогін кулаком.
Дудар (сидить). Дуже хотів би познайомитись із вашим Логіком. Якщо він погодиться з’ясувати мені такі делікатні речі, делікатні й темні… Повірте, я більшого й не хочу.
Беранже (біжачи до переднього вікна). Так, я приведу його. Він поговорить із вами. Ви побачите, це непересічна людина. (Вслід носорогам, у вікно). Падлюки! (Знову погрожує кулаком).
Дудар. Хай собі бігають. І будьте чемніші. Так з тваринами не поводяться.
Беранже (ще у вікні). Оно знову!
В оркестровій ямі під вікном показується брилик, простромлений носорожачим рогом, і швидко пролітає з лівого боку в правий.
Брилик, почеплений на розі! Ох! Це брилик Логіка! Брилик Логіка! Хай йому біс, Логік став носорогом!
Дудар. Це зовсім не причина, щоб бути брутальним!
Беранже. Кому вірити, господи, кому вірити?! Навіть Логік став носорогом!
Дудар (ідучи до вікна). Де він?
Беранже (показуючи пальцем). Он той, бачите?
Дудар. Це єдиний носоріг із бриликом. Ну й залишайтесь із своїми химерами. Це таки ваш Логік!..
Беранже. Логік… став носорогом!
Дудар. Він усе-таки зберіг ознаку колишньої індивідуальності!
Беранже (знову погрожує кулаком услід зниклому носорогові з бриликом). Я з вами не піду! Я з вами не піду!
Дудар. Якщо це справжній мислитель, як ви казали, то він мусив не піддаватися. Перш ніж вибрати, він мав добре зважити всі “за” і “проти”.
Беранже (й далі кричить у вікно вслід колишньому Логікові та іншим носорогам, що вже десь далеко). Я з вами не піду!
Дудар (умощуючись у фотелі). Так, є над чим замислитись!
Беранже зачиняє переднє вікно, йде до вікна в глибині, під яким пробігають інші носороги, що, ймовірно, оббігли навколо будинку. Відчиняє вікно, кричить до них.
Беранже. Ні, я з вами не піду!
Дудар (убік, сидячи у фотелі). Вони оббігли круг будинку. Вони пустують! Великі діти!
Якийсь час із лівого боку вже можна бачити Дезі,яка долає останні сходинки. Стукає в двері до Беранже. В руці у неї кошик.
Беранже, стукають, хтось прийшов. (Смикає Беранже, який усе ще у вікні, за рукав).
Беранже (кричить до носорогів). Це ганьба! Ваш маскарад — це ганьба.
Дудар. До вас стукають, Беранже, ви не чуєте?
Беранже. Відчиніть, якщо хочете! (І далі вже мовчки дивиться на носорогів, їхній тупіт усе слабшає).
Дудар відчиняє двері.
Дезі (заходячи). Добридень, пане Дудар.
Дудар. Панно Дезі, ви!
Дезі. Беранже вдома? Йому краще?
Дудар. Добридень, люба панно, ви, отже, часто сюди ходите?
Дезі. Де він?
Дудар (показуючи на нього пальцем). Оно.
Дезі. Бідолаха, в нього нікого нема. А нині ще й трохи заслаб, авжеж, йому треба допомогти.
Дудар. Панно Дезі, а ви добра товаришка.
Дезі. Звичайно, я справді добра товаришка.
Дудар. У вас чуйне серце.
Дезі. Я тільки добра товаришка, от і все.
Беранже (обертаючись, залишивши вікно відчиненим). О! Люба панно Дезі! Як добре, що ви прийшли, які ви милі.
Дудар. Цього не відбереш.
Беранже. Панно Дезі, знаєте, Логік уже став носорогом!
Дезі. Знаю, щойно я бачила його на вулиці. Як на свій вік, то бігає прудко! Вам уже краще, пане Беранже?
Беранже (до Дезі). Голова, досі ще голова, такий біль! Це жахливо. Що ви на це скажете?
Дезі. Гадаю, що вам треба відпочити… спокійно посидіти вдома ще кілька днів.
Дудар (до Беранже й Дезі). Сподіваюсь, я вам не заважаю!
Беранже (до Дезі). Я кажу про Логіка…
Дезі (до Дудара). Чого б це ви нам заважали? (До Беранже). А! Логіка! Я про нього зовсім не думаю!
Дудар (до Дезі). Може, я зайвий?
Дезі (до Беранже). Навіщо воно мені! (До Беранже й Дудара). В мене є для вас новина: Ботар став носорогом.
Дудар. От тобі й раз!
Беранже. Це неможливо! Він був проти. Ви, мабуть, переплутали. Він протестував. Дудар щойно казав мені. Еге ж, Дударе?
Дудар. Саме так.
Дезі. Я знаю, що він був проти. Та все-таки став носорогом наступного дня, після перетворення пана Папільйона.
Дудар. Ось воно! Він змінив свою думку! Всі люди мають право на розвиток.
Беранже. Але в такому разі можна сподіватись усього!
Дудар (до Беранже). Але зовсім недавно ви запевняли, ніби це чесна людина.
Беранже (до Дезі). Мені важко повірити. Вам набрехали.
Дезі. Я сама бачила.
Беранже. Тоді він збрехав, прикидався, та й годі.
Дезі. Він був щирим-щирісіньким.
Беранже. Він пояснював якось?
Дезі. Дослівно отак казав: треба йти за часом! Це були його останні людські слова!
Дудар (до Дезі). Панно Дезі, я був майже певен, що зустріну вас тут.
Беранже.… Йти за часом! Ото вже розуму! (Розводить руками).
Дудар (до Дезі). Після закриття контори десь в іншому місці знайти вас неможливо.
Беранже (ведучи далі, вбік). Ну й простак! (Знову розводить руками).
Дезі (до Дудара). Якби ви хотіли бачити, взяли б і подзвонили!
Дудар (до Дезі).… Ох! Панно, я не міг наважитись.
Беранже. Ну хай собі, поміркувавши, я вже не дивуюсь витівці Ботара. Його твердість була тільки вдавана. Звичайно, це не заважає або не заважало йому бути чесним. З чесних людей робляться чесні носороги. Гай-гай! Це тому їх можна дурити, що вони добромисні.
Дезі. Дозвольте, я кошика на стіл поставлю. (Ставить кошика на стіл).
Беранже. А він був чесний і мав на що нарікати.
Дудар (до Дезі, кваплячись допомогти поставити кошика). Перепрошую, перепрошую, мені зразу треба було забрати у вас.
Беранже (ведучи далі).… Він був скалічений ненавистю своїх начальників, і той комплекс упослідженості…
Дудар (до Беранже). Ваше міркування хибне, бо він одразу пішов за начальником, властивим інструментом своєї експлуатації, як він сам говорив. Навпаки, в нього, мені здається, дух єдності переміг анархічні пориви.
Беранже. Це носороги-анархісти, їх же менше.
Дудар. Це тільки до часу.
Дезі. Ця меншість численна, і вона все зростає. Мій брат у перших став носорогом, його дружина теж. Уже й не кажучи про значних осіб: кардинал де Рец…
Дудар. Прелат!
Дезі. Мазаріні.
Дудар. Бачите, воно й інші країни зачепило.
Беранже. А казали, що лихо від нас пішло!
Дезі.… Й аристократи: герцог Сен-Сімон.
Беранже (знявши руки догори). Наші класики!
Дезі. І, ще, і ще. Таки чимало. Може, й чверть жителів міста.
Беранже. Та перевага в чисельності за нами. Треба цим скористатись. Щось зробити, перш ніж затопчуть нас.
Дудар. А вони діяльні, надто діяльні.
Дезі. Ну, а зараз треба поснідати. Я тут їсти принесла.
Беранже. Панно Дезі, яка ви дбайлива.
Дудар (убік). Так, дуже дбайлива.
Беранже (до Дезі). Не знаю, як віддячити вам.
Дезі (до Дудара). Якщо хочете, залишайтеся з нами.
Дудар. Не хотілося б заважати.
Дезі (до Дудара). Пане Дудар, як можна? Знайте, що це буде втіхою для нас.
Дудар. Але, знаєте, не хочу вам заважати…
Беранже (до Дудара). Та звичайно, Дударе, звичайно. З вами завжди приємно.
Дудар. Але я трохи поспішаю. В мене побачення.
Беранже. Таж перед цим ви казали, що вільні.
Дезі (витягаючи харчі з кошика). Знаєте, так важко було знайти щось їстівне. Магазини спустошені: вони жеруть усе. Частина крамниць зачинена, а на дверях пишуть: “Унаслідок перевтілення”.
Беранже. Слід би загнати їх у великі обори, змусити жити в певних місцях під наглядом.
Дудар. Втілення в життя такого проекту здається неможливим. Товариство охорони тварин першим запротестує.
Дезі. Крім того, в кожного носорога є родичі й друзі, а це ще більше заплутує справу.
Беранже. В такому разі всі змовились!
Дудар. Просто солідарні.
Беранже. Але як можна бути носорогом! Де це видано! (До Дезі). Хочете, я вам допоможу стіл накрити?
Дезі (до Беранже). Не турбуйтеся. Я знаю, де тарілки. (Йде до шафи й бере звідти посуд).
Дудар(убік). О! А вона дуже добре знає квартиру…
Дезі (до Дудара). Значить, три прибори, еге ж, ви зостанетесь із нами?
Беранже (до Дудара). Та залишайтесь уже.
Дезі (до Беранже). І знаєте, всі вже звикли. Ніхто й не дивується, як череди носорогів учвал бігають по вулицях. Коли ті біжать, люди стають осторонь, а потім ідуть собі далі, роблять своє, ніби нічого й не сталося.
Дудар. Так воно наймудріше.
Беранже. Е ні, я так не можу.
Дудар (міркуючи). Цікаво, може, це якийсь експеримент провадять.
Дезі. Нумо снідати.
Беранже. Як ви, юрист, можете думати, що…
Знадвору долинає гучний тупіт від швидкого бігу череди носорогів. Грають сурми, дріботить барабан.
Що там таке?
Всі підбігають до переднього вікна.
Що там таке?
Чути гуркіт обваленої стіни. Курява вкриває частину сцени, якщо це можливо, за курявою не видно й акторів. Чути, як вони говорять.
Беранже. Нічогісінько не бачу, що там сталося?
Дудар. Хоч не видно, зате все чути.
Беранже. Ще цього не вистачало!
Дезі. Тарілки запорошаться.
Беранже. Аніякої гігієни.
Дезі. Нумо швидше їсти. Годі про це думати.
Курява розвіюється.
Беранже (показуючи пальцем у залу). Вони зруйнували казарму пожежників.
Дудар. Справді, зруйнували.
Дезі (що відійшла до вікна й витирала тарілку біля столу, підбігла до Дудара й Беранже). Он вони йдуть.
Беранже. Всі пожежники, цілий носорожачий полк, ще й з барабанами попереду.
Дезі. Виходять на бульвар!
Беранже. Це вже нестерпно, це нестерпно!
Дезі. Із кожного двору теж на вулицю йдуть.
Беранже. Виходять із будинків…
Дудар. Навіть крізь вікна!
Дезі. Й приєднуються до решти.
Видно, як ліворуч з дверей на сходовому майданчику виходить чоловік і чимдуж збігає сходами; потім ще один чоловік з великим рогом над носом, потім жінка з носорожачою головою.
Дудар. Ми вже не маємо більшості.
Беранже. А скільки серед них однорогих і скільки дворогих?
Дудар. Статистики, безперечно, десь там рахують. Є про що сперечатись ученим!
Беранже. Відсоток тих чи інших можна визначити лиш приблизно. Все відбувається занадто швидко. В них нема вже часу. Вже нема коли рахувати!
Дезі. Залишмо статистикам їхній клопіт — це буде найрозумніше. Любий мій Беранже, ходімо снідати. Ви заспокоїтесь, вам стане краще. (До Дудара). І ви теж.
Вони відступають від вікна, Дезі взяла Беранже за руку й ніби веде його до столу; Дудар зупинився на півдорозі.
Дудар. Я не такий уже й голодний чи, швидше, консервів не люблю. Піду десь на моріжок.
Беранже. Не робіть цього. Знаєте, чим ви ризикуєте?
Дудар. Я й справді не хочу вам заважати.
Беранже. Таж вам кажуть, що…
Дудар (уриваючи Беранже). Ні, це не манірність.
Дезі (до Дудара). Слухайте, якщо ви хочете зовсім піти від нас, ми ж не можемо силою…
Дудар. Не ображайтесь, я зовсім не гордую.
Беранже (до Дезі). Зупиніть, не пускайте його.
Дезі. Мені б хотілось, щоб він зостався… проте кожен собі господар.
Беранже (до Дудара). Людина вища від носорога!
Дудар. Я й не кажу, що не так. І з вами теж не погоджуюсь. Я ж не знаю, тільки дослід може довести.
Беранже (до Дудара). І ви теж, Дударе, ви теж слабкі. Це минущий порив, потім пошкодуєте.
Дезі. А якщо це справді минущий порив, то небезпека не така вже й значна.
Дудар. В мене є совість! Я зобов’язаний аж до могили ділити із своїми начальниками й товаришами кожну радість і горе.
Беранже. Ви ж не вінчались із ними.
Дудар. Я заперечую шлюб, надаю перевагу не малій, а великій, усесвітній родині.
Дезі (лагідно). Дударе, ми дуже шкодуватимем, але ми нічим не можемо зарадити.
Дудар. Мій обов’язок — не покидати їх, я виконаю свій обов’язок.
Беранже. Навпаки, ваш обов’язок у… ви не знаєте свого справжнього обов’язку… ваш обов’язок — свідомо й несхитно опиратися їм.
Дудар. Я збережу свою свідомість. (Починає кружляти по сцені). Усю свою свідомість. Якщо критикувати, то краще робити це зсередини, а не зовні. Я їх не покину, піду за ними.
Дезі. Яке в нього чуйне серце!
Беранже. В нього дуже чуйне серце. (До Дудара, потім підбігає до дверей). У вас дуже чуйне серце, ви людина. (До Дезі). Затримайте його. Він помиляється. Він людина.
Дезі. Що я зроблю?
Дудар відчиняє двері й тікає; видно, як він чимдуж збігає сходами, за ним Беранже, зупинившись на сходовому майданчику й гукаючи навздогін.
Беранже. Поверніться, Дударе. Ми любимо вас, не ходіть туди! Вже пізно! (Повертається назад). Вже пізно!
Дезі. Тут нічого не вдієш.
Зачиняє двері за Беранже, а він підбігає до вікна спереду.
Беранже. Він пішов до них, де він зараз?
Дезі (підходячи до вікна). З ними.
Беранже. А де саме він?
Дезі. Про це вже не дізнаємось. Він такий, як усі!
Беранже. Вони всі однакові, однаковісінькі! (До Дезі). Він відступився. Вам треба було затримати його силоміць.
Дезі. Я не зважилась.
Беранже. Чом не були ви твердіші, не наполягали, хіба ж він не любив вас?
Дезі. Офіційно він мені ніколи не освідчувався.
Беранже. Це знали всі. Він закоханий і зробив це з досади. Такий був сором’язливий! Щоб уразити вас, ніби хотів зробити щось надзвичайне. Вам не кортіло піти за ним?
Дезі. Аж ніяк. Я ж тут.
Беранже (дивлячись у вікно). На вулицях самі лиш вони. (Підбігає до вікна в глибині). Скрізь уже тільки вони! Дезі, це ваша провина… (Знову дивиться в переднє вікно). Скільки око сягає — жодної людської істоти. Всю вулицю загатили. Однорогі, дворогі — половина на половину — більше ніяких ознак відмінності!
Чути потужний тупіт носорожачої ходи. Цей шум, проте, музикальний. Видно, як на стіні в глибині з’являються й зникають стилізовані носорожачі голови, до кінця дії їх стає все більше й більше. Під кінець зображення залишатимуться все довше й довше, зрештою вкриють всю задню стіну і вже не зникатимуть. Незважаючи на свою потворність, голови мають усе гарнішати.
Ви не схибили, Дезі? Еге ж? Ні за чим не шкодуєте?
Дезі. Ох! Ні, ні.
Беранже. Я хотів лиш утішити вас. Я люблю вас, Дезі, не покидайте мене ніколи.
Дезі. Коханий, зачини вікно. Від них такий гармидер. І курява аж сюди летить. Усе запорошиться.
Беранже. Так, так, маєш рацію. (Зачиняє вікно спереду, Дезі — ззаду. Вони сходяться посеред сцени). Коли ми вдвох, я не боюсь нічого, мені все одно. Ох! Дезі, я гадаю, що ніколи вже не зможу кохати. (Стискає їй пальці руки).
Дезі. Бачиш, усе можливе.
Беранже. Як би мені хотілося тобі дати щастя! Ти будеш щаслива зі мною?
Дезі. Чом би ні? Якщо ти будеш щасливим, я теж. Кажеш, нічого не боюсь, а боїшся всього! Що з нами станеться?
Беранже (затинаючись). Мила моя, сонечко моє! Моя радість, люба моя… дай мені свої вустонька, я й не думав ніколи, що так покохаю!
Дезі. Тепер будь спокійним, упевненішим.
Беранже. Я такий і є, дай мені свої вустонька.
Дезі. Мій любий, я дуже втомлена. Заспокойся, відпочинь. Сядь у фотель.
Дезі супроводить Беранже, і він сідає у фотель.
Беранже. В такому разі це зовсім не біда, що Дудар полаявся з Ботаром.
Дезі. Годі вже про Дудара. Я з тобою. Ми не маємо права втручатись у життя інших людей.
Беранже. Ти таки добре втручаєшся в моє. Ти вмієш бути зі мною твердою.
Дезі. Це не одне й те саме, я ніколи не любила Дудара.
Беранже. Розумію. Якби він зостався тут, він лише б заважав нам. Але й справді, щастя егоїстичне.
Дезі. Треба боронити своє щастя. Хіба ж не так?
Беранже. Я у захваті від тебе, Дезі. Я обожнюю тебе.
Дезі. Коли ти мене краще знатимеш, то, мабуть, уже не скажеш такого.
Беранже. Ти варта того, щоб пізнавати тебе, така гарна, така прекрасна!
Знову чути, як ідуть носороги.
Надто коли з ними порівняти… (Рукою показує на вікно). Скажеш, що це не комплімент, але вони ще виразніш окреслюють твою красу…
Дезі. А ти сьогодні добре поводився? Не пив коньяку?
Беранже. Так, так, я сьогодні слухняний.
Дезі. Це правда?
Беранже. Авжеж, запевняю тебе.
Дезі. Тобі можна вірити?
Беранже (трохи збентежено). Ох! Так, вір мені, вір.
Дезі. Тоді можеш трошки випити. Це піднесе твій дух.
Беранже схоплюється бігти.
Сиди, мій коханий. Де пляшка?
Беранже (показуючи місце). Он там, на столику.
Дезі (йде до столика, бере чарку й пляшку). А ти добре її заховав.
Беранже. Щоб зайвої спокуси не було.
Дезі (наливає трохи в чарку й простягає Беранже). А ти й справді добре поводишся. Вже є поступ.
Беранже. З тобою буде ще більший.
Дезі (простягаючи склянку). Тримай, це твоя нагорода.
Беранже (випиває одним духом). Дякую. (Знову підставляє чарку).
Дезі. Ет! Ні, мій любий. Досить на сьогодні. (Забирає в Беранже чарку й разом із пляшкою відносить на столик). Я не хочу, щоб тобі від нього було погано. (Повертається до Беранже). Ну, як твоя голова?
Беранже. Кохана моя, набагато ліпше.
Дезі. Тоді ми знімемо цю пов’язку. Вона не личить тобі.
Беранже. Ох! Ні, не чіпай!
Дезі. Але ж її треба зняти.
Беранже. Я боюся, що під нею щось є.
Дезі (знімаючи пов’язку, не зважаючи на заперечення Беранже). Завжди якісь страхи, завжди чорні думки. Бачиш, тут нічого нема. Лоб у тебе гладенький.
Беранже (помацавши чоло). Справді, ти мене звільняєш від комплексів.
Дезі цілує Беранже в чоло.
Що б я робив без тебе?
Дезі. Я вже ніколи не залишу тебе самого.
Беранже. З тобою я вже не знатиму страху.
Дезі. Я відганятиму його.
Беранже. Ми будем удвох читати книжки. Я стану ерудитом.
Дезі. А найліпше, коли їх поменшає на вулицях, ми довго гулятимем.
Беранже. Так, узбережжям Сени, в Люксембурзький..
Дезі. І в зоологічний сад.
Беранже. Я буду сміливим і сильним. Я теж тебе боронитиму від усяких причеп.
Дезі. Тобі й боронити не доведеться. Любий, ми нікому не бажаємо зла, і нам теж ніхто лиха не зробить.
Беранже. Часом роблять зло й не прагнучи цього. Або ж дають йому поширитись. Ось дивись, ти не любила цього бідолаху, пана Папільйона. Але казати йому так прямо, що руки в нього шкарубкі, та ще й у той день, коли Беф став носорогом, мабуть, не слід було.
Дезі. Але вони й насправді такі.
Беранже. Звичайно, кохана. Проте ти могла б зауважити йому не так брутально, якось делікатніше. Він був уражений.
Дезі. Ти гадаєш?
Беранже. В нього є самолюбство, і він цього не виказав. Але, певне, в душі він образився. І це прискорило його рішення. Може, ти б урятувала одну душу!
Дезі. Я не могла передбачити того, що станеться з ним. Він був неґречний.
Беранже. А я собі завжди дорікатиму, що не був лагідніший із Жаном. Я ніколи не міг довести йому, наскільки вірна й віддана моя дружба. Я був надто нетолерантний до нього.
Дезі. Не мордуй себе. Однак ти робив усе, що міг. А неможливе не робиться. Навіщо ці гризоти? Не думай уже про всіх тих людей. Забудь їх. Годі цих прикрих спогадів.
Беранже. Але я все це бачу, все чую. Ці спогади — реальність.
Дезі. Я й не гадала, що ти такий реаліст, уважала тебе поетичнішим. В тебе що, уяви нема? Є багато реальностей! Вибери ту, яка тобі підходить. Поринай в уявне.
Беранже. Добре тобі говорити!
Дезі. Хіба тобі мало мене?
Беранже. О ні, цілком досить!
Дезі. Ти отим своїм сумлінням усе тільки псуєш! Мабуть, за нами всіма є провини. Проте і в тебе, і в мене їх менше, ніж у багатьох інших.
Беранже. Ти справді так уважаєш?
Дезі. Ми відносно кращі, ніж більшість людей. У нас є доброта.
Беранже. Таки правда, ти добра, і я добрий. Таки правда.
Дезі. Тоді ми маємо право жити. Це навіть наш обов’язок — удвох, без нікого — бути щасливими, незважаючи ні на що. Винність — небезпечний симптом. Це ознака недоброчесності.
Беранже. Ох! Авжеж, це може привести до такого… (Показує пальцем на вікна, під якими ходять носороги, на стіну в глибині, де з’являється носорожача голова).… Чимало з них почали саме з цього!
Дезі. Спробуймо надалі не почувати себе винними.
Беранже. Яка ти розумна, радість моя, богине, сонечко… Я з тобою, еге ж? Ніхто не розлучить нас. Є наше кохання, це єдина істина. Ніхто не має права і ніхто не може відібрати наше щастя, еге ж?
Чути, як дзвонить телефон.
Хто б це був?
Дезі (передчуваючи щось). Не бери трубку!..
Беранже. Чому?
Дезі. Я не знаю. Так, мабуть, краще.
Беранже. Може, це пан Папільйон, Ботар або Жан, може, Дудар, які хочуть сповістити, що змінили своє рішення. Бо ти ж сама казала, що це в них тільки минущий порив!
Дезі. Не думаю. Вони не могли так швидко відкинутись. У них часу на роздуми не було. Вони завершать свій дослід.
Беранже. Може, це уряд, який щось робить і просить нашої допомоги у своїх заходах.
Дезі. Я б украй здивувалась.
Знову дзеленчить телефон.
Беранже. Справді, так, я впізнав, це дзвонять з уряду. Один довгий дзвінок! Я мушу відповісти на їхній заклик. Це не може бути хтось інший. (Бере трубку). Алло?
Замість відповіді з трубки чути ревіння.
Ти чуєш? Вони ревуть! Послухай!
Дезі прикладає трубку до вуха, відсахується й швидко кладе її.
Дезі (перелякано). Що там сталося?
Беранже. Вони тепер жартують із нами.
Дезі. Лихі жарти.
Беранже. Бачиш, я ж тобі казав!
Дезі. Ти мені нічого не казав!
Беранже. Я цього чекав, я передбачав.
Дезі. Ти взагалі нічого не передбачив. Ти ніколи нічого не міг передбачити. Ти не вгадав подій, а вони вже настали.
Беранже. О! Так, я передбачив, я передбачив.
Дезі. А вони не ласкаві. Вони злі. Не люблю, коли з мене глузують.
Беранже. Вони не зважаться глузувати з тебе. Це вони з мене глузують.
Дезі. Якщо я з тобою, зрозуміло, на чиєму я боці. Це їхня помста. Але що ми їм зробили?
Знову дзеленчить телефон.
Висмикни дріт.
Беранже. АТС не дозволяє!
Дезі. Ет! Ти нічого не смієш, а ще берешся боронити мене! (Висмикує дріт, дзвінок уривається).
Беранже (метнувшись до радіоточки). Увімкнімо радіо, щоб почути новини.
Дезі. Так, треба знати, яка ситуація, що з нами!
З приймача розлягається ревіння. Беранже швидко повертає вимикач. Радіо змовкає. Проте його чути десь іздалеку як відлуння.
Це вже справді серйозне. Це мені не подобається, я не допущу! (Тремтить).
Беранже (дуже збуджений). Спокійно! Спокійно!
Дезі. Вони захопили радіостанцію!
Беранже (тремтячи, вкрай збуджений). Спокійно! Спокійно! Спокійно!
Дезі біжить до вікна в глибині, дивиться, потім до вікна спереду, знову дивиться; Беранже робить те саме, але у зворотній послідовності, потім обоє сходяться посеред сцени обличчям одне до одного.
Дезі. Це вже не простий собі жарт. Вони справді серйозно беруться!
Беранже. Всюди тільки вони, самі лиш носороги. Уряд перейшов на їхній бік.
Та сама гра, що й перед цим, Дезі й Беранже бігають до вікон, потім знову сходяться посеред сцени.
Дезі. Вже ніде нікого нема.
Беранже. Ми самі, ми залишилися самі.
Дезі. Саме цього ти й прагнув.
Беранже. Ти цього прагнула!
Дезі. Ти!
Беранже. Ти!
Гармидер уже скрізь. Носорожачі голови вкривають задню стіну. З лівого боку, з правого, всередині будинку чути тупіт і сапання звірини. Всі ці жахливі звуки, однак, ритмізовані, музикальні. Найгучніший тупіт долинає зверху. Зі стелі сиплеться тиньк. Будинок ходить ходором.
Дезі. Землетрус! (Не знає куди бігти).
Беранже. Ні, це наші сусіди, товстошкурі! (Погрожує кулаком праворуч, ліворуч, навсебіч). Та припиніть! Ви нам заважаєте працювати! Так грюкати не можна! Шуміти заборонено!
Дезі. Вони й не чують тебе!
Проте гармидер зменшується й перетворюється на своєрідний музичний супровід.
Беранже (й сам переляканий). Моя люба, не бійся. Ми ж разом, хіба ти не зі мною? Хіба тобі мало мене? Я віджену від тебе будь-який страх.
Дезі. Це, мабуть, наша провина.
Беранже. Годі про це думати. Не треба гризот. Почуття винності небезпечне. Живімо нашим життям, будьмо щасливі. Наш обов’язок — бути щасливими. Вони не лихі, ми їм не робимо ніякого зла. Вони не чіпатимуть нас. Заспокойся, відпочинь. Сядь у фотель. (Веде її до фотеля). Заспокойся!
Дезі сідає у фотель.
Хочеш коньяку, щоб збадьоритись?
Дезі. Мені болить голова.
Беранже (бере пов’язку, яку сам носив перед цим, і пов’язує на голову Дезі). Кохана, я люблю тебе. Не переймайся, це в них мине. Це минущий порив.
Дезі. У них це не мине. Це остаточне.
Беранже. Я люблю тебе, я нестямно люблю тебе.
Дезі (знімаючи пов’язку). Хай буде, що буде. А що, по-твоєму, можна тут зробити?
Беранже. Вони всі збожеволіли. Світ хворий. Усі вони хворі.
Дезі. Вже ж не нам лікувати їх.
Беранже. Як оце жити в одному будинку з ними?
Дезі (заспокоївшись). Будьмо розважливі. Треба виробити modus vivendi, треба спробувати порозумітися з ними.
Беранже. Вони не можуть нас розуміти.
Дезі. Однак слід спробувати. Іншого виходу нема.
Беранже. А ти їх розумієш?
Дезі. Ще ні. Але ми мусимо спробувати зрозуміти їхню психологію, навчитися їхньої мови.
Беранже. В них нема мови! Послухай… І це ти звеш мовою?
Дезі. А що ти тямиш у цьому? Ти ж не поліглот!
Беранже. Згодом ми поговоримо про це. Спершу треба поснідати.
Дезі. Я не голодна. Це вже занадто. Я не можу далі опиратись.
Беранже. Але ж ти сильніша за мене. Зараз мине твоя пригніченість. Я захоплююся саме твоєю мужністю.
Дезі. Ти вже казав мені це.
Беранже. Ти віриш у мою любов?
Дезі. Авжеж.
Беранже. Я люблю тебе.
Дезі. Любчику, ти повторюєшся.
Беранже. Послухай, Дезі, щось-то ми можемо зробити. В нас будуть діти, в наших дітей теж діти, і з плином часу ми вдвох зможемо відродити людство.
Дезі. Відродити людство?
Беранже. Таке вже робилося.
Дезі. За сивої давнини. Адам і Єва… Вони були дуже сміливі.
Беранже. І ми теж будемо сміливими. Сміливості, зрештою, треба не так уже й багато. І з часом, з терпінням, удвох — ми це зробимо.
Дезі. Навіщо?
Беранже. Ну, ну, трохи сміливості, ну, зовсім трошечки.
Дезі. Я не хочу дітей. Це така морока.
Беранже. А як ти тоді порятуєш світ?
Дезі. Навіщо його рятувати?
Беранже. Ну й питання!.. Зроби це для мене, Дезі. Порятуймо світ.
Дезі. Зрештою, це, може, нас треба врятувати. Це ми, мабуть, ненормальні.
Беранже. Ти мариш, Дезі, в тебе гарячка.
Дезі. Ти хоч бачиш ще когось нашого виду?
Беранже. Дезі, я й чути не хочу, що ти кажеш!
Дезі роздивляється навсебіч, роздивляється носорожачі голови на стінах, у дверях на сходи, понад рампою.
Дезі. Це вони народ. І їм весело. Їм добре в їхній шкурі. По них не видно, що вони божевільні. Вони дуже природні. І вони праві.
Беранже (благально склавши руки перед грудьми і з відчаєм дивлячись на Дезі). Запевняю тебе, Дезі, ми праві.
Дезі. Ну й претензії!
Беранже. Ти добре знаєш, що я правий.
Дезі. Абсолютної правоти нема. Світ правий, а не ти чи я.
Беранже. Ні, Дезі, я правий. Ось і доказ: ти розумієш те, що я кажу.
Дезі. Це ще нічого не доводить.
Беранже. Ось доказ: я люблю тебе, як лиш може чоловік любити жінку.
Дезі. Сміховинний аргумент!
Беранже. Я вже не збагну тебе, Дезі. Кохана, ти вже не знаєш, що й говориш. Любов! Любов, та ж любов…
Дезі. Мені трохи соромно того, що ти називаєш любов’ю, отого кволого почуття, тієї чоловічої слабості. Та й жіночої. Це й порівнятися не може із жагою й надзвичайною енергією, якою аж пашать оті істоти навколо нас.
Беранже. Енергії? Ти хочеш енергії? На, ось тобі енергія! (Дає їй ляпаса).
Дезі. Ой! Я б ніколи не повірила! (Обм’якає у фотелі).
Беранже. Ох! Пробач мені, кохана, пробач! (Хоче поцілувати її, вона ухиляється). Пробач мені, кохана, я не хотів. Я не знаю, що на мене найшло, як я міг так не стриматись!
Дезі. Дуже просто: в тебе вже нема аргументів.
Беранже. Гай-гай! За кілька хвилин ми вже чверть віку вкупі прожили.
Дезі. І мені тебе жаль, бо я розумію тебе.
Беранже (поки Дезі плаче). Хай, безперечно, я не маю вже аргументів. Ти їх вважаєш сильнішими за мене, може, сильнішими й за нас.
Дезі. Безперечно.
Беранже. Нехай, але всупереч усьому я присягаюсь, що не поступлюсь, я не відкинусь.
Дезі (підводиться, йде до Беранже, обіймає його за шию). Бідненький мій, я боронитимусь із тобою до самого кінця.
Беранже. А ти зможеш?
Дезі. Я дотримаю слова. Вір мені.
Долинає гармидер, уже мелодійний.
Вони співають, ти чуєш?
Беранже. Вони не співають, а ревуть.
Дезі. Вони співають.
Беранже. Кажу тобі, що ревуть.
Дезі. Ти дурний, вони співають.
Беранже. Тоді слух у тебе аж ніяк не музичний!
Дезі. Бідний мій друже, ти нічого не тямиш у музиці, подивися, як вони граються, як танцюють.
Беранже. І це ти звеш танцями?
Дезі. Це їхній стиль, і які ж вони гарні!
Беранже. Вони огидні!
Дезі. Я не хочу, щоб про них говорили погано. Мені боляче.
Беранже. Пробач. Не сваритися ж нам через них.
Дезі. Вони божественні.
Беранже. Перебільшуєш, Дезі, придивися добре.
Дезі. Любий мій, не будь ревнивим. І пробач мені теж. (Знову підходить до Беранже й хоче поцілувати).
Тепер уже Беранже ухиляється.
Беранже. Бачу, що думки в нас зовсім різні. Вже краще не сперечатися.
Дезі. Ти не будь таким вузьколобим.
Беранже. Не будь дурною.
Дезі (до Беранже, що повернувся до неї спиною. Він дивиться в дзеркало, розглядає себе). Спільне життя вже неможливе.
Беранже й далі розглядає себе в дзеркалі, вона поволі підходить до дверей, кажучи:
Він недобрий, справді, він недобрий. (І виходить, видно, як вона повільно спускається сходами).
Беранже (все дивлячись у дзеркало). Я не такий уже бридкий як чоловік. Хоч і не красень. Дезі, вір мені! (Обертається). Дезі! Дезі! Дезі, де ти? Ти не зробиш цього! (Біжить до дверей). Дезі! (Вибігши на сходовий майданчик, перехиляється через поренча). Дезі! Піднімись! Повернися, мила моя Дезі! Ти навіть не снідала! Дезі, не залишай мене самого! А що ти мені обіцяла! Дезі! Дезі! (Припиняє гукати, з відчаєм махнувши рукою, повертається до кімнати). Ясна річ. Не порозумілися. Подружжя, де згоди нема. Й тому таке неміцне. Але чому вона пішла, нічого не пояснивши? (Розглядається по кімнаті). Не написала мені й слова. Так не роблять. Тепер я зовсім самотній. (З люттю, але ретельно зачиняє двері на ключ). Я вам не дістанусь. (Ретельно зачиняє вікна). Мене ви не схопите. (Звертається до всіх носорожачих голів). Я з вами не піду, я вас не розумію! Я зостануся тим, ким є. Я ж людина. Людина. (Сідає у фотель). Становище абсолютно нестерпне. Якщо вона пішла, то це моя провина. Я був усім для неї. Що з нею станеться? Ще одна людина на совісті. Мені ввижалося лихо, і воно таки сталося. Бідне дитя, загублене в світі потвор! Ніхто мені не допоможе знайти її, ніхто, бо нема вже нікого.
Знову ревіння, шалений тупіт, хмари пилюки.
Я не хочу їх чути. Я ватою заткну собі вуха. (Затикає ватою вуха і говорить до себе у дзеркало). Нема іншого виходу, крім переконувати їх, — переконувати в чому? А зворотні мутації відбуваються? А й справді, є мутації назад? Це була б геркулесова робота, понад мою силу. А перш ніж переконувати їх, треба говорити з ними. А щоб говорити з ними, треба вивчити їхню мову. Чи хай вони вивчать мою. Але якою мовою я говорю? Яка в мене мова? Чи вона французька? І хіба французька саме така? І чому вона французька? Якщо хочеться, можна й так назвати, ніхто й не заперечить, я один розмовляю нею. Що я сказав? Чи я розумію себе, хіба я розумію себе? (Виходить на середину кімнати). А якщо, як казала мені Дезі, вони все-таки праві? (Повертається до дзеркала). Людина не потворна, людина не потворна! (Вдивляється, гладячи себе рукою по обличчю). Ну й сміхота! Кого ж я нагадую? Кого? (Метнувся до шафи, витягає фотографії, роздивляється їх). Фотографії! Хто вони, ці люди? Пан Папільйон чи, може, Дезі? А ось це Ботар, чи Дудар, чи Жан? Або, може, я? (Знову метнувся до шафи, витягає звідти дві чи три картини). Так, я впізнав себе, це я, це я! (Чіпляє картини на задню стіну збоку від носорожачих голів). Це я, це я.
Коли він повішав картини, видно, що там зображено старого, гладку жінку, ще якогось чоловіка. Потворність портретів контрастує з носорожачими головами, що вже просто гарні.
(Відходить, щоб роздивитися картини). Я бридкий, я бридкий. (Знімає картини, люто жбурляє їх на землю, йде до дзеркала). А вони гарні. Я завинив! О! Як би я хотів стати таким, як вони! Шкода, нема в мене рогу! Ну й бридке це пласке чоло. А мені б згодився один чи два, щоб підтягнути мої обвислі риси. Мабуть, вони виростуть, я вже не буду соромитись, зможу приєднатися до них. Але нічого не росте! (Дивиться на долоні). В мене м’які руки, а чи зашкарубнуть вони? (Скидає піджака, розхристує сорочку, розглядає свої груди в дзеркалі). В мене гладенька шкіра. А тіло яке білюще й волохате! Як би я хотів мати міцну, чудову темно-зелену шкуру, бути, як вони, не мати волосся, одягу й усякого сорому! (Прислухається до ревіння). А співи їхні чарівні, трохи зарізкі, та все ж чарівні! Якби я й сам міг отак. (Намагається імітувати їх). А-а… А-а… Б-р-р! Ні, це не те. Спробуймо ще, гучніше! А-а… А-а… Б-р-р! Ні, ні, це не те, а щось безмірно кволе, сили зовсім не відчувається! Я не можу ревіти, лиш кричу. В мене совість була нечиста, тож треба було вчасно піти за ними. А тепер запізно! Шкода, я потвора, я потвора. Шкода, я ніколи не стану носорогом, ніколи, ніколи! Я вже не можу переродитись. Я так хочу, дуже хочу, але я не можу. Я вже не можу дивитися на себе. (Повертається спиною до дзеркала). Який я бридкий! Лихо тим, хто хоче зберегти свою оригінальність! (Раптом підскакує). Ну тим гірше! Я боронитимусь проти всіх! Мій карабін, де мій карабін?! (Повертається обличчям до зображень носорогів на стіні й кричить). Проти всіх я боронитимусь! Я остання людина і буду нею до самого кінця! Я не здамся!
Завіса.
