Образ Івана Дідуха “Камінний хрест” – написаний з реальної людини, він уособлює в собі тисячі українців, які були змушені виїжджати за кордон. Характеристика Івана Дідуха з цитатами допоможе повніше розкрити його образ.
Образ Івана Дідуха “Камінний хрест”
Найпоказовішим художнім твором, у якому розкрито всю глибину трагедії українських емігрантів, змушених полишати свою Батьківщину, є психологічна новела В. Стефаника «Камінний хрест».
Образ Івана Дідуха – це образ усього галицького селянства. Його трагедія – це трагедія всього краю, що несе камінний хрест нестатків і відчаю.
Головний герой новели Іван Дідух «дуже не хотів покидати свого каміннистого ґрунту, та діти, невістки та доньки, не давали йому жити, і він тому лише втік до Канади, щоб «могли жити дальше». Він переконаний, що чужа країна – могила для нього й дружини, бо втрата Батьківщини дорівнює смерті. Іван Дідух – це образ-тип, у якому втілені риси й переживання багатьох емігрантів. Картина, коли Іван, запрягшись разом із конем, тягне навантажений віз, перетворюється на символ каторжної праці людини в суспільстві, яке про неї не дбає. Не багачем був Іван, але свій шматок хліба мав, а тепер, на схилі літ, змушений покинути господарство, налагоджене тяжкою працею і неймовірними зусиллями. «Ця земля не годна кілько народа здержіти та й кільки біді витримати», – у розпачі говорить селянин.
Образ Івана Дідуха доповнюється в новелі образами так само передчасно постарілих людей – його дружини Катерини, старого Михайла та інших сусідів.
Картини прощання, сповіді, жалібний спів, божевільний танок – усе це намагання автора показати читачеві народну трагедію. Танок Івана асоціюється з похоронною обрядовістю: Дідухів ніби хоронили заживо. Всі збагнули, що старих Івана й Іванихи щойно не стало. Їхні душі лишились витати над камінним хрестом.
Камінний хрест із вирізьбленими на ньому іменами, поставлений Іваном Дідухом на глиняному горбі, став пам’ятником не лише його родині, а й усім трудівникам, які виїздили до «Гамерики» й Канади. Ці країни асоціюються у В. Стефаника з могилою, тому камінний хрест і став символом трагізму життя емігранта.
Виїжджати за кордон у пошуках кращої долі у різні історичні періоди були змушені також науковці, митці, підприємці – люди різного віку й різних ідейних переконань, не згодні з політичним режимом країни, а тому переслідувані й гнані. Тугу високодуховної людини, змушеної жити за межами рідної держави, передав у поезії «Журавлі» Богдан Лепкий. «Чути: кру! кру! кру! В чужині умру, Заки море перелечу, Крилонька зітру» – так говорить поет про страх ніколи не повернутися на Батьківщину.
Образ журавлів, які відлітають у чужі краї, став глибоко символічним і близьким усім тим, хто з різних причин був змушений покинути Батьківщину. А українці СІЛА та Канади навіть вважають цю пісню гімном емігрантів.
На сьогодні за межами України проживає близько п’ятнадцяти мільйонів українців. Більшість діаспори складає науково-мистецька еліта, яка продовжує розвивати свої національні політичні, громадські, культурні, наукові та духовні ідеї і за головну мету своєї діяльності ставить повноцінне існування незалежної української держави. Однак неможливо творити державу за її межами. Саме тому українська влада повинна зробити все для того, щоб у громадян нашої країни не виникало потреби їхати світ за очі у пошуках кращого життя.
Іван Дідух: цитатна характеристика
“Відколи Івана Дідуха запам’ятали в селі ґаздою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну…”
“як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату [шматок] горба щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок, і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав і не сіяв, і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти”.
“Але хоч той горб його переломив, то політки [врожаї] давав добрі. Іван бив палі, бив кілля, виносив на нього тверді кицки [грудки землі, брила, вивернуті плугом] трави і обкладав свою частку довкола, аби осінні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги. Вік свій збув на тім горбі”.
«Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, як би два залізні краки стягали тулуб до ніг».
«Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою»
«Я ціле житє лиш роб, та й роб, та й роб! Не раз, як днинка кінчиласи, а я впаду на ниву та й ревно молюся до бога: господи, не покинь ні ніколи чорним кавалком (шматком) хліба, а я буду все працювати, хіба бих не міг ні руков, ні ногов кинути…».
