Миколка схопив відколений снарядом шматок хреста і з усієї сили попудив собацюру по лапах. Але той тільки підскочив і сів на дорозі, весело і задоволене дивлячись на Миколку.
Тоді Миколка відважив підмерзлу грудку, другу, але собацюра то пригинався, то пересідав з місця на місце і знову весело махав хвостом та задоволене повискував.
А навкруги білий-білісінький день, та й сонце у небі уже височенько, морозець, у Миколки зуб на зуб не потрапляє. Додому, Первінко, мерщій додому, бо що ж там мати?
Миколка натягнув на замерзлі валянки чуні, відв’язав Первінку, ще раз пошпурив у собаку рудим осколком від снаряда і по примерзлих грудках побіг до села.
Пробігли вибалок, Первінка задихалась, задихався і Миколка — хай йому грець! Станемо та відпочинемо. Раптом у небі, де не візьмись, з’явилися наші і німецькі літаки. Одні з заходу, другі зі сходу. І тих і тих було так багато, що їхнім крилам не вистачало неба.
Вдарилися вони над Миколчиною головою в одну мить, і годі вже було про що й думати.
Німецькі бомбардувальники змушені були скинути бомби в порожній степ і тікати.
Степ, де щойно пройшли Миколка з Первінкою, закипів від бомб, як смола в казані.
Бомби падали одна на одну, бо їм не вистачало місця. Де і як сховався Миколка з Первінкою, видно не було, видні були вогонь і дим, та чути надірваний голос повітря.
Все скінчилося раптово, як і почалося: щезли літаки, і лише вирви в землі здивовано-тихо задивились у небо. Миколка з Первінкою вилізли з воронки.
Коли глянь — собацюра теж сідає збоку від них, як нічого н не було. Сидить, грає хвостом у реп’яхах і дивиться. Дивиться, собача душа, відгодований на зайцях та на куріпках.
А бодай ти здох!
Миколка пошукав очима камінця якого чи грудку, але пагорб сірів далеко і чисто, ледь викльовувалась молода трава.
Миколка нагнувся, ущипнув маленький блідо-зелений листочок, спробував на зуб — кислий! Щавель! Він!
Миколка наскуб листочків, за щоками терпко взялося кислим — невже так рано щавель? Треба запам’ятати місце і сьогодні ж прийти з корзиною — сіль, слава богу, удома є, вода у криниці є, щавлю принесу — от тобі і їжа. Перша весняна їжа! Миколка понапихав щавлю у кишені, за пазуху, де тепло лежали п’ятдесят невитрачених тисяч, і сказав Первінці:
— Тепер ми з тобою, Первінко, на ногах. Вода у криниці є, сіль є, і щавель маємо! — і Миколка підніс Первінці жменю щавлю, жменю з’їв сам.— Ходім!
Собацюра, що влігся неподалечку від них і жовтими вологими очима радісно блищав на Миколку, коли той говорив з Первінкою, встав і собі.
— Ти що, приблудо,— гукнув до собаки Миколка,— ув’язався за нами? Нема тобі що робити? Вигналося здоровило таке, одним своїм видом кого хоч злякаєш.
Собака зрозумів, що Миколка звертається до нього, і раптом перекрутився на одному місці, присів, підскочив і погнав щодуху навколо Миколки з Первінкою — колами колами, трьох зайців вигнав, але не побіг за ними, встигне іншим разом!
Собака вискочив на пагорб і зупинився. Якусь мить він мовчки так і стояв, вдивляючись у дорогу до села. Щось він там побачив на дорозі, бо розтулив свою пащеку і загавкав. Голос у нього був як у танка.
Первінка з несподіванки аж присіла. А собака гримкотів своїм голосовим страхіттям, і кожен гавкіт його виривався із горла, як снаряд. Таким голосом можна було загавкати і до неба!
Собака гавкав і оглядався на Миколку.
Дорогою від села йшов якийсь чоловік. Він був ще далеко, але по тому, як він Ішов, припадаючи на ліву ногу, Миколка впізнав його: це був їхній сусід дід Рятушняк.
— Перестань гавкати,— сказав Миколка собаці.— Це дід Рятушняк. Як будеш на нього гавкати, то він тобі ще й лупки дасть. Він тобі не я. Ану перестань !
Собака ображено пришкулився на Миколку, але гавкати перестав, відбіг далі вбік і приліг за перекотиполем.
— Діду!— крикнув Миколка.— Це я! Це ми з Первінкою додому йдемо!
— Де ж це ти був цілий божий день і ніч?
— Та ви ж бачите — дорога яка? А тут ще Первінка йти не може. Гляньте, яка тепер буде Первінка у нас!
—Дід Рятушняк почухав Первінці за вухом, присів, подивився на вим’я, нічого Миколці не сказав, а тільки спитав:
— І скільки ж ти за неї дав?
— Сто п’ятдесят тисяч… А були й по чотириста!
— Ну то чого ж,— сказав дід.— Тоді вона, може, цих грошей і стоїть… Ходім додому, там мати місця собі не знайде.
— Батька часом нема?
— Батька нема, але Петро Радзієвський учора на станції був, то каже, що вже ідуть ешелони і все з такими, яких повідпускали додому,— сказав дід.
— Діду, а може, батько додому і не прийде?
— Як то не прийде?
— Ну, вб’ють його німці, та й усе.
— Не вб’ють… О, а звідки ж оцей козарлюга? — Дід побачив собаку.
— Та причепився по дорозі вночі. Первінку хотів було з’їсти, так я його каменем… Гляньте, діду, якого я щавлю нарвав!
Дід узяв листочок, пожував і спитав:
— Де?
— А ось у ярку.
— У якому? У цьому ярку?
— Тільки отам оно під тим боком.
— Заведемо корову та прийдемо. Щось рано щавель пішов, але, може, воно й на краще…
— Діду, а понюхайте у мене за шиєю!—Миколка хутко розв’язав на шиї хустку.
— Що ж там у тебе має пахнути?
— А ви понюхайте!
Дід нагнувся, встромив свої руді вуса в Миколчину шию, довго внюхувався, а потім сказав:
— Чимось пахне, але чорт його знає чим.
— Ні, ви, діду, внюхайтесь добре! Дід знову нагнув жовту, як суха макова головка, свою голову, щось довго мимрив і закашлявся:
— Чимось пахне, чорт його знає чим, але чимось при— ємним.
— У перукарні на базарі за двадцятку!
— Може, й духи, але за двадцятку… Я б не дав. Миколка обв’язав хустинкою шию:
— А я дав!..
Підходили до Миколчиноі напівзгорілої хати. Хата стояла на рівному місці в обгорілому садку, з обгорілим сараєм. Лишилися подряпані котами білі вугли, та двоє вікон лиши— лось із десяти. Хата була велика, бо татів ще дід, як мати казала, на Бузі козакував і, козакуючи, сотворив цю хату своїм дітям. А дітей у татового діда бігало, як пшона.
Посеред двору чорніла криниця з пригорілим журавлем, І дід Рятушняк сказав:
— Коли б доброго сухостою знайти та журавель замінити. Але де ти його в чорта знайдеш, коли самому нічим у хаті розпалити.
І дід, і всі люди вже потроху допалювали у печах стріхи зі своїх хат, а в кого хати були попалені німцями, так у тих в землянках зимувала зима.
Правда, хто був здоровіший та молодший, той носив в’язками курай із степу, а хто старіший та недужий?
Отак і дерли свої стріхи та в піч кидали, щоб хоча душу нагріти.
— Діду, ведіть Первінку у сарай, а я заразі — прошепотів Миколка і навшпиньках відчинив двері сінешні, двері хатні, тихо підійшов до печі.
Вкрита батьковим давнім піджаком, мати лежала скраю печі і дивилася в стелю.
— Мамо! — крикнув Миколка.
Але йому лише здалося, що він крикнув. Він не крикнув, як того йому хотілося, а якось прошелестів сухим язиком, бо слова неначе піском пересипалися.
— Мамо, я купив корову! Дід Рятушняк у сарай повіві Первінкою звати.
Мати здригнулася і повільно повернула до Миколки своє хворе обличчя.
Від стіни випірнули голівки Миколчиних брата І сестрички І в один голос залепетали:
— Наш Миколка корову купиві Наш Миколка корову купив!
— Я її ще вчора купив, але ж ти знаєш, мамо, дорога яка, і чуні розклеїлися, а тут ще ніч…
— Так ти що — і ночував у степу?
— Ночував. Трохи був змерз, але на ранок сонце зійшло, і тут, бачу, дід Рятушняк іде. І ще, мамо, дивись, п’ятдесят тисяч лишилось, і дивись, якого я щавлю нарваві У ярку, як до нас ото на половині дороги! Ми з дідом Рятушняком тепер будемо корзинами носити його!
— А ти ж хоч їв що-небу дь?
— Їв. Щавель їв. І Первінка їла. Тепер ми будемо корзи— нами носити його. А як прийде батько, то й з батьком! З щав— лем ми вже не пропадемо!
— А яка ж вона з себе? — тихо спитала в Миколки мати.
— Чорненька. На весь базар вона одна така тільки й була. І роги віночком. Три стакани на день дає. І не б’ється.
Миколка витрусив на лежанку щавель, виклав грошї, став на лежанку коліньми, розв’язав на шиї хустину і сказав:
— Мамо, а понюхайте у мене за шиєю — чим пахне?
Мати пригорнула Миколку ближче до себе.
Миколка відчув гарячий спечений подих маминих губ.
— Ну, мамо, кажіть! Кажіть! Чим пахне?
— Де ж це ти, синочку, такими гарними духами напахтився?
— У перукарні на базарі за двадцятку!
— Миколко, дай і нам понюхати! — потягнули шиї через маму братик і сестричка і своїми холодними носиками ви— нюхували б Миколчине щастя і до вечора, якби в хату не зайшов дід Рятушняк.
— З молоком вас, Маріє, у вашій хаті!
— Так пішли здоїмо! — сплигнув Миколка з лежанки.
— Здоїмо то здоїмо, а чим годувати будемо? Чим же, Маріє, ми її годувати будемо?
— Так трава ж скоро буде, діду! — вигукнув Миколка.
— Доки до тієї трави — ще не один раз можна буде ноги витягнути,— сказав дід і знову звернувся до матері: — У мене, Маріє, є така думка: поки на моїй хаті лишилося ще трохи стріхи, то яехай вона цю стріху поки що їсть — ви колись віддасте.
— А чи ж буде вона тую стріху їсти? — запитала мати.
— Буде їсти ще й дякуватиме. Сокирою посічу, теплою водою скроплю—ще й дякуватиме, як на Великдень.
Знадвору почувся гамір.
Миколка виглянув у вікно: у їхніх воротях стояло душ десятеро жінок з порожніми відрами, і деякі коромислами показували на Миколчину криницю.
Оскільки криниці по всьому кутку були замулені, нікому було їх чистити, то жінки ходили по воду у Миколчин двір, до Миколчиної криниці, яку вичистив ще при німцях дід Рятушняк.
Жінки приходили до криниці і по два, а то й по три рази на день, скільки кому треба, а эараз эбилися у воротях і топчуться.
— Що там таке? — Дід Рятушняк підійшов до вікна і собі.
— Зараз узнаю,— Миколка вибіг на подвір’я. Біля криниці лежав отой самий степовий собацюра і, лед— ве котра з жінок наближалась з відрами до криниці, шкірив зуби й гарчав.
У першу мить Миколка чомусь навіть зрадів, що побачив знову його вже біля своєї хати. Але від того, що собака самовільно призначив себе господарем їхнього подвір’я, влігся біля криниці та ще й людей не пускає, Мяколка по— шукав очима грудки чи палиці.
— Ах ти ж, приблудо чортова, ану геть від криниці, щоб і духу твого тут не було чути!
Як добрим ціпом, собака гепнув хвостом по землі, знехочу встав і, так стоячи і нікуди не тікаючи, сумно дивився на Миколку.
Вони були майже одного зросту і так дивилися одне одному в очі.
Раптом собака висолопив червоного як жар язика, І не встиг Миколка опам’ятатися, як вій лизнув його в щоку.
Миколка розгубився. Він оглянувся на діда Рятушняка, на жінок — ти диви, він ще й лижеться! — швидко витер долонею лизок і сказав:
— Так от що: якщо ти ще будеш мені й лизатися, то я тебе зовсім од хати відпроваджу. А поки що йди лягай біля сарая, стережи Первінку і дай людям набрати води. Зрозумів? А поскільки я не знаю, як тебе звати, а називати тебе вже пізно, бо ти вже здоровий, то я буду так тебе і називати—Собакою. От. Пішли.
Похиливши голову. Собака пішов за Миколкою до сарая, ліг біля дверей, а Миколка взяв драбину і поніс її з дідом Рятушняком дерти для Первінки останні клапті стріхи…
Минали дні, і Первінка з’їла всю вулицю за якийсь там тиждень, чесно віддаючи свої три стакани молока.
Хату діда Рятушняка Первіика з’їла за два дні. Бо тої хати не було що їсти — лише на причілку висіла жменя житньої соломи, і то такої старої, ще старішої за діда.
Її навіть не хотіли вже й миші.
Але дід акуратно ту солому посік, полив теплою водою і сказав Первінці:
. — Дивись, ще й висівками трушу! —Дід висипав у тавик жменю висівок.—їж на здоров’я. А пахне як, сам би їв!
Первінка з задоволенням схилилася над тазиком, а дід узяв білу німецьку алюмінієву літрову кружку і заходився доїти.
Миколка сів напроти Первінки і слухав голос молока.
Таким щасливим Миколка ще не був ніколи — тонке дзюркотіння молока сповняло його душу небесною мелодією.
З порога сарая Собака — і той дивився на Миколку такими радісними очима, що не зміг втерпіти: встав і почав ганяти чогось по подвір’ю.
— Діду!
— Га?
— От і нема й вашої хати, і Кваснячиної нема. Доїдаємо хату Коцюбенків. А далі що?
— А Пухленкова?
— Нема. Згоріла. Згоріла і Садкова, і Чоборя. Нема вже у нашому ряду жодної.
— Щось придумаємо! — сказав дід, встав, понюхав моло— ко, дав понюхати Миколці.— Піду сьогодні на той куток до брата, у нього не хата, а ціла скирта!
— Діду, буду я цієї ночі та ночувати біля Первінки. Бо тої ночі ввесь час щось ходило та гупало коло сарая. Я вже наслухав-наслухав, а воно ходить та гупає, а воно ходить та гупає! А замок же у нас нікудишній!
— А собака?
— А хто його знає, де він був. Десь, видко, ходив, по зайців, мабуть. Треба ж і йому чимось та харчуватися… Поштальйонша йде! — гостро скрикнув Миколка і вибіг до воріт.
Листоноша, тітка Василина, йшла через вигін до Миколчиної вулиці, її помітили відразу ж усі хати і землянки.
Жінки і діти попритулялися до шибок, не зводячи тривожних очей з тітки Василини: у який двір найперше заверне вона?
Тітка Василина завернула до Коцюбенків.
Довго вона щось не виходила звідти, від Коцюбенків, де п’ятеро дітей і тітка Коцюбенчиха…
Миколка злякано позирав на діда Рятушняка, і тихо було у всіх хатах та землянках.
І раптом — закричала тітка Коцюбенчиха…
Заплакали діти її, а вона чомусь вибігла на вулицю, на вигін, підняла руки туди, в сторону війни, і заголосила:
— Ой діти, ви ж мої сироти, і де ж ти, господарю мій! Тітка Василина і ще хтось повели попід руки Коцюбенкову вдову до хати, але голос її ще плакав:
— І до кого ж тепер та ви, сироти, та мої ви дрібнесенькі, до кого ж тепер мені з вами прихилитися? А ти ж то говорив мені, а ти ж то і не думав сам десь погибати, дітей покидати та мене з ними, із дрібними на світі лишати…
— Нема Коцюбенка,— сказав дід Рятушняк,— добрий чоловік був, а робив як, а співав… А тут ходиш по світу, ї порохня вже з тебе сиплеться, і нікому ти вже не треба, а живеш — не кличе бог, от тобі і все…
— Діду, до нас іде,— прошепотів Миколка і злякано оглянувся на двері, на вікна, де лежала мати.
Тітка Василина йшла повільно, дивилася, як завжди, в землю, бо щодня змушена була приносити людям більше горя, ніж радості.
Миколка зіщулився, наче люто змерз, і вже те дивився на тітку, а дивився десь наче позад себе.
Миколка чекав, Миколка вже приготувався, що ось тітка Василина підійде, мовчки постоїть, вийме із сумки похоронну і тяжко скаже: “Нема вже в тебе, синочку, батька…”
— Нема вам, синочку, нічого на цей раз,— раптом каже тітка Василина і йде далі.
Миколка як був, так і сів на камінь. Посидів довгенько, доки розвиднілося в голові і доки не почулося згори їхньої вулиці ще одне чиєсь удовине голосіння.
— Діду, несіть Коцюбенкам молоко, а я пішов у степ. Пошукаю мишачі купки.
— Ти думаєш, миші тебе ждуть? Та поїли вони за зиму все, чим запаслись.
— Поїли? А може, й не поїли… Піду туди, за Розкопану могилу, де торік просо було.
— Іди, тільки на міні не підірвись.
Кому-кому, а Собаці тільки цього й треба було! Швиденько напився з калюжі води і рвонув! Він виривався наперед Миколки далеко аж за вигін, а потім летів до нього назад і якийсь час ішов спокійно поруч,аж доки на його ніс не падав дикий запах звіра чи птиці.
Тоді він на мить зупинявся і дуже серйозно, по-хазяй ському поводив носом у тому напрямку, обережно зупиняв ніс, ще раз втягував у себе той запах і включав першу собачу швидкість — не йшов, а плив, стелився над землею,
Не оглядаючись нікуди, неначе від звіра і до його собачого носа була протягнута пряма-прямісінька струна, нікому не видима, а видима лише йому, і він ішов по ній, як і належить іти по струні.
В такі моменти Миколка зупинявся, аби не зашкодити чотириногому мисливцеві своїм необережним кроком.
Собака ліг на землю… Не ліг, а опустився на неї, як пух, як павутинка, дарма що важив добрих два пуди…
Зараз буде стрибок…
Стрибок!!!
В самого Миколки всередині щось тьохнуло, так стрибонув Собака.
Щось фуркнуло з-під його носа, а Собака так і продовжував лежати на землі, наче він не міг з неї встати, наче увігнався він лапами в землю по самий живіт.
Собака якийсь час непорушно дивився вслід куріпці, аж доки не зникла вона в сірому просторі, а потім повільно І винувато повернув до Миколки свою голову з двома пір’ї. нами від куріпчиного хвоста в зубах.
— Ось тобі й маєш,— сказав йому Миколка,— а ще кажеш! Хто ж так плигає на куріпку? Що вона тобі — вовк? Краще шукай мишачі купи. Вони не бігають і не літають. Шукай.— і Миколка сам став обдивлятися навкруги.
Незабаром проминули Розкопану могилу і вийшли на торішнє просовище.
Біля могили росла одненька груша-дичка, і Миколка помітив на ній з десяток торішніх покоцюрблених грушеняток. Не гаючи часу, він поліз на дичку.
Груша була колюча, як мороз, 1 лізти на неї — не мед. Та й грушенята висіли на верхів’ї.
Собака стояв під грушею біля млинка і не зводив з Миколки здивованих очей.
Миколка позривав грушки в кишеню, одну з’їв сам,— була вона бляшана якась, але грушевий дух ще трохи жев— рів у ній,— одну кинув Собаці.
Той негайно зловив її в повітрі, пожував-пожував та й виплюнув. Грушок, видно, Собака не любив.
Порожне запущене поле сумно лежало без нічого,—ні соняшник, ні колосок не хвилювали його в усі роки війни. Посіяв тут, правда, хтось трохи проса за могилою, і те миші з’їли.
Миколка розгорнув мишачу купу, другу. Купи були порожні, за зиму миші перетрубили всі свої запаси і зараз живились, як могли, коріннями, листочками торішньої трави, стеблами.
В одній купі Миколка знайшов трохи магару: миші не віддавали його, кусали Миколку за пальці, а Собака ловив і душив мишей…
Додому прийшли надвечір. На подвір’ї, біля криниці було тихо. Миколка зайшов у сіни, поставив мішечок з магаром 1 зайшов до хати.
— Мамо, це я. Я магару з поля приніс! Завтра промию його водою, підсушу, потовчу в ступі—ось нам і каша!
—Добре, — тихо проказала мати.—Там дід Рятушняк картоплі приніс. То ти звари.
— Зварю, мамо. А ночувати я сьогодні буду біля Первінки. Миколка вийшов у двір і сказав Собаці:
— Ти ж мені гляди: цієї ночі не ходи, щоб не вкрали Первінку. Чув? Гляди ж. А я буду в сараї.
Миколка взяв габлі, постелив фуфайку біля Первінки, поклав габлі поруч, поставив собі на ніч кружку води, зачинив на замок зсередини двері і ліг.
Глибоко і тепло дихала Первінка, від її тіла пахло літом, нагрітим літнім вечірнім камінням.
Тільки-но Миколка заплющив очі, як щось за стіною гупнуло.
Миколка сів. Став наслухати. Тихо-тихо, а потім гупнуло знову.
Миколка взяв габлі, підійшов до стіни і притулив вухо. Тихо. Так він постояв-постояв і знову ліг.
Тільки-но ліг, як відразу щось ударилось об стіну, аж увесь сарай затрусився, і Первінка з переляку звелась на ноги.
