Миколка з габлями підбіг до дверей, ліг на землю і зазирнув у щілину під дверима—хто там? Нікого. І Собаки не чути. Де Собака? Може, його хто придушив тихо або вбив, що Собака не встиг і гавкнути? Щось заскімлило і загуло.
Ні, це березневий вітер скімлить у тонкім верховітті, гуде у грубіших гілках.
А що це шумить? Дужче і дужче! Зі стелі сарая западали краплі. Дощ? Дощ.
Миколка підставив під краплі язик, покуштував: так і е — дощ.Западали краплі і на Первінку. Миколка відв’язав її, перевів у сухіший куток сарая і сказав:
— Стій тихо-тихесенько, наче нас тут і нема. Не встиг Миколка проговорити ці слова, як ударило щось об стіну раз і вдруге, щось захарчало, заляскало, залопотіло, і гавкнув, як танк. Собака. Гавкнув, аж залився. Потім радісно завищав і задряпав лапами у двері, викликаючи на— двір Миколку.
Миколка кинувся до замка, довго не потрапляв ключем. Нарешті відімкнув і вискочив.
Мокрий Собака лежав біля Миколчиних ніг і гатив хвостом по калюжі…
Гатив хвостом по калюжі, а сам дивився на дерево. Миколка підвів голову і собі: на голім березневім дереві сиділо троє темних чи то птиць, чи то звірів.
Собака сперся на стовбур передніми лапами і переможно гавкнув. Птиці чи звірі, побачивши Миколку, занявкали згори котячими голосами…
Щоранку Миколка вибігав у садок подивитись, як там росте трава.
Трава рости не поспішала, бо один день попускало на тепло, а другого дня мороз хапав зубами калюжі і землю і так тримав їх, доки міг…
Город копати було ще рано, але Миколка наточив рашпілем лопату, набив на габлі нового держака з акації та й пішов згрібати під яблунями торішнє листя. Під листям біленькими губками дихала трава і врізнобіч розбігалися мишачі окопчики.
В сіро-блакитних тілах яблунь вже говорила весна, не голосно, але говорила. Яблуні наче прислухалися до самих себе, і особливо оця біля хати, волова мордочка, що доспіває тоді, коли косять жито.
Миколка намісив глини, замастив яблуні рану, стулив гілку докупи, обв’язав старим мішком і пішов подивитися, як там груші.
Біля груш було чомусь холодніше. Біля них якось завжди не так, як біля інших дерев. Яблуні — ті спокійні, розважливі, посидючі. Вони нікуди не поспішають. Ростуть собі, цвітуть, плодять, гупають ночами яблуками під собою, І так і сидять на них, як квочки на яйцях. У груш обличчя тверді, і цвітуть вони біло і твердо — зацвіли, уродили, опали, і досить.
Миколка зупинився біля старої сивої груші. Вона так і звалася — сива. її посадив ще татів дід — козак, і росла вона дуже давно, і родила уже через рік, а то й через два — коли схоче.
Сива груша височіла так високо, що й літаки обминали її, щоб не зачепитися та не впасти. На ній була тьма-тьмуща гнізд, часом більше гнізд, ніж самих груш, і коли влітку з тих гнізд птиці подавали свій голос, то до неї хоч не підходь. Здавалося, Сива груша співає сама, аж страшно!
Миколка підійшов до груші-ладанки. Груші-ладанки пахнуть трохи медом, і хвостики у них довгі і прямі.
А це ось — глива, її груші трохи глевкі, а хвостики в них короткі і закарлючені.
А це — дуля. У неї найбільші ї найсмачніші груші. З’їси одну таку грушу — вже наївся на цілий день і води не хочеш до самого вечора.
За грушею-дулею — маленька груша-картоплянка. Вона ще спить і проснеться не скоро, бо вона доспіває пізно, перед снігом, коли вже ніяких груш нема, а вона є.
А ці дві груші — груші-сагачки. їх, як і персик, посадив батько. Сагачки пристигають тоді, коли бджоли вже понаїдалися цвіту і троянди опали, отоді саме вони й пристигають.
Миколка попідгрібав під сагачками листя і надколупнув нігтем гілочку—сік!.. Груші-сагачки терпляче стримували себе, щоб не зацвісти, бо хоч горобці й порозпускали хвости та крила, але не треба поспішати з цвітінням. Бо зацвітеш, а тут мороз! Отоді й спробуй зацвісти вдруге…
А персик стоїть худий і нещасний, як обідране голодне циганча: з нього не вийшли ще зашпори, і він у саду малий і скоцюрблений.
Ще восени Миколка обіклав персик околотом, аби він зимою не замерз, але хтось той околот розтягнув — чи німці, чи угорці покидали його під колеса своїм машинам у болоті, і персик цю зиму зимував на голе тіло.
“Якщо корінь не вмер,— подумав Миколка,— то доведеться його підрізати під самий корінь: може, з кореня ще яке персиченя та виросте…”
А над садом у синьому небі цвіли білі молоді хмари. Миколка зіперся на граблі і пішов очима до них, до їхніх білих і чистих облич… Он мати стоїть з братом і сестричкою на руках. А це ось він сам Миколка, веде Первінку степом з базару в село додому. Ось дід Рятушняк шкандибає…
Миколка стояв і дивився, як пропливають мати і він з Первінкою та дідом у синьому небі в краї далекі… В голові запаморочилося, і хмари почорнілиі Миколка мало не впав — сильно закортіло їсти, ну хоча б то щавелинку з’їсти… Як на зло, запахло проти вітру базарною ковбасою, защеміла слина під щоками, 1 МиколцІ так захотілося їсти, як ще ніколи на хотілось…
Глянь — Собацюра йде від степу садом додому. Але йде головою не вперед, а назад, задом Іде і щось тягне зубами, тягне, аж стогне.
— Ти що? Де це ти був? Що це ти цупиш? Собака відразу ж покинув свій тягар, бахнув об землю хвостом і сів перед Миколкою, як святий.
Миколка підійшов ближче і побачив грубеэний сувій чорного сукна. Сукно начіпляло на еебе реп’яхів та болота 1 видавалося якимсь могутнім звіром без голови.
— Де ти його взяв? Отам у яру із машини поцупив? Та там же ж міни, собача твоя душа! А якби підірвався? Ох, дам же я тобі лупки цими габлями, щоб знав!
Собака похилив голову і, втомлено хекаючи, тільки те й робив, що мовчав…
Миколка помітив: останнім часом Собака почав зникати, Почав десь зникати від хати і любив щось приносити. Де він ходив, Миколка не знав. Ночами він десь блукав, приходив уранці сумний, з жовтими очима, і пахло від нього лисицями, німцями і ще чимось, як ото, буває, пахне милом.
Собака важко лягав лід сараєм і спав, лишаючи вуха, щоб не спали. Весь час йому снився, очевидно, Миколка. Бо так: літаки у небі — спить. Танки по дорозі — спить. Відро ляпве у криницю — спить.
Виходить на поріг Миколка — відразу ж Собаку наче хтось підкидає — встає, дивиться: що робити? Миколка снився йому завжди, бо він, де б це не було, як тільки забачить Миколку, то мало не плаче. Але ввечері знову зникає на всю ніч, щоб вранці пахнути лисицями, тінями і ще чимось, як ото, буває, пахне батьком, коли він на війні і коли його довго нема, так нема, що аж сумно.
Миколчин Собака любив приносити.
Ні, не те щоб тягнути до хати що попало. Він знав ціну речам і приносив з німих полів те, що треба.
Настінний годинник якось приніс із білими стрілками і гирею. Приніс він і френч зелений німецький з ґудзиками, орденом і голкою з ниткою в кишені. Витий валянок учора приніс на праву ногу Миколці. На ліву, наче знав, у Миколки був такий валянок — узуві А сьогодні на тобі — сувій чорного сукна прихекав із поля і сам у реп’яхах та болоті, як чорт.
Раптом Собака підняв голову, потягнув повітря, тихо заскімлив, завищав і з усіх своїх чотирьох ніг кинувся садом до хати, від хати через подвір’я на вигін.
Вигоном, ще далеко від хати, йшов якийсь чоловік… То йшов Миколчин тато… І хоча Собака ніколи й не бачив Миколчиного тата, але раптом він оголосив і мамі, і Миколці, і всім у селі, що йде господар з війни, та ще й білого коника веде за собою, щоб оратьі Собака вискочив назустріч Миколчиному татові, Миколка за Собакою, коник злякався, а Собака був уже на татових медалях І голосно плакав татові в поранене обличчя.
Вибігла мати, городом кульгав дід Рятушняк, здаля щось кричав і собі плакав, плакали й бігли жінки, до яких ще не прийшли чоловіки, а Собака вже повз на животі попереду тата до мами і молотив хвостом по землі, як ціпом.
І коли тато взяв на руки Миколчиного братика і сестричку, пригорнув до себе Миколку, і коли мати притулилась до татової спини, Собака ліг долі і почав розглядати свої зальопані, в реп’яхах лапи…
А крізь відчинені двері сарая дивилась Первінка. По її чорненькому обличчю з темно-голубого, як слива, ока теж котилась темно-голуба, як слива, сльоза…
— Синочку, прив’яжи коня… Ну, то що там, дядьку? — якось дуже тихо спитав Миколчин тато діда Рятушняка. Спитав так, неначе для нього не було ні війни, ні обгорілого снігу, ні напівзруйнованої хати.
Але дід Рятушняк плакав і через свій дитячий лагідний плач щось мимрив собі під носом і тільки те й робив, що цілував Миколчиного тата то в руку, то в плече.
— То що там, діду? — спитав і собі Миколка.
— Лопата де? — крикнув засльозений дід і побіг до Первінки в сарай по лопату. Тато — за ним. Миколка — за татом.
— Прийшов наш хазяїн дорогий, Маріє! — тулилися гур— том жінки до Миколчиної мами.— Живісінький! А все ж могло бути, не дай господи, та не дай нікому!..
Розгаслим вигоном до Миколчиного двору, знизу, вїд Кодими, згори від глинища сірими зграями потяглися з дітьми жінки, за ними клигали, зимово кашляючи, діди, і сам вигін став широкий, аж не видно. Миколчин тато з лопатою і дід Рятушняк з киркою вийшли із сарая, і садом, стурбовані чимось вкрай, не кажучи нікому ні слова, швидко пішли повз кладовище в степ.
Миколка якусь мить розгублено подивився на маму, на тіток, а потім спочатку поволеньки, далі хутчіше потьопав
за батьком та дідом Рятушняком. Собака — за Миколкою. Батько та дід ішли просто на Розкопану могилу, йшли вони, не розмовляючи між собою, батько якось аж потемнів з лиця, а дід Рятушняк ще важче став припадати на ногу.
Біля могили дід зупинився, витер шапкою лоба і закашлявся. Батько теж пристояв, роздивляючись підніжжя могили:
— Наче не було нікого, дядьку?
— Ручаюсь, що не було. Я, Максиме Миколайовичу, всі
. ці роки не зводив із неї ока, як ви й веліли. Один раз, правда, тієї зими ночував біля неї під грушкою танками німець, але на верх не вилазив — було холодно, сніг, вітер.
— А що, як воно задихнулося? — знову тихо, як і на подвір’ї, спитав Миколчин тато.
Хто “задихнулось”, хто воно? — кортіло Миколці узнати і, може, чимось допомогти батькові.
— Тату, я тут був.
— Де, синочку?
— Отут кругом. І на самій могилі був, і на грушку вилазив оце недавно, як по мишачі купи приходив з Собакою.
— Ну, добре… Пішли,— сказав батько.— Дайте, дядьку, руку, бо слизько.
Дід Рятушняк подав руку, і Миколчин батько повів діда на могилу за руку. Верх могили був ввесь чисто розкопаний, знесений кимось давно, що на тому версі була аж начема у глибину могили.
Росли там будяки і ще якісь бур’яни, вищі за Миколку.
Батько зачав лопатою вирубувати під корінь будяки, а дід Рятушняк виривати лободу, блекоту та різний непотріб. Миколка і собі ухопився за лободу біля діда:
— Діду, а ви не боїтесь?
— Кого?
— Копати могилу? І що воно у ній? Золото?
— Золото. З хвостиком.
—— 3 яким хвостиком?!
— Золотим.
— Не смійтеся, діду, бо я тепер скажу батькові, що ви з мене смієтесь!
Дід заходився киркою довбати землю на своєму місці. Собака — так той уже щось їв під грушкою унизу.
Сонце вийшло з-за хмари і засвітило у всі свої очі.
— Дядьку! Ідіть сюди! — гукнув Миколчин батько.— Ідіть сюди, поможіть!
Дід Рятушняк спустився в яму до батька, щось довго вони кректали, аж поки на руках не підняли над собою плуг. Вони поклали його на зрубане будячиння, а через хвилину поруч з ним поклали ще один.
Потім із ями разом із землею полетіла пріла солома. Батько перестав копати, став на коліна і зачав розгрібати солому руками, занурюючи їх усе глибше й глибше, і раптом затих, ніби перестав дихати, ніби він там щось зловив під соломою дуже дороге і важливе.
У діда Рятушняка від хвилювання дрібно тремтіли вуса.
Батько випростався і підніс до очей пригорщу пшениці. Роздивився, понюхав, дав понюхати дідові, а дід ще й узяв зернину на зуб — і вони обнялися: Миколчин татко із дідом Рятушняком.
Дід зачав знову плакати і цілувати батька в плече і руку, шапка впала в нього із голови, і він зробився ще менший.
— Ідіть, дядьку, в село та кличте всіх, хай беруть, у кого що є: відра, мішки, все, що є! Пошліть кого-небудь до школи, щоб підмели класи. Будемо зсипати там.
— Біжу! — чомусь раптом дуже голосно, на ввесь степ крикнув дід Рятушняк і, як молодий, побіг до села.
— А ти, сину, повідтягуй будяки, тільки не поколись, на купу, та на тобі сірники та попали їх. А я буду копати!..
Скільки прожив Миколка на світі, але такого ще не бачив! Від села до Розкопаної могили і від Розкопаної могили до села засновигали люди. В мішках, у торбинах, на коромислах у відрах, в діжках на тачках люди носили і везли колгоспну пшеницю, яку батько закопав з дідом Рятушняком на початку війни таємно від усіх.
Носили до кінця дня і носили всю ніч. Білий місяць світив з усієї сили, і Миколка для себе помітив: іще до вчора усі тітки з їхнього кутка були мовчазні, печальні, згорблені. Але варто їм було почути, побачити і заносити пшеницю, як де взялися у них сили і ноги: забігали, заговорили, засміялися дівчатка, здавалося навіть, що й горе повеселішало на обличчях удів.
Розвиднялося. Від Розкопаної могили йшла валка жінок з останнім уже зерном, як від яру викотилась довжелезна колона наших танків.
Гнівно та нетерпляче вони гуркотіли на захід, і сірі від болота “бобики” метушилися біля них, як сірі жуки.
Один з таких “бобиків” раптово розвернув і покотив до переляканих жінок з пшеницею на плечах.
З “бобика” виплигнув молодий лейтенант з цигаркою за вухом:
— Хто такі і чому ви тут?
Жінки втомлено зняли з плечей торби й мішки і мовчки передихували.
Лейтенант покопирсався в одному мішку, в другому, взяв жменю зерна і спаленів:
— Де взяли?
Жінки кліпали на лейтенанта ні в тих ні в сих.
Добре, що підійшов Миколчин тато з дідом Рятушняком. Скинувши на землю плуга, Миколчин тато підійшов до лейтенанта.
Лейтенант, забачивши множество орденів та медалей на батькових грудях, відразу ж присмирнів.
А тут під’їхав ще один “бобик”, і з нього вийшов справжній генерал.
Миколка аж упрів від здивування, бо ніколи ще не бачив живих генералів.
Генерал сказав:
— Доброго здоров’я, люди добрі!
— Здрастуйте,— сказали жінки, а лейтенант узяв під козирок. Батько не взяв, бо був без шапки, і струнко чомусь не став, а підійшов до генерала якось по-домашньому, не по-воєнному:
— Пшеницю несемо, он із тієї могили. Я — голова колгоспу.
— Дуже приємно. Дорошенко,— м’яко сказав генерал і подав татові руку.
— В сорок першому. закопав, коли відступали, думав, пропаде — не пропала!
— Не задихнулась?
— Уявіть собі — ні! Так що будемо сіять, товаришу Дорошенко.
Генерал набрав пригорщу пшениці, довго на неї дивився, глянув на батька, на жінок, оглянувся на танки, на небо з літаками, обережно висипав зерно чомусь собі у кишеню і помітив Миколку:
— А ти, синочку, чий?
— Я — татів!—сказав Миколка і заховався за батька.
— Бондаренко! — гукнув генерал капітана.— Лиши… Як вас величати? — звернувся він до батька.
— Максим Миколайович.
—Лиши в цьому селі пару бочок пального… Більшим, Максиме Миколайовичу, не зможу вам допомогти. Щасти вам!
— І вам щасти,— сказав Миколчин тато. Генерал узяв, — батькові, дідові, жінкам,— під козирок, сів у машину і поїхав.
— Татку, — прошепотів Миколка,— навіщо генерал пше ницю висипав у кишеню?
— Та, мабуть, для щастя,— сказав тато. Не встигли дерев’яними лопатами перегорнути пшеницю у школі, як на вигоні сів літак з червоною зіркою на боці.
— Ой, — ойкнув дід Рятушняк і вибіг зі школи. Дід наче знав. А знав, бо з літака злазив його син Петро.
Петро кинувся бігти до хати, але дід загукав до нього від школи, з дерев’яною лопатою в руці:
— Петре, я осьдечки, тут, у школі, зерно перегортаю! — вдарив себе руками об поли та так і став, сам не зміг уже бігти до Петра.
— Тату! — крикнув Петро до свого татка — діда Рятушняка — і в хромових чоботях повз Миколу й жінок протупотів до свого батька та обійняв його.— Здрастуйте, тату! Я — на два дні! Відпустку дали! Здрастуйте! — сказав Пет— ро людям і перестав сміятися та радіти.— Здрастуйте…
Миколка аж присів: на грудях у Петра блищала Золота Зірка Героя, хоча погонів на плечах у нього й не було!
Дід Рятушняк, забачивши цю Зірку, якось зніяковів, оглянувся на людей, а потім тихо сам прихилився до неї головою — і знову заплакав.
“От мені оцей дід! — подумав Миколка.— Тільки й робить, що плаче, коли не треба плакати”.
— Максиме Миколайовичу,— засвітився Петро до Миколчиного тата,— давно?
— Учора. Здрастуй.
— А я лечу та думаю…
— Надовго?
— На два дні!.. Тату, не плачте…
— А оце в тебе що? — пальцем доторкнувся дід Рятушняк до Петрової Золотої Зірки.
— Як — що? Дивіться, тату.
— Бачу… А он Миколка Первінку купив на базарі… Три стакани на день дає,— похвалився Миколкою дід Рятушняк.— А я вже думав, де там ти і що…
—Воюємо, тату! Не журіться!
Миколка сидів на порозі сарая і слухав пісень з хати і ї
діда Рятушняка. Над ним тепло дихала Первінка, біля нього лежав Собака, і “Цвіте терен” розливався над вигоном і літаком на ньому, над садом і над криницею.
—А чому мій татко — Максим Миколайович? — запитував себе Миколка.—1 дід так на нього каже, і генерал, і Петро.
А Петро ж не набагато молодший за татка?.. І Герой Радянського Союзу… Льотчик… На самольоті прилетів, у хромових чоботях… Максим Миколайович… Гей, ти,— сказав Миколка Собаці,— здрастуй, Собако Собацюренько, і ви, Первінко Миколаївно, добрий день! На цю осінь до школи — добрий день! А там, дивись, як татко з мамою і хату вкриють — добрий деньї А в криниці завжди темно — добрий вечір!
— Синочку, а з ким це ти говориш? — Тато і Петро стояли над Миколкою, на небі, на білих хмарах.
— Тату, а Первінка буде рости?
— А як ти хочеш?
— Хай не росте. І Собака хай не росте. Хай вони будуть такі, як є.
— То вже будуть! — засміявся Миколчин тато, Максим Миколайович, засміявся Петро.
— Петре, треба було б подивитися, що по селах робиться. Це ж мені пішки виходить — далеченько… А так би подивитися, що у людей е. Бо у нас ні трактора, ні коней, а весна на носі… Як ти?
— А райцентр?
— Ще нічого не знаю. Збираюся. Але справа не в цьому…
— То що, Максиме Миколайовичу, заводити? — легко, празниково спитав Петро.
— До вечора вернемось…
— Татку, ви куди? На самольоті?
— Та полетимо, синочку. Таткові треба подивитися, що по селах робиться. Якщо хочеш…
— Хочу! — вилетіло з Миколки, як з птаха.
Дядько Петро завів літак, і полетіли.
Миколка сидів у тата на колінах, поруч з дядьком Петром, і земля не чорна, не сіра, а золота мерехтіла під літаком, і над ним, і збоку. Все було в золоті, і тато, і Петро.
— Це що?
— Забари. Лети, Петре, на Кам’яний Міст. Отам і сядемо. А з Кам’яного Мосту — на Криве Озеро. Подивимось, що там. З Кривого на Грушку і — додому.
Сіли в Кам’яному Мості, сіли в Кривому, в Грушці, ше десь сіли. Миколка не виходив з літака: батько з Петром ходили по сільрадах, гомоніли з головами колгоспів, видно торгувалися, били “по руках”, і з кожною посадкою прибували нові пасажири: в Кам’яному Мості — ягня і пара голубів, в Кривому — козеня і теличка, в Грушці — борона, двоє гусей. Теличку, козеня і ягня тато з Петром прив’язали у літаку, а голуби і гуси мостилися біля Миколки. Так і летіли. Між білими хмарами над золотою землею.
Вийшли орати, сіяти і боронити. Перед цим батько сказав Петрові:
— Петре, ні трактора, ні коней. Лопатою степу не накопаєш. Маємо сім плугів.
— Запряжем?
— А ти як думаєш?
— Думаю, що запряжем.
Семеро плугів, запряжених в дядьків Петрів літак, стояли на березневому, давно не ораному полі. Далі стояли жінки, і руки їхні були в торбинах, у зерні.
Дядько Петро завів літак. Літак завівся. Похитнувся трохи мотором, але завівся на очах Миколчиного тата і всіх людей. Його колеса відразу ж намацали землю і пішли по ній, а за ними пішли й плуги.
За плугами йшли старі чоловіки, і їхні руки на чепігах були тверді, мов каміння.
Літак орав землю плугами, а за ними на свіжу ріллю кинулися жінки, щоб засівати.
Вони сіяли з рук легко і радісно, навіть удови.
Миколчин тато йшов за плугом, і чорна земля чорною хвилею хлюпала йому на чобіт.
Петро, ввесь час оглядаючись на плуги та на сівачів, вів літак, як ні в жодній битві, ні в жодному бою: він аж спітнів і не бачив би цього поту, аби не западав цей його піт на Золоту Зірку Героя малими краплинами.
А позаду усіх — за літаком, плугами, сівачами — брів Миколка з Первінкою.
Запряжена в борону, вона йшла поруч з ним на налигачі і не хотіла рости, і ріжки в неї були віночком.
