«Пісня про Гайавату» ДРУЗІ ГАЯВАТИ
Два було у Гаявати,
Два незмінних вірних друга.
Серце, душу Гаявати
Знали в радощах і в горі
Тільки двоє: дужий Квазінд
І музика Чайбаябос.
І до їх вігвамів стежка
Не вкривалася травою.
Плітки, брехні і намови
Не могли їх посварити
І зробити ворогами.
Тільки втрьох вони братались,
Щиро радилися вкупі
І ділилися думками.
Всі вони хотіли щастя
Всім країнам, всім народам.
Кращим другом Гаявати
Був прекрасний Чайбаябос,
Чарівний співець, музика
Незрівнянний, небувалий.
Як вояк, він був відважний
І як дівчина, був ніжний,
Як лоза, гнучкий, високий,
Як олень, ставний і красний.
І коли співав він пісню,
Уся вулиця збігалась,
А він піснею-жагою
Хвилював серця народні.
На сопілці з очерету
Так він грав чудесно, ніжно,
Що пташки німіли в лісі,
Замирав струмок веселий,
Затихала Аджидомо,
А Вабассо обережний
Присідав, дививсь і слухав.
Так! Спинився Сібовіша
І сказав: “О Чайбаябос!
Чом ти хвиль моїх не навчиш
Мелодійних, ніжних звуків?”
Так! Овейса йому заздрив
І казав: “О Чайбаябос!
Ти навчи мене співати
Так жагуче, так шалено!”
Так! І радісний Опечі
Говорив: “О Чайбаябос!
О, навчи мене, благаю,
Ніжно, весело співати!”
І крізь сльози Вавонейса
Говорив: “О Чайбаябос!
Ти навчи мене журливих
Повних смутку-туги звуків”.
Вся природа прислухалась
І училася у його,
Всі серця, що в грудях бились,
Наче м’якшали від пісні,
Бо співав співець про волю,
Про красу, любов і згоду,
Про таємну смерть співав він,
Про життя посмертне, вічне,
Славив вічний Край Поніма,
Славив Селища Блаженних.
Любий серцю Гаявати
Тихий, ніжний Чайбаябос,
Чарівний співець, музика
Незрівнянний, небувалий.
Він любив його за ніжність,
За красу пісень жагучих.
Любий серцю Гаявати
Був і Квазінд, самий дужий,
Незлостивий, тихомирний.
Він любив його за силу,
За його дитячу щирість.
Квазінд млявий був в дитинстві,
Вічно мрійний і нсдбайлий,
Не скидався він на інших.
Він не грав ні з ким в дитинстві,
Не вудив на річці риби,
Не ходив на лови навіть,
Та зате постався Квазінд,
Палко Духові молився,
Оборонцеві своєму.
“Сину! — раз сказала мати,—
Мабуть, Квазінде, вже годі
Ждати помочі від тебе.
Влітку ходиш ти без діла
По лісах, полях, а зиму
Над огнем сидиш, зігнувшись.
І щоб риби наловити,
Мушу я сама в морози
Прорубати ополонку
І сама сушити сіті.
Посоромся, Єнадізі,
Раз хоч викрути як слід їх,
Бо вони намокли, змерзлись!”
Неохоче та спокійно
Квазінд з попелу підвівся,
Мовчки вийшов із вігваму,
Скинув з жерді мерзлі сіті,
Що сушились над порогом,
Стиснув їх, як жмут соломи,
І зламав, як жмут соломи.
Він не міг не поламати,
Бо ховав безмірну силу.
“Сину! — раз озвався батько,—
А збирайсь на полювання!
Сагайдак і стріли завжди
Ти ламаєш, як солому,
Так приносити хоч здобич
Мені будеш з полювання!”
По глибокому міжгір’ю,
Вдовж струмка вони спускались
По слідах бізонів, ланей,
Що відбилися на мулі,
І з препоною зустрілись.
Повалились сосни, впали
Вдовж і впоперек дороги,
Перехід собою вкрили.
“Ну,— сказав старий,— вертатись
Доведеться: тут не злізеш,
Ні байбак, ні жвава білка
Тут нізащо не пролізуть”.
І, сказавши, вийняв люльку,
Запалив і сів в задумі,
І не встиг сховати люльки,
Як була дорога чиста.
Всі дерева із дороги
Квазінд кидав на всі боки,
Розкидав, як стріли, сосни,
Як списи, він кедри кидав.
“Квазінд! — граючись в долині,
Парубки озвались збоку.—
Що ж ти витрішки купуєш,
Обпираючись на скелю,
А виходь лишень боротись,
З пращі кидати каміння!”
Не сказав нічого Квазінд,
Він занадто був лінивий,
Тільки встав і, повернувшись,
Обхопив рукцми скелю,
Із землі її він вирвав,
Розгойдав над головою
І закинув прямо в річку.
Аж в Поветін кинув скелю,
Так вона там і лишилась.
Раз по пінявому вирі,
Розлютованій Поветін,
З товариством нісся Квазінд
І царя бобрів — Аміка —
Вгледів він в кипучих хвилях.
Вибивавсь бобер із сили
І боровся з течією.
І, не думаючи довго,
Квазінд мовчки кинувсь в річку
І пропав у чорториї.
На глибинах, між камінням,
Де киплять у шумі хвилі,
За бобром ганявся Квазінд
І пробув в воді так довго,
Що усі казати стали:
“Ну, тепер уже наш Квазінд
Більш не вернеться ніколи!”
Але виплив, виплив Квазінд!
На плечі його блискучім
Цар бобрів убитий висів,
І вода збігала з його.
Отакі у Гаявати
Два великих вірних друга.
Довго жив він з ними в згоді,
Говорив, і радивсь з ними,
І багато передумав
Дум про щастя всіх народів.
VII
ЧОВЕН ГАЯВАТИ
“Дай кори мені, Березо,
Кори жовтої, Березо,
Ти, що стала біля річки
І красуєшся в долині.
Я зв’яжу легку пірогу,
Човна я зроблю для себе,
По воді пливти він, буде,
Наче жовтий лист осінній,
Наче жовтая лілея.
Скинь свій білий плащ, Березо,
Скинь своє убрання біле,
Швидко красне літо прийде,
Палко сонце світить в небі,
І плаща тобі не треба”.
Так в лісах густих, зелених
Над швидкою Такваміно
Говорив мій Гаявата,—
В час, коли пташки співали,
Вихваляли Місяць Листя.
І ясне весняне сонце
Говорило: “Ось я — Гізіс,
Я, великий Гізіс-Сонце!”
До коріння затремтіла,
Затрусилася Береза
І, скоряючись, сказала:
“Скинь плаща, о Гаявато!”
І обвів ножем Березі
Білу кору Гаявата
Під гілками над корінням —
Бризнув струмінь соку з неї.
І по стовбуру донизу
Потім кору він розрізав,
І, клинком їьпіднявши,
Обережно зняв з Берези.
“Кедре! Дай гілок зелених,
Дай сучків міцних для мене,
Поможи мені зробити
Човна доброго, міцного!”
На верхів’ї Кедра листя
Застогнало, зашуміло
І зважалося боротись,
Та, схиляючись, сказав він:
“На, рубай, о Гаявато!”
І, зрубавши віти Кедра,
Він зв’язав для човна раму,
Як два лука, він зігнув їх,
Як два лука, він зв’язав їх.
“Дай, о Темраку, коріння,
Дай мені свого коріння,
Я зв’яжу свою пірогу.
Так зв’яжу її корінням,
Щоб води не пропускала,
Не набралася водою”.
І до кореня затрясся,
Затремтів від жаху Темрак.
Та, схиляючись додолу,
Тяжко, глибоко зітхнув він:
“Всі візьми, о Гаявато!”
Вирвав він з землі коріння,
Волокно із його витяг,
Міцно зшив з Берези кору,
Приладнав до неї раму.
“Дай смоли мені, Ялино!
Дай смоли мені і соку,
Засмолю я ними човна,
Щоб води не пропустив він,
Не набрався він водою”.
Як шумить пісок бережний,
Так Ялина зашуміла,
І в своїм убранні чорнім
Застогнала тихо-тихо,
І крізь сльози одказала:
“На, бери, о Гаявато!”
І набрав він сліз Ялини,
І набрав смоли із неї,
Позамазував щілини,
Захистив від хвиль пірогу.
“Дай мені колючих голок,
Всі віддай мені, їжачку,
І повішу я намисто,
Двома зорями оздоблю
Груди пишної піроги”.
Із дупла їжак сердитий
Глянув сонними очима
І, немов блискучі стріли,
Голки викинув на землю.
І сказав їжак понуро:
“Позбирай їх, Гаявато!”
Позбирав він голки-стріли:
Соком ягід і коріння,
Синім, жовтим і червоним,
Потім їх пофарбував він,—
І пірогу оперезав
Дорогий блискучий пояс,
А на грудях у красуні
Засвітились, загорілись
Дві зорі ясні, яскраві.
Так пірога збудувалась
Понад річкою в долині,
В гущині лісів зелених.
І життя лісів було в ній,
Всі їх тайни, всі їх чари:
Гнучкість темної Модрини,
Легкість білої Берези
І сучків кедрових міцність.
На воді ж вона гойдалась,
Наче жовтий лист осінній,
Наче жовтая лілея.
Весел мудрий Гаявата
Не робив, бо замість весел
Вже були у його думи,
А бажання направляли
Серед хвиль його пірогу.
І вона плила, слухняна.
Тихо, швидко, на всі боки,
Як хотілось Гаяваті.
Раз він Квазінда покликав:
“Гей, а де ти, добрий друже?
Поможи очистить річку
Від піску та від коріння!”
Швидко Квазінд плигнув в річку,
Наче видра, плигнув в річку,
Як бобер, почав ховатись,
Опускаючись по пояс
То по саму шию в воду.
Поринав, кричав і кидав
Із води бруски на берег,
Викидав пісок руками,
А ногами мул і трави.
І поплив мій Гаявата
Вниз по річці Такваміно,
По бурхливих білих хвилях,
Через мілини і вири
Вслід за Квазіндом могучим.
І, пропливши вниз і вгору,
Побували скрізь на річці,
Де лежать дерева мертві,
Острови пісків, коріння,
І розчистили дорогу,
Рівну, вільну і безпечну,
Від початків у міжгір’ях
Аж до самих вод Поветін,
До затоки Такваміно.
VIII
«Пісня про Гайавату» ГАЯВАТА І МІШЕ-НАМА
По затоці Гітчі-Гюмі,
По ясних, спокійних водах
На березовій пірозі
Плив відважний Гаявата.
Він скрутив кедрову кору
І зробив із неї вудку,
Щоб піймати Міше-Наму.
У воді, в прозорих хвилях,
Під пірогою легкою
Пробігали швидко риби.
Ясно бачив Гаявата,
Як блищав і грався Сава,
Наче злотний промінь сонця,
Як над білим дном піщаним
Шогаші повзе ліниво,
Павуком повзе ліниво.
В човен з вудкою із кедра
Сів відважніш Гаявата,
І, як гілочки цикути,
Колихав вітрець поволі
Над чолом у Гаявати
Кольорові пишні пера.
Тут же, спереду на човні,
Посадив він Аджидомо,
І, немов травичку ніжну,
Роздимав вітрець на білці
її хутречко маленьке.
На піщанім дні на білім
Ліг, дрімає Міше-Нама,
Розкриває зябра тихо,
Тихо плавцями поводить
І хвостом пісок шпурляє.
В бойовій блискучій зброї,—
Під щитами костяними
На широкім лобі, плечах,
В бойових розкішних барвах —
В синіх, жовтих і рожевих —
Він лежить на дні піщанім.
І над ним спинився мовчки,
Став із вудкою, чатує
На пірозі Гаявата.
“Встань, візьми мою принаду,—
Крикнув в воду Гаявата,—
Встань зо дна, о Міше-Намо,
До мого наблизься човна,
І побачимо — хто дужчий!”
І закинув він на воду
Свою вудочку кедрову.
Довго відповіді ждав він,
Довго ждав її даремно
І кричав йому все дужче:
“Царю риб! Візьми ж поживок!”
Але той мовчав уперто,
Тихо плавцями поводив
І дививсь спокійно вгору
На пірогу Гаявати.
Довго слухав без уваги
Його голос нетерплячий
І до щуки — Маскенози —
Він озвавсь нарешті згорда:
“Скористайся, з’їж поживок,
Обірви у блазня вудку!”
В дужих пальцях Гаявати
Враз зігнулось і схилилось
В воду вудлище кедрове,
І щасливий Гаявата
Так сіпнув до себе вудку,
Що підвівсь угору човен.
Мов Берези білий стовбур,
З Аджидомо на верхів’ї.
Та коли понад водою,
Наближаючись, забилась,
Затремтіла Маскеноза,
Гаявата так розгнівавсь,
Що на всю затоку крикнув,
Закричав їй: “Іза! Іза!
Сором, сором, Маскенозо!
І ти зважилась дурити,
Удавати з себе Наму?!”
Засоромилась, пірнула
І на дно вернулась щука,
А могучий Міше-Нама
Знов озвавсь до Угодвоша:
“Угодвошу! Місяць-рибо!
Скористайся, з’їж поживок,
Обірви у блазня вудку!”
Наче місяць повновидий,
Заблищав і захитався
Угодвош важкий, незграбний
І, схопивши вудку, з нею
Так скажено завертівся,
Що вгорі заколихалась,
Завертілася пірога
І розбіглись з плеском хвилі,
І пішли по всій затоці.
А на березі далекім,
На пісках сріблясто-білих
Закивали, зашуміли
Очерет і довгий півник.
А як вгледів Гаявата
Понад синьою водою
Біле коло Угодвоша,
Крикнув голосно до його:
“Іза! Сором, Угодвошу!
І ти зважився дурити,
Удавати з себе Наму?!”
Наче місяць повновидий,
Загойдавсь і вниз сховався
Угодвош прозоро-білий.
А могучий Нама знову
Нетерплячий голос чує,
Чує виклик, що лунає
На усе Велике Море.
Сам тоді він з дна підвівся,
Весь тремтить від люті, гніву,
І гримить на йому зброя.
Швидко плигнув він до човна,
Швидко вискочив всім тілом
На блискучу срібну воду
І, розкривши чорну пащу,
Проковтнув в одну хвилину
Гаявату і пірогу.
Як брусок по водоспаду,
По страшних, бурхливих хвилях,
Як в печеру, впала в пащу
Гаяватина пірога.
Та, прокинувшись неначе,
Безнадійно озирнувшись,
Враз натрапив Гаявата
На велике серце Нами:
Тяжко билось серце Нами
І тремтіло серед ночі.
І здавив рукою гнівно
Дуже серце Гаявата,
Так здавив, що Міше-Нама
Затремтів увесь, забився,
Скаламутив воду чисту
І знемігся враз від муки,
Від страшного болю в серці.
Швидко поперек свій човен
Тут поставив Гаявата,
Щоб із черева як-небудь
В хвилюванні і турботі
Не упасти і не згинуть.
Поруч білка — Аджидомо
Жваво бігала, кричала,
Помагала Гаяваті
І боролася відважно.
І сказав їй Гаявата:
“Мій товаришу маленький!
Ти завзято працювала!
Так прийми ж мою подяку,
Вірний друже Аджидомо,
І ім’я те, що сказав я…
Сим ім’ям тебе вже вічно
Називатимуть всі діти”.
І забився знову Нама,
Затремтів, захріп в конанні
І замовк, затих…— і хвилі
Понесли його спокійно.
А коли під трупом Нами
Зашарудів рум бережний,
Зрозумів мій Гаявата,
Що лежить на побережжі
Уже мертвий Міше-Нама.
І почув він над собою
Якийсь шум, сполох і крики,
Лопотіння крил пташиних,
І угледів смужку світла,
Що крізь ребра Міше-Нами
Ледве-ледве пробивалась.
1 Пісок.
І Кайошк — чайок крикливих
Що блискучими очима
Приглядалися до його
І казали між собою:
“О, се брат наш, Гаявата!”
І, зрадівши, Гаявата
Крикнув їм, як із печери:
“О Кайошк! Брати і сестри,
Вірні друзі Гаявати!
О Кайошк! Чайки крилаті!
Переміг я Міше-Наму,—
Поможіть же мені вийти
На світ білий із неволі,
Швидше клюйте, розривайте
Бік широкий Міше-Нами.
І довіку з сього часу
Величатимуть вас люде
Тим ім’ям, що вас назвав я”.
І чайок весела зграя
Заходилась біля Нами,
Заходилася клювати,
Розривати біле тіло,—
І із черева-печери,
Із могили під водою
Встав і вийшов Гаявата.
Біля рідного вігваму
Опинився Гаявата,
Зараз викликав Нокоміс,
Щоб стара пішла на берег,
Подивилася на Наму:
Мертвий він лежав, спокійний
І його чайки клювали.
“Переміг я Міше-Наму!
Я убив його! — сказав він.—
Ось над ним чайки вже в’ються,
То мої, Нокоміс, друзі!
Ти не руш їх, не розгонюй,
Бо вони мені дорогу
Показали із печери.
Хай вони добенкетують,
Хай наповнять свої вола,
А як ввечері, наївшись,
Полетять вони на гнізда,
Принеси миски для жиру,
Заготуй його на зиму”.
І просиділа Нокоміс
Аж до вечора над морем*
Ось і місяць — сонце ночі —
Загорівся над водою,
Ось уже й чайки крикливі,
Повечерявши, знялися,
Полетіли до далеких
Островів на Гітчі-Гюмі,
І крізь заграву червону
Довго їх мигтіли крила.
Спав спокійно Гаявата,
А Нокоміс терпеливо
За роботою сиділа,
В сяйві місяця сиділа
До зорі, аж доки стало
Червоніти синє небо.
А як сонце заступило
Білий місяць,— знов з далеких
Островів на Гітчі-Гюмі
Повернулась біла зграя
І на Міше-Наму впала.
Три доби отак по черзі
З трудівницею Нокоміс
З Нами жир чайки зривали.
А коли крізь голі ребра
Плюскотіти стали хвилі,
Понеслись чайки і зникли,
І одні кістки лишились
Над Великим Гітчі-Гюмі.
IX
«Пісня про Гайавату» ГАЯВАТА І ПЕРЛИСТЕ ПЕРО
Там, де ллється Гітчі-Гюмі,
Де шумить Велике Море,
Стала там стара Нокоміс
І до хмар на захід сонця,
До вечірніх, пурпурових,
Простягла сердито руку.
Гнівно сонце опускалось
І палило за собою
Небо полум’ям червоним,
Як степи отаман палить,
Коли ворог настигає.
Нагло місяць, сонце ночі,
Вилітає із-за хмари
І вдогін за ним женеться
По слідах його кривавих
В дикім полум’ї пожежі.
І на захід сонця руку
Простягаючи, Нокоміс
Говорила Гаяваті:
“Там живе ворожбит лютий,
Меджисогвон — Дух Багатства,
Той, кого Пером Перлистим
Називають всі народи;
Там до заходу самого
Смоляні озера ллються,
Там гадюки в трясовинах,
Як огонь, червоні в’ються,
Змії люті се— Кінебік!
Охоронці, вірні слуги
Відьмака і душогуба.
Він се вбив лукаво батька,
Коли з місяця на землю
Той спустивсь мене шукати
І розшукував усюди.
Се ворожий Меджисогвон
Посилає нам хвороби,
Посилає лихоманки,
Білим дихає туманом
І смертельним паруванням
Трясовин гнилих і вогких.
Лук візьми свій, Гаявато!
Гострих стріл візьми з собою.
Томагаук — Поггевогон,
Рукавиці — Мінджикевон,
І березову пірогу.
Жовтим жиром Міше-Нами
Боки їй намаж, щоб легше
Поплила вона по багнах;
І убий ти душогуба,
Злого ворога Нокоміс,
Злого ворога народу!”
І озброївсь, і зібрався
У дорогу Гаявата,
Зсунув він пірогу в воду
І, поплескавши рукою,
Проказав: “Вперед, пірого,
Друже вірний і коханий,
На озера чорні плиньмо!
До вогняних змій — Кінебік!”
Вдалечінь летить пірога,
І лунає над водою
Грізно пісня Гаявати.
А над ним Кіню могучий,
Бойовий орел могучий,
Ватаг птахів, з диким криком
Попід хмарами кружляє.
Швидко він і змій угледів,
Велетенських змій — Кінебік,
Що лежали на болоті,
Гнулись, корчились, ряхтіли,
В злотні овиди1 звивались
І, підводячись, повітря
1 — Ободи.
Гріли полум’ям-диханням,
Щоб ніхто іти не зваживсь
В Меджисогвона оселю.
Та відважний Гаявата
Прогримів до їх сердито:
“Геть з дороги, о Кінебік!
Геть з дороги Гаявати!”
А вони в зневазі лютій
Одказали Гаяваті:
“Відступися, Шогодайя!
Геть додому, до Нокоміс!”
І тоді підводе вгору
Гнівно лука Гаявата,
З пліч скидає гострі стріли
І стріляти починає.
Кожний звук стріли міцної —
Крик конання, стогін смерті,
Кожний свист стріли дзвінкої
Пісня смерті, перемоги!
У воді кривавій тяжко
Мертві змії колихались,
Гаявата ж поміж ними
Плив, кричав своїй пірозі:
“О, вперед, моя пірого,
Далі, далі, на озера!”
Потім взяв він жиру Нами
І помазав густо жиром
Боки човна, щоб плилося
Йому легше по болотах.
І до світу він самотньо
Плив по сонних водах моря,
По воді, густій і чорній,
Вкритій сизою корою
Із лілей гнилого листу,
Із гнилого очерету.
І похмуро, сонно, мертво
Перед ним вода блищала
В сяйві місяця блідого,
В сяйві вогників маленьких,
Що засвічують на багнах
Душі мертвих в час таємний,
В час журливий, в тихі ночі.
Сяйва місяця блідого
Напилось повітря тихе;
Навкруги лежали чорні
Тіні ночі по болотах,
А москіти Гаяваті
Бойову співали пісню;
Світляки крутились, грались,
Щоб його з дороги збити.
І в густій воді Дагінда
Підвелась, заворушилась,
Тихо жовтими очима
Подивилась на пірогу,
Заридала і пропала.
І рознісся в ту хвилину
Стоголосий свист навколо,
І Шух-шух-га десь далеко
З побережжя, з очерету
Прокричала довгим криком,
Що прибув нарешті лицар.
Так по сонних водах моря
Плив на Захід Гаявата,
Плив всю ніч, аж доки місяць
Повновидий не сховався,
А коли пригріло сонце,
Припекло промінням плечі,
Вгледів він перед собою
На шпилі Вігвам Перлистий,
Меджисогвона господу.
Знов тоді своїй пірозі
Він сказав: “Вперед, пірого!”
І крізь півники, лілеї
Урочисто, переможно
Понеслась вона по морю.
І на берег Гаявата
Вийшов, ніг не замочивши.
Зараз взяв він лук свій вірний,
Закріпив в піску, коліном
Посередині притиснув
І тугою тятивою
Запустив стрілу співучу,
Запустив в Вігвам Перлистий,
Мов послав гінця з листами,
З гордим викликом боротись:
“Ну, виходь на бій кривавий,
Гаявата вже чекає!”
Швидко вийшов Меджисогвон
Із Перлистого Вігваму,
Швидко вийшов він, могучий,
І високий, і плечистий,
Мовчазний, страшний, похмурий,
З голови до ніг у зброї,
І оздобами покритий,
В фарбах жовтих і червоних,
Наче ранок на світанні,
А на ньому мають пера
З крил широких, крил орлячих.
“А! Неначе… Гаявата?!” —
Він, всміхнувшись, згорда крикнув,
І, як грім, той крик рознісся.
“Відступися, Шогодайя!
Геть! Іди собі додому!
Геть до баби, до Нокоміс!
Бо уб’ю тебе на місці,
Як її старого батька!”
Не злякався Гаявата
І сказав йому спокійно:
“Не хвались! Чванливим словом
Не вразиш, як томагавком.
Діло — краще слів порожніх,
І гостріші глуму — стріли:
Ти робив би, а не чванивсь!”
І почався бій великий,
Бій невиданий під сонцем,
Він удосвіта почався
І смерком лише скінчився,
Бо даремно гострі стріли
Об перлистий панцир бились,
І нічого не зробили
Рукавиці — Мінджикевон —
З томагавком Гаявати.
Кришить скелі томагаук,
Кільця ж панциря міцного
Не розіб’є томагаук.
Наближався вечір літній,
Вже порвались рукавиці,
Розколовся томагаук,
Тільки три стріли лишилось…
І схилився Гаявата,
Тяжко змучений, побитий,
На свого тугого лука
Під столітньою сосною.
Сивий мох звисав із неї,
На пеньку гриби жовтіли,—
Обуття мерців скорботних.
Коли враз зелений дятел
Закричав до Гаявати:
“Цілься в тім’я, Гаявато!
Прямо в тім’я вдар стрілою,
В корінь довгих кіс удар ти,
Тільки там стріла застряне”.
В довгих перах, в халцедоні
Понеслась стріла співуча
У той мент, як Меджисогвон
Нахилився взяти камінь,
І впилася прямо в тім’я,
В корінь довгих кіс впилася.
І спіткнувся, захитався
Меджисогвон, наче буйвол;
Так, як буйвол серед лугу,
Що припав, укрився снігом.
А за першою стрілою
Полетіла раптом друга,
Швидше першої летіла,
Глибше першої вп’ялася,
І коліна душогуба
Очеретом затремтіли,
Затремтіли і зігнулись.
А остання понеслася
Легше всіх — і Меджисогвон,
Наче іскри, вгледів очі,
Вгледів іскри — очі смерті.
І почув він голос-поклик,
Голос Погока призивний,
І, підтятий, непритомно
Впав могучий Меджисогвон,
І не встав уже ніколи.
Зараз вдячний Гаявата
Взяв з піску у руку крові
І, з сосни позвавши дятла,
Тою кров’ю він покрасив
На голівці дятла гребінь
За його послугу в бої.
Так і досі Мема носить
На собі чубок червоний.
А на спомин перемоги
Над ворожбитом могучим
Він зірвав перлистий панцир
І без догляду покинув
На піску бережнім тіло.
І, поховане по пояс,
На піску воно лежало,
Головою впавши в воду.
А вгорі над тілом плавав
Бойовий орел могучий
І робив все менші кола,
І все нижче й нижче падав.
Із Перлистого Вігваму
Повиносив Гаявата
Разом з Вампумом всі скарби:
Хутра всі бобрів, бізонів,
Соболів і горностаїв,
Сайгаки і срібні стріли,
І низки найкращих перлів,—
І з піснями перемоги
Він поплив назад, щасливий.
Там, на березі, чекали
Вже давно його Нокоміс,
Чайбаябос, дужий Квазінд;
А народ зустрів героя
Співом, криками, танками:
“Слава, слава Гаяваті!
Переможений ворожбит,
І не встане більше, лютий!”
Дорогим лишивсь назавжди
Гаяваті дятел — Мема!
В честь його, на спомин бою
Він свою оздобив люльку
Меми чубиком червоним,
Гребінцем червоним Меми,
А ворожбита всі скарби
Поділив з своїм народом
Так, що всім досталось рівно.
«Пісня про Гайавату» СВАТАННЯ ГАЯВАТИ
Чоловік і жінка — наче
Лук з міцною тятивою.
Хоч вона його згинає,
Але все ж йому й покірна.
Хоч вона його і тягне,
Та сама з ним нерозлучна.
Так. Зосібна — безкорисні.
І про се мій Гаявата
Став частіш думки гадати,
То зітхати, то журитись,
То тривожно сподіватись.
Все частіше став він марить
Про красуню Міннегагу
З сторони Дакотів диких.
А Нокоміс обережна
Говорила Гаяваті:
“Не бери собі чужинку,
Не шукай по світу жінки:
Хоч дочка сусіда проста,
А як огнище в вігвамі,
А краса чужа чужинки —
Сяйво місячне, холодне,
Сяйво зоряне, далеке”.
Так Нокоміс говорила,
Та розумно Гаявата
Відповів їй: “О Нокоміс!
Любе огнище в вігвамі,
Та миліш зірки на небі,
Та миліш на небі місяць”.
А стара Нокоміс гостро
Одказала: “Нам не треба
Білих рук і ніг лінивих.
Приведи таку дружину,
Щоб з любов’ю працювала,
Щоб проворні мала руки
І ходить охочі ноги”.
Усміхнувся Гаявата
І сказав: “В землі Д а котів,
У старого стрілороба,
Єсть дочка, яка миліше
Всіх Дакотянок прекрасних,
Я візьму її, Нокоміс,
І вона тобі в роботі,
Як дочка, покірна буде,
Буде сяйвом зір далеких.
Теплим огнищем в вігвамі.
Сонцем нашого народу”.
Та своє таки казала
Обережна стара мати:
“Ти не вводь в мою оселю,
Сину мій, дочку Дакота.
Люті, дикі всі Дакоти!
Завжди ми б’ємося з ними,
І не скінчена ще свара,
Не загоїлись ще рани!”
Усміхнувшись, Гаявата
Відповів на се Нокоміс:
“Я тому і йду шукати
Молодої в край Дакотів,
Я того й піду, Нокоміс,
Щоб скінчити наші свари
І навік загоїть рани”.
І подався в край Дакотів,
В край красунь мій Гаявата
По дорозі, що вилася
По долинах, по пустелях,
По густих лісах зелених.
Що не крок — робив він милю
В дивовижних мокасинах,
Та думки летіли швидше,
І здавалось Гаяваті,
Що нема й кінця дорозі!
Коли се — він чує в лісі
Десь глухий, далекий гомін.
То гриміли-гомоніли
Водоспади Міннегаги.
І, радіючи, він крикнув:
“О, який се любий голос,
Що зове до себе в тиші!”
Між деревами, де грались
Світло й тіні, він угледів
Череду оленів чуйних.
“Ну, дивись!” — сказав він луку.
“Влучно бий!” — стрілі промовив.
І коли стріла співуча,
Як оса, вп’ялась в оленя,
Скинув він його на плечі
І пішов ще легше, швидше.
За роботою в вігвамі
Стрілороб сидів з дочкою,
З Міннегагою-дочкою.
Він точив на стріли яспис,
Халцедон точив блискучий,
А вона плела рогожки
І замислена сиділа.
Все про те, що буде з нею,
Тихо дівчина гадала,
Батько ж думав про минуле.
Батько згадував минуле,
Як він стрілами такими
Підбивав на смерть бізонів,
Забивав оленів, ланей,
Як у лет гусей влучав він
Над водою, над лугами.
Як сі стріли купували
Бойові загони в нього.
Ех! Нема тепер подібних,
Славних лицарів на світі!
Вояки бабами стали,
Язиками тільки плещуть!
Міннегага ж пригадала,
Як минулою весною
Раз зайшов до їх мисливець
Із землі Оджибуеїв.
Як сидів він у вігвамі,
Як пішов він і оглянувсь,
І на неї глянув потай.
Батько сам хвалив чужинця
За відважність і за розум.
Ох, та він чи прийде знову,
Чи згадає водоспади?
І в задумі Міннегага
Вдалечінь кудись дивилась,—
Не робилася робота.
Коли враз почувся шелест,
Наче хтось ішов у лісі…
І шумів. Пройшла хвилина,
І явився Гаявата,
Розрум’янений ходою
І з оленем за плечима.
Гострий погляд кинув батько
На непроханого гостя,
Так, пізнавши Гаявату,
Швидко встав він і привітно
Запросив ввійти в господу.
“Будь здоровий, Гаявато!” —
Так озвавсь старий до його.
Перед дівчиною скинув
Свою здобич Гаявата,
Положив свого оленя,
А вона, піднявши вії,
Одказала Гаяваті
І ласкаво, і привітно:
“Будь здоровий, Гаявато!”
Із оленячої шкури
Був у їх вігвам просторий,
Чисто прибраний і пишний,
І дакотськими богами
Розмальований мистецьки.
Не згинався Гаявата
Під високими дверима,
Ледве він торкнувсь запонок
Головою в чорних перах.
І, покинувши роботу,
Встала з місця Міннегага,
Щоб обідати подати
Та сходить по свіжу воду.
І в мисках усяку страву,
А в кірцях холодну воду
Подавала Міннегага.
Потім сіла і уважно
Стала слухати розмову,
А сама — ані словечка,
Ні словечка не сказала!
Мов крізь сон вона почула
Із розмови Гаявати
Про якусь стару Нокоміс,
Що виховувала гостя,
Про його коханих друзів,
Про достатки та розкоші
На землі Оджибусїв,
У долинах тихомирних.
“Після довгих літ розради,
Довгих літ боїв кривавих,
Тихо, любо стало в селах
Оджибусїв і Дакотів”.
Так докінчив Гаявата
І додав поволі тихо:
“Щоб зміцнити мир і спокій,
Закріпить навіки приязнь,
Ти віддай дочку за мене,
Ти пусти її зо мною
В сторону Оджибусїв”.
І схиливсь старий в задумі…
І раніше, ніж сказати,
Запалив він мовчки люльку,
Подививсь на Міннегагу,
Подививсь на гостя згорда
І сказав йому поважно:
“Се вже воля Міннегаги,—
Як сама вона захоче”.
Засоромилась красуня
І ще краща, ще миліша
Стала в соромі дівочім.
Сіла поруч Гаявати,
Нахилилась і озвалась,
Червоніючи, озвалась:
“Молодий! Піду з тобою!”
Так сказала Міннегага,
Так посватавсь Гаявата,
Взяв собі красуню жінку
З сторони Дакотів диких.
Із вігваму побіч неї
Він пішов в країну рідну
По лісах і по долинах.
Йшли вони рука за руку,
Залишаючи самотнім
Батька сивого в вігвамі,
Залишаючи потоки,
Водоспади Міннегаги,
Що їм здалека шуміли:
“На все добре, Гаявато!”
А старий, як попрощався,
Сів на сонці на порозі
За роботою своєю
І гадав: “Такі-то дочки!
Любиш, пестиш їх, шкодуєш,
А дождешся допомоги —
Зирк! — вже парубок приходить,
По селу блука чужинець,
Дзвінко грає на сопілці
Та з дівчатами воркує:
Де, мовляв, із вас найкраща,—
І сумуй, самотній батьку!”
Ой і весело ж ішлось їм
Через гори та долини,
Через гори, через кручі
Серед тиші лісової!
Швидко час минав в дорозі,
Хоч і тихо Гаявата
Йшов тепер для Міннегаги,
Боячись, щоб не стомилась.
На руках по кручах ніжно
Ніс він дівчину-красуню,
І здавалась легким пухом
Ся поклажа Гаяваті.
В нетрях лісу, під гілками
Прокладав для неї стежку,
Напинав намет їй на ніч,
Готував їй з листу ліжко
І запалював багаття
Із сухих соснових шишок.
Вітерці, що вічно бродять
По лісах і по долинах,
Шелестіли поруч з ними.
Зорі-очі вартували
Тихий сон їх в темні ночі.
Білка з дуба із-за гілки
Пильно стежила за ними,
А Вабассо, білий трусик,
Швидко вбік тікав із стежки
І, на задні лапки ставши,
Із нори дивився потай
І з цікавістю, і з жахом.
Ох і весело ж ішлось їм!
Щебетали і співали
їм пташки пісні про щастя;
Щебетав Овейса синій:
“Ти щасливий, Гаявато,
Поруч з жінкою такою!”
Щебетав, кричав Опечі:
“Ти щаслива, Міннегаго,
Поруч з мудрим чоловіком!”
Крізь гілля дерев зелених
Ясно сонце усміхалось
І казало їм: “О діти,
Злість — пітьма, любов же — світло.
Єсть в житті і те, і друге!
Ви любовію керуйте!”
Місяць з неба покотився,
Зазирнув в курінь, наповнив
Сутінь сяєвом таємним
І сказав їм: “Діти, діти!
Ніч — спокійна, день — турботний;
Жінка вік іде покірна
З чоловіком властолюбним,—
Май терпіння, Міннегаго!”
Так вони дійшли додому,
Так вернувся Гаявата
Із далекої дороги,
З сторони Дакотів диких,
З сторони жінок вродливих
З Міннегагою-красою.
І вона була в вігвамі
Його вогником вечірнім,
Сяйвом місяця ясного,
Світлим сонцем для народу.
XI
