ДРУГА РАТЬ МАРСІЛІЯ. ЗАГИБЕЛЬ ФРАНКІВ
112
Марсілій військо вів уздовж долини,
Зібрав тепер він величезну силу
І поділив її колон на двадцять.
Виблискують щити, шоломи й лати,
Оздоблені коштовностями й злотом.
Сім тисяч труб невірних кличуть в битву,
Страшне оте гудіння чути всюди.
Роланд сказав: “Мій брате Олів’єре!
Послав на смерть нас Ганелон зрадливий,
Та зраду приховати неможливо,
За неї Карл призначить люту кару.
Попереду тяжка, жахлива битва,
Не бачили такої споконвіку.
Я буду битись Дюрандалем звично,
А ви, мій друже, Альтеклером дійте.
В стількох краях мечі були із нами,
А скільки битв ми ними вигравали!
Пісень ганебних ми не заслужили!”
Аой!
113
Марсілій бачить, що всі вбиті маври,
Наказує сурмити в роги й труби
І другу рать він сам веде у наступ.
Попереду гарцює мавр Абім,
Багато зла і злочинів він скоїв,
Найбільший був негідник серед маврів.
Абім не вірив в сина Прісно діви.
Увесь був чорний, мов із печі сажа,
І цінував він більше віроломство,
Ніж золото Галісії всієї.
Ніхто не бачив, щоб Абім всміхнувся,
Хоробрістю шаленою прославивсь.
За те його й любив Марсілій здавна
І доручив нести свій стяг з Драконом.
Турпін Абіма здалеку помітив,
Таких людей він люто ненавидів.
І поскакав, щоб розпочати герць свій,
А сам собі таке говорить стиха:
“Адже цей мавр — великий задавака,
Таких я не люблю! Іще й поганець!
То краще згину тут, мов неборака,
Ніж цей негідник житиме на світі!”
Аой!
114
Почав архієпископ бій негайно.
Під ним скакун, відбитий у Гроссаля,
Царя, якого в Данії здолав сам.
Кінь був рухливий і шпаркий напрочуд,
Міцні копита гарні, струнконогий,
Широкі груди, збоку ж сухорлявий,
Могутня спина й круп округлий з блиском,
Високий, білохвостий, жовтогривий,
Маленькі вуха, голова руда вся.
Нема коня, який би з ним зрівнявся.
Турпін його пришпорив й на Абіма
Напав, а той щитом прикрився вміло…
На тім щиті блищали й променіли
Коштовні аметисти, діаманти,
Карбункули і, наче кров, рубіни,
І всі в облямуванні золотому.
Його емір Галафр отримав як дарунок
Від сатани поблизу Валь-Метаса.
Та щит той і динара був не вартий —
Удар розбив його на друзки, й наскрізь
Турпінів спис пройшов через все тіло,
И Абім злетів з коня. Сказали франки:
“От справжній лицар! От архієпископ!
Він гідно береже свій хрест священний!”
115
Аж бачать франки, що невірних сили
Ізнову схили пагорбів покрили,
І кличуть Олів’єра і Роланда,
І перів всіх, аби допомогли їм.
До вояків звернувсь архієпископ:
“Сеньйори, ви лихі думки облиште!
Молю я Богом, не тікайте з битви,
Аби пісень про нас не склали кривдних!
Бо краща смерть для нас — в бою загинуть!
Так, скоро всі ми помремо тут разом,
Не будуть нас серед живих лічити.
Але я клятвено вам присягаюсь:
Для всіх для вас одкриють брами Раю,
З святими будете в розкішнім гаї”.
Велика радість охопила франків,
Всі разом закричали: “Монжуа!”
Аой!
116
Був сарацин один із Сарагоси,
Володарем півміста він вважався
І звався Кліморін, і був безчесний.
Це він прийняв присягу Ганелона,
Подарував йому шолом з гранатом,
У губи цілував і клявся в дружбі.
“Я хочу, — похвалявся він, — зганьбити
Всю Францію й забрать корону Карла!”
Мавр на коні, що звався Барбамушем,
І мчав прудкіш, ніж ластівка чи сокіл.
Коня пришпорив і повіддя кинув,
І вдарив Енджельєра із Гасконі.
Не витримали щит й броня удару
І враз у тіло спис уп’явсь залізний,
А вістря гостре вийшло аж зі спини.
Удар страшний, барон упав вже мертвий.
І переможець крикнув: “Бийте франків!
Ламайте їхні лави, правовірні!”
У франків смуток: “Боже, він убитий!”
117
Звернувсь Роланд до Олів’єра гірко:
“Мій побратиме, Енджельєр загинув,
Немає вже відважного героя”.
Граф відповів: “Хай Бог мені поможе!”
Острогами він скакуна вдаряє
І з Альтеклером, вщент залитим кров’ю,
На мавра кинувсь, з розмаху рубає,
А потім вдруге… Кліморін конає,
І демони схопили душу грішну.
Убив граф також герцога Алфайна
Та голову зрубав у Ескабаби.
З сідла сімох він вибив арабітів,
Які навряд чи зможуть далі битись.
Роланд сказав: “Мій побратим у гніві,
Примусить шанувать себе та франків!
За ці удари Карл нас більше любить!”
І крикнув голосно: “Рубайте їх, барони!”
Аой!
118
Та от з’явивсь язичник Вальдабрун,
Марсілія він родич й вихователь,
Виводив кораблів чотири сотні,
Усяк моряк хотів з ним вийти в море.
Колись Єрусалим здобув обманом,
Пограбував святий храм Соломона
І перед олтарем вбив патріарха.
Прийняв він схвально зраду Ганелона,
І надарив мечем, багатством добрим.
Кінь Вальдабруна звався Грамімондом.
Острожить мавр коня, той мчить галопом,
Не наздогнав його б і яструб в полі.
І мавр ударив герцога Самсона.
В тріски розбивши щит й розкішні лати,
Встромив у тіло списа аж до стрічки
І вбитого вже викинув з сідла він.
Гукає: “Перемога наша близько!”
Шепочуть франки: “Жаль який! Був лицар!”
Аой!
119
Великий смуток охопив Роланда,
Коли побачив мертвого Самсона.
Погнав коня до Вальдабруна-мавра,
В руці тримав свій меч дорогоцінний.
Язичника з плеча ударив гнівно.
Шолом із золотом й камінням цінним
Він навпіл розрубав, і лати з тілом,
Прикрашене сріблом сідло чудове,
Хребет коню зламав страшним ударом.
Убив обох, кляніть чи вихваляйте.
Сказали маври: “Це удар жорстокий!”
Роланд у відповідь: “Не те, що ваші!
Пиха у вас одна і злість шалена!”
Аой!
120
Був серед маврів з Африки прибулий,
Поганця син Малькуда — Малькідант.
На сонці обладунок золотавий
Його виблискував найяскравіше,
Під ним скакун рухливий Сотпердют,
З яким змагатись неможливо в бігу.
Мавр вдарив Ансеїса в центр щита,
Пробив червоні й сині візерунки,
Пошматував міцний із криці панцир,
Загнав він вістря з ратищем у тіло.
І граф помер, його життя скінчилось.
Сказали франки: “Вмер герой! Нещастя!”
121
На полі бою мчить архієпископ,
В житті своєму не справляв він меси,
Та в битвах з ним ніхто не міг зрівнятись.
Сказав поганцю: “Бог тебе скарає!
Убив того, по кому серце плаче!”
Острожить він коня і мчить на мавра,
Б’є Малькіданта в щит толедський влучно
И так сильно, що звалився той вже трупом.
122
Примчав іще Грандоній, він нащадок
Каппадокійського царя Капеля.
За бистротою кінь його Марморій
Змагатись міг хоч із летючим птахом.
Кидає поводи, коня острожить
І налітає, й б’є Джеріна з люттю.
Страшний удар пробив і щит, і лати,
І до стрічок уп’явся спис у тіло,
А лицар, мертвий вже, впав коло скелі.
Слідом за цим Грандоній вбив Джер’єра,
Незмінного супутника Джеріна,
А потім і Гюйона, Берендж’єра,
Останнім став Австорій, герцог можний,
Володар був Валер’ї та Вівера.
І він сконав, язичники ж радіють.
А франки тихо: “Скільки наших вбито!”
123
Роланд тримає меч, залитий кров’ю,
Він добре чує плач скорботний франків,
Біль крає серце, ледь не розриває.
Він крикнув мавру: “Бог за зло карає!
За смерть соратників тобі помщуся!”
І враз пустив коня у чвал нестримний,
Хто ж переможе? От вони зійшлися.
124
Гран доній був сміливий і шляхетний,
У битвах йшов вперед безстрашно перший.
З Роландом він ніколи не стрічався,
І хоч того ніколи ще не бачив,
Але пізнав відразу: стан могутній,
Постава й рухи горді, погляд гострий.
І раптом мавр відчув, що налякався…
Хотів втекти — даремно, бо вже пізно:
Роланд його ударив так потужно,
Що розрубав з наносником шолом весь,
І ніс, і рот, і щелепи з зубами,
І панцир з тілом до сідла самого,
Оздобленого золотом і сріблом,
И розсік хребет Марморія глибоко.
Сконали раз і назавжди обидва!
Іспанські нехристі кричать скорботно,
А франки горді: “Б’є наш лицар добре!”
125
Швидкий предивний бій кипить і далі.
Несамовито, з люттю б’ються франки,
Боки рубають, спини й руки маврів,
І через лати входить меч у тіло.
Потоки крові заливають трави,
Кричать невірні: “Вже не хочем слави!
О Франціє, хай Магомет скарає
Тебе і весь твій рід безстрашний вкупі!”
Марсілія тепер всі кличуть разом:
“Спіши, надай нам допомогу, царю!”
126
Триває бій, несамовита січа,
А лати вояків брудні від крові.
О, скільки мук побачиш там відразу,
І скільки мертвих, ран страшних й кривавих,
Один обличчям впав, а той на спину.
Не в силах витримати натиск маври
І з цього пекла починають бігти.
Завзято переслідують їх франки.
Аой!
127
Звернувся тут Роланд до Олів’єра:
“Мій друже, з вами ми одної думки.
Архієпископ дуже смілий лицар,
Немає кращого під небом ясним.
Він спритно б’ється і мечем, і списом!”
Той відповів: “Що ж, йдем мерщій на поміч!”
І знову в бій помчали побратими.
Удари скрізь, триває люта січа.
Багато християн на полі вбитих!..
Видовище жахливе — бій нещадний,
Блищать мечі Роланда й Олів’єра,
Архієпископ списом б’є не гірше.
Записано у хроніках й рескриптах,
Що перебили тьму вони невірних.
“Чотири тисячі!” — так свідчить Джеста.
Чотири наступи відбили франки,
Та п’ятий, лихо, став для них згубливим,
Всі полягли вони у Ронсевалі.
В живих лишилось шістдесят героїв.
За їх життя заплатять дорого невірні.
Аой!
ОЛІФАНТ КЛИЧЕ
128
Роланд побачив — втрати величезні,
И звернувся він до друга Олів’єра:
“Мій друже, бережи вас Бог, повсюди
Ми бачимо сміливців — друзів мертвих;
Як плакатиме Франція-красуня,
Коли дізнається про смерть баронів.
Чому ж, королю любий, ви не з нами?
Мій брате Олів’єре, що зробити,
Щоб сповістити короля про скруту?”
Той відповів: “Не знаю, що робити,
Та краще смерть, аніж безчестя наше!”
Аой!
129
Сказав Роланд: “Я засурмлю у ріг вже,
І Карл, який виходить з гір, почує.
Я певен, він поверне військо зразу”.
А Олів’єр: “Великий буде сором
Для вас, а для батьків тяжка образа,
На все життя нестерпнеє безчестя.
Я радив вам — нічого не зробили!
Тепер вже я не дам своєї згоди.
Засурмите у ріг — то ви не лицар.
Адже залили вже ви кров’ю поле!”
Граф відповів: “Але ж я добре бився!”
Аой!
130
Сказав Роланд: “Жорстока наша битва,
Я засурмлю у ріг, нас Карл почує”.
А Олів’єр: “Не лицарська то справа!
Коли я радив, ви не дослухались,
Якщо б був Карл, не правили б ми тризну,
То не його провина — смерть героїв”.
І він продовжив: “Вам клянуся щиро,
На бороду свою: якщо побачу Альду,
Ніколи вам не спать в сестри обіймах!”
Аой!
131
Роланд спитав: “У чім причина гніву?”
У відповідь: “Ви винуватець всьому!
Розумна смілість — то не божевілля,
Обачність важливіша, ніж завзяття.
Згубила франків легковажність ваша!
Ніколи вже ми не послужим Карлу,
Послухали б мене, він був би з нами,
И напевно виграли б ми другу битву.
Марсілій був би вбитий чи в полоні.
Геройство ваше призвело до скрути,
І ви вже більше не підпора Карлу,
До Судного вже дня таких, як ви, не буде!
Ви помрете, а Франції — безчестя
І нашій дружбі край настав сьогодні.
До вечора обом нам не дожити!”
Аой!
132
Турпін, почувши їхню сварку зблизу,
Коня злотою шпорою стискає,
Впритул під’їхав і почав картати:
“Сеньйори, ви, Роланде, Олів’єре,
Ім’ям Господнім прошу не сваритись.
Що ж, Оліфант нас, звісно, не врятує,
Але було б все ж краще засурмити,
Щоб повернувсь король — заради помсти.
Хай не святкують перемогу маври!
Коли тут франки Карла з коней зійдуть,
Побачать нас, посічених і мертвих,
І в труни покладуть на спини мулів,
Оплачуть нас у горі та скорботі,
Всіх однесуть на цвинтар монастирський.
Нас не з’їдять тут пси, вовки чи вепрі”.
Роланд промовив: “Правду ви сказали!”
Аой!
133
Роланд приклав до вуст свій ріг славетний
І засурмив, зібравши усі сили.
За тридцять льє ті звуки було чутно,
Через вершини гір пішло відлуння.
Карл та його барони їх почули,
Король сказав: “Там наші люди б’ються!”
Та відповів тут Ганелон підступний:
“Скажи це інший хто, сміялись б з нього!”
Аой!
134
І знов, вкладаючи нелюдську силу,
Роланд сурмить у Оліфант потужно.
Багряна кров вже на вустах з’явилась,
З натуги тріснули на скроні жили.
І Оліфант свій звук розніс далеко.
Карл, що долав тіснину, чує знову,
Почули також Найм та інші франки.
Король сказав: “То плаче ріг Роланда!
Даремно не сурмив би, там вже битва!”
Та мовив Ганелон: “Яка там битва!
Старим ви стали, посивіли зовсім,
А розмовляєте, немов дитина.
Тож знаєте, Роланд пихатий надто,
І диво, що Господь його ще терпить!
Він Нобль здобув без вашого наказу,
Йому назустріч маври вийшли зразу
І битись почали з Роландом бравим.
Щоб не лишить слідів тієї битви,
Він наказав добряче луг промити.
Заради зайця просурмить день цілий.
Та й зараз з перами жартує, звісно,
И доводить, що в бою не має рівних.
Що ж стоїмо? Хутчіш рушаймо далі!
Земля Велика ще від нас неблизько!!”
Аой!
135
Вуста Роланда вже залиті кров’ю,
І коло лоба з скронь вона стікає.
Та він долає муки й сурмить знову…
Ці звуки Карл почув та інші франки.
Сказав король: “Як довго ріг рокоче!”
І герцог Найм додав: “Роланд у скруті!
Там бій кипить. А хто доводить інше,
Той зрадник, хоче обдурить усіх нас.
Мерщій до зброї! Клич нехай лунає!
На поміч поспішим дружинам нашим!
Ви чуєте, як ріг Роланда стогне!”
136
Король звелів заграти в звучні сурми.
Зійшло все військо франків з коней, кожний
Вдяга шолом і панцир, меч бере свій
І щит міцний, і довгий спис надійний
З стрічками різних кольорів. Сідають
На коней бойових усі барони,
Острожать їх впродовж шляху в міжгір’ї
І лицар лицарю одне говорить:
“Хоча б застать Роланда нам живим ще,
Тоді разом би ми повоювали!”
Даремні сподівання! Надто пізно!
137
Зоря настала, сонце вже яскраве.
Під променями зброя блискотіла,
їх відбивали панцирі, шоломи
І розмальовані щити в узорах,
Списи та хоругви у позолоті.
В страшному гніві Імператор їхав,
І кожний франк в печалі був глибокій.
Та не було такого, щоб не плакав,
Бо всі боялись за життя Роланда.
Король звелів схопити Ганелона,
Призначив варту з кухарів походу.
Покликав старшого із них, Безгона:
“Це зрадник, наглядай за ним пильніше,
Він запродав мене і наше військо!”
Безгон, почувши це, покликав сотню
Своїх товаришів і розповів все.
А кухарі схопили Ганелона,
Висмикували бороду та вуса,
Дав стусанів йому по кілька кожний,
Та били ще різками і кийками,
Навісили міцний ланцюг на шию
І, мов ведмедя, обв’язали спритно.
Як дрантя купу, кинули на шкапу
І вартували до приходу Карла.
Аой!
138
Вершини гір похмурі й грізні, доли
Глибокі й темні, в них стрімкі потоки!
Попереду й позаду війська сурми,
Здається, відповідь шлють Оліфанту.
А Імператор в гніві мчить донизу,
За ним всі франки у журбі та тузі,
І жодного немає, хто б не плакав
І Бога не просив спасти Роланда,
Щоб вийти вкупі з ним на поле бою,
Відважно кинутись на сарацинів.
Та що з того? Даремні ці благання,
Роланда їм уже не врятувати.
Аой!
139
У горі Карл Великий мчить донизу,
І борода весь панцир закриває.
Барони безперервно шпорять коней,
Понятий кожен справедливим гнівом.
їм прикро, що Роланд, їх вождь хоробрий,
Без них жорстоко з бусурманом б’ється,
Якщо поранять графа, хто ж спасеться?
О Боже! Шістдесят із ним лишилось!
Король не мав героїв сміливіших!
Аой!
БИТВА ТРИВАЄ
140
Роланд глядить на гори й доли дальні
І бачить: скрізь тіла загиблих франків!
Не витримав і заридав він гірко:
“О Боже правий! Порятуй їх душі!
Введи їх в Рай і дай спочити в мирі!
А ви, померлі лицарі прекрасні!
Служили ви мені так довго й вірно!
А скільки Карлу ви земель завоювали!
Та зберегти не зміг вас Імператор.
Французька земле, мій чудовий краю,
В пустелю обернешся ти безкрайню!
Загибель лицарів — моя провина,
Не зміг їх захистити й врятувати.
Спаси їх, Боже, правдою святою!
Мій брате Олів’єре, я з тобою!
Якщо мене не вб’ють, загину з туги.
А зараз, друже, знову в січу — битись!”
141
І граф Роланд вернувсь на поле бою.
І знов рубає Дюрандалем лицар.
Розсік надвоє Дюпюї Фальдрона,
І ще двадцять чотири маври впали.
Ніколи граф ще так не прагнув помсти!
І як тікав од зграї псів той олень,
Так від Роланда маври рятувались.
Сказав архієпископ: “Гарно б’ється!
Лише в бою випробується лицар.
Хто носить зброю й на коні гарцює,
Той в битві має буть могутнім й гордим,
Інакше чотирьох деньє не вартий.
Тоді у монастир іде хай краще
Ченцем, щоб все життя за нас молитись”.
Роланд же заклика: “Січіть нещадно!”
І знову франки кинулись у битву,
Та сили супротивників не рівні.
142
Не жде смільчак од ворога пощади,
Він бореться у битві до останку.
Так, мов леви, відважно бились франки.
Та мчить Марсілій, у бою завзятий,
На скакуні, якого звуть Ганьйоном.
Його острожить жорстко й б’є Бевона,
Володаря міст Бальни та Діжона.
Цар розбиває щит, трощить і панцир,
Спис в плоть ввійшов, і мертвим впав Бевон.
А потім цар убив Іворія з Івоном,
І після них Джерарда з Руссільйона.
Неподалік Роланд нестямно бився.
Він крикнув мавру: “Проклятий будь Богом!
Моїх поубивав жорстоко друзів!
Тепер за це сповна мені ти сплатиш
И дізнаєшся, чому так зветься меч мій!”
Граф підскакав, по-лицарськи ударив,
Вмить кисть правиці відрубав цареві.
Меч знову блиснув — голову русяву
Відсік його синочку Джурфалену.
Невірні закричали: “Магомете!
І всі боги! Допоможіть помститись!
Невтримних вояків король зоставив!
Скоріше згинуть, ніж залишать битву!”
А потім заволали: “Тож тікаймо!”
І всі сто тисяч враз порозбігались.
Даремно кликати — не повернути.
Аой!
143
Що ж далі? Адже цар Марсілій втік вже.
Халіф лишився — він цареві дядько,
Гармальї цар, Альферни й Карфагена,
А також проклятого краю ефіопів.
Його васали — чорношкіре плем’я,
В них величезний ніс, широкі вуха,
їх тисяч п’ятдесят та навіть більше.
Вони на конях, вигляд войовничий,
Над ними переможний клич лунає.
Роланд промовив: “Нас лишилось мало,
І вірна смерть витає за плечима.
Той зрадник, хто віддасть життя задаром!
Тож нищіть маврів гострими мечами,
Не на життя, на смерть ми маєм биться.
Коли примчить сеньйор наш Карл на поле,
Покараних в бою тут маврів знайде:
За франка — по п’ятнадцять душ невірних!
Карл нас благословлятиме за подвиг!”
Аой!
СМЕРТЬ ОЛІВ‘ЄРА
144
Коли Роланд побачив рід триклятий,
Чорніший за чорнило густотемне,
В якого зуби лиш яскраво-білі,
То граф сказав: “Я відчуваю серцем,
Я знаю — помремо сьогодні в битві.
Тому даю наказ вам, франки, — бийте!”
А Олів’єр: “Неслава боягузам!”
І з цим всі франки кинулися в січу.
145
Невірні бачать — франків дуже мало,
Тож з пихою й полегшенням зітхнули:
“А справи Карла кепські!” — гомоніли.
Халіф усівся на руду кобилу,
Штрикнув нещадно шпорами злотими
І вдарив ззаду Олів’єра в спину.
Пошматував він панцир аж до тіла,
І вістря списа вийшло через груди.
А потім мовив: “Мій удар смертельний!
Погано Карл зробив, тут вас лишивши.
Завдав нам лиха, та хвальби не буде!
І мій удар — то помста за всіх наших!”
146
Граф Олів’єр відчув удар смертельний,
В руці тримав булатний Альтеклер.
В шолом, покритий злотом, гостроверхий,
Халіфа він щосили вдарив. Впали
Оздоблення коштовне і прикраси,
А голову розтяв аж до зубів він.
Страшний удар, Халіф не зойкнув навіть.
І граф сказав: “Будь проклятий, невірний!
Так, безперечно, Карл мене оплаче!
Але ж ти сам не зможеш в ріднім краї
Жоні хвалитись чи якійсь там дамі,
Що взяв у Карла хоч динар єдиний,
Завдав нам збитку, чи мені, чи франкам!”
И почав Роланда кликати на поміч.
Аой!
147
Відчув тут Олів’єр смертельну рану,
Та знав — для помсти мало часу має,
І з люттю кинувся в жорстоку січу,
Від списів та щитів тріски летіли,
А з ними руки, голови і плечі,
Хто бачив ту розправу з ворогами,
Як маври падали, розтяті навпіл,
Запам’ята назавжди переможця,
І не забуде бойовий клич Карла,
Дзвінкий, гучний крик графа “Монжуа!”
А потім він Роланда зве до себе:
“Мій побратиме, підійдіть-но швидше,
От-от моя кончина, слід прощатись!”
Аой!
148
Роланд в обличчя Олів’єра глянув,
Воно знекровлене, бліде й мертвотне,
Струмить червона цівка крові з тіла
И важкими краплями спада на землю.
Роланд сказав: “О Боже! Яке лихо!
Геройство ваше вас згубило, друже!
Таких відважних світ іще не бачив!
О горе! Франціє-красуне, зараз
Від тебе йдуть васали, слуги вірні,
Лишаєшся одна, осиротіла,
Страшне відчує Імператор горе…”
І знепритомнів, впав коню на шию.
Аой!
149
Роланд в сідлі, оговтався він врешті,
А Олів’єр, поранений смертельно,
Втрачає кров, в очах його мутніє,
І вже не бачить ні здаля, ні зблизька,
Де побратим, а де заклятий ворог.
І раптом він зіткнувся із Роланд ом,
Та, друга не впізнавши, в шолом вдарив.
Розсік аж до наносника надвоє,
Не зачепивши ледве лоба графа.
Здивовано Роланд на нього глянув
І з ніжністю й теплом спитав у друга:
“Мій побратиме, вдарили навмисне?
Це ж я, Роланд, люблю усім вас серцем.
Ніколи не було між нами звади”.
“О друже, — каже той, — ваш голос чую,
Та вас не бачу. Присягаюсь Богом —
Невмисний мій удар, і я жалкую!”
Роланд сказав: “Він не пошкодив, брате,
Бог свідок, я простив удар ваш хибний!”
І друзі міцно й ніжно обнялися,
Простилися з любов’ю. Так розстались…
150
Граф Олів’єр відчув знемогу смертну.
Запали очі, розум помутився,
Нічого він не чує і не бачить,
Насилу спішився і ліг на землю,
Та раз за разом “Гріх тяжкий мій!” твердить.
З’єднав долоні рук, простяг до неба
І просить Бога, щоб послав до Раю.
Згадав і Карла, й Францію-красуню,
І друзів всіх, Роланда — найніжніше.
Зайшлось вже серце, голова схилилась,
І тіло випросталось нерухомо…
Так Олів’єр помер на полі брані.
І граф Роланд ридає невгамовно.
Не бачив світ сильнішої розпуки.
151
Роланд побачив — кращий друг впокоївсь,
Лежить ницьма, лицем уткнувся в землю.
Почав тужити граф над мертвим тілом:
“Мій друже!.. Ти себе згубив геройством.
Багато років був мені ти братом,
Один ми одному зла не робили.
Тепер ти мертвий — і життя немиле”.
По цих словах граф знепритомнів знову.
Хоча сидів в сідлі на Вельянтіфі,
Та він не впав, бо золоті стремена
Тримали ноги міцно, він усидів.
ОСТАННІЙ БІЙ
152
Як тільки граф Роланд прийшов до тями,
Опам’ятався і навколо глянув,
То враз збагнув: загибель неминуча.
Він втратив військо, вояки всі мертві,
Окрім Турпіна і Готьє де л’Ума.
Готьє спустився щойно з гір тутешніх,
Де з маврами в тяжких боях він бився.
Та весь його загін був перебитий,
А сам він мусив утікти в долину
И тепер гукав Роланда на підмогу:
“Шляхетний сіре! Де ти, відгукнися!
З тобою, графе, всякий страх зникає.
Це я, Готьє, що Маельгуд полонив,
Старого й сивого Дроона небіж.
З’єднала нас відвага войовнича,
Та зараз щит мій луснув, спис зламався,
І панцир пошматований дощенту,
А тіло скрізь поранене списами.
Помру, а ворогам не дамсь задаром!”
Слова Готьє Роланд почув здалека,
Пришпорив скакуна і мчить до нього.
Аой!
153
Засмучений й розгніваний Роланд
Знов у бою, він б’є нещадно маврів,
Убив відразу двадцять тих невірних,
Готьє іще шістьох, п’ятьох Турпін сам.
Язичники кричать: “Жахливі вбивці!
Дивіться, щоб вони не повтікали!
Той боягуз, хто з ними не стинеться,
Той зрадник, хто полишить бойовище!”
Аунають кличі бойові невірних,
З усіх боків на франків нападають.
Аой!
154
Роланд уславивсь як славетний воїн,
Готьє де л’Ум також чудовий лицар,
Турпін й собі досвідчений рубака,
І жоден з них товариша не кине.
У самій гущі січі б’ють невірних.
Було там десять сотень піших маврів
И кіннотників ще понад сорок тисяч.
Бояться всі наблизитись до франків,
Лиш засипають стрілами й списами,
Дротами, піками та гарпунами.
Загинув першим втомлений Готьє.
Турпіну з Реймса щит пробили наскрізь,
Шолом розбитий, в голові вже рана,
Розтрощений і панцир, у дірках весь,
І враз вп’ялись стріли чотири в тіло.
Вже впав скакун, під ним списом убитий,
І чорна мить — впав сам архієпископ.
Аой!
155
Турпін відчув, що неміч наростає —
Стріли чотири ще стирчали в тілі —
Та, мужній воїн, швидко сам підвівся,
Роланда бачить — й поквапом до графа.
Сказав йому: “Я ще не вбитий! Лицар
Поки живий, не припиняє битись!”
І, вихопивши меч, Альмас булатний,
Завдав він тисячу страшних ударів.
Пізніше скаже Карл — Турпін бив влучно:
Лежало там чотири сотні маврів,
Поранені, розсічені надвоє,
А хто й з відрубаною головою…
Про це є в Джесті запис достовірний:
На полі брані був святий Егідій,
В Ааонському монастирі все описав він.
А хто того не знає — просто неук.
156
Як справжній лицар б’ється граф Роланд.
Та спекота, піт заливає тіло,
Страшенно голова болить, всю ломить:
Коли сурмив у ріг, порвав всі жили.
Проте він хоче знать, чи прийде Карл,
Взяв Оліфант, але сурмить так слабо.
Король завмер, послухав, тихо каже:
“Сеньйори, нам цей звук віщує горе.
Сьогодні небіж мій, Роланд, загине.
По звуках рога чую — смерть вже близько.
Не гайте часу, скакунів острожте!
Заграйте гучно в усі сурми війська!”
І враз відповіли всі сорок тисяч,
Ауна пішла по горах і в долинах.
Почули маври, переполошились,
Здійнявся гомін: “Карл вже повернувся!”
157
А потім крик: “Він зовсім од нас близько!
Ми чули звук французьких труб тривожний.
Як прийде Карл, то не минути кари!
Роланд живий — війна почнеться знову,
Ми втратимо Іспанію, весь край наш!”
Із війська відібрали щонайкращих
Чотири сотні вояків в шоломах.
Смерть несучи, вони мчать на Роланда.
Що ж, є робота для меча героя.
Аой!
158
Коли Роланд побачив наступ вражий,
Відчув він силу, гордість і відвагу.
Поки живий, завзято буде битись.
Сів на коня, прудкого Вельянтіфа,
Ударив острогами золотими
І кинувсь в саму гущу сарацинів.
Слідом за ним з мечем архієпископ.
А маври закричали: “Всі рятуйтесь!
Король могутній повернувсь, тікайте!
Французькі сурми близько вже лунають!”
159
Ніколи граф Роланд не міг терпіти
Пихатих гордіїв, страхополохів
І зрадників, злостивих і негідних.
Сказав архієпископу Турпіну:
“Ви піший, сіре, на коні сиджу я,
Але залишусь з вами, вас не кину,
Поділимо і радості, і горе.
Ніколи й ні для кого вас не зраджу.
А за наскок віддячим бусурманам
І нагадаймо вдари Дюрандаля!”
Турпін: “До бою, хай тремтять невірні!
А прийде Карл, то він за нас помститься!”
160
Волають маври: “Горе нам, нещасним!
Для нас цей день став днем страшної згуби,
Ми втратили всіх перів і сеньйорів,
А Карл з великим військом повернувся.
Ми чуєм звук французьких сурем ясний,
Та поклик “Монжуа!” іще гучніший.
І граф Роланд подвоїв наче сили,
Ніхто його перебороть не зможе!
Ще спробуймо поцілить — і облишмо!”
Так і зробили. Враз дроти летючі
Посипались, списи і піки, стріли
Пошматували панцир, щит пробили,
Та жодне вістря шкіру не прошило.
А Вельянтіф отримав ран зо тридцять,
І врешті замертво він впав під графом.
Та сарацини врозтіч, а на полі
Зоставсь один Роланд. Один, самітній…
Аой!
161
Тікають маври до країв іспанських,
їх переповнює шалена злоба.
А граф Роланд не може гнатись слідом,
Бо втратив Вельянтіфа-скакуна він,
І мусить відтепер боротись піший.
Тож поспішив допомогти Турпіну.
Граф відстібнув реміння у шолома,
А потім зняв білястий легкий панцир,
Мечем розрізав одяг на Турпіні,
Клаптями з нього закриває рани,
А потім притулив до своїх грудей,
Поклав легенько на траву зелену
І лагідно сказав: “Шляхетний друже!
Дозвольте борг мені сплатить останній.
Всі друзі, що були нам любі, вбиті,
Та ми не можемо їх так лишити.
Піду на розшуки і всіх знайду я,
А потім поруч покладу любовно”.
Турпін сказав: “Ідіть і повертайтесь!
Хвалити Бога, поле бою наше!”
ПРОЩАННЯ РОЛАНДА З ДРУЗЯМИ
162
Роланд пішов. Поволі він обходить,
Обшукує і схили гір, і доли.
Знайшов Джеріна, з ним лежав Джер’єр,
А потім Берендж’єра і Отона,
Пізніше — Ансеїса і Самсона,
І сивого Джерарда з Руссільйона.
Усіх їх граф по черзі брав на руки
І ніс туди, де був архієпископ.
Там обережно клав їх коло нього.
Турпін не міг утримати ридання,
До неба руки зняв, благословив героїв
И сказав: “Дістали славу ви стражданням!
Спаси, о Боже, душі цих сміливців!
Відкрий для них ти вхід у Рай квітучий.
И на мене смерть чатує неминуча,
Вже не побачу короля ніколи!”
163
І знову йде Роланд, шукає в долах,
Побачив врешті тіло Олів’єра,
Притиснув друга він до серця міцно,
Приніс, поклав на щит його до інших.
Турпін небіжчика благословляє,
А біль і жалість серце їх стискає.
І каже граф Роланд: “Мій Олів’єре,
Ви графа син, достойного Реньєра,
Що марку мав аж до долин Рив’єри.
Та в жоднім краї лицаря не знайдеш,
За вас відважнішого, хто б так добре
В бою трощив щити, списи на тріски,
Вірнішого для друзів побратима
І ворога лютішого злочинству”.
164
Знов подививсь Роланд на мертвих перів,
На Олів’єра, друга дорогого,
И від жалю в серці знов заплакав гірко.
Обличчя в нього зовсім побіліло.
Біль став такий великий, що не встояв
І впав на землю зовсім непритомний.
Турпін сказав: “Як гірко граф сумує!”
165
Турпін побачив, що Роланд зомлілий,
І огорнув його сум превеликий.
Рукою Оліфант важкий намацав.
У Ронсевалі річка є бурхлива,
Пішов туди по воду для Роланда.
Іде, хитаючись, ледь тягне ноги,
Та сил немає вже, охляв він зовсім,
Багато крові втратив од поранень.
Та не спромігся подолать й арпана,
Як серце враз зайшлось, упав він навзнак,
І передсмертні муки почалися.
166
Коли Роланд нарешті опритомнів,
Підвівсь, хоча ще біль не вгамувався,
Він кинув бистрий погляд навкруг себе.
Побачив — недалеко від баронів,
На мураві лежить прелат шляхетний,
Архієпископ, Господа посланник.
Ще кається в гріхах, підводить очі,
До неба простяга покірно руки
І просить, щоб Господь дав місце в Раї.
Так вмер Турпін, васал і радник Карла.
Своїми подвигами й молитвами
Здобув він славу ворога невірних…
Хай Бог пошле йому благословення!
Аой!
167
Побачив на землі Роланд Турпіна:
Вивалюються нутрощі із тіла,
І на чоло височується мозок…
Прекрасні білі та могутні руки
Схрестив тоді Роланд йому на грудях,
Оплакав вголос смерть, як роблять рідні:
“Прелате! Благородний лицар франкський!
Благаю Небо вас прийнять до себе,
Бо краще Богу не служив ніхто з нас.
З часів Апостолів світ ще не бачив
Такого оборонця християнства,
Натхненного, пекучого пророка!
Хай Бог душі його пошле блаженство
И відкриє перед нею брами Раю!”
