«Цвіт папороті» читати, скачати. Польська народна казка

«Цвіт папороті» польська народна казка читати повністю та скачати текст казки, що знайомить з легендою про квітку папороті, котра зʼявляється на свято Івана Купала. Переклад – Олег Гнатюк

Казка «Цвіт папороті» скачати

Казка «Цвіт папороті» скачати fb2, pdf, epub. «Цвіт папороті» польська народна казка завантажуйте повністю і безкоштовно (щоб скачати, обирай і натискай на іконку потрібного формату):

*розшифрування, щоб зрозуміти який формат Вам підходить:

FB2 – легка структурована книга, ідеально для читання з мобільного;

EPUB – підходить для більшості рідерів, структурована книга;

PDF – відкривається будь-де, зручно для друку.

«Цвіт папороті» аудіокнига (повністю)

Казка «Цвіт папороті» читати повністю

Здавна люди розповідають, а найбільше — старенькі бабусі, які люблять згадувати давні легенди зимовими вечорами біля печі, що в ніч на Івана Купала, коли літня ніч найкоротша, у лісі розквітає папороть. Той, хто знайде її чарівну квітку, зірве й збереже, матиме щастя на все життя.

Та є одна складність: така ніч трапляється лише раз на рік і минає дуже швидко. До того ж у всьому лісі розквітає лише один кущ папороті. Росте він у такому глухому й потаємному місці, що дістатися туди майже неможливо.

Кажуть також, що шлях до чарівної квітки сповнений небезпек. На кожному кроці людину підстерігають дивні видіння й страхіття, які намагаються збити її з дороги та змусити повернути назад.

І ще кажуть, що знайти цвіт папороті може лише молода людина.

Колись у одному селі жив хлопець на ім’я Яцек. Односельці прозвали його допитливим, бо він завжди цікавився всім навколо, прислухався до розмов і прагнув дізнатися якомога більше. Найбільше його приваблювало те, що було важко здобути. Речі, які лежали просто під ногами, його не цікавили. Натомість усе, що вимагало зусиль, наполегливості й навіть ризику, захоплювало його найбільше.

Одного вечора хлопці сиділи біля багаття. Яцек вирізав ножем візерунок на палиці, бо хотів прикрасити її різьбленою собачою головою. Саме тоді до вогню підійшла стара Німчиха — мудра жінка, яка багато мандрувала світом і знала безліч історій. Вона почала розповідати про цвіт папороті та про неймовірне щастя, яке він приносить тому, хто його знайде.

Яцек слухав так уважно, що навіть упустив палицю й ледь не порізав собі палець.

Стара розповідала про чарівну квітку так переконливо, ніби бачила її на власні очі. Хоча, дивлячись на її зношений одяг, важко було повірити, що вона сама колись знайшла те щастя.

Коли розповідь закінчилася, Яцек подумав:

— Хай там що, а я знайду цю квітку. Обов’язково знайду. Якщо людина справді чогось прагне й не відступає від своєї мети, рано чи пізно вона досягне бажаного.

Він часто повторював ці слова, бо щиро в них вірив.

Неподалік від батьківської хати, що стояла на околиці села серед городу й поля, простягався великий ліс. Щороку в ніч на Івана Купала хлопці та дівчата збиралися там, розпалювали багаття, співали й веселилися.

Тож Яцек вирішив:

— Поки інші стрибатимуть через вогонь і розважатимуться, я вирушу шукати цвіт папороті. Не знайду цього року — спробую наступного. Не вийде тоді — піду ще через рік. І так шукатиму доти, доки не знайду його.

Кілька наступних місяців він жив лише цією думкою. Час тягнувся для нього неймовірно повільно.

Нарешті настав омріяний день. Коли почало сутеніти, молодь подалася до лісу й розпалила святкові багаття. А Яцек ретельно вмився, одягнув білу сорочку, нові постоли, шапку з павиним пером, підперезався червоним поясом і вирушив до лісу.

Ліс зустрів його темрявою та тишею. Над верхівками дерев розкинулося зоряне небо, але світла від тих зірок майже не було — вони сяяли високо над землею, ніби лише для себе.

Яцек добре знав ці місця, адже не раз бував тут удень. Але щойно він заглибився в хащі, сталося щось дивне: знайомі стежки зникли, а дерева немов змінилися до невпізнання.

Стовбури здавалися велетенськими й неприродно товстими. Повалені колоди виникали просто перед ним, перекриваючи шлях. Звідусіль виростали густі колючі зарості, яких раніше тут не було. Ноги жалили кропива й бур’яни.

Навколо панувала така темрява, що годі було щось розгледіти. І раптом у мороці почали спалахувати чиїсь очі. Вони світилися жовтим, зеленим, червоним і білим світлом, виринали то праворуч, то ліворуч, то вгорі, то просто під ногами.

Та Яцек не злякався.

Просуватися лісом було нелегко. Спершу Яцек натрапив на величезну колоду, яка перегородила йому шлях. Він довго дерся на неї, чіпляючись руками й ногами, а коли нарешті видерся нагору й почав спускатися, озирнувся та аж здивувався: колода стала зовсім маленькою, такою, що через неї можна було просто переступити.

Невдовзі перед ним виросла сосна — висока, ніби сягала самого неба, і товста, мов сторожова вежа. Яцек довго обходив її, шукаючи прохід, але раптом виявилося, що це лише тоненька паличка, яку можна зламати одним рухом руки. Далі дорогу перегородили густі колючі зарості. Здавалося, крізь них не пролізе навіть дрібний звір. Та хлопець не відступив: ламав гілля, розсовував кущі й зрештою таки пробився вперед.

За хащами на нього чекала нова перепона. Перед Яцеком розкинулося величезне болото. Земля під ногами одразу почала грузнути, а трясовина здавалася бездонною. Лише де-не-де над нею виступали купини. Хлопець почав перестрибувати з однієї на іншу, хоч вони ніби вислизали з-під ніг і тікали вбік. Та він уперто рухався вперед і нарешті дістався протилежного берега. Далі стало трохи легше, хоча за весь цей час Яцек так заплутався серед хащів, що вже не знав, у якому напрямку залишилося його село.

Раптом між деревами він побачив велетенський кущ папороті, товстий, мов старий дуб. На одному з нижніх листків сяяла квітка. Вона мала п’ять золотих пелюсток, а посередині виблискувало око, яке крутилося, мов млинове колесо, і наче насміхалося з нього. Серце Яцека шалено закалатало. Він простягнув руку — ще мить, і квітка була б його. Та саме тоді вдалині заспівав півень. Настав світанок. Квітка спалахнула востаннє й згасла.

У голові хлопця загуло, перед очима все попливло, ноги підкосилися, і він упав на землю. Прокинувся Яцек уже вдома. Він лежав на ліжку, а поруч сиділа мати. Вона плакала й розповідала, що люди знайшли його в лісі ледве живого та принесли додому.

Яцек одразу згадав усе, що сталося тієї ночі, але матері нічого не сказав. Йому було соромно зізнаватися у своїй невдачі. Лише подумав, що це ще не кінець. Наступного року настане така сама ніч, і він неодмінно спробує знову.

Увесь рік хлопець жив цією думкою. Він нікому не розповідав про свої наміри, щоб люди не насміхалися з нього. І ось нарешті знову настав день Івана Купала. Яцек умився, одягнув білу сорочку, нові постоли, підперезався червоним поясом і, щойно молодь побігла до купальських вогнищ, непомітно звернув до лісу.

Цього разу все було інакше. Він уже готувався продиратися крізь хащі та перестрибувати болото, але натомість опинився серед дивного кам’янистого поля. Рідкі сосни та дуби стояли далеко один від одного, а між ними тягнулися безкраї простори, зарослі мохом і папороттю. Дерева ніби віддалялися щоразу, коли Яцек наближався до них, а камені виростали просто з-під землі. Папороть росла всюди — велика й маленька, густа, мов килим, але жодної квітки ніде не було видно.

Йому здавалося, що він іде вже цілий рік. Дорога не закінчувалася, ноги наливалися втомою, але Яцек не повернув назад. Він ішов далі, покладаючись лише на свою впертість.

І раптом далеко попереду спалахнуло знайоме золоте світло. Там сяяла та сама квітка — п’ять золотих пелюсток і велике око, що безупинно оберталося. Яцек кинувся до неї, простягнув руку, але саме тієї миті заспівали півні. Настав світанок, і квітка зникла так само раптово, як і з’явилася.

Цього разу хлопець не знепритомнів. Він лише важко опустився на найближчий камінь і, тупнувши ногою, вперто промовив:

— До трьох разів спробую. Так просто я не здамся.

Незабаром його зморила втома. Яцек ліг на м’який мох між камінням і майже одразу заснув. І тоді йому наснилося, ніби перед ним знову стоїть та сама квітка. Її золоте око блимає, а сама вона тихо сміється.

— Ну що, досить? — запитала квітка. — І далі збираєшся за мною ганятися?

— Якщо я щось вирішив, то так і буде, — сердито відповів Яцек. — Це ще не кінець. Я все одно тебе знайду.

Одна з пелюсток витягнулася, наче язик, і ніби дражнила його. Потім видіння розтануло. Хлопець заснув міцним сном і прокинувся лише вранці на знайомій лісовій галявині неподалік села. І досі не міг зрозуміти, що було сном, а що сталося насправді.

Минув ще один рік. Яцек нікому не розповідав про свої пошуки, але думка про чарівну квітку не покидала його ні на день. Зрештою він вирішив спробувати востаннє. Коли настала найкоротша ніч року, хлопець знову одягнув білу сорочку, нові постоли й червоний пояс. Мати благала його не йти, та він вислизнув із дому й щодуху побіг до лісу.

Та цього разу ліс був зовсім звичайним. Усі стежки залишилися на своїх місцях, дерева стояли так само, як завжди, і ніщо не перегороджувало дороги. Лише квітучої папороті ніде не було видно. Яцек попрямував знайомою стежкою до заростей, де вона росла щороку, і почав уважно оглядати кущ за кущем.

На одних повзали черв’яки, інші були вкриті гусінню, ще інші зовсім засохли. Хлопець уже майже втратив надію й хотів повертатися додому, коли раптом біля самої землі помітив золотий вогник. Там ховалася квітка. П’ять золотих пелюсток оточували блискуче око. Яцек миттєво простягнув руку й схопив її. Долоню обпекло так, ніби він торкнувся розпеченого вугілля, але хлопець не розтиснув пальців.

Квітка почала рости просто в його руках. Її світло ставало дедалі яскравішим, аж сліпило очі. Яцек швидко сховав знахідку за пазуху, під саме серце. Тоді він почув тоненький голосок:

— Тепер я належу тобі. Віднині ти матимеш усе, чого забажаєш. Але пам’ятай: своїм щастям не можна буде поділитися ні з ким. Варто лише спробувати — і воно зникне.

Від радості у Яцека аж запаморочилося в голові. «То й що з того? — подумав він. — Головне, щоб мені самому вистачило щастя». У ту ж мить квітка притиснулася до його грудей, а її тонкі корінці обвили серце, ніби проросли в нього назавжди.

Весело наспівуючи, Яцек рушив додому. Стежка перед ним сяяла сріблястою стрічкою, дерева розступалися, кущі відхиляли гілки, а квіти схилялися до самої землі. Та хлопець майже не звертав на це уваги. Він ішов із високо піднятою головою й думав лише про те, чого б іще собі побажати. Найперше йому захотілося стати великим паном — мати розкішний палац, багато землі та цілу юрбу слуг.

І варто було цій думці промайнути в голові, як усе навколо змінилося. Яцек опинився на незнайомій галявині. Він глянув на себе й не повірив власним очам. На ньому був дорогий одяг із тонкого сукна, чоботи з золотими підківками, а на поясі сяяли коштовні камені. Поряд стояла розкішна карета, запряжена шістьма білими кіньми в оздобленій золотом упряжі. Біля неї чекали слуги. Один із них шанобливо вклонився, подав Яцекові руку й допоміг сісти до карети. За мить коні рушили з місця, і карета помчала вперед.

Яцек і сам не помітив, як карета домчала його до розкішного палацу. На широких сходах уже стояли слуги й покірно чекали на свого господаря. Та хоч людей навколо було багато, жодного знайомого обличчя він не побачив. Усі здавалися чужими, мовчазними й ніби трохи наляканими.

Зате сам палац вражав. Чого там тільки не було! Просторі зали сяяли золотом, стіни прикрашали дорогі тканини та картини, а меблі були оздоблені різьбленням і коштовним камінням. Яцек ходив кімнатами, заглядав у кожен закуток і не міг надивуватися багатству, яке раптом стало його власністю.

— От тепер я заживу! — задоволено вигукнув він.

Та після довгої дороги його зморила втома. Ледве Яцек ліг на м’які пухові перини й укрився легкою шовковою ковдрою, як одразу заснув.

Прокинувся він лише тоді, коли відчув сильний голод. Біля нього вже стояв стіл, заставлений найрізноманітнішими стравами. Варто було лише глянути на якусь наїдку, як її вже подавали просто перед ним. Спочатку Яцек куштував усе із захватом, але невдовзі зрозумів, що може отримати будь-що без жодних зусиль. І від цього навіть їжа перестала приносити радість.

Після обіду він вирушив до саду. Там росли дивовижні дерева з далеких країв: на одних гілках ще цвіли квіти, а на інших уже достигали плоди. З одного боку саду шуміло море, з другого темнів густий ліс, а посередині текла чиста річка.

Яцек довго блукав алеями й розглядав усі ці дива. Найбільше його дивувало те, що ніде не було видно ні рідного села, ні знайомого лісу, ні околиць, де він виріс. Не те щоб він сумував за ними — радше хотів зрозуміти, куди все це поділося.

Та невдовзі його оточили слуги. Вони постійно запитували, чого він бажає, приносили нові розваги, дарунки й ласощі. І Яцек швидко забув про село, про батьків і про все, що залишив позаду.

Наступного дня його повели до скарбниці. Там цілими пагорбами лежали золоті монети, срібло й коштовне каміння. Побачивши це багатство, Яцек мимоволі подумав: «От якби хоч трохи цього золота віддати батькові та матері. Купили б собі ще землі або худоби, жили б легше».

Але він одразу згадав слова чарівної квітки. Варто було поділитися своїм щастям — і воно зникло б назавжди.

«Навіщо мені про це думати? — сказав він собі. — У кожного свої руки й своя голова. Нехай кожен дбає про себе сам. Головне, щоб мені було добре».

І Яцек залишився сам серед розкошів, поступово звикаючи до життя, про яке колись навіть не смів мріяти.

Минав час. Він наказував будувати нові палаци, перебудовував сади на свій смак, купував найкращих коней, змінював їх на інших, ще дорожчих і красивіших. Його шафи ломилися від дорогого одягу, а скрині були повні золота й самоцвітів.

Та поступово все це почало набридати. Він мав усе, що тільки міг забажати, і тому вже не знав, чого хотіти далі. Навіть їжа втратила смак, адже він більше ніколи не відчував голоду. Найгірше було інше — Яцек не мав чим себе зайняти. Він не міг узяти до рук сокиру, працювати в полі чи поратися по господарству, як колись. Це не личило багатому панові. Тож він лише віддавав накази слугам, вигадував нові примхи й дедалі частіше нудився.

Минув рік. Потім другий. У нього було все, про що колись мріяв, але від того щастя залишилася лише порожнеча. Часом Яцекові здавалося, що й жити більше не хочеться.

Найбільше він сумував за рідним селом. Що частіше згадував батьків, то важче ставало на серці. Особливо боляче було думати про матір. Йому кортіло хоча б одним оком побачити, як вони живуть, чи здорові, чи не потребують допомоги.

Одного дня він не витримав. Сів до карети й наказав відвезти себе до батьківської хати.

Коні зірвалися з місця й понеслися так швидко, що все навколо злилося в одну сіру смугу. Незабаром карета зупинилася біля знайомого подвір’я.

У Яцека защеміло в грудях.

Здавалося, тут майже нічого не змінилося. Біля криниці стояв старий жолоб, на подвір’ї лежав той самий пеньок, на якому він колись рубав дрова. Скрипіли знайомі ворота, а солом’яний дах хатини поріс мохом ще більше, ніж раніше. Біля стіни все так само стояла стара драбина. Наче він поїхав звідси лише вчора.

Тільки все навколо постаріло й збідніло.

І ніде не було видно людей.

Нарешті двері відчинилися, і з хати вийшла зігнута літня жінка в потертій сорочці. Вона насторожено дивилася на розкішну карету, що зупинилася біля їхнього двору.

Яцек повільно вийшов назовні. Назустріч йому кинувся старий Бурек. Пес був худий, скуйовджений і зовсім не схожий на того веселого собаку, якого Яцек пам’ятав. Він голосно загавкав і навіть не впізнав колишнього господаря.

Серце хлопця болісно стиснулося.

Він підійшов до хати. На порозі стояла мати, спираючись на одвірок. Вона уважно дивилася на незнайомого пана в дорогому вбранні, але теж не впізнавала його.

— Матусю! — схвильовано вигукнув Яцек. — Це ж я… ваш Яцек!

Мати підняла на нього втомлені, почервонілі від сліз очі.

— Не жартуйте так, ясновельможний пане, — сумно відповіла жінка. — Мого Яцека вже давно немає серед живих. Якби він був живий, то невже за два роки жодного разу не дав би про себе знати? А якби мав таке багатство, як ви, то хіба дозволив би своїм батькам голодувати? Ні, мій Яцек мав добре серце. Він ніколи не погодився б на щастя, яким не можна поділитися з рідними.

Яцек відчув, як його обличчя спалахнуло від сорому. Кишені були повні золота, і він уже хотів дістати пригорщу монет та віддати матері. Але тієї ж миті його охопив страх. Він згадав слова чарівної квітки: варто лише поділитися своїм щастям — і воно зникне назавжди.

Тож Яцек стояв мовчки, опустивши голову. Тим часом біля хати почали збиратися родичі. На поріг вийшов батько. Серце хлопця стислося від болю й жалю. Та щойно він глянув на свою карету, на породистих коней і згадав про розкішний палац, як рішучість одразу згасла.

Не сказавши більше ні слова, Яцек розвернувся й пішов до карети. Лише старий Бурек люто гавкав йому вслід. Усю дорогу назад у вухах звучали материні слова про те, що справжнього щастя не матиме той, хто не здатен поділитися ним з іншими.

Повернувшись до палацу, Яцек наказав скликати гостей, накрити багаті столи, запросити музикантів і влаштувати велике свято. Та ні музика, ні розваги, ні розкіш не могли заглушити його тривоги. Минув рік, а важкий тягар так і лежав на серці, ніби камінь.

Зрештою він не витримав і знову вирушив до рідного села.

Все було майже так само, як і раніше: старий жолоб біля криниці, похилений дах, драбина біля стіни. Бурек, побачивши карету, знову загавкав, аж присідаючи від злості. Лише матері на подвір’ї не було.

На поріг вийшов молодший брат Яцека — Мацек. Худий хлопчина стояв босоніж, у самій сорочці.

— Де матуся? — запитав Яцек.

— Хворіють… лежать, — тихо відповів Мацек і заплакав.

— А батько?

— На цвинтар пішли…

Незважаючи на гавкіт Бурека, Яцек увійшов до хати. Усередині було темно й холодно. На лаві лежала мати. Вона тихо стогнала й ледве підвела голову, коли він підійшов ближче. Та навіть тепер не впізнала власного сина.

У Яцека защеміло серце. Біль був таким гострим, ніби його поранили ножем. Він знову потягнувся до кишені із золотом. Ще мить — і міг би висипати монети просто на лаву біля матері. Але рука раптом сама стиснулася в кулак. Страх повернувся з новою силою.

«Матері вже недовго лишилося, — подумав він. — А я ще молодий. Невже через це я маю втратити все своє щастя?»

І знову не наважився.

Яцек вибіг із хати, скочив до карети й помчав назад до палацу. Там він замкнувся у своїх покоях і вперше за довгі роки заплакав. Він намагався розважитися, відволіктися, забути про побачене, але ніщо не допомагало. День за днем його гризли докори сумління. Він худнув, втрачав сили, і з кожним місяцем його розкішне життя ставало дедалі нестерпнішим.

Минув ще рік.

Зрештою Яцек більше не зміг жити з цим тягарем. Він набив кишені золотом і вирушив до батьківського дому, твердо вирішивши цього разу допомогти рідним, хоч би що сталося.

Карета зупинилася біля знайомого подвір’я. Яцек кинувся до хати, але двері були підперті кілком. Він заглянув у вікно — всередині не було ні душі.

У цей момент поруч з’явився старий жебрак.

— Кого ви шукаєте, пане? — запитав він. — У цій хаті вже ніхто не живе. Усі померли — від голоду та хвороб.

Яцек зблід.

Світ навколо ніби похитнувся.

— Через мене… — прошепотів він. — Через мене вони всі загинули.

А потім голосно вигукнув:

— Якщо так, то нехай і я загину!

Ледве ці слова злетіли з його вуст, як земля під ногами затремтіла й розступилася. У ту ж мить вона поглинула і Яцека, і чарівний цвіт папороті, який відтоді ніхто більше не зміг знайти.

Так закінчилася історія хлопця, що здобув усе, про що мріяв, але втратив найважливіше. Бо справжнє щастя живе лише там, де ним можна поділитися з іншими.

Переклад: Олег Гнатюк