«Пісня про Роланда» читати повністю варто, щоб дізнитися про бій графа Роланда з сарацинами та боротьбу франків за батьківщину й християнську віру. Твір «Пісня про Роланда» за жанром відноситься до героїчний епос.
«Пісня про Роланда» читати повністю
Переклад Вадима та Нінелі Пащенків
1
Король наш Карл, Великий Імператор,
В Іспанії провоював сім років.
Весь край гірський він підкорив до моря
Фортеці непохитні впали швидко,
Ні міст, ні мурів не лишилось цілих.
Зосталась Сарагоса на горі лиш…
Там цар Марсілій, що не вірить в Бог
Шанує Аполліна й Магомета.
Та прийде час, і Бог його скарає.
Аой!
РАДА У МАРСІЛІЯ
2
Марсілій саме був у Сарагосі.
Пішов у сад під тінь дерев манливу.
І сів на трон лазурний; коло нього
Зібралося придворних тисяч двадцять.
До них звернувся з словом цар Марсілій:
“Біда прийшла в наш дім, сеньйори милі!
Правитель Франції-красуні Карл Великий
Прийшов наш край і нас завоювати.
Не маю вдосталь вояків могутніх,
Щоб дати відсіч ворогу лихому.
Порадьте ж ви, із маврів наймудріші,
Як врятуватись від ганьби та смерті?..”
Замислились невірні. Всюди тиша…
Озвався тільки Бланкандрін з Валь-Фонди.
3
Відомий Бланкандрін був серед маврів
Як мудрий чоловік, вояк відважний
І відданий царю порадник вправний.
“Відкиньте острах марний! — так сказав він, —
Присягу в дружбі й вірності ви дайте
Пихатому й погордливому Карлу.
Пішліть йому в дарунок псів мисливських,
Ведмедів, левів, сотень сім верблюдів
Та соколів із тисячу, а також
Із сріблом й злотом кілька сотень мулів
І з цінностями п’ятдесят возів ще,
Сплатити щоб військам своїм спромігся.
Аж надто довго розоряв він край наш,
Нехай тепер повернеться в свій Ахен.
Скажіть, що прийдете слідом відразу,
Аби у день святого Михаїла
В Христову віру перейти смиренно
И служити Карлу по добру й по честі.
А схоче він — залишим аманатів
І десять, двадцять — скільки зажадає,
Дамо дітей, дружин коханих наших.
На вірну смерть віддам я перший сина,
На чужині хай краще всі загинуть,
Ніж нам позбутись слави та маєтків
Або ж з торбиною піти по світу”.
Аой!
4
“Правицею, — продовжив, — присягаюсь,
І бородою, що на грудь спадає,
Побачите — відразу франки підуть
І у французькі землі повернуться,
А там домівки рідні їх приваблять.
Приїде Карл у свій собор Ахенський,
В день Михаїла літургію справить,
Та час мине, а з ним і строк хрещення —
Від нас же слова-вістоньки немає.
Жахливий Карл у гніві та безжальний.
Заручників чекає смерть нагальна.
Але вже краще їм голів позбутись,
Ніж нам згубить Іспанію чарівну
И терпіти злидні та страшні нещастя”.
“Хай буде так!” — кричить юрба невірних.
5
Марсілій вирішив зібрати раду.
Покликав Кларіна із Баласгета,
Естрамаріта, пера Евдропіна,
Прийшли і Бородань-Гарлан з Пріамом,
І Мачинер з Магеєм, рідним дядьком,
Також Джойнер, Мальб’єн Заморський
І Бланкандрін — десяток найхитріших.
Мету посольства цар їм розтлумачив:
“Сеньйори, тож негайно в путь до Карла,
Кордови стіни він піддав облозі.
Візьміть з собою кожний віть оливи
На знак смирення і покори серця.
Якщо замирите мене ви з Карлом,
Я в нагороду дам вам землі ленні
І срібла з золотом, добра досхочу!”
У відповідь: “Слова сеньйора слушні!”
Аой!
6
Закінчив цар Марсілій що нараду,
Віддав наказ васалам: “Йдіть негайно,
В руках несіть гілки оливи мирні
І королю мої слова промовте:
“Хай він простить, я Богом заклинаю,
Мене і маврів. Як скінчиться місяць,
Слідом прийду і тисячу баронів
И себе я передам в закон Христовий,
Служити вірно Карлу присягаюсь.
А схоче — то заручників зоставим!”
Промовив Бланкандрін: “Мир дуже гарний!;
Аой!
7
Звелів Марсілій десять білих мулів,
Що їх севільський цар послав в дарунок,
Вуздечками із золотом гнуздати,
Покласти сідла із срібла гнучкого.
Посланники на них всі посідали,
Тримає кожен гілочку оливи —
До Карла-короля попростували…
Від їх обману він не врятувався.
Аой!
ПОСОЛЬСТВО МАВРІВ
8
Великий Карл був радісний, веселий.
Кордова впала, вщент розбиті стіни,
На землю скинуті й фортечні башти…
Велику здобич вояки дістали,
Не зрахувать багатства, злота, срібла…
А в місті не лишилось сарацина,
Який не вбитий був чи не хрещений.
Величний Карл сидів в саду під тінню,
З ним граф Роланд і Олів’єр розумний,
Самсон вельможний з гордим Ансеїсом,
Джефрейт д’Анжу, прапороносець Карла,
Джерін з Джер’єром, нерозлучні друзі.
Крім них було ще вояків багато
Із Франції — всього п’ятнадцять тисяч.
На килимах шовкових влаштувались:
Там грають в кості, хто ж старіший віком
Чи розумніший — в шахи весь поринув.
А поруч юнаки меткі фехтують…
В тіні сосни, де зацвіта шипшина,
Сидить король у кріслі золотому,
Красуні —Франції правитель мудрий.
Вже сива голова, білобородий,
Осанка горда і велична врода,
Хто б не побачив, враз його пізнав би.
Посли ввійшли і Карла привітали,
Як вимагають честь того й закони.
9
Вклонився першим Бланкандрін й промовив:
“Хай береже тебе Господь Всевишній,
Пресвітлий Бог, якого ти шануєш!
Марсілій привітатись так велів нам:
Він розпитав знавців про віру вашу
И переконався — в ній лише спасіння!
Свої багатства він поділить з вами:
Відправить гончаків, ведмедів, левів,
Сімсот верблюдів, соколів мисливських,
Чотири сотні мулів з сріблом-злотом,
І з цінностями п’ятдесят возів ще,
Також бізанок щирозлотих безліч.
Тож з військом враз розрахуватись можна…
Вже надто довго ви у цьому краї,
До Франції час повертатись, в Ахен”.
Зняв вгору руки славний Імператор,
Чоло схилив, замислився глибоко.
Аой!
10
Наш Імператор довго думав думу,
Бо не любив квапливих рішень, скорих —
Такий його незмінний мудрий звичай.
Та врешті очі звів, з лицем суворим,
На посланця і відповів неспішно:
“Що ж, непогані обіцяєш речі,
Та цар Марсілій — ворог мій заклятий!
Я чув слова. А де ж тоді порука
Його запевненням?” “Додати хочу! —
Мавр відповів. — Заручників охоче
Дамо: п’ятнадцять або двадцять діток.
На смерть готовий сина я послати,
Найблагороднішого з них, гадаю!
Коли ж повернешся у стольний Ахен,
В день Михаїла, що від вод рятує,
Слідом, як обіцяв, мій цар прибуде,
В тих джерелах, що Бог колись надав вам,
Святу він прийме християнську віру”.
Карл відповів: “Він зможе ще спастися!”
Аой!
РАДА У КАРЛА ВЕЛИКОГО
11
Кінчався ясний день, вже вечоріло.
Посольських мулів Карл до ясел зразу ж
Звелів одвести. У саду затишнім
Він наказав поставити намет розкішний
І всіх послів до нього запросити,
Пажів дванадцять дав, щоб їм служити.
Посли проспали аж до сходу сонця.
Раніш за них прокинувсь Імператор,
Прослухав ранню службу, помолився.
Обрав затишне місце під сосною
І поскликав баронів на нараду,
Щоб справи не вершити без придворних.
Аой!
12
Замисливсь Імператор під сосною…
Барони всі зібрались на нараду:
Там був Одж’єр, Турпін-архієпископ,
Старий Річард з Анрі, своїм небожем,
І Ацелін, сміливий граф гасконський,
А з ним кузен Мілон, Тедбальт із Реймса.
Були там і Джер’єр з Джеріном, також
І граф Роланд з’явився, а з ним разом
Друг Олів’єр, шляхетний і відважний.
Зійшлось до тисячі мужів французьких,
Між ними й Ганелон, майбутній зрадник…
В недобрий час та рада відбулася.
Аой!
13
“Барони! — так звернувся Карл до франків. —
Марсілій вирядив до нас посольство.
Він обіцяє нам багатства незчисленні:
Надішле гончаків, ведмедів, левів,
Сімсот верблюдів, соколів мисливських
І сотні мулів з злотом сарацинським,
З коштовностями п’ятдесят возів ще.
Умова — нам до Франції вернутись.
А він, Марсілій, прийде сам до мене
І в Ахені спасе себе хрещенням,
А в ленний дар одержить володіння…
І все ж його думок таємних я не знаю…”
Відповіли барони: “Будьмо пильні!”
Аой!
14
Скінчив свою промову Імператор,
Роландові вона не до вподоби.
Підвівшися, він палко заперечив:
“Не можу я Марсілію повірить.
Сім довгих літ в Іспанії я б’юся.
Я підкорив вам Нобль разом з Комміблем,
Здобув Вальтерну, всю округу Піно,
Туделу й Балагер, іще Себілью.
Та сам Марсілій був завжди зрадливий.
Згадайте, надіслав п’ятнадцять маврів,
І кожний гілочку тримав оливи,
Словами тими ж нас вони дурили,
Порадились ви з франками відразу,
И вони ж підтримали вас, нерозумні,
Ви графів двох послали до поганця:
Один — Базан, а другий був Базилій…
їм голови відтяли близ Альтільї.
Я раджу: воювати слід із ними
І грізну рать вести на Сарагосу,
Облогу до взяття її тримайте,
Від помсти зраднику втекти не дайте!”
Аой!
15
Схилив чоло великий Імператор,
Куйовдить вуса, бороду рукою…
Не відповів ні слова він Роланду,
Мовчать й барони. Ганелон тут раптом
Підвівсь і Карлові сказав сміливо:
“Даремно вірите Ви божевільним,
Мені чи іншим. Слухається мудрий
Порад корисних. Цар Марсілій ладний
Кінчать війну і як васал покірний
Готовий в лен Іспанію прийнять, сумирний,
Як ми, вклонитися хресту Ісуса.
Хто ж радить відхилить заяву мирну,
Забув про смерть, яка на нас чекає.
Не слухайте порад, яких причина
Чванливість або гірше ще — безумство.
Володарю, керуйтесь власним глуздом!”
Аой!
ОБРАННЯ ПОСЛА ФРАНКІВ
16
Підвівся герцог Найм, він наймудріший,
Серед усіх придворних кращий радник,
І королю сказав: “Усі ми чули,
Що мовив Ганелон. Порада мудра!
її слід врахувати неодмінно!
Давно Марсілій зазнає поразок.
Захоплені його фортеці-замки,
А стіни їх балістами розбиті,
Вже спалені міста, війська побиті.
Тепер вже він у вас пощади просить,
Великий гріх нам більшого жадати.
До того ж цар заручників відрядить,
Давно вже слід війну скінчити довгу”.
І франки хором: “Герцог каже правду!”
Аой!
17
“Сеньйори, в путь кого ж, — спитав володар, —
Відправимо послом до Сарагоси?”
І Найм сказав: “Дозвольте, я поїду,
Аиш дайте ваші жезл і рукавицю”.
Промовив Карл: “Ви найцінніший радник.
І присягаюсь бородою з вусом,
Що не поїдете в дорогу дальню.
Тому сідайте, це монарша воля!”
18
“Кого ж послать? Скажіть мені, барони,
Нам до Марсілія у Сарагосу?”
Роланд підвівся: “Я давно готовий!”
“Не згодний з цим! — тут Олів’єр озвався, —
Занадто ви нестримані й гарячі.
Боюсь, посольство закінчиться лихом!
Поїду я, якщо король дозволить”.
А Карл промовив: “Помовчіть обидва!
Ніхто з вас до невірних не поїде.
Бо знов я присягаюсь бородою,
Що не назву послом нікого з перів”.
Сказав так Карл — запанувала тиша.
19
Та от поважно і Турпін із Реймса
Промовив: “Франків посилать не треба,
Вони воюють тут уже сім років
И доволі вже зазнали бід та горя.
Вручіть мені, сеньйоре, рукавицю,
Посольський жезл, поїду в Сарагосу
І висловлю цареві свою думку”.
Розгніваний король сказав сердито:
“Мовчіть, Турпіне, і на килим сядьте,
И ні пари з вуст, аж поки не спитав вас!”
Аой!
20
“Сеньйори! — Карл промовив, — тож самі ви
Того з моїх баронів оберіте,
Хто передасть послання в Сарагосу”.
Роланд озвавсь: “Хай Ганелон, вітчим мій!
Мудрішого барона ми не знайдем!”
Схвалили франки: “Справиться як слід він!”
Граф Ганелон наляканий був дуже,
У гніві скинув він куничу шубу,
Зоставсь на ньому лиш каптан шовковий.
Обличчя горде, променисті очі,
Могутня постать і широкі груди —
На нього задивилися присутні.
Роланду крикнув: “Звідки злість подібна?”
Відомо всім, безумцю, твій вітчим я,
На смерть мене ти шлеш до Сарагоси!
Якщо поможе Бог мені вернутись,
Тобі таку я помсту приготую,
Що до кінця життя ти не забудеш!”
Роланд всміхнувсь: “В тобі вирує гордість!
Всі знають, що погроз я не боюся,
Та посланцем повинен бути мудрий.
Якщо король накаже — сам поїду!”
21
Розлютувався Ганелон: “Поїдеш?
Ти не васал мені, я ж не сеньйор твій.
Готовий я дістатись Сарагоси
1 сповнити наказ суворий Карлів.
Я все зроблю, у разі ж небезпеки
Перетворю свій гнів великий в пекло!”
У відповідь Роланд лиш розсміявся.
Аой!
22
А Ганелон, почувши сміх Роланда,
Відчув страшну образу, біль у серці,
Що ледь не розірвалося від люті.
“Ненавиджу! — він скрикнув. — Через тебе
В краю чужім я маю смерть спіткати
Без каяття! Володарю могутній!
Готовий виконати ваш наказ негайно!
23
Що ж, маю я до Сарагоси їхать,
Хоч звідтіля ніхто ще не вертався.
Нагадую, що взяв сестру я вашу в жони
І в нас є син — красунь прегарний. Вірю,
Що Болдуїн мій буде лицар славний.
Я віддаю йому маєтки й землі.
Побачити його не доведеться!”
“Розніжились ви надто!” — Карл промовив, —
Хутчіш рушайте в путь, моє то слово!”
24
Король додав: “Наблизьтесь, Ганелоне,
Даю почесний жезл і рукавицю.
Ви чули: франки вас послом обрали”.
І мовив граф: “Роланд у всьому винний!
Віднині ворогом його заклятим
Вважатиму. І другу Олів’єру,
І вашим перам, що Роланда люблять,
Усім їм, сіре, я кидаю виклик!”
Король сказав: “Занадто ви гнівливі!
То не Роландів — мій наказ іти вам!”
“Піти — піду, та на загибель вірну,
Як той Базан і брат його Базилій”.
Аой!
25
Правицею подав Карл рукавицю,
Та Ганелон в думках ще був далеко,
И на землю рукавиця раптом впала.
“О, Боже правий! — франки закричали, —
Біду велику принесе посольство!”
Лиш буркнув граф: “Грядущий день покаже!”
26
“Тож відпустіть мене, — додав, — сеньйоре!
Якщо вже їхать, то не слід баритись”.
Карл відповів: “Христос і я з тобою!”
Благословив посла знаменням Божим,
Затим вручив своє послання й жезл він.
27
Граф Ганелон, прийшовши до намету,
Почав спорядження військове брати:
Узяв з усіх найкращі лати й зброю,
До ніг він кріпить золоті остроги,
Оперезавсь і меч Морглейс повісив.
На скакуна Ташбруна сів поважно,
Тримав присішки дядько його Гвінмер.
Всі лицарі прощалися з сльозами
І говорили: “Горе вам, бароне!
Адже давно на службі в короля ви,
І завжди були вояком взірцевим.
Хто вас послом поїхати примусив?
Вас навіть Карл не зміг під захист взяти.
А граф Роланд не врахував, напевне,
Що рід ваш є такий шляхетний, знатний?”
Просили потім: “Нас візьміть з собою”.
“Побійтесь Бога! — граф промовив, — ліпше
Помру один, аніж сміливців стільки!
Вертайтеся до Франції-красуні,
Мою дружину привітайте милу,
І пера Пінабела, побратима,
І Болдуїна, любого синочка,
Допоможіть йому, бо він сеньйор ваш”.
А сам почав свій шлях до Сарагоси.
Аой!
ЗРАДА ГАНЕЛОНА
28
Мчить Ганелон під кронами оливок
І скоро наздогнав посольство маврів —
Тут Бланкандрін шпаркий рух уповільнив.
Розпочалась розмова хитромудра.
Вів Бланкандрін: “Ваш Карл — великий воїн.
Він захопив Калабрію та Пулью,
До Англії доплив солоним морем
И Петру святому дань платити змусив.
Чому ж на наших землях нас тривожить?”
Відмовив Ганелон: “Така вже вдача,
Ніхто йому не може суперечить”.
Аой!
29
Знов Бланкандрін: “Які сміливі франки!
Та зло творять їх герцоги і графи,
Дають поради королю погані,
Згубити можуть і його, і інших”.
А граф: “Я вартих осуду не знаю,
Окрім Роланда — діждеться безчестя.
Король сидів учора вранці в тіні,
До нього небіж підійшов у латах.
Під Каркассоном взяв багату здобич,
В руці тримав він яблуко рум’яне.
“Це, сіре, Вам, — сказав він дядьку, —
Всіх королів дарую Вам корони”.
Оте зухвальство врешті його згубить,
Він з долею щодня недбало грає.
Якщо він вмре — в нас буде мир надійний”.
Аой!
30
Продовжив Бланкандрін: “Роланд жорстокий,
Завоювати всі народи прагне,
Щоб Карл владикував у всьому світі.
Де сили ті, що звершать його плани?”
“То раті франків, — Ганелон промовив, —
За ним завжди вони ідуть з любов’ю,
А він дає шовки їм, злото й срібло,
А також мулів й скакунів, і зброю,
І Карл бере, чого душа бажає.
Він завоює землі всі до Сходу!”
Аой!
31
Так їхали мавр знатний з Ганелоном
І врешті присяглись взаємним словом
Зробити все, щоб знищити Роланда.
Так їхали дорогами й шляхами,
Під тисом в Сарагосі злізли з коней.
Стояло крісло під сосною в тіні,
Покрите все александрійським шовком.
Сидів на ньому володар іспанський,
Навколо нього двадцять тисяч маврів,
І жоден не промовив ані слова,
Цікаво надто всім почуть новини.
Тут Ганелон ввійшов із Бланкандріном.
32
Тримаючи за руку Ганелона,
Мавр до царя Марсілія наблизивсь.
“Хай Магомет і Аполлін, — він мовив, —
Боронять нашого царя довіку!
Ми Карлові послання передали.
Король же до небес зняв тільки руки
І Господа прославив у молитві.
Послав до нас вельможного барона,
Один він з наймогутніших у франків.
Хай скаже, що привіз — чи мир, чи війни”.
Цар згодивсь: “Слухаймо посла від франків!”
Аой!
33
Промову Ганелон уже обдумав.
Почав він говорити вельми вміло,
Як той досвідчений трибун у спорах.
Звернувся до царя: “Господь спаси вас,
Пресвітлий Бог, благословенний й сущий!
Ось що звелів сказати Карл Великий:
Якщо ви приймете закон Христовий,
Він пів-Іспанії у лен віддасть вам.
Коли ж не згодні ви на цю угоду,
Вас візьмуть силою й ганебно, в путах,
В столицю нашу відвезуть, у Ахен,
І суд суворий вирок оголосить,
Ви в муках помрете, в ганьбі й безчесті”.
Почувши це, Марсілій аж здригнувся.
В руці тримав він спис золотогострий,
Хотів посла ним вбить — та хтось завадив.
Аой!
34
Спотворив гнів Марсілія обличчя,
Він потрясає гнівно своїм списом.
Те бачить Ганелон й за меч схопився,
На палець витягнув його із піхов
І вигукнув: “Мій мече яснобарвний!
Поки зі мною при дворі царя ти,
Ніколи вже не скаже Карл Великий,
Що в самоті на чужині я згинув!
За це багато з вас заплатять кров’ю!”
Язичники кричать: “Не треба бійки!”
35
Угамували найзнатніші з маврів
Свого царя, щоб знову сів на трон він.
Халіф сказав: “Вчинили ви погано,
Загрожуючи списом вбити франка.
Слід спершу вислухать його уважно”.
А Ганелон: “Переживу образу!
Проте все золото, що Бог послав нам,
І всі багатства вашої країни
Не змусять приховати слів напутніх,
Що передав мені король могутній
Для вас бо, вороже смертельний Карла!”
Тут граф свій плащ із соболів добірних,
Нашитих скрізь на шовк александрійський,
На землю кинув — Бланкандрін підняв враз,
Та граф меча тримав надалі міцно,
Його ефес стискав він щирозлотний.
Загомоніли маври: “От шляхетний лицар!”
Аой!
36
І знову Ганелон цареві каже
Наблизившись: “Ваш гнів даремний, сіре,
Бо Карл, володар Франції, вам радить
Прийняти віру у Христа правдиву
І пів-Іспанії у лен в дарунок,
А другу частку — небожу Роланду.
Чванливий, гордий буде ваш сусіда.
Якщо угода ця вам не підходить,
Карл прийде, Сарагосу всю обложить,
Вас візьмуть силоміць і добре зв’яжуть.
Вас одвезуть в його престольний Ахен,
Не посадовлять на парадних коней
Чи мулів, лошаків, щоб їхать верхи,
Вас кинуть на шкапину жалюгідну,
Судитимуть і одвезуть на плаху.
Ось те, що вам король звелів сказати”.
І він подав листа в правицю мавра.
37
Від люті аж почервонів Марсілій,
Зламав печатку, віск на землю кинув.
Листа він розгорнув і промовляє:
“Землі французької володар грізний
Нагадує про біль свій і образу
За двох послів, Базилія й Базана,
Що стратив я на пагорбах Альтільї.
Якщо життя я хочу врятувати,
Потрібно видать дядечка — Халіфа,
Інакше Карл нашле на мене кару”.
Скінчив Марсілій, син його озвався,
Звернувсь до батька: “Ганелон безумний,
Брехун і заслуговує на смерть він!
Віддай його, з ним швидко я покінчу!”
Це чує Ганелон, меча оголив
І притулився до сосни плечима.
УГОДА З МАРСІЛІЄМ
38
Прийшов до свого саду цар Марсілій,
Найродовитіші пішли з ним разом:
Вже посивілий Бланкандрін премудрий
Із принцем Джурфаленом, спадкоємцем,
Халіф — Марсілію і друг, і дядько.
Промовив Бланкандрін: “Покличте франка,
Він заприсягся нам допомагати”.
Марсілій відмовляє: “Хай заходить!”
Мавр Ганелона взяв за руку праву
И привів його у царський сад до трону.
Підготували там безчесну зраду.
Аой!
39
“Мій любий Ганелоне, — цар промовив, —
Не знаючи, поквапився я надто
І в гніві намагавсь вас списом вдарить.
Я соболями оплачу помилку,
їх вартість — п’ятсот ліврів золотими,
Тож за образу щедрий дам я викуп!”
І Ганелон: “Від цього не відмовлюсь:
А за добро хай Бог і вам віддячить!”
Аой!
40
Марсілій знов: “Повірте, Ганелоне,
Що від душі вас хочу полюбити.
Мені кортить про Карла більш почути.
Минула його сила, він старий вже,
Подейкують, йому давно за двісті.
Він стільки вже пройшов країв чужинних
І стільки відбивав щитом ударів!
Скількох царів перетворив на злиднів!
Коли ж нарешті втомиться од битв цих?”
Посол сказав: “Адже він зовсім інший!
Його хто бачив, скаже неодмінно,
Що Імператор франків — справжній лицар!
Не зможу я його хвалити й славить,
Бо вище він і слави, і похвал всіх!
Про справжню смілість Карла хто розкаже?
Бог дав завзятості йому без міри!
Загину, та не обману довіри!”
41
А мавр своє: “Дивуюся я Карлу.
Він вже старий і сивий, як я знаю,
Йому давно вже двісті літ чи більше.
Скількох він втрат зазнав в борні невтомній,
І від мечів й списів поранень скільки!
Скількох царів перетворив на злиднів!
Коли же він утомиться від битв цих?”
“Цьому не буть, поки живий племінник.
Він кращий лицар в піднебеснім світі,
Його друг Олів’єр не гірший в битві,
Дванадцять перів, фаворитів Карла,
І двадцять тисяч франків — ар’єргард весь.
Спокійний Карл, нікого не боїться!”
Аой!
42
Невірний знов: “Для нас велике диво,
Що Карл Великий, вже старий і сивий,
І, як я знаю, має двісті років.
Завоював мечем країн він безліч!
А скільки був поранений списами!
І переміг в боях стількох царів він!
Коли ж нарешті втомиться од битв цих?”
І граф: “Поки живий Роланд — ніколи!
Подібного барона Схід не бачив.
Його друг Олів’єр не менш відважний.
Дванадцять перів, що їх Карл так любить,
І їх дружина — двадцять тисяч франків.
Король спокійний, ворог не страшний їм!”
Аой!
43
“Мій любий Ганелоне, — цар відмовив, —
У світі кращої немає раті;
Я маю вже чотири сотні тисяч,
Щоб битися із Карлом, з його військом”.
Та заперечив граф: “Не зараз тільки,
Бо багатьох ви втратите невірних.
Облиште це безумство, будьте мудрі!
А Карлові скарбів пошліть ви стільки,
Щоб кожний з франків тільки здивувався.
Додайте ще заручників із двадцять.
Поверне Карл у Францію-красуню,
Позаду ж ар’єргард лишиться, мабуть,
З ним граф Роланд, племінник королівський
З відважним й мудрим Олів’єром разом.
Повірте, як помруть обидва графи,
Забуде Карл свою безмірну пиху
И навік бажання зникне з вами битись”.
Аой!
44
“Мій милий Ганелоне, — цар промовив, —
Та як зробити, щоб Роланд загинув?”
І Ганелон: “Охоче дам пораду!
Дійшовши до Сізерського проходу,
Король поставить ззаду ар’єргард свій.
Його очолять граф Роланд пихатий
І Олів’єр, йому Карл дуже вірить.
Нашліть на них сто тисяч іновірців,
Нехай вони зав’яжуть першу битву,
Поранять і повтомлюють тих франків.
Не криюсь, ваші майже всі загинуть.
Та зразу ж друга рать у бій полине,
З обох цих битв Роланд живим не вийде.
Блискучий подвиг звершить ваше військо!
І ви не знатимете більше воєн.
Аой!
45
Хто переможе в тім бою Роланда,
Залишить тіло Карла без правиці.
Кістьми поляже краща рать його там,
Вовік вже не збере він грізні сили,
Іспанія гараздуватиме у мирі!”
Почув те цар, цілує Ганелона,
А потім наказав скарби принести.
Аой!
46
Марсілій мовив: “Нащо всі слова ці?
Довір’я нам взаємне необхідне.
Пообіцяйте смерть близьку Роланда,
Заприсягніть: він буде в ар’єргарді.
І я — мій Магомет мені поможе —
На бій, якщо його знайду, покличу!”
А Ганелон: “Готовий присягнути!”
І на святині він меча Морглейса
Присягу дав і зраду так засвідчив.
Аой!
47
Священне крісло там стояло з кості.
Звелів на нього цар покласти книгу
З законом Магомета й Тервагана.
На ній і присягнув володар маврів:
“Якщо знайду Роланда в ар’єргарді,
То подолаю відчайдушний спротив.
Зроблю усе можливе, й він загине!”
А граф додав: “Щасти угоді нашій!”
Аой!
