СМЕРТЬ РОЛАНДА
168
Та й сам Роланд відчув: кончина близько,
Бо з вух у нього витікає мозок.
Він молить Господа за душі перів,
А Гавриїла-ангела — за себе.
І Оліфант, і Дюрандаль взяв звично,
Бо саме так вмирає лицар справжній, —
Зайшов углиб землі іспанських маврів
На відстань льоту стріл із арбалета.
Росли два дерева на пагорбі, а поруч
Чотири глиби височіли мармурові.
Роланд там впав на мураву зелену
І знепритомнів. Смерть була вже поруч.
169
Між гір крутих, серед дерев високих
Блищать чотири глиби мармурові.
Зомлілий граф лежить в траві шовковій.
За ним давно вже сарацин пильнує,
Посеред тіл валявсь, прикинувсь мертвим,
Замазав кров’ю тіло та обличчя;
Аж ось підвівсь на ноги, підбігає.
Він був красивий, мужній і кремезний,
Та повен люті і жаги до вбивства.
Схопив меча, Роланда пхнув ногою
І закричав: “Здолав небожа Карла!
А Дюрандаль візьму в краї арабські!”
Коли він так волав, граф опритомнів.
170
Роланд відчув — меча хтось забирає.
Отямився, розплющив очі й каже:
“Здається, злодію, ти не із наших!”
В руці тримав, як завжди, Оліфант.
В шолом ударив, вкритий злотом щирим,
Розбив його, а з ним розтяв і череп,
І очі геть полізли в мавра з лоба.
Той мертвий впав як стій до ніг Роланда.
А граф сказав: “Падлюко, ти зухвало
Присікатись до мене намірявся.
Будь-хто, почувши це, сказав би — дурень!
Жаль, ріг мій посередині аж тріснув,
Повипадали золото й каміння”.
171
Відчув Роланд — пітьма вкриває очі.
Підвівсь на ноги і стоїть насилу,
Сірішає знекровлене обличчя.
А перед ним лиш темно-сіра скеля.
Він десять раз мечем ударив гнівно,
Та сталь дзвенить, щербин немає навіть.
Сказав: “Допоможи, Свята Маріє!
О мій чудовий Дюрандале! Горе!
Ми маємо розстатись! Не загострю
Тебе я більше! Скільки битв позаду!
А скільки володінь завоювали,
І Карл — сивобородий їх володар.
Ти не служив ніколи боягузу —
Належав ти шляхетному барону,
Таких у вільній Франції не буде!”
172
І знов Роланд масив б’є мармуровий.
Сталь не розбити, не зігнуть — дзвенить лиш.
Побачив граф: не може меч зламати,
Оплакувати став його майбутнє:
“О Дюрандале! Ти ясний, блискучий!
Як ти палаєш барвами під сонцем!
Коли був Карл в долині Моріанській,
То ангела Господь послав до нього
З наказом меч віддати капітану.
З усіх мене обрав король шляхетний.
З тобою Мен і Пуату здобувши,
Я підкорив Анжуйський лен з Бретанню,
Узяв також Прованс і Аквітанію,
Нормандію, країну волелюбну,
А потім вже Романью і Ломбардію;
Скорив також баварців і всіх фландрів,
Здалися нам болгари і поляки,
Константинополь сам скорився Карлу,
Який тоді вже правив краєм саксів.
Валлійців підкорили й всю Ірландію,
І Англію, а потім і Шотландію…
Та скільки ще земель й держав взяли ми,
Що ними править Карл сивобородий!
Тому за тебе вболіваю дуже,
Нізащо не віддам невірним, друже.
О Господи, не дай безчестя франкам!”
173
Роланд все б’є ту брилу темно-сіру.
Вже вдарив безліч раз, та все даремно.
Сталь лиш дзвенить — ані щербин, ні тріщин,
Клинок зі свистом вгору підлітає.
Переконався граф: йому несила,
І знов оплакує меча він долю:
“О Дюрандале! Ти краса й святиня!
Ховаєш в золотій ти рукояті
Нетлінні мощі: зуб Петра й священну
Василія святого кров, волосся
Дениса пресвятого і уривок
З одежі Пріснодіви! Неможливо,
Щоб нехристі тобою володіли,
Аиш християнам ти служити маєш!
Тобою підкорив великі землі,
Якими править Карл сивобородий —
Могутнім став із ними він й багатим.
О Небо, меч не дай в безчесні руки!”
174
Роланд відчув, що смерть вже зовсім близько,
Вона іде від голови до серця.
У тінь сосни високої лягає
Він долілиць, в траву зелену й ніжну,
Підклав під себе меч і Оліфант свій,
Звернув обличчя до землі невірних.
Аби відразу стало зрозуміло
І Карлові, і лицарям-баронам,
Що він, Роланд, помер як переможець.
Відпущення гріхів у Бога просить
И до Неба рукавицю простягає.
Аой!
175
Граф розумів — життя його скінчилось…
На пагорбі лежить лицем до маврів,
Рукою в груди б’є слабкою мляво:
“О Боже, дай моїм гріхам прощення,
Великим і малим від дня появи
Мене на світ і до самої смерті”.
Знов простяга до Бога рукавицю:
Небесні ангели летять до нього.
Аой!
176
Роланд лежить зомлілий під сосною,
Лицем у бік країв іспанських дальніх.
Спливло багато спогадів яскравих:
Численні землі, всі мечем узяті,
Красуня-Франція, рідня привітна,
І Карл Великий, володар і вчитель…
Від згадок цих не стримав сліз небога,
Важких зітхань… Та не забув й про себе,
Бо визнає свій гріх, блага прощення в Бога:
“Отець небесний, ти брехні не знаєш!
Ти вивів з мертвих Аазаря святого,
Ти Даниїла спас від лютих левів,
Врятуй мене од мук, страждань посмертних
За ті гріхи, що їх в житті накоїв!”
Він простягнув до Бога рукавицю,
І Гавриїл прийняв її ласкаво…
Роланд, на груди голову схиливши,
Схрестивши руки, смерті ждав покірно.
І Бог послав до нього херувимів.
Злетіли з Неба Рафаїл-заступник
І Михаїл, потвор злих переможець,
І сам архангел Гавриїл святійший…
Віднесли душу графа в Райські кущі!
ПЛАЧ ФРАНКІВ І ПОЧАТОК ПОМСТИ
177
Роланд помер. Душа його на Небі.
Нарешті Карл прибув до Ронсевалю.
Усі стежки та тропи, всі доріжки,
Всі галяви, поляни і простори
Завалені тілами франків й маврів.
“Де ви, небоже милий? — Карл гукає. —
А де архієпископ? Олів’єр де?
Де ви, Джеріне, й друг Джер’єр ваш любий?
Де ви, Отон з сміливим Берендж’єром?
Івон з Іворієм, яких любив я?
Що сталося з гасконцем Енджельєром?
А з герцогом Самсоном, Ансеїсом?
І де старий Джерард із Руссільйона?
Де ви, мої дванадцять кращих перів?”
Та марно кликати. Навкруг лиш тиша.
“О Боже! — мовив Карл. — Тож недаремно
Передчував я лихо! Чом спізнився?”
Рве сиву бороду в жорстокім гніві,
Ридає гірко, з ним усі барони,
І двадцять тисяч падають зомлілі,
Найбільше ж тужить герцог Найм старезний.
178
І не було там лицаря, барона,
Який не лив би сліз гірких од жалю
За сином любим, братом чи небожем,
За друзями чи за васалом можним.
Багато з них попадали, обмерлі,
Один лиш герцог Найм тверезо мислив,
Розважливо до Карла він звернувся:
“Он, сіре, гляньте, у двох льє приблизно
Великий шлях, де курява, мов хмара,
Там раті йдуть поганців нечестивих.
Вперед! І помстимось за наше горе!”
“Як вже далеко! — каже Карл. — О Боже!
Честь поверни! Бо Франція-красуня
Свої вже втратила найкращі квіти!”
Він наказав Джебоїну з О доном,
Тедбальту з Реймса, графові Мілону:
“Пильнуйте поле бою, доли, гори,
А мертвих залишіть, як і лежали,
Щоб хижаки й леви їх не зжирали,
А джури й челядь щоб не обкрадали.
І взагалі ніхто хай не підходить
До дня, коли Бог дасть сюди вернутись”.
З пошаною відповіли барони:
“Наш любий Імператоре, все зробим!”
На варті тисяча бійців зосталась.
Аой!
179
Король звелів у сурми всі заграти,
Очолив сам, відважний, грізне військо.
Знайшли сліди іспанців франки швидко
І кинулись в погоню незабарно.
Коли король побачив, що вже вечір,
Зійшов він на лужку в траву зелену,
Простерся на землі, почав просити
У Бога, щоб затримав біг світила,
Аби тривав ще день, ніч скоротилась.
З’явився ангел, Карла покровитель
І передав високе повеління:
“Бог знає, Франції синів ти втратив!
Скачи-но, Карле, дня тобі достатньо,
Аби злочинному помститись роду!”
По цих словах король в сідло ускочив.
Аой!
180
Для Карла Бог явив велике чудо,
Бо сонце залишилося на місці.
Язичники тікають, франки слідом,
Невірних наздогнали в Валь-Тенебрі
І гнали, їх б’ючи, до Сарагоси.
Важкими вдарами вбивали маврів,
Позакривали всі шляхи-проходи.
Постала перед ними річка Ебро,
Глибока і бурхлива карколомно,
На ній нема човнів, шаланд, баркасів.
Богів невірні кличуть — Магомета
І Тервагана. Пострибали в воду.
Дарма. Що важча важча зброя — смерть вірніша.
Одних тягли на дно шолом і лати,
А інші захлиналися у вирах.
І маври напились водиці вдосталь,
Всі потонули в невимовних муках.
Кричали франки: “Це вам за Роланда!”
Аой!
181
Побачив Карл — язичники всі мертві,
Убитих сила, решта потонула.
(А лицарі багату здобич мали!)
Король шляхетний із коня зіскочив,
Став на коліна й помолився Богу.
Коли підвівсь, то сонце вже спустилось.
Він наказав: “Привал робіть, сеньйори!
У Ронсеваль вже пізно повертатись,
Та й коні виснажені й мруть од втоми.
Зніміть з них сідла, розгнуздайте швидко,
І пастися пустіть на свіжих луках”.
А франки кажуть: “Сіре, гарна думка!”
Аой!
182
Отаборилися доладно франки,
Розташувалися у чистім полі
І коней розсідлали дуже бистро.
З них познімали золоті вуздечки,
Пустили їх на луг в рясну травицю.
Подбавши, як годилося, про коней,
Потомлені французи враз поснули.
В цю ніч ніхто і не стояв на варті.
СНОВИДІННЯ КАРЛА
183
Ліг Імператор на лужку зеленім.
У головах встромив свій спис могутній,
Вдягнув чудовий панцир з візерунком,
Аишив й шолом свій з золотим малюнком —
В цю ніч він не хотів беззбройним бути.
Поклав Джойоз, безцінний меч свій, поруч,
Що тридцять барв мінив за день погожий.
Відомо всім про спис, яким Христос наш
Поранений був, до хреста прибитий.
Король здобув від того списа вістря
І вставив у держак меча зі злота.
На славу цього дива меч державний
З тих пір Джойозом люди називають.
А звідси “Монжуа!” походить франків,
Цей клич барони вже не забувають.
Ніхто йому не зміг чинити опір!
184
Яскравий повний місяць, світла нічка.
Король не спить, в сумні заглибивсь думи
Про любого Роланда, Олів’єра,
Про всіх дванадцять перів, франків мертвих,
Залитих кров’ю там, у Ронсевалі.
Не може стримать сліз, ридає гірко
І просить Бога, щоб прийняв їх душі.
Король втомився і від дум скорботних
Поволі в сон поринув благодатний.
В усіх кутках долини сплять французи.
А коні повалилися додолу,
Лиш деякі траву скубали лежма.
Біда навчить — так мудрі люди кажуть.
185
Тривожним сном спить змучений володар.
Бог вирядив до нього Гавриїла,
Тож цілу ніч над ним витав архангел,
Беріг сон Імператора надійно.
Господь у сні послав видіння Карлу,
Що сповіщало про велику битву.
Явив він Карлові лихі ознаки:
У небі хмарнім град, вітри і грози,
Нещадні бурі, урагани грізні,
Вогні і полум’я, що б’ють із неба,
І раптом все це рушиться на військо.
І вже списи палають ясенові,
Щити із застібками золотими,
І нищить зброю подих вогнедишний.
Шоломи й панцирі вогонь сплавляє,
Насунулось на франків лихо справжнє…
На них стрибають леопарди в плямах,
Вовки, а також барси і дракони,
Потвори з пекла, аспіди та змії,
Грифонів також понад тридцять тисяч.
І вся ця нечисть хоче зжерти франків.
Благають вояки: “Рятуй нас, Карле!”
Пойнятий горем мчить король на поміч,
Та раптом виникає перешкода:
Із лісу вийшов лев йому назустріч,
Жахливий лев, погордливий і грізний,
І він стрибнув на короля відразу,
Вони зчепились в боротьбі смертельній.
Ніхто не зна, як цей двобій скінчиться.
Спить міцно Карл і навіть не прокинувсь.
186
Та після цього сновидіння — інше.
У Франції Карл, в Ахені. Тримає
На ланцюзі подвійнім він ведмедя.
Ще тридцять вийшли із лісів арденнських,
До короля по-людськи промовляють:
“Великий Карле, нам його віддайте!
Немилосердно так тримати звіра!
Ми родича не кинемо у скруті!”
Але з палацу хорт тут вибігає
І зчеплюється з найсильнішим звіром
В траві зеленій, не злякався інших.
Король побачив зблизька справжню битву,
Та невідомо, хто ж в ній переможе.
Цей сон навіяв Карлу ангел Божий.
Тож міцно спав король наш аж до ранку!
ВІЙСЬКО БАЛІГАНТА
187
А цар Марсілій втік до Сарагоси.
От він зійшов з коня в тіні оливи,
Віддав своїм меча, шолом і панцир
Та, закривавлений, звалився ницьма.
У битві втратив він свою правицю.
І кров тече, цар знемага від рани.
А поруч з ним дружина — Брамімонда —
Кричить і плаче гірко без упину.
Придворних двадцять тисяч проклинають
Всіх франків, Карла, Францію-красуню.
Вони біжать до грота Аполліна,
Його картають і страшенно лають:
“Нікчемний боже! Нащо нас образив?
Чом кинув ти царя напризволяще?
Чом нас віддав ти франкам на поталу?”
У Бога відняли корону й скипетр,
Повісили за руки на колоні,
А потім скинули й топтали з люттю,
Кийками били, знищили дощенту.
У Тервагана зірвали карбункул,
А Магомета кинули до ями,
Його там свині й пси пошматували.
188
Марсілій врешті все ж прийшов до тями,
Звелів себе однести в зал склепистий,
Що фарбами прикрашений барвисто.
Над ним цариця Брамімонда плаче,
Волосся рве в нестямі й тузі лютій
І гомінко голосить: “Сарагосо,
Сьогодні в тебе відняли владику,
Який тобою правив справедливо.
Боги нас зрадили безчесно, підлі,
Ганебно повтікали з бойовища.
Емір себе запроданцем покаже,
Якщо не вийде в бій з пихатим плем’ям,
Що злигоднів і смерті не боїться.
А їх сивобородий Імператор —
Безумний у відвазі одчайдушній,
Від битви він ніколи не тікає.
“Хто подолати з нас такого може?”
189
Наш Імператор із могутнім військом
В Іспанії сім довгих років бився.
Фортеці, замки брав, міста численні.
Стривожив він Марсілія цим дуже.
Вже в перший рік той надіслав послання
До вавилонського еміра Баліганта
(Володар цей був сивий і старезний,
Старіший за Вергілія й Гомера)
З проханням стать на поміч Сарагосі.
Інакше, цар грозився, він зречеться
Усіх богів та ідолів невірних
И святій віддасться християнській вірі
Та й назавжди вже підкориться Карлу.
Жив Балігант далеко, забарився.
Зібрав із сорока держав він військо,
Великі кораблі — дромони, барки,
Галери, нефи — всі із такелажем.
В Александрії, у порту морському,
Розташував він флот свій величезний.
Аише у травні, на початку літа
Флотилія вся вирушила в море.
190
Так насувалося поганське військо!
На веслах й під вітрилом поспішають,
А на верхівках щогл, на реях всюди
Карбункулів і ліхтарів там безліч,
Що промінь кидають на гладкі води,
І в темну ніч стає дивнішим море.
Коли вже до Іспанії дістались,
Вогні флотилії осяяли весь берег.
Одержав звістку цю Марсілій швидко.
Аой!
191
Не гають часу полчища невірних.
їх кораблі уже в річкових водах,
Марбріз, Марбруз минули без зупинки,
Ввійшли у води Ебро, попливли всі
Супроти течії. Лиш ліхтарі на реях
Всю ніч освітлювали шлях яскраво!
А вдень вже підійшли до Сарагоси.
Аой!
192
Стояв погожий день, світило сонце.
Емір спустився з корабля неспішно,
Еспанеліт крокує з ним праворуч,
їх супроводжують князів сімнадцять,
Вельмож пихатих поруч не злічити.
У тіні лавра в мураві на лузі
Розісланий був килим білий, пишний,
На ньому крісло з кості дорогої.
На крісло всівся Балігант зухвало,
А всі стояли мовчки коло нього.
І Балігант промовив врешті слово:
“Послухайте, сеньйори благородні!
Віднині Карл, володар франків гордий
Не буде їсти, поки не дозволю!
В іспанські землі він прийшов з війною,
У Францію повернеться з ганьбою!
Поки живий, не дам йому спокою,
Підкориться мені чи буде мертвий!”
Правицею він вдарив по коліну.
193
Міцне еміра слово й непорушне,
І жоден смертний цей наказ не змінить —
Іти до Ахена, столиці Карла.
Князі перед володарем схилились.
Емір покликав двох баронів вірних,
Що звались Кларіфаном і Клар’єном.
Сказав: “Сини царя ви Мальтрайєна,
Ваш батько був послом моїм незмінним.
Тепер вже ви збирайтесь в Сарагосу
Від імені мого царю сказати,
Марсілію, що я прибув на поміч.
Зустріну франків — бій почну великий!
Гаптовану цю злотом рукавицю
Йому віддайте у його правицю.
І передайте жезл мій щирозлотий,
Хай прийде вшанувать мене і взяти
Свій лен. А я ж піду на Карла в Ахен.
Хай біля ніг моїх пощади просить
И Христового зречеться він закону,
Інакше з голови зірву корону!”
Невірні кажуть: “Сіре, правда ваша!”
194
Продовжив Балігант: “Отож на коней!
Я віддаю вам жезл і рукавицю!”
Відповіли: “Все зробим як належить!”
Пішли наметом, ось вже Сарагоса.
Минули десять брам, мости чотири
І вулицями клуса проскакали.
В горішнім місті посланці почули
Великий гомін в царському палаці.
Багато там зібралося невірних,
Від туги плачуть, люто проклинають
Богів — і Магомета, й Тервагана,
І Аполліна, що не помогли їм.
Кричали: “Горе нам! Боги підступні
Покинули нас у лиху годину!
Марсілій-цар не може воювати,
Бо без правиці він — Роланда мітка,
Загинув вчора Джурфален Білявий,
І вся Іспанія в полон потрапить!”
Зійшли посланці з коней біля ґанку.
195
Посли зійшли із сідел в тінь оливи,
їх коней маври взяли за вуздечки.
Тримаючи плащів широких поли,
Посланники по сходах піднялися
В покої царські, в залу зі склепінням,
Вклонилися цареві шанобливо:
“Хай Аполлін, наш всемогутній бог,
І також Терваган та Магомет всевладний
Дарують цьому дому всіх гараздів!”
Та Брамімонда мовила: “Дурниці!
Не варті ці боги ушанування,
Бо послужили кепсько в Ронсевалі.
Дозволили побити всіх баронів,
Царя Марсілія ж так захищали,
Що втратив він цілком свою правицю —
Відсік її Роланд непереможний.
Від франків маврам вже не врятуватись!
Яка ж то я нещасна жінка! Краще
Померти, щоб не бачити руїни!”
Аой!
196
Клар’єн сказав: “Не треба слів, царице!
Бо ми — посли еміра Баліганта.
Марсілію він обіцяє захист
І посилає жезл свій й рукавицю.
На Ебро тисячі чотири суден —
Дромонів і галер, і барків скорих,
А скільки нефів там — злічить не можна!
Емір багатий дуже і могутній.
У Франції наздожене він Карла
І схопить короля — живим чи мертвим”.
Відповіла цариця: “От зухвальство!
Та франків вам шукать не доведеться,
Вже сім років вони у нашім краї,
І годі з королем їх вам змагаться,
Він воїн справжній, не боїться смерті,
У порівнянні з ним царі — хлопчиська!
Здолать його не зможе жоден смертний!”
197
“Облиште спір! — тоді сказав Марсілій. —
Сеньйори, ви зі мною розмовляйте.
Ви бачите, помру я незабаром.
У мене ні дочки, ні спадкоємця.
Був син чудовий, вчора він убитий.
Скажіть еміру, хай сюди прибуде.
Він має всі права на трон іспанський,
Я все зроблю, чого не зажадає,
Аби він захистив мій край від франків.
А щодо Карла, дам хорошу раду,
І через місяць він його здолає.
Еміру ж дайте ключ від Сарагоси.
Хай вірить нам й назад не повертає!”
Посли відповіли: “От царське слово!”
Аой!
198
А цар продовжив: “Імператор франкський
Людей моїх побив й спустошив землі,
Міста мої пограбував і знищив.
В цю ніч він табором став понад Ебро —
Це звідсіля сім льє лише приблизно.
Скажіть еміру, щоб своє він військо
Привів і спішно готувавсь до битви”.
Цар передав і ключ від Сарагоси.
З пошаною посли вклонились мовчки
І в путь зворотну вирушили хутко.
199
І от посли на коней посідали
Та вмить помчали до міської брами.
Стурбовані, йдуть до еміра швидко,
Передають і ключ від Сарагоси.
А Балігант спитав: “Ну як там справи?
І де Марсілій? Я ж його покликав!”
Клар’єн сказав: “Поранений смертельно!
Карл повертавсь до Франції-красуні
І подолав учора всі проходи.
Залишив ар’єргард для охорони…
А з ним племінника Роланда, графа,
І Олів’єра, і ще десять перів,
Озброєний загін у двадцять тисяч.
Марсілій-цар почав із ними битву.
На полі бою з ним Роланд зустрівся
И мечем своїм, булатним Дюрандалем,
Правицю відрубав царю дощенту,
Убив Марсілієвого спадкоємця
І всіх баронів, що були з ним разом.
Не маючи вже сил чинити опір,
Марсілій втік, король за ним пігнався.
Тепер цар просить вас прийти на поміч
И передає під владу край іспанський”.
Замислився тут Балігант надовго.
Засумував і ледь не збожеволів.
Аой!
200
“Еміре любий наш! — Клар’єн промовив, —
Учора стався бій у Ронсевалі.
І граф Роланд, і Олів’єр там впали,
Звитяжні всі дванадцять перів, Карла
Улюбленців, і двадцять тисяч франків.
Та цар Марсілій втратив праву руку,
Король погнавсь за ним, помстивсь жорстоко,
Не залишивши вояка живого.
Всіх маврів вбив чи потопив у Ебро.
І там, на березі, став табір франків.
Від нас мала їх відділяє відстань,
І франкам відступати буде важко”.
Погордливо емір на нього глянув,
Слова Клар’єна повернули радість.
Підвівсь на ноги Балігант і крикнув:
“Рушаймо в путь! Острожте хутко коней!
Старезний Карл, мабуть, не схаменувся,
І пощастить його нам наздогнати.
Я за Марсілія помщусь сьогодні ж,
І головою сплатить Карл за руку!”
201
Із кораблів язичники спустились,
Сідають хто на коней, хто на мулів,
Клусують враз — такий наказ еміра.
А Балігант покликав Джемальфіна,
Близького друга, й каже: “Друже любий,
Бери все військо і керуй ним вправно!”
Сів на коня свого він вороного,
З собою взяв ще чотирьох придворних,
І вмить попрямував до Сарагоси.
Зійшов з сідла на мармурові плити,
Четвірка графів стремена тримала.
Іде по сходах, що ведуть до зали.
До нього підбігає Брамімонда,
Кричить: “Біда! Нещасна я до краю!
Ганьба мені, якщо сеньйор сконає!”
І падає. Емір її підводить,
Удвох, засмучені, ввійшли у залу.
Аой!
202
Побачив цар Марсілій Баліганта,
Покликав двох своїх придворних дужих:
“Зведіть мене і посадіть у крісло!”
Взяв лівою рукою рукавицю,
Говорить: “Сіре мій, це вам вручаю
На знак, що вам передаю всі землі,
І Сарагосу, всі мої багатства.
Я ж сам загинув, як моє все військо!”
На те емір: “Біль крає наше серце,
Але не можу тут я залишатись,
Бо ще повинен поквитатись з Карлом.
Та вашу рукавицю я приймаю!”
Не втримавсь і заплакав безутішно.
Спускається він сходами палацу,
Сідає на коня і мчить до війська.
І прибува раніше всіх загонів,
І раз у раз заклично галасує:
“Тікають франки! Не жалійте коней!”
Аой!
ПЛАЧ КАРЛА
203
Коли зоря послала перший промінь,
Прокинувся король, володар франків.
Посланник Божий, Гавриїл-архангел
Перехрестив могутнього монарха.
Король підвівся, скинув хутко зброю,
Так само піддані його зробили.
На коней посідали і помчали
Великим шляхом і широким долом,
Вертаючись до згубної місцини,
До поля битви в клятім Ронсевалі.
Аой!
204
До Ронсеваля франки враз дістались,
Король побачив вбитих і заплакав,
Звернувсь до вояків: “Кроки сповільніть,
А я вперед поїду полем ратним,
Бо хочу розшукати сам Роланда.
Одного дня на святі в місті Ахен
Всі лицарі боями похвалялись,
Хто і в яких бував, страшних і лютих.
Тоді почув присягу я Роланда:
Якщо колись на чужині загине,
То першим серед перів, вояків всіх,
Лежатиме лицем до ворогів він,
Своє життя скінчить як переможець”.
Король пройшов не далі льоту списа
І першим серед всіх піднявсь на пагорб.
205
Коли король пішов шукать небожа,
Побачив на лужку червоні квіти —
То кров була на них загиблих франків.
Розчулившись, володар знов заплакав.
Ось пагорб, тінь дерев двох. Карл побачив
Сліди на брилах від меча ударів
И племінника на мураві прим’ятій.
Пройняла знов скорбота безутішна
Карлову душу. Зсів з коня, підходить,
Руками графа міцно обіймає
І, горем сповнений, сам зомліває.
206
Отямивсь Імператор. Герцог Найм,
Джефрейт д’Анжу і брат його Тьєррі,
Граф Ацелін взяли тихенько Карла
І до сосни дбайливо притулили.
Король над тілом небожа горює,
Ридає, повен тугою, сумує:
“Хай Бог тебе простить, Роланде-друже!
Не бачив світ таких, як ти, героїв,
Щоб бились так і битви вигравали!
З тобою вмерли честь моя і слава!”
Карл знов не витримав і знепритомнів.
Аой!
207
До тями повернувсь король помалу.
Він на руках у чотирьох баронів.
Знов на Роланда із любов’ю глянув:
Міцний на вигляд, та лице безкровне,
Померкли очі: їх пітьма укрила.
І знову в тугу вдався Імператор:
“Хай Бог пошле твою шляхетну душу
У Рай квітучий зі святими, друже!
В Іспанію прийшов собі на горе!
Тепер день в день страждатиму без тебе…
Що ж, вичерпані мої міць і слава!
На кого, як раніше, я зіпруся?
Не стало друга справжнього під небом.
Ніхто з рідні не зможе замінити!”
Могутній Карл волосся рве в розпуці…
Сто тисяч франків пройнялися жалем,
І жодний з них не втримався від плачу.
Аой!
208
“Роланде, друже! Повернусь додому
В Лаоні буду, у своїх покоях,
З усіх країв прибудуть іноземці,
Спитають: “Де Роланд?Де славний лицар?”
Скажу: “Він у Іспанії загинув!”
Як правити без тебе, побратиме?
Не буде й дня без смутку, без жалоби”.
209
“Роланде, друже! Хлопче мій сердечний!
Коли знов буду в Ахені, в соборі,
Приходитимуть люди по новини.
Я розповім їм про сумні й жахливі.
Нема Роланда, що країв нам стільки
Мечем здобув. Тепер на нас угорці,
Болгари, сакси стануть зазіхати.
Повстануть Рим, і Пулья, і Палермо,
Та з Африки народи, з Каліферни.
І з кожним днем все більше буде скрути.
Хто поведе мої війська так вправно,
Як ти, Роланде, воїне звитяжний?
Красуне-Франціє! Пустелею ти стала!
Така страшна утрата — смерть не гірша!”
Рве сиву бороду король нещасний
І вириває кучері нестямно.
Сто тисяч франків разом з ним ридають.
210
“Хай Бог тебе простить, Роланде, друже!
Твою пошле хай душу в Рай блаженний!
Убивця твій зганьбив і честь вітчизни.
Яке нещастя! Сам волів би вмерти!
За мене помирають кращі з кращих.
Благаю, Боже, син Марії-діви:
Перш ніж дійду я до проходів Сізри,
Візьми мою ти грішну душу з тіла,
Для мене краще з друзями лежати,
Хай тіло поруч з ними поховають”.
Ридаючи, знов бороду рве сиву…
А герцог Найм: “Як гірко Карл сумує!”
Аой!
211
“Королю мій! — сказав Джефрейт Анжуйський, —
Тепер не час так страшно побиватись.
Звеліть шукати франків на всім полі,
Убитих маврами в запеклій битві.
Хай всі тіла знесуть, могили риють”.
Карл відповів: “То правда! Грайте в сурми!”
Аой!
212
Джефрейт д’Анжу в ріг засурмив свій гучно,
І за наказом Карла франки разом
Заходились шукати серед мертвих
Соратників і зносити докупи.
Було багато там єпископів, абатів,
Ченців, каноників, а ще й прелатів,
Які гріхи з загиблих познімали,
Дали відпущення в ім’я Господнє.
Над ними мірру й фіміам курили
І ладаном навколо тіл кадили,
А потім з почестями поховали.
Зробили, що могли. Там і лишили.
Аой!
213
Карл наказав Роланда не ховати,
Лишити й Олів’єра та Турпіна.
Ось перед ним простерті їхні трупи.
Зібрали їх серця в хустки шовкові
И поклали в саркофаги мармурові.
Тіла баронів бережно обмили
Настоєм з перцю і вином червоним,
Дбайливо в шкури з оленів зашили.
Король звелів Тедбальту з Джебоїном,
Мілону-графу і Одону: “Везти
На трьох візках шляхами обережно!”
Покрили їх тіла галацьким шовком.
Аой!
ГОТУВАННЯ ФРАНКІВ ДО БИТВИ
214
В зворотну путь зібрався Імператор,
Коли з’явився авангард ворожий.
Два вісника від нього відділились,
Ім’ям еміра битись викликають:
“Король пихатий, не втечеш од нас ти!
Емір наш Балігант тут зараз буде,
Арабські вояки не знають страху,
Твою сьогодні ж перевірим мужність!”
Аой!
За бороду Великий Карл схопився,
Згадавши біль утрати і нещастя…
На своє військо глянув гордовито,
Ясним могутнім голосом закликав:
“До зброї, франки! Хутко всі по конях!”
Аой!
215
Великий Карл готується до бою.
Важкий він панцир першим одягає,
Узяв шолом і пристібнув Джойоза,
Меча, який виблискує, мов сонце.
На шию він підвісив щит джиронський,
А в руку взяв надійний спис бландонський
І сів на відданого Тансендюра,
Коня, здобутого ще під Марсоном,
Коли убив з Нарбонни Мальпаліна.
Пускає поводи, коня острожить
І мчить перед рядами тисяч франків.
На поміч Бога зве й Петра із Рима.
Аой!
216
До Карла в полі лицарі зійшлися
Озброєні, їх понад сотні тисяч.
Військовий обладунок око тішить,
Баскі чудові коні, зброя сяє,
А на списах штандарти різнобарвні.
Вистрибують на коней легко й ловко,
А ворог з’явиться — прожогом в битву.
Побачив їх король й замилувався,
Покликав Джозерана із Провансу
І Найма-герцога, Ансельма із Майянса:
“Хто не повірить в силу цього війська?
Безумець той, хто зважиться з ним битись!
Якщо араби не втечуть самі у страсі,
То сплатять дорого за смерть Роланда!”
Промовив Найм: “На все є Божа воля!”
Аой!
217
Покликав Карл Рабеля, Гвінемана
І гучно наказав своїм васалам:
“Заступите Роланда й Олів’єра!
Тримайте Дюрандаля й Оліфанта.
Очолите ви військо в авангарді,
Даю вам вояків п’ятнадцять тисяч,
Бійців найбільш хоробрих і завзятих.
Слідом за вами піде стільки ж війська,
Його очолять Джебоїн з Лораном”.
Враз герцог Найм із графом Джозераном
Шикують вояків у дві колони.
Зустрінуть ворогів — почнеться сеча.
Аой!
218
За першими двома полками франків
Сформований був третій, трохи більший.
У нього увійшли баварці мужні,
Всього набралось їх зо двадцять тисяч,
Вони із тих, хто не тікає з бою.
Але нема миліших Карлу в світі,
Ніж франки — царств могутні переможці.
Очолив їх сміливий Одж’єр-Данець,
В бій поведе він лицарів достойних.
Аой!
219
Вже три полки завмерли перед Карлом.
Збирає герцог Найм тепер четвертий,
У ньому всі барони знатні й мужні,
Із Алеманії прийшли до Карла.
їх двадцять тисяч, з обладунком гарним,
Чудові коні, зброя, одяг пишний,
Скоріш загинуть, ніж залишать битву.
їх командир — безстрашний герцог Герман
Із Трації, помре, але не зрадить.
Аой!
220
Граф Джозеран разом із літнім Наймом
Створили вже і п’ятий полк з нормандців.
їх двадцять тисяч, вояків безстрашних;
Баскі в них коні та зразкова зброя,
Нехтують смерть та не тікають з бою.
Не бачив світ таких завзятих в січі.
їх поведе у бій старий і сивий Ричард,
Блискуче б’ється списом він разючим!
Аой!
221
А шостий полк складався із бретонців,
їх вже набралось понад сорок тисяч,
І мчать вони, як лицарі надійні.
Прямі списи, стрічки їх майоріють.
Едон, барон їх, ватажок, покликав
Тедбальта з Реймса, графа Нівелона,
І третього — маркіза ще О дона:
“Я довіряю вам. Ведіть дружини!”
Аой!
222
Тож Імператор шість колон вже має.
Тим часом герцог Найм складає сьому,
В якій барони з Пуату й Оверні.
Підрахували — їх тут сорок тисяч.
В них справні коні та відмінна зброя,
Тримаються окремо у лощинах.
Правицею їх Карл благословляє.
А поведуть полк Джозеран з Годсельмом.
Аой!
223
Невтомний Найм вже восьмий полк формує
З фламандців і баронів знатних Фризи.
Всі вершники, їх також сорок тисяч,
Ніхто ще їм не завдавав поразки.
Король звелів: “Це буде полк резерву!”
їх справжні лицарі очолять, мужні
Барон Рембо й з Галісії Аймон.
Аой!
224
Знов Найму Джозеран допомагає,
Шикують вже загін дев’ятий з-поміж
Сміливців лотаринзьких і бургундських.
Набралось понад п’ятдесят їх тисяч,
На конях, у шоломах та кольчугах,
З товстими та короткими списами.
Нехай тремтять араби войовничі,
Напасти зважаться — собі на горе!
Полк поведе Тьєррі — аргонський герцог.
Аой!
225
Останній полк, десятий, весь із франків.
Тут сотня тисяч кращих ратоборців.
Могутні і статечні, гордовиті.
їх голови і бороди вже сиві,
У панцирах або в подвійних латах,
Мечі у всіх французькі чи іспанські,
Зі знаками щити їх пречудові,
На коней посідали, рвуться в битву,
І “Монжуа!” гримить, Карл спереду, як завжди
Джефрейт д’Анжу тримає орифламу,
Цей стяг Петра святого звавсь “Романа”,
Тепер змінив він назву — “Монжуа!”
Аой!
226
З коня зійшов повільно Імператор
І простягнувся долілиць у трави.
Лице він обернув до сходу сонця,
В молитві просить Бога щиросердно:
“Небесний Отче, захисти нас в день цей,
Як врятував ти з черева Іону,
Коли кит-велетень його поглинув,
Так, як зберіг Ніневії царя ти,
Як врятував від муки Даниїла,
Якого кинули у рів з левами.
Трьох хлопчиків зберіг в огні пічному…
Не залишай нас у скрутну годину!
Благаю, дай мені помститись нині
За смерть небожа, любого Роланда!”
……………………………………………………..
І, помолившись, Карл зітхнув, підвівся,
Тоді перехрестивсь благочестиво
Та сів неспішно на коня баского,
Тримали стремено Найм з Джозераном.
Схопив король свій меч і спис сталевий,
Могутній стан і вигляд войовничий,
Обличчя сяє, впевненості повен,
Учвал пустив коня король відразу,
Ріжки сурмлять попереду і ззаду,
Та Оліфант з-поміж усіх гучніший.
Згадавши про Роланда, франки плачуть.
ГОТУВАННЯ АРАБІВ ДО БИТВИ
227
Був на коні славетний Карл Великий,
А сиву бороду спустив на лати.
Слідом за ним так роблять всі барони,
Тепер не важко розпізнати франків.
Вони долають гори, скелі-мури,
Глибокі урвища, яри похмурі.
Прокляті ті місця пройшли негожі,
Заглибились в іспанський край ворожий,
Отаборились в зелені долини.
Розвідники прийшли до Баліганта,
Один сирієць так йому доносить:
“Ми бачили погордливого Карла,
Надійних лицарів! Б’ють без помилки!
Готуйте зброю, незабаром битва!”
А Балігант: “Бій не лякає смілих!
Сурміть, щоб знали наші всі завчасно!”
228
По всьому війську бубни враз забили,
їм відгукнулись мушлі та фанфари,
Щоб спорядитись, маври з коней зсіли,
Спішить і сам емір підготуватись:
Він одягає панцир з візерунком,
Шолом крицевий з золотим малюнком,
На лівий бік підвісив меч булатний.
З пихи він вигадав йому і назву,
Почув-бо про Джойоз, меч славний Карлів,
И собі назвав меча свого Прецьйоз,
Відтоді так звучав клич бранний маврів.
“Прецьйоз!” — в бою застрашливо кричали.
Емір повісив щит міцний на шию,
З шипом із злота, з кришталем по краю,
Стібки прошиті золотавим шовком.
Тримав в руці він спис, що звав Мальтетом,
З великим ратищем, мов дрюк чималий,
Одне лиш вістря міг би мул понести.
Сів Балігант на скакуна. Стремено
Тримав Маркюль на прізвисько “Заморський”.
Емір в сідлі сидів красиво й міцно.
Тонкий у стегнах, з дужими ногами.
Могутні груди, стан немов відлитий,
На сильні плечі кучері спадали.
Він мав обличчя горде, погляд ясний,
І шкіру білу й ніжну, наче квітка.
Його відвагу у бою всі знали.
Якщо б не нехристь, був би справжній лицар!
Емір коня острожить аж до крові,
Враз розігнавсь й рівчак долає махом,
Завширшки з п’ятдесят у тому футів.
Невірні в крик: “Він захистить країну,
А кожен франк боїться з ним двобою,
Бо знає — не уникне покарання.
Безумний Карл, що звідси не втікає!”
Аой!
229
Емір і справді був на вигляд лицар,
Мав сиву бороду, мов квітка біла,
Чудово знав язичників закони,
А в битві ж був безстрашний і жорстокий.
І син Мальпрім також статечний лицар,
Успадкував страшну від предків силу.
Звернувсь до батька: “їдьмо все ж поволі,
Можливо, десь побачу Карла в полі”.
Той відповів: “Побачиш — справжній витязь!
Про нього в джестах пишуть шанобливо.
Та небожа свого Роланда втратив,
Тому не зможе нам протистояти!”
Аой!
230
“Мій любий сину! — Балігант промовив, —
Немає вже відважного Роланда,
Та Олів’єра, гордого сміливця,
Всі пери полягли, любимці Карла,
І з ними двадцять тисяч франків бравих.
За інших не даю і рукавиці!
Що ж, Імператор, звісно, повернувся,
Як доповів розвідник мій, сирієць.
Карл сформував полків великих десять.
Смільчак великий, в Оліфант хто грає,
І мужні сурмачі відповідають.
Вони очолюють війська могутні,
За ними йдуть п’ятнадцать тисяч франків,
Це юнаки, Карл зве їх “діточками”.
А там, числом не менше, йдуть колони
Досвідчених рубак, ці б’ються з люттю”.
І знов Мальпрім: “Дозволь, піду я першим!”
Аой!
231
“Мій любий синку! — Балігант промовив, —
Тобі на битву йти даю свій дозвіл.
Тож не барись і вирушай до франків.
Візьми царя із Персії Торлея,
І Дапаморта, лютичів владику.
Як посоромиш Карлову пиху ти,
Отримаєш велику частку царства —
Весь Черіант і аж до Валь-Маркіза!”
Син відповів: “Я вдячний щиросердно!”
Вперед пішов, прийняв він дар еміра.
А то було колись Флорита царство.
Мальпрім його ніколи не побачить,
Володарем не стане повноправним.
232
Ось перед військом Балігант гарцює.
За ним і син, усіх вражає зростом.
Торлей і Дапаморт зробили справу,
Рать грізну з тридцяти колон зібрали,
І вояків у них силенна сила,
В найменшій із колон — півсотні тисяч.
Бійці із Бутентроту першу склали,
Були у другій мілцни з головами,
Мов гарбузи, а вздовж всієї спини,
Немов у вепрів диких, в них щетина.
У третьому були нубійці й блоси,
В четвертому полку — брюни й славонці,
А п’ятий сформували з сербів й сорбів.
І шостий полк — вірмени й маври чорні,
А сьомий — вояки із Єрихона.
І восьмий — негри, а дев’ятий — гроси,
Десятий полк — з жорстокої Баліди,
Що всім несе лише нещастя й біди.
Аой!
Поклявсь емір усім, чим тільки можна,
Своєю честю й тілом Магомета:
“Здолаю Карла, він шукає битви!
Якщо відмовиться, то вже ніколи,
Клянусь, він не носитиме корони!”
233
Слідом іще колон створили десять.
Весь перший полк — з огидних хананеїв,
Прийшли з земель далеких Валь-Фюїта,
А другий — з турків бравих, третій — з персів,
Четвертий — з печенігів й також персів.
Складався п’ятий з сольтрів та аварів,
І шостий — з угличів та ормалеїв,
А люди з плем’я Самуїла — в сьомім,
І далі йшли і прусси, і словенці.
В десятому — з Пустелі окціанці,
Поганський цей народ не вірить в Бога,
Злочиннішого світ іще не бачив!
їм не потрібні панцирі й шоломи,
Бо шкіру, як залізо міцну, мають.
В бою вони підступні і безстрашні.
Аой!
234
Емір ще сформував полків десяток.
З них перший склали велетні Мальпрузи,
А другий — гуни і мадяри — третій.
Четвертий — мешканці Балдізи-Лонги,
І п’ятий — вояки із Валь-Пінози,
А шостий — люди то з Жуа й Марози,
У сьомому — астримонтійці й леї,
З Аргуйля — восьмий, із Кларбон — дев’ятий,
В десятому — бородані з Валь-Фонди,
Які уперто Бога не шанують.
Французькі хроніки назвали тридцять
Полків невірних. Сурми сповістили,
Що військо величезне в бій пішло вже.
Аой!
235
Емір — владар могутній і величний,
І перед ним несуть його “Дракона”,
Штандарти Магомета й Тервагана,
І Аполліна образ препаскудний.
Навколо десять хананеїв конних.
Вони горлають безупинно разом:
“Хто хоче від богів дістати милість,
Той їх просити має на колінах”.
Схилили маври голови в молитві,
Виблискують шоломи в світлі деннім.
Кричать їм франки: “Помрете ви скоро!
Нещасні! Покарання час надходить!
Охорони, о Боже правий, Карла!
Ми битву виграєм з ім’ям Господнім!”
Аой!
236
Емір, з-поміж арабів наймудріший,
Покликав сина, двох царів найближчих:
“Сеньйори, час настав почати битву,
Ведіть усі колони за собою.
Зостануться зі мною три найкращі:
Одна — турецька, друга — ормалейська
І третя — велети Мальпрузи грізні.
Щоправда, окціанців ще залишу!
Всі битимуться проти Карла й франків.
Якщо ж король зі мной захоче стятись,
Я голову йому зітну охоче
І за пихатість так його скараю!”
Аой!
