В оповіданні «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа …» Г. Белль йдеться про пораненого солдата, привезеному прямо з поля бою в госпіталь, розташований в стінах його рідної гімназії. Крізь пронизливий біль герой намагається зрозуміти, що з ним відбувається, і до кінця оповідання дізнається, що війна, на яку він відправився прямо з гімназійної лави, зробила з нього повного інваліда.
«Подорожній, коли ти прийдеш у Спа …» скорочено (аудіокнига)
Генріх Белль «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа” скорочено
Розповідь ведеться від імені німецького солдата Другої світової війни, який фізично і духовно скалічений війною. Його ім‘я автор не згадує, це узагальнений образ, типовий представник воєнного покоління. Події відбуваються протягом одного дня.
Санітарна машина, в якій знаходиться герой, під’їхала до великої брами. Далі вони їдуть частково спаленим містом, яке він не може впізнати. Герой не знає де вони і скільки часу його везли до імпровізованої лікарні облаштованої в школі.
Нарешті Машина зупинилися. Перше, що почув поранений солдат, був втомлений голос, який дав команду, щоб тих, хто ще живий, несли до зали малювання.
Герой усвідомлює, що його несуть разом з іншими пораненими до цієї зали. Спочатку він бачить довгий коридор, його пофарбовані стіни зі старомодними гачками для одягу; потім двері з табличками, що вішають на класні кімнати: «6 А», «6 Б», тоді репродукції з картин між цими дверима. Картини славетні: кращі зразки мистецтва від античності до сучасності. На сходах були зображені кумири людства, портрети завойовників різних епох від античних до Гітлера.
Санітари несли ноші швидко, тому герой не встигав роздивитися все, що він бачив, але все було йому напрочуд знайомим. Наприклад, ця таблиця, з кам’яним лавровим вінком з іменами полеглих у попередній війні, з великим золотим Залізним хрестом угорі. Втім, подумав він, можливо, все це тільки мариться через погане самопочуття, бо у нього все боліло — голова, руки, ноги, й серце калатало, мов несамовите».
Далі в коридорі стояли три погруддя імператорів Цезаря, Ціцерона, Марка Аврелія, і в кінці коридору, над входом до залу для малювання, висіла маска Зевса. І знову таблички на дверях, портрет Ніцше, половину якого було заліплено надписом “Легка хірургія”.
Герой передбачав, що має з’явитись далі. І справді, його внесли в зал малювання, переобладнаний в хірургію, і дали сигарету. Там тхнуло йодом, марлею й тютюном і стояв гомін.
Праворуч у вікні поранений бачив заграву пожежі — все небо було червоне, й по ньому врочисто пливли чорні, густі хмари диму. Він помітив і впізнав чудовий краєвид, і змальовану на ньому на першому плані в’язку бананів, навіть напис на середньому банані, бо він сам колись такий надряпав.
Ноші поставили на підлогу. Герой попросив сигарету, і хтось устромив її вже запалену йому у рота. Він лежав і думав: все, що він бачив, ще не доказ. Не доказ того, що він опинився у школі, яку покинув лише три місяці тому. Мабуть, всі гімназії схожі одна на одну, думав він. Мабуть, є правила, де сказано, що саме так повинно висіти, правила внутрішнього розпорядку для класичних гімназій у Прусії. Він не міг повірити, що опинився у рідній школі, бо нічого не відчував. Біль, який так мучив його дорогою у машині, пройшов, напевне, то дія якихось ліків, що ввели йому, коли він кричав. Закривши очі, він пригадував усе, що тільки-но бачив, наче у маренні, але так добре знав, бо вісім років це не дрібниця. А саме вісім років він ходив у ту гімназію, бачив ті класичні витвори мистецтва. Він виплюнув сигарету і закричав. «…коли кричиш, легшає, треба тільки кричати дужче».
Хтось нахилився над ним, але він навіть не розплющив очей, відчув тільки теплий подих із запахом тютюну та цибулі. Голос спокійно запитав, чого він кричить. Герой попросив пити, і запитав, де він знаходиться. Йому відповіли, що це Бендорф, тобто його рідне місто. Герой подумав, що якби не гарячка, він би впізнав свою гімназію, відчув би щось, що повинна відчувати людина до рідного місця. Нарешті йому принесли трохи води. Розплющивши очі, він побачив перед собою утомлене, старе, неголене обличчя, пожежну форму і почув старечий голос. Він пив, з насолодою відчуваючи на губах навіть металевий присмак казанка, але пожежник несподівано відняв казанка і пішов геть, не звертаючи уваги на його крики. Поранений, що лежав поруч, пояснив: води було мало, місто горіло.
Герой озирнувся і зрозумів, що він у залі класичної гімназії. Він подивився у вікно, яке було затемнене, та зрозумів – його місто палає. Герой не хотів вірити, що то його рідне місто, тому ще раз запитав у пораненого, що лежав поруч: яке це місто. І знову почув — Бендорф.
Тепер годі було вже сумніватися, що він лежить у залі малювання класичної гімназії у Бендорфі, але він ніяк не хотів вірити, що це саме та гімназія, де він навчався. Що це гімназія імені Фрідріха Великого. Він пригадував, що таких гімназій у місті було три, одна з них звалася гімназія Адольфа Гітлера.
Він чув, як били гармати, йому подобалася їхня музика, яка нагадувала шляхетне звучання органу.
Потім міркував, скільки імен буде на тій таблиці полеглих, яку приб’ють тут згодом. Зненацька спало на думку, що і його ім’я буде укарбоване в камінь. Наче це була остання справа в його житті, він хотів неодмінно знати, чи це «та» гімназія і той зал малювання, де він провів стільки годин, малюючи вази і опановуючи різні шрифти. Він ненавидів ті уроки понад усе у гімназії й годинами нудьгував, так і не намалювавши жодного разу до ладу вазу або літеру. Тепер йому все це було байдуже, він навіть не міг пригадати свою ненависть.
Він не пам’ятав, як його було поранено, знав тільки, що не може ворушити руками і правою ногою, а лівою тільки злегка. Сподівався, що їх так тісно примотали до тулуба. Він спробував поворушити руками та відчув такий сильний біль, що знову закричав: від болю й люті, що руки не ворушаться. Нарешті над ним нахилився лікар. Позаду стояв пожежник і тихо щось говорив лікарю на вухо. Той довго дивився на хлопця, потім сказав, що скоро і його черга. За дошку, де сяяло світло, понесли сусіда. Деякий час було тихо, а потім санітари втомлено винесли сусіда й понесли до дверей.
Хлопець знову заплющив очі і сказав собі, що мусить дізнатися, яка у нього рана і чи справді він у своїй школі. Все, на чому зупинявся його погляд, було далеке й байдуже, неначе його принесли до якогось музею мертвих, у чужий та нецікавий світ. Лише його очі чомусь все пізнавали.
Він не міг повірити, що минуло тільки три місяці від того часу, як він малював тут, а на перерві, узявши свій бутерброд із повидлом, йшов до сторожа Біргелера пити молоко вниз у тісну комірчину. Він подумав, що його сусіда понесли туди, де клали мертвих; може, й у маленьку Біргелерову кімнатку, де колись пахло теплом молоком.
Санітари підняли його і понесли за дошку. Над дверима зали колись висів хрест, бо звалася та гімназія колись школою святого Хоми. Потім фашисти хреста зняли, але на тому місті лишився свіжий слід, такий виразний, що його було видно краще, ніж сам хрест. Навіть коли стіну перефарбували, хрест виступив знову. Тепер він побачив той слід від хреста.
(Не читати – Образ хреста є символом моральних заповідей християнства.)
За дошкою стояв операційний стіл, на який героя і поклали. Він на мить побачив себе в ясному склі лампи, але здалося йому, що він куценький, вузький сувій марлі. Лікар повернувся до нього спиною, шукав якіст інструменти. Пожежник стояв навпроти дошки і посміхався, втомлено і скорботно.
Раптом за його плечима, на списаному боці дошки, герой побачив надпис зроблений каліграфічним почерком «Подорожній, коли прийдеш у Спа…». Серце заклалатало в його грудях, той надпис був зроблений його рукою три місяці тому. Все, що він бачив раніше, не могло бути доказом. А тепер він згадував, як кілька разів намагався написати цю фразу, і щоразу йому не вистачало місця на дошці, бо він не розрахував як слід, написавши завеликі літери. Пригадав, як кричав тоді вчитель малювання, а потім сам написав. Сім разів було там написано різними шрифтами: його письмом, латинським шрифтом, готичним, курсивом, римським, італійським і рондо — «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…»
Пожежник відступив від дошки, тепер герой побачив увесь вислів: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, повідай там, що ти бачив. Тут ми всі полягли, бо так звелів нам закон». Це був Рядок з епітафії давньогрецького поета Сімоніда Кеоського. Ці слова були вирізьблені на кам`яній надмогильній плиті, що греки спорудили біля Фермопіл, де в битві з персами загинули 300 спартанців на чолі з царем Леонідом, врятувавши життя еллінів. Вони мужньо виконали наказ батьківщини – «стояти до смерті».
У цей момент йому зробили укол у стегно, він спробував підвестися на лікті, але не зміг спертися на руки. Оглянувши себе, він виявив, що його обох рук не було, не було і правої ноги. Він закричав і упав на спину, бо не мав на що спертися. Лікар і пожежник злякано подивилися на нього. Герой усвідомив свою втрату майбутнього, що його жертва на війні була безглуздою. Він ще раз хотів подивитися на дошку, але пожежник стояв так близько, що заступив її, і герой бачив лише втомлене обличчя. Раптом герой упізнав у тому пожежнику шкільного сторожа Біргелера і тихо попросив молока…
Хоча історія розказана від першої особи і в минулому часі, фінал залишає сумніви в тому, що оповідач пережив поранення.
