Радянська модернізація України (1929-1939 pp.)
1. Індустріалізація
У 1920-ті рр. промисловий потенціал України, яка належала до одного з найрозвинутіших економічно регіонів Російської імперії, було майже повністю відновлено. Але відбудова здійснювалась переважно на існуючій основі з відчутними диспропорціями розміщення промислових об’єктів. В промисловості переважали переважно добувні галузі. Тому об’єктивною необхідністю стало здійснення індустріалізації країни, що дозволило б подолати відсталість від країн Заходу та показати переваги соціалістичного будівництва над капіталізмом. Курс на індустріалізацію визначив XV з’їзд ВКП(б) (грудень 1927 року), затвердивши директиви першого п’ятирічного плану розвитку господарства на 1928/29 – 1932/33 роки.
Україна визначалась як основний плацдарм здійснення індустріалізації в СРСР та отримала 20 % усіх капіталовкладень СРСР, 400 із 1500 промислових підприємств планувалось спорудити у нас в першій п’ятирічці. Ставилося за мету забезпечити переважаючий і першочерговий розвиток галузей групи А (паливної, енергетичної, хімічної, машинобудівної та ін.). Це дало б змогу перетворити СРСР на могутню індустріальну державу з великим військово-промисловим потенціалом. Матеріальні стимули, які наочно продемонстрували свої переваги в період НЕП, часто замінювались моральними, політико-ідеологічними. В грудні 1929 р. Цк ВКП(б) прийняв постанову “Про реорганізацію управління промисловістю”, згідно якої основною ланкою управління ставало підприємство, а не трест, який перетворювався в органи технічного управління. Розпочався перехід радянської економіки до адміністративно-командних принципів функціонування. Створювалась економіка з найвищим рівнем централізації управління, ніхто не брав до уваги того, що крайній ступінь централізації призведе до втрати реального контролю над економічними процесами, паралічу ініціативи та величезних непродуктивних витрат ресурсів.
Передбачався перехід до централізованих державних перспективних планів розвитку економіки – п’ятирічок. Перший п’ятирічний план розпочався з жовтня 1928 р. Сталін прогнозував темпи промислового зростання до 37,7 % за рік. Проте навіть офіційні статистичні дані показують, що середньорічний темп промислового зростання за роки п’ятирічки становив 15,7%. Генсек спеціально ставив неможливі для виконання цілі, аби згодом звинуватити в саботажі своїх опонентів. Водночас початок індустріалізації мав наслідком погіршення становища населення, взимку 1928-1929 рр. в містах України було запроваджено нормавану торгівлю хлібом за картками, лише з 1935 р. карткову систему постачання продовольства було ліквідовано.
Серед промислових об’єктів перших п’ятирічних планів в СРСР виділялось 35 гігантів-новобудов, з них в УРСР розміщувалось 12 об’єктів – 7 новобудов та 5 докорінно реконструйованих підприємств. До новобудов належали Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпрогес, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд, Хартківський тракторний завод. Серед реконструйованих підприємств були Луганський паровозобудівний завод, чотири металургійні заводи: у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську й Алчевську. Було розгорнуто будівництво великих районних електростанцій і заводських електростанцій. Найбільшим в світі комбайновим заводом став Запорізький завод “Комунар”. У харчовій промисловості виникли нові галузі – маргаринова, олійна, хлібопекарська. Було збудовано 67 механізованих хліюзаводів та 5 м’ясокомбінатів. Став до ладу Херсонський консервний завод потужність 128 млн банок на рік. У роки індустріалізації було запроваджено величезну кількість машин, агрегатів, механізмів, що викликало необхідність істотного підвищення освіти і перш за все технічної грамотності кадрів, масового оволодіння новою технікою, різноманітними професіями, технологічними процесами. Усе це також мало прогресивне значення.
Виробниче змагання. Важливу роль в проведенні індустріалізації відіграв людський чинник, адже від рівня професійності та відданості робітинків залежав успіх модернізації. З цією метою 1929 р. було прийнято постанову ЦК ВКП(б) “Про соціалістичне змагання фабрик та заводів”. У ніч з 30 на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти “Центральна-Ірмине” в Кадіївці О. Стаханов за допомогою двох помічників-кріпильників видобув 102 тонни вугілля при нормі 7 тонн, розрахованої тільки на вибійника, у 14,5 раза перекривши норму виробітку. Абсолютний рекорд на відбійному молотку встановив у лютому 1936 р. М. Ізотов, за допомогою 12 кріпильників він нарубав за зміну 607 т вугілля. Керований партійними та профспілковими організаціями стахановський рухшвидко поширювався по всій країні. Проте рекорди стахановців були підставою для істотного підвищення норм виробітку і планових завдань. Що не могло не призвести до перенапруження виробничого процесу і неминучих зривів, які влада розглядала як шкідництво або саботаж з метою підриву соціалістичного будівництва.
Наслідки індустріалізації:
- у 1940 р. рівень промисловоговиробництва у порівняні з 1913 р. збільшився у 7 разів;
- за обсягом виробництва важкої промисловості Україна випередила ряд розвинутих європейських країн: друге місцев Європі по випуску машин (після Великобританії ) і виплавці чавуну (після Німеччини); четверте місце в світі за видобутком вугілля;
- Україна із аграрної країни перетворилася в індустріально – аграрну. Було ліквідовано безробіття, з’явилисятисячі нових робочих місць.
2. Колективізація сільського господарства.
Іншою складовою сталінського курсу була так звана соціалістична колективізація сільського господарства. Цей напрям був визначений у 1927 р. на XV з’їзді ВКП(б). Напочатку 1928 р.Сталін та його оточення внесли в рішення з’їзду корективи, суть яких полягала в ще більшому обмеженні елементів ринку, що залишилися від НЕП, у насильницькій ліквідації всіх форм сільськогосподарської кооперації, а також “куркульства як класу”. Гасло суцільної колективізації офіційно було проголошено листопадовим (1929 р.) пленумом ЦК ВКП(б). Колективізація мала забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом, полегшити викачування селянських ресурсів у державний бюджет. Єдиною формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й радгоспи. Все це мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив проти “лінії партії”, оголосили “ворогами народу” і репресували (М. Бухаріна,М. Рикова, О. Томського та ін.). З цих же причин сталася розправа над видатними вченими-аграрниками: О. Чаяновим, К.Кондратьєвим та ін.
У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП (б) було зазначено, що Україна повинна в найкоротший термін упровадити колективізацію, показуючи приклад іншим республікам СРСР. В постанові ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. “Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації” передбачалась боротьба із заможними верствами сільського населення від депортації в північні регіони СРСР до ізоляції в тюрмах. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Тяжкими були для України й наслідки масових депортацій. Наприкінці 20-х років 850 тис.українських селян були примусово переселені в необжиті райони Кольського півострова та Сибіру. На розселянювання хліборобів була спрямована і політика “ліквідації куркульства як класу”. Всього було експропрійовано близько 200 тисяч селянських господарств. Це була справжня війна радянської влади з українським селянством, яке залишалось найбільш відкритим опозиціонером більшовицькій політиці на селі.
Нова хвиля колективізації розпочалась восени 1930 р., і вже до кінця 1932 р. у республіці було колективізовано понад 70% селянських господарств та понад 80% посівних площ. За працю в колгоспах селяни не одержували майже нічого, вироблена продукція діставалась державі. У 1930-1931 рр. дезорганізація і деградація колгоспної системи позначилась не лише на поставках державі, але і на матеріальному становищі селян. Така політика держави природно викликала опір зі сторони українського селянства, форми спротиву були різними від відмов вступати до колгоспу до відкритих виступів проти більшовицької влади. У 1930 р. в Україні загальна кількість повстанців становила майже 40 тисяч, які становили реальну загрозу більшовицькій владі в найбільшій національній республіці СРСР. У відповідь Москва розпочала терор голодом.
3. Голодомор 1932-1933 рр. – геноцид українського народу.
До конкретних причин голодомору треба віднести:
- завищені норми державних хлібозаготівель;
- партійно-державне керівництво на чолі з Й. Сталіном намагалось здійснити індустріалізацію за рахунок селян. Експорт зерна за кордон продовжувався навіть тоді, коли в УСРР спостерігалась масова смертність селян від голоду;
- примусова колективізація та розкуркулення;
- значні втрати зерна при зборі врожаю1932 р.;
- покарання радянським керівництвом українського селянство за спротив колективізації голодом;
- приховування факту голоду.
В сучасній вітчизняній історичній науці голодомор розглядається як вияв антиукраїнської політики сталінського керівництва. Він був геноцидом українського народу. Замість того, щоб узгодити хлібозаготівельні плани з реальними можливостями сільського господарства та впорядкувати оплату праці в колгоспах, влада зробила ставку на виконання плану хлібоздачі силовими методами.
З червня до жовтня 1932 р. з колгоспників та одноосібників вдалось витиснути 132 млн пудів хліба, тобто менше половини порівняно з минулим роком. Москва надіслала в Україну з надзвичайними повноваженнями хлібозаготівельну комісію на чолі з В. Молотовим, ця комісія викачала з села весь хліб у рахунок хлібозаготівель, але не виконала плану. 7 серпня 1932 р. ВЦВК та РНК СРСР ухвалили власноручно написану Й. Сталіним постанову «Про охорону майна державних підприємств,колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». В народі ця постанова згодом отримала назву «закон про п’ять колосків». Згідно з цією постановою акт розкрадання колгоспного майна карався розстрілом,а за «пом’якшува – льних обставин» – позбавленням волітерміном не менше 10 років.
На місця відряджалися надзвичайні комісії, які стали основними виконавцями репресій щодо сіл, звинувачених у злісному саботажі хлібозаготівель. До багатьох сіл входили регулярні війська та підрозділи ДПУ, які здійснювали силові реквізиції зерна. Обшуки з метою вилучення усього продовольства здійснювались на всій УСРР, крім прикордонних сіл. Конфіскація хлібних запасів, здійснена комісією В. Молотова в рамках хілбозаготівель, була основним, але не єдиним фактором голодомору 1932 – 1933 рр. Після вилучення усього зерна в колгоспників залишались інші продукти з присадибних ділянок (фрукти, овочі), які могли би врятувати від голодної смерті. В УСРР та в Кубанському окрузі Північного Кавказу комісії не обмежились конфіскацією хліба. Вони запровадили для покарання боржників у хлібозаготівлях «натуральні штрафи»: якщо у селян не було хліба, конфісковували інше продовольство, що знаходили під час обшуку на селянському подвір’ї. За словами С. Кульчицького, терор голодом спрямовувався не проти етнічних українців поза часом і простором, а проти українців як носіїв державного начала.Населення Кубані (61,5% етнічних українців)постраждало через те, що виявило намір підвищити свій державний статус возз’єднанням з УСРР.
Якщо «натуральні штрафи» позбавляли українських селян останніх продовольчих запасів, то інші репресивні заходи ізолювали їх економічно і не давали можливості ці запаси поповнити шляхом торгівлі чи обміну. Як зазначалось, за невиконання хлібозаготівель колгоспи та села виносили на «чорні дошки», що означало припинення в них державної та кооперативної торгівлі. Селяни позбавлялись можливості купувати промтовари, сірники, гас тощо. Наприкінці грудня 1932 р. на «чорні дошки» було занесено 400 сіл, які оточувались військами, пересування селян там заборонялося.
Запроваджувались також «товарні репресії» – санкціоноване владою призупинення будь-якого продовольчого постачання у сільські райони (в грудні 1932 р. його застосовували у 82 районах Дніпропетровської,Чернігівської, Одеської, Харківської та Сталінської областей). Щоб запобігти масовим міграціям з охоплених голодом районів, 27 грудня 1932 р. на території СРСР запроваджено єдиний паспортний режим та інститут прописки. Селяни не отримували паспортів, отже, не могли змінити місце проживання і працевлаштуватись у містах чи інших регіонах. Голодуючі селяни намагались дістатись до великих міст, де голоду не було. Проте тут тоді діяла карткова система, тому купити продовольство було проблематично. Одночасно з голодомором в українському селі продовжувались політичні репресії, «розкуркулення» та депортації.
Безпосередніми організаторами геноциду українського народу на найвищому рівні були генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й. Сталін; секретар ЦК ВКП(б) і голова надзвичайної хлібозаготівельної комісії на Північному Кавказі Л. Каганович; голова РНК СРСР і голова надзвичайної хлібозаготівельної комісії в УСРР В. Молотов; секретар ЦК ВКП(б) П. Постишев; заступник голови ОДПУ СРСР і особоуповноважений ОДПУ по УСРР В. Балицький. Перелічені особи, крім Постишева, очолювали в СРСР всі вертикалі влади – компартійну (Каганович), радянську (Молотов) і чекістську (Балицький). Очолював їх безпосередньо Сталін.
Наслідки геноциду. Голодомор 1932-1933 рр. мав жахливі наслідки в усіх сферах суспільного життя, в т. ч. в економіці: втрата значної частини трудових ресурсів українського села; велика частина врожаю втрачена; експорт зерна не припинявся навіть у період масової смертності від голоду, але внаслідок голодомору він зменшився майже в 3 рази; зменшення експорту зерна примусило керівництво СРСР відмовитись від прискорених темпів індустріалізації та безрозмірних хлібозаготівель; сільське господарство в своєму економічному розвитку відкинуто на багато років назад. Соціальні наслідки голодомору в Україні: збільшення кількості сиріт, безпритульних дітей, інвалідів, хворих і непрацездатних осіб; різке падіння життєвого рівня населення. До політичних наслідків треба віднести: припинення опору колективізації та іншим насильницьким акціям радянської влади з боку українських селян, які відтоді керувались принципом – «лиш би не було війни і голоду, а все інше переживемо»; низьку громадську та політичну активність українського селянства. Етно-демографічні наслідки були жахливими: загибель 3,5-5 млн. мешканців України; значне послаблення демографічного потенціалу української нації; зменшення частки українського населення в УСРР.
4. Суспільно-політичне життя.
Політичні репресії. У вересні 1929 р. відбулися арешти визначних діячів української науки, культури, релігії – як членів вигаданої ОДПУ “Спілки визволення України”. У 1930 р. відбувся процес над 45 “керівниками” СВУ Серед них – академік С. Єфремов, професори Й. Гермайзе, М. Слабченно, письменники Мівченко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. В 1931 р. відбувся ще один процес – так званого Українського національного центру за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції. За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г. Косинка, К. Буревій, Д. Фальківський, О. Близько , І. Крушельницький та багато інших українських поетів та письменників. Репресії не обминули й театр. У 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним театр “Березіль” – закрито. У грудні 1934 р. у справі так-званого “Українського центру білогвардійців-терористів” булозасуджено до розстрілу 28 представників української інтелігенції. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 талановитих письменників. Непоправних втрат зазнали військові кадри (в передвоєнні роки було репресовано понад 40 тис.найдосвідченіших командирів Червоної армії, в т. ч. 1800 генералів).
В січні 1933 р. Сталін надіслав у республіку П. Постишева з диктаторськими повноваженнями, було започатковано нещадну боротьбу з носіями “українського буржуазного націоналізму”. У концтабори потрапила більшість видатних політичних діячів української культури. Жертвами чекістів стали практично всі, хто брав участь в Українській революції. 2 липня 1937 р. Сталін підписав рішення, на основі якого з’явився наказ по НКВС СРСР з визначенням розкладки “вороги народу”. Вимагалось у найближчі чотири місяці викрити і репресувати 270 тисяч “ворогів”.Приналежність до вищих партійних структур не була гарантією збереження життя, із 62 членів ЦК КП(б)У, обраного ХІІІ з’їздом у червні 1937 р., 56 були звинувачені у ворожій діяльності. З 11 членів політбюро ЦК КП(б)У було репресовано 10, зокрема С, Косіор та П. Постишев. В січні 1938 р. Микита Хрущов як Перший секретар ЦК КП(б)У ініціював збільшення ліміту репресованих для НКВС УРСР на 30 тисяч осіб. Всього жертвами тоталітарно-реприсивної машини протягом 1933-1938 рр. стали 360 тисяч громадян України. Головним наслідком масових репресій було фізичне винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації.
Сталінська Конституція. Встановлення остаточної диктатури партії та формування культу особи її Генерального секретаря Йосипа Сталіна мало наслідком також і прийняття нової сталінської Конституції СРСР 5 грудня 1936 р., відповідно до якої 1 січня 1937 р. було прийнято Конституцію України, яка закріпила нову назву республіки Українська Радянська Соціалістична Республіка, вищим органом влади, якої була Верховна Рада УРСР, на чолі з Президією. На кожне місце в системі рад висувався тільки один кандидат – від Блоку комуністів і безпартійних, таким чином, відбувались вибори без виборів.
Освіта. У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову “Про загальне обов’язкове навчання”. Вже в травні 1934 р. було запроваджено єдину структуру загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічн) і середня (десятирічне). Особливу увагу партія приділяла викладанню історії, предметом якої була історія Росії, тоді як історія України фактично розчинялась в загальному курсі історії. Значних успіхів було досягнено у ліквідації неписьменності, так на 1939 р. було зареєстровано лише 15% неписьменних, тоді як у 1897 р. вони складали 72%.
Наука. Головним осередком науки залишалась ВУАН, яку в 1936 р. було перейменовано на Академію наук УРСР. У науково-дослідних інститутах було досягнуто вагомих результатів, М. Крилов та М. Боголюбов створили нову наукову галузь – нелінійну механіку. Важливий внесок у розвиток науки становили дослідження математиків М. Кравчука, М. Крейна, Г. Пфейфера. Праці Л. Ландау та Є. Ліфшиця свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики світового класу. Є. Патон розвивав теорію зварюванння і вивчав міцність зварних конструкцій. Вже в 1934 р. було створено інститут електрозварювання та гірничої механіки. Активно розвивається історична наука, Д. Багалій, М. Василенко, М. Грушевський, М. Слабченко – плеяда українських істориків тієї доби, однак українознавчі студії влада постійно критикувала як націоналістичні.
Література. В 1934 р. було створено Спілку письменників України, для уніфікації та контролю влади за літературним процесом в рамках соціалістичного реалізму, суть якого полягала в оспівуванні соціалістичного раю та пропаганді комуністичного будівництва. Жорстка цензура мало кому дозволяла “вписатись” в рамки соцреалізму, так Павло Тичина активно працював в зазначений період, тоді як Максиму Рильському довелось відсидіти за буржуазний націоналізм. Протягом 1934-1938 рр. за безпідставними звинуваченнями було репресовано 97 членів і кандидатів у члени Спілки письменників України, що становило більшу половину усього складу СПУ, затвердженого під час першого письменницького з’їзду.
Основні дати:
1927 р. 8 листопада – початок будівництва у Запоріжжі велетня електрифікації – Дніпровської ГЕС (Дніпрогесу);
1928 р. 18 трравня – 6 липня – “Шахтинська справа”;
1928 р. 28 листопада – створення у Березовському районі Одеського округу першої в Україні МТС ім. Т. Г. Шевченка;
1930 р. 28-29 січня-ліквідація УАПЦ;
1930 р. 9 березня – 19 квітня – судовий процес над організацією “Спілка визволення України”;
1931 р. жовтень – став до ладу тракторний завод у Харкові;
1932 р. 10 жовтня – став до ладу електрометалургійний завод “Дніпроспецсталь”;
1934 р. 10 червня – створення при НКВС УСРР ГУЛАГу;
1937 р. 25-30 січня – прийняття нової Конституції УРСР;
