У драматургії остання третина XIX століття позначена пошуком нових форм зображення дійсності засобами мистецтва. Цей процес приводить до появи «нової драми».
Безумовно, усі представники «нової драматургії» — а це Г. Ібсен, Б. Шоу, А. Чехов, М. Метерлінк, Ю. А. Стріндберг, Г. Гауптман, Е. Золя, В. Винниченко та інші — йшли власними шляхами, їхні театральні естетика й поетика дуже різнилися. Але існувала ознака, яка об’єднувала: усі вони намагалися створити проблемний театр, мова, стилістика якого максимально наближали його до сучасного читача.
Різниця між «старою» драмою та «новою»
| Об’єкт порівняння | «Стара драма» | «Нова драма» |
| Трагедія | Життя персонажа | Життя особистості в суспільстві |
| Предмет зображення | Людина в незвичайних ситуаціях | Людина у власноруч створеній ситуації |
| Центр уваги | Зовнішнє зіткнення окремих особистостей | Внутрішні, глибинні протиріччя самої дійсності, зіткнення ідей |
| Драматичний конфлікт | Вади й чесноти людини | Ідеали людини |
| Жанр | Трагедія, комедія, драма | Синтетичний — трагікомедія («драма ідей») |
| Головний герой | Узагальнений тип людини | Людина середнього класу, неординарна особистість |
| Решта героїв | Головні та другорядні, позитивні та негативні | Усі важливі, характери неоднозначні |
| Автор | Відтворює дійсність, повчає, робить висновок | Відтворює духовні пошуки. Не дає однозначних відповідей |
| Читач, глядач | Спостерігає, отримує враження | Переживає разом із героями, дискутує з ними та про них |
| Кінець(фінал) твору | Завершений розв’язкою | Відкритий, незавершений, спонукає до суперечок, роздумів |
Відмінність «старої» драми та «нової»
«Нова драма» на зламі століть поставила в центрі уваги особистість, але не соціальну, а духовну, індивідуальність переживання й відчуття якої визначають загальну атмосферу епохи. Драматурги намагалися показати «трагедію життя», а не «трагедію в житті», закликали до осмислення глибинної суті дійсності, звільнення людського духу, пошуку гармонії. Театр став «інтелектуальним», «дискусійним». На перший план вийшов внутрішній конфлікт, а не зовнішня дія. У «новій драмі» стали помітними риси модернізму: символізму, імпресіонізму, неоромантизму та ін.
Засновником «нової» драми був норвежець Генрік Ібсен. Успіх його п’єс надихнув інших драматургів: Г. Гауптмана (Німеччина), Б. Шоу (Англія), А. Стріндберга (Швеція), М. Метерлінка (Бельгія), Е. Золя (Франція), А. Чехова (Росія).
Новим на сценах театрів був показ картин повсякденного життя, розкриття його злободенних соціальних і моральних проблем. Перед глядачами постали звичайні для них картини побуту банкірів, комерсантів, адвокатів і навіть робітників, злидарів. Автори порушували нові проблеми, наприклад, жіноче питання. Посилився критичний, викривальний пафос п’єс.
Було переосмислено природу всіх елементів драматичного твору. Оскільки в житті сумне часто поєднується з комічним і навпаки, розвивається жанр трагікомедії. Замість «любовних трикутників», таємниць, кримінальних злочинів (зовнішньої інтриги), у центрі уваги — ідейні конфлікти (Б. Шоу), внутрішня прихована інтрига (М. Метерлінк), складна гра підтекстів (А. Чехов).
Герої відзначаються суперечливими характерами, інколи важко визначити, хто з них головний персонаж (як, наприклад, у А. Чехова). Дійові особи розмовляють сучасною літературною мовою, використовуючи побутову та жаргонну лексику. П’єси більше не мають зрозумілого, завершеного закінчення: читачеві й глядачеві пропонується відкритий проблемний фінал — запрошення до дискусії, роздумів і власних висновків.
«Нова драма» стала одним із найцікавіших загальноєвропейських явищ, яке зробило свій вагомий внесок у справу гуманізації суспільства.
Риси «осучаснення» драми на зламі століть:
- Герої — звичайні люди;
- конфлікт — внутрішній;
- мова — сучасна;
- фінал — незавершений;
- проблеми — актуальні.
