Шарль Леконт де Ліль вірші

Сонет «До сучасників»

Ви підло живете, без почуття, без мрій,
Безплідні, немічні, не палені журбою,
Навіки злякані кривавою добою,
Фальшиві, влізливі, захланні, як пирій.

Загрузнувши в багні та в злобності жахній,
Ви цей нужденний світ загидили собою,
Розпусним подихом, нікчемністю, ганьбою,
Все обернули, все в мертвотний бруд і гній.

О люди, близько час, коли на кулі злота
Богів убивці — ви, неначе та хробота,
Прогризши аж до скель всю землю навкруги,
Навзаєм нищачись, отруйні та скажені,

Все набиваючи монетами кишені,
Безглуздо помрете від смутку і нудьги.
(Пер. Д. Павличка)

“Слони”

Пісок, рудий пісок, як море те безкрає,

застиг в розпеченім, гарячім логві й спить,

а сонне марево хвилюється й тремтить

над мідним обрієм, де чоловік блукає.

Навколо мертвий сон. Наївшись, прилягла

левиця в глибині нагірної печери,

а там, під пальмами, що знають їх пантери,

жирафа воду п’є з ясного джерела.

Не прошумить і птах в оцім повітрі млявім,

де сонце-велетень пливе в височині;

лиш іноді боа, пожалений у сні,

повернеться й блисне линовищем яскравим.

Палає обшир весь — огненний водограй.

І ось, як спить усе в пустелі цій безхмарній,

брижнасті велетні, мандрівники забарні,

серед пісків слони ідуть у рідний край.

Зростаючи здаля, немовби скелі темні,

бредуть вони, руду піднявши пилюгу,

а щоби вірного не загубить шляху,

лишають в дюнах слід їх ноги претовстенні.

Попереду ватаг старий. Як та кора

на дубі віковім, його пошерхла кожа;

на брилу голова стовбовата похожа;

горбатіє хребет, крутий, немов гора.

І без угаву йде він кроками важкими,

на оці маючи для всіх мету одну,

і, залишаючи позаду борозну,

за патріархою слідкують пілігрими.

Стуливши хоботи, простують без вагань;

підняті вуха їх, та очі їх закриті;

кругом дзижчать, гудуть рої жалких москітів,

які летять на дим од їхніх парувань.

Та що їм мухи ці, що нестерпуча спрага

і лютий біль в хребті від сонячних бичів?

Вони про рідний край химерять, ідучи,

про фігові гаї, де жде спокій, розвага.

Вони там річку вздрять серед гірських верет,

де плавають в воді й ревуть гіпопотами

й куди при місяці вони, мов білі плями,

спускались воду пить, топтати очерет.

І гурт мандрівників відважних все чвалає…

Он він як рисочка поміж сипких пісків!

І безгоміння час в пустелі знов наспів:

вже череда слонів за обрієм зникає.

Клеаріста

То Клеаріста йде у хвилюванні нив;
Блакить очей горить із-під дугастих брів,
Вузьке чоло її пов’язкою вповите;
На шиї молодій важка лежить коса,
I в ній пишаються: мілетських рож краса
I братків синьоокі квіти.

Ген, полумінь Зорі далекий обрій змив;
I тріпотіння крил, і жайворонків спів
Із посвистом дрозда у дальнє небо лине;
Зайці, прокинувшись у золотих житах,
Росу обтрушують — і по тугих стеблах
Тремтять і будяться перлини.

Під небом молодим від чого світло б’є —
Чи від Зорі, що з хвиль запінених встає,
Чи з усміху й очей краси-сіціліянки?
Хто знає? Може, вас стрясає, як росу,
Світило чарівне: і сяйво, і красу,
I щастя молоді світанки?

Бо там з отарою, на гострому шпилі,
Гіблейський став пастух і бачить, як у млі
Кохані обриси рожевий день обводить.
Він каже — Ніч була і от світає день!
I краще від Зорі, лункіше од пісень
В душі у нього сонце сходить.

Два голоси

1. Богиня Аттіки в прозорому одінню,
Елладо радісна, твій люд мене створив;
Безсмертний жар несла я смертному створінню,
До вогких уст земних я надила богів.

2. У шаті жалібнiй, дитя покірне Сходу,
Я полюбила дах убогого житла,
Дивіться також

На ваших берегах, о галілейські води,
В росі господніх сліз я серцем проросла.

1. Мій сміх божественний торкає темні вії,
Тривогою жаги горить очей блакить,
Твій мед, о Пристрасте, із уст бездумних віє,
I тіло осяйне твій промінь золотить.

2. Зітхання й тягота життя моє окрили,
Для зранених сердець відрада й супокій,
Від тягарів земних мене підносять крила
Туди, де жде мене жених небесний мій.

1. Парoським мармуром плечей моїх звабливих
Манила я серця для радості й утіх,
I в круговім танку, і в іонійських співах
Кіпріду славила на учтах голосних.

2. Блажен, хто хилить слух на голос мій побожний,
Блажен, хто молиться, не встаючи з колін,-
О небо — книга з тих, що зрозуміє кожний,
Коли лише любив, коли лиш плакав він.

1. Ерот, мене Ерот владичною рукою
З дитинства ще повів у почеті своїм,
I відтоді жага стрілою золотою
Іскриться і тремтить в цім серці грозовім.

2. Саронських пестощів, ні конвалiй, ні рожі
Не відало моє задумане чоло,-
Лиш квіту вічності я знала барви гожі
Містичні пахощі і золоте стебло.

1. Котурни скинувши для дії хорової,
Як Артеміда, я на Фрігії горах
Водила ігрища, і кликала “Евое”,
I вина пінила на запашних устах.

2. Заступниця усім і пристань нещасливим,
Як лілія бліда у затінку садів,
Струмила я свій чар, і непорочним дівам
Була я захистом в години тихих снів.

1. В священній Аттіці на побережних кручах
Під іонійський гімн і хвиль гучний привіт —
Він розцвітавсь по всіх слідах моїх летючих,
О Вродо, твій рясний і променистий цвіт.

2. Вагались мудреці, душа в сумнім ваганні
Прощалась з божеством, відбившися доріг,
Я виплекала в ній надію і змагання,
Я землю привела до господевих ніг.

1. Ти, келиху дзвінкий, вина і меду повний,
О Пристрасте, де твій неподоланний спів?
Твоя дочка в сльозах і горнеться, безмовна,
До вкритих травами і згаслих вівтарів.

2. Любов без берега і чистота без плями…
Посиротився світ, і люд замкнув серця.
Коли ж ти займешся над людськими ночами,
О Зоре нoвих днів, без краю і кінця?

Античні медалі

На горі серед проваль,
Де ніхто не був понині,
У ліпарській самотині
Господарить бог-коваль.

Весь в диму, червоні лиця,
Молотом щосили б’є;
Він залізу міць дає,
Він тверду гартує крицю.

I без ліку, без числа
Зброя родиться безжальна,
Меч, і ратище метальне,
I гартована стріла.

А Кіпріда з його твору
Кпить, не зводить довгих вій:
Справжня міць належить їй,
Тільки їй нема опoру.

Червоне світило

Перекладач: М.Орест

І буде в безодні неба велике червоне
світило на ім’я Сагіль.
Раббі Абен-Езра
В безмірності німій лиш хвилі летаргічні,
Заливши неживий материків простір,
Здимаються, немов громаддя чорних гір;
Палає лиш Сагіль у тьмі ночей трагічній
І в води втуплює скривавлений свій зір.
В цій прірві без буття, в цім безкраї суворім,
В недвижності глухій цих голих самотин
Грізнuй Сагіль горить. Останній свідок, він
Всесвітній сон своїм кривавим стежить зором,
І з ним понуріша стає пітьма пучин.
Ненависть, біль, любов, хист, розпач і тривога,
Те, що обожнюють і мріють, те, що лжить,
Земля і Небо — все пропало, зникло вмить,
І над забутим сном Людинного й Живого,
Криваве сяєво ллючи, Сагіль стоїть.

Вовче закляття

Перекладач: Ю.Клен

Під сніжним тягарем схилились віти бору.
Морозна височінь. Холодний спокій зір,
Великий жовтий диск горить, а владар гір,
Самотній вовк, сидить і не одводить зору.
Провалля, і ліси, і скелі, й ряд могил
Укриті саваном, і білий сон їм сниться.
Обличчя мертвої землі — немов вічниця,
Скрізь — сніжна далечінь: рівнина й купи брил.
Ось око місяця, сліпе, закрижаніле,
Зловісним золотом над обрієм зблиснe,
І вовче серце враз — тугoю спалахне,
Тремтіння люте вмить перебіжить по тілу.
Його укохана, що з полум’ям в очах,
Його дітки малі, що пестила і гріла
Мохнатим животом його вовчиця біла, —
Лежать, людиною порізані, в кущах.
Самотній він, і сніг блакитні пасма стеле.
О, спрага з голодом і крик облог щодня;
Ягнятко, що блеїть, і ніжне оленя —
Йому ніщо тепер, коли весь світ пустеля.
Всі зрадили, бо всіх повабили вогні.
І мавка, й лісовик, і відьма, й цап кошлатий, —
Всі там, де торфове палахкотить багаття,
Там, де вода кипить в мідянім казані.
Язик із пащі звис, лизать уже не хоче
Димучу чорну кров, що з теплих ран дзюрчить.
Ось довгу морду вовк підніс та скавучить:
Ненависть у нутрі вогнем пече, клекоче.
Людина, що несла ще предкам смерть і жах,
Що вбила і дітей, і ту, що їх родила
І теплим молоком своїх смочків поїла,
Маячить привидом в його тривожних снах.
От виє він, і знов пашать зіниці жаром,
Наїжується шерсть: закляттям вовчий гнів
Скликає душі всіх загублених вовків,
Що сплять під місяцем, підвладні білим чарам.