“Сіроманець” Вінграновський читати повністю

На його спині лежав Андрійко.
Андрійкова мати плакала та розтирала снігом йому руки, щоки, вуха, ноги.
— Заїхали ми не так і далеко,— виправдовувався Андрійко.— А заметіль почалася ну в одну мить…
— А ти не бачив по небу, що заметіль починається? — Андрійковому татові потроху одлягало од серця.
— Щоб я та тепер куди пустила тебе одного!
— Мамо, не тріть так сильно, вуха болять! — просився Андрійко.
— Я тобі дам «вуха болять»! В тебе ще не те мало б боліти!
— А тут лижа зламалася… Тату, а де вовк? — раптом запитав Андрійко і встав.
— Справді, де вовк? — перепитав Андрійків тато і вибіг у коридор. У коридорі вовка не було. Вибіг на вулицю — нема.

Андрійків тато схопив ліхтаря і, як був роздягнений, так і побіг до лісосмуги.
Вовк лежав у себе вдома. Розгріб сніг і влігся на ньому під вітром, що свистів над ним на всі свої пальці… Андрійків тато важко зайшов у кімнату…
— Є,— сказав він.— У себе вдома. Приготуй, жінко, вечерю. Понесу йому щось повечеряти…

Дихнула весна з лиману. Теплий погляд весни зупинився найперше на снігах — і осіли сніги. Навпроти сонця удень засокотіли з-під них золоті струмки. Вологими ночами Сіроманець покрадьки зачав виходити в степ і там непорушно сидіти. Щось бентежило його вовчу душу, кликало її на ноги.
«А ти думав як, Сіроманчику, це вже нам з тобою кінець? Ну, скажи, думав?» — не покидав його голос Сашка.

Сашко стояв під грушею і слухав, як шуміла ярами весняна вода. На городі лежав опівнічний туман. Попискували сонні горобці під дахом. Пахло далеким вітром, якого вчора звечора не було.
— Засумував чомусь наш Сашко,— тихо говорила в пітьмі мати,— і вчитися гірше почав, і все йому валиться з рук. Ти помітив?
— Може, переростає,— тихо відказав батько.— Та воно й весна… Може б, йому десь на літо путівку до моря…
Сашко зайшов у коридор.
— Це ти, сину?
— Тату, а у вовка вікно є?
— Вікно? Яке вікно?
— У лісі, чи де він там живе… Бо йому ж то треба дивитися, щоб не вбили.
— Нема у нього вікна, синочку.
— А вовк у лапи замерзає?
— Ще й як.
— Тату, от коли б я та був вовком, я б теж замерзав?
Його обійняв теплий сон: пливли білі айсберги в океані повз хату під голою грушею далеко. Вовка не було.

Чепіжний сидів навпочіпки перед кліткою Вовкодавихи і роздивлявся цуценят.
— Карлики! Пшоно! — кричав він жінці.— Іди-но сюди тільки на них поглянь! Ось уже скоро півроку, а вони які були, такі і є! Криволапі, недолугі геракли! Не виросли ні на грам!
— То, може, вони виростуть,— втішала Чепіжного жінка.— А як не виростуть, то нехай вже такі будуть, ти ж тільки людям про це не розказуй…
— А я ж за неї стільки грошей віддав, на мотоциклі віз аж іі Києва… Що це ти мені привела? На Сіроманця з ними? Та з ними хіба що на курчат.

Вовкодавиха винувато дивилася на Чепіжного, а її піврічне криволапеньке потомство забилося в куток клітки і тремтіло хвостиками на знак протесту за такі приниження.
— Ну, куди я тепер з ними? Хто у мене їх візьме? В цирк? Там своїх таких хватає. Краще б уже коти, ті хоч мишей, бува, ловлять!
— Дядьку Василь! — гукнув Чепіжного від воріт Сашко.— А ідіть-но сюди, я вам щось покажу!
— Що там іще на мою голову? — Чепіжний поволі, насторожено підійшов до Сашка.
— Сьогодні наша районна, не бачили? Нате, прочитайте ось.
— «Цієї зими,— почав читати Чепіжний,— в Н-ську льотну частину прийшов пірат польових просторів — здоровен¬ний вовк-сіроманець. Прийшов добровільно. Сам. Пригнав його голод. Крилаті сини неба обігріли, нагодували, і тепер цей степовий розбійник мирно живе в частині, возить дітей на санях…» Оце так да… Але як же так, — розгубився Чепіжний,— щоб отак добровільно, сам? Сіроманець. Сіроманець здохне, а не прийде… Може, це його брат? Треба буде поїхати та подивитися.
— Якщо вас пустять,— сказав Сашко.— Частина ж то військова.
— А вовк-то мій! — скипів Чепіжний.— Хто його перший вловив? Я? Я. І козу він з’їв чию? Мою.
— А навіщо він тепер вам? Хай собі у них живе.
— А збитки за козу? Я своє дарувати «за так» не звик!
— Ви зловили його,— гостро сказав Сашко.— Але ж Сіроманець утік!
— А хіба я винен, що його хтось відпустив,— обурився Чепіжний.— Може, ти?
— Я, — відповів Сашко.
— Ну да…— засміявся Чепіжний. — Сіроманець перекусив би тебе, як сірника! Отак: тільки хрусь! — Чепіжний навіть показав, як би перекусив його Сіроманець.
Після обіду, коли добре випогодилось, Чепіжний поїхав до Сіроманця. Не забув прихопити з собою і ту фотографію, де його перескакує Сіроманець: Сіроманця там було видно «на всі сто».
— Поробиш ці дні і за мене,— сказав Чепіжний жінці.— Я довго не буду. Туди і назад. Як спитає Олександр Степанович, де я, скажеш — поїхав у райцентр з зубами.

Сашко забіг за Галею Грушецькою додому, і дорога до школи в цей день сміялась на сонці досхочу. Весело і тепло було шпакам. Шпаки підвели в небо від щастя заплющені очі і співали так, що аж ноги під ними тремтіли, і земля співала, як шпак. Над озером обнімалися шиями коні. Блакитними квітами розцвіли більші і менші калюжі. Ліс, так той наче поклав собі руку на серце і тихо благословляв журавлине крило над собою в осяянім небі, і мураху з підтягнутим за зиму животом, і свою лісову стежину, що просихала в Сашка на очах. Сашко став роззуватися.

— Ти що? — спитала Галя Грушецька.
— Погасаю босяка,— і Сашко, нагнувши шию, побіг наввипередки зі своєю тінню. Коли Сашкова тінь налітала на клапті снігу — вона голубіла, налітала на попелясте торішнє листя — темніла. Отак позмагавшись зі своєю темно-голубою тінню, Сашко підбіг до Галі Грушецької і захекано запитав її:
— А ти знаєш, ким я буду?
— Ким?
— А лісником!

Чепіжний повернувся додому на другий день. Заїхав мотоциклом на подвір’я і так і сидів на мотоциклі, не злазив. Побачивши господаря, Геракл відразу звалував від хати світ за очі — на город. Сидів Чепіжний довго, і грязюка на плащі стала підсихати навпроти сонця, взялася синюватим туманом, наче Чепіжний горів.
— То що, дядьку? — спитав Сашко.— Здрастуйте.
— Іди-но сюди.
Сашко підійшов.
Чепіжний витяг з-за пазухи кольорове фото:
— Дивись. Він?

На Сашка глянув Сіроманець. Біля нього стояв Андрійко Лях і льотчики.
— Він, дядьку, він. Сіроманець. А поправився як! Ще більший став. Ну то й що?
— Війна триватиме,— похмуро прокричав Чепіжний.
— Як триватиме? Не оддають?
— Втік і від них Сіроманець! На цьому тижні втік. Добре людьми сказано — скільки вовка не годуй… А годували ж його там як, а як дивились за ним! За малою дитиною так не дивляться — втік! Сказав: привєт, свободная стіхія,— і втік.
— То що ж ви тепер думаєте робити?
— Почнеться другий тайм. Боротьба триватиме. Хто кого.
— А якщо, дядьку, він вас?
— Тоді чорт зі мною. Тоді мені гріш ціна, як і оцим моїм вилупкам! — Чепіжний підійшов до клітки.— Пламенний привіт від Сіроманця! Як нащот росту вгору? На місці? Молодці… Батько вдома? — спитав Чепіжний.
— Батько в полі. Буде він сьогодні вас лаяти.
— За віщо?
— А гній на поле ви розвезли?
— А жінка моя де? От біда! — Чепіжний закотив мотоцикла в сарай, замкнув і побіг на ферму.

«Втік! Втік! Тепер він прийде до мене неодмінно! Але ж тут Чепіжний зі своїм «другим таймом», будь він неладен! — думав Сашко.— Треба порадитися з татом: як тато скаже, так і буде».
Але Сіроманець не прийшов і місяць, і другий. На вулики в садах облетів і поприлипав вишневий цвіт, розцвіли на городах маки, і літо стало обома ногами на свій поріг.
Сашко здавав екзамени. Вставав раненько, йшов купатися, приходив, сідав за підручники, потім одягав нові штани, білу сорочку, галстук, йшов до школи, здавав екзамен, ішов зі школи, і от одного разу… Сашко не повірив своїм очам: на стежці перед ним стояв Сіроманець! Високий, широкогрудий, з великими димчастими незрячими очима.
— Здрастуй…— самими губами сказав йому Сашко. Сіроманець плакав. Великі срібні сльози котилися по його морді і падали на пісок під лапи.
Сашко обійняв його за шию, але в цю мить вовк відскочив від Сашка в ліщинник. Сашко оглянувся: стежкою від школи бігла Галя Грушецька.
— П’ять! — гукала вона.— Все п’ять! А де ти дівся?
— Та я тут оце думаю, чи стою… чи що…— промимрив Сашко.— П’ять — то добре, у мене з цим ділом, правда, слабувато. Ти, Галю, йди додому, а я ще повернуся до школи.
— Щось забув?
— Та забув… гачки під партою забув. Слухай, у тебе батько лікар?
— Ветеринар, то й що?
— Я знаю, він по вівцях та по телятах… А по очах він уміє?
— По чиїх очах?
Сашко зважився:
— От коли б твоєму татові я привів сліпого вовка, він би його вилікував?
— Вовка?
— Так.
— Сліпого?
— Так.
— Із казки?
— Ні. З оцього-о нашого лісу. Сіроманця.
— Ти сказився, — прошепотіла Галя Грушецька.
— Сіроманцю, Сіроманцю, йди сюди, не бійся. Зі мною Галя Грушецька. Йди сюди, Сіроманчику…

Галя Грушецька як стояла, так і сіла: з ліщини вийшов Сіроманець.
— Галю, встань і не тремти! — наказав Сашко.— Це Сіроманець. Він мій друг. Він сліпий. Він давно вже осліп, ще до того, як ускочив до Чепіжного у яму. Сіроманця треба вилікувати, аби він прозрів. Тато твій зможе?
— Аби-то я знала…— швидко заговорила Галя Грушецька.— Взимку приводили до батька сліпого бичка…
— І що?
— Так і відвели…
— Тоді діло пропаще,— сказав Сашко.— Ти розумієш, аби Сіроманець був зрячим, то він би пішов у краї, де вовків люблять. А сліпим він не знає, куди іти, от він і вештається під рушницею Чепіжного і таких, як Чепіжний… Будемо щось думати.

Весь вечір у верболозі біля озера Сашко з білого алюмінієвого дроту плів Сіроманцеві намордник. Галя Грушецька циганською голкою з дратвою до нашийника з їхнього теляти пришивала Сашків пасок для повідка.
— Може, я там забарюся,— тихо сказав Сашко,— ну, скільки я там можу пробути? Ну, від сили три дні, подивлюсь, як там що, мені аби його пристроїти, але, може, я там забарюся, то ти вже прийди до моїх батьків і розкажи все чисто, як є.
— Не заблудишся?
, — Дорогу я знаю. З батьком не раз бував.
— А харчі на дорогу?
— Добре, що ти нагадала.
— Я тобі приготую.
— І мені, і вовкові. Тільки не вари манної каші, ми з вовком її не любимо,— засміявся Сашко.— Прив’яжеш харчі ось до цієї гілки, щоб собаки вночі не вкрали.
Вдосвіта Сашко потихеньку вийшов з дому. На столі в його кімнатці біліла записка:
«Тату і мамо, мене не буде кілька днів. З шафи я взяв 50 карбованців. Сашко».

Низький туман застелив город. З городу над картоплями стирчали самі лише мокрі макові голови.
На леваді стало холодніше, а туман вищим: якраз Саш¬кові по шию. Тепер над туманом мокрою маківкою пливла Сашкова голова.
Біля озера Сашко зупинився. Було тихо, тільки з очерету очеретянки співали, не як люди.
Головами вниз до води вони висіли близенько від Сашка на очеретинах, тим часом верба його скупала росою.
«Нічого собі клумачок наклала,— подумав Сашко про Галю.— Наче на війну!»

З блекоти вигулькнув Сіроманець, вискнув, підбіг до Сашка, поклав йому лапи на плечі.
— Доброго ранку,— сказав Сіроманцеві Сашко.— Що снилося? Нічого? Поснідаємо в дорозі, а тепер — бігом!
Вони бігли під жайворонками світанковим полем. Била роса по колінах. Над білою гречкою гундосив, видно, безхатній джміль. Сонця на землі не було, але вгорі, у небі, жайворонки були золотими.
— Будемо бігти, доки не впадемо,— говорив Сашко Сіроманцеві.— А як упадем, отоді вже будемо лежати. До Одеси лісу не буде. Яри та байраки. Мені одне: аби ти не забоявся трамваїв.
Бігли вони степовими дорогами. Коли ж попереду чи позаду них з’являлась якась машина чи трактор — ховатися було де: соняшники, пшениці, лісосмуги. Як їхало щось далеченько, то не ховалися й зовсім: мало що, хлопчик біжить з собакою, що ж тут такого? Буває, собаки й самі бігають по полях. Є такі собаки. А який це розумний буде бігати зранку дорогами з вовком?