“Сойчине крило” характеристика героїв

“Сойчине крило” характеристика образів розкриває характери героїв, їх внутрішній світ та риси вдачі.

“Сойчине крило” головні герої

• Хома — працівник бюро, “відлюдько інтелектуал”.
• Марія Карпівна (Маня) — дочка лiсника.
• Генрись — молодий практикант тата Мані, який виявився злодієм. …”Хлопець ледве 26-літній, рум’яний, ніжний, як панночка. Так мало говорив у товаристві…”. Генрись звабив Марію після її втечі від Хоми. Він обіцяв їй багатство і щасливе життя, але виявився злодієм. Він привів Марію до банди злочинців і врешті-решт зник, коли їх затримала поліція.
• Зигмунт Зембецький — ватажок банди. Він був “негарний з лиця, старший літами, з грубими, малокультурними привичками та манерами”. “То був пан високий, сильний, плечистий, як медвідь, з великою чорною бородою, з малими блискучими очима, з понурим видом, від якого віяло якимось холодом і жахом”. Його арештували під час весняної ярмарки в Нижньому Новгороді, після чого Марія змогла стати вільною.          
• Володимир Семенович — молодий залізничний інженер, з яким Марія поїхала в Сибір. Смирний, делікатний, а потім п’яниця і картяр – “зразу соромився того, але потім перестав…”. Він програв її у картярській грі Никанору Свєтлову.
• Никанор Ферапонтович Свєтлов — багатий золотопромисловець з Сибіру. Він виграв Марію у картярській грі. Його вбили волоцюги, а Марію забрав до себе їхній ватажок Сашка. “Немолодий уже, із тульських купців, багач страшенний. …З широкою рудою бородою, з товстим червоним лицем і плескатим носом”.
• Сашка — ватажок банди волоцюг, який забрав Марію після вбивства Никанора.  “Хто він був, якої народності і якої віри, сього не  знав ніхто, і до сього було всім байдуже. Мені здається, що він був жид. … Його на місці повісили”. 
• Серебряков — капітан-ісправник, який тримав Марію і свою законну дружину разом, постійно пиячив і бив їх. “У нього була шлюбна жінка, зла, як гадюка, але загукана ним, держана в страсі і вічних побоях. Подумай, як то було нам жити обом?..”. Марія втекла від нього і приєдналася до військових, що їхали на війну з Китаєм.
• Микола Федорович — військовий, воював з Китаєм. Він був важко поранений, і Марія доглядала за ним, чекаючи на його смерть, щоб стати вільною. “В остатнім штурмі куля відірвала йому обі ноги, і тепер він лежить безнадійно хорий, лежить і конає отеє вже другий тиждень”.
• поліцмейстер – кум Никанора Ферапонтовича, “його високоблагородіє”; розмовляв так: “коли не хочете завтра сидіти в острозі,..  не робіть комедії… Се вам моя рада і мій розказ…”
• Карл, батько Марії. Доньчине “загадкове щезнення ввігнало в гріб його”.                                                                      

“Сойчине крило” характеристика героїв

Герої Франка — різні емоційні типи, але саме цим вони, можливо, й притягують одне одного, саме через це між ними й виникають почуття, які, навіть пройшовши важкі випробування, не зникають, вони ж допомагають обом змінитися.

Характеристика Хоми

Хома — головний герой новели, чоловік близько сорока років, який зневірився у житті і став відлюдьком. Він вибрав самотність та ізоляцію від соціуму, насолоджуючись своєю улюбленою музикою і квітами, щоб уникнути болю, який принесли йому стосунки з людьми, зокрема з жінками. Він ввічливий та дружній з колегами, але ніколи не впускає нікого у свою душу, навмисно відсторонюючись від усього світу.

Головний герой добре розуміється в мистецтві, начитаний, цілком сучасний. Про це свідчить і обстановка в його кабінеті. Автор вдається до детального опису всіх подробиць, щоб психологічно підготувати нас до того, що цей світ, витворений героєм, є мушлею, де ховається його самотність. Массіно поділяє матеріалістичні погляди: спочатку «весь був у громадській праці», мріяв про хліборобські спілки, займався агітацією серед селян, за що, очевидно, сидів у в’язниці. Але коли став жертвою власних пристрастей, то суспільство, держава, народ стали для нього «подвійними кайданами». Герой став самітником, відлюдьком. Таке життя нікчемне. У кінці твору герой це зрозумів і повернувся до себе, до людей. В душі Хоми – Массіно відбувається боротьба між байдужістю до життя, самотністю, образою і почуттями «живого чоловіка», які перемагають, бо кохання – рушійна сила життя.

Характеристика Марії

Марія, яку в листі до Хоми називає себе Сойкою, є жінкою з важким життям і трагічним минулим. Вона була коханою Хоми, але через його егоїзм і недовіру до її почуттів, вона втекла з дому. Марія зазнала багато випробувань: кохання до Генрися, яке обернулося зрадою, поневіряння з бандою злочинців, зради і знущання з боку різних чоловіків, включаючи Никанора Свєтлова і капітана Серебрякова.

Сенс існування Марії полягав у пошуках щастя. Вона мріяла про волю, достаток, палке кохання. Але доля покарала її за втечу та зраду. В кінці вона зрозуміла, що її щастя було поруч. Тому жінка після 3-річних поневірянь у пеклі злочинницького світу вирішує повернутися до коханого, бо зрозуміла, що основне в житті кохання.

Риси характеру Массіно та Марії:

“Сойчине крило” цитатна характеристика

Хома (Массіно)  Зникнення коханої його “випхнуло з кипучої течії громадської праці і загнало в… тиху, відлюдну пристань”; “вчений, вдумливий чоловік”; “поганий егоїст і сибарит”      

Марія  Вперше постала перед очима “в зеленій стрілецькій куртці, з лефошівкою через плече, з готуром свіжо застріленим у торбі, з свиставкою в губах”                   

1. “Голубочко моя! Де ти, озовися! Нехай у сю новорічну годину хоч дух твій перелине через мою хату і торкне мене своїм крилом! Нехай його подих донесе хвилю дійсного, широкого, многостраждущого життя в моє слимакове, паперове та негідне існування! Може, й я прокинуся, і стрясу з себе ті пута, і рвонуся до нового життя, життя “у вірі, надії, любові”!”

2. “…ти в моїм житті був тим палким сонцем, яке змушує квітку розвитися, і розпуститися, і відкрити свою чашечку, і розлити свої найкоштовніші пахощі”. 

3. «Не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене, ти не вірив у мене, в мою щирість, у мою любов. Ти приймав мої пестощі, всі вияви мойого розбурханого молодого чуття з пасивністю сибарита — нехай і так, що ніжно, вдячно, але не виходячи з-поза заборола свого успокою, свого егоїзму. І я відчула се».

4. «Я ж сконцентрувала всю силу своєї любові, весь огонь своєї пристрасті, всі чари своєї душі в твою тямку». Таке признання з вуст закоханої дівчини ми чуємо вперше в українській прозі.

5. «Думка про тебе додає мені сили і впевненості серед отсього пекельного життя». 

6. «Віриш у бачення там? Я вірю. Здається, що якби на хвилю перестала вірити, здуріла б, руку наложила б на себе. А може, ся сама віра – симптом божевілля?».

7. «Що таке чоловік для: чоловіка? І кат, і Бог! З ним живеш — мучишся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка!» – так у вуста Массіно І. Франко вкладає незаперечну істину.

8. “Милості просимо, Маріє Карлівно,.. не сердитися і не супротивлятися. І не забувати, що ви в Сибірі, а не в вашій єретицькій Німеччині. Ми ще тут, богу дякувати, живемо в страсі Божім і в послусі і маємо способи уговкувати непокірних” – це Свєтлов говорить “солодким тоном” до Манюсі. Це той Свєтлов, який має на своїх численних заводах цілі гареми. “Грубість натури, неотесаність” багатія-золотопромисловця відштовхували Манюсю, не зважаючи на те, що він був для неї “дуже добрий”. 

9. “А я жию і, як кажуть мої аматори, виглядаю нічого собі”. “А я все те витерпіла, Массіно. І навіть… мої адоратори кажуть, що й досі виглядаю непогано”. 

10. Зміни в поведінці Массіно пісня отримання листа: “Невже одна поява отих кількох аркушів, записаних її рукою, одного засушеного крильця давно вбитої пташини може вивести тебе з рівноваги?” 

“Женщино, демоне! Чого тобі від мене треба?”, 

“Женщино, комедіанко, прокляття на тебе! Всі твої слова, і сміх, і сльози – все комедія, все роля, все ошука!”

“Де мої сподівані радощі? Де мої естетичні принципи? Де моє тихе задоволення?  Пропало, пропало все! Ось де життя! Ось де страждання! Ось де боротьба, і  розчарування, і безмежні муки, і крихітки радощів, задля яких і безмежні муки не муки! “ 

11. “Я заховала її крильця, поклала їх між обложки і картки свойого молитовника і не розставалася з ними ніколи. …А тепер посилаю тобі одно з них. Здається мені, що се летить до тебе половина моєї душі”.

І. Франко “Сойчине крило”. Аудіокнига слухати